«Декамерон» ДЕНЬ П’ЯТИЙ
Зачинається п’ятий день, у який під проводом Ф’ямметти говориться про те, як після різних сумних і нещасливих пригод закохані зазнають нарешті щастя
Уже на сході заясніло і сонце промінням своїм усю нашу півкулю освітило, коли Ф’ямметта, пробудившись од веселого щебету птичого, що од самого світу лунав із дерев та кущів, устала й веліла підняти решту товариства. Тихою ходою подавшися в поле, гуляла вона по широкій долині серед росяних трав, про те, про се з дамами і кавалерами своїми розмовляючи. Як же сонце підбилося вгору і взяло припікати, повернула королева з усіма разом додому; там покріпились вони по невеличкій тій утомі добрим вином та солодощами і пішли гуляти в свій чудовний сад аж до обіду. Обачний каштелян наготував тим часом питимого й їдимого, і вони, заспівавши попереду під цитру жвавої підскоцької, посідали на королевин наказ до столу. Пообідавши весело, але призвоїто, не забули й потанцювати, як заведено, з музикою і піснями. Потім того королева одпустила всіх на спочинок; хто пішов спати, а хто в саду, як хотів, бавився. По третій же годині з полудня всі зібралися знову, як веліла королева, давнім звичаєм біля фонтана; сівши Ф’ямметта на чільному місці, подивилась па Панфіла, посміхнулась і казала йому розповісти на почин якусь історію з щасливим кінцем. Той охоче послухався і почав такими словами.
«Декамерон» ОПОВІДКА ПЕРША
Кімон, полюбивши, з недоумка стає розумним і викрадає на морі свою кохану Іфігенію; його ув’язнюють на острові Родосі; звільнений Лісімахом, він разом з ним викрадає під час весілля Іфігенію й Кассандру; вони тікають із дівчатами на Крит, одружуються з ними і за деякий час повертаються кожний до свого дому
Багато є в мене, люб’язні мої дами, цікавих історій, які б годилися для початку сьогоднішнього веселого дня, та найбільше припала мені до душі одна, бо вона не тільки щасливо кінчається, як того вимагає наша умова, а й показує незаперечно, які святі, могутні й добродайні сили кохання, що його деякі невігласи насмілюються несправедливо ганити і гудити. Се вам повинно бути дуже приємно, бо, якщо я не помиляюсь, усі ви тут, здається, закохані.
Так от, як читали ми в стародавніх літописах кіпрійських, жив колись на острові Кіпрі один родовитий чоловік на ймення Арістіпп, що благами жизняними усіх своїх земляків перевершував і міг би вважати себе цілком щасливим, якби доля не скривдила буланого в одному. Річ у тім, що той Арістіпп мав кількох синів, а серед них один був більший на зріст і кращий на вроду за всіх інших, зате вдався якимось недоумкуватим. Звали його по-справжньому Галезо, та що ні вчителеве старання, ні батькова ласкава й грізна наука, ні якісь інші заходи не могли втовкмачити йому в голову ні грамоти, ні доброго звичаю, і ріс той хлопець не як людська дитина, а наче яка тварюка (говорив, і то немов бекав), то всі його дражнили Кімоном, сказати б по-нашому Бараном. Тяжко журився батько тим сином-недолюдком, і, втративши всяку надію, він послав його на село — нехай там живе собі з наймитами, ніж тут бути сіллю в оці. А Кімонові воно ще й краще — грубі сільські звичаї більше припадали йому до смаку, аніж городянські.
От живе він отак у селі, робить дещо по хазяйству; одного дня, так як у пізні обіди, ішов він з ґирлиґою за плечима з одного хутора до другого та й зайшов у гай — гарний такий, густий і зелений (а діло було в травні місяці). Мабуть, щаслива доля привела його на поляну, оточену високими деревами; на тій поляні, коло прохолодної дзюркотливої криниці, спала на зеленій траві дівчина-красуня; легке прозорчасте одіння майже не ховало її тендітного тіла, тільки од пояса до ніг вкривав її тоненький білий покров; по боках у неї лежали дві жінки, а трохи подаль — якийсь чоловік; то були, певне, її слуги.
