14
Кость невесело думав про синхроністичність. Тобто, як писав учений-психолог Юнґ, деякі події трапляються в нашому житті двічі, і в цьому закладена якась символіка. Яка? її важко розгадати людині. Хай там як, — понуро втішав себе хлопець, — тепер він багато років не потраплятиме в лікарню, бо Юнґ вичерпав для нього ліміт травм. Перша травма — після шкільного футболу, друга — після побиття. І Кость спробував засміятися, хоч це було нелегко, адже боліло все тіло. Добре, що хоч устиг міцно прикластися до чиєїсь мармизи. Це єдине, що підбадьорює…
Марійка приходила кожен день. Вона розповіла про Миколине освідчення. Якби Костеві сказали про те, що їхня школа віднині перейшла на китайську мову викладу предметів, він не був би таким заскоченим. Як це? Хіба той не знав, що Марійка — Костева дівчина? Та як він посмів? Чи не вперше хлопець відчув запах якогось парадоксу із далекого, дорослого життя, де все часто буває вкрай заплутане й неоднозначне, бо дорослі самі все таким роблять, щоб потім скаржитись, які вони нещасні…
Костеві батьки подали заяву в міліцію. Хоч тато казав, що це марна справа, бо міліція ловить лише бабусь, які торгують білими й чорними зернятами на старомихайлівському центральному ринку. А ще Кость нікого не міг би впізнати: було темно, і нападники діяли раптово. Хіба що шукати, у кого з хлопців, трохи старших від Костя, розквашена пика…
Проте, як сказали лікарі, життєво важливі органи не зачеплені. Але забої грудної клітки, рвано-колота травма ноги (чи не якимось ланцюгом “пригостили” під час нападу — добре готувалися), численні синці, чи то пак, гематоми на тілі.
…Якби хтось із них ударив ланцюгом у голову або серце, то… Усе могло б закінчитися набагато печальніше. Кажучи відверто, його би вже могло не бути. А життя тривало би далі. Сходило би сонце, як і завжди хтось читав би книги і нипав по інтернету. Поплакали б — і забули. Хоча… Костикові уявлялися картини, пов’язані із найближчими, між якими вже не було його колишнього друга Миколи. Марійка, що після його смерті йде у монастир, щоб уже ніколи не скинути чернечих риз… Мати, якій безперестанку роблять заштрики у вену… Батько, що не хоче більше їхати на таксі, бо для кого йому тепер працювати?.. Сестричка Діана із сухим лицем-маскою, бо вона навіть не може плакати… Віночки, чорні жалібні стрічки, школа, яка ридає на похороні свого улюбленця…
Костик стрепенувся. Що тільки не стрельне в голову! Але справді, якби вцілили в інше місце, вони ж у темряві не розраховували все до міліметра…. Але менше з тим. Хлопцеві не давали спокою причини цього безглуздого нападу. Він ні з ким серйозно не конфліктував. Не кажи мені, Неспокійко, про Миколу, будь ласка! Про людей не можна аж так погана думати! Невже ти справді вважаєш, що можна замовляти побиття через капітанську пов’язку футбольної команди класу? Повинні бути вагоміші причини! Ах, освідчення Миколи-Отелло, я забув, дякую, що нагадуєш! Кость нервував:
— Ну і що, ти серйозно вважаєш, що ревнивий Отелло захотів моєї смерті?
— Левчику, я не знаю, що він захотів… Але щось тут негаразд, розумієш? Щось нечисто…
— Я розумію лише те, що ти хочеш з ним знову зустрітися. Під приводом різних вияснень, — Кость пробував жартувати.
— Я на такі жарти навіть не хочу відповідати… Не ображай мене, будь ласка…
Кость укотре згадав про те, як Марійка опинилася там. У потрібний час у потрібному місці. Керована магією закоханої. Може, їй робив підказки Костиків ангел-охоронець? Може, це воля Промислу? А як тоді бути із нападом? Чиєю він є волею?
Костикова голова пухла від запитань, на які не знаходилося відповідей.
