Та вернімося до Коттара. Відтоді як пошесть пішла на спад, Коттар під усілякими вигаданими приводами унадився ходити до Ріє. Але насправді приходив він, аби тільки дізнатися у лікаря про прогнози щодо подальшого розвитку пошесті. “То ви гадаєте, вона може скінчитися отак, відразу, з доброго дива?” Щодо цього він був настроєний скептично або принаймні хотів показати, що настроєний саме так. Але його настирливість доводила, що в душі він не дуже був упевнений. З середини січня Ріє почав відповідати на його питання оптимістичніше. І щоразу лікареві відповіді не тільки не тішили Коттара, але, навпаки, викликали в ньому всілякі емоції — одного дня зажуру, іншого — досаду. Потім уже доктор Ріє почав говорити йому, що, незважаючи на сприятливі ознаки й статистичні дані, рано ще радіти.
— Інакше кажучи,— зауважив Коттар,— якщо нічого не відомо, виходить, не сьогодні-завтра все може початися знову?
— Авжеж, але так само може статися, що пошесть піде на спад іще швидше.
Ця непевність, що тривожила всіх і кожного, явно приносила утихомирення Коттарові, і в присутності Тарру він не раз заводив розмови з сусідніми торговцями і намагався якнайбільше поширювати думку доктора Ріє. А втім, це було неважко. Бо після гарячкового збудження, викликаного переможними реляціями, багатьох знов пойняв сумнів, і то куди стійкіший, ніж радість з приводу заяви префектури.
Видовище розхвильованого міста заспокоювало Коттара. Але іншим разом він знов занепадав духом.
— Рано чи пізно,— твердив він Тарру,— місто все одно оголосять відкритим. І от побачите, тоді всі мене відцураються.
Ще перед знаменитим двадцять п’ятим січня всі в Орані звернули увагу на мінливий норов Коттара. Скільки терпіння витратив він, намагаючись зачарувати весь квартал, усіх сусідів — і раптом на кілька днів круто порвав з ними, сиднем сидів удома. Принаймні таке було зовнішнє враження, він цурався людей і, як колись, замикався в своїй дикуватості. Його не бачили ні в ресторанах, ні в театрі, ні навіть в улюблених кав’ярнях. А проте відчувалося, що він не повернувся до колишнього розміреного й непомітного існування, яке провадив до пошесті. Тепер він не вилізав з дому і навіть обід йому приносили з сусіднього ресторанчика. Тільки вечорами він пробігав вулицями, робив необхідні покупки, кулею вискакував з крамниці і звертав у найбезлюдніші вулиці. Тарру випадково натикався на Коттара під час цих суботніх пробігів, але не міг вирвати в нього ні слова, той лише бурмотів щось собі під ніс. Потім раптом з доброго дива Коттар знову робився товариський, багато й довго розводився про чуму, випитував думку інших щодо цього і з видимою втіхою змішувався з юрбою на вулиці.
У день оголошення заяви префектури Коттар остаточно пропав з очей. Тільки через два дні Тарру здибав його, коли той самотою блукав по вулицях. Коттар попросив Тарру провести його до передмістя. Тарру погодився не відразу, бо відчував себе змореним після довгого дня роботи. Але Коттар наполягав. Він здавався неприродно збудженим, безладно вимахував руками, говорив швидко й голосно. Він спитав у свого супутника, чи той вважає, що повідомлення префектури і справді означає кінець моровиці. Тарру, зрозуміло, думав, що адміністративними заявами зарази не спиниш, але є підстави гадати, що пошесть іде на спад, якщо, звичайно, не скоїться чогось непередбаченого.
— Справді,— повторив Коттар,— якщо тільки не скоїться чогось. А непередбачене завжди коїться.
Тарру заперечив, що префектура, втім, якоюсь мірою передбачила непередбачене, оскільки, оголосивши місто відкритим, ввела двотижневий контрольний термін.
— І добре зробила,— промовив усе так само понуро й збуджено Коттар,— бо, судячи з перебігу подій, цілком може статися, що цю заяву опублікували даремно.
Тарру погодився, що, може, й даремно, але, на його думку, куди втішніше думати, що місто невдовзі стане відкритим і ми повернемося до нормального життя.
— Припустімо,— урвав його Коттар,— припустімо, але що саме ви розумієте під словами “вернемося до нормального життя”?
— Ну, хоча б почнуть показувати нові фільми,— усміхнувся Тарру.
Але Коттар не усміхався. Йому хотілося зрозуміти, чи це означає, що чума нічого не змінила в місті і все піде, як і раніше, тобто так, ніби нічого не сталося. Тарру гадав, що чума змінила й водночас не змінила міста, що, зрозуміло, найдужчим прагненням наших співгромадян було й буде поводитися так, ніби нічого не змінилося, і що, отже, якоюсь мірою нічого не зміниться, але, з другого боку, всього забути не можна, навіть зібравши в кулак усю свою волю,— чума, безперечно, залишить слід, принаймні в серцях людей. Тут рантьє відрубав, що людські серця його не обходять, більше того, чхати йому на всі ці серця гуртом. Йому цікаво знати інше: чи не зазнає змін система управління і чи будуть, наприклад, усі установи працювати, як колись. І Тарру мусив був визнати, що йому це не відомо. Але, треба гадати, установи, збаламучені пошестю, нелегко буде знову запустити на повний хід. Можна також припустити, що перед ними постане безліч нових питань, а це вимагатиме хоча б реорганізації колишніх канцелярій.
— Можливо,— сказав Коттар,— тоді всім доведеться все починати від самого початку.
Вони вже підійшли до Коттарової оселі. Коттар був збуджений, говорив з удаваним оптимізмом. Йому особисто бачиться місто, що починає все життя спочатку, що стерло геть своє минуле, щоб почати з нуля.
— Що ж,— сказав Тарру.— Можливо, зрештою залагодяться й ваші справи. В певному розумінні почнеться нове життя.
Біля під’їзду вони розпрощалися.
— Маєте рацію,— озвався Коттар, уже не пробуючи приховати хвилювання,— почати все від нуля — гарна штука.
Але тут у далекому кутку під’їзду раптом виникли дві тіні. Тарру ледве розібрав шепіт Коттара, який спитав, що треба цим двом пташкам. А пташки, схожі на причепурених чиновників, поцікавилися в Коттара, чи справді він Коттар; той, глухо чортихнувшись, круто повернув і зник у пітьмі перше, ніж пташки та й сам Тарру встигли поворухнутися. Коли перший подив минув, Тарру спитав у незнайомців, чого їм треба. Вони відповіли стримано й чемно, що їм треба навести деякі довідки, і статечно рушили в тому напрямку, де щезнув Коттар.
Повернувшись додому, Тарру записав цю сцену і тут же поскаржився на втому (що підтверджувало і його письмо). Він додав, що попереду в нього ще багато справ, але це зовсім не виправдання і треба бути завжди готовим, і сам себе запитав, чи справді він готовий. І сам собі відповів — цим записом і завершується щоденник Тарру,— що в кожної людини буває на добу — вночі або вдень — така година, коли її охоплює страх, і що особисто він боїться лише цієї години.
