Одначе Тарру зазначив, що в поведінці Коттара ніякої особливої злостивості не відчувалося. Його: “Я раніш за вас усього насьорбався” — свідчить радше про нещастя, ніж про тріумф. “Думаю навіть,— писав Тарру,— що він поступово починає любити цих людей, ув’язнених між небом і стінами їхнього рідного міста. Наприклад, він залюбки пояснив би їм, звичайно, якби міг, що не такий уже страшний чорт, як його малюють”. “Ні, ви тільки послухайте,— казав він мені,— після чуми я, мовляв, те-то й те-то зроблю… Сиділи б спокійно, не отруювали б собі життя. Своєї користі не розуміють. Ось я, хіба я казав: “після арешту зроблю те-то й те-то?” Арешт — це самісінький початок, а не кінець. Зате чума… Хочете знати мою думку? Вони нещасні тому, що не вміють пливти за течією. А я знаю, що кажу”.
“І справді, він знає,— додавав Тарру.— Він цілком слушно оцінює суперечності, що гризуть наших оранців, які відчувають глибоку потребу в людському теплі, що зближує людей, і воднораз не можуть звіритися на це почуття через недовіру, що віддаляє їх одне від одного. Дуже добре нам відомо, що не слід надто покладатися на сусіда, який — так і дивись — підкине вам чуму, скористається хвилиною вашої довірливості і заразить вас. Якщо гаяти час так, як гаяв його Коттар, тобто вбачати можливих викажчиків у всіх тих людях, товариства яких він сам домагався, то можна зрозуміти його стан. Не можна не співчувати людям, які живуть думкою, що чума не сьогодні-завтра покладе тобі на плече руку і що, може, саме в цю хвилину вона готується до стрибка, а ти ось радієш, що досі живий-здоровий. Тою мірою, якою це можливо, він почуває себе цілком затишно серед повсюдного страху. Але оскільки він пережив усе це задовго до наших страхів, гадаю, він не здатний цілком усвідомлювати разом з нами всю жорстокість нашої непевності. Словом, у товаристві всіх нас, поки ще не вмерлих від чуми, він гостро відчуває, що його воля і життя щодня напередодні загину. А що сам він пройшов через цей стан жаху, то вважає цілком природним, щоб і інші теж спізнали його. Або, точніше, якби він сам-один був у такому стані, то зносити цей жах йому було б куди болісніше. Тут він, власне, не має рації, і зрозуміти його важче, ніж інших. Але саме в цьому пункті він більше, ніж інші, заслуговує на те, щоб його спробували розуміти”.
Записи Тарру завершуються розповіддю, що яскраво ілюструє той особливий настрій, який виникав водночас і в Коттара і в зачумлених. Розповідь ця якоюсь мірою відтворює важку атмосферу тієї пори, і ось чому оповідач вважає її важливою.
Обидва вони вибралися до міської опери, де ставили глюківського “Орфея”. Коттар запросив з собою Тарру. Річ у тім, що навесні, перед самим початком пошесті, до нашого міста приїхала оперна трупа, щоб дати кілька вистав. Відрізана чумою від світу, трупа, за угодою з дирекцією нашої опери, мусила давати спектакль раз на тиждень. Отож протягом кількох місяців у нашому міському театрі лунали щоп’ятниці мелодійні скарги Орфея й безсилі волання Еврідики. Одначе вистава мала незмінний успіх і давала повний збір. Умостившись на найдорожчих місцях у бенуарі, Тарру з Коттаром могли згори милуватися на переповнений партер, де збиралися найчепурніші з наших співгромадян. Заходячи до зали, кожний намагався якнайефектніше обставити свою появу. У сліпучому світлі рампи, поки музиканти під сурдинку наладжували свої інструменти, чітко вимальовувалися постаті, що переходили від ряду до ряду й невимушено вклонялися знайомим. Під легкий гомін світських розмов чоловіки нараз повертали собі певність, якої їм так бракувало всього годину тому на темних вулицях міста. Чума відступала перед фраком.
Весь перший акт Орфей легко, без притиску в голосі, нарікав на свою долю, кілька краль в античних туніках чарівними жестами коментували його горе, і кохання оспівувалося в арієтах. Зала реагувала тепло, але стримано. Навряд чи публіка завважила, що в арію другого акту Орфей вводить непередбачене композитором тремоло і з дещо підвищеним пафосом благає володаря Пекла зглянутися на його сльози. Деякі надто рвучкі жести знавцям здалися за данину стилізації, що, на їхню думку, збагачувало інтерпретацію співака.
Тільки під час славетного дуету Орфея з Еврідикою у третьому акті (коли Еврідика тікає від свого коханця) легкий трепет подиву перебіг залою. І мовби співак умисне чекав цього тривожного поруху в залі або, точніше, нерозбірливого гомону голосів, що долинув з партеру до сцени і нараз підтвердив те, що він невиразно передчував, тільки влучив цю мить, аби геть по-дурному підступити до рампи, розчепіривши під своєю античною тунікою руки й ноги, і впасти опукою серед пасторальних декорацій, які і завжди здавалися анахронізмом, а нині в очах глядачів уперше стали по-справжньому лиховісно анахронічними. Бо цієї самої миті оркестр замовк, глядачі з партеру, підхопившись з місць, поволі й мовчки потяглися з зали, як виходять після відправи з церкви або з кімнати, де лежить покійник: дами — підібгавши спідниці, понуривши голови, а кавалери — підтримуючи своїх супутниць під лікоть, аби вберегти їх від поштовхів відкидних крісел. Але потроху рух прискорився, шепіт перейшов у крик, і юрба ринула до запасних виходів. Біля дверей зчинилася штовханина, почулися зойки. Коттар і Тарру тільки попідводилися і стояли тепер віч-на-віч з тим, що було одним із аспектів нашого теперішнього життя: чума на сцені в образі лицедія, що бився в корчах, а в залі вся марна тепер пишнота у вигляді забутих віял і мереживних хусточок, що позачіплювалися за пурпуровий оксамит крісел.
У перший вересневий тиждень Рамбер добре запрігся в роботу й допомагав Ріє. Він тільки попросив лікаря дати йому вихідний того дня, на який призначено зустріч біля будинку чоловічого ліцею з Гонсалесом та братами.
Опівдні Гонсалес і журналіст ще здалеку побачили братів, які чомусь на ходу сміялися. Брати заявили, що минулого разу їм нічого не пощастило зробити, але того слід було чекати. Хай там як, а цього тижня вони не чергують. Доведеться потерпіти до наступного. Тоді й почнемо все спочатку. Рамбер відповів, що й справді спочатку. Тут Гонсалес запропонував зустрітися наступного понеділка. Але тоді вже Рамбера оселять у Марселя і Луї.
— Ми з тобою лише вдвох зустрінемося. Якщо я чомусь не прийду, чимчикуй просто до них. Зараз тобі розтлумачать, куди йти.
Але Марсель, а можливо, Луї, сказав, що найпростіше зараз же відвести їхнього приятеля до них. Якщо Рамбер не надто вередливий, його там і нагодують, харчу вистачить на чотирьох. А він таким чином ввійде в курс справи. Гонсалес підтвердив, що думка й справді чудова, і всі четверо подалися до гавані.
Марсель і Луї мешкали аж у кінці Флотського кварталу, біля воріт, що виходили на приморське шосе. Будиночок у них був приземкуватий, в іспанському стилі, з грубими стінами, з яскраво розмальованими дерев’яними віконницями, а в кімнатах було порожньо й прохолодно. Мати хлопців, стара іспанка, з усміхненим, геть зморшкуватим обличчям, подала їм вареного рису. Гонсалес здивувався: в місті рису вже давно не стало.
— Коло воріт завжди на щось розживешся,— пояснив Марсель.
Рамбер їв і пив. Гонсалес твердив, що це свій хлопець, свій хлопець слухав і думав лише про те, що йому доведеться стовбичити тут іще цілий тиждень.
Насправді ж довелося чекати не один, а два тижні, оскільки тепер, з метою скоротити кількість постів, наглядачі змінювалися раз у півмісяця, і протягом тих двох тижнів Рамбер працював, не шкодуючи сил, працював, як проклятий, від зорі до зорі, закривши на все очі. Лягав він пізно і зразу поринав у важкий сон. Різкий перехід від байдикування до виснажливої роботи майже позбавляв його сну і сили. Про своє близьке визволення він не розводився. Знаменний факт: наприкінці першого тижня він признався лікареві, що минулої ночі вперше за довгий час добряче напився. Коли він вийшов з бару, йому раптом привиділося, ніби залози йому в пахвинах набрякли і щось під пахвами заважає вільно рухати руками. Він подумав: чума. І єдиною його реакцією — тут він згодився з Ріє, вельми безглуздою реакцією,— було те, що він кинувся бігти до горішньої частини міста, і там, стоячи на маленькому майданчику, звідки й моря навіть не було видно, хіба що небо здавалося ширшим, він голосно гукнув, кличучи свою дружину через мури зачумленого міста. Повернувшись додому і не виявивши жодного симптому зараження, він засоромився свого раптового пориву. Ріє сказав, що він добре розуміє такий вчинок. “Хай там як,— додав лікар,— бажання так учинити цілком поясненне”.
— До речі, сьогодні вранці пан Отон говорив зі мною про вас,— раптом додав Ріє, коли Рамбер з ним прощався.— Спитав, чи я вас знаю. “А якщо знаєте,—сказав він мені,— то порадьте йому не вештатися серед контрабандистської шатії-братії. Його засікли”.
— Що все це означає?
— Це означає, що вам треба поквапитися.
— Дякую,— сказав Рамбер, потискуючи лікареві руку.
Уже з порога він раптом обернувся. Ріє відзначив нишком, що вперше від початку чуми Рамбер усміхається.
— А чому б вам не перешкодити моєму від’їзду? Ви ж маєте таку змогу.
Ріє характерним своїм порухом похитав головою і сказав, що це справа його, Рамбера, що він, Рамбер, вибрав щастя, і що він, Ріє, власне, не має жодного вагомого доказу проти такого вибору. В таких справах він почуває себе нездатним вирішувати, що добре, а що зле.
— Чому ж ви тоді радите мені поквапитися?
Тут усміхнувся Ріє:
— Можливо, тому, що й мені теж хочеться зробити щось для щастя.
Назавтра вони вже не поверталися до цієї теми, хоча працювали разом. Наступного тижня Рамбер нарешті оселився в іспанському будиночку. Йому постелили в загальній кімнаті. А що хлопці не приходили додому обідати і Рамбера просили не виходити без нагальної потреби, то він цілі дні сидів сам або гомонів із старою іспанкою, матір’ю Марселя та Луї. Ця худенька бабуся, вся в чорному, зі смаглявим зморшкуватим обличчям під білими як сніг, до блиску вимитими сивими косами, була напрочуд діяльна й рухлива.
Вона звичайно мовчала, і, тільки коли дивилася на Рамбера, в очах її розквітав усміх.
Іноді вона запитувала його, чи не боїться він принести заразу дружині, а Рамбер відповідав, що є, звісно, деякий ризик, але він не такий уже великий, а якщо йому залишатися в місті, вони, чого доброго, взагалі ніколи не побачаться.
— А вона мила? — посміхаючись, спитала стара.
— Дуже.
— Гарненька?
— По-моєму, так.
— Ага, значить, тому,— мовила стара.
Рамбер замислився. Звичайно і тому, але неможливо ж, щоб тільки тому.
— Ви в Господа Бога віруєте? — спитала стара, вона щоранку ходила справно до церкви.
Рамбер признався, що не вірує, і стара додала, що й тому теж.
— Тоді ви маєте рацію, їдьте до неї. Інакше, що ж вам залишається?
Цілі дні Рамбер тинявся серед голих стін, вибілених вапном. Торкав знічев’я прибиті до стіни віяла або ж рахував помпони на вовняному килимку, що застеляв стіл. Увечері поверталися хлопці. Балакучістю вони не відрізнялися, казали тільки, що ще не час. Після обіду Марсель бренькав на гітарі, і всі пили ганусівку. Здавалося, Рамбер весь час про щось думав.
В середу Марсель, повернувшись, сказав: “Завтра опівночі. Будь напоготові”. Один із двох постових, що чергували з ними, захворів чумою, а другого, котрий мешкав з заслаблим в одній кімнаті, забрали на карантин. Отже, десь два-три дні Марсель і Луї чергуватимуть самі. Сьогодні вночі вони зроблять останні приготування. Певне, завтра найзручніше. Рамбер подякував. “Раді?” — спитала стара. Він сказав, так, радий, але сам думав про інше.
Назавтра з низько навислого неба лилася задушлива й волога спека. Відомості про чуму були невтішні. Тільки одна стара іспанка не втрачала ясності духу. “Нагрішили ми,— казала вона.— Чого ж тут дивуватися”. Рамбер за прикладом Марселя й Луї скинув сорочку. Але це не допомагало, між лопатками і голими грудьми цівками стікав піт. У напівмороці кімнати з щільно зачиненими віконницями їхні голі торси здавалися брунатними, ніби відлакованими. Рамбер мовчки снував по кімнаті. Нараз о четвертій пополудні він одягся і заявив, що йде.
— Тільки дивись — рівно опівночі,— сказав Марсель.— Усе вже готове.
Рамбер подався до Ріє. Лікарева мати сказала Рамберові, що той у лазареті в горішньому місті. Перед лазаретом біля сторожки все ще тупцяла юрма. “Ану, проходь”,— погукував вирлуватий сержант. Люди проходили, але, описавши коло, верталися назад. “Нема чого тут чекати!” — кричав сержант у пропітнілій куртці. Такої ж думки дотримувалась і юрба, але все ж таки не розходилася, незважаючи на страшенну спеку. Рамбер показав сержантові перепустку, і той послав його до кабінету Тарру. До кабінету потрапляли просто з подвір’я. Рамбер зіткнувся з отцем Панлю, який саме виходив од лікаря.
У тісній брудній кімнатці з побіленими стінами, пропахлій аптекою і вогкою білизною, сидів за чорним дерев’яним столом Тарру; він закатав рукави сорочки й витирав пожмаканим носовичком піт, що спливав у заглибини на згині ліктя.
— Ще тут? — здивувався він.
— Так. Мені хотілося б поговорити з Ріє.
— Він у палаті. Але якщо справу можна залагодити без нього, краще його не чіпати.
— Чому?
— Він ледве на ногах стоїть. Я намагаюся позбавити його зайвих клопотів.
Рамбер глянув на Тарру. Він також схуд. В очах, у рисах обличчя читалася втома. Його широкі міцні плечі згорбилися. У двері постукали, і ввійшов санітар у білій масці. Він поклав на письмовий стіл перед Тарру пачку карток, сказав тільки: “Шість” глухим через марлеву пов’язку голосом і пішов собі. Тарру звів очі на журналіста й показав йому на картки, що їх віялом тримав у руці.
