Вірші про весну Ліни Костенко

Вірші про весну Ліни Костенко для дітей та дорослих ви можете прочитати в цій статті, вони описують красу, її барвистість, зав’язок з коханням поетеси.

Вірші про весну Ліни Костенко

ВЕРБОВІ СЕРЕЖКИ
Біля яру, біля стежки
одягла верба сережки.
Головою хилитала,
потихесеньку питала: —
Де ота біленька хатка,
що гарнесенькі дівчатка?
Хай би вибігли до стежки.
Подарую їм сережки.
***

Дощі програють по городах гаму.
Трусне зелені кучері весна.
Педалі днів натисне під ногами –
І заспіває пташка голосна.
Засяють ночі зорями жасминно.
А срібний дощ підніме жалюзі –
Півонії, рожеві, як фламінго,
Стоять в городі на одній нозі.
***

ЩЕ ОДНА ВЕСНА

Білка струсить жовту глицю,
Сонну бруньку сколихне.
На березу, на ялицю
Вітер лагідний дмухне.
Набіжить весела хмарка.
Ліс безсмертний, як душа.
Знов простягне руки Мавка
І – не знайде Лукаша.
* * *

І сонце, й сніг, і ожеледь, все разом.
І я не знаю, це весна чи ні?
Сваровськи би позаздрив дивним стразам,
Що мерехтять у мене на вікні.
Не встигне поле зазимків злякатись,
Не встигне вийти річка з берегів, —
Весна пливе під парусом акацій,
Зима пливе під парусом снігів.
* * *

Ти пам’ятаєш, ти прийшов із пристані.
Такі сади були тоді розхристані.
І вся в гірляндах, як індійська жриця,
Весна ряхтіла в іскорках роси.
Плакучі верби не могли журиться,
Такі були у іволг голоси!
А під вікном цвіли у нас троянди.
Не вистачало трішечки доби.
А по дашку прозорої веранди
Ходили то дощі, то голуби…
* * *

Я виросла у Київській Венеції.
Цвіли у нас під вікнами акації.
А повінь прибувала по інерції
І заливала всі комунікації.
Гойдалися причали і привози.
Світилися кіоски, мов кіотики.
А повінь заливала верболози
По саме небо і по самі котики.
О, як було нам весело, як весело!
Жили ми на горищах і терасах.
Усе махало крилами і веслами,
І кози скубли сіно на баркасах.
І на човнах, залитими кварталами,
Коли ми поверталися зі школи,
Дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами
Балкончиків причалені гондоли.
І слухав місяць золотистим вухом
Страшні легенди про князів і ханів.
І пропливав старий рибалка Трухан.
Труханів острів… острів Тугорханів…
А потім бомби влучили у спокій.
Чорніли крокв обвуглені трапеції.
А потім повінь позмивала попіл
Моєї дерев’яної Венеції.
* * *

Це дощ – як душ.
Цей день такий ласкавий.
Сади цвітуть. В березах бродить сік.
Це солов’їна опера, Ла Скала!
Чорнобиль. Зона. Двадцять перший вік.
Тут по дворах стоїть бузкова повінь.
Тут ті бузки проламують тини.
Тут щука йде, немов підводний човен,
І прилітають гуси щовесни.
Але кленочки проросли крізь ґанки.
Жив-був народ над Прип’яттю – і зник.
В Рудому лісі виросли поганки,
І ходить Смерть, єдиний тут грибник.
* * *

Щасливиця, я маю трохи неба
І дві сосни в туманному вікні.
А вже здавалось, що живого нерва,
Живого нерва не було в мені!
Уже душа не знала, де цей берег,
Уже втомилась від усіх кормиг.
У громі дня, в оркестрах децибелів
Ми вже були як хор глухонімих.
І раптом, — Боже! – після того чаду
І тарапати, рівної нулю, —
Я чую дощ.
Він тихо плаче правду,
Що я когось далекого люблю.
І чую тишу. І співають птиці.
Проходять люди гарні і незлі.
В пахучій хмарі дощової глиці
Стоїть туман, як небо на землі.
Пасуться тіні вимерлих тарпанів,
Навшпиньки ходять сутінки і сни.
Весна підніме келихи тюльпанів, —
За небо вип’ю і за дві сосни!