На третю добу, за кілька днів до відкриття міста, доктор Ріє повернувся додому ополудні, гадаючи по дорозі, чи не прийшла нарешті на його ім’я довгождана телеграма. Хоча й нині він працював до знемоги, як у самий розпал мору, близькість остаточного визволення знімала втому. Він тепер сподівався й радів, що може ще сподіватися. Годі без кінця стискувати свою волю в кулак, годі весь час жити в напруженні, і яке це щастя одним махом попустити нарешті пучок зібраних до боротьби сил. Якщо очікувана телеграма буде обнадійливою, Ріє може почати все спочатку. І він вважав, що хай усі почнуть усе спочатку.
Ріє пройшов повз швейцарську. Новий воротар, що сидів біля віконечка, усміхнувся йому. Піднімаючись сходами, Ріє раптом згадав його обличчя, бліде з утоми й недоїдання.
Атож, коли буде покінчено з абстракцією, він почне все з самого початку, і якщо бодай трішки поталанить… З цією думкою він відчинив двері, і в ту ж хвилину назустріч йому вийшла мати й повідомила, що пан Тарру нездужає. Вранці він, правда, встав, але з дому не вийшов і знову ліг. Пані Ріє була стурбована.
— Можливо, ще нічого серйозного,— сказав Ріє.
Тарру лежав, витягшись на весь зріст, на постелі, його важка голова глибоко вдавилася в подушку, під ковдрою вимальовувалися обриси могутніх грудей. Температура в нього була висока, і дуже боліла голова. Він сказав Ріє, що симптоми ще надто невиразні, але можливо, що це й чума.
— Ні, поки ще рано робити остаточний висновок,— сказав Ріє, оглянувши хворого.
Але Тарру мучила спрага. Вийшовши в коридор, лікар сказав матері, що це схоже на початок чуми.
— Ні,— промовила вона,— це неймовірно, надто тепер!
І одразу ж додала:
— Залишмо його в нас, Бернаре.
Ріє задумався.
— Я не маю права,— відповів він.— Але місто не сьогодні-завтра буде оголошено відкритим. Якби не ти, я б узяв на себе цей ризик.
— Бернаре,— благально промовила мати,— залиш тут нас обох. Адже ти знаєш, мені тільки що впорснули вакцину.
Лікар відповів, що Тарру теж упорскували вакцину, але він, очевидно, так заморочився, що пропустив останнє щеплення й забув ужити необхідних заходів обережності.
Ріє пройшов до себе в кабінет. Коли він знову заглянув у спальню, Тарру помітив, що лікар несе величезні ампули з сироваткою.
— Ага, значить вона,— сказав він.
— Ні, просто запобіжні заходи.
Замість відповіді Тарру простягнув руку і спокійно витерпів крапльове вливання, яке сам не раз робив іншим.
— Подивимось, що буде ввечері,— сказав Ріє, дивлячись Тарру прямо в очі.
— А як щодо ізоляції?
— Поки нема ніякої певності, що у вас чума.
Тарру насилу всміхнувся.
— Ну, знаєте, це вперше в моїй практиці — вливають сироватку і не вимагають негайної ізоляції хворого.
Ріє одвернувся.
— Ми з матір’ю доглядатимемо вас. Тут вам буде краще.
Тарру замовк, і лікар заходився збирати ампули, чекаючи, що Тарру заговорить і тоді він матиме привід озирнутися. Не витримавши мовчанки, він знову підійшов до постелі. Хворий дивився прямо на Ріє. На його обличчі лежав вираз утоми, але сірі очі були спокійні. Ріє усміхнувся йому.
— Якщо можете, поспіть. Я скоро вернуся.
На порозі він почув, що Тарру його покликав. Ріє повернувся до хворого.
Але Тарру озвався не зразу, здавалося, він бореться навіть проти самих слів, які ладні зірватися з його уст.
— Ріє,— промовив він нарешті,— не треба від мене нічого приховувати, це мені конче потрібно.
— Обіцяю вам.
Важке обличчя Тарру ледь скривила вимучена посмішка.
— Дякую. Умирати мені не хочеться, і я ще поборюсь. Але якщо справа кепська, я хочу померти пристойно.
Ріє нахилився над ліжком і стиснув плече хворого.
— Ні,— сказав він.— Щоб стати святим, треба жити. Борітесь.
Удень дошкульний холод ледь попустив, але тільки на те, щоб віддати надвечір арену навісній зливі й граду. Смерком небо трохи очистилось, і холод став ще різкішим. Ріє повернувся додому лише перед самою вечерею. Навіть не скинувши пальта, він одразу ввійшов у спальню, де лежав його друг. Мати Ріє сиділа біля постелі з плетивом у руках. Тарру, здавалось, так і не поворухнувся зранку, і тільки його смажні від гарячки уста зраджували всю напругу його боротьби.
— Ну, як тепер? — спитав лікар.
Тарру ледь здвигнув своїми могутніми плечима.
— Тепер гру, здається, програно,— відповів він.
Лікар нагнувся над ліжком. Під гарячою шкірою понабрякали залози, в грудях хрипіло, ніби там безперервно працювала підземна кузня. Хоч як дивно, але Тарру мав симптоми обох різновидів. Підвівшись зі стільця, Ріє сказав, що сироватка, мабуть, ще не встигла подіяти. Але відповіді він не розібрав: хвиля жару, що клекотіла в горлянці, поглинула ті кілька слів, які намагався пробелькотати Тарру.
Увечері Ріє з матір’ю посідали в кімнаті хворого. Ніч починалася для Тарру боротьбою, і Ріє знав, що ця запекла битва з ангелом чуми триватиме аж до світанку. Навіть могутні плечі й широкі груди Тарру були не найнадійнішою зброєю в цій битві, радше його кров, що тільки-но бризнула з-під шприца Ріє, і в цій крові таїлося щось сокровенніше, ніж сама душа, те сокровенне, що не дано виявити ніякій науці. А йому, Ріє, лишається тільки одне — сидіти й дивитися, як бореться його друг. По довгих місяцях безнастанних поразок він надто добре знав, чого варті абсцеси і вливання, допоміжні засоби. Власне, тепер його єдине завдання — очистити поле дії для випадку, який найчастіше не втручається, поки йому не кинеш виклику. І ось треба було змусити його втрутитися. Бо перед Ріє постав саме той вид чуми, який плутав усі його карти. Знов і знов чума напружувала всю свою міць, аби тільки обійти стратегічні перепони, виставлені проти неї, з’являлася там, де її не чекали, і зникала там, де, здавалося б, міцно вкорінилася. І знов вона постаралася збити його з пантелику.