— Гарненькі картки, га? Та ні, я жартую — це померлі. Їх не стало вночі.
Лоб його прорізала зморшка. Він поскладав картки в пачку.
— Єдине, що нам лишилося,— це звітність.
Тарру підвівся, спираючись долонями на стільницю.
— Скоро їдете?
— Сьогодні, опівночі.
Тарру сказав, що він щиро з того радий і що Рамберові треба бути обережнішим.
— Ви це щиро?
Тарру знизав плечима:
— У моєму віці мимоволі доводиться бути щирим. Брехати надто втомливо.
— Тарру,— мовив журналіст,— мені хотілося б побачитися з лікарем. Даруйте мені, будь ласка.
— Знаю, знаю. Він людяніший за мене. Ну ходімо.
— Та ні, не тому,— через силу сказав Рамбер. І затнувся.
Тарру глянув на нього і раптом осміхнувсь.
Рушили вузеньким коридорчиком, стіни якого були пофарбовані в ясно-зелений колір, і тому здавалося, ніби вони йдуть по дну акваріума. Біля подвійних засклених дверей, за якими безглуздо метушилися якісь тіні, Тарру завернув і завів Рамбера до маленької кімнатки, суціль заставленої стінними шафами. Він відчинив шафу, дістав із стерилізатора дві гігроскопічні маски, подав одну Рамберові і порадив її надіти. Журналіст запитав, чи запобігає маска бодай чому, і Тарру відповів: ні, зате діє на інших заспокійливо.
Вони відчинили скляні двері. Й опинилися у величезній палаті, де, незважаючи на задуху, всі вікна було наглухо позачинювано. На стінах аж під стелею гуділи вітрячки, і їхні скошені лопаті місили гаряче масне повітря, розганяючи його над поставленими у два ряди сірими койками. З усіх кутків долинав глухий стогін, іноді уриваний пронизливими зойками, і всі ці звуки зливалися в одну безкінечну монотонну скаргу. Люди в білих халатах повільно рухалися по палаті під яскравим, аж різким, світлом, що лилось у високі заґратовані вікна. Рамберові стало не по собі в цій задушливій залі, і він насилу впізнав Ріє, той схилився над розплатаним на постелі хворим, який стогнав. Лікар розрізав бубони в пахвині хворого, а дві санітарки стояли обабіч ліжка, тримали того в позі людини, підданої четвертуванню. Випроставшись, Ріє кинув інструменти на тацю, яку підставив фельдшер, з хвилину постояв нерухомо, дивлячись на пацієнта, якому робили перев’язку.
— Що нового? — спитав він, побачивши Тарру.
— Панлю згодився заступити Рамбера на карантині. Він уже чимало зробив. Лишається організувати третю дружину, інспекційну, оскільки Рамбер їде.
Ріє мовчки кинув.
— Кастель уже приготував перші препарати. Пропонує випробувати.
— Ого, це славно! — сказав Ріє.
— І нарешті, тут Рамбер.
Ріє обернувся. Розглядаючи журналіста, він примружив очі, неприкриті маскою.
— А ви чому тут? — спитав він.— Вам слід бути далеко звідси.
Тарру сказав, що сьогодні ввечері Рамбер буде далеко, а сам Рамбер додав: “Теоретично”. Щоразу при розмові маска напиналася, мокріла біля вуст. Розмова тому виходила якась примарна, такий собі діалог статуй.
— Мені хотілося б поговорити з вами,— сказав Рамбер.
— Якщо хочете, підемо разом. Почекайте на мене в кабінеті Тарру.
Через кілька хвилин Рамбер і Ріє уже сиділи на задньому сидінні лікаревого автомобіля. Вів машину Тарру.
— Бензин кінчається,— сказав він, рушаючи.— Завтра доведеться тюпати пішака.
— Докторе,— мовив Рамбер,— я не їду, я хочу зостатися тут, із вами.
Тарру навіть не ворухнувся. Він, як і раніше, вів машину. А Ріє, здавалось, уже був не в змозі виборсатися з надр утоми.
— А як же вона? — спитав він глухо.
Рамбер відповів, що він знов і знов думав, що він і досі вірить у те, в що вірив, але, якщо він поїде, йому буде соромно. Ну, коротше, це завадить йому любити ту, яку він залишив. Але тут Ріє раптом випростався й твердо сказав,що це глупство і що нітрохи не соромно віддати перевагу щастю.
— Воно то так,— відповів Рамбер.— Але все-таки соромно бути щасливим одному.
Тарру, досі мовчазний, сказав, не обертаючи голови, що, коли Рамберові хочеться поділити людське горе, йому ніколи не урвати вільної хвилини для щастя. Треба вибирати щось одне.
— Тут інше,— промовив Рамбер.— Я колись думав, що чужий у цьому місті і що мені тут у вас нема чого робити. Але тепер, коли я бачив те, що бачив, я відчуваю, що я теж тутешній, хочу я того чи не хочу. Ця історія стосується однаково нас усіх.
Ніхто йому не відповів, і Рамбер нетерпляче засовався.
— Але ж ви й самі це добре знаєте! Інакше що б ви робили у вашому лазареті? Чи ви теж зробили вибір і зреклися щастя?
Ні Тарру, ні Ріє не відповіли на це питання. Мовчання затяглося і тривало майже до самого дому Ріє. І тут Рамбер знову повторив своє питання, але вже наполегливіше. І знов тільки один Ріє обернувся до нього. Відчувалось, що навіть цей жест дався йому на превелику силу.
— Простіть мене, Рамбере,— мовив він,— але я сам не знаю. Лишайтеся з нами, якщо хочете.
Машина круто завернула вбік, і він замовк. Потім знову заговорив, дивлячись у вітрову шибку.
— Хіба є на світі бодай що-небудь, ради чого можна зректися того, що любиш? Однак я теж зрікся, сам не знаючи чому.
Він знову відкинувся на спинку сидіння.
— Просто я констатую факт, та й годі,— втомлено промовив він.— Візьмемо його до відома й зробимо висновки.
— Які висновки? — спитав Рамбер.
— Ех, не можна водночас лікувати й знати,— відповів Ріє.— Тому стараймося виліковувати якнайшвидше. Це найневідкладніше.
Опівночі Тарру і Ріє вручили Рамберові план кварталу, що його він мав інспектувати, і раптом Тарру позирнув на годинника. Підвівши голову, він перехопив Рамберів погляд.
— Ви попередили?
Журналіст одвів очі.
— Послав записку,— ледве вимовив він,— ще перше, ніж прийти сюди, до вас.
Кастелеву сироватку випробували тільки наприкінці жовтня. Практично ця сироватка була останньою надією Ріє. Лікар був твердо переконаний, що в разі нової невдачі місто остаточно буде віддано на поталу чумі незалежно від того, коситиме вона людей ще довгі місяці чи раптом з доброго дива зникне.
Напередодні того дня, коли Кастель зайшов до Ріє, занедужав синок добродія Отона, і ціла родина мала сидіти на карантині. Мати, яка саме допіру вийшла з карантину, мусила повернутися туди знову. Свято шануючи приписи влади, слідчий викликав доктора Ріє, тільки-но виявив на тілі у хлопця перші ознаки недуги. Коли Ріє прибув, батько й мати стояли біля узголів’я постелі. Дівчинку забрали з дому. Хлопець був у першій стадії хвороби, що характеризується занепадом сил, і покірно дав себе оглянути. Коли лікар підвів голову, то зустрів батьків погляд, побачив біле обличчя матері, яка стояла трохи віддалік; тулячи до вуст носовичок, вона широко розплющеними очима стежила за маніпуляціями лікаря.
— Те саме, еге ж? — холодно спитав слідчий.
— Так,— відповів Ріє, знову поглянувши на дитину.
Очі в матері розширилися від жаху, але вона нічого не сказала. Слідчий також мовчав, потім стиха мовив:
— Що ж, докторе, ми мусимо зробити те, що належиться в таких випадках.
Ріє намагався не дивитися на матір, яка все ще стояла збоку, затискаючи рота хусточкою.
— Якщо я зараз подзвоню, все зроблять швидко,— нерішуче промовив він.
Пан Отон зголосився провести його до телефону. Але лікар повернувся до його дружини:
— Мені дуже прикро. Вам доведеться зібрати деякі речі. Адже ви знаєте, як усе це робиться.
Пані Отон якось отетеріло вислухала його. Очей вона не звела.
— Так, знаю,— мовила вона, киваючи головою.— Зараз зберу.
Перш ніж піти від них, Ріє не втримався і спитав, чи не треба їм чого-небудь. Мати все ще дивилася на нього мовчки. Але цього разу відвів очі слідчий.
— Ні, дякую,— мовив він, насилу ковтнувши слину,— тільки врятуйте мені дитину.
Карантин спершу був простою формальністю, але, коли за справу взялися Ріє з Рамбером, усі правила ізоляції почали дотримуватися несхибно. Зокрема, вони вимагали, щоб члени родини хворого поміщалися неодмінно нарізно. Якщо один із них уже заразився, сам того не підозрюючи, то не слід збільшувати ризик. Ріє виклав ці міркування слідчому, який визнав їх вельми слушними. Одначе вони з дружиною перезирнулися, і, перехопивши їхній погляд, лікар зрозумів, які вони обоє зажурені майбутньою розлукою. Пані Отон з донькою ухвалено влаштувати в готелі, відведеному під карантин, яким керував Рамбер. Але місця там було обмаль, і слідчому випадав тільки так званий табір для ізольованих, цей табір улаштувала на міському стадіоні префектура, позичивши для цієї мети намети у шляхової служби. Ріє вибачився за незручності табору, але пан Отон сказав, що правила існують для всіх, і цілком справедливо, що всі їм підкоряються.
А хлопчика перевезли в допоміжний лазарет, який влаштували в колишньому класі, поставивши десять койок. Після двадцятигодинної боротьби Ріє зрозумів, що випадок безнадійний. Хвороба буквально жерла маленьке тільце, яке не чинило жодного опору. На ніжних суглобах набрякли зовсім невеличкі, але болючі бубони, що сковували рухи. Хлопець був приречений недугою. Ось чому Ріє надумав випробувати на ньому Кастелеву сироватку. Того самого дня надвечір вони зробили йому краплинне вливання. Але дитина навіть не реагувала. А на зорі наступного дня всі зібралися біля постелі хлопчика, щоб перевірити наслідки тієї вирішальної спроби.
Вийшовши зі стану первісного заціпеніння, хлопчик судомно ворушився під ковдрою. З четвертої ранку доктор Кастель і Тарру не відходили від його постелі, щохвилини стежачи, як хапає або відпускає недуга. Тарру стояв при узголів’ї, ледь нагнувши над ложем свій могутній торс. Ріє теж стояв, але в ногах, а поряд сидів Кастель і, на вигляд, спокійнісінько читав якусь стару медичну працю. Але коли почало світати, в колишньому шкільному класі поступово зібралися й інші. Першим прийшов Панлю, він став навпроти Тарру й сперся об стіну. На обличчі його застиг страдницький вираз, а багатоденна втома, пов’язана з постійною загрозою зараження, проорала зморшки на його багровому чолі. Прийшов і Жозеф Гран. Була вже сьома, і Гран перепросив, що ще не передихнув. Він тільки на хвилинку, просто заскочив довідатися, чи нема якихось новин. Ріє мовчки показав йому на дитину, яка, приплющивши повіки, зціпивши зуби, наскільки дозволяли її сили, нерухомо лежала зі спотвореним від болю обличчям і все тільки перекочувала голову справа наліво по подушці без пошивки. А коли вже зовсім розвиднілось і на чорній класній дошці, яку так і не спромоглися зняти, можна було розрізнити нестерті стовпчики рівняння, прийшов Рамбер. Він прихилився до стіни біля ніжок сусідньої койки і дістав був з кишені пачку сигарет. Але, поглянувши на хлопця, сховав її назад.
Кастель, не встаючи з місця, зиркнув поверх окулярів на Ріє.
— Про батька щось відомо?
— Ні,— відповів Ріє,— він на карантині, в таборі.
Лікар щосили стиснув бильце ліжка, на якому стогнав хлопчик. Він не спускав ока з хворого, який раптом увесь натужився і, знову зціпивши зубенята, якось дивно прогнувся станом і повільно розкинув руки й ноги. Від голого дитячого тільця, прикритого грубою солдатською ковдрою, відгонило їдким потом та змоклою вовною. Помалу тіло хлопця зів’яло, він звів руки й ноги і, все ще нічого не бачачи й нічого не говорячи, здавалося, задихав частіше. Ріє піймав погляд Тарру, але той одразу ж відвів очі.
Вони вже не раз бачили смерть дітей, бо жахіття, яке шаленіло в місті протягом кількох місяців, не вибирало своїх жертв, але вперше їм довелося бути свідками мук дитини хвилина по хвилині, як цього ранку. І, ясно, недугу, що вражала цих невинняток, вони сприймали саме так, як воно й було насправді,— як щось ганебне. Але досі ганьба ця була дещо абстрактна, бо ще ні разу не стежили вони так довго за конанням невинної дитини, не дивились йому просто в лице.
Але тут хлопець, ніби його вкусило щось за живіт, знову скоцюрбився, тоненько писнувши. Так він, скоцюрбившись, пролежав кілька довгих секунд, його била лихоманка, тіпали конвульсії, так ніби маленький тендітний кістяк гнувся під лютим шквалом чуми, тріщав під непослабними поривами лихоманки. Коли шквал минувся, тіло його ледь обм’якло, здавалося, лихоманка відступилась і кинула його, засапаного, на цьому вогкому від поту, зараженому мікробами ложі, де навіть цей короткий перепочинок уже скидався на смерть. Коли втретє його накрила пекуча хвиля, підняла з постелі, хлопець скорчився, забився в куточок, наляканий цим розпашілим жаром, і несамовито тряс головою, відкидаючи покривало. Рясні сльози бризнули з-під його запалених повік, поповзли по сірому личку, а коли напад минувся, він, знеможений, розметав кощаві ніжки й ручки, які за дві доби перетворились на патички, обтягнуті шкірою, і влігся в дещо химерній позі розп’ятого.
Тарру нагнувся і втер своєю важкою долонею піт і сльози з маленького личка. Кастель згорнув книжку і з хвилину дивився на хворого. Він заговорив був, але в середині фрази йому довелося прокашлятись, бо голос його зірвався й пролунав неприродно.
— Ранкової ремісії не було, Ріє?
