«Земля світлячків» РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Сиз XII знайомить нас з рідною сестрою Мармусією, замовляє три чашечки кави коро-хоро і висловлює кілька мудрих думок. Під кінець він обмінюється з Вертутієм цікавими подарунками
Вони пройшли у кімнатку-боковеньку, що скидалася на низький підвальчик, і всілися в м’яких кріслах.
— Мармусіє! — погукав Сиз. — Прошу вас, принесіть нам дещо із тих запасів, із світлячкових мальків і гібридів, які ми показуємо тільки найкращим гостям. А заодно приготуйте три чашечки кави коро-хоро.
Ввійшла висока, пряма, надзвичайно сухорлява стовусиха. Не сказати б, що їй дев’яносто років, ну хіба що від сили сімдесят. Вона була вся в чорному, тільки білий комірець облягав її тонку шию. Та ще біле сріблясте волосся було гладенько зачесане назад. Говорили, що в молоді роки вона їздила в Юхландію, вчилася там в королівському коледжі і, мабуть, звідти вивезла деяку холоднуватість, гордовиту поставу і нестовусівську стриманість у розмовах і жестах.
— Коро-хоро приготуйте, дорога Мармусіє, так, як я люблю: густенько, густенько і з жовтою плівочкою! — нагадав їй Сиз.
— Ви хочете сказати, — холодно перепитала Мармусія, — щоб я влила туди березового соку?
— Атож, атож, березового соку!
— І додала краплю тернового молочка.
— От, от, от! Саме тернового молочка.
— І всипала крихту тим’янових зерен!
— О-во-во! Саме крихту тим’янових зерен!
— І присмачила зверху тертими горіхами?
— Правильно! Правильно, Мармусіє! Саме так: коли кава закипить і почне вже загусати, тоді зверху посипте, потрусіть товчених горіхів, легенько посипте, щоб вони, знаєте, пудрою, пудрою лежали на жовтій пінці. Особливо на краях!
— Так-от! — випростала спину Мармусія і холодно глянула на Сиза. — Все це я знаю сама. Знаю з шістнадцяти років, з королівського коледжу. І пора зрозуміти: не гідно підказувати вашій сестрі, яка все життя готує каву коро-хоро і подавала її самому Чуй-Голованові.
Мармусія стисла губи і вийшла з кімнати. За нею війнуло холодом і неприступністю.
— Діду, — тихо шепнув Чублик. — А хто то такий був Чуй-Голован?
— О-о! — настовбурчив брови Вертутій. — То був найбільший у світі шибайголова, страшний відчайдух, спортсмен-тарзанник. Стрибав на тарзанці через прірви. І що виробляв! Якось, пам’ятаю, восени те було, кхе-кхам! Зібралось повно лісового народу. І от він летить на тарзанці, над головами, аж вихор несеться за ним, і раптом — хоп! — підхопив Мармусію на льоту і через глибоченький каньйон на руках переніс. У повітрі! М-да-а, відлітав коханий… Зламав собі голову. Мармусія (чував, що вона була його нареченою) от уже п’ятдесят і ще тридцять років не скидає чорного плаття-жалоби…
Посиділи трохи мовчки, кожен заглибившись у своє: хто згадав рибу з хитрющим ліхтариком на носі, хто уявляв собі, як зараз перетовчуються горішки і сиплються в густу запашну каву. А хто просто сидів і філософськи промовляв до стелі: “Кхе-кхам!.. Воно що ж… Воно, звичайно, якщо той, то воно, звичайно, може-таки, і той…”
Після довгої паузи Вертутій відкашлявся і, все ще солодко й замислено дивлячись в стелю, спитав з властивою йому одвертістю:
— Сизе, давно я вас хотів перепитати: от для чого ви розводите світлячків? Ну от ви їздите по світу (і нові калоші колись загубили в болотах Берберу, і крокодил вам одпоров половину плаща і з’їв капелюха), а ви все їздите, збираєте всяких світлячків, вирощуєте їх у теплицях, а потім…
— Як?! — підстрибнув Сиз, і його сива чуприна гнівно й погрозливо настовбурчилась. — Як?! — повторив він. — Я вас не розчув, Вертутію, чи мені, може, здалося? Ви спитали: навіщо? Дозвольте, дозвольте! А чому я вас не питаю: навіщо, так,
так, навіщо ви розводите свої вітрячки, і вже сорок років їх розводите, і вже розвели їх п’ять тисяч сімсот, чи то пак, сім тисяч п’ятсот, і от скажіть мені: на-ві-що?..