Тарру боровся, хоча й лежав нерухомо. Ні разу за всю ніч він не протиставив натискові хвороби гарячкового борсання, він боровся лише своєю монументальністю і своїм мовчанням. І ні разу також не пустив пари з уст, наче бажав показати своєю німотою, що йому не вільно ані на мить відвернутися від цієї битви. Ріє здогадувався про фази цього болю лише по очах свого друга, то широко розплющених, то заплющених, причому повіки якось особливо щільно прилягали до очного яблука або, навпаки, широко розтулювалися, і погляд Тарру приковувався до якогось предмета або втуплювався в лікаря та його матір. Щоразу, коли очі їхні зустрічалися, Тарру робив над собою майже надлюдські зусилля, щоб усміхнутися.
Раптом на вулиці пролунали квапливі кроки. Наче якийсь перехожий намагається врятуватися втечею від якогось іще далекого шкварчання, яке наближалося з хвилини на хвилину і незабаром затопило зливою всю вулицю: дощ припустив, потім сипонув град, голосно барабанячи по асфальту. Важкі штори на вікнах зморщило від вітру. Ріє, який сидів у напівсутіні кімнати, на хвилинку відвернувся, дослухаючись до шуму дощу, потім знову перевів погляд до Тарру, на чиє обличчя падало світло нічної лампи при узголів’ї. Мати Ріє плела і тільки вряди-годи підводила голову й уважно придивлялася до хворого. Лікар зробив усе, що можна було зробити. Дощ перейшов, у кімнаті знов згустилася тиша, насичена лише німим бурмотом незримої війни. Розбитому безсонням лікареві ввижалося, ніби десь там, за межами тиші, чується неголосний ритмічний посвист, який переслідував його від перших днів пошесті. Жестом він показав матері, щоб вона пішла лягла. Вона заперечливо похитала головою, очі її блиснули, потім вона нагнулася над спицями, пильно роздивляючись вічко, що мало не зірвалося. Ріє підвівся, напоїв хворого і знов сів на місце.
Попід вікнами, скориставшись затишшям, швидко дріботіли перехожі. Кроки ставали все рідші, даленіли. Вперше за довгий час лікар зрозумів, що сьогоднішня ніч, тишу якої раз у раз порушували кроки запізнілих перехожих і не краяли на шматки пронизливі сирени санітарних машин, була схожа на ті, колишні ночі. За вікном стояла ніч, яка струсила з себе чуму. І здавалося, ніби хвороба, вигнана холодами, яскравим світлом, натовпом людей, вихопилася з темних надр міста, пригрілася в їхній теплій спальні і тут стала на останній свій бій з мляво розпростертим тілом Тарру. Небеса над містом уже не шмагав бич Божий. Але він тихенько посвистував тут, у важкому повітрі спальні. Його і чув Ріє, чув протягом усіх цих безсонних годин. І доводилося чекати, коли він і тут відступить, коли і тут чума визнає свою остаточну поразку.
Перед світанням Ріє нахилився до матері.
— Піди негайно ляж, інакше не зможеш заступити мене о восьмій годині. Тільки не забудь зробити полоскання.
Пані Ріє підвелася з крісла, відклала своє плетиво й підійшла до ліжка Тарру, який уже давно не розплющував очей. Над його крутим чолом кучерявився спітнілий чуб. Вона зітхнула, і хворий розплющив очі. Тарру побачив схилене над собою лагідне обличчя, і крізь хвилі лихоманки, що набігали, знову вперто пробилася усмішка. Але повіки одразу ж склепилися. Залишившись один, Ріє перебрався в крісло, де раніше сиділа мати. Вулиця німувала, уже ніщо не порушувало тиші. Досвітній холод давався взнаки навіть у кімнаті.
Лікар задрімав, але торохтіння першого вранішнього воза збудило його. Він здригнувся і, позирнувши на Тарру, зрозумів, що справді заснув і що хворий теж задрімав. Удалечині стихав гуркіт дерев’яних коліс, кутих залізом, і цокіт кінських копит. За вікном було ще темно. Коли лікар підійшов до ліжка, Тарру звів на нього порожні, безвиразні очі, ніби все ще був по той бік сну.
— Поспали? — спитав Ріє.
— Так.
— Дихати легше?
— Трошки. Це про щось свідчить?
Ріє відповів не зразу, потім проговорив:
— Ні, Тарру, це ні про що не свідчить. Вам так само, як і мені, відомо, що це звичайна ранкова ремісія.
Тарру схвально кивнув головою.
— Дякую,— сказав він.— Відповідайте, будь ласка, й надалі так само відверто.
Ріє присів у ногах ліжка. Боком він відчував довгі нерухомі ноги Тарру, ноги вже неживої людини. Тарру задихав голосніше.
— Температура знову підніметься, правда, Ріє? — спитав він уривчастим від ядухи голосом.
— Так, але опівдні, і тоді буде ясно.
Тарру заплющив очі, ніби збираючи всю свою силу. В рисах обличчя прозирала втома. Він чекав нового нападу лихоманки, яка вже ворушилася десь у глибинах його тіла. Потім повіки піднялися, відкривши потьмянілу зіницю. Тільки коли він помітив Ріє, який нахилився над ліжком, погляд його прояснів.
— Попийте,— сказав Ріє.
Тарру напився і втомлено впустив голову на подушку.
— Виявляється, це довго,— промовив він.
Ріє взяв його за руку, але Тарру відвів погляд і, здавалося, не відчув доторку. І зненацька, на очах Ріє, лихоманка, ніби прорвавши якусь внутрішню греблю, ринула назовні і дісталася до чола. Коли Тарру підвів погляд на лікаря, той спробував надати своєму застиглому обличчю виразу надії. Тарру намагався усміхнутися, але усміхові не пощастило пробитися крізь судомно зціплені щелепи, крізь заліплені білою піною губи. Однак на його застиглому лиці очі ще блищали світлом мужності.
О сьомій годині пані Ріє увійшла до спальні. Лікар зі свого кабінету зателефонував до лазарету і попросив підмінити його на роботі. Він вирішив також відмовитися сьогодні від усіх візитів до хворих, приліг був на канапу тут же в кабінеті, але, не витримавши, встав і вернувся до спальні. Тарру лежав, повернувши обличчя до пані Ріє. Не відриваючись, дивився він на маленьку грудку тіні, яка щулилась поряд нього на стільці, з долонями, щільно притиснутими до колін. Дивився він так пильно, що пані Ріє, помітивши сина, приклала палець до уст, встала й погасила лампочку біля узголів’я. Проте денне світло швидко пробилося крізь штори, і, коли обличчя хворого виступило з пітьми, пані Ріє переконалася, що він усе ще дивиться на неї. Вона нагнулася над ліжком, поправила подушку й приклала долоню до мокрого закучерявленого волосся. І тут вона почула глухий голос, що йшов звідкись іздалеку, і голос цей сказав їй спасибі і запевнив, що тепер усе гаразд. Коли вона знову сіла, Тарру заплющив очі, і його змарніле обличчя, здавалось, осяяла посмішка, хоча губи все ще були міцно стиснуті.