Ріє сказав, що не було, одначе дитина опирається хворобі куди довше, ніж звично. Панлю, який втомлено прихилився до стіни, озвався глухим голосом:
— Якщо йому судилося померти, він тільки довше мучитиметься.
Ріє рвучко обернувся до нього, розтулив був рота, але змусив себе промовчати, що, мабуть, коштувало йому чималого зусилля, і знову перевів погляд на дитину.
По палаті все ширше розливалося денне світло. Зойки, які долинали з п’яти сусідніх ліжок, де неспокійно ворушилися білі постаті, свідчили про якусь свідому стриманість. Лише з далекого кутка линув крик, який через рівні проміжки часу уривався короткими охами, в них було більше подиву, ніж страждання. Здавалося, навіть самі хворі вже притерпілися і не відчувають страху, як на початку пошесті. В їхньому теперішньому ставленні до хвороби відчувалося щось на зразок прийняття. Один тільки хлопчик бився з недугою щосили. Ріє час від часу мацав йому пульс, зрештою без особливої потреби, а радше, аби вийти зі стану заціпенілої безпорадності, що змагала його, і коли він заплющував очі, то відчував, як йому самому передається чужий трепет і стугонить у його жилах разом з його власною кров’ю. В такі моменти він ніби ототожнював себе з мордованою хворобою дитиною і намагався підтримати її всіма своїми ще нерозтраченими до кінця силами. Але минула хвилина — і ці двоє сердець билися уже не в унісон, дитина вислизала від Ріє, і зусилля лікаря сходили нанівець. Тоді він відпускав тоненький зап’ясток і відходив на місце.
Рожевисте світло, що падало з вікон на стіни, вибілені вапном, поступово прибирало жовтого відтінку. Там, за шибками, вже потріскував пекучий ранок. Навряд чи вони, що зібралися біля койки, чули, як пішов Гран, пообіцявши ще заглянути. Всі чекали. Дитина лежала, як і раніше, з заплющеними очима, але здавалася трохи спокійнішою. Пальці її, схожі на пташині пазурі, обережно перебирали край ліжка. Потім вони поповзли вгору, подряпали ковдру на колінах, і зненацька хлопчик скорчив ноги, підтягнув їх до живота й завмер нерухомо. Тут він уперше розплющив очі і поглянув просто на Ріє, який стояв поруч. На личко його, змучене хворобою, ніби лягла машкара з сірого глею, рот розтулився і майже зразу з губів зірвався крик, один-єдиний, протяглий, він ледь завмирав під час віддихів і заповнив усю палату монотонною надривною скаргою, ремством, таким нелюдським, що, здавалося, то кричить одними устами усе людство. Ріє зціпив зуби, Тарру одвернувся. Рамбер ступив уперед і став поряд з Кастелем, який згорнув книжку, що лежала в нього на колінах. Отець Панлю подивився на цей смажний від хвороби рот, з якого рвався не дитячий крик, а крик поза віком. Він уклякнув, і ніхто не здивувався, почувши, як він вимовив чітко, але здавленим голосом, не заглушуваним цим жалібним стогоном, що нікому не належав: “Боже, врятуй це дитя!”
Але дитя не замовкало, і хворі в палаті захвилювались. Той, хто не вгаваючи скиглив у дальньому кутку, скрикнув тепер в іншому, прискореному ритмі, і скоро окремі його вигуки теж перетворилися на суцільний зойк, супроводжуваний дедалі гучнішим стогоном інших хворих. З усіх кутків палати до них підступила хвиля ридань, заглушуючи молитву отця Панлю, і Ріє, судомно вчепившись пальцями у бильце ліжка, заплющив очі, він ніби захмелів з утоми й огиди.
Коли він підняв повіки, поряд нього стояв Тарру.
— Доведеться мені піти,— сказав Ріє.— Не можу цього знести.
Та раптом хворі, мов за командою, змовкли. І тут лише лікар збагнув, що крики хлопця слабшають, слабшають кожної миті і раптом зовсім припинилися. Довкола знову почулося скімлення, але глухе, ніби далеке відлуння тієї боротьби, що допіру завершилася. Бо вона завершилася. Кастель обійшов ліжко і сказав, що це кінець. З розтуленими, але вже німими устами хлопчик спочивав на зім’ятих покривалах, він раптом став зовсім крихітний, а на щоках його так і не висохли сльози.
Отець Панлю підступив до койки й перехрестив покійника. Потім, підібравши поли сутани, рушив до головного проходу.
— Отже, знову все почнемо спочатку? — звернувся до Кастеля Тарру.
Старий лікар похитав головою.
— Мабуть,— криво посміхнувся він.— Зрештою хлопчик боровся довго.
Тим часом Ріє вже вийшов з палати; простував він так швидко і з таким дивним лицем, що отець Панлю, якого він випередив у коридорі, схопив лікаря за лікоть і притримав.
— Ну, ну, докторе! — мовив він.
Все так само поривчасто Ріє обернувся й люто кинув в обличчя Панлю:
— Адже цей принаймні гріхів не мав — ви самі добре знаєте!
Потім він одвернувся, випередив отця Панлю і рушив у глиб шкільного подвір’я. Там він умостився на лаві, що стояла серед закурених деревець, і стер долонею піт, що заливав очі. Йому хотілося кричати, волати, аби тільки луснув нарешті цей клятий вузол, що перерізав йому навпіл серце. Спека повільно соталася крізь листя фікусів. Бірюзове вранішнє небо затягувало білуватою плівкою, і повітря стало ще задушливіше. Ріє тупо сидів на лаві. Дивився на гілля, на небо, і поступово дихання його вирівнювалось, минала втома.
— Чому ви говорили зі мною так гнівно? — пролунав у нього за спиною чийсь голос.— Мені теж несила було дивитись.
Ріє обернувся до отця Панлю.
— Ви маєте рацію, пробачте мені,— мовив він.— Але втома — це те саме божевілля, й іноді для мене в цьому місті не існує нічого, крім мого протесту.
— Розумію,— пробубонів отець Панлю.— Це справді викликає протест, бо перевищує всі наші людські мірки. Але, може, нам треба любити те, чого не можемо осягнути розумом.
Ріє рвучко випростався. Він подивився на отця Панлю, вклавши в свій погляд усю силу і пристрасть, відпущені йому природою, і труснув головою.
— Ні, панотче,— мовив він.— У мене особисто інше уявлення про любов. І навіть на смертній постелі я не прийму цей світ Божий, де мордують дітей.
Лице Панлю болісно зціпилося, ніби по ньому пробігла тінь.
— Тепер, докторе,— мовив він скрушно,— я зрозумів, що зветься благодаттю.
Але Ріє уже знов обм’як на своїй лаві. Знов піднялася і самих глибин утома, і він промовив уже лагідніше:
— В мене її нема, я знаю. Але я не хочу заходити з вами в такі суперечки. Ми разом працюємо заради того, що нас об’єднує, і це поза межами блюзнірства й молитви! Тільки одне це й важливо.
Отець Панлю присів коло Ріє. Вигляд у нього був схвильований.
— Так,— мовив він,— і ви, ви теж працюєте задля порятунку людини.
Ріє вимушено посміхнувся:
— Ну, знаєте, для мене такі слова, як порятунок людини, звучать надто гучно. Я так далеко не заглядаю. Мене цікавить здоров’я людини, передусім здоров’я.
Отець Панлю нерішуче мовчав.
— Докторе,— нарешті промовив він.
Але одразу ж затнувся. По його чолу також краплями котився піт. Він промимрив: “Бувайте здорові!” і підвівся з лави, очі йому блищали. Він збирався вже йти, але тут Ріє, який сидів задуманий, теж устав і підійшов до нього.
— Ще раз пробачте мені, будь ласка,— сказав він.— Повірте, цей спалах не повториться.
Отець Панлю простягнув лікареві руку й печально промовив:
— А все-таки я вас не переконав.
— А що б це дало? — заперечив Ріє.— Ви самі знаєте, що я ненавиджу зло і смерть. І хочете ви цього чи ні, ми тут разом на те, щоб страждати від цього і з цим боротися.
Ріє затримав руку отця Панлю в своїй.
— От бачите, — додав він, уникаючи дивитися на нього,— тепер і сам Господь Бог не може нас розлучити.
Від того самого дня, як отець Панлю вступив до санітарної дружини, він не вилізав із лазаретів і вражених чумою кварталів. Серед членів дружини він посів місце, яке, на його погляд, найбільше личило йому за рангом, тобто перше. На що-що, а на смерть він надивився. І хоча теоретично він був захищений від зараження запобіжними щепленнями, думка про власну смерть не була йому чужою. Зовні він за будь-яких обставин зберігав спокій. Але від того дня, коли він протягом кількох годин дивився на мрущу дитину, щось у ньому надломилося. На обличчі все виразніше читалася внутрішня напруга. І коли він якось із усміхом сказав Ріє, що саме готує невеличку роботу — трактат на тему: “Чи повинен священнослужитель звертатися до лікаря?”, лікареві здалося, ніби за цими словами ховається щось більше, ніж хотів сказати панотець. Ріє висловив бажання ознайомитися з цією працею, але Панлю заявив, що незабаром він виголосить на обідні для чоловіків проповідь і постарається викласти в ній бодай окремі свої міркування.
— Радий буду, докторе, якщо ви теж прийдете; певен, що вас це зацікавить.
Друга проповідь отця Панлю випала на вітряний день. Сказати правду, ряди присутніх після першого разу значно поріділи. Головне тому, що такі видовиська вже втратили для наших співгромадян принаду новизни. Та й саме слово “новизна” теж утратило свій первісний сенс у ті важкі дні, які переживало наше місто. До того ж більшість наших співгромадян, якщо досі остаточно й не занедбала виконання релігійних обов’язків або не поєднувала їх надто відкрито зі своїм особистим, глибоко неморальним життям, то надолужувала звичні відвідування церкви досить-таки безглуздими забобонами. Вони воліли не ходити на месу, зате носили на шиї всілякі медальйони, що мали властивість запобігати недугам, або амулети з образом святого Роха.
Для прикладу можна навести непомірне захоплення наших співвітчизників різними пророцтвами. Так, навесні ми всі з хвилини на хвилину дружно чекали припинення чуми і нікому не спадало на думку запитувати, що гадає сусід про строки пошесті, бо всі намагалися себе переконати, що вона от-от згасне. Але збігали дні, і люди почали побоюватися, що лихо взагалі ніколи не скінчиться і тоді кінець пошесті став об’єктом спільних сподівань. Отож поширилися всілякі пророцтва, насмикані з висловлювань католицьких святих і пророків. Власники міських друкарень притьмом збагнули, який зиск можна мати з цього повсюдного захоплення, і видрукували великим накладом тексти, що ходили по всьому Орану. Але, помітивши, що це не вгамувало жадібної цікавості публіки, ділки почали пошуки, переглянули всі міські бібліотеки і, виявивши підхожі свідчення такого роду, розсипані по місцевих літописах, розповсюджували їх по місту. Оскільки ж літопис скупий на подібні пророцтва, їх почали замовляти журналістам, які, принаймні в цьому, виявили таку саму обізнаність, як і їхні вчителі минулих століть.
Деякі з цих пророцтв друкували підвалами в газетах. Читачі накидалися на них з такою самою жадібністю, як на сентиментальні історійки, що містилися на останній сторінці в благословенні часи здоров’я. Деякі з цих пророцтв ґрунтувалися на вельми химерних розрахунках, де все подавалося мішма: і неодмінно цифра тисяча, і кількість смертей, і підрахунок місяців, що минули під кормигою чуми. Інші наводили порівняння з великими чумними морами, званими в пророцтвах константними, і зі своїх більш чи менш химерних підрахунків добували дані про наше нинішнє випробування. Але особливо високо цінувала публіка пророцтва, складені в дусі пророцтв Апокаліпсиса, що звістували низку подій, кожну з яких можна було легко пристосувати до нашого міста, і то таких плутаних, що кожен міг тлумачити їх відповідно до свого особистого уподобання. Щодня перегортали творіння Нострадамуса та святої Одилії і щоразу збирали щедре жниво. Всі ці пророцтва об’єднувала спільна риса — відрадний фінал. І тільки чума не мала такої властивості.
Отож забобони міцно заступили нашим співгромадянам релігію, і саме з цієї причини церква, де читав свою проповідь отець Панлю, була заповнена всього на три чверті. Коли ввечері Ріє зайшов до собору, вітер зі свистом просотувався поміж стулками вхідних дверей, вільно гуляв між присутніми. І в цьому вогкому, скутому тишею храмі, де зійшлися самі лише чоловіки, Ріє присів на лаву й побачив, як на кафедру зійшов велебний отець. Заговорив він лагіднішим і задумливішим тоном, ніж першого разу, і парафіяни відзначили подумки, що він не без деякого вагання взявся до діла. І ще одна цікава деталь: тепер він говорив не “ви”, а “ми”.
Одначе голос його помалу міцнів. Спершу він нагадав про те, що чума панує в нашому місті ось уже кілька довгих місяців і що тепер ми взнали її краще, бо не раз бачили, як сідала вона до нашого столу або до узголів’я постелі близької нам людини, як простувала поряд з нами, піджидала нашого виходу з роботи: отож тепер ми, можливо, здатні краще сприйняти те, що вона говорить нам безнастанно і до чого ми в перші хвилини розгубленості дослухалися, очевидно, недостатньо. Те, що панотець Панлю віщував з тієї самої кафедри, лишається слушним — або принаймні таке було тоді його переконання. Але можливо, як і всі ми,— тут отець Панлю скрушно вдарив себе в груди,— можливо, він і думав і говорив про це без належного милосердя. Але все ж таки у мові його було й зерно істини: з усього і завжди можна добути науку. Найжорстокіше випробування — і те благо для християнина. А християнин саме в даному випадку і повинен прагнути цього блага, шукати його, розуміти, в чому воно і як його знайти.
