«20 000 льє під водою» читати. Жуль Верн

Жуль Верн «20 000 льє під водою» або «Двадцять тисяч льє під водою» читати повністю книгу онлайн.

«20 000 льє під водою» читати повністю

Переклад Олег Гнатюк

«20 000 льє під водою» – ЧАСТИНА ПЕРША

ПЛАВУЧИЙ РИФ

1866 рік ознаменувався дивовижною подією, яку, ймовірно, ще пам’ятають багато людей. Це загадкове явище не лише породило безліч чуток, що хвилювали мешканців прибережних міст і цілих континентів, а й викликало занепокоєння серед моряків. Купці, судновласники, капітани, шкіпери Європи й Америки, моряки військово-морських флотів усіх держав, а також уряди країн Старого і Нового Світу були стривожені явищем, якому не могли знайти пояснення.

Річ у тім, що багато суден помічали в морі якийсь довгий веретеноподібний об’єкт, який до того ж випромінював світло. За своїми розмірами та швидкістю він значно перевершував будь-якого кита.

Записи в суднових журналах різних кораблів напрочуд збігалися в описі цієї загадкової істоти або предмета, його неймовірної швидкості, величезної сили та незвичних особливостей поведінки. Якщо це була китоподібна тварина, то за наведеними описами вона перевершувала розмірами всіх представників цього ряду, відомих науці. Ні Кюв’є, ні Ласепед, ні Дюмеріль, ні Катрфаж не повірили б у існування такого створіння, якби не побачили його на власні очі — точніше, очима науковця.

Якщо відкинути надто обережні оцінки, за якими загадкова істота мала лише близько двохсот футів завдовжки, а також явні перебільшення, що зображували її велетнем завширшки в милю і завдовжки в три милі, то все ж доводилося визнати: якщо ця дивовижна істота справді існує, її розміри значно перевищують межі, встановлені сучасною зоологією.

Люди завжди схильні вірити в чудеса, тому легко зрозуміти, наскільки схвилювало всіх це незвичайне явище. Дехто намагався відмахнутися від нього як від безпідставної вигадки, але марно. Істота існувала — цей факт уже майже ні в кого не викликав сумнівів.

20 липня 1866 року пароплав «Гавернор-Хігінсон», що належав компанії «Калькутта енд Бернах», зустрів величезний плавучий об’єкт за п’ять миль від східного узбережжя Австралії. Спочатку капітан Бекер вирішив, що натрапив на невідомий риф, не позначений на картах. Він уже збирався визначити його координати, коли з темної маси раптом вирвалися два потужні стовпи води й зі свистом злетіли в повітря приблизно на сто п’ятдесят футів.

Що це могло бути? Підводний риф із гейзерами? Чи, можливо, великий морський ссавець, який викидав із дихальних отворів фонтани води разом із повітрям?

23 липня того самого року подібне явище спостерігали з борту пароплава «Кристобаль Колон», що належав Тихоокеанській Вест-Індській пароплавній компанії. Невже якесь китоподібне могло пересуватися з такою неймовірною швидкістю? Адже між двома спостереженнями минуло лише три дні, а пароплави «Гавернор-Хігінсон» і «Кристобаль Колон» бачили той самий об’єкт у точках, розташованих більш ніж за сімсот морських льє одна від одної (Морське льє дорівнює 5555 метрам).

Через п’ятнадцять днів, за дві тисячі льє від місця попередніх спостережень, пароплави «Гельвеція» Національної пароплавної компанії та «Шаннон» компанії «Роял Мейл», які рухалися назустріч один одному, зустрілися в Атлантичному океані на маршруті між Америкою та Європою. Саме тоді вони помітили морське чудовисько під 42°15′ північної широти та 60°35′ західної довготи від Гринвіцького меридіана.

Спостерігаючи за ним одночасно, моряки дійшли висновку, що довжина істоти становить щонайменше триста п’ятдесят англійських футів (1 фут = 30,4 см). Підставою для такого висновку було те, що і «Шаннон», і «Гельвеція», кожен завдовжки близько ста метрів від форштевня (носова частина судна, продовження кіля) до ахтерштевня (нижня кормова частина судна, продовження кіля), здавалися меншими за цю тварину. Тим часом навіть найбільші кити, які траплялися біля Алеутських островів, не перевищували п’ятдесяти шести метрів завдовжки — якщо взагалі досягали таких розмірів.