Опівдні лихоманка сягла свого апогею. Нутряний кашель стрясав тіло хворого, він уже почав харкати кров’ю. Залози перестали набрякати, вони були все такі самі тверді на дотик, наче в усі суглоби повгвинчувано гайки, і Ріє вирішив, що розрізати пухлину марна річ. У перервах між нападами кашлю та лихоманки Тарру кидав погляди на своїх друзів. Але скоро його повіки почали склеплятися все частіше й частіше, і світло, яке ще так недавно осявало його виснажене хворобою лице, поступово гасло. Буря, яка стрясала його тіло судомними конвульсіями, все рідше й рідше вибухала спалахами блискавок, і Тарру поволі несло в бурхливу безодню. Перед собою на подушках Ріє бачив лише безживну машкару, звідки назавжди зійшла усмішка. В те, що ще зберегло подобу людини, такої близької Ріє, вганялося тепер вістря списа, його пік нестерпний біль, крутили всі люті небесні вихори, і воно на очах у друга занурювалось у хлань чуми. А він, друг, не міг запобігти цій біді. І знов Ріє змушений був стояти на березі з порожніми руками, з серцем, що розривалося на шматки, беззбройний і безпорадний перед стихійним лихом. І коли настав кінець, сльози безсилля застелили очі Ріє, і він не бачив, як Тарру раптом різко повернувся до стіни і випустив дух з глухим зойком, ніби десь у глибині його тіла луснула головна струна.
Наступна ніч уже не була ніччю битви, а була ніччю тиші. У цій спальні, відрізаній від усього світу, над тим мертвим тілом, уже спорядженим для похоронної церемонії, відчутно витав дивовижний спокій, достоту так само, як за багато ночей перед тим витав він над терасами, піднесеними над чумою, коли почався штурм міських воріт. Уже тоді Ріє думав про ту тишу, яка піднімалася з ложа, де перед ним, безпорадним, умирали люди. І всюди той самий короткий перепочинок, той самий урочистий інтервал, повсюди те саме умиротворення, що настає після бою, повсюди німота поразки. Але те безгоміння, що оповивало зараз його друга, було таке щільне, так тісно зливалося воно з безгомінням вулиць і всього міста, визволеного від чуми, що Ріє ясно відчув: зараз це вже остання, безповоротна поразка, якою завершуються війни і яка перетворює навіть мир, що настав, у незцілиме страждання. Лікар не знав, що Тарру віднайшов нарешті спокій, але бодай у цю хвилину він був певний, що йому самому спокою не знати ніколи, достоту так само, як не існує перемир’я для матері, яка втратила сина, або для чоловіка, який ховає друга.
Там, за вікном, лежала така сама, як і вчора, холодна ніч, ті самі крижані зірки жевріли на ясному холодному небі. В напівтемну спальню проникав холод, що підступав до вікон, відчувався безбарвний рівний подих полярних ночей. Біля ліжка сиділа пані Ріє у звичній своїй позі, справа на неї падало світло лампочки, яка горіла при узголів’ї. Ріє влаштувався у кріслі, що стояло в напівсутіні посеред спальні. Раз у раз він згадував про дружину, але гнав геть ці думки.
По тротуару дзвінко стукотіли підбори перехожих у нічній морозній тиші.
— Ти про все подбав? — спитала мати.
— Так, я вже зателефонував.
І знов почалося мовчазне чування. Коли-не-коли пані Ріє позирала на сина. Перехопивши її погляд, він посміхався у відповідь. Звичним ладом змінювалися на вулиці нічні шерехи. Хоча офіційного дозволу ще не дано, автомобілі знову шугали по місту. Вони стрімко поглинали брук, зникали, знову з’являлися. Голоси, вигуки, знову мовчання, цокання кінських копит, трамвай, що проскреготів на стрілці, потім інший, якийсь невиразний гомін і знов урочистий подих ночі.
— Бернаре!
— Що, мамо?
— Ти не втомився?
— Ні.
Він знав, про що думає мати, знав, що в цю таки хвилину вона любить його. Але він знав також, що не так воно багато — любити іншого, і, в кожному разі, любов ніколи не буває настільки сильною, щоб знайти собі вияв. Так вони з матір’ю завжди любитимуть одне одного в мовчанні. І вона теж помре, своєю чергою — чи помре він,— і так ніколи за все життя вони не знайдуть слів, щоб передати взаємну ніжність. І достоту так само вони з Тарру жили пліч-о-пліч, і ось Тарру помер сьогодні ввечері, і їхня дружба не встигла по-справжньому розквітнути на землі. Тарру, як він висловлювався, програв партію. Ну а він, Ріє, що він виграв? Хіба одне — спізнав чуму і пам’ятає про неї, спізнав приязнь і пам’ятає про неї, спізнав ніжність, і тепер його обов’язок час від часу про неї згадувати. Все, що людина здатна виграти у грі з чумою і з життям,— це знання і пам’ять. Може, саме це і називав Тарру — виграти партію!
Знов під вікном промчав автомобіль, і пані Ріє ворухнулася на стільці. Ріє посміхнувся до неї. Вона сказала, що не почуває втоми, і одразу додала:
— Треба б тобі з’їздити в гори відпочити.
— Звичайно, мамо, поїду.
Так, він там відпочине. А чом би й ні? Ще одна нагода згадувати. Але якщо це й означає виграти партію, як, мабуть, важко жити лише тим, що знаєш, і тим, що пам’ятаєш, і не мати попереду надії. Так, очевидно, жив Тарру, він-бо розумів, яке безплідне життя, що позбавлене ілюзій. Не існує спокою без надії. І Тарру, який відмовляв людям у праві засуджувати на смерть людину, знав, проте, що ніхто не спроможний відмовитися від ухвалення вироків і що навіть жертви іноді бувають катами, а коли так, виходить, Тарру жив страждаючи і суперечачи собі і ніколи не спізнав надії. Може, тому він шукав святості й хотів віднайти спокій у служінні людям. Власне, Ріє і не знав, чи це так, але це й не важливо. Пам’ять його збереже лише кілька образів Тарру — Тарру веде машину, обидві його руки на кермі, він ладен везти його куди завгодно; або ось це дебеле, масивне тіло, нерухомо розпростерте на смертній постелі. Тепло життя і образ смерті — ось що таке знання.
І, зрозуміло, саме тому доктор Ріє, отримавши вранці телеграму, яка сповіщала про смерть дружини, сприйняв цю звістку спокійно. Він був у себе в кабінеті. Мати вбігла, простягла йому телеграму і одразу ж вийшла, щоб дати на чай листоноші. Коли вона повернулася, син стояв і тримав у руці розпечатану телеграму. Вона звела на нього очі, але він уперто дивився в вікно, де над гаванню займався пишний ранок.
— Бернаре,— погукала пані Ріє.
Лікар неуважно озирнувся.
— Так, у телеграмі? — спитала вона.
— Так,— підтвердив лікар.— Тиждень тому.
Пані Ріє теж відвернулася до вікна. Лікар мовчав. Потім пін сказав матері, що плакати не треба, що він цього чекав, але все одно це дуже важко. Просто, кажучи це, він усвідомив, що в його стражданні нема несподіванки. Адже той самий безперервний біль катував його протягом уже кількох місяців і протягом цих двох останніх днів.