— Ну-у, — прогув спантеличено Вертутій, видно, не сподіваючись, що своїм простим запитанням накличе на себе таку бурю й грім.
— От вам і “ну”! От вам і “ну” після вашого страмного “навіщо!” Хе, “навіщо” питають! Та ви знаєте?..
Сиз аж сперся на лікті, протинаючи Вертутія наскрізь своїм обуреним поглядом. Вуса і сива чуприна у Сиза наїжачилися білими колючими голками. (Колись мені в Африці знаменитий мисливець Васько Дегаман сказав: “Якщо в лева піднялась щіткою шерсть і здибилась грива, не підходь, обмини його, бо він не збирається з тобою жартувати”. Щось подібне творилося зараз і з нашим Сизом…) Та Сиз раптом відкинувся на спинку крісла, засміявся і вже іншим тоном, з гіркою остудою після вибуху, промовив:
— А щодо мене… Ну що ж, дозволю пояснити, коли це не ясно деяким доволі нетямущим головам. Слухайте. Я можу без гуркоту, без диму, без дротів залити всю землю світлом. Так, так, не ворушіть бровами, Вертутію, не дивуйтесь. У мене скрізь: у залах, в галереях, в корчі, на сходах до озера — скрізь у мене світять, ви думаєте, що? — прості лісові світлячки. А якщо розвести їх, то знаєте, можна освітити не тільки всі корчі й притулки на Довгих озерах, а й далі аж до Щербатих скель. І яким світлом! Не гримлючим, не димлючим, не давлючим, а щирим, просто ласкавим світлом. Це раз. А друге. Хочете: я можу увесь світ завалити рибою. Найсмачнішою, найпоживнішою рибою. Атож, атож, не робіть круглі очі, Вертутію! Ви бачили у мене риб, які фантастично світять у морській воді. Так-от, вони можуть мені приманювати, кликати в мої сіті цілі табуни добірної сардини, сайри, ставриди. А як треба, вони відганятимуть від хижих ловців ту ж таки рибу, зберігатимуть її для нащадків. А третє, хочете, я можу…
Ми так і не дізнаємось, на що здатний ще наш мудрий Сиз XII, що він може зробити, загинаючи третього, четвертого, п’ятого і десятого пальця, бо тут зайшла в кімнату його сестра Мармусія. В одній руці вона занесла срібну таріль з чашечками, а в другій — перламутрову скриньку, накриту зверху білою хмаркою.
І те й друге поставила на стіл.
Білу хмарку вати зняли. І от!..
Чублик розгубився, до вух запалав, запалав на лиці жаром-медом, не міг одірвати очей. Бо в тому ящику, в м’яких гніздах на білій ваті лежали… Ні, не лежали, а сяяли, сміялися, горіли — вишнево, кармінно, лимонно! — маленькі світлячки. І видно було, що вони з простого дерева, а тільки ж — які барви і яка несподівана, яка сильна гра сяйва!
— Це я сам! Це я сам вирощував. У підземній теплиці. Таких світлячків у лісі нема. Нема таких у світі! — гаряче шепотів Сиз і закохано дивився на блиск, на сіяння вирощених ним світлячків, які лежали один коло одного у білих ватяних гніздах. — О-о, там у мене, Чублику, в підземній оранжереї, є такі дива дивенні, я колись тобі покажу. Ну як, подобаються? Правду кажи!
Хіба треба було питати? Чублик утопав очима в тих розкошах, в тих синіх, золотих, пурпурних жаринах-вогниках.
— Що ж, я дарую тобі, Чублику! Бери! Ти їх порозкладай дома в ліхтариках, в кімнаті на стінах. Побачиш, як спалахне і засяє у тебе в корчі царство нічних світлячків. Тримай! Тільки водою підмочуй вату, не забудь!
Чублик узяв спіднизу ту скриньку і до діда Вертутія поглядом: як же його? Куди ж його? Може, від сяйва, а може, від негаданого щастя Чублик сам раптом спалахнув й засвітився, як нічний світлячок в темряві.
