“Вогнем і мечем” скорочено – Генрик Сенкевич

«Вогнем і мечем»  — це історичний роман видатного польського письменника, лауреата Нобелівської премії Генрика Сенкевича, написаний у 1884 році.

“Вогнем і мечем” скорочено читати

Дія відбувається у 1648–1651 роках під час повстання під проводом Богдана Хмельницького на українських землях, які тоді входили до складу Речі Посполитої.

Частина 1

Це був 1647 рік. Серед диких просторів Дикого Поля Ян Скшетуський зі своїми людьми врятував від нападників чоловіка, який, як з’ясувалося згодом, виявився Богданом Хмельницьким.

Діставшись Чигирина, Скшетуський дізнався про втечу та повстання Хмельницького, якого вже встигли оголосити зрадником. Саме тут доля звела Скшетуського з огрядним польським шляхтичем Заглобою, а невдовзі й з Лонгінусом Підбийп’ятою — кремезним литвином герба Зервикаптур. Від полковника Барабаша, у якого Хмельницький викрав королівські листи, ця трійця почула тривожну звістку: насувається війна.

Скшетуський разом із послом волоського господаря Розваном Урсу та Підбийп’ятою вирушив до Лубен, до князя Яреми Вишневецького. Дорогою Лонгінус розповів Скшетуському про свою обітницю: він заприсягся стяти три голови одним ударом меча, як колись зробив його предок Стовейко у битві з хрестоносцями під Грюнвальдом.

Коли загін погнався за соколом, випущеним на зграю журавлів, вони натрапили на карету зі зламаною віссю, біля якої стояли дві жінки. Це були вдова Костянтина Курцевича — княгиня Курцевичова — та Олена, донька князя Василя Курцевича. Чоловіки допомогли жінкам, за що були запрошені до родинного маєтку — Розлогів.

Дорогою вони зустріли синів княгині та молодого козака Богуна, якому вельми не сподобалася цікавість Скшетуського до Олени. У Розлогах з’ясувалося, що саме Олена має законне право на маєток, оскільки той належав її батькові Василю, несправедливо звинуваченому в державній зраді. Опіку ж над майном і долею дівчини перебрала на себе княгиня.

У Розлогах на прохання княгині Богун вийшов до гостей і намагався ввічливо дискутувати зі Скшетуським про ймовірну війну з Туреччиною. Ще того ж вечора Скшетуський освідчився Олені в коханні, і вона відповіла йому взаємністю. Вранці Скшетуський попросив руки дівчини. Княгиня спершу обурилася, але коли той пригрозив, що заступиться за права Олени на маєток перед самим князем, вона не мала вибору і пообіцяла віддати дівчину за нього. Проте княгиня благала тримати це в таємниці, адже побоювалася Богуна, якому раніше вже обіцяла руку Олени.

На острові Хортиця люди Скшетуського потрапили в козацьку засідку. Увесь його супровід загинув, а сам Ян дістав поранення. У цей час на самій Січі тривала рада старшини, куди вривалося так зване «товариство» — молоді, часто вже підпилі козаки. У раді брали участь Хмельницький і Тугай-бей. Хмельницький звинуватив Барабаша та Татарчука у зраді, і розлючений натовп напав на них, розриваючи їхні тіла.

Тим часом Редзян із листами від Скшетуського до княгині та Олени дістався Чигирина. Там він наткнувся на Богуна та Заглобу, який упізнав у ньому слугу Скшетуського. Богун перехопив листи, а прочитавши їх, нестямився від люті й кинувся до Розлогів. Заглоба поїхав за ним, намагаючись вгамувати його гнів. У Розлогах Богун убив княгиню та її синів, проте сам дістав поранення. Цією нагодою скористався Заглоба: він викрав Олену й втік.