Чудового лютневого ранку на світанні нарешті відчинилася міська брама, і цю подію радісно зустріли народ, газети, радіо і префектура в своїх повідомленнях. Отож оповідачеві лишається тільки виступити в ролі літописця блаженних і один, що настали з відкриттям міських воріт, хоча він сам був одним з тих, кому було ніколи безоглядно віддатися спільній радості.
Влаштували свято, що тривало весь день і всю ніч. Тоді ж на вокзалах запухкали паровози, й прибулі з далеких морів кораблі вже заходили до нашої гавані, доводячи своєю чергою, що цей день став для тих, хто голосив у розлуці, днем великої зустрічі.
Неважко уявити собі, на що обернулося це почуття роз’єднаності, яке жило в душах наших співгромадян. Поїзди, які протягом дня прибували до нашого міста, були так само перевантажені, як і ті, що вирушали з нашого вокзалу. Пасажири заздалегідь, ще під час двотижневої відстрочки, запаслися квитками на сьогоднішнє число і до третього дзвінка тряслися від страху, що раптом постанову префектури візьмуть і скасують. Та й мандрівники, прибулі до нас, не могли позбутися невиразних побоювань, бо знали тільки, та й то приблизно, про долю своїх близьких, а все, що стосувалося інших і самого міста, було їм невідомо, і місто в їхніх очах набувало лиховісної подоби. Але це можна сказати лише про тих, кого за весь час мору не спалювала жага.
Ті, кого вона палила, були й справді в полоні своєї невідчепної пристрасті. Для них змінилося лише одне: протягом місяців розлуки їм шалено хотілося прискорити події, підштовхнути час фізично, щоб він не гаявся, а тепер, коли перед ними вже відкривалося наше місто, вони, навпаки, тільки-но поїзд почав пригальмовувати, бажали одного: щоб час уповільнив свій плин, щоб він застиг. Невиразне і водночас гостре відчуття, злеліяне цим багатомісячним животінням, втраченим для любові, саме воно, це відчуття, вимагало певного реваншу — хай години радощів спливають удвічі повільніше, аніж години чекання. І ті, що дожидали вдома або на пероні, як наприклад, Рамбер, уже давно попереджений дружиною, що вона домоглася дозволу на приїзд, однаково страждали з нетерпіння й розгубленості. Любов ця і ніжність перетворилися за час мору в абстракцію, і тепер Рамбер з душевним трепетом чекав, коли ці почуття і та жива істота, на яку вони були спрямовані, опиняться віч-на-віч.
Йому хотілося знову стати таким, яким він був на початку епідемії, коли, ні про що не думаючи, поклав собі на відчай душі вирватися з міста, кинутися до своєї коханої. Але він знав, що це вже неможливо. Він змінився, чума засіяла в ньому відчуженість. І даремно він намагався заперечити це всіма своїми силами, але почуття відчуженості й досі жило в ньому, як якась глуха туга. Йому здавалося навіть, ніби чума завершилася надто різко, коли він ще не отямився. Щастя наближалося невпинно, плин подій випереджав очікування. Рамбер розумів, що до нього повернеться все одразу і що радість, власне, схожа на опік, де там уже нею натішитися.
Всі інші більш чи менш глибоко переживали те саме, і тому поговорімо краще про всіх. Стоячи тут, на пероні вокзалу, де мало от-от початися знову їхнє особисте життя, вони поки що відчували свою спільноту, обмінювалися порозумілими поглядами й посмішками. Але тільки-но вгледіли вони клуби паровозного диму, як задавнене почуття роз’єднаності миттю згасло під зливою бентежної й оглушливої радості. Коли потяг зупинився, для декого скінчилася довга розлука, яка почалася на цьому самому пероні, на цьому самому вокзалі, і скінчилася в ту мить, коли руки радісно й жадібно відчули рідне тіло, хоча вже забули його живу присутність. Так, Рамбер не встиг навіть роздивитися на істоту, що підбігла до нього, з розмаху ткнулася лицем йому в груди. Він тримав її в своїх обіймах, пригортаючи до себе її голову, не бачачи обличчя, а лише знайомі коси; він не втирав сліз, що котилися з очей, і сам не розумів, ллються вони від нинішнього щастя чи від загнаного кудись у глиб душі болю, і все ж таки знав, що ця волога, яка застувала йому зір, заважала переконатися, чи справді це обличчя, яке пригорнулося до його плеча, те саме, про яке так довго мріялося, чи, навпаки, він побачить перед собою незнайомку.
Він збагне, але пізніше, чи слушне було його побоювання. А зараз йому, як і всім, що юрмилися на пероні, хотілося вірити або вдавати, що вони вірять, ніби чума може прийти й піти собі геть, нічого не змінивши в людських серцях.
Міцно пригортаючись одне до одного, пари розходилися додому, не бачачи нікого й нічого, зовні перемігши чуму, забувши всі поневіряння, забувши і про тих, хто приїхав тим самим поїздом і, не знайшовши на пероні близьких, знайшов підтвердження своїм страхам, які вже давно тліли в серці після надто довгого мовчання. Для них, чиїм єдиним супутником відтепер залишився ще гострий біль, для тих, хто в ці самі хвилини присвячував себе пам’яті про те, що пішло в небуття, для них усе виходило інакше, і почуття розлуки саме зараз досягло свого апогею. Для них, матерів, чоловіків, коханців, що втратили всю радість життя разом із рідною істотою, кинутою кудись у безіменну канаву або перетвореною на жменю попелу,— для них усе ще тривала моровиця.
Але кого обходили ці осиротілі? Опівдні сонце, приборкавши холодні пориви вітру, що шмагали небо від самого ранку, пролилося на місто суцільними хвилями нерухомого світла. День ніби застиг. У скам’яніле небо з фортів на пагорбі безнастанно били гармати. Все місто висипало на вулиці відсвяткувати цю пронизливу мить, коли час муки вже скінчився, а час забуття ще не почався.
На всіх майданах танцювали. За кілька годин вуличний рух різко посилився, і численні машини насилу пробивалися через людську повінь. Усе пообіддя бамкали напропале наші дзвони. Від їхнього калатання золотаво-блакитним небом розходилися хвилі дрожу. По церквах правили подячні молебні. Але і в закладах розваг теж набилося безліч народу, і власники кав’ярень, не дбаючи про завтрашній день, розпродували останні напої. Перед стойками збуджено юрмилися люди, і серед них були парочки, міцно обнявшись, вони безстрашно виставляли на показ своє щастя. Хто гукав, хто сміявся. Того дня, даного їм понад належне, кожен щедро витрачав запаси життєвих сил, накопичені за довгі місяці, коли у всіх душа ледве жевріла. Завтра почнеться життя звичайне, з усією його обачністю. А поки що люди різних верств суспільства браталися, товклися поряд. Ту рівність, якої не зуміла добитися нависла над містом смерть, дало щастя визволення, дарма що всього на кілька годин.