Як зуздрів її Кімон, то здалось йому, неначе отсе вперше він жіночу подобу побачив; сперся на свою ґирлиґу і, ні слова не мовлячи, пильно почав на неї дивитися з превеликим зачудуванням. В його лемехуватій душі, що противилася доти всім виховавчим зусиллям, щось немов ворухнулось, а в тупій голові прокинулась незвична думка — що се, мабуть, найвродливіша істота, яку будь-коли вбачав смертний. Почав Кімон усі її принади поодинці перебирати: волосся, що золотим йому видавалось, чоло, ніс і губи, шию й плечі, а надто приваблювали його перса, ще не зовсім викруглені. Ставши зненацька з хлібороба красолюбом, він хтозна-як бажав заглянути їй у вічі, склеплені глибоким сном, і кілька раз поривався вже був розбудити її, щоб ті очі побачити. Та що ся дівчина здавалась йому без міри кращою за всіх, що він досі бачив, він думав, чи то часом не богиня яка; тямив уже трохи, що небесні створіння більше мають право на шану, ніж земні, то й здержався, ждав, поки сама прокинеться. Хоч і довгим йому здався той час, проте він не рушав із місця, охоплений незнаною досі розкішшю.
Через якусь годину дівчина (її звали Іфігенія) прокинулась раніше за свою челядь; підвівши голову й розплющивши очі, вона здивувалась, побачивши Кімона, що стояв перед нею, спершись на ґирлиґу.
— Кімоне, — спитала вона його, — чого ти шукаєш у сьому гаю в таку пору?
Кімона, бачите, всі знали в тій околиці, бо був із себе такий хороший, а дурний, та ще через те, що батько його був таким великим і багатим паном.
Юнак не сказав їй у відповідь ні слова; як побачив, що вона розплющила очі, почав пильно-пильно у них зазирати; йому здавалось, що погляд тих очей наповнює його душу якоюсь невимовне солодкою млостю. Постерігши те його пильне придивляння, Іфігенія почала побоюватись, щоб неотеса не вчинив їй чогось лихого; тим-то вона розбудила хутенько свою челядь, устала й сказала йому:
— Ну, Кімоне, бувай здоров!
— Я хочу з тобою! — одказав Кімон.
Хоч же дівчина й не хотіла, щоб сей непевний хлопець ішов із нею, та ніяк не могла од нього одпекатись, і він таки провів її до самого дому, а потім пішов до батька і сказав, що годі вже, не хоче він більше на селі жити.
Батькові і всій рідні було се не вельми до мислі, та вони дозволили йому лишитись у городі: цікаво їм стало, звідки в нього зайшла та зміна. А Кімон, що його нечутливе досі на всяку науку серце вразила врода Іфігенії Амуровою стрілою, почав розумнішати од думки до думки, дивуючи тим батька, родичів і всіх знайомих. Спочатку він попрохав у батька дати йому такі самі одіння й окраси, як у інших братів, на що той згодився з радістю. Потім заприязнився з добре вихованими юнаками і переймав од них манери й поводження, притаманні людям благородним і надто закоханим, за короткий час, усім навдивовижу, не тільки грамоти навчився, ба й на філософії почав незгірше розумітися. Далі, все через ту любов до Іфігенії, не тільки одмінив свій грубий простацький голос на приємний і делікатний, а й сам став добрим співаком та музикою, незрівнянним вершником і досвідченим знавцем військової справи, як сухопутної, так і морської. Не буду тут широко про всі його доблесті розводитись, скажу тільки, що не минуло й чотирьох літ із дня першого закохання, як він перевершив усіх кіпрійських юнаків шляхетними звичаями та лицарськими достоїнствами своїми.
Що ж, любі мої дами, можна сказати про сю дивну зміну? Треба гадати, безперечно, що в благородній Кімоновій душі крились багатющі дари небес, та заздрісна фортуна тримала їх у міцних заковах десь на самому споді серця, і лиш Амур, сильніший за фортуну, розбив і розірвав ті ланцюги, розбудив приспаного духа, підняв його могутністю своєю з непроглядного мороку до ясного світла, показавши тим навіч, з якого занепаду може видвигнути він підвладну йому душу, до яких світлосяйних вершин її піднести.
Дарма, що Кімон, люблячи Іфігенію, перебирав інколи, звичаєм закоханих юнаків, через край, та батько не боронив йому того нічого, а, навпаки, ще дужче підохочував — бачив-бо, що завдяки тій любові син його стався з барана людиною. Юнак же (він зовсім одцурався свого справдешнього ім’я — Галезо, бо пам’ятав, що Іфігенія назвала його тоді Кімоном), бажаючи любов свою гідним чином увінчати, кілька разів сватався до дівчини, та батько її Кіпсей одказував, що Іфігенія вже заручена за Пасімунда, молодого родоського шляхтича.