— Сизе! — піднявся з крісла Вертутій. — Ти мені вибач, кхе-кхам, може, я і не той, і не теє щось бовкнув, все те з душевної простоти, воно в мене буває. А тільки ж я бачу… Оце радий онук, і в мене на душі — просто сіяніє. Тож дозволь і нам, значить, скромний наш подарунок… тобі і дорогій нашій Мармусії, осьде він, о!
Вертутій розгорнув пакунок і поставив на столі… Поставив перед очима Сиза й Мармусії веселий, живий, золотистий вітрячок. Саме золотистий, бо зроблений він був із сухої, добре вистояної на сонці очеретини.
— Вітрячок, кхе-кхам, скажу вам, з великим секретом. Я бився над ним двадцять два роки. Ось дмухніть на нього, дмухніть! Всі вітрячки на світі крутяться як? За вітром крутяться, клянусь вам честю, тільки за вітром. А я мудрував, і так і сяк прилаштовував крила і от зробив, зробив-таки — проти вітру крутиться! Ага, попробуйте дмухніть сильніше! Не бійтесь!
Дмухнув Сиз, навіть сувора Мармусія підійшла, стулила губи грамофончиком і легенько дмухнула (і тут же холодно відступилась, показуючи, що вона далека від їхніх дитячих забав!).
Вітрячок захурчав, золотисте коло замиготіло-заспівало на столі.
Сиз радісно стовбурчив брови, дивився, і хтозна, чи він справді вірив, що цей вітрячок — єдиний у світі! — крутиться навпаки, проти найдужчого вітру, чи просто радів: є у нього ще один симпатичний млинок! Він сказав, що буде берегти його, поставить на дах поруч із старим вітрячком, і хай вони крутяться разом: один за вітром, а другий проти вітру!
Очеретяний вітрячок швидко лопотів, золотим клубком накручував тиху пісню. Мармусія схопилася, нагадала братові:
— Припрошуйте гостей. Кава холоне.
Сказала і стала поважливо збоку, з рушником на плечі.
Ах, яка то була кава! Губи злиплися, а від запаху крутилося в голові! Я пив таку каву тільки в Багдаді, у затінку під верблюдом, з одним аравійським приборкувачем змій, який доливав у чашечку крапель десять чорної киплячої смоли. То був смак, то був запах, а це!.. Чублик пив і прицмокував, дід Вертутій пив мовчки і сопів, а Сиз XII відсьорбував з чашки маленькими ковтками, і щасливі сльози котилися по його щоках.
Подякували Мармусії, поставили чашки на срібну таріль, і тоді Вертутій сказав, що він запрошує Сиза до себе в гості на Верхнє озеро, покаже йому нові вітрячки.
І Сиз, який недавно, як нам здається, щось таке вигукував про ті легковажні торохтійки-вітрячки, встав, з великою радістю розчоломкався з Вертутієм і сказав, що він більшої втіхи не має, як посидіти у нього десь на бережечку, відпочити серцем, послухати, як виспівують на всі голоси його стонадцять млинків і вітрячків.
Всі гуртом встали з-за столу, дружно пішли, і тоді Мармусія покликала Сиза, суворо нагадала йому, щоб він вернувся, закутав горло. Літо літом, та з його простудами… А потім — хай будуть обережні, бо хтось ходить, никає круг їхнього двору і чогось крадькома, мов злодій…
Вона провела брата в насторожено-тиху ніч і довго ще стояла на дверях, тривожна й сумна, прислухалася до перелуння кроків на сходах, до шарудіння в кущах. Зараз, коли її ніхто не бачив, вона вже ні від кого не крилася — слухала і прикладала до очей вогку, напахчену духами хусточку. Не вірте, що в неї холодне і неприступне серце. Після коханого Чуй-Голована, який розбився на її очах, нема і не було у неї дорожчої істоти за брата Сиза. Вона готова була сидіти над ним всю ніч, тобто, пробачте, весь день, сидіти з в’язанням в руках, стерегти сон і спокій милого брата, аби тільки не сповзла з нього тепла ковдра, не зсунулася подушечка, не заскрипіла віконниця. Вона кидалася на кожен найменший шерхіт чи звук, навіть якщо пролетіла над ліжком муха. А її холодність, її шляхетна неприступність і гордовитість… Ну що ж, видно, таке вже там виховання, у тих юхландських коледжах…
Мармусія з тривогою провела свого брата до озера, глянула на кущі ожини, де вона була помітила недобрі причаєні тіні. Ніби відчувала вона всім серцем, що бідного Сиза чекає цієї ночі не одна пригода.