Нові повідомлення надходили одне за одним. До них додалися свідчення з трансатлантичного пароплава «Перейр», повідомлення про зіткнення чудовиська із судном «Етна», акт, складений офіцерами французького фрегата «Нормандія», а також докладний рапорт комодора Фітц-Джеймса з борту «Лорд Клайда». Усе це неабияк схвилювало громадську думку.

У країнах, де до подібних речей ставилися легковажно, дивовижне явище стало невичерпним джерелом жартів. Натомість у таких практичних і серйозних державах, як Англія, Америка та Німеччина, воно викликало щирий інтерес.

У всіх столицях світу морське чудовисько стало справжньою модою. Про нього співали в кафе, кепкували в газетах, виводили на театральні сцени. Для авторів газетних сенсацій відкрився широкий простір для фантазії. Часописи почали згадувати всіляких легендарних велетнів — від білого кита, грізного «Мобі Діка» полярних морів, до гігантських спрутів, які нібито могли обплутати щупальцями корабель водотоннажністю п’ятсот тонн і затягнути його в океанські глибини.

З архівів дістали стародавні рукописи, праці Аристотеля й Плінія, які визнавали можливість існування морських чудовиськ, норвезькі оповіді єпископа Понтоппідана, свідчення Поля Еггеда і, зрештою, розповідь Харінгтона, чия чесність не викликала сумнівів. Він стверджував, що 1857 року, перебуваючи на борту «Кастільяна», власними очима бачив дивовижного морського змія, якого до того нібито спостерігали лише моряки корабля «Конститюсьйонель», що вже давно відійшов у минуле.

У наукових товариствах і на сторінках спеціалізованих видань спалахнули нескінченні суперечки між прихильниками й скептиками. Загадкова істота стала предметом палких дискусій. Журналісти та популяризатори науки, змагаючись із дотепними опонентами, вилили на сторінки газет і журналів цілі ріки чорнила. Дехто навіть пролив трохи крові, адже суперечки через морського змія часом доходили до справжніх бійок.

Шість місяців тривала ця суперечка зі змінним успіхом. На ґрунтовні наукові статті, опубліковані в журналах Бразильського географічного інституту, Берлінської королівської академії наук, Британської асоціації, Смітсонівського інституту у Вашингтоні, на дискусії в поважних виданнях «Індіан Арчіпелаго», «Космос» абата Муаньо та «Міттайлунген» Петерманна, на наукові замітки французької й зарубіжної преси бульварні газети відповідали нескінченними насмішками.

Переінакшуючи відомий вислів Ліннея, який навів один із противників теорії про чудовисько, газетні дотепники заявляли, що «природа не створює дурнів», і закликали сучасників не ображати її, приписуючи їй створення неймовірних спрутів, морських зміїв та всіляких «Мобі Діків», які нібито існують лише в розпаленій уяві моряків.

Нарешті один популярний сатиричний журнал, в особі знаного письменника, кинувся на морське чудовисько, мов новий Іполіт, і завдав йому, під загальний сміх публіки, останнього удару своїм гострим пером. Дотепність узяла гору над наукою.

На початку 1867 року питання про нове диво природи, здавалося, остаточно зійшло нанівець, і ніщо не віщувало його повернення. Та незабаром громадськості стали відомі нові факти. Тепер ішлося вже не про цікаву наукову загадку, а про реальну й серйозну небезпеку.

Проблема набула нового звучання. Морське чудовисько перетворилося на острів, скелю або риф — але риф рухомий, невловимий і загадковий.

5 березня 1867 року пароплав «Моравія», що належав Монреальській океанічній компанії, перебуваючи під 27°30′ широти та 72°15′ довготи, на повному ходу врізався в підводну перешкоду, не позначену на жодній навігаційній карті.