Як надійшов час, умовлений для шлюбу, наречений послав людей по Іфігенію. Тоді Кімон сказав собі подумки:
“Нині настала пора, о Іфігеніє, показати тобі, як я тебе люблю. Завдяки тобі я став людиною; коли ж ти будеш моєю, то воістину зрівняюся з богами. Або тебе здобути, або живим не бути!” Порадившися потаємне з деякими своїми благородними приятелями-юнаками, він спорядив нишком корабля до морського бою і вийшов у море, щоб перестріти судно, на якому мала плисти Іфігенія до свого нареченого на Родос.
Тим часом Кіпсей, прийнявши з великою почестю посланців Пасімундових, уручив їм дочку свою; вони ж сіли на корабель і почали верстати путь до Родосу. Кімон давно вже чигав на них; перестрівши їх другого дня в морі, він зично загукав до них із чардака свого корабля:
— Спиніться і спустіть вітрила, а ні, то поб’ю вас усіх і потоплю!
Його супротивники добули зброю і налаштувались до оборони; тоді Кімон, зачепивши залізним гаком родоського корабля за корму, притягнув його силою до прови свого судна і перестрибнув туди сміливо, мов лев, не дивлячись, чи хто за ним іде, і не рахуючи ворогів своїх. Підострожений любов’ю, він увігнався з кинджалом у руці в саму гущу ворожу і різав їх, кого попадя, мов тих овець. Побачивши сеє, родосці кинули зброю додолу і заблагали в один голос пардону. На те Кімон сказав їм:
— Панове молодці, не жадоба грабіжницька й не ворожнеча до вас погнали мене з Кіпру сюди й примусили оружною рукою на вас напасти. Той найдорожчий для мене скарб, що мене на сей учинок подвигнув, могли б ви легко уступити мені без бою: знайте, що се Іфігенія, котру я люблю, як душу; із тої ж то любові мусив я її збройне і силоміць од вас одбивати, бо миром і злагодою не міг її од батька домогтися. Я хочу стати їй тим, ким мав бути Пасімунд; оддайте її мені і рушайте собі з богом!
Родосці не так із доброї волі, як із принуки оддали Кімонові плачущу Іфігенію. Побачивши її сльози, він сказав:
— Найясніша панно, не журися: я твій Кімон, що вірною любов’ю своєю більшого на тебе здобув права, аніж той Пасімунд, з яким ти була заручена.
Посадивши її до себе на корабель і не взявши нічого з родоського майна, Кімон повернувся до своїх товаришів, а тих пустив із богом. Щасливий без міри од такої дорогої здобичі, Кімон намагався так-сяк утішити свою тужливу бранку, а потім, порадившись із товаришами, вирішив до Кіпру поки що не вертатися, а плисти на Крит, де їм усім, а особливо самому Кімонові з Іфігенією, було б жити безпечніше — чимало там було в нього родичів і друзів, і нових і давніх.
Та непостійна фортуна, що з ласки своєї щойно дарувала Кімонові кохану, обернула зненацька невимовні радощі юнакові в гіркий і тяжкий смуток. Не минуло ще й чотирьох годин, відколи Кімон розпрощався з родосцями, коли настала ніч, од якої він чекав небувалих іще в його житті розкошів, а з ніччю схопилась раптом страшенна хуртовина й негода, покривши небо хмарами і збуривши море розгуканими вітрами. Ніхто не знав, що діяти, невідомо, куди пливе корабель, — незмога була мореплавцям будь-що на ньому робити; всі ледве на ногах трималися. Як тим журився Кімон, нема що й казати: йому здавалось, що боги для того лише здійснили його мрію, щоб дати відчути йому гіркоту смерті, про яку раніше він мало турбувався. Журилось і все його товариство, а найпаче Іфігенія: бідна дівчина голосом голосила і тремтіла од кожного погойду хвилі, проклинаючи ту нещасну любов Кімонову та його зухвальство. Тим і буря на морі схопилась, казала вона, що боги не захотіли, щоб Кімон, запрагнувши її проти їхньої волі, міг гордовите бажання своє вдовольнити: судилось йому безславно загинути, побачивши попереду її смерть.