Але ця цілком зрозуміла нестяма вже таки щось замовчувала, і люди, які повисипали в пообідню пору на вулицю і йшли поряд з Рамбером, ховали під незворушною міною якесь витонченіше щастя. І справді, багато парочок і родин здавалися, як подивитися, звичайнісінькими перехожими. А насправді вони йшли на вибагливу прощу до тих місць, де так попомучилися. Їм хотілося показати новоприбулим разючі або приховані ознаки чуми, зримі сліди її історії. В деяких випадках оранці вдовольнилися роллю гіда, бувалого, мовляв, у бувальцях, роллю сучасника чуми, і в таких випадках про пов’язану з нею небезпеку говорили приглушено, а про страх взагалі не згадували. Власне, цілком безневинна розвага. Але в деяких випадках обирався куди бентежніший маршрут, ідучи яким коханець у припливі ніжного суму спогадів міг би сказати своїй подрузі: “Отут тієї пори я так тебе жадав, а тебе не було”. Цих туристів, ведених жагою, впізнавали з першого погляду: вони ніби витворювали острівці шепоту й освідчень серед гомону юрби. Саме вони, а не оркестри, які грали на кожному перехресті, знаменували собою справжнє визволення. Бо ці захоплені одне одним парочки, що горнулися одна до одної, скупі на слова, проголошували всім тріумфом і всією несправедливістю свого щастя, що чума скінчилася і моторошні часи минули. Всупереч будь-якій очевидності вони спокійно заперечували той факт, що ми пізнали божевільний світ, де вбити людину було так само легко, як розплющити муху, пізнали те цілком розраховане дикунство, ту продуману до дрібниць маячню, те ув’язнення, що страхітливо звільняло від усього, що не було сьогоднішнім днем, той дух смерті, що дурманив усіх тих, кого ще не заморив мор; вони заперечували врешті, що ми були тим збезумілим народом, частина якого, загнана в жерло сміттєспалювальної печі, вилетіла в повітря масним липким димом, тоді як інша, закута в кайдани безсилля й страху, чекала своєї черги.
Принаймні саме це найперше впало в око докторові Ріє, який, поспішаючи дістатися на околиці, йшов у це пообіддя серед бамкання дзвонів, гуку гармат, музики та оглушливих криків. Його робота тривала, недуги не дають перепочинку. На місто спускалося напрочуд гарним серпанком тихе світло, і в нього впліталися колишні пахощі — смаженого м’яса та ганусівки. Довкола Ріє бачив звернені до неба веселі обличчя. Чоловіки й жінки йшли, побравшись за руки, з блискучими очима, і їхнє бажання виливалося в гарячкове збудження і крики. Так, чума закінчилась, закінчився жах, і ці сплетені руки свідчили, що чума була вигнанням, була розлукою у найглибшому розумінні цього слова.
Вперше Ріє спостеріг спільну родинну прикмету того, що протягом місяців читав на обличчях перехожих. Тепер досить було озирнутися довкола. Люди дожили до кінця чуми з усіма її нещастями і поневіряннями, зрештою вони влізли в цей костюм,— у костюм, що приписувався їм роллю, уже давно вони грали цю роль емігрантів, чиї обличчя, а тепер і одяг, говорили про розлуку й далеку батьківщину. Від тої хвилини, коли чума замкнула міську браму, коли їхнє животіння заповнила собою розлука, вони позбулися того рятівного людського тепла, яке допомагає забути все. В кожному куточку міста чоловіки й жінки, хоч і не в однаковій мірі, прагнули возз’єднання, яке кожен тлумачив по-своєму, але яке було для геть усіх однаково недоступне. Більшість з усієї сили волала до якогось відсутнього, тяглася до теплоти чийогось тіла, до ніжності і до звички. Дехто, іноді сам того не відаючи, страждав тому, що опинився поза межами людської приязні, вже не міг спілкуватися з людьми навіть у звичайнісінький спосіб, яким виражає себе приязнь,— листом, поїздом, кораблем. Інші, як, очевидно, Тарру — таких була меншість — прагнули возз’єднатися з тим, чого й самі не могли визначити, але саме це невизначене і здавалося їм єдино жаданим. І через брак іншого слова вони іноді називали це миром, спокоєм.
Ріє все йшов. У міру того як він просувався вперед, натовп щільнішав, гомін голосів міцнів, і йому марилося, ніби околиця, куди він простував, відсувається все далі й далі від центру. Потроху він розчинився в цьому величезному гучноголосому організмі, він усе глибше переймався його криком і водночас розумів, що до певної міри це і його власний крик. Так, усі ми вистраждали разом, і фізично й душевно, під час цих нестерпно важких канікул, що затяглися, від цього заслання, з якого не вирвешся, від цієї спраги, яку годі вгамувати. Серед нагромадження трупів, тривожних сирен санітарних машин, знамень, поданих так званою долею, упертого тупцяння страху й грізного збурення сердець, безнастанно і звідусіль ішло ремство, що баламутило переляканих людей, закликало їх віднайти свою справжню вітчизну. Для них усіх справжня вітчизна була поза мурами цього придушеного міста. Вона була в пахощах чагарників на схилах узгір’їв, у морській гладіні, у вільних країнах і в значущій силі кохання. І до неї, тобто до щастя, вони й поривалися вернутися, з огидою відвертаючи погляди від усього іншого.
Ріє і сам не знав, який, власне, глузд був у їхньому вигнанні і в цьому пориванні до возз’єднання. Він ішов і йшов, його штовхали, окликали, потроху він дістався до не таких людних вулиць, і враз подумав, що не так важливо, має все глузд чи не має, головне — треба знати, яку відповідь дано людській надії.
Віднині він знав цю відповідь, якось ясніше помітив її на ближніх, майже безлюдних вулицях передмістя. Були люди, які трималися за те незначне, що їм було відпущено, і прагнули одного: вернутися до вогнища свого кохання, і доля їх іноді винагороджувала. Звичайно, дехто блукав тепер самотою по місту, бо втратив того, кого чекав. Щасливі ще ті, котрих двічі не спіткала розлука, як ті, хто перед початком моровиці не зумів одразу звести будову свого кохання і протягом багатьох літ наосліп намагався знайти цю недосяжно важку злагоду, яка злютувала б життя двох коханців-ворогів. Оці, подібно до самого Ріє, мали легковажність розраховувати на час, що залагоджує геть усе; цих навік розвело в різні боки. Але інші, як наприклад Рамбер, якому лікар сказав сьогодні вранці: “Відваги, відваги, тепер ви повинні довести свою слушність”, такі як Рамбер, не вагаючись, знайшли відсутнього, якого, як їм думалося, уже втратили. Ці принаймні якийсь час раюватимуть. Тепер вони знали, що існує на світі щось, до чого треба пориватися завжди і що іноді дається до рук, і це щось — людська ніжність.