Завдяки попутному вітру та машині потужністю чотириста кінських сил судно розвивало швидкість тринадцять вузлів (вузол — морська одиниця швидкості, що дорівнює 1,852 км/год). Удар був таким сильним, що якби корпус пароплава не вирізнявся винятковою міцністю, катастрофа могла б коштувати життя всім двомстам тридцяти семи членам екіпажу й пасажирам, яких він перевозив із Канади.

Зіткнення сталося близько п’ятої ранку, на світанку. Вахтові офіцери негайно кинулися до корми й уважно оглянули поверхню океану. Проте нічого підозрілого вони не помітили, окрім великої хвилі на воді за три кабельтови (кабельтов — традиційна морська міра довжини, що дорівнює 185,2 метра).

Після уточнення координат «Моравія» продовжила рейс. На щастя, жодних явних ознак аварії не було. На що саме натрапив пароплав — на підводний риф чи на уламки затонулого судна, — так і залишилося невідомим.

Лише під час огляду в доку з’ясувалося, що пошкоджено частину кіля (кіль — головна поздовжня балка судна, основа його днища).

Цей випадок, хоч і досить серйозний, напевно, швидко забувся б, як і багато інших морських пригод, якби через три тижні не повторився майже за тих самих обставин.

Цього разу постраждало судно, що ходило під прапором великої морської держави та належало впливовій компанії. Через це інцидент набув широкого розголосу.

Ім’я англійського судновласника Кюнарда було відоме кожному. Саме він у 1840 році започаткував регулярне поштове сполучення між Ліверпулем і Галіфаксом, використовуючи три дерев’яні колісні пароплави потужністю чотириста кінських сил і водотоннажністю тисяча сто шістдесят дві тонни.

Через вісім років флот його компанії поповнився ще чотирма суднами потужністю шістсот п’ятдесят кінських сил і водотоннажністю тисяча вісімсот двадцять тонн. Ще через два роки до них додалися два нові пароплави, що перевершували попередників як потужністю, так і розмірами.

У 1853 році компанія Кюнарда поновила своє привілейоване право на перевезення термінової пошти та почала вводити до складу флоту нові судна: «Аравію», «Персію», «Китай», «Шотландію», «Яву» та «Росію». Усі вони вирізнялися високою швидкістю і за розмірами поступалися лише «Грейт Істерну».

На 1867 рік компанія володіла дванадцятьма суднами: вісьмома колісними та чотирма гвинтовими.

Я навожу ці подробиці для того, щоб читач краще усвідомив значення цього пароплавного товариства, яке завдяки бездоганній організації роботи здобуло світову славу. Жодне океанське пароплавне підприємство не управлялося з такою майстерністю і не досягало подібних успіхів.

За двадцять шість років судна компанії Кюнарда дві тисячі разів перетнули Атлантичний океан. За весь цей час не було скасовано жодного рейсу, не сталося жодного запізнення за розкладом, не було втрачено жодного листа, жодного пасажира і жодного судна.

Саме тому навіть за умов гострої конкуренції з боку французьких компаній пасажири й надалі віддавали перевагу пароплавам Кюнарда. Це переконливо підтверджували офіційні статистичні дані останніх років.

З огляду на все сказане легко зрозуміти, який резонанс викликала аварія, що сталася з одним із найкращих суден компанії.

13 квітня 1867 року «Шотландія» перебувала під 15°12′ довготи та 45°37′ широти. Море було спокійне, дув легкий вітерець. Машина потужністю тисячу кінських сил забезпечувала швидкість тринадцять цілих сорок три сотих вузла. Колеса пароплава рівномірно розтинали хвилі.

Осадка судна становила шість метрів сімдесят сантиметрів, а його водотоннажність — шість тисяч шістсот двадцять чотири кубічні метри.

— О четвертій годині сімнадцять хвилин по обіді, саме тоді, коли пасажири обідали в кают-компанії (кают-компанія — спільне приміщення на судні для відпочинку та харчування пасажирів або офіцерів), корпус пароплава здригнувся від легкого удару в кормову частину, трохи позаду лівого гребного колеса.