Отак плакала вона й лементувала, а вітер тим часом усе дужчав і дужчав; мореплавці, не знаючи, куди пливуть, пригналися близько до острова Родосу; не розібравши, яка то земля, вони притьмом хотіли висісти на берег, щоб порятуватися. Доля сприяла тому заміру, привівши їх до невеличкої затоки, куди незадовго перед тим причалили їхні недавні супротивники — родосці. Як уже світ свінув і небо трохи прояснилося, тоді тільки помітили кіпріоти судно, яке вони зачепили були напередодні, так од них завдальшки, як із дука дострелити. Кімон тим невимовно стривожився, боячися злої пригоди, яка таки спіткала його потім, і просив своє товариство докласти всіх зусиль, щоб кудись ізвідтіля вибратись — байдуже куди занесе їх доля, бо гірше ніде не буде. Та даремне силкувалися вони од острова одгребтися: супрутній вітер не давав їм вийти з затоки в море, а, навпаки, прибив їх, хоч-не-хоч, до берега.
Як же вони пристали, побачили їх ті родосці, що вже зійшли з свого судна; кілька моряків побігли миттю до сусіднього села, куди вже перед тим пішли були Пасімундові посланці, і сказали їм, що Кімона з Іфігенією прибило, як і їх самих, бурею до берега. Почувши сеє, вони вельми зраділи й поспішили з множеством люду на узбережжя. Кімон збирався саме, зійшовши з корабля, сховатися з своїми десь у поблизькому лісі, та його схопили враз з Іфігенією і всіма товаришами й повели в те село. Через деякий час прибув туди з міста Лісімах, що був того року верховним правителем на Родосі, з великим озброєним загоном і одвів Кімона з товаришами до в’язниці — того вимагав сенат на скаргу Пасімунда, що вже про все дізнався.
Отак бідний закоханець Кімон утратив щойно здобуту Іфігенію, не взявши з неї нічого, крім хіба якого вкраденого поцілунку. Родовиті родоські панії привітали з честю нещасну дівчину і втішали її в журбі, спричиненій її полоном та морською бурею; у них вона й перебувала аж до самого дня весілля. Кімона і його спільників даровано животом за те, що пустили напередодні молодих родосців із душами; хоч Пасімунд і домагався для них смертної кари, їх засуджено на довічне ув’язнення. Гірко в тій неволі сумуючи, жодної не мали вже вони надії на рятунок. Пасімунд спішив справити якнайшвидше весілля, та доля тим часом, ніби покаявшись, що так несподівано скривдила Кімона, нову умислила річ на його благо.
У Пасімунда був брат, молодший за нього віком та рівний йому своєю гідністю, на ймення Ормізд, який давно вже сватався був до одної тамтешньої вродливої й родовитої панянки Кассандри, що в неї був закоханий без міри також Лісімах, тільки справа та з різних причин одкладалася. Тепер же, бачивши Пасімунд, що доведеться йому справляти пишне й розкішне весілля, надумав згуляти за одним заходом і братове; тож, порозумівшися остаточно з Кассандриними батьками, він домігся од них згоди на одночасний шлюб Ормізда з Кассандрою. Як дізнався про те Лісімах, то вельми засмутився, бо досі ще сподівався, що Орміздові, може, одмовлять, і тоді кохана його буде. Як чоловік мудрий, він не виявив тієї досади, а розкидав думкою, як би тому лихові зарадити, і вирішив нарешті, що немає іншого виходу, як тільки викрасти Кассандру. Се, здавалось би, легко було в його становищі учинити, та волів Лісімах гідності своєї не плямувати. По довгій боротьбі душевній любов, одначе, взяла гору над честю, і зважився він будь-що-будь свою кохану викрасти. Думаючи про те, де б йому на те діло знайти спільників і як до нього приступити, він згадав раптом про Кімона, що сидів у в’язниці з товаришами своїми: ліпшого й вірнішого помічника годі було ще десь шукати. Тим наступної ночі він викликав Кімона потаймиру до себе і таким словом до нього обізвався:
— Кімоне! Боги, як відомо, щедро дають із ласки своєї всілякі блага смертним, та вони ж премудро випробовують доблесті їхні: хто перед ними проявить мужність і витривалість у всякій знегоді, того вони передусім яко гідного найвищими нагородами одзначають. Зараз вони жадають і од тебе певніших доказів гідності твоєї, ніж тих, що мали од тебе досі. Знаю я, що вони перетворили тебе, сина багатого й славного вітця, з недолюдка в справжню людину, вселивши в твоє серце бентежну жагу любовну; нині гіркою долею і тяжкою неволею хочуть вони посвідчити, чи не змаліла твоя мужність проти того часу, коли ти радів недовго, заволодівши дорогою здобиччю. Якщо вона й справді не змаліла, то безсмертні гадають обрадувати тебе найвищим благом, якого ти не зазнавав іще ніколи; зараз я все тобі з’ясую, щоб твого духа пригніченого знову вгору підняти. Пасімунд, радіючи твоєму лихові і жадаючи твоєї смерті, хоче якнайшвидше одружитись із твоєю Іфігенією, щоб самому втішитись тією здобиччю, що лукава доля попустила була тобі на хвильку і зразу ж одняла. Що се тебе засмучує, якщо ти її справді щиро любиш, знаю я по собі, бо рівночасно брат Пасімундів, Ормізд, збирається й мені таку саму наругу вчинити, взявши собі за дружину мою кохану дівчину Кассандру. Щоб тому лихові запобігти й не датися кривдивій долі на поталу, одно нам зостається — душі мужністю покріпити, а руки мечами озброїти та й умкнути наших коханих (мені вперше, а тобі вже вдруге). Якщо дорога тобі твоя — не кажу свобода, бо без милої і воля не мила, а вона, твоя кохана, то пристань до мене, і боги оддадуть її тобі в руки.