В ту хвилину люди, що сиділи довкола Ріє, відкинулися на спинку лавок і розташувалися з усією можливою в церкві зручністю. Одна зі стулок оббитих повстю дверей тихо ляскала від вітру. Хтось із присутніх підвівся з місця й притримав її. І Ріє, увагу якого відвернув цей рух, майже не чув того, про що заговорив після паузи отець Панлю. А той говорив приблизно так: не слід намагатися пояснювати явлене чумою видовище, а слід намагатися засвоїти те, що можна засвоїти. Коротко, за словами проповідника, так принаймні витлумачив їх собі Ріє, що слухав поверхово, виходило, ніби пояснювати тут нема чого. Але він прислухався з більшою цікавістю, коли проповідник несподівано гучно виголосив, що багато чого можна пояснити перед лицем Господа Бога, а інше так і не поясниться. Звісно, існує добро і зло, і звичайно кожен легко бачить різницю між ними. Але коли ми доходимо до внутрішньої сутності зла, тут і чигають на нас труднощі. Існує, приміром, зло, на позір необхідне, і зло, на позір марне. Є Дон-Жуан, ввергнутий у пекло, і є скін невинної дитини. Бо коли цілком справедливо, що розпусника покарано Божою десницею, то важко зрозуміти страждання дитини. І справді, нема на світі нічого важливішого над страждання дитини, і жахіття, яке тягне за собою це страждання, і причини цього страждання, що їх треба знайти. Взагалі, Бог усе полегшує нам, і з цього погляду наша віра не заслуговує похвал — вона природна. А тут він, Бог, навпаки, припирає нас до стіни. Таким чином, ми під стінами чуми і саме з її лиховісного затінку зобов’язані здобути для себе благо. Отець Панлю відмовлявся навіть від тих пільг і попусків, які дозволили б перескочити через цю стіну. Йому нічого не коштувало сказати, що вічне раювання, яке чекає на дитину, може сторицею винагородити його за земні муки, але, по правді кажучи, він і сам не знає, чи так воно. Бо хто ж візьметься запевняти, що століття райського блаженства можуть оплатити бодай мить людського страждання? Той, хто твердив би так, не був би, звісно, християнином, бо наш Учитель зазнав муки плоттю своєю і духом своїм. Ні, панотець Панлю залишиться біля підніжжя стіни, вірний образові четвертування, символом якого є хрест, і перебуде віч-на-віч з муками дитини. І скаже безстрашно тим, хто нині його слухає: “Братове мої, прийшла пора. Або треба у все вірити, або все відкинути… А хто серед нас посміє відкинути все?..”
У Ріє на мить майнула думка, що панотець договорився до прямої єресі. Але тут речник заходився з новим завзяттям доводити, що цей припис згори, ця ясна вимога йде на благо християнинові. Вона ж запишеться йому як чеснота. Він, Панлю, знає, що та чеснота, про яку мовиться нижче, можливо, містить у собі щось надмірне і вразить багато умів, привчених до поблажливішої і класичнішої моральності. Проте релігія періоду чуми не може залишитися нашою щоденною релігією, і якщо Бог здатний попустити, ба навіть зажадати, щоб душа спочивала й раділа в часи щастя, то зажадав він також, щоб релігія в годину випробування стала несамовитою. Сьогодні Бог сподобляє ласки своєї створіння, насилаючи на них нечувані нещастя, аби могли вони віднайти і взяти на плечі свої найвищу чесноту, яка є Все або Ніщо.
Багато сторіч тому один світський мислитель твердив, що йому відкрито таємницю церкви, яка полягала в тому, що чистилища не існує. Під цими словами він розумів, що немає півзаходів, що є тільки рай і пекло і що людині, згідно з її власним вибором, вготовано райське блаженство або вічні муки. За словами отця Панлю, це було чистісінькою єрессю, яка могла народитися лише в душі вільнодумця. Бо чистилище існує. Але зрозуміло, бувають часи, коли годі на це чистилище розраховувати, бувають часи, коли не можна говорити про дрібні грішки. Усякий гріх смертний, і всяка байдужість злочинна. Або все, або нічого.
Отець Панлю замовк, і до вух Ріє виразніше донеслося скигління вітру, що розгулявся і зі свистом продирався в шпарку під дверима. Але панотець одразу ж заговорив знову й сказав, що чесноту цілковитого прийняття, про яку він згадав вище, не слід розуміти в рамках того вузького сенсу, який звичайно їй надається, що йшлося не про звичайний послух, ба навіть не про важкодосяжне упокорення. Так, він має на увазі упокорення, але те упокорення, на яке добровільно погоджується упокорюваний. Безперечно, страждання дитини принизливе для розуму й серця. Але саме тому, і тут отець Панлю запевнив свою аудиторію, що йому нелегко буде вимовляти ці слова, тому треба жадати страждань, оскільки їх зажадав Господь. Тільки так християнин іде на те, аби не давати пощади нічому, а що всі виходи для нього заказано, дійде до головного, найістотнішого вибору. І вибере він беззастережну віру в усе, аби не бути змушеним до беззастережного заперечення. І так само, як ті славні жінки, які, дізнавшись, що набряклі бубони свідчать про те, що тіло природним шляхом виганяє з себе заразу, благають тепер у церквах: “Господи, пошли йому бубони”, ось так і християнин повинен уміти здатися на волю Божу, хай навіть вона незбагненна. Не можна казати: “Я це розумію, але для мене це неприйнятне”: треба кинутися в серцевину цього неприйнятного, яке наслане на нас саме для того, щоб ми зробили свій вибір. Страждання дитини — то наш гіркий хліб, але без хліба душа наша захиріла б від духовного голоду.
Тут приглушений гомін, що звичайно супроводжував кожну паузу в проповіді отця Панлю, зміцнів, але панотець заговорив з несподіваною силою і, ніби поставивши себе на місце своїх слухачів, спитав, як слід поводитися. Він певний, що першою думкою і першим словом буде страшне слово “фаталізм”. Так ось, він не цуратиметься цього слова, якщо йому дозволять додати до слова “фаталізм” епітет “активний”. Звісно, він хоче нагадати ще раз: не треба наслідувати абіссінців християнського віровчення, про яких він уже говорив у попередній проповіді. І не годиться навіть подумки наслідувати персів, які під час мору кидали свої лахи в християнські санітарні пікети, голосно закликаючи небеса наслати чуму на цих невірних, які сміють боротися проти бича, посланого від Бога. Але, з другого боку, не треба брати прикладу також і з каїрських ченців, які при чумній пошесті, що спалахнула в минулому сторіччі, причащалися, беручи проскуру щипчиками, щоб уникнути дотику з вологими смажними устами, де могла таїтися зараза. І зачумлені перси, й каїрські ченці однаково грішили. Бо для перших страждання дитини було ніщо, а для других, навпаки, цілком людський страх перед муками заглушав усі інші почуття. В обох випадках спотворювалася сама проблема. 1 ті, і ті лишалися глухими до голосу Божого. Одначе Панлю хоче нагадати й інші приклади. Якщо вірити старовинній хроніці, що розповідає про велику марсельську моровицю, то там ідеться про те, що з вісімдесят одного ченця монастиря Мерсі чуму пережило тільки четверо, і з тих чотирьох троє втекло куди очі світять. Так говорить літопис, а літопис, як відомо, не зобов’язаний коментувати. Але, читаючи хроніку, отець, Панлю думав про те, що лишився там один всупереч сімдесяти семи смертям, всупереч прикладу трьох уцілілих братчиків. І, вдаривши кулаком об край кафедри, превелебний отець гукнув: “Братове мої, треба бути тим, хто лишається!”
Звичайно, це не означає, що слід зректися заходів перестороги, розумного ладу, який запроваджує суспільство, борючись із безладдям стихійного лиха. Не слід слухати тих моралістів, які товкмачать, що треба вклякнути і дати подіям іти своєю чергою. Навпаки, треба тихенько пробиватися в пітьмі, хай навіть наосліп, і намагатися робити добро. А щодо решти, то мусимо зоставатися на місці, покластися смиренно на Господа навіть у сконі дітей малих і не шукати прихистку для самого себе.
Тут отець Панлю повідав слухачам історію славетного єпископа Бальзенса під час марсельської чуми. Проповідник нагадав аудиторії, що наприкінці пошесті єпископ, зробивши все, що повелів йому обов’язок, і переконаний, що нема ніякої ради, зачинився в своєму домі, куди понаносив запаси харчів, і наказав замурувати браму; і от марсельці з несталістю, цілком закономірною, коли чаша страждань буває переповнена, зненавиділи того, кого вважали раніше своїм кумиром, обклали його оселю трупами, бажаючи поширити заразу, і навіть перекидали мерців через стіни, аби наразити його на вірну смерть. Отож єпископ, піддавшись останній слабкості, сподівався знайти прихисток серед розгулу смерті, а мертві падали йому на голову з неба. І ми повинні добути з цього прикладу науку — нема під час чуми і не може бути острівця. Ні, середини не дано. Треба прийняти ганебне, оскільки кожен мусить вибирати — ненавидіти йому чи любити Бога. А хто ж наважиться вибрати ненависть до Бога?
“Братове мої,— вів далі Панлю, і з його інтонації парафіяни здогадалися, що проповідь підходить до завершення,— любов до Бога — трудна любов. Вона вимагає цілковитого самозречення, зневаги до своєї особи. Але тільки він один може змити жах страждання й загибелі дітей, у кожному разі, тільки він може обернути його на необхідність, бо людина негодна цього зрозуміти, вона може тільки бажати цього. Ось така наука, яку я хотів засвоїти разом із вами. Така віра, жорстока в очах людей і єдино цінна в очах Всевишнього, до якого ми й повинні наблизитися. Перед лицем такого моторошного видовиська всі ми маємо стати рівними. На тій верховині все зіллється і все зрівняється; і зазоріє істина з-під видимої несправедливості. Ось чому в багатьох церквах південної Франції зачумлені спочивають під плитами церковних хорів, і священнослужителі звертаються до своєї пастви з висоти цих могил, і істини, які вони проповідують, засяють з того попелу, куди, гай-гай, внесли свою лепту і малі діти”.
Коли Ріє виходив з церкви, шквалистий вітер вдерся в прочинені двері, вдарив у лице парафіян, що розходилися додому. Вітер нагнав у собор пахощі дощу, аромат мокрого асфальту, і молільники, ще не досягнувши паперті, вже знали, яким відкриється перед їхніми очима місто. Поперед лікаря йшли старий священик із молодим дияконом, обидва боролися з поривами вітру, що силкувався зірвати їхні капелюхи. Старий навіть під час цього нерівного змагання не переставав обговорювати проповідь. Він віддавав належне проречистості отця Панлю, але його вразила сміливість висловлених у казанні думок. Він вважав, що в проповіді було не стільки сили, скільки неспокою, і що священнослужитель у віці отця Панлю не має права так непокоїтися. Молодий диякон нагнув голову, сподіваючись ухилитися від ударів вітру, і запевнив, що він часто буває в отця Панлю і знає про еволюцію, яка сталася з ним, що трактат його буде ще сміливіший і, можливо, навіть не дістане imprimatur .
— Яка в нього все-таки головна ідея? — допитувався старий священик.
Вони підійшли вже до паперті, вітер з завиванням накинувся на них, і диякон відповів не відразу. Скориставшись хвилиною затишку, він сказав тільки:
— Якщо священнослужитель звертається по допомогу до лікаря, тут явна суперечність.
Тарру, якому Ріє переказав проповідь отця Панлю, зауважив, що він сам особисто знав священика, який під час війни втратив віру, побачивши хлопця, який лишився без очей.
— Панлю має рацію,— додав Тарру.— Коли невинна істота лишається без очей, християнин може тільки або втратити віру, або пристати на сліпоту. Панлю не бажає втратити віри, він піде до кінця. Саме це він і хотів сказати.
Можливо, зауваження Тарру проллє якесь світло на подальші лиховісні події і на поводження самого отця Панлю, загадкове навіть для близьких йому людей. Хай читач міркує про це сам.
Отож через кілька днів після казання отець Панлю надумав перебратися на нову квартиру. Саме в цей час у зв’язку з поширенням пошесті все місто, здавалося, міняло свої звичні оселі. І як свого часу Тарру довелося покинути готель і оселитися в доктора Ріє, достоту так і отець Панлю змушений був виїхати з наданого йому від ордену помешкання і перебратися до одної бабусі, ревної богомолки, досі ще милуваної чумою. Отець Панлю перебрався на нове житло з почуттям дедалі дужчої втоми й страху. А тому він одразу ж утратив пошану своєї господині. Бо коли бабуся почала на всі лади вихваляти пророцтва святої Одилії, священик виявив деяку нетерплячку, певне через утому. Хоч як він потім намагався добитися від бабусі бодай доброзичливого нейтралітету, його зусилля були марні. Надто погане враження справив він тоді, на початку. І щовечора, йдучи з вітальні до відведеного йому покою, що тонув у мереживах, власноручно плетених господинею, він бачив тільки її спину і ніс у пам’яті сухе: “На добраніч, панотче”, кинуте через плече. І одного такого вечора, вже вкладаючись спати, він відчув, як у скронях, у зап’ястках, у голові завирували, заходили хвилі лихоманки, що дозрівала в ньому вже кілька днів.
Про подальше пощастило довідатися тільки з розповіді його господині. Вранці вона, як звичайно, піднялася ні світ ні зоря. Марно прочекавши свого пожильця, вона, здивована тим, що превелебний отець не виходить зі свого покою, наважилася обережно постукати в двері. Вона побачила, що він не вставав після безсонної ночі. Він важко дихав, і лице в нього було ще багровіше, ніж звично. За її словами, вона цілком ґречно запропонувала йому викликати лікаря, але пропозицію її було відкинуто з прикрою різкістю, як вона висловилася. Їй залишилось тільки одне — піти геть. Трохи згодом панотець подзвонив і попросив її зайти до нього. Перепросив за мимовільну різкість і заявив, що про чуму не може бути й мови, що він не помітив у себе жодної з її ознак, очевидно, то все через незмірну втому, але це минеться. На що стара пані з гідністю заперечила, що коли вона й запропонувала викликати лікаря, то зовсім не тому, що стурбувалася за себе, що боятися їй нема чого, оскільки її живоття і смерть у руці Божій, просто вона стурбувалася станом превелебного отця, бо вважає й себе якоюсь мірою відповідальною за нього. А що він промовчав, вона знову запропонувала викликати лікаря, вважаючи, що виконує свій прямий обов’язок. Панотець знову відмовився, але цього разу додав до своєї відмови якісь вельми туманні, за словами старої пані, пояснення. Зрозуміла вона якраз те, що, на її погляд, було незрозуміле з усієї його тиради, а саме: панотець відмовився викликати лікаря, бо це мовляв, суперечить його принципам. Природно, вона подумала, що розум її квартиранта дещо потьмарився від жару, і обмежилася тим, що принесла йому чашку трав’яного відвару.
Поклавши якнайретельніше виконувати свої обов’язки, коли вже так сталося, господиня зазирала до пожильця регулярно кожні дві години. Найбільше вразило її гарячкове збудження, що не покидало панотця весь день. Він то відкидав ковдру, то знову натягував її, раз у раз проводив долонею по вогкому чолу і, підводячись на ліжку, намагався відкашлюватися, кашель у нього був якийсь дивний, хрипкий, здавлений і воднораз вологий, ніби все у нутрощах його відривалося. З боку здавалося, ніби він силкується вихаркати з горла шматки вати, що душила його. Після цих нападів він падав на подушки, видно геть знеможе ний. Потім він знову підводився і кілька секунд дивився кудись на стіну, і дивився з неприродною пильністю, певне ще гарячковішою, ніж попереднє збуждення. Але стара пані все ще не зважувалася викликати лікаря, боячись роздратувати хворого.
