Марія Морозенко “Вірність Хатіко” скорочено читати варто, щоб згадати незвичайну історію відданості.
“Вірність Хатіко” скорочено (аудіокнига)
“Вірність Хатіко” скорочено читати
Напевно про Хатіко чула кожна людина. Дивовижна історія про пса породи акіта-іну нікого не залишила байдужим. Вона про безпосередню вірність, чуйність та безкорисливість, нескінченну надію та велику любов між людиною та чотирилапим другом. Дозволь, я розкажу тобі про Хатіко.
- Я назву тебе Хатіко — восьмим. Недавно я втратив свого сьомого улюбленця і невимовно сумую за ним. Так жаль, що собаки не живуть довго. Але ти житимеш дуже, правда Хатіко?
Звичайно, собача мало що зрозуміло. Та тієї самої миті воно захотілось залишитись з чоловіком, котрим своїми лагідними руками гладив його шерсть. Хатіко полюбив господаря Хіде-сабуро Уено з тієї миті, коли він взяв його на руки. Як тільки цуценятко навчилось їсти з мисочки, колишній власник привіз його у гамірне місце та вручив Хіде-сабуро Уено:
- Вчителю, коли я дізнався, що ви втратили свого улюбленця, то вирішив привезти вам «живого гостинчика». Песик породи акіта-іну з моєї ферми Одате. Я хочу подарувати його вам на знак вдячності за знання та життєві уроки, завдяки яким я твердо визначився зі свої майбутнім. Тепер у мене прибуткова справа. Нехай песик стане вам утіхою й відкриє нову історію дружби. Ми не винні в тому, що собачий вік такий короткий, але улюбленці поруч з нами, поки ми пам’ятаємо їх. Вчителю, гляньте, яке це неймовірне цуценя! Ви можете подарувати йому турботу та тепло, а воно взамін віддасть любов і відданість. Це чудовий песик.
Фермер поставив цуценя додолу і воно задріботіло до рук професора, котрий навпочіпки кликав його до себе. Хіде-сабуро Уено вперше за час утрати свого улюбленця усміхнувся. Це була перша перемога Хатіко і далеко не остання.
Хатіко скрізь супроводжував свого господаря: на відпочинку, вдома, на риболовлі та на роботі в Токійському університеті. Правда, туди він потрапив випадково: песик слідував за професором на станцію Сібуя. Господар побачив свого улюбленця вже аж коли сів у потяг до Токіо. Він ледве встиг його взяти з собою. Але надалі наказав йому після супроводу або йти додому, або чекати на пероні.
- Ти все розумієш, Хатіко, – лагідно говорив до улюбленця професор, коли той ішов слідом за ним. – Я не можу брати тебе з собою, тому що тоді заняття перетворюються на гру з тобою. Ти настільки чудовий пес і мої студенти не змогли стояти осторонь. Тому так не годиться. Адже гратись потрібно у визначений час та в окремому місці. Коли я повернусь, тоді ми пограємось з тобою у саду.
Хатіко був слухняним песиком, тому слухався свого господаря. Він продовжував проводжати професора до входу на станцію Сібуя. Потім пес повертався додому та о третій годині повертався назад щоб зустріти господаря. Коли із Токіо прибував потяг, то всі його пасажири бачили, як Хатіко чекав Хідесабуро Уено. Містяни були здивовані вдячністю пса та такою щемливою дружбою собаки та людини…
Цілих півтора року Хатіко проводжав та зустрічав свого господаря. Він відчував його на відстані, розумів стан і настрій господаря. Але він і подумати не міг, що такій ідилії прийде одного разу кінець. Якось Хідесабуро Уено не повернувся з Токіо. Вірний улюбленець марно чекав професора на станції. Він сумно проводжав кожен потяг – рідного обличчя не було. До пізньої ночі він просидів на станції. Черговий станції, проходячи повз Хатіко, мовив:
- Бідний, ти мабуть не знаєш, що у Хідесабуро Уено стався серцевий напад. Лікарі не змогли його врятувати і він помер. Не жди його, професор не повернеться додому.
Хатіко не міг повірити сказаному. Він пам’ятав, що господар сказав чекати на пероні і вони пограються в саду. Господар обіцяв. Хатіко три дні поспіль ходив на перон, проте мимо нього проходили байдужі пасажири. А дорогої людини у натовпі все не було. Торговці підгодовували його рибою, а залізничники стежили щоб пса ніхто не ображав.
Раптом осиротілий пес нехотя повертався додому. У нього була надія, що господар от-от зайде на подвір’я. Він засинав та прокидався, згадуючи щасливі дні та скавулячи, оплакуючи втрату професора. Кожного ранку Хатіко приходив на станцію, сподіваючись на диво.
З роками про Хатіко і його вірність дізнався весь світ. Про нього писали газету та на станцію приїздили туристи або подивитись на живу відданість. Але Хатіко було байдуже на все це. Він хотів лише побачити господаря. Навіть цілих десять років не змогли стерти з пам’яті світле лице професора та його голос:
- Чекай мене на пероні, Хатіко.
Він і дотепер стоїть на пероні, вдивляючись в далечінь з думкою про зустріч рідної йому людини.
Довідка
* Хатіко народився 10 листопада 1923 р. на фермі неподалік міста Одате, префектура Акіта (Японія).
* Якіторі — популярна в Японії страва зі шматочків курки, підсмажених на бамбукових шампурах. Цю страву любив Хатіко.
* Хатіко помер 8 березня 1935 року, а пам’ятник “Вірний собака Хатіко” скульптор Теру Андо встановив біля станції Сібуя 1934 року. Під час Другої світової війни пам’ятник знищили — метал потрібен був для зброї. У серпні 1948 року статую Хатіко відновили.