Заглоба швидко збагнув, що вони не можуть йти з Оленою назустріч до польського війська, бо Богун миттєво їх наздожене. Дорогою вони пограбували старого лірника та хлопця-поводиря, забравши їхній одяг для маскування. Олені обрізали волосся. У селі Дем’янівка Заглоба переконав селян, що вони йдуть до Золотоноші.

Богун переслідував Заглобу та Олену, але в певний момент втратив слід. Проте в Прохорівці його осавул натрапив на згадку про діда та вродливого юнака й зрозумів, що це могли бути Заглоба з Оленою. Тим часом Заглоба вирішив рухатися далі. Вони зійшли на паром через Дніпро. Коли на березі з’явилися козаки, Заглоба переконав гребців, що то наближається князівське військо, і по переслідувачах відкрили вогонь.

Вишневецький вагався, як діяти далі, особливо після звісток про розгром під Корсунем. Його полковники вимагали негайного наступу на козаків, але Ярема виявляв обережність. Він розумів, що не може стати таким же бунтівником, як Хмельницький, і не повинен перевищувати своїх повноважень. Проте, отримавши іронічного листа від Хмельницького, він таки відрядив загони до Черкас і Прохорівки, а сам рушив на Розлоги, згадавши про Олену. Саме там він знайшов зломленого горем Скшетуського.

  Однак було невідомо, чи вдалося дівчині втекти. Та невдовзі до Яна дійшли чутки, що Олені вдалося втекти із Заглобою. Він хотів кинутися на пошуки коханої, але спершу мусив супроводжувати князя до Лубен. Не знайшовши Олени й там, Ян знову впав у відчай, проте священник підтримав його, нагадавши, що не можна побиватися лише над власною долею, коли вітчизна опинилася над прірвою. Помер король Владислав IV — Річ Посполиту чекало безвладдя та нові вибори.

Війська Яреми тримали шлях на Чернігів. Там князь розділився зі своєю дружиною, яка разом із придворними дамами мала вирушити у безпечне місце, сам же повів військо на тяжку переправу через Прип’ятські болота.

Хмельницький прагнув зміцнити свої позиції й не шукав відкритого бою з Вишневецьким. Проте його полковники, чуючи про наближення Яреми, мали інші плани. Зрештою Хмельницький скликав раду, де було вирішено розпочати переговори з Річчю Посполитою, але водночас вислати проти Яреми військо під проводом Кривоноса та Пуляна.

Ярема розсилав загони, які нещадно нищили козацькі загони. По допомогу до нього звернувся київський воєвода Януш Тишкевич, який обороняв Махнівку, яку оточив молодий Кривонос. Ярема стрімко вибив звідти козаків. Схоже прохання принесли й посланці з Полонного. У той самий час Адам Кисіль, воєвода брацлавський, наказав припинити бойові дії, оскільки готувався договір про примирення з Хмельницьким. Проте військові не бажали про це й чути. Іншим полковникам навіть заборонили приєднуватися до Вишневецького.

Скшетуський, повертаючись із чергового виїзду, натрапив на групу селян-різунів, серед яких помітив перевдягненого Заглобу. З’ясувалося, що той відвіз Олену до однієї з найміцніших фортець — до Бара.

Ярема почувався зрадженим і ошуканим політиками. Невдовзі надійшли страшні звістки: Кривоніс захопив Полонне, вирізав десять тисяч люду й рушив на Костянтинів. Попри все, Вишневецький вирушив на битву.   Незважаючи ні на що, бої тривали. Полковники підкорилися командуванню Яреми, вбачаючи в ньому шанс припинити конфлікт. Вишневецький командував приблизно 12 000 солдатів, тоді як Кривоніс мав 60 000. 

Битва була запеклою, і кожен проявив себе героєм. Навіть Заглоба, який перед боєм потерпав від страху (про що знав лише Скшетуський), не осоромився. Під час бою щось поцілило Заглобу в голову — то виявився козацький прапор. За такий трофей шляхтич після бою отримав нагороду від самого князя.  Велику славу в бою здобув і Підбийп’ята.