А втім, ця страшна на вигляд хвороба могла бути нападами звичайної лихоманки.
Однак надвечір вона зважилася ще раз побалакати з отцем Панлю і дістала вельми нерозбірливу відповідь. Вона повторила свою пропозицію. Але тут панотець підвівся на ліжку і, хоча задихався, цілком виразно промовив, що не бажає показуватися лікарям. По цих словах господиня вирішила зачекати до ранку і, якщо стан отця Панлю не поліпшиться, зателефонувати до агентства Інфдок, добре що номер десятки разів на день повторювали по радіо. Все так само неухильно виконуючи свої обов’язки, вона вирішила заходити до хворого вночі й наглядати за ним. Але ввечері, давши йому чашку свіжого відвару, вона прилягла на хвилину й прокинулася лише на світанку. Відразу ж вона побігла до пожильця.
Панотець лежав без руху. Вчорашня багровість шкіри змінилася мертвотною блідістю, тим більш показною, що риси обличчя не втратили своєї округлості. Хворий невідривно дивився на люстру з кольоровими кришталевими дармовисиками, почеплену над ліжком. На появу старої пані він повернув до неї голову. За її словами, вигляд у нього був такий, ніби всю ніч його били і на ранок він від слабкості втратив здатність реагувати на будь-що. Вона спитала, як він себе почуває. І він відповів з тією самою дивною байдужістю, що так вразила господиню: він почуває себе погано, але викликати лікаря не треба і хай його просто відправлять до лазарету, згідно з усіма приписами. Стара пані, перелякана, кинулася до телефону.
Ріє прибув опівдні. Вислухавши розповідь хазяйки, він сказав лише, що отець Панлю має рацію, але що, на жаль, його викликали надто пізно. Панотець зустрів його так само байдуже. Ріє оглянув хворого і, на превеликий свій подив, не виявив жодних характерних ознак бубонної або легеневої чуми, окрім ядухи і стиснення в грудях. Так чи інакше, пульс був такий млявий, а загальний стан такий загрозливий, що надії майже не лишалось.
— У вас нема ніяких характерних симптомів цієї недуги,— сказав Ріє Панлю.— Але оскільки цілковитої ясності немає, я повинен вас ізолювати.
Панотець якось дивно посміхнувся, ніби з ввічливості, і промовчав. Ріє вийшов до сусідньої кімнати зателефонувати і вернувся до спальні. Він глянув на панотця.
— Я лишуся при вас,— лагідно сказав він.
Хворий, здавалося, збадьорився при цих словах і звів на лікаря ледь потеплілі очі. Потім він сказав, так натужно вимовляючи слова, що лікар не зрозумів, лунає в його голосі журба чи ні.
— Дякую,— промовив Панлю.— Але священнослужителі не мають друзів. Усі свої почуття вони вкладають у свою віру.
Він попросив дати йому розп’яття, що висіло в узголів’ї, і, коли прохання його було виконане, відвернувся, й почав дивитися на розп’яття.
В лазареті отець Панлю і рота не розкрив. Наче бездушний предмет, він скорився всім приписаним процедурам, але розп’яття з рук уже не випускав. Одначе випадок його був неясний. Ріє мучився сумнівами. То була чума, і то не було чумою. А втім, протягом останнього часу їй, здавалося, дає втіху плутати карти діагностики. Але у випадку отця Панлю, як з’ясувалося згодом, ця невизначеність особливої ваги не мала.
Температура підскочила. Кашель став ще хрипкішим і мучив хворого цілий день. Врешті надвечір панотцеві пощастило вихаркнути ту вату, що душила його. Харкотиння було забарвлене кров’ю. Хоч як лютувала лихоманка, отець Панлю так само байдуже дивився довкола, і, коли назавтра санітари знайшли уже захололе тіло, що наполовину сповзло з койки, погляд його нічого не виражав. У карточці записали: “Випадок сумнівний”.
Того року день усіх святих минав зовсім не так, як звичайно. Звісно, зіграла тут своє і погода. Погода різко змінилася, і по запізнілій жароті несподівано прийшла осіння прохолода. Як і в попередні роки, не вгаваючи, свистів холодний вітер. Через усе небо пливли густі хмари, занурюючи в тінь будинки, що траплялися їм дорогою, але скоро вони пропливали, все знову заливало холодне золотаве світло листопадового дня. На вулицях з’явилися перші плащі. Дивовижна річ, невдовзі все місто шелестіло від прогумованих блискучих тканин. Виявляється, газети надрукували повідомлення про те, що двісті років тому в годину великої чуми на півдні Франції лікарі, намагаючись урятуватися від зарази, ходили в промащеному одязі. Власники крамниць зуміли скористатися з цієї обставини і викинули на прилавки всяку немодну заваль, з допомогою якої наші співгромадяни сподівалися захистити себе від чуми.
Але хоч які очевидні були прикмети осені, всі ми пам’ятали і знали, що цвинтарі того дня занедбані. В попередні роки трамваї були повні прісних пахощів хризантем, і жінки громадками рушали туди, де спочивали їхні близькі, щоб прикрасити квітами рідні могили. Раніше цього дня живі намагалися винагородити покійного за ту самоту й забуття, в яких він перебував стільки місяців поспіль. Але цього року ніхто не бажав думати про мертвих. Адже про них і так думали забагато. І дивно було б знову відвідувати рідну могилу, платити данину легкому жалю й чорній меланхолії. Тепер покійники не були, як раніше, просто чимось занедбаним, до яких приходять раз на рік для годиться. Вони стали непроханими влазнями, яких хотілося швидше забути. Ось чому проводи того року вийшли якісь неприродні. Коттар, який, на думку Тарру, ставав дедалі ущипливіший на язик, сказав, що тепер у нас щодня проводи.
І справді, в печі крематорію все веселіше палахкотів феєрверк чуми. Щоправда, смертність нібито стабілізувалася. Але здавалось, ніби чума затишно розсілася десь на вершечку і віднині вносить до своїх щоденних убивств точність і акуратність справного чиновника. На думку осіб тямущих, то був, властиво, добрий знак. Так, приміром, доктор Рішар вважав надзвичайно обнадійливим той факт, що крива смертності, різко піднявшись, пішла потім рівно. “Чудова, прекрасна крива”,— запевняв Рішар. Він знав, повторював, що пошесть уже досягла, за його висловом, стелі. І тому їй залишається тільки падати. В цьому він бачив заслугу доктора Кастеля, точніше, його нової сироватки, яка й справді в кількох випадках несподівано дала чудові наслідки. Старий Кастель не перечив, але, на його думку, годі щось передбачити, бо з історії відомо, ніби епідемія зненацька робить різкі стрибки. Префектура, що вже давно палала бажанням заспокоїти уми оранців, а це було дуже нелегко, маючи на увазі чуму, запропонувала зібрати лікарів з тим, щоб вони склали відповідну доповідь, як раптом чума забрала також і доктора Рішара, і саме тоді, як крива досягла стелі.
Дізнавшись про цей, безперечно, приголомшливий випадок, що, втім, нічогісінько не доводив, міські власті зразу ж укинулись у песимізм, такий же безпідставний, як і оптимізм, якому за тиждень до того вони піддавалися. А Кастель просто почав готувати свою сироватку ще старанніше, ніж раніше. Так чи інак, не лишилося жодного громадського будинку, що його не перетворили на лікарню або лазарет, і якщо досі не замахнулись на префектуру, то лише тому, що треба було мати якесь місце для всіляких збіговиськ. А все ж таки, беручи загалом, саме через відносну стабілізацію пошесті в ту пору санітарна служба, організована Ріє, цілком могла впоратися зі своїми завданнями. Лікарі й санітари, які працювали до знемоги, могли сподіватися, що вже більших зусиль од них не вимагатиметься. Їм треба було тільки якнайпильніше, якщо можна так сказати, виконувати свій людський обов’язок. Легенева форма чуми — спершу було зареєстровано лише кілька її випадків — нині швидко ширилася по всьому місту, так, наче вітер розпалював і роздмухував пожежу в грудях людей. Хворі, яких мучила кривава блювота, гинули набагато швидше. При цій новій формі хвороби слід було чекати швидкого поширення зарази. Але думки фахівців щодо цього розходилися. Для більшої безпеки санітарний персонал працював і далі в масках, просякнутих дезінфекційним складом. На перший погляд, епідемія мала б ширитися. Але оскільки випадки захворювання бубонною чумою, порідшали, баланс вирівнявся.
Між іншим, міська влада мала й так багато мороки — на харчі ставало все сутужніше. Спекулянти, звісно, не стояли осторонь і продавали за неймовірною ціною продукти першої необхідності, що вже позникали з базару. Бідні родини опинилися в скруті, тоді як багатим не бракувало майже нічого. Здавалося б, чума мала зміцнити узи рівності між нашими співгромадянами саме через ту невблаганну безсторонність, з якою вона діяла в своєму відомстві, а виходило навпаки — епідемія завдяки звичайній грі егоїстичних інтересів ще більше загострила в людських серцях почуття несправедливості. Зрозуміло, за ними зберігалася бездоганна рівність смерті, але саме її ніхто не бажав. Бідняки, що пухли з голоду, тоскно мріяли про сусідні міста й села, де живуть вільно, а хліб не такий дорогий. Оскільки їх не можуть досхочу нагодувати, хай тоді дозволять виїхати — такі були їхні почуття, можливо, не зовсім розважливі. Словом, дійшлося до того, що на стінах будинків почало з’являтися гасло: “Хліба або волі”. Іноді його вигукували вслід префектові. Ця ущиплива фраза правила за сигнал до демонстрацій, і, хоча їх швидко приборкали, всі розуміли, наскільки справа серйозна.
Природно, газети за наказом згори діяли в дусі несамовитого оптимізму. Якщо вірити їм, то найхарактернішим для лихої години був “винятковий спокій і витримка, хвилюючий приклад якої подавало населення”. Але в наглухо закритому місті, де нічого не лишалося в таємниці, нікого не ввів в оману той “приклад”, поданий нашою громадськістю. Щоб скласти собі правильне уявлення про згаданий спокій і витримку, досить було заглянути в карантин або в “табір ізоляції”, влаштований нашою владою. Сталося так, що оповідач, заклопотаним іншими справами, сам у них не бував. Тим-то він може тільки навести свідчення Тарру.
Тарру і справді розповів у своєму щоденнику про відвідини такого табору, влаштованого на міському стадіоні, куди він ходив разом з Рамбером. Стадіон розташований майже за містом і одним боком виходить на вулицю, де бігають трамваї, а другим — на великі пустирі, що тягнуться до краю плато, на якому стоїть місто. Він обнесений високим бетонним муром, отож досить було поставити біля всіх чотирьох брам вартових, щоб перешкодити втечам. Крім того, відокремлені високою стіною від вулиці, бідолахи, що попали в карантин, могли не боятися нездорової цікавості роззяв. Зате протягом цілого дня на стадіоні було чути, як зовсім поруч проходять з гуркотом незримі звідси трамваї, і з того, як дужчав у певні години гамір юрби, відрізані від світу бідолахи здогадувалися, що люди ідуть з роботи чи на роботу. Таким чином, вони знали, що життя, куди їм нині заборонено доступ, триває всього за кілька метрів від них і що бетонні стіни розділяють два всесвіти, ще чужіші один одному, ніж коли б вони були на двох різних планетах.
Тарру й Рамбер надумали податися на стадіон у неділю по обіді. До них приєднався Гонсалес, той самий футболіст; Рамбер розшукав його і вмовив узяти на себе спостереження за зміною варти біля стадіонної брами. Рамбер обіцяв познайомити його з начальником табору. Зустрівшись зі своїми супутниками, Гонсалес сказав, що саме о цій порі, звісно, до чуми, він починав перевдягатися, готуючись до матчу. Тепер, коли всі стадіони реквізували, податися було нікуди, і Гонсалес почував себе трохи не гультяєм, навіть вигляд він мав відповідний. Саме з цієї причини він і погодився взяти на себе чергування в таборі, але за умови, що працюватиме лише в останні дні тижня. Небо замостило хмарами, і Гонсалес, задерши носа, журно зауважив, що така погода — не дощова і не сонячна — для футболу найкраща. В міру відпущеного йому природою красномовства він намагався змалювати слухачам запах втирань, що стояв у роздягальні, тисняву на трибунах, яскраві плями майок на бурому полі, в перерві смак цитрин або шипучки, що поколює пересохлу горлянку тисячею крижаних голок. Тарру в своїх записках зазначає, що під час усього шляху по вибоїстих вуличках передмістя футболіст безперервно гнав поперед себе пер-ший-ліпший камінець. Він намагався зафутболити його просто в гратки риштаків і, якщо це вдавалося, вигукував: “Один нуль на мою користь!” Докуривши сигарету, він спритно випльовував її в повітря і силкувався на льоту підчепити ногою. Біля самого стадіону дітлахи, що грали в футбол, закинули в їхній бік м’яча, і Гонсалес не полінувався збігати за ним і відфутболити назад якнайточнішим ударом.
Нарешті ввійшли на стадіон. Усі трибуни були заповнені. Але на полі тісними рядами стояло кілька сотень червоних шатрів, усередині яких, вони помітили ще здалеку, були ноші й клунки з пожитками. Трибун вирішено не захаращувати, щоб інтерновані могли посидіти там у захистку від дощу або палючого сонця. Але перед заходом сонця їм треба було розходитися по наметах. Під трибунами містилися душові, їх підремонтували, а роздягальні переобладнали під канцелярію і медпункти. Більшість інтернованих уподобала трибуни. Інші снували переходами. А дехто, присівши навпочіпки біля входу до свого шатра, неуважно оглядався навколо. Ті, що сиділи на трибунах, мали пригнічений вигляд здавалося, вони когось виглядають.
— А що вони роблять цілі дні? — спитав Тарру в Рамбера.
— Нічогісінько не роблять.
І справді, майже всі сиділи мляво, поспускавши руки, розтуливши порожні долоні. Дивне враження справляло це величезне стовповисько неприродно мовчазних людей.
— Перші дні тут оглухнути можна було,— пояснив Рамбер.— Ну а потім, з часом, майже перестали розмовляти.
Якщо вірити нотаткам Тарру, то він цілком розумів цих неборак, він легко уявив собі, як у перші дні, набившись у намети, вони дослухаються до нудного дзижчання мух або чухаються мало не до крові, а коли трапляється жаліслива пара вух, волають про свій гнів або страх. Але відтоді як табір переповнився вщерть, таких жалісливих попадалося дедалі рідше. Тому доводилося мовчати й дивитися зизом на сусіда. Здавалось, і справді з сіренького, та все ж таки променистого неба хтось сіє на цей пурпуровий табір підозріливість і недовіру.