15
Лікування проходило успішно. За кілька днів Кость уже міг вставати без дикого болю в грудях. Починався вівторковий лікарняний ранок. Звичайний робочий день у травматологічному відділенні. До обіду ніхто не приходив. Батьки були на роботі, а сестра і Марійка у школі.
Закінчувався обхід. У палаті були інші, ніж минулого разу, хворі. Молох аварій і нещасних випадків збирає свою данину безперервно, мов безжалісний жрець язичницького капища, що задобрює жорстоких божків із пантеону його віри численними людськими нещастями. Одні хворі виліковуються або ще лікуються вдома, інші приходять. Деякі… Нехай, промовчимо. Тут завше багато роботи…
У двері палати хтось несміливо постукав.
— Онишкевич, до тебе прийшли!
— Хто? — спитав Кость медсестри.
— Якийсь хлопець.
На порозі стояв блідий, мов полотно, Микола. Кость підвів очі:
— ???
— Костю, привіт… Я хотів з тобою поговорити…
— Про що? Я вже все знаю.
Миколою пересмикнуло:
— Що знаєш?
— Про твої загравання з Марією… (“Чому я не сказав “Марійкою?” — подумав)
— Я не про це… Тобто про це теж… Ми можемо десь вийти?
Костеві було не так легко піднятися. Але він вийшов. Вони сіли на коридорний тапчан. Не було нікого. Микола то червонів, то бліднув. Нарешті випалив, без вступів і передмов:
— Костю, вибач мені. Це я намовив старших хлопців, щоб тебе побили!
— Чому? — хворий здивувався спокоєві власного голосу.
— Бо я завжди тобі заздрив… Я позавчора ходив до священика на сповідь… Я не можу з цим жити…
…Зараз треба подзвонити до батька, нехай викличе міліцію. Хай забирають цього типа в каталажку, а там він розкаже більше: і кого підмовив, і скільки заплатив… Нехай запроторять його кудись подалі і від мене, і від школи. Нехай носить капітанську пов’язку в колонії! Не можу на нього дивитися…
— Ти хотів, щоб мене вбили?
— Я хотів, щоб лиш налякали… Я…
…Якби можна було чинити самосуд, одягнув би зараз на руки чорні шкіряні рукавиці — і за півгодини зробив би з цієї мармизи решето. Я б забув про власний біль, бо мене гріла б помста. Не треба колонії — це якось низько. Тільки найдужче хотів би, щоб зараз ти, мудило, потрапив сюди хоч на місяць із забоями й пораненнями… Адже чинили колись самосуд запорозькі козаки, застосовуючи до зрадників жорстокі чоловічі покарання, чи селяни, що ставали колом, б’ючи ногами спійманого конокрада…
— Що ти зараз хочеш від мене? — Костів голос був таким тихим, наче він шепотів щось на вухо своїй Неспокійці.
— Ти можеш заявляти на мене… Але я більше так не можу… Я хотів розповісти правду.
…Мені однаково, що зараз буде. Я зрозумів, як несподівано може — кожен день, чуєте, кожен! — петляти і повертати кудись убік наша доля. Нехай я не закінчу школу, я все візьму на себе, але сьогодні я з цим покінчив… Я не можу спати і не можу жити, бо мана, що переслідувала мене ці два роки, стоїть перед очима. Я вже нікому не буду заздрити до кінця життя, бо ми майже нічого не знаємо про інших, хоча нам часто здається навпаки…
Нарешті вони розговорилися. Ніхто й ніколи не дізнається достеменно, про що була ця розмова. Це буде їхньою першою чоловічою таємницею. Але Кость пообіцяв Миколі, що нікому нічого не скаже. Ні про нього, ні про тих хлопців. А якщо міліція навіть вийде на їхній слід (імовірність цього 1:100), то він скаже, що пробачив усіх, щоб не псувати надалі Миколину долю. Той пообіцяв, що до Марійки більше не промовить ні слова. Вони говорили й говорили, навіть про капітанську пов’язку, доки Костя не забрали в палату.