Зрештою Кривоніс відступив до Хмельницького, не встоявши перед майстерністю та незаперечним авторитетом Яреми. Тоді ж Скшетуський зустрів Редзяна. Слуга розповів, як доглядав пораненого Богуна, видаючи себе за «свого», а тепер, скориставшись нагодою, перейшов  на бік Польщі.

Скшетуський мав привести хоругви (прапори) до Збаража, де збиралися війська, які прагнули битися під керівництвом Вишневецького. Після цього Ян планував їхати за Оленою — князь дав йому відпустку. Сам Ярема усвідомлював, що Сейм не на його боці, а ставати заколотником і силою брати владу він не хотів. Тому він оголосив, що підпорядковується призначеним комісара. Для Скшетуського влаштували прощальний бенкет. Аж раптом до зали вбіг Кушель із приголомшливою звісткою: козаки захопили Бар.

Частина 2

Богун вивіз Олену з Бара до Чортового Яру, де віддав її під нагляд відьми Горпини. Чаклунка запевнила козака, що жодна жива душа не зможе відшукати це таємне місце. Олена була тяжко поранена — ще в Барі вона намагалася вкоротити собі віку, кинувшись на ніж. Коли Богун прийшов до неї й знову присягнувся у вірному коханні, вона твердо відповіла, що ніколи не полюбить його. У нестямі Богун заприсягся вбити Скшетуського. Відьма ж наворожила отаману велику славу, але водночас попередила про можливу зраду. Козак поїхав геть.

Тим часом Скшетуський був у розпачі. Друзі прагнули допомогти йому в пошуках, але війна тримала їх у лавах війська. Ярема призначив Скшетуського поручиком, а його місце намісника посів Підбийп’ята.    Ярема наказав Скшетуському розвідати діяльність Кшивоноса. Скшетуський хитро розпустив чутки, ніби за ним іде все військо Яреми, а самого Хмельницького вже розбито. Заляканий Кривоніс почав відступати, пам’ятаючи міць Вишневецького, проте вислав назустріч Богуна.

Скшетуський розділив свій роз’їзд на менші загони, один із яких очолив Заглоба. Старий шляхтич, сплутавши весільний поїзд із повстанцями, але швидко піддався на їх вмовляння й лишився на весіллі, де весь його загін напився. Там їх і заскочив Богун. Заглобу кинули до свинарника, але він примудрився підслухати розмову й дізнався, що Олену везуть кудись за Ямпіль. Розуміючи, що втекти не вдасться, Заглоба забарикадувався на горищі стодоли й відчайдушно оборонявся, аж поки на допомогу не підоспів Володієвський, який примусив Богуна тікати. Попри всю курйозність ситуації, саме Заглоба здобув  найбільше інформації:  він знав, що Гелена жива і переховується десь за Ямполем.

Невдовзі польське військо спіткала ганебна поразка під Пилявцями — об’єднані сили Хмельницького та татар розгромили поляків. Їх Полки втекли після першого дня боїв. Рештки розбитої армії відійшли до Львова. Там на спільній раді всі присутні благали Ярему прийняти булаву головнокомандувача. Він погодився і очолив оборону.

Вишневецький підготував Львів до облоги, а сам вирушив до Варшави, залишивши Скшетуського в Замості. Князь хотів просити коштів на нове військо та підтримати на виборах короля свого кандидата — королевича Карла, молодшого брата Яна Казимира. У цей час Володієвський познайомився з Анною Борзобагатою, красунею-фрейліною, в яку був закоханий шляхтич Харламп. Хоча Анна віддала свою стрічку Лонгінусу на знак прихильності, Харламп засліпнув від ревнощів до Володієвського і викликав того на дуель. «Малий лицар» не мав часу на чвари, тому врешті погодився на двобій у Липкові. «Малий лицар» – це прізвисько Міхала Володієвського, найкращого фехтувальника Речі Посполитої.