Атож, вигляд усі вони мали недовірливий. Раз їх відокремили від решти світу, то це неспроста, й обличчя у всіх стали однакові, як у людей, які в чомусь намагаються виправдатися і потерпають від страху. Хай би на кого спав погляд Тарру, кожен знічев’я озирався довкола, певно, страждаючи від абстрагуючої розлуки з тим, що складало сенс його життя. А що вони не могли з ранку до ночі думати про смерть, вони взагалі ні про що не думали. Вони були ніби у відпустці. “Але найстрашніше,— записав Тарру,— що вони, забуті, розуміють це”. Ті, хто їх знав, забув, бо думав про інше, і це цілком природно. А той, хто їх любить, теж їх забув, бо відбігав ноги, клопочучись про їхнє ж звільнення і вишукуючи всілякі ходи. Думаючи, як би швидше визволити своїх близьких із полону, вони вже не думають про того, кого треба визволити. І це також не дивина. І зрештою бачиш, що ніхто не здатний по-справжньому думати ні про кого, навіть у годину найгіркіших випробувань. Бо думати по-справжньому про когось — значить думати про нього постійно, хвилина по хвилині, нічим від цих думок не відвертаючись: ні клопотами по господарству, ні пролетілою повз тебе мухою, ні трапезою, ні сверблячкою. Але завжди були і будуть мухи і сверблячка. Ось чому життя вельми трудна штука. А вже вони чудово це знають”.
До них підійшов начальник табору і сказав, що їх бажає бачити якийсь пан Отон. Посадивши Гонсалеса в себе в кабінеті, начальник одвів решту до трибуни, де осторонь сидів пан Отон. При їхньому наближенні він підвівся. Він був одягнений, як на волі, навіть не розлучився з туго накрохмаленим комірцем. Лише одну зміну виявив у ньому Тарру — жмутики волосся на скронях безглуздо скуйовдилися і шнурок на одному черевику розв’язався. Вигляд у слідчого був стомлений, і він ні разу не глянув співрозмовникам у вічі. Він сказав, що радий їх бачити і просить передати свою вдячність докторові Ріє за все, що той зробив.
Рамбер і Тарру промовчали.
— Сподіваюся,— додав слідчий після короткої паузи,— сподіваюся, що Філіпп не дуже мучився.
Вперше Тарру почув, як пан Отон вимовляє синове ім’я, і зрозумів, що, виходить, є й інші зміни. Сонце сідало на обрії, і проміння, пробившись у шпарину між двох хмарок, освітлювало навкіс трибуни й золотило обличчя співрозмовників.
— Правда, правда,— відповів Тарру,— він зовсім не мучився.
Коли вони пішли, слідчий так і лишився стояти, дивлячись у бік сонця на вечірньому прузі.
Вони заглянули до кабінету начальника попрощатися з Гонсалесом, який вивчав графік чергування. Футболіст поручкався з ними і розсміявся.
— Хоч у роздягальню потрапив,— промовив він,— і то добре.
Начальник повів гостей до виходу: але раптом над трибунами щось оглушливо затріщало. Потім гучномовці, ті самі, що в кращі часи повідомляли про результати матчу або знайомили глядачів зі складом команд, гугняво звеліли, щоб інтерновані розходилися по наметах, бо зараз почнуть роздавати вечерю. Люди поволі спускалися з трибун і тяглися до своїх наметів. Коли всі порозходились, з’явилися два невеличкі електрокари, такі бувають на вокзалах, і повагом поповзли проходом поміж наметами, несучи на собі два великі казани. Люди простягали назустріч їм обидві руки, два ополоники пірнали в два казани і випліскували бурду в дві простягнуті тарілки. Потім електрокар рушав далі. Коло наступного намету повторювалася та сама процедура.
— Все по науці організовано,— сказав Тарру начальникові.
— Аякже,— самовдоволено підтвердив начальник, потискуючи відвідувачам на прощання руки,— звичайно, по науці.
Уже смеркло, небо очистилося. На табір лилося лагідне ясне світло. У мирне вечірнє повітря звідусіль підіймався брязкіт ложок і тарілок. Низько над наметами шугали кажани і зникали так само раптово, як появлялись. По той бік муру проскреготів трамвай на стрілці.
— Бідолаха слідчий,— буркнув Тарру, виходячи за браму.— Треба б щось зробити для нього. Та як допомогти законникові?
Були в нашому місті ще й інші табори, і то немало, але оповідач не стане про них розводитися з цілком зрозумілих міркувань сумлінності і через брак точної інформації. Єдине, що він може сказати,— це те, що саме існування таких таборів, дух людської плоті, що йшов звідти, оглушливий голос гучномовців надвечір, мури, що ховали таємницю і страх перед цим клятим місцем,— усе це важким тягарем лягало на душі наших співгромадян і ще більше посилювало сум’яття, мучило всіх своєю присутністю. Почастішали сутички з начальством, траплялися всілякі непорозуміння.
Тим часом наприкінці листопада вже почалися приморозки. Зливи щедро поливали каміння бруківки, чистеньке безхмарне небо стояло над умитими до блиску вулицями. Сонце, яке вже втратило літній жар, щоранку заливало наше місто холодним яскравим світлом. А надвечір, навпаки, повітря знову теплішало. Якось одного такого вечора Тарру вирішив відкрити свою душу докторові Ріє.
Годині о десятій вечора, після довгого втомливого дня, Тарру зголосився провести Ріє, що надумав провідати старого ядушника. Над дахами старого кварталу лагідно світило небо. Легкий вітерець нечутно пробігав уздовж темних перехресть. Старий ядушник зустрів їх теревенями, що мало не оглушили гостей після вуличної тиші. Старий одразу ж заявив: люди нарікають, що ласі шматочки завжди дістаються одним і тим самим, що доти жбан воду носить, доки вушко увірветься, що, можливо,— і він з утіхи навіть руки потер — дійде до заворушень. Поки лікар оглядав його, він базікав без угаву, коментуючи останні події.
Над головою у них почулася хода. Перехопивши здивований погляд Тарру, стара, дружина ядушника, пояснила, що, мабуть, це на даху, тобто на терасі, зійшлися сусідки. І відразу їм пояснила, що звідти, з даху, дуже гарний краєвид і що багато терас притикаються впритул одна до одної, отож місцеві жінки ходять до сусідів у гості, не спускаючись до кімнат.
— Авжеж,— підхопив старий.— Якщо хочете, підніміться. Звідти згори краєвид чудовий.
На терасі, де стояло три стільці, було порожньо. Справа, скільки оком сягнути, видно було суцільні тераси, що прилягали ген-ген до чогось темного, кам’янистого, в чому обидва впізнали перший прибережний шпиль. Зліва, легко ковзнувши по двох-трьох вуличках і невидимій звідси гавані, погляд упирався в лінію обрію, де в ледь помітному ряботинні море зливалося з небом. А над тим, що, як вони знали, було пасмом скель, через рівні проміжки спалахувало світло, а його джерела звідси не було видно: це ще з весни крутилися й далі фари маяка, показуючи шлях кораблям, які пливли тепер в інші порти. В чистому після шквальних вітрів глянсуватому небі горіли первісним блиском зорі, і далеке світло маяка раз у раз домішувало до них свій перебіжний попелястий промінь. Вітер ніс дух прянощів та каміння. Навкруги стояла уроча тиша.
— Гарно,— мовив Ріє, сідаючи на стільця,— таке враження, ніби чума ніколи сюди не добиралася.
Тарру, стояв, повернувшись до нього спиною, і дивився на море.
— Справді,— озвався він не відразу.— Гарно.
Він ступив, сів поряд лікаря і уважно подивився йому в лице. Тричі по небу перебіг промінь маяка. З глибокої ущелини вулиці долітав брязкіт посуду. В сусідньому домі тихо рипнули двері.
— Ріє,— якнайприроднішим тоном промовив Тарру,— ви ніколи не пробували довідатися — що я таке? Сподіваюся, ви мені друг?
— Так,— відповів лікар,— я вам друг. Тільки досі нам обом якось часу не вистачало.
— Чудово, тепер я спокійний. Ви не проти присвятити цю годину дружбі?
Замість відповіді Ріє усміхнувся.
— Отож, слухайте…
Десь, не їхньою вулицею, проїхала машина, і, здавалося, вона надто довго котить по мокрій бруківці. Нарешті шерех шин затих, не встигла запанувати тиша, як її порушили далекі невиразні крики. І лише потім тиша всім тягарем зірок і неба впала на обох чоловіків. Тарру знову підвівся, підійшов до поруччя тераси, сперся на нього саме напроти Ріє, який сидів на стільці, втомлено відкинувшись на спинку. Він бачив не постать Тарру, а щось темне, велике, вирізьблене на небесному тлі. Нарешті Тарру заговорив, і ось приблизний переказ його сповіді.
“Для простоти почнімо, Ріє, з того, що я вже пережив чуму ще до того, як попав до вашого міста в розпал епідемії. Досить сказати, що я такий самий, як усі. Але існують люди, котрі не відають того, або люди, котрі зуміли зжитися зі станом чуми, і існують люди, котрі знають і котрим хотілося б вирватися. Так ось, мені завжди хотілося вирватися.
Замолоду я жив з думкою про свою безневинність, тобто без будь-яких думок. Я не належу до розряду неспокійних, навпаки, вступив у життя, як випадає юнакам. Усе мені давалося, наука сама йшла в голову, мені легко велося з жінками, і, якщо я й мав якісь клопоти, то вони швидко минали. Але одного дня я почав задумуватися. І тоді…
Треба сказати, що на відміну від вас бідності я не знав. Батько мій був помічником прокурора, тобто посідав неабияке становище. Одначе він тим не величався, на вдачу був добра душа. Моя мати була проста й скромна, я її любив і люблю, але волію про неї мовчати. Батько зі мною панькався, любив мене, гадаю, навіть намагався мене зрозуміти. Він мав свої любовні пригоди, тепер я знаю напевне, але, уявіть собі, мене це не обурює. Поводився він саме так, як належить поводитися в таких випадках, нікому не завдаючи прикрості. Коротко кажучи, людина він був не надто своєрідна, і нині, по його смерті, я розумію, що прожив він життя не як святий, але й лихою людиною теж не був. Просто тримався середини, а до таких людей звичайно відчувають прихильність, і то надовго.
Одначе мав він одне дивацтво: його настільною книгою був великий залізничний довідник Шекса. Він навіть і не подорожував, хіба що проводив відпустку в Бретані, де мав невеличкий маєток. Проте міг, не запинаючись, назвати годину від’їзду і прибуття поїзда Париж — Берлін, порадити найпростіший маршрут, скажімо, з Ліона до Варшави, не кажучи вже про те, що напам’ять знав відстань з точністю до півкілометра між будь-якими столицями на ваш вибір. От ви, приміром, докторе, можете ви сказати, як проїхати з Бріансона до Шамоні? Навіть начальник станції — і той замислиться. А батько не замислювався. Кожний вільний вечір він намагався збагатити свої знання в цій галузі і вельми ними пишався. Мене це страшенно потішало, і я нерідко екзаменував його, перевіряв відповіді за довідником і радів, що він ніколи не помиляється. Ці безневинні вправи нас і зблизили, бо він цінував у мені вдячного слухача. А я вважав, що його перевага в знанні залізничних розкладів була нітрохи не гірша за всяку іншу.
Але я захопився і боюся перебільшити вагу цієї чесної людини. Бо скажу вам, щоб покінчити з цим питанням, прямого впливу на моє становлення батько не мав. Найбільше — він дав мені остаточний поштовх. Коли мені минуло сімнадцять, батько покликав мене в суд послухати його. В суді присяжних розглядалася якась важлива справа, і він, мабуть, вважав, що стане переді мною у вигідному світлі. Гадаю також, він сподівався, що ця церемонія, здатна вразити юну уяву, заохотить мене ступити на його стезю. Я охоче погодився, по-перше, хотів потішити батька, а по-друге, мені самому було цікаво побачити й почути його в іншій ролі, не в тій, яку він грав удома. От і все, ні про що інше я не думав. Усе, що діється на суді, з раннього дитинства здавалося мені цілком природним і неминучим, як, скажімо, парад на чотирнадцяте липня або роздача нагород при переведенні з класу в клас. Коротко, уявлення про юстицію я мав найрозпливчастіше, але це не заважало мені жити.
Одначе від того дня пам’ять моя утримала лише один образ — образ підсудного. Гадаю, що і справді був винний, а в чому — байдуже. Але той чоловічок з рудим ріденьким чубом, років близько тридцяти, був ладен признатися в усьому, так щиро жахало його те, що він вчинив, і те, що зроблять з ним самим — отож через кілька хвилин я бачив лише його, тільки його одного. Він чомусь скидався на сича, наполоханого надто яскравим світлом. Вузол його краватки з’їхав кудись під комірець. Він усе кусав нігті, і то лише на одній руці, на правій… Словом, не буду розводитися, ви, мабуть, уже зрозуміли, що я хочу сказати — він був живою людиною.
А я, я раптом помітив, що досі дивився на нього з вельми зручного погляду: це обвинувачений, та й годі. Не можу сказати, що я зовсім забув про батька, але щось так стискало мені нутрощі, що я при всьому бажанні не міг відірватися від підсудного. Я майже нічого не чув, я відчував, що тут хочуть убити живу людину, і якийсь нездоланний інстинкт, як хвиля, тягнув мене до нього з сліпою упертістю. Я отямився тільки тоді, як батько почав допит.
Несхожий на себе в червоній прокурорській мантії, уже не та добродушна і сердечна людина, яку я знав, він мостив високі фрази, що виповзали з його вуст, як ті гадюки. І я зрозумів, що він ім’ям суспільства вимагає смерті цього чоловіка, навіть більше — просить, щоб йому стяли голову. Щоправда, він тільки сказав: “Ця голова повинна впасти”. Але зрештою різниця не така вже й велика. І вийшло одне на одне, оскільки батько справді дістав ту голову. Просто, не він сам виконав останню роботу. А я, що стежив тепер за перебігом судоговоріння аж до завершального слова, я відчував, як пов’язує мене з цим бідолахою запаморочлива близькість, якої я ніколи не мав з батьком. Батько ж, згідно з приписом, мав бути присутнім при тому, що поштиво іменується “останніми хвилинами” злочинця, але що слід було б радше назвати наймерзеннішим з убивств.