«Земля світлячків» РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Сиз XII, Вертутій і Чублик пливуть до Верхнього озера. “Не пущу! Веслуйте сюди!” — гукає з берега Хвороща. У царстві динь
Вони вийшли за ворітця; густа темрява обступила їх; Чублик раптом оглянувся і здивовано вимовив:
— О! А то хто стовбичить? За кущем! І блимає, зирить на нас очима!
— Ти диви! — зупинився Сиз. — Правду казала Мармусія: наче вовки. Звідки вони тут взялися? Ану, стривайте, я їх веслом. Ар-ра!
Сиз махнув довгим веслом, і двоє в кущах, якісь волохаті, підплигнули високо вгору, з шумом і тріском кинулися геть від берега, в чагарі.
— Ач, таки приблудилися до наших країв сіроманці,— стривожено мовив Сиз, а потім розсміявся, згадавши, як чкурнули оті двоє в ліс. Ніхто в темряві й не додивився, що то були зовсім інші розбійники, ще страшніші за лісових вовків-сіроманців.
Скоро про ту пригоду й забули. Бо над озером стояла тиха чудесна ніч. В таку пору хіба можна було думати про щось страшне й погане? Тишею, чарами ночі впивалася ваша душа. Гляньте! Повний місяць плив у небі і світив червоно, мов жар. Падали на воду темні тіні від сосен, і золота доріжка стелилася від берега до берега.
Товариство наше спустилося до озера. Легкий гостроносий човен дрімав на воді, прив’язаний до прикорня. Кумкали жаби, сухим тріскотом заливалися цвіркуни в прибережних травах.
Вертутій сів за весла, Чублик вмостився попереду (він не випускав із рук свій скарб, перламутровий ящик із мерехтливими, із живими світлячками). Сиз поважно розсівся позаду, щоб спокійно попихкати люлькою, милуючись, як дим довгою змійкою стелиться ген позаду над водою.
Відштовхнулися від берега, попливли.
І поплив за ними повен місяць, попливли тіні від сосен, золота доріжка перебігла, виблискувала, наздоганяла їх. Вода тихо хлюпала, булькотіла десь за човном. Сонно скидалась риба, і така тиша, така благодать були розлиті над озером, що Вертутій кахикнув, а тоді сказав: “Ніч яка гарна…” І, легенько підгрібаючи веслами, замугикав густим басом, як джміль на дощ.
Човен легко й нечутно, як птах над водою, плив сонним озером; від берега тяглась до нього, виблискуючи жаром-мерехтінням, червона доріжка, а Чублику здавалося, що то місяць грається з ними, держить їх на прив’язі, на золотому перевеслі.
Такої ночі не можна було мовчати, хотілося озиватися, аговкати, кликати таємничі тіні з-під берега, перемовлятися добрим словом. І Сиз з Вертутієм згадали минуле, згадали старі бувальщини, а потім потроху-потроху та й перекинулися на суперечку. Була в них давня, болюча, одвічна суперечка, а саме: хто перший поселився на берегах Довгих озер — тривуси чи стовуси? Сиз з найглибшою переконливістю доводив, що першими прийшли на береги Довгих озер саме стовуси, і не хто інший, а його предок Сиз Стовус І. Він тут відкрив у глушині першого корча, заснував державу-поселення і, встромивши у пісок патерицю, вимовив: “Отеє єсть і пребуде навіки наша земля, вода і гриби”. (В хроніках сказано, що Сиз І до нестями любив гриби опеньки.) А вже потім поселився трохи далі, в Трьох Соснах, стовус Варсава, за ним стовус Лапоня, а ще далі інші…
Вертутій вдарив себе по коліну, розсердився і загримів: навпаки! Прийшли першими його предки тривуси, і не на лівий берег, де стоїть тепер Сизів корч, а на правий, осьде сюди, де зараз вітрячки Вертутія і де грядки Хворощі. Отако було! Тривуси прийшли перші, і саме його предок, Вертутій Мукомел, закопав на березі камінь і сказав: “Отеє тут я поставлю першого водяного млина”.
