Володимир Винниченко “Момент” скорочено читати новелу варто, щоб згадати коротку історію кохання. Короткий зміст “Момент” Винниченко не донесе всіх почуттів та переживань головних героїв.
“Момент” скорочено читати (стисло)
“Із оповідань тюремної Шехерезади” – такий підзаголовок новелі дав автор. У творі В. Винниченка головний герой – молодий освічений чоловік на прізвисько Шехерезада – це багатократний політичний в’язень, який любить розважати своїх співкамерників унікальними історіями життя, але він завжди вільний душею.
Шехерезада розповідає історію, яка розпочалася навесні. Герой-оповідач їхав зі своїм другом-контрабандистом Семеном Пустуном до кордону. Йому треба було обов’язково перейти кордон, не очікуючи ночі. Семен, людина серйозна, сказав, що це неможливо, це великий ризик, їх можуть навіть убити. Краще переходити кордон вночі. Оповідач продовжує наполягати на своєму, мовляв “не всіх же вбивають, от і мене не вб’ють”.
Доїхали до кордону. Оповідач спитав Семена, чи він поведе його зараз. Але Семен відповів, що ще хоче жити, а у лісі зараз повно жовнірів.
Потім Семен перепитав Шехерезаду, чи правда той хоче йти зараз. Оповідач відповів, що так. Семен звелів йому лягати у воза, й накрив рядном, що пахло солоними огірками. Дорога була погана, тому герой відчував себе ніби в колисці. Куди їхали вони – невідомо, та їхали довго. Коли героя хитало, він здавався собі трупом, який везуть уже від кордону.
Зупинилися вони біля якоїсь повітки, що стояла обабіч. Семен звелів йти туди і чекати на нього. Коли оповідач зайшов, то був вражений — у повітці була солома, на якій сиділа неймовірно гарна панна з міста. Її волосся було чорне, очі великі, а нижня губа нагувала дитячу.
„Одчинивши двері, я ступив до неї… і від несподіванки закам’янів: на розкиданій соломі, якраз проти дверей сиділа… — уявіть собі!..— сиділа панна. Сама настояща, городська панна, в гарненьких черевиках, що визирали з-під сукні, з солом’яним бриликом на колінях, з здивовано направленими на мене очима. А очі, як у зляканої лані, променисті, чисті, великі. Я рішуче нічого ніколи не мав проти гарненьких панн, але в повітці, на соломі, в подвір’ї контрабандиста… Я мусив почувати себе ніяково”.
Шехерезада запитав чи можна увійти, а вона засміялася і запросила його сідати. Вона була схожа на фантастичну фею, у її волоссі заплутались соломинки, які вона почала вибирати і попросила його допомогти. Панна розповіла, що вона вже два дні ховається тут. Вони розуміють, що їм обом потрібно перейти кордон.
Семен скочив до повітки та велів негайно тікати, до приміщення вже наближалися з обшуком — стражники шукали якусь панночку. Панна попросила в оповідача револьвер, і коли той поцікавився, чи вміє вона стріляти, відповіла, що убити себе зуміє.
— Убити себе зумію, — муркнула вона злісно й, розстібнувши кофточку, засунула на груди револьвера”.
Семен дав героям одяг і наказав їм йти полем до лісу, а сам пішов відволікти сторожу. Перевдягнені в сільський одяг вони пішли в ліс, де й проходила частина кордону.
Оповідач та панна йшли разом полем серед жита, вдаючи із себе простих селян. Вони час від часу зупиняються перепочити, вона витирає піт хустинкою з його чола. Він зачарований її красою. Час від часу хтось їхав запряженими кіньми. Тоді їм доводилося ховатися, лягаючи, у житі.
Герой запитав, як її звати, вона ж сказала, що не хоче говорити й не хоче знати, як звуть його. Їй достатньо знати, що у нього русяве волосся та карі очі. Шехерезаді здається, що він знає її мало не все життя:
„Вона ставала все ближчою й ближчою мені. Здавалось, ми давно-давно колись разом жили десь, потім розлучились, а тепер знову зійшлись…. Може, вона була колись веселою берізкою, а я вітром? Вона тремтіла листям, коли я співав їй в тихий вечір пісню вітра? Хто скаже, що ні? Може, ми були парою колосків і близько стояли один коло одного? Хто його зна, але я знав її давно-давно”.
