«Абу-Касимові капці» розділ 4
Мокра меланхолія Абу-Касима
Він кидає свої капці в ріку Тігріс, та вони по-злодійськи
нічною порою вертають до нього назад
Абу-Касим страх нещасний
Повернув у дім свій власний,
А вернувши, розридавсь.
Він скупар був, не злодюга, –
Аж тут ось яка наруга
Впала, що й не спам’ятавсь.
“Боже! – крикнув він крізь сльози. –
Чи ж то я коли де в лози
Крадене добро таскав?
Чи в каварнях крав тюрбани?
Чи по лазнях я кармани
Людськії ревізував?
Чи з злодіями я шлявся,
До комори добирався,
З стайні коні виводив?
Чи то я підніс правицю
На халіфову скарбницю?
Чи візиру догодив?
Будь я не купець, а віхоть,
Як чужого хоч на ніготь
До моїх прилипло рук!
Що ж судді я тому вдіяв,
Що мене він позлодіяв
І здер з мене грошей гук!
Боже, знаєш в своїй власти,
Чи хоч думку мав я вкрасти
Ті папучі навісні!
Я ж не ткнувся б їх, як живо,
Коб не жарт, що так злосливо
Хитрий друг удрав мені!
Ах, та вже тепер я бачу,
Що мою поцтиву вдачу
Тії капці в гріх ввели!
Я бажав папучі мати, –
Мусив се мій друг пізнати,
Щоб він висів на гілли!
Я бажав в нових ходити, –
Грошей жаль було купити,
Пристрастилася душа
До отсих кайданів клятих!
Через них прийшлось віддати
Купу ось яку гроша!
Кляті капці! Засліпили
Ви мене зовсім в тій хвили,
Душу спутали мою!
Ви мене вели до згуби!
Так за те я чорту в зуби
В сій хвилині вас даю!”
В тім настрою, страх понурім,
Він за вуха капці шнуром
Міцно враз оба зв’язав,
Взяв на плечі, мов колоду,
І над річки Тігра воду
В тихих думах поманджав.
Недалеко мав манджати:
Близько від його кімнати
Бистрий Тігріс шумно плив.
Абу-Касим над рікою
Став і ось перед собою
Свої капці положив.
“Капці, – мовив він, – невдячні!
Ви забули, необачні,
Як я вас любив, беріг!
Як я звільна в вас чалапав,
Кілька сот разів вас латав,
Підбивав, скріпляв, як міг!
А проте ви, капці кляті,
Замість вдяки, благодаті
Довели мя до біди!
Ось вам від старого друга
Замість вдяки та ж наруга:
Йдіть до біса до води!”
І каміння в них наклавши,
Шнуром добре зав’язавши,
Розмахав і бух в ріку!
А вертаючи додому,
Тішивсь, що собі самому
Помсту видумав таку.
Ой, так, так! Собі самому!
Бо коли вернув додому
І про капці ні ду-ду,
Злая доля наготові
Тії капці стофунтові
Мала на його біду.
Ось три дні собі минули.
Ніччю рибаки тягнули
Невід в Тігрісі по дні.
Як тягнули, так тягнули,
Раптом щось тяжке почули.
Мов колоду у матні.
“Бачність! Риба, знать, велика! –
Крикнув невода владика. –
Затягай до бережка!
Живо, братці! Осторожно,
Бо її сполошить можно!
Але ж, бестія, тяжка!”
Стогнуть рибаки, працюють,
Знай до берега прямцюють,
Аж ось раптом: пррр та гов!
Зап’ялась матня в колоду!
Щоб відп’ять, владика в воду
Мусив бовтнуть стрімголов.
Довго шпортавсь там та нипав..
Виліз – ледве-ледве хлипав.
Хлопці невід потягли.
Ще тяжкий! Ну, богу хвала!
Значить, риба не прорвала!
Страх цікаві всі були.
Витягають: що за дідько!
Риби ні хвоста не видко!
Діри у матні кругом,
А насподі для вигоди
Два капчиська, мов колоди,
Та ще й з кам’яним нутром!
Став владика та й журиться,
Проклинає, аж куриться:
“Щоб йому тристенний біс,
Тому вражому падлюці,
Що ті дідьчії папуці,
Нам в найкращий вир заніс!”
Аж один рибак погляне
Та й говорить: “Пане, пане!
Чи ж не знаєте ви їх?
Се ж – тристенний його бабці! –
Абу-Касимові капці!
Він собі з нас робить сміх!”
“Так?” – владика лютий крикнув.
Капці з невода він смикнув
І нічого не сказав:
Взяв на плечі, мов колоду,
І, прискорюючи ходу,
Вулицею поманджав.
