«Мати» Хвильовий скорочено

«Мати» Хвильовий скорочено читати ви можете за 15 хвилин.

«Мати» Микола Хвильовий скорочено

Оповідач розповідає про родину із дореволюційного містечка. Батько був кравцем і мріяв бути кошовим отаманом (автор жартома навіть називає його Тарасом Бульбою), але для нього це було не можливо, тому він мріяв зробити із свох синів Остапа та Андрія військових людей.

Остап (старший кравців син) скінчив т. зв. «приходську школу», кравець розпитував у жителів як йому добитися із своїм перваком до кадетського корпусу. За всяку ціну хотів кравець зробити зі свого любого сина (як і з другого сина) військову людину. Ніхто з жителів йому не допоміг йому, тому він продавши своє майно (козу й курку з півнем), повів Остапа до місцевої гімназії. Батько взяв із сина обіцянку, що той згодом піде до військової школи, і стане як Остап для Тараса Бульби.
Остап вступив в ту гімназію, й саме тієї осені, коли чудакуватий кравець помер, залишившись дружину з синами в бідності.
Його дружина й діти жила в неможливих злиднях. І вже не могла вона віддати свого другого сина в гімназію й віддала його до простенької ремісної школи.
Два брати пішли по різних шляхах: один завжди носив чистенький костюмчик та вже з дитинства мав тенденцію зробитись негативним типом, а другий і не знімав засмальцьованої сорочки. Одного мати мусіла годувати пахучими сосісками («На дві копійки на сніданок, щоб не глузували паничі!»), а другий їв чорний хліб з олією.  Остап завжди був усміхнений, а Андрій ніколи й не посміхався
Матері було шкода Андрія, вона хотіла для нього кращого життя, любила мати своїх синів однаково, але її мізерний заробіток не дозволяв виховувати синів так, як хотілось би… Чи, може, вона мусить взяти Остапа з гімназії і одвести до ремісної школи.

Проходили роки…
Мати починала свій день на базарі, де купувала найдешевші продукти, й кінчала його коло машинки. З десятої приблизно години до неї починали стікатись люди, й вона приймала від них роботу. Цілий день вона шила і не мала часу розмовляти з своїми любими синами. Тільки за обідом чи то вже вночі вона підходила до якогось із них і ласкала його своїми тихими сірими очима.
Остап обіймав матір і обіцяв, що коли скінчить гімназію, то буде годувати свою маму цукерками, що вони не будуть поневіряється. Але Андрій не вмів ласкатись, і ніколи мати не чула від нього теплого слова. Така поведінка гнітила матір.

В 1914 році почалась велика європейська війна. В цей час Остап був уже у восьмому класі гімназії, а Андрій, скінчивши ремісну школу, працював у містечковій кузні. В цей час мати вже не знала колишніх злиднів, Остап хоча і не допомагав матері, але зате Андрій тепер кожного місяця приносив заробіток. Сім’я мріяла про власний маленький будиночок. Але війна зруйнувала їх мрії.
Мати затривожилась, адже синів могли забрати в солдати (Остапу було 20, а Андрію 19 років). Вона прислухалась до розмов у місті, жителі якого були патріотично настроєні, сподіваючись на швидку перемогу.

Скоро Остав розбив серце матері — заявивши, що йде добровольцем на фронт, щоб вшанувати пам’ять свого батька. Мати і брат відмовляли сина, але то була марна справа, він таки відправився на фронт і зробив там непогану карєру. Але про це мати дізналася не з листів сина, яких він майже не писав, а з ілюстрованих журналів. Мати пишалась своїм сином, але їй було сумно, бо вона розуміла, що син уже, мабуть, ніколи до неї не повернеться.

Життя в містечку стало похмуре, войовничі патріоти вже не виходили на вулиці й не махали кулаками, як на початку війни, і з державних установ уже не летіли радісні вісті. Війна стала звичайним побутовим явищем…
Тоді мати зазнала дальшого удару.

Андрія покликали на війну, але він не пішов на військову службу, і оголошено було його дезертиром.  Андрій втік із свого рідного містечка, і залишилась мати самотньою зозулею у своїй підвальній кімнаті. Її життя стало безрадісне, не розуміла вона для чого жити…

