“Балада про кривавих солов’їв” аналіз твору Голобородька допоможе підготуватися до уроку.
“Балада про кривавих солов’їв” аналіз
Автор – Василь Голобородько
Рік написання – 1970
Збірка – Летюче віконце.
Жанр – балада
Віршовий розмір – верлібр
У творі “Балада про кривавих солов’їв” образ солов’їв підсилює загальну драму людства, бо порушує загальноприйняті канони щодо сприйняття цього птаха і того символічного навантаження, яке він несе.
У цьому вірші смерть відтворена засобами і барвами, які нагадують нам моменти у кінофільмі «Тіні забутих предків». Але у поета головна тема не смерть, він поет життя,і саму смерть бере як момент життя. В його поезії панує відчуття доброти людського призначення, хоч й життя додало й трохи гіркоти – ні, не гіркоти, а добросердної сумовитості та, може, великодушної іронії – насамперед щодо самого себе…
„Балада про кривавих солов‟їв”, має астрофічну будову і налічує 85 рядків.
У баладі „Криваві солов‟ї” основою ланцюга повторів є словосполучення-код „криваві солов‟ї”, що використовується протягом тексту 13 разів. Число доволі знакове й відбиває всю трагічність та неминучість смерті людини: сина, чоловіка та батька.
Балада насичена різноманітними лексичними повторами: анафори „як лежать”, „віками”, займенники „що”, „хто”, прийменники „об”, „і над” тощо; епанафора „кричать труби, / труби кричать”. Використовує поет і звукові повтори, що підсилюють інтонаційне звучання поезії: алітерація „з” (або як на зерні у кузові зерновозки), „в” (і от вони вирвалися на волю), „р” (крізь криваві отвори ран); асонанс „о” (хто сорочку), (хто чотири дороги), (об соняшникові золоті голови, об дроти на стовпах, об рожеві обличчя троянд).
“Балада про кривавих солов’їв”
Те, що почалося глибоко під землею о першій годині ночі,
— не має закінчення.
Вони довго жили у клітці тіла,
ті криваві, як маки, солов’ї,
і от вони вирвалися на волю
крізь криваві отвори ран.
Ой, як вони радісно защебетали,
як радісно полетіли між дерев!
(Деревами стали люди,
а на них листя чорного мовчання).
Полетіли криваві солов’ї,
сіли на гілки рук
і відбилися у круглих криницях очей.
А людям страшно було дивитися
на тих солов’їв —
вони затулили очі руками,
але не вистачило рук,
і очі все одно бачили,
як літали криваві солов’ї!
Люди затуляли вуха руками,
але не вистачало рук,
і вуха все одно чули,
як щебетали криваві солов’ї…
А він лежав на землі.
(Це його тіло було кліткою кривавим солов’ям).
Він лежав,
як лежать на ліжкові після роботи,
як лежать на траві у садку
або як на зерні у кузові грузовика.
А над ним щебетали криваві солов’ї,
що мати не дочекається сьогодні сина,
що жінка не дочекається сьогодні чоловіка,
що діти не дочекаються сьогодні батька…
Зашелестіли дерева:
— Ой, що ж ми стоїмо,
давайте закривати рани
та не випускати кривавих солов’їв!..
Почали кидати в рани:
хто сорочку,
хто яблуко,
хто хату,
хто чотири дороги,
хто кулю Земну —
все рівно вилітали криваві солов’ї,
і нічого не могли подіяти дерева.
З них падало чорне листя,
оголюючи крик.
І щебетали криваві солов’ї…
А потім, потім
чорні річки потекли по вулицях,
стікаючи в одну ріку.
У тієї ріки на спині
маленький човник хитається.
І в тому човнику
пливе в останню путь він,
чиє тіло було кліткою
кривавим солов’ям.
Люди течуть
і б’ються, як хвилі об береги:
об білі хати,
об соняшників золоті голови,
об дроти на стовпах,
об рожеві обличчя троянд,
як лягає зеленим неспокоєм
піна зідхань.
І над річкою чорною,
і над човником білим —
криваві солов’ї.
Людям страшно підвести очі догори,
вони дивляться в землю,
а по чорній землі
червоні тіні кривавих солов’їв
уплітаються під ноги,
аж спотикаються люди…
Кричать труби,
труби кричать,
голосно так кричать.
Але їм не перекричати плачу матері,
Але їм не перекричати
щебету кривавих солов’їв.
Ні, нізащо не перекричати!
Як не зачинити благенькими дверцятами промов,
як не накрити пам’ятником
чи прапорами,
як не засипати землею.
Віками щебетатимуть солов’ї.
Віками плакатимуть матері.