Недалеко мав манджати:
Зупинився просто хати,
Де наш Абу-Касим жив;
Там, щоб хвильку відітхнути
І довкола позирнути,
На землі їх положив.
Пусто скрізь було в тій хвили.
Тож він розмахав щосили
Капцями та й бух в вікно!
Сам на річку скочив живо
Та й знай шепче: “Маєш пиво!
Маєш! Все мені одно!”
«Абу-Касимові капці» розділ 5
Рожево-пахуче пробудження Абу-Касима,
гіркий плач його і рішення – спалити капці у огні
Не злякавсь так Йона того,
Як його з човна сухого
В морську кинули глибінь;
Не в таке впав остовпіння
Беда, як мертве каміння
Прорекло йому: “Амінь!”
Не такий філістимлянів
Страх напав, як стовп той грянув,
Що звалив сліпий Самсон, –
Як злякався Абу-Касим,
Коли брязком-стуком разом
Вдарило йому на сон.
“Боже правий! Боже правий!
Чи то сон такий лукавий,
Чи кругом валиться світ?” –
Так, прокинувшись, бурчав він,
Сонні очі протирав він,
Щоб довкола поглядіть.
Поглядає – горе! горе!
У покої наче море
Запахуще розлилось.
А в тім морі серед хати,
Мов остров якийсь заклятий,
Бовваніє чорне щось.
Чи то казка? Чи то сниться?
Щоб зовсім протверезиться,
Він потяг себе за ніс.
“Ні, не сплю! І ось вже дніє.
Та який се холод віє
Крізь віконце? Що за біс?”
Він зриваєсь, з ліжка сходить,
По тім морі босо бродить
По самісінькі кістки;
Раптом скрикнув, мов безумний,
Впав на ліжко, мов до трумни, –
Зрозумів усі звістки.
Він пізнав те чорне диво,
Що близь ліжка гордівливо
У олійку розляглось:
Не остров се в океані,
Його капці окаянні
Повернули к ньому ось.
Як пізнав їх дід нещасний,
То йому відразу ясний
Став весь зв’язок загадок:
Шиба збита, бутля збита
І та річка скрізь розлита –
Весь покій в олійку мок!
“Боже! За що ж стільки кари?
У підлозі всюди шпари,
Весь олійок пропаде!” –
Скрикнув Касим, серед хати
Скочив, щоб олій збирати, –
Але де збирати, де?
Поки там найшов боклагу,
Вже старого скупиндрягу
Кара повна досягла:
Весь олійок втік у шпари,
Окрім запашної пари,
Дошка голая була.
Став наш Касим, страту баче
І сердечне, ревне плаче,
Бороду на собі рве;
Кілько раз на капці гляне,
Їх клене, щодуху стане,
А лютує, аж реве.
“Капці, капці, каро божа!
Що за демон з Тігру ложа,
З дна річного вас добув?
На мою тяжку руїну
В нещасливую годину
У вікно мені шпурнув!
Чом не довершив вже злоби
І мені вас, до хороби,
Не шпурнув на лоб старий,
Щоб я світу більш не бачив,
І не кляв, і не собачив
З горя так, що боже крий!
Що ж я буду, бідний, діяв?
Всі надії, бач, розвіяв
Лютий ворог в один мах!
Через капці проклятущі,
Наробив з олійку гущі,
Сотню п’ястрів виссав прах!
Капці, капці, бузувіри!
До якої ж ви ще міри
Дійдете в завзятті злім?
Краще б кров мою ви пили,
Аніж бутлю сю розбили!
Щоб розбив вас божий грім!”
Але капці серед хати
Розляглися, як магнати, –
Чорні, мокрі та важкі, –
Вид їх бридкий, безугарннй,
Та за теє запах гарний,
Бо в олійку по пряжки!
Вид сей – Касимова скрута.
Піднімалась злоба люта
В його серці против них.
“Стійте, кляті шлапацюги!
За всі шкоди і наруги
Я на вас пімщуся вмиг!
Моїх рук ви не втечете,
Марно, гидко пропадете,
Як собаки навісні!
Як жидів, тих кровопійців,
Єретиків-боговбійців,
Я спалю вас у вогні!”
Сю завзяту постанову
Й грішную її основу
Абу-Касим проскрипів,
Потім капці взяв за чуби,
Щоб задвигать їх до груби,
Та враз став, мов остовпів.
“Мокрі, кляті! Що робити?
Як же їх мені спалити?
Адже треба сажень дров,
Поки шкіра ся розмокла
Висхне – щоб тут нагле здохла! –
Значить, кошт і страта знов!
