«З Дніпра на Дунай» читати онлайн та повністю повість Адріана Кащенко, в якій уславлюється мужність, сміливість та винахідливість українських козаків.
«З Дніпра на Дунай» читати
(оповідання з часів скасування Запорозької Січі)
«З Дніпра на Дунай», розділ I
У козаків-запорожців був дуже гарний звичай, щоб біля всякого статечного козака, не кажучи вже про військову старшину, був один або й більше хлопців-недолітків. Ті хлопці в давні часи звалися джурами, а пізніше — молодиками. Джура доглядав коня та зброю свого названого батька-запорожця, ходив разом з ним у походи й навіть; у бойовищах ставав йому в пригоді, набиваючи рушницю, викрешуючи вогню на люльку та приносячи пити.
Таким хлопцям, джурам чи молодикам, доводилось під час свого юнацького життя зазнати багато всяких пригод та небезпеки, й через те, доходячи парубочих літ, вони набували собі великого хисту й ставали найзавзятішими козаками.
Знаючи такий січовий звичай, запорозький козак Петро Рогоза, почувши, що його батько й мати на Україні померли, а брати Демко, Гнат та Василь лишилися без притулку, привіз усіх їх на Запорозьку Січ, не вважаючи на те, що Гнатові минав тільки тринадцятий рік, а Василеві всього десятий. Він зважив, що меншого брата, Василя, найкраще віддати, поки підросте, на послуги кухарям до січових кабиць; середнього — Гната, щоб придбав доброго військового хисту, — він хотів оддати за молодика до полковника Порохні; що ж до старшого — бурсака Демка, так того він прямо приписав до Платнирівського куреня[1] козаком, бо йому вже пішов двадцятий рік.
Під той час, саме у 1772 році, Запорозьке Військо лагодилося до походу, щоб разом з російським військом воювати турків, і через те до військового виховання молодих хлопців траплялась добра нагода.
Одного дня, не відаючи нічого про думку старшого брата, середній Рогоза, Гнат, порався біля його коня, аж тут до стайні прибіг якийсь молодик і загадав Гнатові раптом бігти до паланки. Хлопець знав уже, що паланкою в Січі звався будинок, де жив кошовий з старшиною та чинилися всякі розпорядки й правився суд. Зляканий, побіг він повз січові курені на майдан і, проминувши церкву, побачив, що біля паланки стояв його брат Петро, а на ганку паланки, в холодочку, сидів гладкий, сивоусий та чубатий запорожець, держачи щось у руці.
Наблизившись до ганку, Гнат лапнув себе за голову, щоб зняти шапку, але намацав на голові тілько самого чуба, бо, поспішаючись до паланки, забув надіти шапку.
— Не боїшся, хлопче, йти зо мною бусурменів воювати? — вдався до Гната, трохи посміхаючись, сивоусий козак, полковник Порохня.
З радісної несподіванки хлопець аж рота роззявив. Ще за дитячих літ, у батьковій хаті, він чув про козацькі походи та про великі бойовища, що були колись на Україні. Лицарські вчинки козацьких ватажків вабили його тією славою, як зачароване марево, і навіть під час міцного дитячого сну Гнат не один раз бачив себе козаком, на коні серед безкрайого степу, в погоні за хижими татарами. Через те, почувши тепер про поход з військом, Гнат прямо не стямився від щастя й палахнув войовничим запалом.
— Воювати татарів?! — скрикнув він у відповідь. — Та я сам-один усю ту погань звоюю, аби мені шабля!
I, мабуть, щоб показати полковникові, який він дужий, хлопець підняв угору свій кулак.
Сиві, пишні полковникові брови підвелися угору, очі широко розплющилися, обличчя почервоніло з напруги, й з дужих його козацьких грудей вибухнув регіт, — такий голосний регіт, що його, мабуть, чути було аж у плавні[2] за Підпільною[3]. На той регіт з паланки вийшов навіть сам кошовий Війська Запорозького Калнишевський.
— Ну, а як за татарів та вступиться турчин? Що ж тоді? — питав далі Порохня, ледве здолавши свій сміх.
— Накладу й турчинові! — сміло, завзято й упевнено відповів хлопець. — Та хоч би й інший ворог зачепив нас, так і той умився б юшкою!
Старий полковник знову засміявся й весело вдався до кошового:
— Чув, Петре, що каже хлопець? А ти все сумуєш, що начебто зникає щире козацтво? Ні, брате, ще не вмерла Україна, поки родить таких соколят!
— Коли б же й було по твоєму слові! — одповів Калнишевський, сівши в холодочку.
— Ну, молодець! — казав далі полковник до Гната. — З тебе добрий козак буде. Візьму тебе за меншого журу. Гнідко, що в моєму косяку, нехай буде твоїм конем, а ось на тобі й зброю.
По тій мові полковник простяг Гнатові те, що держав у руці, а саме — чингал та пістоль.
Не стямившись од щастя, хлопець ухопив зброю й почав її розглядати. Колодочка й піхви його чингалу були оздоблені дрібними блакитними камінцями, а держало в пістоля було цвяховане сріблом. Гнатові здавалося, що більш привабливої зброї він зроду не бачив і що кращої вже й зробити не можна.
Оглядівши зброю з усіх боків, Гнат схаменувся, що ще не вся його мрія здійснилася, бо йому не дали ще шаблі.
— А шабля ж де? — спитав він.
