Вірші Леоніда Глібова для дітей короткі про природу, про тварин відображають захоплення поета оточуючим світом. Деякі твори Глібова включені до шкільної програми.
Леонід Глібов вірші для дітей
“Зимова пісенька”
Діти наші, квітоньки,
Хлопчики і дівоньки!
Нум гуртом співать;
Ви тягніть тонесенько,
Буду я товстесенько
Окселентувать*.
***
“Зимонько-снігурочко”
«Зимонько-снігурочко,
Наша білогрудочко,
Не верти хвостом,
А труси тихесенько,
Рівненько, гладесенько
Срібненьким сніжком.
Ми повибігаємо,
Снігу накачаємо
Купу за садком;
Бабу здоровенную,
Уночі страшенную,
Зліпимо гуртом.
Зробим очі чорнії,
Рот і ніс червонії —
Буде як мара.
День і ніч стоятиме,
Вовка проганятиме
Від свого двора.
***
Гляне ясне сонечко
В весняне віконечко,
Бабу припече;
Де й мороз той дінеться,
Геть від баби кинеться,
З ляку утече!»
***
«КВІТКОВЕ ВЕСІЛЛЯ»
Алегоричний жарт
У вишневому садочку,
Під вербою, в холодочку,
Щоб лихо прогнать,
І щоб долю звеселити,
Заходились наші квіти
Весілля гулять.
Не було б таких новинок,
Та хрещатенький Барвінок
Усіх здивував —
Він Фіалочку блакитну,
Наче панночку тендітну,
За себе узяв.
Посередині в таночку,
У зеленому віночку,
Танцює Будяк.
Кругом свашки, і сусідки,
І Фасолі, і Нагідки,
І між ними Мак.
Наче справжнії музики,
Грають Півні та Індики,
Деренчить Гусак.
А Будяк всіх потішає,
Підморгне і примовляє:
«Отак, квіти, так!
Танцювала риба з раком,
А морковця з пастернаком,
Та не краще нас!
Нуте ж швидко, шпарко, квіти,
Молодих повеселити —
Один тому час!
Ой козаче молоденький,
Наш Барвінку зелененький,
Потіш Будяка,
І у парі з молодою
Між своєю перезвою
Утніть тропака!
Нехай гляне Редька в дірку,
Переверне долю гірку
Догори хвостом
І музиченьку почує,
Потанцює, пожартує
З товстим Будяком.
Тільки й щастя, тільки й жити,
Покіль буде сонце гріти, —
Пов’янем колись!
Як там буде — знає доля,
А ще покіль наша воля,
Гуляй, не журись!»
Де взялись Чижі й Синиці,
Прищебечують музиці,
Ще пристав і Шпак.
Будяк скаче, не вгаває,
Підморгне і промовляє:
«Отак, квіти, так!»
***
Бачить – не бачить
Бачить – не бачить,
Чути – не чує,
Мовчки говорить,
Дуже мудрує.
Часом захоче –
Правди навчає;
Іноді бреше,
Всіх звеселяє.
Люба розмова, –
Будемо, діти,
З нею довіку
Жити-дружити.
Хто ж то такая
В світі щаслива,
Мудра, правдива
І жартівлива?
Як не вгадали,
Стану в пригоді:
Річ коротенька –
Книжка, та й годі.
***
Новий рік
Погас учора день,
Заплакав Рік Старенький;
Сьогодні розсвіло —
Сміється Молоденький.
Старенького нам жаль,
А плакать не годиться,
Бо Молоденький Рік
Почне на нас свариться.
Що дав Старенький Рік,
Те бачили і знають;
Що ж Молоденький дасть —
Сьогодні не питають.
І празникує люд,
Вигукує раденький:
«Прощай, Старенький Рік!
Здоров був, Молоденький!»
***
Один заможний господар
Надумався Вовків злякати.
«Що,— каже,— той вівчар
Собак дві сотні назбирати!»
Здається б, і гаразд було:
Вовки полохать перестали,—
Так друге лихо підросло:
Свої Собаки шкодить стали.
Аж жаль бере, як розказать:
З Овечок перше вовну драли,
А далі м’яса забажали
Та й ну щодня Овець качать.