Винесу хіба на кришу,
Там на пару день їх лишу,
Най собі на сонці схнуть,
А тоді на славу божу
Дідьче се насіння вложу
У огонь – та и к чорту в путь!”
Так собі розміркувавши
І на палку капці взявши,
Касим їх на дах поніс.
Верг там, та не бачив того,
Як сміявсь і кпився з нього
Злий збиточник, клятий біс.
________________________________________
Примітки
Беда – знаменитий англійський письменник і проповідник IX віку, осліп на старість, та проте ходив проповідати від села до села. Раз збиточник-провідник завів його між каміння; Беда виголосив огнисту проповідь, після якої каміння крикнуло: “Амінь!” – Прим. І. Ф.
«Абу-Касимові капці» розділ 6
Собачі герці на дасі і їх сумні наслідки внизу.
А ти плати, Абу-Касиме!
У Багдаді, славнім місті,
Є вулиць не сто, не двісті,
А круті всі та вузькі;
А при них доми маленькі,
Наче при пеньку підпенькі,
А дахи на всіх плоскі.
Наче скрині ті біленькі,
Двері, вікна все маленькі,
Тягнуться доми ті вряд,
Всі до вулиці плечима,
Кождий зиркає очима
На подвір’я та у сад.
Днем народ в домах дрімає,
Доки спека донімає,
Бо там спека, що аж страх;
Аж коли повечоріє,
З Тігру холодом повіє,
Люд гуляє – по дахах.
Там дахи те, що в нас сквери:
Супочивок і спацери,
І сусідський розговір;
Щоб свіженьким подихнути
І на город позирнути,
Всяк спішить на дах надвір.
Днем, коли пани дрімають,
По дахах лиш пси гуляють,
Як у нас по вулицях;
Там для них простору много,
Не значить се їм нічого
Скочити з даху на дах.
Там-то скоки, там-то псоти
Виправляють пси і коти.
Перегони та борні,
Гавкають, немов на ловах,
М’явкають на всяких мовах,
То гризуться, мов дурні.
Гарна річ є жарт дитинний,
Та не кождий жарт – невинний,
Не однако кождий варт:
Хлоп жартує – зарегочеш,
Пан жартує – плакать хочеш, –
Та найгірший песій жарт.
Здибали ось пси-багдадці
Абу-Касимові капці,
Що там сохли на дасі:
Всі над ними поставали,
Головами знай кивали,
Мов над карпом у вівсі.
Поставали та й не знають,
Що з тим звіром діять мають,
Далі гаркли: дзяв, дзяв, дзяв!
Звір сидить, немов колода.
Пси міркують: ось пригода!
Вже один за вухо взяв.
Гаркнув, тягне – годі рушить!
Ба, вже другий зуби сушить,
Капця торгає за ніс.
Тут і інші скоком, скоком,
То встиг просто, а хто боком –
Гей до капців, щоб їм біс!
Гавкають на всякі гласи,
Рвуть за вуха, за обцаси,
Відривають прищіпки,
Торгають, куди попало,
Та всього ще їм замало, –
Розігрались залюбки.
Два, три разом їх чіпають,
Капці вгору піднімають,
Тягнуть, котять, волочуть:
Сей упаде, той прискоче,
Сей гаркоче, той дзявкоче, –
Затягли їх в самий кут.
Та хоч тут їх дотащили,
То в спокою не лишили, –
Міри песій жарт не зна!
Далі рвали і гарчали,
Піднімали і тручали,
Наче пер їх сатана.
Раптом зойкнув псисько з жаху,
Як тяжезні капці з маху
Гримнули з ним враз униз.
Інші пси, мов змиті, стали,
Вниз хвости всі поспускали,
Потім мовчки розійшлись.
Так злочинець, зло зробивши,
Утікає, хвіст стуливши,
Геть у гори та ліси.
Слухайте ж, яку провину
В нещасливую годину
З капцями зробили пси!
Попри Касимів домище,
Тиснучись к стіні чимближче,
Щоб не впасти де під віз,
Власне сею годиною
Йшла бабуся з дитиною, –
Видно біс її надніс.
Стала баба просто рога,
Задивилася, небога,
Як зчепились два вози:
Коні шарпають та рвуться,
Візники трохи не б’ються,
А пани кричать: “Вези!”
Стала баба, всміхається,
Щось їм радить збирається,
А дитя держить в руках.
Втім гар-гар, гур-гур почулось,
Щось страшне таке метнулось,
Мов увесь звалився дах.
Зглянутись не встигла баба, –
Вже кігтяста песя лапа
Шкряб її через лице!