— Ого! — знову засміявся Порохня. — Вже й шаблі схотів! До шаблі, хлопче, тобі ще довго ждати. Шаблю, щоб ти знав, треба заслужити. Як дійдеш літ та заробиш своїм хистом і завзяттям, щоб бути козаком, так тоді тобі й шаблю дамо.
Так почалося Гнатове життя на Запорожжі, й незабаром, підперезаннй шкуратяним чересом, з чингалом при боці та з пістолем біля сідла, запорозький молодик прощався вже з братами й, скочивши на свого Гнідка, поїхав слідом за полковником Порохнею, що повів переднє військо на війну.
Малий Василь, провожаючи брата, гірко плакав. Хоч йому було тільки десять років, однак, він ще в батька ганяв верхи коней до річки й взагалі добре їздив на коні. Він плакав тепер не так за братом, як з образи, що його не взяли за молодика, а віддали до кухарів. Василь заздрив братові, що той гарцює на коні, а він мусить біля кабиць терти пшоно, товкти сало та банити й шарувати всякий посуд.
— Не плач, малий! — умовляв Василя брат Петро. — Твоє від тебе не втече — ще накозакуєш на віку! Ще дізнаєшся, почому ківш лиха!
Січ Запорозька швидко зовсім спорожнилася. Полковник Колпак забрав частину січового товариства на байдаки та подався з ним Дніпром на Чорне море, а все інше військо повів на війну сам кошовий. З тим військом пішли й старші Василеві брати Петро й Демко.
Не чути стало на Січі жвавого гомону кількох тисяч товариства, знишкли біля куренів музики, затихли й пісні молодецькі, що всякого вечора голосно розлягалися понад Підпільною… Січ немов заснула або вимерла, й поміж куренями тинялися тільки немічні діди та ті, що не йшли з військом через якусь хворобу.
Сумно стало й біля січових кабиць. Більшість кухарів пішла з військом, а ті, що лишилися на Січі, не мали на кого варити страву.
Не маючи чого робити, Василь тинявся по січових окопах… Бо то ж навкруг Січі були глибокі рівчаки, а понад рівчаками високі земляні вали, обплетені з обох боків лозою, щоб не обсипалися. На північ од січового майдану була брама, а біля брами висока башта. Злізши одного разу на ту башту, хлопець розважився, бо звідтіля, як на долоні, було видно на заході й на півдні безкраї зелені плавні, що запорожці звали Великим Лугом; а по тих плавнях сріблом виблискував Дніпро з протоками — річками Скарбною, Сисиною й Підпільною, що підбігали до самої Січі. Ті плавні з кучерявими вербами та блискучими блакитними річками й озерами вабили хлопця до себе, й він почав вигадувати, як би переїхати за Підпільню.
Простуючи до річки, Василь вийшов за браму. Там був січовий базар, що звався Шамбаш, але тепер і там було сумно, бо всі крамниці було замкнено. Зате з базару Василь побачив біля Підпільної затоку, а в затоці невеликі човни.
“Візьму човна та й поїду у плавню”, — зразу рішив Василь.
Йому стало весело, й він побіг з високої гори до затоки. То був січовий Ківш, що в ньому звичайно стояли запорозькі чайки або байдаки й усякі рибальські човни. Тепер усі байдаки були в поході, дубів же та невеликих каючків у Ковші стояло чимало.
Василь жваво вскочив в один каючок, одв’язав його від верби й відіпхнув од берега. Весло було хлопцеві важкеньке, та він, взявши його під середину, спромігся закласти в уключину й почав гребти. Яке щастя! Човен посувався затокою далі від берега, туди, до Підпільної.
“Тепер я покажу їм, який я “малий”!” — гадав, не тямлячи себе з радощів, Василь і все дужче працював веслом.
Він лагідно обминув кілька обідраних, негодящих байдаків, що доживали свій вік біля берега, й наблизився з затоки вже до річки; та як тільки потрапив на бистрю, — човен підхопило, мов трісочку, й понесло попід берегом за водою. Василь не стерявся й почав гребти дужче, але човен крутився, бився об верби, що росли у воді вздовж берега, й таки плив за водою.
Через кільки хвилин хлопець зрозумів, що не вправиться з човном, і зважив, що краще притягтися до берега.
Улучивши хвилину, коли човник пробігав біля верби, Василь зачепивсь за неї веслом, але це вийшло на лихо: течія вирвала те весло йому з рук, і він зостався в човні, знесилений і безпорадний… Щодалі його несло повз берег все дужче, так що верби тільки шмигали в його перед очима. От уже й Січ зникла з очей, і тільки один золотий хрест від січової церкви, сяючи понад деревами, показував, де вона лишилася.
Хлопець засмутився й з одчаєм дивився, як його весло несло водою все далі від човна. На щастя Василеве, його пригоду побачив старий запорожець Очерет, що рибальчив своїм каюком нижче Січі. Він догнав Василевого човна, причепив до свого й, піймавши весло, потяг обидва човни до берега.
— Куди ж оце ти, хлопче, розігнався? — вдався дід до малого. — Чи не на Чорне море турків воювати?
— У плавню хотів переїхати… — одповів засмучений хлопець.
Розпитавши Василя, хто він, і, довідавшись, що хлопець нудьгує на Січі без братів, старий запорожець пожалував його й, привівши на Січ до свого куреня, подарував йому вудку й з того дня почав брати хлопця з собою на рибальство.