Тепер уже Сиз підскочив, захитав і мало не перекинув човна. Вибив сердито люльку, підсунувся ближче до Вертутія. Взяв його за поли, і вони загукали один одному на вухо. Зараз вони зштовхнулись на тому, чого і звідколи стовусів називають стовусами, а тривусів тривусами.
Вертутій пихкав, гудів, як з труби, і казав, що його предки древніші, і більше скидаються на лісового царя Оха, і що носили вони здавна густі бороди і довгі руді вуса. А стовусам, Сизовим родичам, з лівого берега здавалося, що у Вертутієвих дідів-мукомелів не борода і два вуса, а просто три вуса.
— Як?!
Сиз вткнув люльку в рот та так і завмер. Виходить, Вертутій звинувачував його предків у недотямкуватості або принаймні у поросячій підсліпуватості.
Від такої образи місяць сипнув Сизові в обличчя червоного жару, І Сиз вхопив Вертутія за петельки і крикнув на вухо:
— Та ви знаєте? Ви знаєте, що в хроніках сказано? Ви не тривуси, а тригуси, від трьох гусей, гусячі ви голови!
— А ви, а ви? Сто волосинок у вас на бороді, і тих, нещасних, немає, ото ви й стовуси такі!
— Ага, ви так?
— Ага, і ви так?
Сиз і Вертутій звелися на рівні ноги. Сиз шарпнув найкращого друга до себе, найкращий друг — Сиза до себе, човен похилився-похилився набік та й зачерпнув води.
Шелесь!
Шубовсь!
Весла сторчма!
Вертутій з розмаху — беркиць спиною за борт!
Сиз наче хотів ухопитись руками за місяць, сплеснув над головою в долоні і теж — з виляском! Догори ногами! Аж бризки над озером!
Стихло…
Тільки кружала побігли, та Сизові вуса гойдались на воді, та злякане пирхання й булькання.
І дзвінкий голос Чублика:
— Світлячки, світлячки, світлячки ж мої! Рятуйте, ловіть їх! Ряту…
Кумкали жаби, перегукувались цвіркуни на березі.
І пливли, пливли озером Чубликові світлячки, легенько погойдувались у білих кубельцях із вати. Та ще коливалась під берегом золота доріжка, і здавалося, стиха усміхався з неба червоний місяць.
Перший випірнув здоровань Вертутій. Вода шумнула з нього ручаями, вилилась із вух і носа. Він голосно чмихнув, аж луна покотилась берегами, і сказав: “Бісова мама! Здається, я трохи намок!” Оглянувся. Посеред озера, на темній воді, лежав догори ногами човен; його просмолене днище виблискувало під місяцем, як спина акули.
Вертутій догнав його, перевернув, поставив на воду. Ще раз оглянувся: ніде ні душі. Тільки світлячки вигойдувались на воді. У білій ваті, як у білих блюдечках.
— Сизе! Чублику! Де ви? — пролунало над озером.
Хлюпнуло сильніше — то Вертутій набрав повні легені повітря і пірнув. Витяг із дна мокрого й холодного онука. Довго кректав, поки підсаджував у човен круглого і добре натоптаного Сиза.
Зраділи, що всі живі й здорові. І не відпирхувались, не викручували сорочок. Швидше кинулись виловлювати світлячки. Підпливали човном і по одному визбирували їх, а Сиз смоктав мокру люльку і втішав Чублика. “Нічого, нічого, казав, не бійся, синку, вони не втонуть. А що вата трохи підмокла, то навіть краще: вогкі, вони сильніше світитимуть. Я так завжди й роблю, зволожую їх саме о такій порі, коли місяць високо і вода поймається легеньким туманом…”
Одне слово, виловили всі світлячки, попливли далі між темними стінами сосен, між дубами, які громадились високими шатрами над самісіньким берегом.
Колись тут була долина і текла долиною невелика річка. Та весняні води залили все старе річище; з глини, з піску, з повалених дерев нагорнуло весною загати; і от довгим шнурком, одне за одним, розлилося тоді троє озер. Стояли вони чисті й глибокі; коли падав на дно жовтий листок осики, той листок видно було хтозна з якої глибини, із самого дна. Одним з таких озер, а саме Нижнім, і пливло зараз наше товариство.