Від того дня я не міг бачити без дрожу огиди Шексового довідника. Від того дня я зацікавився правосуддям, відчуваючи при цьому жах, зацікавився смертними вироками, стратами і в якомусь очманінні твердив собі, що батько з обов’язку не раз був присутній при вбивстві і саме в ці дні вставав до зорі. Атож, у таких випадках він спеціально накручував будильник. Я не посмів заговорити про це з матір’ю, але почав за нею нишком спостерігати і зрозумів, що мої отець-ненька чужі одне одному і що життя її було суцільним самозреченням. Тому я пробачив їй з легким серцем, як уже говорив вище. Згодом я довідався, що й пробачати їй не було за що і саме бідність привчила її до покірності.
Ви, очевидно, сподіваєтеся почути від мене, що я, мовляв, зразу кинув отчий дім. Ні, я прожив удома ще довго, майже цілий рік. Але серце моє краялось. Якось увечері батько попросив у матері будильник, бо завтра йому треба рано вставати. Цілу ніч я очей не склепив. Назавтра, коли він повернувся, я пішов з дому. Додам, що батько розшукував мене, що я бачився з ним, але ніякого порозуміння між нами не вийшло: я спокійно сказав йому, що, коли він поверне мене додому силоміць, я накладу на себе руки. Зрештою він поступився, бо на вдачу був лагідний, виголосив цілу промову, причому назвав глупотою мій намір жити своїм життям (так він пояснив собі мій вчинок, і я, звичайно, не став переконувати його в протилежному), надавав мені тисячу порад і насилу утримався від цілком щирих сліз. Після цієї розмови я протягом довгенького часу акуратно ходив навідувати матір і тоді зустрічав батька. Такі взаємини цілком його влаштовували, як мені здається. Я особисто на нього серця не мав, але в душі моїй було смутно. Коли він помер, я забрав матір до себе, і вона досі жила б зі мною, якби теж не померла.
Я затягнув початок лише тим, що це насправді стало початком усього. Подальше я викладав коротше. В вісімнадцять років я, вирісши в достатку, спізнав бідність. Чого тільки я не перепробував, аби заробити собі на прожиття. І уявіть, мені повелося не найгірше. Але єдине, що мене цікавило,— це смертні вироки. Мені хотілося оплатити рахунок того рудого сича. І, природно, я став, як то кажуть, політикувати. Просто я не хотів бути зачумленим, та й годі. Я думав, що те саме суспільство, де я живу, ґрунтується на смертних присудах і, борючись проти нього, я, отже, борюся з убивством. Так я думаю, так мені казали інші, кого я любив і досі люблю. Я залишався з ними довго, і не було в Європі такої країни, де б я не брав участі в боротьбі. Та годі про це…
Певна річ, я знав, що при нагоді і ми теж ухвалювали смертні присуди. Але мене запевнили, що ці кілька смертей необхідні, аби збудувати світ, де нікого не вбиватимуть. До певної міри це було правдою, але я, очевидно, просто не здатний дотримуватися такої-от правди. Єдине, що безперечне,— це те, що я вагався. Проте я згадував сича і міг, таким чином, жити далі. Аж до того дня, коли я сам на власні очі побачив страту (було це в Угорщині), і те саме очманіння, що заслало очі підлітка, яким я був колись, заслало очі вже дорослого чоловіка.
Ви ніколи не бачили, як розстрілюють людину? Та ні, звичайно, без особливого запрошення туди не потрапиш, та й публіку добирають заздалегідь. І як наслідок, усі ви обмежуєтеся щодо цього картинками та книжковими описами. Пов’язка на очах, стовп і вдалині кілька солдатів. Де там! А знаєте, що саме навпаки, взвод солдатів вишиковують за півтора метра від розстрілюваного. Знаєте, що коли смертник ступить бодай крок, то упреться грудьми в дула гвинтівок? Знаєте, що з цієї гранично близької відстані ведуть прицільний вогонь у самісіньке серце, а що кулі великі, то виходить отвір, куди можна кулака встромити? Ні, ви нічого цього не знаєте, бо про такі подробиці говорити не заведено. Сон людини куди святіша річ, ніж життя для зачумлених. Не слід баламутити сон чесним людям. Це був би несмак, добрий смак саме й полягає в тому, щоб нічого не пережовувати — це всім відомо. Але відтоді я став погано спати. Несмак залишився у мене в роті, і я не перестав пережовувати, тобто думати.
Ось тоді я й зрозумів, що я принаймні протягом усіх цих довгих літ як був, так і зостався зачумленим, а сам усіма силами душі вірив, ніби саме з чумою і борюся. Зрозумів, що хай не безпосередньо, але я засудив на смерть тисячі людей, що я навіть сам сприяв тим смертям, схвалюючи дії і принципи, які неминуче тягли їх за собою. Інших, здавалося, нітрохи не бентежила та обставина, бо принаймні вони ніколи про це доброхіть не заговорювали. А я жив з таким відчуттям, ніби мені перехопило горлянку. Я був з ними і водночас був сам. Коли мені траплялося висловлювати свої сумніви, ті говорили, що треба дивитися в корінь, і часто наводили досить вагомі докази, щоб допомогти мені проковтнути те, що застрягло мені в горлянці. Проте я заперечував, що головні зачумлені — це ті, котрі напинають на себе червоні мантії, що й вони теж наводять у таких випадках вельми переконливі докази, і якщо я пристаю на надзвичайні й викликані необхідністю докази дрібних зачумлених, то я не маю права визнати докази червоних мантій — це залишити за ними виняткове право на ухвалення смертних вироків. Але я казав собі, що коли поступитися бодай раз, то де межа? Схоже, що історія людства підтвердила мою правоту, зараз убивають наввипередки. Всі вони охоплені шалом убивства й інакше чинити не можуть.
Не знаю, як інші, але я особисто йшов не від розумувань.
Для мене вся річ була в тому рудому сичеві, в тій брудній історії, коли брудні зачумлені уста заявили закутому в кайдани чоловікові, що він повинен умерти, і справді вельми акуратно зробили все, аби він помер по нескінченно довгих ночах агонії, поки він з розплющеними очима чекав, що його вб’ють. Не знаю, як для інших, але для мене вся річ була в цій дірці, яка зяяла в грудях. І я сказав собі, що ніколи особисто я не погоджуся ні з одним, чуєте, ні з одним доказом на користь цієї щонаймерзеннішої бойні. Так, я свідомо обрав цю вперту сліпоту в чеканні того дня, коли бачитиму ясніше.
Відтоді я не змінився. Уже давно мені соромно, до болю соромно, що і я, хоча б непрямо, хоч і з найкращих спонук, теж був убивцею. З часом я не міг не помітити, що навіть найкращі не здатні нині утриматися від убивства своїми або чужими руками, бо така логіка їхнього життя, і в цьому світі годі кроку ступити, не ризикуючи заподіяти комусь смерть. Так, мені, як і раніше, було соромно, я зрозумів, що всі ми живемо в чумній скверні, і я втратив спокій. Навіть тепер я все ще шукаю спокою, силкуюся зрозуміти їх усіх, намагаюсь не бути нічиїм смертним ворогом. Знаю тільки, що треба робити, аби перестати бути зачумленим, і тільки таким робом ми можемо сподіватися на умиротворення або, через брак такого, бодай на славний скін. Ось таким робом можна полегшити душу людям і якщо не врятувати їх, то принаймні, в гіршому разі, принести їм якнайменше зла, ба іноді навіть трохи добра. Ось чому я вирішив відкинути все, що хоча б віддалено, з добрих чи лихих намірів, завдає смерть або виправдовує вбивство.
Ось чому, до речі, ця пошесть нічого нового мені не відкрила, хіба тільки одне — треба боротися проти неї пліч-о-пліч з вами. Мені достеменно відомо (а ви самі бачите, Ріє, що я знаю життя в усіх його проявах), що кожен носить її, чуму, в собі, бо не існує такої людини на Світі, атож, не існує, якої б вона не торкнулася. І тому треба безупинно стежити за собою, щоб, випадково забувшись, не дихнути в обличчя іншого і не передати йому зарази. Бо мікроб — це щось природне. Все інше: здоров’я, непідкупність, якщо хочете, навіть чистота,— все це продукт волі, і волі, яка не повинна давати собі перепочинку. Людина чесна, яка нікого не заражає, це саме той, хто ні на мить не сміє розслабитися. А скільки вимагається волі і напруги, Ріє, щоб не забутися! Так, Ріє, бути зачумленим вельми стомливо. Але ще стомливіше не бажати ним бути. Ось чому всі явно втомилися, адже нині всі трохи зачумлені. Але саме тому ті нечисленні, що не хочуть жити в стані зачумленості, доходять до крайніх меж утоми, вирятувати від якої може тільки смерть.
Тепер я знаю, що я нічого не вартий для цього світу і що відтоді, як я відмовився убивати, я сам себе засудив на безповоротне вигнання. Історію робитимуть інші. І я знаю також, що, очевидно, я негоден судити цих інших. Для того щоб стати розважливим убивцею, мені просто бракує якоїсь прикмети. Отож це не перевага. Але нині я примирився з тим, що я такий, який є, я навчився скромності. Я тільки вважаю, що на цій землі існують лихо і жертви і що треба по змозі не ставати на бік лиха. Боюся, мої міркування здадуться вам дещо спрощеними, не знаю, чи так це просто, знаю тільки, що це правильно. Я так багато наслухався всіляких розумувань, що в мене самого мало не пішла голова обертом, а скільки взагалі голів заморочили ці розумування, схиляючи їх приймати вбивство, отож зрештою я зрозумів одне; все лихо людське походить від того, що люди не вміють користуватися ясною мовою. Тоді я поклав собі хай би там що і говорити і діяти ясно, аби вибратися на добру дорогу. І от я кажу — існують лихо і жертви, та й годі. Якщо, сказавши це, я сам стаю лихом, то принаймні без власної згоди. Я намагаюся бути безвинним убивцею. Як бачите, претензія не така вже й велика.
Зрозуміло, повинна існувати й третя категорія, категорія справжніх лікарів, але такі зустрічаються рідко, і, очевидно, все це дуже й дуже нелегко. Ось чому я поклав собі у всіх випадках ставати на бік жертв, аби хоч якось обмежити розмах лиха. Опинившись серед жертв, я можу спробувати намацати шлях до третьої категорії, інакше кажучи, прийти до миру”.
Доказавши фразу, Тарру переступив з ноги на ногу і неголосно постукав підметкою об підлогу тераси. Запала мовчанка, потім лікар випростався на стільці і спитав Тарру — чи має він уявлення, яку треба обрати дорогу, аби прийти до миру.
— Авжеж, маю — співчуття.
Десь далеко двічі просурмила сирена “швидкої допомоги”. Незграйний гомін голосів злився тепер у суцільний гул десь на околиці міста, під скелястим згір’ям. Майже одночасно пролунали два виляски, схожі на постріли. Потім знову запала тиша. Ріє нарахував два спалахи маяка. Вітер міцнішав, і в цю мить подувом з моря принесло запах солі. Тепер стало ясно чути глухі зітхання хвиль, що бились об скелю.
— Власне, одне лиш мене цікавить,— просто сказав Тарру,— знати, як робляться святими.
— Але ж ви в Бога не вірите.
— Ваша правда. Тепер я знаю тільки одну конкретну проблему: чи можна стати святим без Бога.
Нараз яскраве світло бризнуло з того боку, звідки долинали крики, і сюди до них повівом вітру донесло глухий гамір. Світло раптом пригасло, і тільки там, де остання тераса тулилася до скелі, ще лежала вузенька багряна смуга. І порив вітру знову доніс до них виразні крики юрби, потім гуркіт залпу й обурливий рокіт. Тарру підвівся й наслухав. Усе змовкло.
— Знову біля воріт билися.
— Уже закінчили,— мовив Ріє.
Тарру буркнув, що таке ніколи не закінчується і знову будуть жертви, бо так воно ведеться на світі.
— Можливо,— погодився лікар,— але, як ви знаєте, я почуваю себе радше заодно з переможеними, а не з святими.
Гадаю, я просто позбавлений смаку до геройства і святості. Єдине, що мені важливо,— це бути людиною.
— Так, обидва ми шукаємо одне й те саме, тільки я не маю таких високих амбіцій.
Ріє подумав, що Тарру жартує, і звів на нього очі. Але в кволому світлі, що соталося з неба, він побачив смутне, поважне обличчя. Вітер схопився знову, і Ріє відчув усією шкірою його теплий подих. Тарру труснув головою.
— А знаєте, що слід би зробити, аби зміцнити нашу дружбу?
— Згоден на все, що вам завгодно.
— Ходімо, скупаємося в морі. Втіха, цілком достойна навіть майбутнього святого.
Ріє посміхнувся.
— Перепустки маємо, до дамби ми доберемося завиграшки. Зрештою нерозумно жити самою чумою! Певне, людина повинна боротися на боці жертв. Але якщо її любов замкнеться лише цим, навіщо тоді й боротися!
— Гаразд, ходімо,— сказав Ріє.
За хвилину машина зупинилася коло портових воріт. Вже зійшов місяць. Небесне склепіння затягло молочним серпанком, і тіні були бліді, неяскраві. За їхньою спиною громадилося місто, і гарячий болісний подих, що долітав звідти, гнав їх до моря. Вони показали постовому перепустки, і той крутив їх у пальцях. Нарешті він відступив убік, і вони рушили до дамби через якісь майданчики, завалені бочками, звідки йшов запах вина і риби. А ще через кілька кроків дух йоду й водоростей сповістив їх про близькість моря. Тільки потім вони його почули.
Воно стиха шелестіло біля підніжжя величезних кам’яних брил, і, коли вони піднялися ще трохи, перед ними відкрилося море, щільне, як оксамит, гнучке й лискуче, як хребет хижака. Вони обрали собі стрімчак, що стояв лицем до моря. Хвилі поволі здіймалися і відкочувалися назад. Від цього спокійного подиху на поверхні води народжувалися й зникали олійні скалки. А попереду лежала безкрая мла. Відчуваючи під долонею поритий ніби віспою лик скелі, Ріє спізнав почуття якогось дивовижного щастя. Обернувшись до Тарру, він помітив на спокійному й поважному обличчі друга вираз того самого щастя, яке не забувало нічого, навіть убивства.