Старий, похилий дід і молодий хлопець мало не щодня виходили вдосвіта до Підпільної, переїздили човном за річку й там під захистом верб ловили рибу то з човна на водокрутнях, то з берега на тихій воді, а часом траплялося, що переходили плавнею на озера й там тягали раків.
Щодалі, цікавий, жвавий хлопець ставав старому січовику все любішим; що ж до Василя, то він пришився до сивоусого діда, мов до рідного батька. З ранку до вечора вони разом сиділи над річкою, й під ті часи Василь чув од Очерета багато дуже цікавих оповідань про давні події на Запорожжі й на Україні.
Так минуло літо, минула й осінь. Рибальчити було вже не так-то любо, та й біля січових кабиць тепер стало веселіше, бо до Січі почали прибувати з походу козаки — хоч поки що тільки поранені й захлялі. Ті козаки купчилися біля кухарів, щоб підживитись після військових пригод січовими харчами, й через те біля кабиць щодня можна було почути всякі військові новини.
Василеві біля кабиць була тепер уже й робота, так що він пробував там мало не ввесь час. Тут він чув, як оповідачі, виславляючи лицарство завзятих козаків, висміювали та ганили легкодухих, і це привчило Василя шанувати хист та завзяття.
Завітали до січових кабиць і кобзарі з України, співаючи стародавні думи та пісні про великих козацьких ватажків, і малому хлопцеві так любо та мило було слухати ті співи про славу України, що серце його мліло в солодких мріях і він не помічав, як минав час.
Два роки велася війна з турками, й два роки Василь жив на Січі, підростаючи та набуваючи собі від старого Очерета та від життя біля січових кабиць свідомості й козацької вдачі.
Аж ось війна скінчилася, й одного дня, восени 1774 року, на січовій башті гукнула гармата, а слідом за нею й друга, й третя… I ті вибухи голосно розляглися понад річками, відгукнувшись луною в зелених плавнях.
— Військо йде! Товариство повертається! — загуло по куренях, і всі, що були в Січі, посунули на окопи.
Побіг до окопів і Василь. Він випередив усіх і метеликом вихопився на башту.
— Боже, як хороше!..— скрикнув хлопець і занімів на місці.
Зелений степ, що безкраїм килимом слався поза окопами, був укритий військом, — на обрії тільки мріли червоні жупани та шапки. Далі те квітчасте поле, мов укрите червоним маком, заколивалося, зібралося щільніше докупи й наближалося до Січі…
То було комонне Запорозьке Військо. Попереду всіх на білому огирі красувався козак велетенської постаті. Придивившись до його, Василь догадався, що то був сам кошовий Калнишевський, бо в його в руці була блискуча булава, викована з чистого срібла, а позад його двоє козаків високо держали бунчук та білу військову корогву.
Кошовий наближався вже до січової брами, запорозькі ж комонні повки простяглись упоперек степу й, коливаючись, посувалися до Січі, немов кривава річка до моря.
За комонними повками з-під обрію виринали піші запорозькі повки, а ще далі, ховаючись у куряві, сунулися гармати.
Січові окопи й башти тепер рясно були вкриті козаками, бо з куренів повилазили не тільки старі, а навіть і хворі, й поранені, хто тільки мав силу ходити. Всі радо вітали кошового й славне запорозьке товариство, високо підкидаючи вгору свої шапки.
Не встигло ще витягтися на січовий майдан комонне військо, а вже по окопах знову почали стріляти з гармат.
— Байдаки вертаються з товариством! — загомоніли козаки.
Щоб краще побачити, як підпливає Запорозьке Військо річкою, Василь прожогом побіг до церкви й, мов кіт, подрався на дзвіницю.
Він поспішався недаремно — те, що він побачив з дзвіниці, не забути йому за все життя! Довга, покручена, блакитна пелена річки Підпільної була рясно вкрита білими вітрилами байдаків та червоними жупанами запорожців, що так щільно обсіли свої чайки. Здалеку здавалося, що там наближалася до Січі зграя великих білокрилих та красногрудих лебедів. Довга, блискуча річка, оточена зеленими вербами плавнів та оздоблена тими білими вітрилами, а до того ще й помережена червоними козацькими жупанами, була напрочуд хороша й брала в себе хлопцеві очі.
Коли Василь виліз аж під дзвони, передні байдаки завертали вже у ківш, а задні ще тільки виглядали вітрилами з-за коліна річки, так багато було тих байдаків.
“Ще б то не звоювати запорожцям турків! — подумав хлопець.— Та з такою силою війська, мабуть, можна ввесь світ звоювати!”
Василь довго не мав сили одвести очей од чарівного видовища.
— Гарно й конем по степах козакувати, — сказав він далі сам до себе, — а проте, здається, воювати з байдаками, та ще щоб поїхати в Чорне море, так ще миліше!
У цю мить біля самого хлопцевого вуха бевкнув великий дзвін. То січовий панотець лагодився правити на майдані службу з приводу того, що повернулося військо.
Василь клубком скотився по сходні з дзвіниці на майдан.
“До козаків!.. Шукати братів!..”
А на майдані вже червоним морем розлилися запорожці.
— Куди це ти так простягся, Василю? — почув він біля себе поклик, і дужа рука спинила його за плече. Запалений вітрами та сонцем і вкритий курявою, Гнат поцілував меншого брата й дивився на його веселими очима.— Бач, який ти вже виріс!
— А ти неначе справді козак! — скрикнув Василь, заздро поглядаючи на братів чингал. — Як же ти там воював? Чи багато земляків вирятував з неволі? А де Петро та Демко?
Проте з розпитуванням довелося цікавому хлопцеві пождати, бо саме до них наблизився старший брат Петро й узяв Василя в свої міцні обійми. Тільки ввечері, коли всі четверо братів сиділи біля куреня, Василь почув оповідання старших братів про їхні походи, бо вони ходили нарізно й тепер розповідали один одному свої військові пригоди.
«З Дніпра на Дунай», розділ II
Після повороту Запорозького Війська з війни січове життя пішло своєю чергою. Одсвяткувавши й одгулявши деякий час у рідному гнізді, запорожці взялися до своєї улюбленої праці — рибальства та полювання. Великими ватагами попливли вони на дубах у Великий Луг[4], що простягався понад Дніпром од Січі аж до острова Хортиці, й розпорошилися там по річках, озерах та зелених, диких кущах плавні: хто — з сітями та всяким знаряддям ловити рибу, а хто — з рушницею полювати на дорогого звіра та птаство.
Там, у Великому Лузі, запорожці пробули аж до того часу, поки, зимою, пішла по річках крига; тоді до Січі знову зібралося все товариство й по куренях знову стало весело та гучно… Найвеселіше ж було на Різдво та Новий рік, бо тоді щодня по куренях грали музики й козацтво гуляло й танцювало.
Наприкінці місяця лютого, як тільки на Підпільній поламало кригу, запорожці знову поїхали дубами по плавнях, а після Великодня, як тільки добре зазеленіла по степах травиця, багато січового товариства пороз’їздилося кіньми: хто — до Бугу на рибальство, хто — в Дике Поле на полювання, а хто — аж у Ногайські степи, на Кальміус та Берду по всяку здобич; на Січі ж знову лишилося на літо не більше як половина товариства.
Василь заздрим оком поглядав на всіх тих запорожців, що сідали на дуби та на коней. Він третій рік біля січових кабиць, і ця праця йому дуже обридла. Брат Гнат, як і всі козаки, мав його за малого й не дуже-то з ним товаришував, так що й тепер Василь тільки тоді й розважався, коли траплялося поїхати з старим Очеретом у плавню або як кухарі пускали його вибігти за січову браму на степ, де щодня після снідання у запорожців відбувався герць.
На тім герці справді було чого подивитись, бо тут козаки навчалися битись на шаблях, колоти ворогів списами, стріляти з рушниць, сидячи на коні, перестрибати рівчаки та баркани й виробляти конем ще багато всяких витівок.
Так запорожці набували хисту собі й своїм коням.
Василів брат Гнат теж мало не щодня гарцював за січовими окопами разом з іншими молодиками, на велику заздрісгь Василеві.
Той герць так захопив Василя, що однієї ночі він утік з Січі, знайшов у степу військовий косяк і, скочивши охляп на одного коня, почав ганяти його, виробляючи тим часом на його спині всі ті штуки, які бачив на герці. Він ставав на неосідланого коня ногами, лягав на нього черевом і лазив коневі навкруги шиї, держачись, мов реп’ях, за його гриву.
Добрий кінь довго слухався хлопця, але врешті ці іграшки йому обридли, й він скинув хлопця на землю.
Василь забився так, що деякий час мусів навіть одлежуватися на траві, слухаючи чмелів, але врешті підвівся на ноги й почвалав до Січі, заспокоюючи себе на тому, що кінь був не осідланий і не занузданий і що тільки через те й сталася така пригода.
Одного ранку, на початку літа 1775 року, Василь прокинувся з незвичайного гомону в курені. Козаки похапцем одягалися й виходили на майдан.
Спросоння Василь не розібрав, про що в запорожців була розмова, а тільки скрізь чути було вигуки:
— Москалі за брамою! Гармати жерлами на Січ!
Зрозумівши, що скоїлося щось непевне, Василь скочив з лави й, підтягши в штанцях очкура, прожогом побіг слідом за козаками. Ввесь майдан кишів уже запорожцями, мов мурашник. Усі бігли на окопи — побіг туди й Василь.
Зразу, коли хлопець виліз на стіну, йому здалося, що в степу випав великий сніг, але, роздивившись добре, він побачив, що степ був білий від наметів великого війська. Ті намети стояли довгими щільними лавами, обгортаючи Січу півколом і простягаючись аж геть на гору.
Попереду того білого поля чорніли своїми роззявленими жерлами гармати, а що ближче до Січі, мов сарана, вкрило степ московське військо, піше й комонне, виблискуючи на промінні ранкового сонця залізними багнетами та списами.
Василь ніколи не гадав, щоб можна було зібрати докупи так багато війська. Того війська було вдесятеро більше, ніж запорожців, навіть під той час, коли вони торік верталися з турецького походу.
Що робилося далі, Василь не розумів. Він бачив тільки, що якісь генерали в блискучих убраннях приходили з московського стану на Січ, а після того кошовий пішов з Січі до білих наметів, і як тілько він зник з очей козаків, московське військо враз підсунулося під самі січові окопи, увійшло в Шамбаш і доступилося чавіть до Ковша, де стояли запорозькі байдаки.
