“За мить щастя” переказ новели Олеся Гончара нагадає сюжет твору та події в житті головних героїв.
“За мить щастя” скорочено читати
Це було перше літо після війни. Зеленіли виноградники й виблискували перші снопи. Шляхом з військового табору до містечка йшли артилерійські коні, але везуть не гармату, як завжди, а бочку-водовозку.
Зверху на бочці сидів Сашко Діденко в пілотці, у медалях на всі груди. Про демобілізацію думає, не інакше. Бо всі в ці дні живуть лише думками про те, що скоро додому, а там кожного очікує любов. У кожного — своя, а в когось невідома. Хлопець щось насвистував, з радості почав гогокати на все горло. Згадував розповіді товаришів про любощі фронтові, про знайомства в медсанбаті. А йому за боями ніколи було на дівчат озиратися. Він знав тільки гармату.
Раптом на полі, серед свіжих полукіпків, щось яскраво майнуло й зникло за золотою спорудою. Ще мить — і з-за полукіпка вийшла жниварка. Вона поглянула на солдата звабливим оком. Червона кофтина палахкотить на ній. Блищать загорілі ноги. Темне волосся спадає на плечі. Ноги загорілі блищать. Вона напилася з глечика, і, посміхаючись до водовоза, запросила: „Іди, напою й тебе”.
З’являються ще двоє чи троє дівчат і давай жартувати, піддражнювати солдата, спокушати натяками. А він дивився лише на ту одну, яка не бере участі в їхніх безсоромних вихилясах.
Сашко кидає віжки, встає з воза і прямує до жниць. Ті з вереском розбігаються, лише та, в червоній кофтині, залишається незворушно стояти. Дивиться очима, в яких безодня жаги й ніжності.
«Ніщо не боялось його, все ніби ждало цієї миті, цієї зустрічі з ним, ніби навіть довгожданим».
Вказала на глечик — напийся, мовляв. Діденко спитав, як звати дівчину. Та відповіла: „Лорі. Ла-ри-са”. Золоту соломинку знічев’я крутила в руках. Діденко обережно забрав її, потім узяв її маленьку руку у свою велику, грубу. Не пручалася, дивилася так, ніби все життя чекала лише його. У чорній хвилі волосся побачив срібну нитку сивини. З якого горя, якого смутку вона? «І сповнився ще гарячішим почуттям до неї, бажанням оберегти, прихистити її». Руку не хотілося випускати зі своєї, безодня очей зваблювала, а густо-вишневі губи були так довірливо близькі. Солдат припав до них. А вона ніби й чекала цього пориву, «віддарювала його жаркими поцілунками спраглості, вдячності й відваги».
Вони переживають шалений спалах почуттів, їх охоплює несподівана пристрасть. Ця мить абсолютного щастя здатна прилучити їх до вічності, але… свято розкріпачених душ, що його щойно пережили хлопець і його кохана, обривається так само несподівано, як і почалося.
Мадярка Лорі жахнулася, скрикнула йому в засторогу. До них наближався незнайомець, в жилетці, з блискучим серпом у руці. Це був чоловік Лариси, і наближався він з почуттям несамовитої правоти, з божевільною каламуттю в очах. Діденко згадав, що бачив недавно, як один їхній солдат лежав на винограднику затоптаний, з перерізаним горлом. Сашко вихопив трофейний пістолет і вистрілив.
Того ж дня Діденко вже сидів на гауптвахті. Перший, хто проводив допит, був упевнений, що в усьому вине — вино, але солдат сказав, що це дійсно хміль, та не той, про який вони думають. І замовк.
Вартовим подобався ув’язнений. Вони передавали йому й цигарки, і їжу, слухали розповіді про його Ларисочку І вже спільно відтворювали історію її життя: вийшла заміж за нелюба, напевно, безприданниця. Зав’язав старий жмикрут світ молодій. А душа її прокинулася, коли побачила цього білявого артилериста.
«Чули раніше хлопці, що любов змінює людину, що в коханні душа людська розквітає, а тут це диво відбувалося на їхніх очах. Був, як усі, їхній друг і ось враз — із звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царів, королів! І це був їхній Сашко Діденко! Наче напоєний чарами, тільки й жив він тепер своїми золотими видіннями, отими снопами, її красою, тільки й чекав, коли вийде з гауптвахти та знов гайне до своєї циганочки (так він свою мадярочку називав)».
Діденко мріяв, що його звільнять, повернуть йому водовозку і він помчить до неї. Мріяв, що вони одружаться. Але закон забороняв брати шлюб з іноземками. Та герой і чути не хотів ні про закони якісь, ні про що інше.
Але поки що неголений, сидів він під вартою, а на зміну одним вартовим приходили інші, щодалі суворіші. Грудка каші, кухоль води — і нічого більше. Але це не страшило Діденка, він сподівався, що його скоро звільнять. Сашко ще перебував в полоні попередньої щасливої миті, „наче напоєний чарами”, він живе лише своїми спогадами про мить щастя, навіть оточуючі помічають, що він „із звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царів, королів!..” Для нього наче відкрилася найважливіша життєва істина, але до його свідомості ще не дійшла страшна реальність. Він і не підозрював про те, що над ним згущуються хмари.
Старий ревнивець помер у лікарні, і справа набула широкого розголосу в країні. Говорили про безчинства окупаційних військ, які вбивають чесних католиків, ґвалтують їхніх дружин. Люди вимагали винуватцеві найвищої кари. Лариса кричала, що це її провина, але тільки заступництво священика врятувало її від самосуду.
Діденка засудили до розстрілу. Гвардієць не падав духом, тримався зі спокійною гідністю.
На варту заступили молоді, і до ув’язненого нікого не допускали. Приходила Лариса, але віртові їй не дозволили наблизитися. Аж доки надвечір випало вартувати артилеристам — найщирішим друзям Діденка. Вони взяли гріх на душу, і дозволили закоханим побачення. Бійці без сліз і розчулення не могли дивитися на це побачення. Ув’язнений аж заплакав — заплакав од щастя бачити її. Він цілував її руки, вона казала до нього щось ніжне, він шепотів: „Зіронько моя! Циганочко! Ясонько! Оченя моє каре, щастячко рідне моє!”
Невідомо, звідки й бралися ці ласкаві слова в грубого артилериста. Вартові нагадували їм, що вже пора прощатися, а вони, наблизивши обличчя одне до одного, ніжно дивилися в очі — і плакали. Наче передчували трагічне майбутнє.
Вирок подали на апеляцію, але надійшла відповідь — усе залишається в силі. Комбату доручили вислухати останнє слово. Діденко сказав, що ні про що не жалкує, що кохає її. І що коли цю пляму можна змити лише кров’ю, то він готовий.
За півгодини засудженого розстріляли в яру, і тільки пронизливий жіночий скрик сколихнув тишу над виноградниками. Дива не трапилося. Сталося все, що мусило статися.