Аж світ піднявся вгору Кімонові, як почув він сі слова; не довго думаючи, він так одказав Лісімахові:
— Лісімаху! Не знайдеш ти для сієї справи собі товариша над мене мужнішого й вірнішого, якщо справді матиму я таку нагороду. Скажи мені, що маю робити, і побачиш сам, на які чудеса я здатен.
Тоді Лісімах сказав:
— Позавтрьому ваші молоді вперше вступлять у дім до своїх наречених; ми також підемо туди надвечір — ти з твоїми товаришами, а я з моїми вірниками, узявши з собою зброю; заберемо з весілля наших дівчат та й майнемо з ними на корабель (він уже стоїть у мене напоготові), а хто нам опір здумає стати — повбиваємо, та й уже!
Сей замір дуже сподобався Кімонові, і він спокійно сидів у темниці до призначеного терміну. Коли настав день весілля, в домі двох братів почався гучний та бучний бенкет — скрізь було повно радощів і співу. Тим часом Лісімах усе для свого замаху добре підготував; як настав слушний час, він розділив своїх і Кімонових людей, що сховали зброю під одежею, на три загони і, завзятими словами їх до справи підохотивши, послав нишком один загін до пристані, щоб ніхто не перешкодив їм у потрібний мент зійти на корабель, а сам з двома загонами подався до Пасімундового дому; тут поставив одних коло дверей, щоб їх ніхто не замкнув ізсередини та не заважав виходити, а з другими — пішов по сходах до бенкетної світлиці, і з ним Кімон.
Уступивши в світлицю, де вже сиділи за обідом обидві молоді з подругами своїми та гостями весільними, Кімон і Лісімах поперекидали столи, схопили кожен свою кохану і передали їх своїм товаришам, щоб вели мерщій до корабля. Молоді плакали й лементували, гості та челядь домашня кричали й собі, у всьому домі зчинився неймовірний зик і галас, а Кімон, Лісімах та супутники їхні пішли до сходів з голими мечами без жодного спротиву, бо всі перед ними розступалися. Уже як спускалися, став проти них Пасімунд — він вибіг на ґвалт з величезною палицею в руці, та Кімон кресонув його мечем по голові і трупом уклав на місці. На допомогу братові кинувся був нещасний Ормізд, та Кімон повалив його другим ударом, хто ж іще до них поривався, тих одбили, поранивши, його завзяті товариші. Покинувши дім, повний крові і крику, плачу і жалоби, вони рушили безперешкодно всі гуртом із здобиччю своєю до корабля; посадили на нього жінок, самі посідали та й одчалили веселенько од берега — спізнилися люди, що прибігли збройне до пристані дати їм відсіч.
Як припливли вони до Криту, численні родичі й друзі радо зустріли там Кімона й Лісімаха; вони ж одружилися з коханими своїми і, одгулявши голосне весілля, тішились до своєї любості тією дорогою здобиччю. На Кіпрі й Родосі тим часом постали з того приводу великі свари і чвари, і точились вони досить довгий час, аж поки родичі й друзі з того і з того боку не залагодили справи. Пробувши кілька років у вигнанні, Кімон з Іфігенією повернувся щасливо на Кіпр, а Лісімах із Кассандрою до себе на Родос, і довго ще жили кожен у себе з жінкою своєю любо та мило.