— Зрада! Зрада! — почали гукати запорожці й побігли з окопів по куренях.
У Січі збилася страшенна метушня. Козаки узброювалися й знову вибігали на окопи, на майдані ж був такий галас від гомону й лайки, що розібрати нічого не можна було.
Скоро кошовий повернувся до Січі й щось промовляв до козаків, але галас на майдані ще збільшився й нарешті там зчинилася бійка. Два натовпи козаків наступали один на одного, а тим часом третій — притяг на плечах велику колоду й почав вибивати нею ковану браму пушкарні[5].
Василь чув, як гупала колода й бряжчала залізна брама… бачив, як метушилися біля пушкарні козаки, й, щоб краще роздивитись, що там робиться, та здибатись з братами, хлопець побіг на майдан, але там його зразу звалили з ніг і трохи не затоптали, так що хлопець ледве врятувався й, вибігши мерщій на башту, почав дивитися відтіля.
З окопів вчувалися вигуки:
— Не віддамо неньки Січі! Ляжем трупом!
А біля пушкарні вже бряжчали шаблі й блищали гострі чингали, — там лилася братня кров запорожців.
Через який час гупання колоди увірвалося, й залізна брама пушкарні з стогоном упала на землю. Потишився й брязкіт зброї, й хлопець побачив, що невеликий натовп січової старшини почав тікати до паланки, а переможці-козаки почали викочувати з пушкарні гармати та виносити всяку зброю.
Галас на майдані все ж таки не вщухав, і серед загального гомону тепер вчувалися вигуки:
— К бісам зрадників! Андрія Ляха кошовим!
— Порохню!.. Порохню!..
— Калниболоцький нехай веде нас! Усі ляжемо за волю та неньку Січ!
Аж ось, трохи згодом, зразу всі потишилися, й Василь побачив, що серед майдану стоїть панотець з хрестом і про щось умовляє козаків, а коли він скінчив свою промову, козаки почали розходитись з майдану по куренях.
Тепер Василь без перешкоди добіг до пушкарні й зазирнув туди: неглибокий льох був повний усякої зброї та кухов з порохом та кулями. Недалеко від пушкарні стояв другий льох — військова скарбниця, але туди Василеві не довелося зазирнути, бо брама скарбниці була ціла й біля неї стояв вартовий.
Одшукавши нарешті Гната, Василь почав його розпитувати, що воно коїться на Січі.
— Генерал Текелій прийшов з військом, щоб зруйнувати Січу… — одповів йому Гнат похапцем, кудись поспішаючись. — Козаки хотіли оборонятись, та панотець умовив скоритись!
— Нащо ж Січу руйнувати?
— Нема часу з тобою базікати! Он полковник мій аж оселедець свій скубе, так побивається. Ридає там, як мала дитина!
Гнат побіг до паланки, а Василь пішов шукати брата Петра.
Той сидів на призьбі під куренем, сердито колупаючи в своїй люльці залізною протичкою. Вуси його, що завжди рівно звисали донизу, зараз неначе настовбурчилися, очі ж відбивали лютим і сумним вогнем.
— От так, хлопче!.. — зустрів Василя старший брат. — Не доведеться тобі козакувати! У гречкосіїв повернуть нас усіх!
Василеві щось здавило в грудях, залоскотало в глотці, й рясні сльози побігли з його очей.
— Я хочу козакувати! — ледве вимовив він, хлипаючи. Петро почав милувати меншого брата рукою по голові.
— I я, братику, хочу козакувати. Та коли б же наша сила була. Краще вмерти мені, аніж стати гречкосієм, та ще й кріпаком. Не плач, малий!.. Ще, може, ми втечемо та таки будемо козакувати.
Василь пішов до кабиць. Він тільки тепер згадав, що досі не снідав, а проте, вже була обідня пора. Біля кабиць кухарі тільки почали розкладати багаття, бо зранку було не до того. Василеві дали окраєць хліба, й він, і з’ївши його, взявся до своєї роботи.
Надійшов вечір. У Січі була зловіща тиша. Козаків по куренях поменшало, проте, й на майдані не було нікого. Пронудившись деякий час, Василь ліг під куренем на призьбі й скоро заснув.
Чи довго спав хлопець, того він не знав, а тільки прокинувся він поночі через те, що хтось, складаючи на призьбу зброю, кинув на нього свого череса.
Розплющивши очі, Василь не зразу пригадав, що сталося вдень, і деякий час спокійно дивився на зірки, що з високого неба зазирали йому в очі й милували його своїм холодним промінням. Аж ось з куреня почувся гомін, а біля призьби козаки складали щось у торби й лантухи.
— У плавню! У плавню!.. — вловило Василеве вухо голоси козаків.
— Калниболоцький збирає й Лях!
— Ходімо всі. Великий Луг-батько дасть усім пораду!
— На Дунай помандруємо!
Василь згадав усе й схопився з призьби.
“Як? Запорожці помандрують на Дунай. А він же як? Ні, я не дамся, щоб мене покинули. Я не буду гречкосієм. Я хочу козакувати!”
Він прожогом побіг до куреня свого брата. Січовий майдан знову кишів, мов мурашник, але тепер усі ходили хутко й гомоніли помалу. Пушкарню й скарбницю було одчинено, й з них виносили все, що там переховувалося. Всі запорожці, що траплялися хлопцеві, були навантажені зброєю й усяким добром і йшли вниз до Підпільної.