І невідомо, до чого б привели бідну жінку її муки, коли б не революція.
Перший вибух 17-го року зазвучав матері божественним органом. Вона вже певна була, що їй тепер недовго чекати своїх синів.
За якийсь місяць приїхав Остап, георгієвський кавалер чотирьох хрестів. Але на той час вже не треба було георгіївських кавалерів, з них зривали погоники. Тому Остап один раз продзвенів він своєю шаблюкою в її убогій кімнаті і скоро відправився із своїм отрядом на Дін.
Мати розгубилась: невже ж для того вона виховувала свого любого Остапа, щоб він їй дав тільки одну щасливу хвилину.
Скоро до матері приїхав і Андрій з великим отрядом і саме в той час, коли в країні вже зацвіли червоні зірки на кашкетах. Андрій ненадовго зайшов до матері, розпитавши про Остапа та взнавши, яким шляхом кинувся він, скоро й сам зашумів зі своїм отрядом на Дін.
І став Дін для матері якоюсь страшною загадкою. Вона чула, що на Дону гуртуються якісь офіцерські сили, вона знала, що червоні готуються до смертельної боротьби з ними, але вона ніяк не хотіла зрозуміти, що її сини в різних таборах, що десь на донських степах Остап і Андрій можливо бьються вони вони на смерть. Від ціє думки їй було страшно. І здалося їй тепер життя не домовиною, а безвихідним, страшним виттям смертельно пораненого пса.
Так проходили роки. По селах, містах і містечках лютувала громадянська війна. То ці переможуть, то ті, і здавалося напівмертвій матері, що ніколи не закінчиться це жахіття.
Нарешті загони і Остапа і Андрія були біля рідного міста. Цілий тиждень переходило містечко із рук у руки, і мати тільки під кінець узнала, що то її сини воюють один з одним на порожніх вулицях свого рідного містечка. Мати кинулася до штабу Остапа, благала, щоб він припинив бійку. А Остап і сказав матері чужим голосом:
— Іди, стара, додому і, будь ласка, не перешкоджай мені!
Мати не пізнала сина: перед нею стояла сувора і далека їй людина. Тоді ще раз подивилась мати на свого рідного сина сухими очима і мовчки пішла додому.
І в цю ж таки ніч вона зустрілася і з Андрієм, але він був таким же далеким і чужим, як Остап. Андрій просив матері допомогти поквитатися з його найлютішим ворогом — з Остапом. Для матері було незрозуміло чому її сини ворогують, а Андрій просив допомогти її проникнути до братового штабу.

Ратпом у дворі зявилися вершники, зрозумів Андрій, що зграя ворогів оточує його. Мати кинулась ховати свого любого сина Андрія на горищі.

Остап з вершниками вимагав видати брата Андрія, і хоча мати казала, що не бачила його, пяний Остап був готовий довести своїм побратимам, що у боротьбі для нього не має рідних, він готовий вбити і брата, і матір.
Вершники обшукували двір, а мати сиділа бліда і мовчки дивилась на сина. Духом алькоголю так пашило від нього, що вона мимоволі повернула своє обличчя до вікна. Вона з полегшенням зіпхнула, коли вершники не знайшли Андрія, але Остап сказав, що якщо вона до ранку не видасть Андрія, то пощади не буде.

Мата намагалась нагадати сину про його дитячі обіцянки, але той з вершниками лише реготав. Остап сказав, що народити і виховати не велике діло і во ім’я якихось там шляхетних поривань він не буде підставляти свою голову братові Андрієві!
Мати з жахом дивилась на свого сина і нічого не розуміла. Вона все втішала себе надією, що це — ніщо інше, як п’яний бред п’яної людини, і вже не могла втішати себе такою надією. Остап з вершниками залишилися спати на ґанку; та до ранку чекати відповіді і її останнього слова. Вона мусить сказати, де сховала Андрія.

Мати сиділа в темріві, година здавалася цілою вічністю… Вона згадувала своє невеселе життя, маленьких синів. Сьогодні йде громадянська війна, і сини не хочуть визнавати один одного, навіть матері уже не визнають. А колись вони ласкали її своїми дитячими рученятами і так хороше зазирали в її обличчя. Що ж це таке? Невже ж так завжди буває в житті?
І раптом вона зрозуміла, що вже оджила вже свій час, і на її земне місце прийшли нові люди, з новими думками й з новими, далекими їй бажаннями. І тоді захотілось матері вмерти.

Мати побачила, що Остап спав і пролізла на горище до Андрія. Мати пропонувала йому тікати, але Андрій хотів знати де спить Остап.
Мати подивилась на сина і в присмерках місячної ночі побачила в очах підозрілий блиск. І вона одразу зрозуміла його: Андрій задумав убити свого п’яного брата Остапа.
І, зрозумівши це, вона, не довго думаючи, сказала, що він спить на її ліжку.
Андрій сказав матері, щоб вона злазила з горища і не перешкоджала йому. І послухала мати сина і, ступивши на долівку, пішла в кімнату та лягла на своєму ліжку.
Вона лежала в ліжку і прислухалася, мати чула як Андрій спустився з горища, чула як шукав сокиру.
І хоче вона йому сказати, щоб він не шукав сокири, і чомусь не може цього зробити.
Мати вже бачить, як іде до її ліжка її молодший любий син. Вона хоче попередити його й сказати йому, що не Остап, а вона, його мати, лежить на ліжку, і чомусь не може цього зробити. Та й навіщо попереджати, коли так приємно мріяти. І мріє вона про щасливе життя, і мріє, аж поки до неї підходить Андрій, аж поки трапилось те, чого й треба було чекати…
Він і справді підійшов. Підійшов братовбивця тихо, нечутно і зупинився, як примара.
Але чого ж він стоїть? Невже й тепер не кінець! Ні, мабуть, тепер кінець! Недарма ж їй до болю хочеться вмерти, недарма.
І тоді враз гупнуло. То Андрій, гадаючи, що на ліжку лежить його брат Остап, поспішає виконати свій громадський обов’язок.
І замість мрій, перед материними очима раптом загорілись якісь рожеві потойбічні світи. Мати навіть не встигла скрикнути. Матері вже не було. І зовсім даремно сокира знову падала на її голову і так настирливо гупала в передранковій темряві. Матері вже не було…

Коментарі:
  1. 11 месяцев ago

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *