«Балада про чорну тугу» Лорка аналіз (паспорт)
Вірш «Балада про Чорну тугу» входить до збірки «Циганський романсеро», й у ньому Лорка також намагався відтворити циганську міфологію, поєднавши її з буденністю. Здатність циган безоглядно віддаватися пристрастям, їхня спорідненість зі стихіями природи, прагнення волі завжди вабили поета. Проте у своїй творчості Лорка ніколи не дублював циганський фольклор. Митець вважав, що поет «повинен писати натяками, повертаючи міфи профілем, ато й виділяючи лише одну їхню рису».
Центральний образ поезії – туга, самотність. Він персоніфікується із дівчиною, людиною, що страждає, що пережила якесь горе й не може знайти рівновагу, сенс життя. Провідний художній прийом, за допомогою якого створено образ Самотини в «Баладі про чорну тугу» – персоніфікація.
«Балада про Чорну тугу» — яскравий зразок «профілю» одного з циганських міфів.
Вірш «Балада про чорну тугу» побудований у формі діалогу
Головна героїня «Балади про чорну тугу» Самотина шукає саму себе й свою долю
Використовуючи ліро-епічну форму балади, Ф. Гарсіа Лорка створює образ всесвітньої туги, яка “проростає на оливковій землі”. Головна героїня твору_— Самотина, що шукає “саму себе, свою долю”. Це символ відчуженості людини, її важких блукань у лабіринтах власної душі та дійсності, а також вічного пошуку сенсу буття.
Образ Самотини персоніфікується за допомогою традиційних фольклорних засобів — порівнянь, метафор, епітетів тощо. Самотина не в змозі знайти свою долю, позбавитися своєї журби.
Сюжет твору побудований на діалозі ліричного героя із Самотиною. Він готовий їй допомогти, втішити, але отримує холодну відповідь гордої Самотини: “Чом блукаю, сама знаю, що тобі до мого болю?” Цей казковий діалог набуває філософського значення, питання ліричного героя звернені до самого себе і світу. Людина завжди намагається усвідомити сенс буття, знайти свою долю у бурхливому й стрімкому житті, але інколи це не вдається, і тоді “проростає на оливковій землі’.’ чорна туга — символ недосягнутої мрії, самотності, безнадії.
Балада має романтичне забарвлення. Ліричний герой прагне у світ високих, прекрасних ідеалів, проте вони залишаються лише в його уяві. Чорний колір заступає барви життя і гармонії — зелений, жовтий, бірюзовий. І все ж вірш не позбавлений надії, бо починається новий день і знову тривають пошуки засобів подолання туги. Вічний діалог людини зі своєю Самотиною триває. Але головне, вважає Ф. Гарсіа Лорка, — щоб особистість не заспокоювалася, не зупинялася у своїх мандрівках по таємних закутках душі й всесвіту.
Символічного значення набуває в кінці твору образ річки, яка уособлює рух природи, всесвіту, серця, світу, що зливаються в єдиному потоці. Але що несе з собою цей рух, хто зрозуміє його закономірності, — таємниця.
Лорка “БАЛАДА ПРО ЧОРНУ ТУГУ” читати
Клюють півні темний обрій,
ніяк сонця не знаходять;
Самотина Горова
із гори крутої сходить.
Пахне кіньми і тінями
її тіло, лите з бронзи,
груди, два курні ковадла,
круглим жалем тужать-стогнуть.
“Самотино, що шукаєш,
чом блукаєш самотою?”
“Чом блукаю, сама знаю,
що тобі до мого болю?
Я шукаю в цьому краї
саму себе, свою долю”.
“Самотино, моє горе,
коли кінь закусить повід,
заженеться з гону в море,
буйна хвиля його втопить”.
“Не кажи мені про море!
Проростає туга чорна
на оливковій землі
під зелений шепіт-гомін”.
“Ти скажи, яка ж то туга,
яка мука невгамовна,
що з очей тобі сльозить
гіркота терпка лимонна?”
“Мечусь дома, як причинна,
з тою тугою жалькою,
волочаться долі коси
і по кухні, й по алькову.
Все на мені з тої туги
гагатом чорним холоне…
Ой льолі ж мої ллянії,
ой макове моє лоно!”
“Самотино! Вмийся біло
непочатою водою,
собі серце заспокой,
може, знайдеш свою долю”.
Переклад: Микола Лукаш