Не заставши брата Петра в курені, Василь оббігав усю Січ, плутаючись поміж козаками, й несподівано здибав брата Гната.
Узброєний по-козацькому, й навіть з шаблею при боці, Гнат, радісний та веселий, йшов од паланки до майдану.
— Що це ти, Гнате? — скрикнув Василь, дивуючись на братову шаблю.
— Мене полковник Порохня благословив бути козаком і навіть шаблю свою мені подарував. “Нехай, — каже, — хоч не я, старий, так моя шабля погуляє ще на волі!”
— Куди ж тепер?
— На Дунай-річку. Там буде наша Січа!
— А твій полковник хіба не піде на Дунай?
— Ні! Плаче, а не йде. “Старий, — каже, — я… Хочу лягти в рідну землю, а не в бусурманську!”
— А я, Гнате, піду з тобою! — спогорда сказав хлопець. — Я хочу козакувати!
Брати проминули церкву й, повернувши стежкою до річки, перестріли братів Петра й Демка. Ті сперечалися.
— Я не піду на Дунай, — говорив Демко, — бо знайшов собі до пари дівчину й хочу одружитись!
— Нікчемний бабій! — гримав на нього Петро. — Ганьбу робиш ти всьому нашому роду козацькому, лицарському!
— Не я один лишуся на Україні, — суперечив Демко.
— Будеш шкодіти, — одповів Петро, — та буде запізно. На себе тоді нарікай, коли будеш кріпаком або москалем! — Побачивши менших братів, Петро одійшов од Демка й сказав Гнатові: — Ну, от і добре, що ти взяв Василя. Я саме по нього й ішов.
Василь почав цілувати брата за те, що бере його з собою.
— Ну, годі, годі!.. — казав козак. — Повертайте лишень обидва назад. Нема чого йти до річки з порожніми руками. Ідіть до пушкарні або до скарбниці та носіть у берег те, що вам старші скажуть.
Троє братів пішли нагору. Демко ж лишився сам, почуваючи себе дуже ніяково. Назустріч братам, стежкою, козаки несли до річки лантухи з борошном та пшоном, тягли великі бурдюги з салом та котили кухви з горілкою. Ще далі вони здибали добру ватагу козаків, рясно обвішану пачками тютюну, а другу — навантажену таранею; дійшовши ж до скарбниці, брати прилучилися до натовпу й почали носити в берег всяке добро, а коли через дві години троє братів знову зустрілися біля річки, Петро, глянувши на Василя, не вдержався, щоб не засміятись: у пушкарні хлопець себе узброїв, і хоч був босий і без чумарки а проте, поначіпляв на себе шаблю, чингал і пістоль.
Не вспіли Петро та Гнат подивуватись та порадіти на меншого брата, як згори підсунувся великий натовп запорожців, а попереду того натовпу кільки дужих січовиків несли великі образи.
— Скидайте шапки! — сказав Петро до братів. — Це несуть святу січову Покрову та святого Миколу, бо без святої Покрови не може бути Січа Запорозька, а без помочі святого Миколи не перепливеш моря.
Слідом за образами йшло багато сивих дідів, і посеред них Василь пізнав свого названого батька — Очерета.
— I ви, діду, мандруєте з нами на Дунай? — радісно скрикнув хлопець.
— I я, сину! Несила мені з товариством розлучатись. Хоч і в чужій стороні доведеться в труну лягти, так зате ж рідне товариство засипле землею.
Постать Очерета мала урочистий вигляд, а погляд горів суворим вогнем. Він звернув з стежки, колупнув чингалом землю, перехрестився й почав набивати землею ладанку.
— От і рідна земля лежатиме зо мною в домовині. Всі брати, дивлячись на Очерета, почали й собі набивати ладанки.
— Оце добре, дядьку Очерете, що ви мандруєте з нами, — звернувся до нього Петро Рогоза. — Догляньте, будь ласка, Василя на байдаці.
— А ти що ж, козаче?
— Я й Гнат не поїдемо байдаками. Мене обрано за осавула до пішого повку, — Калниболоцький поведе степами через Дике Поле. Усім немає на чому плисти, бо військові байдаки, що стоять у Ковші, заарештовано.
— Чув про це лихо. Про Василя не турбуйся — догляну. А скільки ж є байдаків?
— Зараз небагато. Проте наші збирають байдаки, що зараз з товариством по плавнях та лиманах, на рибальстві. Та ще зберемо дуби з Чортомлику, з Базавлуку та й з Кінської Води. Набереться, може, з сотню, а все ж таки на все товариство не вистачить.
Разом з Очеретом брати дійшли до Підпільної. Там, під захистом верб, нечутно сновигали по воді невеличкі козацькі човни, перевозячи товариство по 5—6 душ заразом на той бік річки у плавню. Хутко перехопилися човном на той бік Підпільної й наші подорожні.
Петро Рогоза, що був на козацькій раді за річкою ще звечора, повів усіх у гущавину плавні. Більше години вони йшли, нахиляючись, під віттями верб, відхиляючи з свого шляху верболози, продираючись крізь очерета й обминаючи невеликі озера й болота. Василь добре вже втомився, поки нарешті в плавні почувся гомін козаків і Петро вивів усіх на галявину, оточену рясними й високими вербами.
— Ось де наш кіш! — обернувся він до Очерета.
