«Золотий гомін» Тичина аналіз поезії – тема, ідея, жанр, художні засоби, рік написання допоможуть скласти літературний паспорт твору.
«Золотий гомін» Тичина аналіз (паспорт)
Автор – Павло Тичина
Рік написання: 1917.
Жанр: лірична поема (деякі дослідники характеризують її як ліричну ораторію. І пояснюють це поєднанням епічних епізодів з драматичними сценами.)
Тема – зображення історичних подій, пов’язаних із 1917 роком. В основі гомін над стародавнім Києвом. Всі радіють. Андрій Первозванний вітає киян. Це ж він колись поставив хрест на пагорбі і започаткував зародження величного міста.
Ідея: автор радіє і водночас тривожиться за майбутнє своєї неньки. Радіє, адже вона тепер незалежна. Він підтримує народ, веселиться разом із ним. Та є й інший бік медалі. Не так просто вирватись із могутніх лап на волю. Все це асоціюється в нього із чорним птахом. Цей зловіщий ворог залягає в найпотаємніші закутки людської душі і навіть не збирається відпускати свої кігті.
Мотиви поеми П. Тичини «Золотий гомін»:
- показ національного відродження українського народу;
- дружні почуття до інших народів;
- радість з приводу возз’єднання земель України;
«Золотий гомін» художні засоби:
- метафори: засміялись гори, зазеленіли; ріка мутная сповнилася сонця і блакиті.
- постійні епітети: бездушний храм; кришталева музика; човни золотії,
- анафори
- звертання – о, бездушний пташе.
Образ «золотого гомону»
Образ «золотого гомону» є центральним у творі, він уособлює всеосяжну людську радість, високе духовне піднесення народу, пробудженого до нового життя.
«Золотий гомін» історія написання:
Які події стали поштовхом до написання П. Тичиною поеми “Золотий гомін”? «Золотий гомін» – твір, написаний в часи проголошення Центральною Радою незалежності Української народної республіки. Це величезний прорив у історії нашої держави. Автор описує, що навіть предки, які постали з могил радіють незалежності.
Написана поема була 1917 року, і згодом була надрукована в періодиці. У 1918 році вірш був опублікований у збірці «Сонячні кларнети».
Через деякий час цензура вилучила з тексту поеми християнські символи «Бог», «хрест», «храм», «молитви», «жрець», вираз про Київ, що «моливсь за всю Україну», рядки про Андрія Первозванного. А незабаром поему взагалі заборонили друкувати.
«Золотий гомін» читати
Над Києвом — золотий гомiн,
I голуби, i сонце!
Внизу —
Днiпро торкає струни…
Предки.
Предки встали з могил;
Пiшли по мiсту.
Дродки жертви сонцю приносять —
I того золотий гомiн.
Ах той гомiн!..
За ним по чути, що друг твiй каже,
Вiд нього грози, пролiтаючи над мiстом, плачуть,—
Бо ïх не помiчають.
Гомiн золотий!
Уночi,
Як Чумацький Шлях срiблисту куряву простеле,
Розчини вiкно, послухай:
Слухай:
Десь в небi плинуть рiки,
Потужнi рiки дзвону Лаври i Софiï!..
Човни золотiï
Iз сивоï-сивоï Давнини причалюють.
Човни золотiï.
…З хрестом,
Опромiнений,
Ласкою Божою в серце зрапешпï
Виходить Андрiй Первозванний.
Ступає на гори:
Благословеннi будьте, гори, i ти, рiко мутная!
I засмiялись гори,
Зазеленiли…
I рiка мутная сповнилася сонця i блакитi —
Торкнула струни…
Уночi,
Як Чумацький Шлях срiблисту куряву простеле,
Вийди на Днiпро!
…Над Сивоусим небесними ланами Бог проходить,
Бог засiває.
Падають
Зерна
Кришталевоï музики.
З глибин Вiчностi падають зерна
В душу.
I там, у храмi душi,
Над яким у недосяжнiй високостi в’ються
голуби-молитви,
Там,
У повнозгучнiм храмi акордами розцвiтають,
Натхненними, як очi предкiв!
Вiн був мов жрець, сп’янiлий вiд молитви,—
Наш Киïв,—
Який моливсь за всю Вкраïну —
Прекрасний Киïв.