І навпаки, тим, хто звертався через голови людей до чогось, для них самих неуявленного,— ось тим відповіді нема. Тарру, здавалось, досягнув того важкодоступного спокою, про який він говорив, але віднайшов його лише в смерті, коли він уже ні на що не потрібний. А оті, кого Ріє бачив зараз, ті, що стояли в світлі призахідного сонця на порогах своїх осель, ніжно обійнявшись, палко зазираючи в кохані очі,— оті дістали те, чого хотіли, адже вони просили те єдине, що залежало від них самих. І Ріє, звертаючи на вулицю, де мешкали Коттар і Гран, подумав, що цілком справедливо, коли хоча б вряди-годи радість, як винагорода, приходить до тих, хто вдовольняється своєю людською долею і своєю бідною і страшною любов’ю.
Наша хроніка добігає кінця. Пора вже докторові Бернарові Ріє признатись, що він її автор. Але перш ніж розповісти про останні події, йому хотілося б принаймні виправдати свій задум і пояснити, чому він намагався дотримуватися тону безстороннього свідка. Протягом усієї епідемії йому завдяки його професії довелося зустрічатися з безліччю своїх співгромадян і вислуховувати їхні звіряння. Таким чином, він перебував ніби в центрі подій і тому міг найповніше відтворити те, що бачив і чув. Але він волів зробити це з бажаною в даному разі стриманістю. Взагалі він намагався змалювати лиш те, що бачив на власні очі, старався не накидати своїм побратимам по чумі думок, які, власне, у них не виникали, і використати лише ті документи, які випадково або через нещастя потрапили до його рук.
Викликаний свідчити з приводу одного злочину, він зумів зберегти певну стриманість, як і належиться сумлінному свідкові. Але воднораз за велінням серця він добровільно став на бік жертв і хотів бути разом з людьми, своїми співгромадянами, в єдиному, що було для всіх безперечне,— в любові, муках і вигнанні. Тим-то він поділяв зі своїми співгромадянами всі їхні страхи, тому будь-яке становище, в яке вони потрапляли, було і його власним.
Намагаючись бути якнайсумліннішим свідком, він мав наводити переважно документи, записи та чутки. Але йому доводилося мовчати про своє власне,— наприклад, про своє чекання, про свої випробування. Якщо іноді він порушував це правило, то тільки на те, щоб зрозуміти своїх співвітчизників або щоб інші краще їх зрозуміли, щоб надати якнайточнішої форми тому, що вони майже весь час відчували невиразно. Правду кажучи, ці зусилля розуму далися йому легко. Коли йому не терпілося злити свою власну сповідь з сотнями голосів зачумлених, він відкладав перо на думку, що нема й не було в нього такого болю, яким не перестраждали б інші, і що в світі, де біль іноді такий самотній, у цьому була навіть своя перевага. Ні, таки справді він мав говорити за всіх.
Але був серед оранців один чоловік, за котрого не міг говорити доктор Ріє. Ішлося про того, про кого Тарру якось сказав Ріє: “Єдиний його злочин у тому, що в серці своєму він схвалив те, що вбиває дітей і дорослих. У всьому іншому я його, мабуть, розумію, але оце я мушу йому простити”. І цілком справедливо, що хроніка завершується розповіддю про цього чоловіка, у котрого було сліпе серце, тобто самотнє серце.
Коли лікар вибрався з галасливих святкових вулиць і вже збирався завернути в провулочок, де мешкали Гран з Коттаром, його зупинив поліцейський патруль — цього вже він ніяк не сподівався. Дослухаючись до віддаленого гомону свята, Ріє малював в уяві тихий квартал, безлюдний і безгомінний. Він дістав своє посвідчення.
— Все одно не можна, докторе,— сказав поліцейський.— Там якийсь божевільний у натовп стріляє. А втім, почекайте тут, може, ви ще станете в пригоді.
В ту мить Ріє побачив, що до нього підходить Гран. Гран теж нічого не знав. Його теж не пропустили; одне йому було відоме: стріляють з їхнього будинку. Звідси було справді видно фасад кам’яниці, позолоченої промінням по-вечірньому нежаркого сонця. Перед кам’яницею залишався порожній простір, навіть на протилежному пішоході нікого не було. Посеред бруківки валявся капелюх і клаптик якоїсь засмальцьованої ганчірки. Ріє і Гран вгледіли вдалечині, на другому кінці вулиці інший поліцейський патруль, він також заступав прохід, а за спинами поліцейських метушилися постаті перехожих. Добре придивившись, вони помітили ще кількох поліцейських з револьверами в руках, ті засіли у воротах навпроти. Усі віконниці в кам’яниці були позачинювані. А проте на третьому поверсі одна зі стулок ледь прочинилася. Вулиця застигла в мовчанні. Чулися тільки уривки музики, що долинали з центру міста.
В цю саму хвилину з вікон протилежного будинку гримнули два револьверні постріли і розлігся тріскіт розбитих віконниць. Потім знову запала тиша. Після святкового галасу, що гримів і далі в центрі міста, все це здалося Ріє чимось примарним.
— Це Коттарове вікно,— раптом схвильовано вигукнув Гран.— Але ж Коттар кудись пропав.
— А чому стріляють? — спитав Ріє у поліцейського.
— Хочуть відвернути його увагу. Ми чекаємо спеціальної машини, адже він у кожного, хто пробує зайти в дім, стріляє. Одного поліцейського вже поранив.
— Чому він стріляє?
— Хтозна. Люди тут на вулиці гуляли. Коли пролунав перший постріл, вони навіть не второпали що й до чого. А після другого зчинився крик, когось поранено, і всі порозбігалися. Мабуть, просто божевільний!
Знову запала тиша, хвилини в ній здавалися годинами. Раптом з далекого рогу вулиці вискочив пес, перший, якого Ріє побачив за довгий час; то був брудний скуйовджений спанієль, очевидно, хазяї ховали його десь під час пошесті, і тепер він поважно тюпав попід стінами. Діставшись до брами, він постояв у нерішучості, потім сів і, вивернувшись, почав ськатися. Пролунало одночасно кілька сюрчків — це поліцейські приманювали собаку. Собака звів голову, потім нерішуче ступив, очевидно наміряючись обнюхати капелюх, що валявся на бруківці. Але тут з вікна третього поверху гримнув постріл, і пес плюхнув на спину, як млинець на сковороду, судомно забив лапами, намагаючись повернутися набік, здригаючись у корчах. У відповідь розляглося п’ять чи шість пострілів, це стріляли з-за брами і знов потрапили у віконницю, з якої бризнули тріски. Знов усе стихло. Сонце спускалося до обрію, і до Коттарового вікна вже підповзала тінь. За спиною в Ріє легко скреготнули гальма.
— Ну от, приїхали,— мовив поліцейський.
З машини повискакували поліцейські, повитягали вірьовки, драбину, два якісь довгасті пакунки, загорнуті в прогумовану тканину. Потім вони почали пробиратися вулицею, яка йшла рівнобіжно цій, за будинками, позаду Гранової оселі. І вже через кілька хвилин Ріє не так побачив, як здогадався, що під аркою брами почалася якась метушня. Потім усе знов застигло в чеканні. Пес уже не сіпався, підпливши темною калюжею.
