Раїса Іванченко “Ярославни” скорочено читати варто, щоб дізнатися короткий зміст історичного оповідання про доньок Ярослава Мудрого.
“Ярославни” скорочено
Варязькі човни наближаються до берегів Києва. Гребці сповільнюють хід, а Інгвар, один із посланців королевича Гаральда, з нетерпінням вдивляється в обрій. Його вражають зелені ліси на крутому березі Дніпра, золоті бані храмів. Він згадує легендарних руських героїв — Іллю Муромця, Микиту Селяниновича — і дивується, які мужні люди живуть на цій землі.
Інгвар розуміє чому його предки хотіли захопити ці території. Тут є і родючі землі, і великі міста з палацами, і численні церкви, і укріплені гради, і багаті череди худоби. Все це сильно відрізняється від його холодної вітряної північної батьківщини.
Посланець пригадує, як свейський король Олаф віддав свою доньку Інгігерду за київського князя Ярослава. Тепер його володар, вікінг Гаральд, знову сватається до дочки Ярослава — князівни Єлизавети, яка колись йому відмовила. Гаральд вирушив у походи до Італії та Сицилії здобувати славу, а тепер доручив Інгвару вдруге просити руки Єлизавети.
Коли човни прибувають до берега, їх зустрічають русичі та запитують гостей про мету візиту. Дізнавшись, що це посли від королевича Гаральда з дарами князеві Ярославу та князівні Єлизаветі варта веде їх у місто. Інгвар дізнається, що польські посли вже прибули просити руки князівни. Це його непокоїть, бо тепер його завдання буде складніше.
Челядь і гості піднімаються крутим шляхом — Боричевим узвозом — до князівських палаців. Інгвар милується Подолом — частиною Києва з білими хатами, ремісничими та торговими будівлями. Він вражений багатством і жвавим міським життям.
Інгвар чує дзвін і вирішує зайти до храму. Вони з Івором заходять у Десятинну церкву, збудовану князем Володимиром. Їх вражає краса храму — мозаїки, мармурова підлога, високі склепіння, спів хору. Інгвар згадує, як після хрещення Русі князь Володимир заснував перші школи при церквах і монастирях, де дітей бояр навчали грамоті. А з бідніших у цих школах готували простих священиків і дяків. Тепер двір князя Ярослава славиться мудрими людьми, а його самого прозвали Мудрим.
У храмі Інгвар пошепки запитує свого тлумача Івора, чи швидко русичі опановують книжне письмо. Івор розповідає, що русичі здавна були здібні до науки — ще до хрещення Русі мали свої знаки (черти і різи), а також користувалися грецьким і римським письмом. Згодом болгарські просвітителі Кирило і Мефодій дали слов’янам спільне письмо, однак ознаки письма були в русичів і раніше.
Інгвар переводить розмову на головну справу свого візиту — сватання князівни Єлизавети. Він сумнівається, чи погодиться вона покинути рідний дім, адже Київ — величне й освічене місто, з садами, палацами, храмами і книгами. Івор підтверджує, що тут справді багато робиться для освіти — князь Ярослав будує Софійський собор, при якому планує заснувати велику бібліотеку, а його дочки, зокрема й Єлизавета, допомагають у переписуванні візантійських книг.
Інгвар журиться: Гаральд — сміливий і славетний вікінг, майбутній король Норвегії, та він неписьменний. Хоч його і знають за подвиги в Італії та Сицилії, князівна уже двічі йому відмовила. Її цікавить не лише хоробрість, а й освіта, розум. Інгвар розуміє, як важко буде вмовити Єлизавету, але все ж сподівається на успіх. Гаральд залишився чекати в Новгороді й поклав усю надію на товариша Інгвара. Той має поговорити з князівною і розповісти їй про всі подвиги Гаральда — навіть про пісню, яку він склав про неї.
Інгвар уважно розглядає князівську родину біля вівтаря, намагаючись впізнати Єлизавету. Невдовзі святкова процесія вирушає з Десятинної церкви до новозбудованої Софії. На чолі — князь Ярослав Мудрий із княгинею Іриною (у минулому шведською принцесою Інгігердою), за ними — їхні пишно вбрані діти.
Натовп — прості люди й ремісники — з пошаною дивляться на князя. У Софійському соборі ще не все завершено, але вже відчувається його велич — золото вівтаря, свіжі фрески, образи Богоматері й Христа. Люди падають ниць у молитві, лише князь Ярослав, сміливо дивиться Богові ув очі. Бо він — “великий князь Київської Русі, обранець Бога на землі”, бо збудував цей храм на славу Русі.
Церковний проповідник прославляє Софію, розповідає, що це найбільший храм у всьому північному краї. Інгвар захоплюється і храмом, і князівнами. Івор розповідає про кожну з дочок князя: Анна, Єлизавета, Анастасія. Єлизавета — саме та, з “косою — як корона”, яка відмовила Гаральдові.
Ярослав розмірковує про те чого зміг досягнути за час свого правління. Він із гордістю дивиться на своїх синів, мріючи, щоб вони не лише воювали, а й правили мудро, знанням і миром. Русь міцніє не тільки мечем, а й культурою, торгівлею, книгами. Усі сусідні держави прагнуть стати їх союзниками. Князь пишається шлюбами своїх дітей із найвеличнішими домами Європи: Візантія, Польща, Угорщина.