Знов увесь світ огорнула тиша. Місяць світив кругло і ясно.
Ой зійди, зійди, ясен місяцю,
Як млинове коло, —
ніжно й самотньо лунало з далекого берега, з лісу.
Хтось кликав, звертався піснею до нічного батька-світила. Співала, мабуть, молода якась стовусівка або тривусівка і так журно, так високо виводила голосом, що дрібна хвиля покотилась за водою і у всіх трьох на човні, у Сиза, Чублика і Вертутія, холодні мурашки побігли по тілу.
— Сизе, — під той журливий спів глухо й замислено озвався Вертутій. — Ви мені вибачте, товстошкірому, я знов, ка’еться, щось не теє бовкнув… Воно в мене, знаєте, буває, кхем…
Сиз тільки гірко махнув люлькою:
— І ви мені даруйте на слові, дорогий Вертутію. Погарячкував, дуже я погарячкував і тепер каюсь в душі… Слухайте, що я вам скажу. Коли я пірнув у холодну воду і вже думав, що вмер, я раптом згадав, чуєте, я раптом згадав під водою — в одній старій хроніці сказано: наші предки разом, так-так, саме разом вийшли до озера, в один день…
— От-от-от! І я такеє чував. Разом, разом вийшли! Ваші з того боку, наші з цього боку, ось тут вони зійшлись, зняли шоломи і перед водою схилили коліна. І так зрекли: “Отеє навіки-віки… без ворожнечі й сварки”. І даремно ми з вами теє… за петельки…
Сиз аж крякнув з досади, картаючи себе в душі.
Обережно простягнув руку, ніби за люлькою. І раптом, в гарячому пориві, міцно й віддано стис широку лапу Вертутія, і вони вдвох завмерли в тому потиску рук, щось між ними прокотилося, щось до сліз зачепило душу (щоб теє… ніколи… і ніяких сварок!). Мокрі, вони сіли тісніше, плечем до плеча, і вдвох, щиро й віддано, задивилися в небо.
А човен плив тихо під місяцем, розсікаючи світлу гладінь озера.
Минули крутий берег, де висіло над водою старе перетрухле коріння, обвалені корчі; де чорніли ями і вибиті хвилею печери і де, на думку Чублика, ховалися химороди, поторочі, голопуцьки, блуді, сопухи та інші сновиди ночі.
Раптом берег вирівнявся, заблищала біла піщана коса, запахло з невисокого зеленого пагорба домашнім димком. Хтось стояв на косі з великою лійкою і гукав:
— Ви куди?! Безсовісні! Не пущу! Ану сюди, сюди підгрібайте, до мого берега! Де це видано: пливти повз мій корч і не заїхати? Та хай мені ноги всохнуть, якщо вас відпущу!
Вертутій весело і безнадійно махнув рукою: отут ніяк не проскочимо! Коли Хвороща помітив, не трать, куме, сили, повертай до його берега. Неодмінно затягне, всадовить і буде вгощати вас динями, і хоч просіть, хоч благайте, — не відпустить.
Повернули човна, попливли на гук веселого й гостинного Хворощі.
Хвороща стояв коло води голий, в червоній папуаській пов’язці. Розкішний пучок петрушки стирчав у нього за вухом. Видно було, що він не сидить, як дехто, в підземних музеях, а все життя клопочеться на повітрі, коло своїх грядок. Від циганського сонця — місяця — Хвороща засмаг до синього, до фіолетового блиску. І був схожий (не тільки глянсем шкіри, а й товстеньким животом) на добірного синього баклажана.
Як майже всі товстуни, він любив добре попоїсти і мав дуже веселу вдачу: на кожне ваше слово, смішне чи не дуже смішне, він не просто сміявся, а наче котив, пускав у берег своє могутнє “го-го!”, і воно, оте “го-го”, вистрибувало аж до води веселими обручами-колесами.
Одне слово, Хвороща не дав отямитися гостям. Одразу потяг їх до куреня. І не встиг Чублик розтулити рота, щоб похвалитися своїми світлячками, як господар припхав з городу першу диню.
— Ось вона, королева столу! — засміявся до гостей. — Диня з начинкою! Ви ще
такої ніколи не куштували! Розсідайтеся! Зараз пригубимо! Бо це диня не проста, а диня з галушками! Для вас зберігав!