Приїхавши до Липкова разом із Заглобою та Кушелем, вони несподівано зустріли Богуна, який прибув як посол від Хмельницького до Яна Казимира. Як посланця його не могли заарештувати, тому викликали на дуель, сподіваючись, що він видасть місце схованки Олени. Спершу здавалося, що Богун здолає Володієвського, проте майстерний і досвідчений «малий лицар» блискуче провів бій і тяжко поранив Богуна в груди. Поляки були певні, що Богун не виживе, але перед від’їздом Заглоба все ж перев’язав його рани.

Володієвський зізнався князеві, що вбив Богуна. Друзі мали негайно вирушати до Замостя, щоб сповістити Скшетуського, а згодом — разом розпочати пошуки Олени. Тим часом новим королем було обрано Яна Казимира. Коли товариші прибули до Замостя, на них уже чекав наказ рухатися до Збаража. Там вони отримали листа від Скшетуського: Ян повідомляв, що збирається шукати кохану разом із вірменськими купцями.

Розпочалися переговори з Хмельницьким, які були небезпечними, оскільки посланцям загрожувала смерть від розлючених повстанців.  Скшетуський, почувши про загибель Богуна, приєднався до польської делегації, на яку Хмельницький чекав у Переяславі. Хмельницький тримався зухвало й зверхньо, цілком упевнений у своїй владі. Проте наступного дня він згадав про Скшетуського і, вдячний за колись врятоване життя, видав йому глейти — охоронні грамоти, що дозволяли вільно шукати Олену. З цими паперами Ян залишив Переяслав.

Поки Хмельницький знову домовлявся з татарами, Ярему вкотре відсунули від керівництва військом. Проте князь не сидів склавши руки: він збирав відомості та розсилав роз’їзди. З одного такого виїзду Володієвський привіз двох Курцевичів-Булигів, двоюрідних братів Олени, які стверджували, ніби дівчина загинула. Заглоба тяжко сприйняв цю звістку, але невдовзі доля зробила крутий поворот.

У Збаражі з’явився Редзян. Виявилося, що він знову лікував побитого Володієвським Богуна. Козак, вважаючи слугу своїм другом, відкрив йому місце схованки Олени. Він віддав Редзяну свій пірнач — знак влади — і наказав Горпині везти дівчину до Києва. Редзян натомість видав Богуна полякам і примчав до Збаража. Друзі негайно рушили повертати кохану Скшетуського. 

Переодягнувшись і видаючи себе за посланців Богуна, вони дісталися Чортового Яру, де вбили Горпину та карлика Черемиса. Визволивши Олену, вони рушили назад. Їм доводилося переховуватися, а зустрічним козакам — наприклад, ватазі Бурлая в Ямполі — вони впевнено казали, що везуть панянку для самого Богуна. Та згодом з’ясувалося, що Богуна випустили з полону, і він уже скаче за Оленою. Втікачі  мали якомога швидше дістатися Збаража. 

Та за кілька миль від фортеці на них напав татарський кінний загін. Володієвський наказав Редзяну тікати з панною, а сам разом із Заглобою прийняв бій. На допомогу їм вчасно підоспів загін Кушеля. Повернувшись до Збаража, друзі вирішили нічого не казати Скшетуському, адже не мали впевненості, чи вдалося Редзяну врятувати Олену.

До Збаража стягувалися коронні війська. Регіментар Лянцкоронський добровільно віддав свою булаву Яремі, а за ним — і решта воєначальників, бо лише у Вишневецькому вбачали надію на порятунок. Наступного дня після прибуття князя під стінами з’явилися татари й козаки. Об’єднані сили Хмельницького та хана налічували сотні тисяч, тоді як Вишневецький мав лише п’ятнадцять тисяч воїнів.