За характером поштовху можна було припустити, що удар завдав якийсь гострий предмет. Утім, він був настільки слабким, що навряд чи хтось на борту звернув би на нього увагу, якби не кочегари, які вискочили на палубу з криками:

— Вода в трюмі! Теча в трюмі!

Першої миті пасажири, звісно, занепокоїлися, але капітан Андерсон швидко їх заспокоїв. Насправді безпосередньої загрози судну не було. Пароплав був поділений водонепроникними перегородками на сім відсіків і міг витримати навіть досить серйозне пошкодження одного з них.

Капітан Андерсон негайно спустився до трюму. Там він встановив, що п’ятий відсік уже затоплено, а швидкість надходження води свідчила про значний розмір пробоїни. На щастя, саме в цьому відсіку не було парових котлів, інакше вода миттєво загасила б топки.

Капітан наказав зупинити машини, а потім відрядив одного з матросів оглянути пошкодження ззовні. За кілька хвилин з’ясувалося, що в підводній частині корпусу є пробоїна завширшки близько двох метрів.

Залатати таке пошкодження в морі було неможливо. Тому «Шотландія», чиї колеса вже наполовину занурилися у воду, продовжила шлях у такому стані.

Аварія сталася за триста миль від мису Клер. Отже, до Ліверпуля судно прибуло із запізненням на три дні й пришвартувалося біля причалу компанії, викликавши серйозне занепокоєння серед її керівництва.

Пароплав поставили в сухий док (сухий док — спеціальна споруда для ремонту суден, з якої після заходу корабля відкачують воду), де інженери компанії ретельно оглянули корпус.

Побачене вразило їх.

На два з половиною метри нижче ватерлінії (ватерлінія — лінія зіткнення поверхні води з корпусом судна) в борту зяяла пробоїна у формі рівнобедреного трикутника. Її краї були напрочуд рівними — ніби їх вирізали гігантським різцем.

Отже, предмет, який пробив корпус, мав бути надзвичайно міцним. Ба більше, він зміг прошити залізний лист завтовшки чотири сантиметри й одразу вийти назад, не застрягши в обшивці.

Саме ця обставина видавалася абсолютно незрозумілою.

Відтоді майже всі морські катастрофи, причини яких не вдавалося пояснити, почали приписувати загадковій істоті. Міфічному чудовиську довелося відповідати за безліч корабельних аварій.

А кількість таких випадків була, на жаль, чималою. Щороку з трьох тисяч суден, загибель яких реєструвало «Бюро Верітас» (Bureau Veritas — міжнародне класифікаційне товариство та реєстр судноплавства, заснований у Франції), щонайменше двісті вважалися зниклими безвісти.

Так чи інакше, але через це «чудовисько» морське сполучення між континентами ставало дедалі небезпечнішим.

Громадська думка дедалі наполегливіше вимагала одного: будь-якою ціною очистити моря від цього грізного китоподібного створіння.

Глава друга ЗА І ПРОТИ

У той час, коли відбувалися ці події, я повертався з подорожі штатом Небраска в Північній Америці, куди був вирушив для дослідження цього маловивченого краю. Французький уряд відрядив мене до складу наукової експедиції як ад’юнкт-професора Паризького музею природничої історії.

За шість місяців мандрівок Небраскою мені вдалося зібрати надзвичайно цінні колекції мінералів, рослин і тварин. Наприкінці березня я прибув до Нью-Йорка. Відплиття до Франції було заплановане на початок травня, тож увесь вільний час до від’їзду я присвятив упорядкуванню та класифікації своїх мінералогічних, ботанічних і зоологічних зібрань.

Саме тоді й сталася аварія пароплава «Шотландія».

Звісно, я уважно стежив за подіями, які так схвилювали громадськість. Та й чи міг не стежити? Я читав і перечитував усі американські та європейські газети, але жодна з них не проливала світла на цю загадку.

Таємнича історія дедалі більше розпалювала мою цікавість. У пошуках істини я кидався від одного припущення до іншого. У тому, що за всім цим приховується якась таємниця, сумнівів не було. Навіть найзатятіші скептики могли на власні очі переконатися в реальності пробоїни на борту «Шотландії».

Я прибув до Нью-Йорка саме в розпал палких дискусій навколо цієї події.