Вони роздяглися, Ріє перший увійшов у воду. Спочатку вода здавалася йому страшенно холодною, але, коли він поплив, йому стало тепліше. Пропливши кілька метрів, він уже знав, що море нині ввечері зовсім тепле тією особливою осінньою теплотою, коли вода відбирає від землі весь накопичений нею за літо жар. Він плив рівно, не кваплячись. Від його ніг, що били по воді, скипала пінна борозна, вода струмувала по плечах і щільно горнулася до ніг. Позаду важко шубовснуло, і Ріє зрозумів, що Тарру бухнувся в воду. Ріє перевернувся на спину і лежав не ворушачись, дивлячись на перевернуту над ним небесну баню, повну зірок і місяця. Він глибоко зітхнув. Плюскіт спіненої дужими помахами рук води став ближчий і здавався напрочуд ясним у мовчанні й самотності ночі. Тарру наближався, скоро лікар розрізнив його гучний віддих. Ріє перевернувся на живіт і поплив поряд із другом у тому самому ритмі. Тарру плавав швидше, і лікареві довелося наддати. Кілька хвилин вони поривалися вперед у тому самому темпі, такими самими могутніми ривками, одні, далекі від усього світу, вільні нарешті від міста й чуми. Ріє здався перший, вони повернули й поволі попливли до берега, тільки коли шлях їм перетнув крижаний струмінь, вони прискорили темп, підстьобуванні цим несподіваним сюрпризом, який наготувало їм море.
Вони мовчки одяглися й мовчки рушили додому. Але серцем вони поріднилися, і спогад про цю ніч став їм любий. Коли ж вони ще здалеку угледіли сторожа чуми, Ріє здогадався, про що думає зараз Тарру,— він, як і сам Ріє, думав, що хвороба забула про них, що то добре і що зараз доведеться знову братися до діла.
Так, довелося знову братися до діла, чума ні про кого надовго не забувала. Цілий грудень вона палала в грудях наших співгромадян, роздмухувала печі в крематорії, заселяла табори бездіяльними тінями, словом, весь час терпеливо просувалася вперед рівненькими короткими стрибками. Міська влада покладала надію на холодні дні, розраховуючи, що холод зупинить це просування, але чума безперешкодно пройшла крізь перші випробування зими. Доводилося знову чекати. Але коли чекаєш надто довго, то вже взагалі не ждеш, і все наше місто жило без майбутнього.
Коротка мить приязні і спокою, що випала на долю доктора Ріє, не мала завтрашнього дня. Відкрили ще один лазарет, і Ріє залишався на самоті лише з тим чи іншим хворим. Одначе він помітив, що на цій стадії пошесті, коли чума щораз частіше проявлялася в легеневій формі, хворі якось ніби стараються допомогти лікареві. Якщо в перші дні хвороба характеризувалася станом прострації або спалахами шаленства, то тепер пацієнти ясніше усвідомлювали те, що іде їм на користь, і з власного почину вимагали саме того, що могло полегшити їхні муки. Так, вони безперестанку просили пити і геть усі шукали тепла. І хоча доктор Ріє все ще падав з ніг від утоми, а проте за цих нових обставин почував себе не таким самотнім, як колись.
Якось, було це вже наприкінці грудня, лікар отримав листа від слідчого пана Отона, який ще й досі перебував у таборі; в листі говорилося, що карантин уже закінчився, але що начальство ніяк не може знайти у списку дати його вступу до карантину і тому його затримують тут явно помилково. Його дружина, яка відбула недавно свій строк у карантині, ходила скаржитися до префектури, де її зустріли в багнети й заявили, що помилок у них не буває. Ріє попросив Рамбера залагодити цю справу, і через кілька днів до нього з’явився сам пан Отон. Справді, сталася помилка, і Ріє навіть трохи розсердився. Але ще більше вихудлий пан Отон мляво махнув рукою і сказав, ваговито підкреслюючи кожне слово, що всі можуть помилятися. Лікар зазначив подумки, що слідчий у чомусь змінився.
— А що ви збираєтеся робити, пане слідчий? Вас чекають справи?— мовив Ріє.
— Та нічого не збираюся,— відповів слідчий.— Хотілося б узяти відпустку.
— Справді, відпочити вам не завадить.
— Ні, я не для того. Я хотів би вернутися в табір.
Ріє не міг приховати подиву.
— Але ж ви тільки-но звідти вийшли!
— Ви мене не так зрозуміли. Мені казали, що до цього табору начальство вербує добровольців.
Слідчий перекотив справа наліво свої круглі очі й спробував пригладити пасмо на скроні.
— Я хочу, щоб ви мене зрозуміли. По-перше, в мене буде заняття. А по-друге, можливо, мої слова і здадуться вам дурними, але там я буду менше відчувати розлуку з моїм хлопчиком.
Ріє глянув на слідчого. І майже засумнівався в тому, що побачив,— у цих твердих і таких безвиразних очах раптом загорілася ніжність. Але вони стуманіли, втратили свій чіткий металевий блиск.
— Звичайно, я поклопочуся вашою справою, якщо ви самі цього хочете,— сказав доктор Ріє.
І справді, лікар узяв на себе клопоти в справі пана Отона, і аж до Різдва життя зачумленого міста йшло своїм плином. Тарру, як і раніше, появлявся скрізь, і його незмінний спокій діяв на людей цілюще. Рамбер признався лікареві, що з допомогою братів охоронників йому пощастило зав’язати таємне листування з дружиною. Вряди-годи він діставав від неї звістку. Рамбер запропонував лікареві скористатися його каналами, і Ріє погодився. Вперше за довгі місяці він узявся за перо, але писання далося йому на превелику силу. Щось із його лексикону зникло. Листа послали. Але відповідь барилася. Зате Коттар благоденствував і багатів на своїх махінаціях. А ось Гранові різдвяні свята не принесли нічого втішного.
Різдво того року скидалося радше на пекельне, ніж на євангельське свято. Безлюдні, неосвітлені крамнички, в вітринах бутафорський шоколад, у трамваях похмурі обличчя — ніщо не нагадувало колишніх різдвяних канікул. Раніше це свято єднало всіх, і багатого і бідного, а тепер тільки привілейовані особи могли дозволити собі відгороджену від людей соромливу розкіш святкового бенкету, дістаючи за скажені гроші все необхідне з чорного ходу брудних крамничок. Навіть у церквах слова подячного молебну заглушав плач. Тільки дітлахи, ще не свідомі навислої над ними загрози, гасали на вулицях понурого, прибитого холодом міста. Але ніхто не зважувався нагадати їм про Бога, такого, яким він був до чуми, про Господа, щедрого дарителя, давнього, як людське горе, але вічно нового, як юна надія. У наших серцях залишалось місце тільки для дуже древньої похмурої надії, для тієї надії, яка заважає людям покірно приймати смерть і яка не надія зовсім, а просто уперте чіпляння за життя.
Напередодні Гран не прийшов о призначеній годині. Ріє стурбувався і заглянув до нього рано-вранці, але вдома його не застав. Він підняв усіх на ноги. Об одинадцятій годині в лазарет забіг до Ріє Рамбер і сказав, що бачив здалеку Грана, але той пройшов мимо з пригніченим виглядом. І тут Рамбер згубив його слід. Лікар і Тарру сіли в машину й подалися на розшуки.
Уже ополудні, в морозну годину, Ріє, виходячи з машини, здалеку примітив Грана, який мало не втиснувся у вітрину крамниці, де були виставлені грубо вирізьблені з дерева іграшки. По обличчю старого службовця текли без упину сльози. І, побачивши ті сльози, Ріє так і завмер — він здогадався про їхню причину, і до його горла теж підступили ридання. Він теж згадав заручини Грана перед такою самою прикрашеною до свята вітриною, Жанну, яка, закинувши назад голову, казала, що вона щаслива. Він не сумнівався, що з глибин далеких літ сюди, в твердиню їхнього спільного безумства, до Грана долетів свіжий Жаннин голосок. Ріє знав, про що думає зараз цей заплаканий чоловік, і він теж подумав, що наш світ без любові — це мертвий світ, і неминуче приходить година, коли, стомившись від тюрем, роботи й мужності, прагнеш викликати в пам’яті рідне обличчя, хочеш, щоб серце розчулювалося від ніжності.
Але Гран помітив його відображення в шибці. Не витираючи сліз, він обернувся, сперся плечима на вітрину і дивився, як підходив до нього Ріє.
— Ох, докторе, докторе! — приказував він.
Ріє не міг вимовити ні слова і, бажаючи підбадьорити старого, лагідно кивнув йому головою. Той розпач був і його розпачем, душу його вивертав нестримний гнів, який охоплює людину, коли вона бачить біль, спільний для всіх людей.
— Так, Гране,— мовив він.
— Мені хотілося б устигнути написати їй листа. Щоб вона знала… щоб була щаслива, не відчуваючи гризот сумління…
Ріє навіть з якоюсь люттю одірвав Грана від вітрини. А той покірно дозволяв себе тягти і все мурмотав якісь фрази без початку й кінця.
— Надто вже це затяглося. Не хочеться більше чинити опору, хай буде що буде! Ох, докторе! Це тільки вигляд у мене спокійний. Але мені вічно доводилося робити над собою неймовірне зусилля, аби лиш утриматися на грані нормального. Але тепер чаша переповнилась.
Він зупинився, трясучись усім тілом, і дивився на Ріє безумним поглядом. Ріє взяв його за руку. Вона пашіла.
— Ходімо-но додому.
Гран вирвався, кинувся тікати, але вже за кілька кроків спинився, розкинув руки, мов розп’ятий, і захитався туди-сюди. Потім, зробивши повне коло, упав на обмерзлий пішохід, а по замурзаному обличчі все ще котилися сльози. Перехожі здалеку позирали на них, круто зупинялись, не зважуючись підійти ближче. Довелося Ріє донести Грана до машини на руках.
Коли Грана вклали в ліжко, він почав задихатися: очевидно, легені йому заклало. Ріє задумався. Рідних у Грана нема. Навіщо перевозити його в лазарет? Хай лежать собі тут, а Тарру за ним доглядатиме…
Голова Грана глибоко пірнула в подушку, шкіра на обличчі набула зеленавого відтінку, погляд згас. Не відриваючись, він дивився на чахле полум’я, яке Тарру розпалив у грубці, кинувши туди стару скриньку. “Погана справа”,— твердив він. І з глибин його охоплених вогнем легенів разом із кожним вимовленим словом вилітав якийсь чудний хрип. Ріє велів йому замовчати і сказав, що зайде згодом. Дивна усмішка кривила губи хворого, і водночас на обличчі проступала ніжність. Він над силу моргнув лікареві: “Якщо я видужаю, шапки геть, докторе!” Але одразу ж поринув у стан прострації.
Через кілька годин Ріє і Тарру знову подалися до Грана, він напівсидів у постелі, і лікар злякався, побачивши, як за такий недовгий термін просунулася хвороба. Але свідомість, здавалося, вернулася, і відразу ж Гран якимсь неприродно глухим голосом попросив дати йому рукопис, що лежав у шухляді. Тарру подав йому аркуші, і Гран, не дивлячись, притис їх до себе, потім простягнув лікареві, показавши жестом, що просить його почитати вголос. Рукопис був коротенький, усього сторінок п’ятдесят. Лікар погортав його і побачив, що кожен аркуш списаний однією й тією самою фразою, нескінченними її варіантами, переробленими і сяк і так, то довше й красивіше, то коротше й безбарвніше. Суцільні місяці травні, амазонка й алеї Булонського лісу, ледь змінені, ледь перевернуті. Тут же були пояснення, часом без міри довгі, а також різні варіанти. Але наприкінці останньої сторінки було старанно виведено всього кілька слів: очевидно, недавно, бо чорнило було ще зовсім свіже: “Люба моя Жанно, сьогодні Різдво…” А вище — написана каліграфічним письмом остання версія фрази. “Прочитайте”,— попросив Гран. І Ріє почав читати:
“Погожого травневого ранку струнка амазонка на чудовій гнідій кобилі неслася серед квітів алеями Булонського лісу…”
— Ну як вийшло? — гарячково спитав хворий.
Ріє не смів звести на нього очей.
— Знаю, знаю,— неспокійно соваючись на постелі, пробурмотів Гран,— сам знаю. Погожого, погожого, ні, не те все-таки слово.
Ріє взяв його руку, що лежала поверх ковдри.
— Облиште, докторе. В мене часу не вистачить…
Груди його важко ходили, і раптом він гукнув повним голосом:
— Спаліть його!
Лікар нерішуче глянув на Грана, але той повторив свій наказ таким страшним тоном, з такою мукою в голосі, що Ріє послухався і кинув аркуші в майже погаслу грубку. На мить кімнату осяяло яскраве полум’я, і ненадовго стало тепліше. Коли лікар підійшов до постелі, хворий лежав, повернувшись спиною, майже упираючись лобом у стіну. Тарру байдуже дивився в вікно, ніби його зовсім не обходила ця сцена. Впорснувши хворому сироватку, Ріє сказав своєму приятелеві, що навряд чи Гран дотягне до ранку, і Тарру зголосився посидіти з ним. Лікар погодився.
Цілу ніч він потерпав на думку, що Гранові судилось померти. Але вранці наступного дня Ріє, зазирнувши до хворого, побачив, що той сидить на постелі і розмовляє з Тарру. Гарячка минулася. Видно було, що він геть знесилів.
— Ох, докторе,— почав Гран,— даремно я так. Але нічого, почну все наново. Адже я все пам’ятаю.
— Почекаймо,— звернувся Ріє до Тарру.
Але і ополудні стан хворого не змінився. Надвечір стало ясно, що Гран урятований. Ріє нічого не розумів у цьому воскресінні з мертвих.
А проте приблизно тої ж самої пори Ріє привезли хвору, він визнав її випадок безнадійним і звелів ізолювати від інших хворих. Молоденька дівчина марила, всі ознаки легеневої чуми були наявні. Але на ранок температура впала. Лікар подумав, що, як і у випадку з Граном, це звичайна ранкова ремісія, а з його досвіду це було лиховісною прикметою. Одначе опівдні температура не піднялась. Надвечір підскочила всього на кілька десятих, а ще через день зовсім упала. Дівчина, хоч і квола, дихала рівно й вільно. Ріє сказав Тарру, що вона врятувалася всупереч усім правилам. Але протягом тижня Ріє довелося зіткнутися з чотирма подібними випадками.
Наприкінці тижня Ріє і Тарру, які заглянули до старого ядушника, застали його в стані неймовірного збудження.
— Отакої,— твердив він.— Знову лізуть.
— Хто?
— Та хто ж — щури!
Від самого квітня ніхто ні разу не бачив у місті жодного здохлого пацюка.
— Невже почнеться все спочатку? — спитав Тарру у Ріє.
Старий радісно потирав руки.
— Ви б тільки побачили, як вони гасають! Втіха, та й годі!
Він сам бачив двох живих пацюків, що любісінько ввійшли до нього з вулиці. А сусіди розповідали, що і в них теж з’явилися гризуни. Подекуди на будовах люди знову почули вже давно забуту шамотню й пискіт. Ріє очікував останнього повідомлення з загальними підсумками — його звичайно друкували на початку тижня. Згідно з ним, хвороба відступала.