Розпочався запеклий штурм, що тривав ще кілька днів. Козацькі полки не могли здолати залізну дисципліну поляків; вислана гусарія вщент розбивала загони Тугай-бея. Тоді Хмельницький перейшов до регулярної облоги: з’явилися окопи та підкопи. Оборонці ж не просто тримали стіни, а й здійснювали зухвалі вилазки в табір ворога.

Боротьба вимагала величезних жертв, але авторитет Яреми був непохитним. Зрештою козаки запропонували переговори, проте умови Хмельницького були неприйнятними. Битва спалахнула з новою силою. У цих боях незрівнянну мужність проявляли Володієвський, Скшетуський та Підбийп’ята, а Заглоба, хоч і бився хоробро, найкраще почувався у гострих словесних перепалках із ворогом.

Однієї ночі Володієвський наказав усім замовкнути — готувався черговий штурм. На краю валу з’явилися три пари рук, а за ними — три турецькі голови. Підбийп’ята одним помахом меча стяв їх усі три, нарешті виконавши свою давню обітницю. Наступного дня староста яворівський відкрив друзям гірку правду: становище обложених стало критичним. Хтось мусив прорватися крізь кільце ворога до короля, щоб сповістити про біду. Лонгінус зголосився першим. За ним — Скшетуський та Володієвський, і навіть Заглоба, аби не відставати від товаришів. Проте князь вирішив: вони підуть поодинці. Якщо не поталанить одному — піде наступний.

Першим рушив Підбийп’ята. Йому майже вдалося оминути козацькі роз’їзди, аж поки він не наткнувся на татар. Гуркіт битви притягнув нових ворогів. Лонгінус нещадно нищив їх мечем, і тоді татари почали розстрілювати велетня з луків. Помираючи, він тихо промовляв літанію до Божої Матері. Вранці друзі побачили його тіло на одній з облогових машин. Вони відбили його у ворога і того ж вечора з почестями поховали героя.

Наступним спробував удачу Скшетуський. Він обрав інший шлях — через стави та болота. Це була виснажлива, смертельно небезпечна дорога, але Ян зумів дістатися лісу, а звідти помчав до короля. Ян Казимир перебував у Топорові, оточений радниками, які відмовляли його від битви. Король вагався, та коли перед ним з’явився ледь живий, виснажений Скшетуський із вістями зі Збаража — серце монарха не витримало. Він наказав негайно виступати.

Скшетуським опікувався королівський капелан, ксьондз Цецішовський, а вірний Редзян не відходив від пана ні на крок. Під розпитами Яна слуга нарешті зізнався: Олена врятована! Він розповів, як вони з дівчиною тікали від татарського чамбулу, як наткнулися на козаків ватажка Донця і як їх нарешті відбив польський загін. Тепер Олена перебувала під опікою дружини каштеляна, Вітовською, з якою вирушила до Топорова. 

Невдовзі до Скшетуського приєдналися Заглоба та Володієвський. Вони принесли звістку про кінець облоги та підписання миру в Зборові. Друзі негайно вирушили назустріч Олені. Коли Ян побачив свою князівну, він не міг повірити в своє безмежне щастя. Володієвський також розповів про долю Богуна: той напав на війська князя, що виходили зі Збаража, був поранений і взятий у полон. Ярема подарував полоненого Богуна Скшетуському, але Ян, у шляхетному пориві, вирішив дарувати йому волю.

Польсько-козацька сутичка на цьому не закінчилася. Через два роки Хмельницький і хан знову повели півмільйонну армаду на Польщу, але цього разу заскочити ворога зненацька не вдалося. У великій битві під Берестечком ворог був розгромлений, а Хмельницький і хан втекли з поля бою. Невеликим загоном козаків, що вціліли, згодом командував Богун. Здавалося, він знову нестиме загрозу полякам, але його сили були розбиті. Після смерті князя Яреми Богун оселився в колишніх володіннях Вишневецького — у відбудованих Розлогах.