До осені звели отару…
Зосталось, може, з пару,
Та й тих упорали під темну ніч,
Щоб більше не кортіло.
На се коротка річ:
Дурний порядок — дурне й діло.
***
Пухнату Білочку до себе Лев прийняв,
Навіщо й як — того ніхто не знав,
Бо не довідались сороки-цокотухи;
Вони б усюди брехні рознесли,
Зробили б бугая із мухи:
«І так, і перетак, ми бачили, були».
Дознався я, що Білочка служила,
Нічого не робила;
Було їй сказано: нікуди не втікать
І панову хандру потроху розважать.
Марудна служба, що й казати;
Аж жижки трусяться скакати,
А тут сиди, очицями моргай.
Наш вік біжить, не скажеш: потривай.
І Білочка свого діждала —
Старенька і беззуба стала;
Пора прийшла —
І службу відбула.
За те чумацький віз оріхів наділили;
Хоч слово панове справдили,
Аж любо глянути — оріх в оріх,—
Цілісінькую б зиму, дякуючи, їсти,
Та тільки що ж? Дивись на них:
Дали тоді, як нічим гризти.
Є приказка весела: їж,
Коли роток ще свіж,
А то, як прийде час, зов’яне,
Тоді ніщо вже не загляне.
Акровірші-загадки Глібова
Що зашкварчить?
Колись давно і десь далеко
Один ледаченький козак
Весь вік прожив, як кажуть, легко,
Бо добре жити так.
Аж і йому поталанило,
Свиня навчила, як робить;
«Клади на сковородку діло:
А потім їж, як зашкварчить».
Що за птиця?
Між людьми, як пташка, в’ється,
У людей і їсть, і п’є;
Ходить старець, просить, гнеться,
А у неї всюди є.
Хто хвастає?
«Я таке, що всякий знає,
Бо на мене світ увесь
Ласо дуже поглядає»,—
Обізвався хтось і десь.
«Кращі, може, є від тебе,—
Одмовля чийсь голосок,—
І приманюють до себе
Гарні очі і роток.
Роздивися, милий друже,
У кого краса видніш,
Шелестиш про себе дуже,
А мене кохають більш».
Хто сестра і брат?
«Глянь на мене, вітрику, чи гарно
прибралась?
Рано до схід сонечка росою вмивалась,
Є у мене листячко, пахучії квіти,
Чому ж мені, вітрику, ой чом не радіти?
Краще в полі нашому над мене немає,
Аж до моря славонька про мене літає,
Із моєї сипанки смачна страва буде,
Поливку і маслечко дадуть добрі люде!»
«Рівна, сестро милая, нам доля з тобою, —
Обізвався братичок десь за бороною. —
Скрізь по людях склалася і про мене слава,
Он і в полі, вітрику, кипить моя страва».
Хто розмовляє?
«Ой я бідна удовиця, —
Стала хникать жалібниця, —
Он калина, — їй не так!
Кажуть, пісні їй складають,
А про мене забувають,
І ніхто ніде ніяк!.»
«Стій лиш! Слава не брехуха, —
Обізвалась джеркотуха,
Розбирає, що і як!
От я славі догодила,
Кашку діточкам варила,
А тобі не вдасться так».
Хто вони?
Гордовиті городяне,
Роботящії селяне
Однаково люблять їх.
Шапку скине, хто зустріне,
Є багато — щастя плине
На розумних і дурних.
Як їх в світі не любити?
Тільки з ними добре жити,
А без них ні в сих ні в тих.
Хто вона?
Лиха зима сховається,
А сонечко прогляне,
Сніжок води злякається,
Тихенько тануть стане,—
Оддалеку бистресенько
Вона до нас прибуде,
Кому-кому любесенько,
А дітям більше буде.
Хто бреше?
Колись я нудилось
У срібнім кайдані;
Розбила неволю
Чубатая пані,
А я на Вкраїну
Тихенько нищечком…
Колись на Великдень
Оддячу яєчком!
Хто баба?
Сидить хитра баба аж на версі граба.
«Ой не злізу з граба! — дурить діток баба.—
Вловіть мені тую курочку рябую,
А я подарую грушку золотую».