В один момент Хвороща розрізав диню і висипав у велику миску справжні і навіть гарячі галушки. Миска запарувала розімлілим гречаним тістом. Видно, Сиз хотів його спитати: “Як? Звідки галушки в дині?” — та тільки поворушив довгим вусом, як Хвороща йому, а потім усім ткнув у руки дерев’яні шпички і запросив:
— Почали! Призволяйтесь! Кажуть: бла— годареники за вареники, а я вас галушками частую. їжте! Наштрикуйте по три, бо по дві мало! І не питайте, секрету не відкрию: я ці галушки з пуп’янка в диню вкладаю, вони там і росли в ній, разом із динею.
Він підхопився і швидко промовив:
— Сидіть! Це тільки прикуска, а зараз буде щось більш тривкіше.
Вкотив з городу другу диню.
— Ах ти, моя красунечко! Гляньте: диня— верблюд! З весни викохував її на чистому піску, поливав тільки при світлі місяця.
Чублик глянув і трохи аж сторопів: перед ним справді лежала величезна двогорба диня— верблюд. Геть-чистісінько схожа на верблюда: горбокувата, м’яка шкіра і вся-вся покрита золотими ворсинками, на яких зблискувала холодна роса.
— Дружно! Взялися! — примовляв Хвороща. — Не бійтесь, їжте просто із шкуркою, із золотими ворсинками. Весь смак у тих ворсинках, в отій росі. Ах, який запах, ах, як солодко тане в роті, ви покуштуйте — уммм! Це просто сон, це щось незвичайне, я два роки прищеплював, пересівав, поливав, щоб на ній купками, купками виросли оці духмяні золоті ворсиночки.
Він говорив, а сам відбатовував чималі скибки і кожному в руки: беріть, їжте, пригощайтесь, пригублюйте, куштуйте, благословляйте, смакуйте!
Аж не вірилось: лежала перед ними диня, як горб, а за Хворощиними примовками, за веселими його припрошеннями і не зоглянулись, як ум’яли її. Змели все, навіть шкурки з’їли.
Хвороща вкотив третю диню.
Стривайте, хіба ж це диня?
Чублик навіть рукою помацав: ніяка не диня, а великий глиняний глек.
— Правильно! Правильно, синку! — весело погоджувався Хвороща; він сміявся і в своїй папуаській пов’язці, з петрушкою за вухом аж блищав фіолетовим глянсем від радості. — Правильно, глиняний глек! Я їх тисячами виліплюю на березі і вирощую в них дині… Брате Вертутію, давайте піднімемо його і трохи стукнемо.
Вдвох ледве-ледве підняли вони глиняний глек і легенько стукнули об долівку. Глек розколовся. І коли відколупнули один черепок, а потім другий, третій… Ні, Чублик ніколи не бачив такої ніжної, такої прозоро-тонкої лимонно-жовтої шкірки у дині. Здається, вся диня була налита медом. Вся вона світилась, мов сонце, і навіть жовті насінинки (ізсередини!) теж просвічувались — їх видно було крізь товсту медову м’якоть.
— Пригощайтесь, пригощайтесь! Як кажуть: нехай вам здоров’я прибуде. У ручки, у ніжки і в животик трішки! А я вам зараз ще одну…
Хвороща вкотив четверту диню, диню-кавун. Це диво природи треба було їсти так: добре поколотити її в руках, нарізати і спочатку випити зсередини густий-густю— щий сік, від якого аж злипалися губи; потім вийняти червоного “діда”, отого, знаєте, що весь у сріблястому морозі,— і з’їсти. А тоді вже братись за скибки, кожна як лікоть завбільшки, і кожна пахне солодощами кавуна і разом — осіннім ароматом дині.
Ще не впорались з одним добром, як Хвороща вкотив п’яту диню, вертутівку. Сказав, що такого богатиря — дкіно-велетня з головою, з жовтим обідком посередині і наче з руками, підпертими в боки, — він виростив у себе на погребищі і назвав на честь брата Вертутія вертутівкою. Тут же розпанахав “брата Вертутія” на товсті скибки — диня розпалась віялом і зайняла півкуреня.