Був обід. Микола повертався з лікарні також блідим, але якимось урочистим. Він був готовим до гіршого. Цей випадок і ця розмова запам’ятається йому на все життя.
Один раз дозволимо собі забігти вперед. Через багато років Микола допоможе Костеві в одній нелегкій ситуації. Кажучи інакше, він тоді врятує його. Незрідка наше життя складається з таких парадоксів…
…Кость лежав і довго думав. Може, він неправильно вчинив, підставивши, так би мовити, праву щоку? Він хотів зробити інакше. Але цей вчинок наче не залежав від нього. Хтось, вищий і мудріший, наче прошепотів йому наказ. Звісно, що ні батьки, ні Марійка можуть цього не зрозуміти. Але він нікому не скаже. Навіть своїй Неспокійці. Бо він сьогодні з хлопчика став юним чоловіком, пройшовши несподіване лікарняне посвячення.
16
— Левчику, якби ти був Ясоном, я би поїхала з тобою по золоте руно…
— Медея теж допомагала йому, — віджартовувався.
— Але вона була зловісною, а я ж хороша!
— Ти хочеш переінакшити міф?
— Тільки ту частину, яка стосується Медеї…
— Але тоді це вже буде інша казка, бо на Медеї тримається майже половина історії про золоте руно.
— Міфи слід робити добрішими.
— Але тоді із них зникне зло й великі пристрасті — і міф утратить свою силу.
— Чому? Хіба не можна зробити всі міфи світлими, ще й із щасливими закінченнями?
— Але міф є відображенням життя.
— То й що? Хіба ми всі не тужимо за світлом і добром?
— Але його немає у чистому вигляді — і якраз міф є символом боротьби за добро, що не існує без своєї протилежності.
— Ох, Левчику, тобі не важко бути таким мудрим?
— Не сміши мене, Мисливчику…
— То що робимо з Медеєю? Пускаємо її в історію?
— Добре, що вже з нею поробиш… Вона існує помимо наших бажань.
— Хоча без неї міф був би як світляний стовп!
— Ні, Мисливчику. Окрім неї, у цьому міфі є багато випадкових убивств, крові й жорстокості…
— Так, я пригадую… Тоді ми напишемо іншу історію пошуків, наприклад, срібного руна…
— Тобто двоє?
— Так.
— А коли писатимемо?
— Усе наше життя. Потрошку.
— Думаєш, те, що ми напишемо, стане комусь взірцем?
— Це вже нас не обходитиме, Левчику, бо ми — не вчителі для початківців.
— Ми самі вчимося.
— І будемо вчитися.
— Доки?
— До кінця життя.
— Це так дивно звучить, Костику.
— Що саме?
— Ну, коли ти кажеш, що треба вчитися не до кінця школи, а завжди…
— Багато правдивого звучить дивно, Неспокійко…
— Так… Я хочу тобі сказати щось дуже важливе!
— Кажи.
— Я люблю тебе, Костику…
— І я люблю тебе, Марійко…
17
Але Марійчина мама плакала не випадково. Лише не хотіла зізнаватися дочці. Іноді діти несуть на собі тягар не лише власного, але й батьківського життя. Навіщо дочці додаткових тягарів?
Марійчин батько, а її чоловік, із яким прожила немало літ, поїхав на заробітки. Виходу не було. Підростала дочка, за нею інша, а хіба багато заробиш у Старомихайлівці, яка є лише райцентром? Марійчина мати працювала медсестрою. Робота важка, заробітки мізерні. І так проходило її життя вже кілька літ: чоловік дві третини року на заробітках, третину — вдома, а вона з дітьми. Спочатку Михайло телефонував кілька разів на тиждень. Потім рідше. А недавно було так, що вона сама постійно йому дзвонила. То він, бачите, на роботі, то був стомленим і заснув, то мусив підміняти напарника… Марина Кирилівна розуміла: щось не так. Вона розуміла також інше:
…це українське заробітчанство — як Божа нагайка за якісь невідомі провини… Руйнуються сім’ї, діти стають напівсиротами, чоловіки та жінки відчужуються одне від іншого. І чи можуть гроші — не такі вже й великі, але це, зрештою, не має значення — замістити ці безглузді й непоправні втрати, зумовлені бідністю, нетерплячістю, недалекоглядністю і бажанням елементарного та швидкого комфорту, мовляв, хочу тут і зараз, живемо раз?.. Добрими намірами вимощена дорога до пекла… Але який тут вихід, скажи, Боже, що злічив волосся на кожному з нас і всі піщинки у пустелі?..
…може, Михайло там став наркоманом? Коли він приїжджає додому, то іноді теж кудись зникає, хоча вона розуміє, що здоровому чоловікові важко висидіти у квартирі 24, а відтак 24 х 24 години поспіль. А може, він заробляє набагато більше — і решту суми йде на купівлю наркотику? Він завше був закритим і малослівним. П’ятнадцять років подружнього життя не змінили жодної риси його поведінки… Він важко працює, а після роботи, коли його напарники йдуть на пиво і до пива, він відкриває новенький шприц, а потім власну вену. Тренованим рухом робить заштрик… І за дві хвилини всі тривоги і скорботи світу видаються моєму Михайликові, моєму бідолашному хлопчикові, іграшковими й кишеньковими. І тільки його розширені очі, коли уважно у них вдивлятися — але хто би це робив? кому потрібні очі наркомана, коли із здоровими очима буває важко поруч, особливо, коли вже багато років разом? — видають усю безодню відчаю та розпачу. Адже із цієї пастки виходу майже немає…
…а може, він спокійно й холоднокровно знайшов там якусь заробітчанку? І немає ніякого шприца і ніяких поколотих вен, ніякої втоми від непосильної роботи, а лише чоловіча зрада… Він не хоче признаватися мені, напевне, боїться, але вже давно думає про те, як би розлучитися зі мною. І тоді йому не приходять до голови навіть думки про майбутнє своїх дочок. Боже, порадь, що мені робити, ніколи не думала, і прости нам провини наші, що можу ревнувати, але вже всяке суне до голови, як і ми прощаємо винуватцям нашим, а може, ще все буде добре, Михайло — справедливий чоловік і не покине мене з дітьми напризволяще, але визволи нас від лукавого, амінь…
18
— Ой, нема, нема ні вітру, ні хвилі із нашої України, ніколи не думав, що таке може трапитися зі мною, чи там раду радять, як на турка стати, всяке у житті бувало, але, щоб мене закрили у підвалі, добре — якщо тут може бути щось добре, — що хоч не самого, нас тут троє, не чуємо на чужині —
— я, звісно, знав про жорстокість, навіть подекуди звірство, російських роботодавців; вони всі, як на підбір: понурі, нелюдяні, майже ніколи не всміхнуться, мовби не тішать їх ці статки, часто казкові, а лише до решти виїдають душу; мовби це не їхні багатства, а сізіфів камінь, який вони покарані скочувати вниз та угору —
— здавалося, що мене обмине “щастя” ближче зіткнутися з господарем; ми будували для нього дачу, кажуть, це вже третя, але яка мені різниця, нехай і сто третя; все йшло більш-менш, гроші нам платили, я одразу 3/4 суми переказував Марині й дочкам, щоб вони там, бідолашні, не перебивалися з хліба на воду; іноді дружина докоряла мені, що рідко дзвоню — а що багато балакати? — всяке, звісно, бувало, деколи я каявся, але завжди пам’ятав, що для мене найважливішою є сім’я, особливо мої донечки —
— недавно нас трьох послали на тиждень на певний об’єкт господаря, не хочу деталізувати, словом, це була не дача; ми повинні були за тиждень усе закінчити, оплата мала бути подвійною, спали три-чотири години на добу, під час цього тижня я зрозумів, що таке рабська праця, і як почувалися колись раби у якому-небудь Вічному Римі —