Версію про плавучий острів або блукаючий риф, яку висували люди, далекі від морської справи, остаточно відкинули. І справді, як міг риф рухатися з такою швидкістю, не маючи власного рушія?

Так само відпала й гіпотеза про уламок велетенського затонулого корабля, який нібито дрейфував океаном із незрозумілою швидкістю.

Отже, залишалися лише дві можливості, кожна з яких мала своїх прихильників. Одні вважали винуватцем усіх пригод тварину гігантських розмірів. Інші припускали існування підводного судна, оснащеного надзвичайно потужним двигуном.

Остання версія, хоч і видавалася найбільш правдоподібною, зрештою не витримала перевірки. Розслідування, проведене в обох півкулях, змусило від неї відмовитися.

Важко було повірити, що подібним судном могла володіти приватна особа. Де й коли його збудували? І як спорудження такого гіганта могло залишитися непоміченим?

Лише держава могла б створити механізм, наділений такою руйнівною силою. У нашу добу, коли людський розум невтомно працює над удосконаленням засобів війни, цілком можна було припустити, що якась держава потай від інших побудувала й випробувала цю грізну машину.

Після гвинтівки Шаспо (гвинтівка Шаспо — французька казнозарядна військова рушниця, прийнята на озброєння у 1866 році) з’явилися торпеди, після торпед — підводні тарани, а далі, як я сподівався, мала настати пауза.

Проте версію про військовий підводний корабель остаточно спростували офіційні заяви всіх урядів, які заперечили будь-яку причетність до цієї справи.

Підстав не довіряти цим заявам не було, адже небезпека загрожувала міжнародним океанським перевезенням, від яких залежали інтереси багатьох держав.

До того ж як можна було приховати будівництво такого гігантського підводного судна? Зберегти таємницю за подібних обставин украй складно навіть приватній особі й майже неможливо для держави, за кожним кроком якої пильно стежать могутні суперники.

Отже, після того як відповідні запити були зроблені в Англії, Франції, Росії, Пруссії, Іспанії, Італії, Сполучених Штатах і навіть у Туреччині, версію про штучний підводний апарат остаточно відкинули.

І тоді, попри насмішки бульварної преси, на перший план знову вийшла теорія про загадкове чудовисько.

Розпалена людська уява заходила дедалі далі, породжуючи найдивовижніші картини з царини іхтіологічної фантастики (іхтіологія — наука про риб).

Після мого прибуття до Нью-Йорка чимало людей виявили мені честь, звернувшись по консультацію щодо цього делікатного питання. Ще перебуваючи у Франції, я видав двотомну працю формату in-quarto(старовинний книжковий формат великого розміру, коли друкарський аркуш складається вчетверо) під назвою «Таємниці морських глибин». Цю книгу прихильно зустріли в наукових колах, і вона принесла мені репутацію фахівця в галузі природознавства, яка на той час була досліджена ще досить мало. Мене не раз просили висловити свою думку щодо цієї загадки. Але, не маючи у своєму розпорядженні жодних достовірних фактів, я уникав відповіді, посилаючись на цілковиту необізнаність. Проте зрештою мене так наполегливо схиляли до висновку, що я мусив винести на загальний розгляд і власне судження. І «вельмишановний П’єр Аронакс, професор Паризького музею», до якого репортери «Нью-Йорк Геральд» звернулися з проханням «сформулювати свою думку», нарешті поступився.

Я заговорив, бо подальше мовчання вже здавалося недоречним. Я розглянув це питання з усіх можливих боків — і з політичного, і з наукового. Нижче подаю уривок зі статті, опублікованої 30 квітня в газеті.

«Отже, — писав я, — ретельно зваживши всі висунуті гіпотези й не маючи вагоміших припущень, доводиться визнати можливість існування морської істоти, наділеної надзвичайною, майже неймовірною силою.

Глибинні шари океану досліджені лише поверхово. Жоден зонд ще не досягав їхнього дна. Що відбувається в цих невідомих безоднях? Які створіння мешкають або можуть мешкати на глибині дванадцяти чи п’ятнадцяти миль під поверхнею моря? Яку будову мають ці істоти? Тут будь-яке припущення може бути лише більш або менш імовірним.