Передерла, мов драбину, –
Баба кинула дитину
Та й кричить: “Ой, що ж отсе?”
На дитину ж ту нещасну
Впали капці рівночасно,
Мов із неба лютий грім:
По головці як дістало,
То лиш дрібку запищало,
Та й уже було по нім.
Тут вже гвалт і крик зробився!
Перед домом люд стовпився,
Всі кричать, мов на живіт.
Баба кров з лиця втирає,
Мов безумна, знай питає:
“Що се, чи валиться світ?”
Та дитя як мертве вздріла,
То страшенно заревіла:
“Ой ягідочко моя!
Моя внучечко єдина!
Що ж без тебе, сиротина,
Та почну на світі я?”
Люди слухають, зітхають.
“Що тут сталося? – питають. –
Хто се, як дитину вбив?”
Та як капці угледіли,
В один голос заревіли:
“Ось він! Ось хто це зробив!
Га, се ж Касимові капці
Вбили внучечку тій бабці,
Ще й самій роздерли твар!
Абу-Касим! Гей, ти чуєш?
Капців своїх так пильнуєш?
Де він, клятий той скупар?”
Абу-Касим наш нужденний,
Вчувши галас той страшенний,
Весь поблід і помертвів,
Весь затрясся, мов трепета,
Бо вже чує, що в тенета
Біс його зловити вспів.
Вийшов, мов на суд злочинець.
Гнеть якийсь там челядинець,
Здоровенний, аж горить,
Хап його за руку живо:
“Ось де, пане, ось те пиво,
Що ви вспіли наварить!”
І притяг його до баби,
Абу-Касимові лаби
Її кров’ю обмазав.
“Бачте! Бачте кров невинну!”
Потім вбитую дитину
В руки Касиму поклав.
“Нате, пане, понесіте!
Або хоч собі зваріте!
Саме добре у окріп!
Певно, сього ви бажали,
Як ті капці заставляли,
Мов на вовка в лісі сліп”.
“Ганьба! Ганьба! – крикнув разом
Тлум весь. – Ганьба, Абу-Касим,
Що забулись ви аж так:
Баб та діти розбивати!
Бо нащо ж би пакувати
В капці стільки каміняк?”
“Людоїде з серцем драба! –
Скрикнула кровава баба. –
Ти не думай се собі,
Що свою тяженьку рану,
Свою внучечку кохану
Подарую я тобі.
Люди добрі! Присвідчіте!
І зо мною враз ведіте
До судді його як стій!
Всяк щоб знав його провину,
Най він сам несе дитину,
Капці ж двом тра взять на кій!
Абу-Касим, як заклятий,
Слова ще не вспів сказати,
Спам’ятатися не міг,
Як усе те, мов невольна
Візія якась пекельна,
Так його і збило з ніг.
Весь він кров’ю обагрений,
Мов розбійник навіжений,
А мертве дитя в руці,
А при нім кровава баба,
Перед ним два кріпких драба
Носять капці на дрюці.
А довкола тлум-громада!
Отака чудна парада
Вулицями потяглась.
Крики знай гудуть завзяті;
При судейській ось палаті
Вся ота юрба зляглась.
Пан суддя вже жде на ганку.
“Абу-Касим! А, коханку!
Ми знайомі вже, мабуть.
Ну-ко, що ти вдрав нового,
Що людей привів так много?
Що се так вони ревуть?”
Довгу хвилю се тривало,
Напотів суддя немало,
Поки розпитав як слід,
Хто й яку зробив провину,
Хто і як убив дитину
І роздряпав бабі вид.
Та судді хоч ясно стало,
Що було в тім ділі мало
Абу-Касима вини,
Та вже мав на нього пік він
І для того так орік він:
“Поєлику капцани,
Що зробили всю ту страшність, –
Абу-Касимова власність,
І її повинен він
Пильнувати, зберігати, –
То й одвіт повинен дати
За дитини сеї скін.
Поєлику ж ся дитина –
Баби внучечка єдина,
Вся надія її дому,
То, крім кари за убійство,
Має Касим се злодійство
Відплатити по закону.
Мусить з нею подружитись.
На нове дитя розжитись,
Щоб її не вигас рід.
А за кару п’ястрів двісті,
Других двісті тій невісті
За каліцтво дати слід”.
Так премудро розсудивши,
Двісті п’ястрів получивши,
Пан суддя потяг домів, –
Касим же, мов громом вбитий,
Став, не знає, що робити, –
Остовпів і занімів.
________________________________________
Примітки
Сліп – прилад до вбивання великих звірів, зроблений на подобу мишачої пастки. Прим. І. Ф.