Зненацька з вікон кам’яниці, де засіли поліцейські, застрочив кулемет. Били по віконниці, і вона розлетілася на друзки, відкривши чорний чотирикутник вікна, але Ріє з Граном зі свого місця нічого не могли розгледіти. Коли кулемет замовк, у діло вступив другий, що був у сусідньому будинку, ближче до рогу. Очевидно, цілили в пройму вікна, бо відлетів уламок цегли. Саме в цю мить троє поліцейських бігом перетнули бруківку і сховались у під’їзді. За ними слідом кинулося ще троє, і кулеметна стрілянина припинилась. І знову всі стояли й чекали. В кам’яниці розляглося два глухих постріли. Потім почувся галас, і з під’їзду виволокли, точніше, не виволокли, а винесли на руках невисокого чоловічка без піджака, він, не вгаваючи, про щось волав. І як за помахом чарівничої палички, всі позачинювані віконниці розчахнулися, у вікнах забовваніли голови цікавих, з будинків повисипали люди і з’юрмилися позаду поліцейського заслону. Всі зразу побачили того чоловічка, тепер він уже йшов бруком сам, руки в нього були скручені за спиною. Він репетував. Поліцейський наблизився і зацідив його двічі по обличчю на всю міць своїх кулаків, розважливо, якось навіть старанно.
— Це Коттар,— пробурмотів Гран.— З’їхав з глузду.
Коттар упав. І глядачі побачили, як поліцейський з усього маху копнув підбором тіло, що впало на бруківку. Потім ватага роззяв заметушилася і рушила до лікаря та його старого приятеля.
— Розійдись! — скомандував натовпу поліцейський.
Коли ватага проходила мимо, Ріє відвів очі.
Гран і лікар простували поряд в останніх зблисках смерку. І ніби цей інцидент враз зняв заціпеніння, що дрімотно проймало весь квартал, віддалені від центру вулиці знов наповнились радісним гудінням юрби. Біля під’їзду їхньої оселі Гран розпрощався з лікарем. Пора йти працювати. З першого східця він гукнув лікареві, що написав Жанні і що тепер він по-справжньому радий. А головне, він знову взявся за свою фразу. “Я тепер усі епітети повикидав”,— заявив він.
І з лукавою посмішкою він підняв капелюха, церемонно відкланявшись лікареві. Ріє все ще думав про Коттара, і глухий виляск кулака по обличчю не давав йому спокою всю дорогу аж до оселі старого ядушника. Можливо, йому важче було думати про людину злочинну, ніж про мертву людину.
Коли Ріє добрався до свого давнього пацієнта, морок уже цілком поглинув небо. До кімнати долинав далекий гомін визволення, а старий, усе такий самий, як завжди, перекладав і далі з горнятка в горнятко свій горошок.
— І вони мають рацію, що веселяться. Все-таки різноманітність,— сказав старий.— А що це давно не чути про вашого колегу, докторе? Що з ним?
До них донеслися виляски вибухів, цього разу безневинних,— це дітвора підривала петарди.
— Він помер,— відповів Ріє, приклавши стетоскоп до грудей, де все хрипіло.
— А-а,— стурбовано протяг старий.
— Від чуми,— додав Ріє.
— Так,— завершив, помовчавши, старий,— кращі завжди відходять. Таке життя. Це була людина, яка знала, чого хоче.
— Чому ви так говорите? — спитав лікар, прибираючи стетоскоп.
— Та так. Він не базікав на вітер. Просто він мені подобався. Але так воно вже ведеться. Інші твердять: “Це чума, у нас чума була”. Ще й ордена собі за це вимагатимуть. Але що таке, власне, чума? Теж життя, тільки й того.
— Не забувайте вчасно робити інгаляцію.
— О, не турбуйтесь. Я ще протягну, я ще побачу, як вони всі перемруть. Хто-хто, а я вмію жити.
Відповіддю йому були віддалені крики радості. Лікар нерішуче зупинився посеред кімнати.
— Я клопоту вам не завдам, якщо піднімуся на терасу?
— Та ні, що ви. Хочете згори на них подивитися? Прошу ласкаво. Але вони повсюди однакові.
Ріє рушив до сходів.
— Скажіть, докторе, правда, що вони збираються звести пам’ятник загиблим від чуми?
— Принаймні так і в газетах писали. Стелу чи дошку.
— Так я і знав. І ще скільки промов навиголошують.— Старий ядушливо захихотів: — Я так і чую: “Наші померлі…”, а потім підуть перекусити.
Але Ріє вже піднімався сходами. Над покрівлями будинків стояло широке холодне небо, і завислі низько над узгір’ями зірки здавалися твердими, наче кремінь. Сьогоднішня ніч не дуже відрізнялася від тієї, коли вони з Тарру піднялися сюди, на цю терасу, щоб забути про чуму. Але зараз море голосніше, ніж тоді, билося об підніжжя скель. Повітря було легке, нерухоме, воно очистилося від солоних подмухів, що їх приносить теплий осінній вітер. І, як і раніше, до терас підступали міські шерехи, схожі на плюскіт хвиль. Але нинішня ніч була ніччю визволення, а не бунту. Там, удалечині, червонясте мерехтіння, що пробивалося крізь пітьму, позначало лінію бульварів і майданів, осяяних ілюмінацією. У вже визволеній тепер ночі жадання скинуло всі пута, і його рев долинав сюди до Ріє.
Над темним портом злетіли перші ракети офіційного святкування. Все місто привітало їх глухими й протяглими криками. Коттара, Тарру, того чи тих, кого любив і втратив Ріє, всіх, мертвих чи злочинних, уже забуто. Старий ядушник має рацію: люди завжди однакові. Але в цьому і є їхня сила, в цьому і є їхня безневинність, і Ріє відчував, що попри свій біль, у цьому він з ними. В небо тепер без упину били барвисті фонтани феєрверка, і появу кожного зустрічав розкотистий крик, він щоразу міцнів і вже долітав сюди на терасу, і ось тут доктор Ріє і задумав написати цю історію, яка завершується тут, написати для того, щоб не уподібнитися до мовчунів, щоб засвідчити на користь зачумлених, аби принаймні пам’ять залишити про несправедливість і насильство, вчинені над ними, та й просто для того, щоб сказати, чого навчає тебе лиха година: люди більше заслуговують на захоплення, ніж на зневагу.
А втім, він розумів, що ця хроніка не може стати історією остаточної перемоги. А може бути тільки свідченням того, що треба було вчинити і що, безперечно, повинні чинити всі люди всупереч страху з його невтомною зброєю, всупереч усім особистим мукам, що повинні чинити всі люди, які через незмогу стати святими і, відмовляючись прийняти лихо, намагаються бути зцілителями.
І справді, дослухаючись до радісних криків, що долинали з центру міста, Ріє згадав, що будь-яка радість — під загрозою. Бо він знав те, чого не відала ця щаслива юрма і про що можна прочитати в книжках: бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати десь у закрутку меблів або в стосі білизни, вона терпляче вичікує своєї години в спальні, в підвалі, у валізі, в носовичках та в паперах, і, можливо, настане день, коли на лихо і в науку людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці щасливого міста.