Перед нами можливі два пояснення.

Або ми знаємо далеко не всі види живих істот, що населяють нашу планету, або ж вони вже всі відомі науці.

Якщо нам відомі не всі види живих організмів і якщо природа досі приховує від нас свої таємниці в галузі іхтіології(наука, що вивчає риб) , то немає жодних підстав заперечувати існування риб чи китоподібних невідомих видів або навіть цілих родів, особливих глибоководних істот, пристосованих до життя в найнижчих шарах океану і таких, що лише зрідка, під впливом певних фізичних законів або, якщо хочете, через примху самої природи, з’являються на поверхні.

Якщо ж, навпаки, науці вже відомі всі види живих істот, тоді загадкову тварину слід шукати серед уже класифікованих морських мешканців. У такому разі я готовий припустити існування гігантського нарвала.

Звичайний нарвал, або морський єдиноріг, нерідко сягає шістдесяти футів(близько 18 метрів) завдовжки. Збільште його розміри вдесятеро, наділіть його силою, пропорційною такому велетенському зросту, відповідно подовжте його бивень — і ви матимете уявлення про це чудовисько. Тоді його розміри відповідатимуть тим, про які повідомляли офіцери «Шанона», бивень буде здатний пробити борт пароплава «Шотландія», а сила — вистачить, щоб протаранити корпус великого океанського судна».

Справді, нарвал озброєний своєрідною кістяною шпагою — або, як висловлюються деякі натуралісти, алебардою(старовинна холодна зброя на довгому держаку з наконечником у вигляді списа й сокири). Це величезний ріг, міцністю не гірший за сталь. На тілах китів, яких нарвали майже завжди успішно атакують, не раз знаходили сліди таких ударів. Іноді уламки їхніх бивнів витягали з дерев’яних бортів суден, які вони пробивали наскрізь так само легко, як свердло проходить крізь діжку. У музеї Паризького медичного факультету зберігається бивень завдовжки два метри двадцять п’ять сантиметрів, що біля основи має сорок вісім сантиметрів в обхваті.

Тож уявімо собі бивень, удесятеро більший, саму тварину — удесятеро могутнішу, а ще припустімо, що вона рухається зі швидкістю двадцяти миль(морських миль; близько 37 кілометрів за годину) на годину. Якщо додати до цього її величезну масу, помножену на швидкість руху, то стане зрозуміло, що саме така істота цілком могла спричинити подібну катастрофу.

Отже, доки не буде отримано докладніших відомостей, я схиляюся до думки, що ми маємо справу з морським єдинорогом гігантських розмірів, озброєним уже не просто алебардою, а справжнім тараном, подібним до тих, якими обладнані броненосні фрегати та інші військові кораблі, — таким самим масивним, як вони, і водночас не менш рухливим.

Саме так я пояснюю це загадкове явище — за умови, звісно, що воно справді існує, а не є лише породженням надто розбурханої людської уяви, що також цілком можливо».

Останні слова були для мене своєрідним запобіжним маневром: я прагнув зберегти репутацію серйозного вченого й не дати американцям, які, як відомо, великі майстри кепкувати, зайвого приводу для жартів. Я навмисно залишив собі можливість для відступу. Насправді ж я майже не сумнівався в існуванні цього «чудовиська».

Моя стаття викликала палкі суперечки й швидко здобула широку популярність. У мене навіть знайшлися прихильники. Запропоноване в ній пояснення, щоправда, відкривало широкий простір для людської фантазії. Адже людський розум завжди схильний творити величні образи гігантів. А море — це саме та безмежна стихія, єдине середовище, де подібні велетні, поряд із якими навіть слони й носороги здавалися б карликами, можуть народжуватися й існувати.