«Декамерон» ОПОВІДКА ДРУГА
Костанца любить Мартучча Гоміта; почувши, ніби він загинув, з розпачу випливає сама-одна в море на човні і прибивається до Сузи; знайшовши коханого живого в Тунісі, вона одкривається йому. Мартуччо, що за добрі поради сподобився ласки в царя туніського, одружується з нею і вертається в Ліпарі багатим чоловіком
Почувши королева, що Панфілова оповідка кінчилася, похвалила її вельми і веліла заступити чергу Емілії. Та зразу ж і почала:
— Усякий повинен по щирості радіти, коли бачить, що нагорода відповідає прагненню, а тим, що любов заслуговує радше на втіху, ніж на горе, любіше мені сьогодні королевину, чим учора було корольову, волю вволити.
То знайте ж, милії мої подруги, що недалечко Сицилії є такий собі острівець Ліпарі, де недавно жила одна вродлива дівчина на ймення Костанца, дитина значного роду. В неї закохався один тамтешній молодик на прізвисько Мартуччо Гоміто, хлопець гарний, звичайний і до всякого діла дотепний. Дівчина полюбила його рівно і тоді тільки щасливою чулася, як милого свого бачила. Мартуччо хотів притьмом її сватати і прислався до вітця її, та той одказав, що не оддасть дочки за убогого.
Роздосадувався хлопець, що ним через бідність тую згордовано; зібрав деяких товаришів і родичів та й заклявся, що тоді лишень додому поверне, як багатим стане. От подався він з ними в море та й став по узбережжю берберійському корсарувати: де, було, спобіжить кого слабшого, то зараз і сплюндрує. Добре й велося йому в тому здобичництві, та не знав необачний, що таке “годі” і мало було Мартуччові й товариству його тих скарбів незліченних, що за короткий час доскочити зуміли, захотілося їм мати ще й надто. Одного дня напали на них сарацинські галери; після затятого бою перемогли їх сарацини, корабель розграбували й потопили, людей кого в воду повкидали, а кого в полон забрали. Попався в неволю і сам Мартуччо; довелося йому в хурдизі туніській не рік та й не два світом нудити.
Незабаром на Ліпарі пройшла поголоска — і то не один хтось казав, а од багатьох людей чули, — що Мартуччо з усім своїм товариством на морі загинув. Дівчина, що й тоді дуже журилася, як він був поїхав, тепер, як зачула про його загибель, довго-довго плакала і порішила, що вже їй на сьому світі не животіти. Руки накласти на себе не наважувалась, та прибрала іншого способу, як би померти. Викралася нишком уночі з дому батьківського, пішла до пристані і побачила там, на одшибі од інших суден, човна рибальського з щоглою, вітрилами та веслами — рибалки, напевне, щойно вийшли з нього. Сіла вона в той човен, одіпхнулась од берега (на тім острові усі жінки в морській справі дещо тямлять), а тоді розпустила вітрила, кинула весла й кермо — нехай несе вітер куди хоче: або переверне десь у морі човна без керманича й поклажі, або розтрощить об якусь скелю; якби вже й захотіла вона порятуватись, то не змогла б, усе одно потонула б. Загорнувшися з головою в плащ, вона лягла, плачучи, на дно човна.
Та не так сталося, як вона собі гадала: вітер з півночі дмухав досить лагідно, хвилі на морі не було, і човен ішов добре; другого дня надвечір прибило її до берега коло міста Сузи, миль за сто вище Туніса. Вона того спершу була й не помітила, бо так у човні й лежала, голови не підводячи. У той саме час, як човна до берега пригнало, одна бідна жінка прибирала там мережі, риболовецькі; побачивши човна, здивувалась вона, що він отак із напнутим вітрилом на землю нагнався. Думаючи, що рибалки позасинали, вона підійшла до човна, та нікого там не побачила, крім сонної дівчини. Давай вона її гукати-термосити та й розбудила-таки і, впізнавши з одежі, що то християнка, спитала в неї по-італійськи, як се вона припливла сюди сама-самісінька в тому човні. Почувши рідну мову, подумала Костанца, що вітер, очевидно, обернувся і знову заніс її до Ліпарі; вона одразу встала, розглянулась навкруги і, не впізнавши сієї містини, спитала в жінки, де се вона. Жінка одказала:
— Дитино моя, ти в Берберії, неподалік од Сузи.
Як почула те дівчина, стала нарікати, що Бог не послав їй смерті; збентежена й засоромлена, не знаючи, що їй діяти, сіла коло човна та й заплакала. Жінці стало шкода її, вона потішала дівчину, як могла, повела її до себе в хатину і допиталась у неї миром та ладом, як вона сюди потрапила. Дізнавшись, що дівчина відколи вже нічого не їла, жінка дала їй шматок черствого хліба, риби й води; насилу впрохала її попоїсти.