Потім дівчина раптом попросила, щоб супутник, коли раптом її вб’ють, а він залишиться живий, написав за адресою, яку вона кілька разів повторила, таке: “Мусю вбито на кордоні. Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя”. Він пообіцяв, що зробить так. Вслухаючись у тихий гул дерев, панна промовила: “Чуєте, як вмирають ті, що дуже люблять життя?”. Він мовчки хитнув головою.
Герої продовжують йти, жито вже скінчилось. Почався ліс. Кордон був уже близько, тож їм доводилося бути все більш обережними. Часто доводилося повзти та перебігати більш відкриті ділянки. Вони прислухаються до шуму лісових мешканців, з острахом очікуючи розпізнати в них шум переслідувачів-прикордонників. Вони знову зупиняються, щоб відпочити, дивилися, як у природі все живе, рухається, кохає. Оповідач спостерігає життя комах, не обтяжене законами та мораллю.
Він намагався обійняти Мусю (саме так звали панночку), пригорнути до себе, поцілувати, але вона відсторонилася, сказала, що вже треба йти. Тільки спитала, чи буде згадувати, як її уб’ють. Він переконує, що цього ніколи не станеться. Ці слова були такими переконливими, що не тільки вона йому повірила, а й він сам.
Вони йдуть лісом, хоча й не розуміють чи далеко ще до мети. Нарешті прийшли до лощини, побачили прикордонні стовпи. Серце застукало швидше. Оповідач каже, що вони мають швидко перебігти кордон, але озиратися і зупинятися не можна, незважаючи на крики чи постріли.
Вони починають бігти. Волосся у панночки було розкуйовджене, очі величезні, губи вона міцно стиснула в хвилюванні. У цю мить дівчина нагадувала дикого, прекрасного звіра: сильного, напруженого та дикого.
Вони летіли, аж вітер у вухах, бігли так швидко, наскільки могли. А в грудях було “щось легке, широке, як небо, як повітря, як могучий потік”. Почулися вибухи, постріли.
Бігли вони довго, кордон вже лишився далеко позаду. Зупинилися далеко від кордону, кинулися одне до одного, даючи волю почуттям.
Очі Мусі горіли їй, лице дрижало великим, безумним щастям.
— Єсть! — раптом високо підняла вона руки і, обвивши ними мою шию, жагуче-скажено притулилась до мене.
Уже подолавши небезпечний кордон, молоді люди, що так любили життя, пізнали момент щастя. «Це було торжество двох великих кузьок; це був вихор життя, який замітає все сміття – «не треба», «не можна»; це було щастя…».
Вони довго сиділи мовчки втомлені та щасливі. Згодом навіть поцілувались. Муся любовно-ласкаво глянула на свого супутника й промовила:
“А тепер ми попрощаємося. Чуєте? Я піду в один бік, а ви — в другий. І ніколи ви не повинні шукати мене. Чуєте! Ніколи!.. Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше… наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати. Розумієте мене, хороший?… Він розумів, але мовчав. Жінка продовжувала: “Щастя – момент. Далі вже буденщина, пошлість”, яка все руйнує”
Розум героя-оповідача дивувався, протестував, а уста мовчали. Він схопив край її сукні, поцілував і випустив.
Панна йде далі своїм шляхом, а оповідач сидить посеред поля, оплакуючи в душі своє “осиротіле щастя”. Хто вона, де вона, він і досі не знає, але завжди носить її образ у своїй душі.
Винниченко не дарма дав новелі назву “Момент” – таким чином, він хотів наголосити, що щастя – це момент, і його треба цінувати.
Винниченко “Момент” дуже скорочено ви вже прочитали, а якщо вирішите прочитати новелу повністю, то це займе у вас близько 40 – 60 хвилин.