Водна стихія породжує найбільших ссавців на Землі, тож хіба не можуть у її глибинах жити й гігантські молюски або страхітливі ракоподібні — омари завдовжки сто метрів чи краби вагою двісті тонн? Хто здатен стверджувати це напевно? Колись наземні створіння, сучасники давніх геологічних епох, — чотириногі, чотирирукі(тобто приматоподібні істоти, яких у старій науковій класифікації виокремлювали в особливу групу), плазуни та птахи — були створені природою за справді гігантськими мірками. Вони ніби були відлиті у велетенських формах, які згодом час поступово зменшив. То чому б не припустити, що море, у своїх незвіданих безоднях, зберегло величні зразки життя найдавніших епох? Адже воно майже не зазнало змін, тоді як земна кора безперервно змінює свій вигляд. Чому б океану не приховувати у своїх глибинах останніх представників титанічних створінь, життя яких вимірюється століттями, а існування цілих видів — тисячоліттями?

Але я надто піддаюся власним мріям, хоча мені, як ученому, личило б із ними боротися. Геть ці фантазії! Тепер усе це вже стало жахливою дійсністю. Повторюю: природа цього незвичайного явища більше не викликала сумнівів, і громадська думка остаточно визнала існування дивовижної істоти, яка не мала нічого спільного з казковими морськими зміями.

Але якщо для декого вся ця загадкова історія становила лише науковий інтерес, то для людей практичного складу, а особливо для американців та англійців, яких безпосередньо хвилювала безпека трансатлантичного судноплавства, дедалі очевиднішою ставала необхідність очистити океан від цього небезпечного створіння. Преса, що відстоювала інтереси промислових і фінансових кіл, розглядала проблему виключно з практичного погляду. «Шипінг енд Меркентайл Газет», «Ллойд», «Пакебот», «Ревю Марітім е Колоніаль» — усі ці видання, за якими стояли великі страхові компанії, що вже погрожували підвищити страхові внески, одностайно вимагали рішучих дій.

Громадська думка, а насамперед суспільство Сполучених Штатів, підтримала ініціативу страховиків. У Нью-Йорку почали готувати експедицію, спеціально призначену для полювання на загадкового нарвала. Швидкохідний фрегат «Авраам Лінкольн» мав найближчим часом вийти в море. Для капітана Фарагута відкрили військові склади, і він поспіхом споряджав свій корабель.

Та, як це часто буває, саме тоді, коли було остаточно вирішено організувати експедицію, загадкова тварина наче зникла. Протягом двох місяців про неї не надходило жодних відомостей. Жодне судно більше її не зустрічало. Здавалося, ніби морський єдиноріг відчув, що проти нього готують справжню облаву. А про це ж говорили всюди! Новини передавали навіть трансатлантичним підводним телеграфним кабелем. Дотепники жартували, що цей пройдисвіт перехопив якусь телеграму й завчасно подбав про власну безпеку.

Отже, фрегат був повністю готовий до далекого плавання, оснащений найпотужнішими китобійними гарпунами та іншими засобами для полювання. Проте ніхто не міг сказати, у якому напрямку йому слід вирушати. Напруження досягло межі, коли раптом 2 липня поширилася звістка, що пароплав, який здійснював рейси між Сан-Франциско та Шанхаєм, приблизно три тижні тому зустрів загадкову істоту в північній частині Тихого океану.

Це повідомлення викликало справжній переполох. Капітанові Фарагуту не дали навіть доби на підготовку. Запаси провізії вже були завантажені на борт. Трюми до краю заповнили вугіллям. Уся команда перебувала на своїх місцях. Залишалося лише розпалити топки, підняти пару й віддати швартови. Ніхто не пробачив би навіть кількох годин зволікання. Втім, капітан Фарагут і сам палко прагнув якнайшвидше вийти в море.

За три години до відплиття «Авраама Лінкольна» мені вручили листа такого змісту:

Панові Аронаксу, професорові Паризького музею.
Готель «П’ята авеню».
Нью-Йорк.

Вельмишановний добродію!

Якщо Ви побажаєте приєднатися до експедиції на фрегаті «Авраам Лінкольн», уряд Сполучених Штатів Америки буде щиро радий дізнатися, що в Вашій особі Франція бере участь у цьому заході. Капітан Фарагут надасть у Ваше повне розпорядження окрему каюту.

З глибокою повагою —
морський міністр
Д. Б. Гобсон.