— буря!
Стихiйно очi вiн розкрив —
I всi смiються, як вино…
— блиск!
— жах!
Розвивши яснi короговки
(I всi смiються як вино),
Вогнем схопився Киïв
У творчiй високостi!
здрастуй! здрастуй! — сиплеться з очей.
Тисячi очей…
Раптом тиша: хтось говорить.
слава! — з тисячi грудей.
I над всiм цим в сяйвi сонця голуби.
слава! — з тисячi грудей.
Голуби.
То Украïну
За всi роки неслави благословляв хрестом
Опромiнений,
Ласкою Божою и серце зранений
Андрiй Первозванний.
I засмiялись гори,
Зазеленiли…
Але ж два чорних гроба.
Один свiтлий.
I навкруг
Калiки.
Повзають, гугнявять, руки простягають
(О, якi скорченi пальцi!) —
Дайте ïм, дайте!
Ïсти ïм дайте — хай звiря в собi не плекають,
— дайте.
Повзають, гугпявять, сонце проклинають,
Сонце i Христа!
Проходять:
бiднi, багатi, гордi, молодi, закохапi в хмари
й музику —
Проходять:
Чорний птах — у нього очi-пазурi! —
Чорний птах iз гпiiлих закуткiв душi,
Iз поля бою прилетiв.
Кряче.
У золотому гомонi над Києвом,
Над всiєю Вкраïною —
Кряче.
О, бездугпппй пташе!
Чи це по ти розп’яття душi людськоï
Столiття довбав?
Столiття довбав?
Столiття.
Чи не ти виймав живим очi,
Iз серця вiру?
Iз серця вiру.
Чого ж тобi тепер треба
В години радостi i смiху?
Чого я; тобi треба тепер, о бездушний пташе? —
Говори !
Чорпокрилля па голуби й сонце —
Чорнокрилля,
— Брате мiй, пам’ятаєш днi весни на свiтанню волi?
З тобою обнявшись ходили ми по братнiх стежках,
Славили сонце!
А у всiх тодi (навiть у травники) смiялись сльози…
— Не пам’ятаю. Одiйди.
— Любий мiй, чом ти не смiєшся, чом не радiєш?
Цо ж я, твiй брат, до тобо по-рiдному промовляю,—
Пепже ж ти по впiзнав?
— Вiдступись! Уб’ю!
Чорпий птах,
Чорний птах кряче.
I навкруг
Калiки.
В години радостi i смiху
Хто ïх поставив па колiна?
Хто простягнуть сказав ïм руку,
Який безумний бог — в години радостi i смiху?
Предки з жахом одвернулись.
виростом! — сказали тополi.
бризнем пiснями! — сказали квiти.
розiллємось! — сказав Днiпро.
Тополi, квiти i Днiпро.
Дзвенить, дзвенить, дзвонить
I б’ється на шматки…
— Чи то не золотi джерела скресають пiд землею?
Лелiє, вiє, ласкавiє,
Тремтить, пепаче сон…
— Чи то не самоцвiти ростуть в глибинах гiр?
виростем! — сказали.
розiллємось! — Днiпро.
Зоряного ранку припади вухом до землi —
…iдуть.
То десь iз сол i хуторцiв iдуть до Києва —
Шляхами, стежками, обнiжками.
I б’ються в ïх серця у такт
— iдуть! iдуть! —
Дзвонять немов сонця у такт
— iдуть! iдуть! —
Там над шляхами, стежками, обнiжками.
Iдуть!
I всi смiються як вино:
I всi спiвають як вино:
Я — дужий народ,
Я молодий!
Вслухався я в твiй гомiн золотий —
I от почув.
Дивись я в твоï очi —
I от побачив.
Гори камiння, нi, о на груди моï навалили,
Я так легенько скинув —
Мов пух…
Я — невгасимий Огонь Прекрасний,
Одвiчин й Дух.
Вiтай же нас ти з сонцем, голубами.
Я дужий народ! — з сонцем, голубами.
Вiтай нас рiдними пiснями!
Я — молодий!
Молодий!
Аналіз твору Павла Тичини «Золотий гомін» Ви можете розширити через форму коментарів.