З ‘їли півдині і тут…
— Не можу! — застогнав Вертутій. — Спасибі, любий Хворощо. Від серця спасибі, наїлись. Хоч і в мою честь названо, не лізе. Ви ж знаєте, мудро сказано: людина не скотина, більше відра не з’їсть.
— З’їсть, з’їсть! — підкладав і підкладав скибки Хвороща. — На вашу мудрість у мене є краща мудрість, послухайте: черево не дерево, роздасться.
І Хвороща вкотив ще одну диню, диню-відьму, а тоді й останнє своє диво — диню, яка виросла на груші.
— Та не можу! — вже криком закричав Вертутій. — Чуєте: на мені все тріщить! І очі рогом лізуть!
— Нічого, нічого! — припрошував невтомний Хвороща. — А ви потихеньку, а ви полегеньку, пропихайте, пропихайте в рота. Воно полізе, воно вміститься. Знаєте, в животі, як на вечорницях: де сто потісняться, знайдеться місце сто першому!
— Лопну! Ось зараз лопну! — завертів головою Вертутій, шукаючи порятунку, як той ведмідь, котрого притисли рогатиною до дерева.
Він глянув на свого онука: у бідолахи очі геть посоловіли, ще одну скибку з’їсть — і сам стане динею. А в кутку стогнав Сиз, розлігшись на соломі й розкинувши широко ноги. Він тяжко дихав і просив:
— Браття! Закуріть мені люльку! Не можу… Ніяк не підніму руки. Все тіло динями об’їлося. Сплу…
“Сплу” — то в нього так вимовилося “сплю”…
— Тікаймо, товариство, — зашепотів Вертутій, коли Хвороща побіг за новою динею. — Тікаймо зараз, хоч повзиком, хоч на чотирьох, бо тут і загинемо, — ми ж тільки прикусювали, а зараз Хвороща буде по-справжньому нас вгощати…
Хвороща котив “слона”, а ногою підпихав здоровенну диню-кокос, коли раптом побачив: його милі гості, взявшись попідруки і клишоного заплутуючись у густому гудинні, бредуть баштаном до озера. От вони повернулись і вже без голосу закивали йому здалека (а очі й губи у них злипались), щось вони бурмотіли, мовляв, спасибі, дякуємо, до побачення, поспішаємо, більше анітрохи не можемо.
— Як? Та куди ж це ви? — ляснув себе по колінах Хвороща. — Ви ж голодні! Ви ж голодні! Ви ж нічого не пробували! А диня-лутовка? А диня-макітра? А ви ж не смакували ще диню з горобцями!
Він погнався за гостями, підкочуючи якусь зелену плескату диню-печерицю. Гості оглянулись і що було сил через гудиння, бур’яни, рівчак, через болото чкурнули до берега і один за одним попадали в човен.
— Ху-у!
— Хо-о!
— Ох-хо-хо…
А Хвороща стояв під місяцем, з німою образою дивився на них, до неба піднявши руки. І вже коли човен відплив, загукав:
— Та що це за людоньки? Що це за гості мені? Спішать! І куди поспішати? Ну посиділи б, погомоніли б гарненько. Чуєте? Егей, чуєте? На ту неділю у мене велике свято динь. Гуртом приїжджайте! І кличте сусідів! Отоді засядемо в курені — на цілісіньку ніч!
Хвороща зітхнув і побрів городом. “А оглядини?” — згадалося раптом йому. Отакої! Не показав гостям городу! А хотів же показати їм, та хоча б юному отрокові, де в нього ростуть дині,— на плоту, на даху, на колодязі. Одна диня залізла навіть в димар і сидить там, як сова в дуплі, а дим з корча виходить у нього крізь двері і стелиться низько городом. А ще показати, як ростуть у нього на городі дині-глечики, дині-діжки і дині-бутелі. І ви думаєте, то все? А найбільша диня-ворота, яка затулила собою увесь перелаз? А диня-піч, що залізла в хату? А жінку свою показати — Динаїду Купайлівну?
— Ого-гов! — склав долоні і крикнув Хвороща за високу піщану косу. — Повертайте сюди, сю-ди-ги! Я вам щось покажу-у!
Ка-жу! Гу-гу! Уг-гу! — розляглася луна темним лісом.
А човен плив собі далі, плив золотою доріжкою до Верхнього озера.