Тоді Костанца спитала тую жінку, хто вона така, що говорить по-італійськи. Та одповіла, що звуть її Карапреза, родом сама з Трапані, а тут служить у рибалок-християн. Почувши ім’я Карапреза (се єсть “дорога здобич”), засмучена дівчина якось мимоволі взяла його за добру призвістку; в душі їй засвітала якась недовідома сподіванка, а вмирати вже не так сильне хотілося. Не признавшися жінці, хто вона і звідки, Костанца почала благати її, щоб вона зглянулась на молоді літа дівочі і порадила, як їй тут од усякої наруги вберегтися. Карапреза була добра жінка; не сказавши їй зразу нічого, вона збігала на берег прибрати рибальське начиння, а потім вернулася знов до дівчини, загорнула її добре в плащ і повела до Сузи. Як увійшли вони в місто, жінка сказала:
— Поведу я тебе, дівчино, до однієї статечної сарацинки, у якої роблю дещо по хазяйству; то жінка стара і має добре серце. Я замовлю за тебе слово і думаю, що вона прийме тебе залюбки за рідну дитину, а ти ж гляди, як у неї житимеш, старайся їй якнайліпше догодити, аж поки Господь не пошле тобі кращої долі.
Як же сказала Карапреза, так і зробила. Стара сарацинка, вислухавши жінчине оповідання, подивилась дівчині в обличчя й заплакала; потім, обійнявши її й поцілувавши в чоло, взяла за руку й повела до свого дому, де жила сама без чоловічого товариства з челядницями своїми, пораючись різним рукоділлям із шовку, пальмового листя та ременю. За кілька день привчилася трохи й Костанца до тієї роботи, почала працювати разом з усіма і великої ласки запобігла і в господині самої, і в челяді, що аж дивно було; в недовгім часі і мову їхню од них перейняла. Так і жила вона в Сузі, а в Ліпарі вже давно її поза очі поховали й оплакали.
Під ту добу владарював у Тунісі цар Абдаллах; але піднявся десь у Гранаді молодий і потужний войовник із славетного роду і, ознаймивши, що царство туніське йому по праву належить, рушив на Абдаллаха війною з великими силами. Дійшла про те чутка і до Мартучча Томіта, ще сидів у в’язниці; дізнавшися, що цар зібрав немале військо для оборони краю, він сказав темничникові, що наглядав за ним і його товаришами (вивчив уже, бачите, берберійську мову):
— От якби мені з царем поговорити, я б йому такого нарадив, що напевно переміг би він військо вороже.
Темничник переказав ті слова своєму начальникові, а той цареві; цар велів негайно привести перед себе Мартучча і спитав його, яку пораду має він йому дати.
— Царю мій і пане, — одказав йому Мартуччо, — знаю я, у ваших краях уже й давніше бувавши, до якого воювання ви тут усі звикли: головна сила ваша — то лучники. Так от, якби так зробити, щоб у ворога стріл забракло, а в вас було по достатком, ви б у сій війні безперечно подужали.
— Авжеж, — промовив цар, — якби так сталося, я був би переможцем.
— Царю, — сказав тоді Мартуччо, — як хочете, я навчу вас, як те зробити; ось слухайте ж як. Треба для війська вашого наготовити луків із тоншими, ніж звичайно, тятивами і призапасти до них стріл з вужчими, як водиться, зарубками; тільки се треба зробити потаймиру, щоб ворог про те не дізнався і не добрав проти нас якогось способу. А чим ми їх подужаєм, так ось чим: коли ворожі лучники вистріляють усі свої стріли, а ми свої, то їм доведеться підбирати з землі наші стріли, а нам їхні; та вороги не зможуть скористатися нашими стрілами, бо вузькі зарубки не прийдуться до грубих тятив, а ми їхні стріли зуміємо зужиткувати, бо тонкій тятиві не завадить ширша зарубка на стрілі; отсим же то стрільним припасом ми й переважимо супротивника.