А Інгвар тим часом думає про головне — як переконати Єлизавету погодитися на шлюб із Гаральдом. Він уявляє, як розповість їй про кохання Гаральда, про його подвиги і його пісню, складену на честь князівни. Посланець переконаний, що почувши все це князівна не зможе відмовити, і тоді це буде не лише його особиста перемога, а й велика політична вигода для обох країн.
Успішно завершилася місія Інгвара — посланця з Норвегії. Улітку 1045 року князівна Єлизавета Ярославна вирушила до Норвегії, де на неї чекали холодні моря, суворий край і теплий прийом. Її чекав коханий Гаральд Суворий і корона королеви. Та доля відвела Єлизаветі лише двадцять років подружнього життя — у 1066 році Гаральд загинув у війні з Англією. Після цього Єлизавета вдруге вийшла заміж — за короля Данії Свена Естрідсена.
У Києві ж тим часом відбувалися великі урочистості: князівна Анна покидала батьківщину, щоб стати дружиною французького короля Генріха I. Святкування на княжому дворі було небаченим — пісні, танці, страви, мед і вино лилися рікою. Анна прощалася з рідною землею, з дівочими звичаями та рідними краєвидами. Її охоплювала тривога перед майбутнім у далекій Франції, серед чужих людей.
Водночас у Києві відбувалося святкування. На княжому дворі лунали пісні, веселощі не вщухали, навколо палали вогнища, смажили м’ясо, ріками текли мед і вино. Це проводжали князівну Анну Ярославну — вона мала їхати до Франції, щоб стати дружиною французького короля Генріха I. Її посаг складали коштовності, тканини, килими, хутра і власноруч вишиті речі в кольорах рідної землі — червоно-чорному й зеленому.
Тим часом єпископ Готьє Савояр, який представляв французький двір, був задоволений результатом місії — йому вдалося вмовити князя Ярослава на шлюб Анни з французьким королем, хоч це було нелегко: Генріх був уже немолодий, держава — ослаблена, а французький престол не мав такої сили, як київський. У Франції король мав обмежену владу, залежав від васалів і міг виїжджати з домену тільки під охороною, бо всюди панували розбійники й свавілля.
Єпископ із захоплення дивився на велич Києва, силу князя Ярослава, який обʼєднав Русь, якого всі поважали. Він був у захваті від розкішного Софійського собору, і навіть уявляв себе священиком у такому храмі. Тут, на Русі, ще залишалася справжня могутність і порядок, яких давно не було в розділеній Франції.
Перед від’їздом Анни Ярославни до Франції князь Ярослав Мудрий вирішив урочисто її провести, влаштувавши церемонію у Софійському соборі. Для цього з Берестова було запрошено священика Іларіона — автора знаменитого твору «Слово про закон і благодать», про який вже йшли чутки за межами Русі.
Під час служби собор був заповнений людьми. Французькі посли, які прибули навесні 1049 року, чекали на появу князя. У повітрі пахло ладаном, блищали мозаїки та ікони. Єпископ Готьє замислено вдивлявся в образ Богоматері, ніби вона запитувала його про чистоту його намірів. Він виправдовував себе — союз Франції з Руссю зміцнить королівську владу в ослабленій Франції. Але навіть він визнавав, що доля Анни буде непростою: мале й слабке королівство, старший чоловік… Єпископ заспокоює себе думкою, що королеви у Франції мають право на таємні особисті симпатії, які не вважаються гріхом.
У цей час до собору входить урочиста процесія на чолі з князем. Їх зустрічає отець Іларіон, високий, огрядний священик із проникливими очима. Єпископ із цікавістю слухає його промову, перекладач пояснює, що Іларіон оспівує славу роду Ярослава — його батька Володимира, самого князя, його дружини Інгігерди, дітей і онуків. Проповідь наголошує, що вся ця слава — від Бога, а Русь — благословенна земля.
Анна більше ніколи не повернулась на Батьківщину, але в серці носила спогади про рідний край. Вона перенесла частинку Русі до Франції — будувала церкви в київському стилі, з фресками і мозаїками, схожими на ті, що були в Києві. Один із таких храмів, збудований у 1060 році в місті Санлісі, зберігся до нашого часу.
Після смерті чоловіка у 1060 році Анна стає регентшею при малолітньому синові — майбутньому королі Філіппі І. Вона керує державними справами, підписує документи кирилицею, впроваджує закони. Її кириличні написи збереглись навіть у храмах — зокрема, в церкві Святого Вінсана в Санлісі.
Її любов до рідної культури вписана в архітектуру, в написи, в пам’ять. Хоча життя Анни було складним, її вплив залишився в історії Франції. Французькі хроніки свідчать про її стосунки з графом Раулем III, за якого вона згодом вийшла заміж попри заборону Папи Римського. У 1075 році іʼмя Анни востаннє з’являється в офіційних документах.
Минають століття. Забуваються палаци і битви, зникають хроніки. Та духовна спадщина залишається. У соборі Святої Софії спочиває прах князя Ярослава Мудрого, а в далекому французькому Вільєрі — скромна могила жінки в короні з написом: «Агнес». Легенда каже, що саме там спочиває дочка Ярослава Мудрого. Її пам’ятають як ту, хто подарувала Франції книжки, храми, культуру, освіту.
Разом із Анною інші доньки Ярослава теж прославили Русь у Європі: Анастасія в Угорщині — любов’ю до знань, Єлизавета в Норвегії — своєю мудрістю та добром. Їхня доля доводить, що найвище багатство людини — це її духовна велич, яка переживає віки.
Автор переказу – Гнатюк Юлія
Авторські права на опублікований матеріал належать сайту dovidka.biz.ua.