Василь обдивився понавколо. Галявина кишіла козаками, мов мурашник, і всі козаки гукали до когось в один бік, а до кого саме, не можна було розглядіти. Не вагаючись, Василь, мов кішка, подерся на вербу й звідтіля побачив, що до козаків промовляє якийсь бравий полковник.
— Кого ж, панове товариство, славне Військо Запорозьке, волите кошовим? — спитав він наприкінці промови.
— Тебе волимо! Андрія Ляха кошовим! — почулося навкруги.
— Калниболоцького волимо! — почали гукати інші козаки. — Калниболоцького!
— Молодий ще Калниболоцький! — гукали треті. — Бахмета кошовим: він старий та певний лицар!
— К бісам Бахмета! Старий, та й грамоти не знає, — який з нього кошовий? Андрія кошовим! Він ученнй! Він спроможеться вивести військо на Дунай, зуміє й до султана доступитись!
— Андрія, Андрія! — вже одноголосно гукав натовп, і бравого полковника закидали шапками.
Новий кошовий уклонився товариству й подякував за честь та пошану.
Не гаючись, запорожці почали обирати іншу старшину, себто військового писаря, суддю, скарбника й осавула.
Не доспавши сієї ночі, Василь не діждався, поки скінчилася козацька рада, а почав куняти, а далі, злізши з верби, зараз же під деревом простягся й заснув міцним сном, тримаючись однією рукою за свою шаблю, щоб, боронь Боже, хто-небудь ненароком її не взяв.
Коли, відпочивши, він прокинувся, сонце було вже височенько. На галявині купами сиділи й лежали козаки, снідаючи тим, що кому Бог послав. Удалечині стукотіли сокири та коли-не-коли чути було, як голосно тріскотіли, ламалися й з великим шумом падали на землю підрубані дерева.
— Добре, хлопче, спав! — почув Василь біля себе голос Очерета. — Час уже й снідати.
— Не поїхали ще? — злякано схопився Василь на ноги.
— Ні! Он чуєш: рубають дерева. То лагодять плоти, бо товариства прибуває сила, а байдаків не вистачить і на половину.
— Коли ж попливемо?
— Тоді, як збереться все товариство з Великого Лугу. Мабуть, так, що аж уночі.
Василь умився біля недалекого озерця, витерся коміром сорочки, з’їв хліба з салом і попросив Очерета, щоб піти туди, де роблять плоти.
Вони пішли протолоченою за сю ніч між лозою й очеретами стежкою й через півгодини побачили поміж деревами річку. То була велика протока Сисина, що сполучає Підпільну з Дніпром. Берегом понад річкою вовтузилися напівроздягнені козаки. Дехто з них рубав дерева, інші, взявшись гуртом, тягли ті дерева у берег і спускали на воду, треті — обламували з порубаних дерев віття та різали лозу на скрутні, а останні, зовсім уже голі, бродили в воді, перев’язуючи колоди тим віттям, що їм кидали з берега. Декільки плотів стояли вже біля берега прив’язані до пнів, посередині ж річки сновигало багато всяких човнів. Ті човни пособляли перетягати плоти й перевозили на той бік Сисиної тих козаків, що мали йти з Калниболоцьким суходолом.
Василя дуже зацікавила справа з плотами, й він, доручивши свою зброю Очеретові, взявся підтягати гілки й лозу й кидати їх на воду. Він працював по щирості й скоро знову схотів їсти.
— А чи кухарі ж є в плавні? — спитав він Очерета. — Чи скоро будемо обідати?
— Не буде сьогодні обіду, — одповів дід. — Хоч кухарі й є, а проте, осавул не дозволив розпалювати багаття, щоб з московського стану не побачили диму та не довідалися про нашу мандрівку. Бери знову хліба, а в мене в торбі знайдеться тараня та огірок.
Старий і малий сіли під кущем обідати, й той обід здавався Василеві найсмачнішим за все життя.
Надвечір до Сисиної почали знову прибувати запорожці з Січі. Побачивши поміж ними свого приятеля, старого діда Лимаря, Очерет обізвався до нього:
— Що ж це ти, Охріме, казав, лишишся в Січі, а опинився тут?
— Була думка лишитися, — з нудьгою в старих очах одповів Охрім, — та несила!
— А що сьогодня в Січі?
Старий січовик сів до гурту й почав оповідати, неначе зрадівши, що є з ким поділити своє пекуче горе й полегшити свою душу.
— Бодай мені не казати, а тобі не чути! Сьогодня московський генерал Текелій знову покликав Калнишевського, та ще писаря й суддю, та, закувавши всіх у кайдани, вирядив під вартою до Москви.
— Невже тому правда? — скрикнув не в собі Очерет. — Може, то люди брешуть?
— Сам з башти бачив власними очима, бодай вони мені посліпли, як кошовий, від’їжджаючи з московського стану на Самарський шлях, на возі, оточеному донцями, обернувся до Січі й перехрестився на святу січову Покрову, а коли він хрестився, так на руках у нього й заблищали кайдани.
Сльози заступили світ обом старим запорожцям, і хоч довго вони ті гіркі сльози ковтали, намагаючись сховатись з ними від людей, а врешті вони таки покапотіли пекучою росою на їхню одежу.
— Ой, тяжка кривда! — зітхнув Очерет.
