Написати продовження повісті «Старий будинок» Олександри Дорожовець або інше закінчення допоможуть різні приклади. Але точно варто писати твір так, щоб фінал був щасливим.
“Старий будинок” продовження твору
Минув рік відтоді, як Софійка повернулася до звичайного життя. У старому будинку працювала художня школа. Софійка приходила туди майже щодня.
Одного дощового вечора дівчинка затрималася після занять. Вона малювала сад — той самий квітник у формі зірки, який колись врятувала. Коли Софійка закінчила роботу, то відчула у кімнаті присутність Івана. Вона зрозуміла: він і справді поруч, просто тепер не може з’являтися так, як раніше.
Тієї ночі дівчинка довго не могла заснути. Їй здавалося, що будинок знову кличе її до таємниць. Наступного дня вона вирішила уважніше придивитися до старих речей на горищі, куди раніше не заходили учні.
Разом із Федором вони піднялися нагору. Там було тихо й трохи темно, але не страшно. Серед старих скринь і полотен Софійка знайшла невеличку дерев’яну скриньку. Усередині лежав пожовклий зошит.
Це був щоденник Івана. У ньому хлопчик колись записував свої думки, малював будинок, сад і навіть людей, яких зустрічав. На останніх сторінках Софійка прочитала: «Будинок житиме доти, доки в ньому буде любов і творчість. Але йому завжди потрібен хтось, хто пам’ятатиме його душу».
Софійка замислилася. Вона зрозуміла, що її роль ще не завершена. Будинок більше не був чарівною пасткою, але залишався живим — і потребував турботи.
З того дня Софійка почала допомагати доглядати за будинком. Вона доглядала квітник, прикрашала кімнати малюнками, стежила, щоб у будинку завжди було затишно.
Іноді їй здавалося, що вітер у саду тихо шепоче її ім’я. А коли вона малювала, рука сама виводила знайомі обриси — наче хтось невидимий підказував.
Минали роки. Софійка підростала, ставала справжньою художницею. Та вона ніколи не забувала старий будинок і його таємниці.
“Старий будинок” закінчення твору
Минуло кілька місяців. Софійка звикла до звичайного життя, але старий будинок не виходив у неї з думок. Вона часто приходила туди на заняття з малювання й щоразу мимоволі прислухалася: чи не почує знайомий крок або тихий голос.
Одного разу, залишившись після уроку, Софійка помітила, що в саду щось змінилося. Квітник, який завжди був охайним, раптом почав в’янути. Листя пожовкло, а деякі квіти схилилися до землі.
— Це недобре, — тихо сказав Федір, який саме підійшов. — Дух будинку знову слабшає.
Софійка згадала слова Івана про душу будинку. Вона зрозуміла: справа не в чарах, а в людях. Останнім часом у школі поменшало учнів, усі поспішали додому й майже не звертали уваги на сам будинок.
Того ж дня Софійка запропонувала провести виставку дитячих малюнків просто в саду. Петро Степанович підтримав ідею.
За кілька днів будинок знову ожив. Діти приносили свої роботи, сміялися, прикрашали дерева стрічками. У саду лунав сміх, і квіти ніби почали піднімати голівки.
Увечері, коли всі розійшлися, Софійка залишилася на ґанку. Раптом легкий вітер торкнувся її волосся, і вона почула тихий шепіт:
— Дякую…
Дівчинка усміхнулася. Вона знала, що це Іван.
З того часу Софійка зрозуміла: навіть без чарів будинок може жити — якщо в ньому є люди, які його люблять.
“Старий будинок” скорочено (аудіокнига)
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