— кожного дня біля нас був наглядач чи бригадир, кожної ночі світив прожектор, щоб ми краще бачили об’єкт, кожного світанку тривожно стискалися груди; кілька разів приїжджав Сам, раніше я його не бачив, казали, що цю забудову він має комусь подарувати до певного терміну, щось натякали за борги юності, мені до цього всього не було жодного діла; Сам, до речі, не скидався на плакатного господаря, ні тобі голомозості, ні потужних децибел у голосі; такий в’юнкий, маленький, часто усміхається, перепитував, чи нам не важко, мовляв, треба потерпіти, чоловік повинен пахать, нікуди від цього не дінешся, все! працюйте, рєб’ята — нарешті ми закінчили ту будову, думали про розрахунок, я за ці дні став подібним до в’язня Соловецьких островів, настав день розрахунку, нас заманили у якийсь підвал на об’єкті і там закрили — чому? для чого? Зв’язатися ні з ким не можна, та й загалом стає моторошнувато, особливо вночі, здається, що лунають якісь зойки, наче зовсім поруч катівня —
— уночі на мене почало тиснути щось позастороннє, нестерпно важке і болюче; я згадував про соловки й Магадан, Мордовію і тайгу, куди вивозили колись наших людей, щоб в Україні не залишилося українців; у вухах стугоніли уривки солдатської лайки, шаґ влєво, шаґ вправо, стрєляю без прєдупріждєнія!, ой там, на Далекому Сході, де строївся новий барак, сиділи обоє, розмовляли і сльози стояли в очах, ніби на мене звалився тягар багатьох закатованих доль і вір, що вже ніколи не побачать світу сонця.
19
Кажуть, що близькі люди відчувають одне одного. Навіть коли вони розділені значними відстанями.
Марина Кирилівна вкотре набирала номер мобільного свого чоловіка, Марійчиного батька. Відповіді не було, лише холодний комп’ютерний голос констатував, що “абонент неможет отвєтіть”.
Настрій матері передавався і дочкам. Навіть молодша Марійчина сестра Орися, незважаючи на свою безтурботність, зрошувала слізьми лице.
…Марійчиній мамі снилася якась велика кімната, захована в лісі й замурована травою та цементом. Над нею шугає вертоліт, із якого хтось скидає товстий шнур. Навіщо цей шнур? Він питається над замаскованою кімнатою. У лісі панує така тишина, наче події відбуваються ще до народження іхтіозавра чи мамонта. Райські лісові трави, райські співи невидимих птахів. Кому тут потрібен шнур чи вертоліт? Для чого оскверняти цю красу щойно народженого світу гулом мотору?
Раптом цемент і трави починають тихо розхитуватися. Щось стороннє вривається в гармонію, зіткану із молока райських птиць і меду райських трав. Із глибин землі починають з’являтися руки. їх багато, вони тягнуться до шнура, як до останньої надії. Марійчина мама відчуває якесь болісне й химерне поєднання спокою і тривоги. Вертоліт опускається нижче. Ось він уже понад землею, де замаскована кімната, наповнена якимись людьми. Їхні руки звичайні, без кігтів і шерсті. Відчуття смаку райського молока і меду зникає.
Починається сцена з якогось голлівудського бойовика. Військові у чорній спецформі стріляють у напрямку гелікоптера-рятувальника. Але звідти теж вистрибують військові у темно-синій спецформі. Вакханалія стрілянини. Ніхто не падає. Нарешті кімната розвалюється — і з-під її важкої глибини починають виходити голі люди, засліплені світлом. їх багато. Це чоловіки, жінки і діти. Вони різного віку і кольору шкіри. Вони падають на трав’янисту райську землю, знесилені від краси і страху.
Боже! — серед них я впізнаю свого Михайла: зарослого, вихудлого, але живого…
Коли Марійчина мама прокинулася, надворі почало світати. Вона, не розуміючи сну, несподівано відчула полегшення. Сізіфова каменюка, що тиснула на груди, кудись щезла, мовби її ніколи не існувало. За вікном зринули перші сонячні промені.
Дякую