— Слухай, далі що було… — повів знову Лимар. — Прислав Текелій у Січу своїх полковників з наказом, щоб усі ми, курінь по куреню, виходили за окопи й складали свою зброю до його ніг. Себто, щоб власними руками віддали те, що нам найдорожче в світі — нашу єдину втіху!
— Та це вже знущання! — скрикнув Очерет. — Що ж козаки?
— Хто виносив, а хто — кинувся тікати сюди. Коли я, мов злодій, ховаючись попід кручами, тікав од безчестя з Січі, з своєї власної хати, сюди, в пущу, де живуть тільки звірі, у військовій скарбниці вже хазяйнували якісь блискучі невідомі генерали, а донці громили святу Покрову й рубали на шматки срібні царські врата!
— Ой, не кажи далі! — з мукою в голосі скрикнув Очерет. — Нащо, Господи, попустив ти мене дожити до цієї нещасливої години!
— Не плачте, тату! — кинувся до Очерета Василь, обхопивши його рукою за шию.— Адже Бог з неба бачить, чия правда. Він допоможе нам осісти новою Січою на Дунаї.
— Не буде нам, дитино, долі на Дунаї… — обізвався засмучений Лимар. — Бо доведеться бусурманові служити та на свою віру бити!
До пізньої ночі все прибувало до Сисиної товариство з Січі й з Великого Лугу з рибальства. Вже зовсім уночі до Василя прийшли його брати Петро й Гнат і, попрощавшись на далеку дорогу, сіли в човен та й поїхали за Сисину.
Очерет умовляв Василя, щоб той ліг спати, але тут саме новий кошовий почав скликати все товариство докупи й, підрахувавши всіх, виряджав валками на плоти.
Плотів було так багато, що вони стояли вже у кільки рядів і простягалися аж за середину річки. Козаки сходили з берега й, перестрибуючи з одного плота на другий, розташовувалися на найдальших плотах, а коли ті ставали повні, вони посунули на середні й, нарешті, на ті, що були при березі.
Василь не схотів лягати спати. Та й де там у Бога той сон, коли тут така цікава справа.
Біля всякого плоту було два дуби з козаками, щоб направлять плота на бистру воду, і козаки, що були на дубах — “дубовики”, всю ніч поралися біля плотів, прив’язуючи до них довгі, товсті канати.
Поки плоти були повні, почало вже розвиднюватися. У той час до берега винесли січові образи й малу військову корогву, що Калнишевський дав Ляхові, й зараз же запорожці, побачивши свої святощі, потишилися.
Серед тієї урочистої тиші Василь почув голосний поклик кошового:
— Моліться, пани-брати, святій Покрові й святому Миколі, щоб захистили нас у поході й вивели в новий край!
Усі козаки — й ті, що були на плотах, і ті, що купчилися біля берега, поскидали шапки й упали навколюшки.
Почулося голосне моління кількох тисяч людей.
Захоплений величністю хвилини, впав навколюшки й Василь поруч Очерета й, дивлячись на суворе, але милосердне обличчя святого Миколи, почав класти часті поклони.
Моління скінчилося.
На дубах, що їх прив’язано до плотів, козаки почали громадити на всі гребки, а ті, що були на плотах, почали відпихатися від берега довгими жердинами, й незграбні плоти один по одному почали помалу відлучатись од берега й попливли Сисиною вниз до широкого Дніпра.
Після того, як поплив останній пліт, до берега скупчилися всі байдаки, що приїздили з рибалками, й усі дуби та човни, які тільки запорожці спромоглися зігнати сюди з усієї околиці. Великих військових байдаків, як виявлялося, було всього десятків зо три, дубів же, баркасів та дрібних човнів набігла така сила, що від них уся Сисина почорніла, й здавалося, що через усю річку можливо перейти, ступаючи з човна на човен.
Кошовий почав садовити козаків на човни, військові ж байдаки й великі дуби козаки навантажували військовим скарбом та харчами.
Очеретові, Василеві й старому Лимареві припало сісти, разом з двома десятками козаків, у великого дуба, й вони, одпихнувшись од берега, стали з своїм дубом на вільній воді, чекаючи гасла, щоб рушити за водою.
Вже сидячи в дубі, Василь бачив, як решту козаків, що не вмістилися на човни, поперевозили байдаками за Сисину й туди ж поїхав і кошовий, а слідом за кошовим, до другого берега, де стояла ватага Калниболоцького, наблизилися й усі човни з козаками.
Ступивши на берег, кошовий узяв до рук образ святої Покрови й, звертаючись до козаків, що мали йти суходолом, голосно сказав:
— У небезпечну дорогу виряджаю я вас, панове товариство, славне Військо Запорозьке! Візьміть же з собою святу Покрову. Вона, милосердна, почує наше благання й захистить нас у дорозі. Ти, Самійло, — додав він, доручаючи образа Калниболоцькому, — своїми руками зняв святу Покрову з-над царських врат… Так дай же тобі, Боже, й постановити її над царськими вратами в Новій Січі, на Дунаї, коли там засяє над нашою церквою золотий хрест.
Усі почали побожно хреститися, а Лях, почоломкавшись з Калниболоцьким, зійшов на чердак байдака, де вже маяла військова корогва, й махнув рукою в бік Дніпра.
Враз ударили в прозорі хвилі Сисиної кільки сот весел. Запінилася річка від бризок та водокрутнів, і ціла хмара човнів, вкритих червоними жупанами запорожців, посунулася за водою в далекий, чужий, бусурманський край.