Мудрому цареві сподобалась та порада; він так і зробив і дійсно переміг вороже військо. Мартуччо став завдяки царській прихильності багатим чоловіком і високим достойником. Пішла про нього слава по всьому туніському краю, дізналась і Костанца, що не вмер її коханий, як вона гадала, а живий; давня любов, що почала була вже остигати в серці, спалахнула знову буремним полуменем і воскресила знебулі надії. Розповівши все по щирості старій сарацинці, у якої вона жила, Костанца сказала їй, що хоче поїхати до Туніса, щоб натішити очі свої тим, чиє ім’я так несподівано до її слуху приголубилось. Стара схвалила той її замисел, а що любила її, мов рідну дитину, то сіла разом з нею на корабель і попливла до Туніса, де вони стали кватирою в одної її родички. Костанца зразу ж послала Карапрезу, яку взяла з собою, щоб розвідала все про Мартучча; та вернулась і сказала, що він справді живий і високу при цареві займає посаду. Тоді дівчина попрохала її, щоб вона пішла до Мартучча і повідомила йому, що його Костанца прибула до Туніса. Жінка та добилась до його дому і сказала:
— Мартуччо, в моїй господі став один твій давній слуга, що приїхав сюди з Ліпарі, він хоче поговорити з тобою наодинці, тим і послав мене до тебе; я ж, нікому не довіряючи, вирішила сказати про се тобі особисто.
Мартуччо подякував їй і пішов за нею до того дому. Побачивши його, Костанца за малим богом не померла з радощів; не змігши здержати своїх почуттів, вона кинулась до коханого, обняла його і стала тихенько плакати, згадуючи минулі злигодні і тішачись несподіваним щастям; довго не могла вона з зворушення і слова вимовити. Побачивши кохану дівчину, Мартуччо несказанно здивувався; по хвилі він сказав їй, глибоко зітхнувши:
— О люба моя Костанцо, ти жива? А мені давно вже сказали, що ти загинула, і дома про тебе ніхто нічого не знає.
По сій мові заплакав і він, розчулившись, а тоді пригорнув і поцілував її. Костанца розповіла йому про всі свої пригоди, про те, як щиро прийняла її та стара сарацинка. Наговорившися з коханою, Мартуччо пішов до царя свого й пана і, розказавши йому всю свою і її історію, заявив, що з його дозволу хотів би він одружитися з нею по християнському закону. Цар дуже з тої історії чудувався; він велів покликати перед себе Костанцу, вислухав її повісті, що збігалась у всьому з Мартуччовим оповіданням, і сказав:
— Ти й справді заслужила собі такого мужа.
Тоді велів принести коштовнії дари, обділив щедро і Костанцу й Мартучча і дав їм на волю що хотя чинити. Мартуччо віддав дяку й шану старій сарацинці, що була така ласкава до його коханої, і нагородив її, як подобало; дівчина попрощалася з нею не без плачу. Тоді сіли з царського дозволу на корабель, узявши з собою і Карапрезу, і попливли з погожим вітром до Ліпарі, де їх обох зустріли з несказанною радістю. Тут справили вони пишне весілля і довго ще жили в злагоді і мирі, втішаючись обопільним коханням.
«Декамерон» ОПОВІДКА ТРЕТЯ
П’єтро Боккамацца, тікаючи з Аньйолеллою, потрапляєдо рук розбійників; дівчина окривається в лісі і згодом дістається до замку; П’єтро визволяється, прибуває після різних пригод до того самого замку, одружується з Аньйолеллою і вертає разом з нею до Рима
Жодного такого не було в товаристві, хто оповідки Еміліїної не похваляв би; як же вона скінчилася, королева обернулась до Елізи, сказавши їй продовжувати. Та слухняно почала:
— Спала мені на думку, прекрасні мої подруги, одна страшна ніч, яку довелося пережити двом необачним коханцям; та що по тій ночі настали для них довгі щасливі дні, то хочу я вам сю історію розповісти, од матерії нашої анітрохи не одбігаючи.
У Римі, що колись був усьому світові голова, а тепер на хвоста звівся, жив не з-так давно один юнак на ймення П’єтро Боккамацца, син іменитих і багатих батьків, і закохався він у напрочуд гарну дівчину Аньйолеллу, дочку такого собі Джільйоцца Саулла, чоловіка незначного роду, проте досить межи римлянами шанованого. А в неї закохавшися, зумів невдовзі того добитися, що й вона його не менше полюбила. Палаючи невтоленною пристрастю і прагнучи предметом свого кохання оволодіти, він заслав до дівчини людей. Як почули про те юнакові кревні, почали його всіляко ганити й розраювати, а Джільйоццові Сауллу веліли сказати, щоб він на П’єтрові речі не вважав, бо вони все одно не будуть з ним ні свататися, ні родичатися.
П’єтро мало не помер з горя, як побачив, що отак йому дорогу до щастя переп’ято; якби тільки Джільйоццо на те погодився, він узяв би за себе Аньйолеллу навсупір усій рідні своїй. Та потім подумав собі, що досить буде і од неї згоди, щоб ту справу залагодити; перепитавши дівчину через людей, він домовився тікати разом із нею з Рима. Налаштувавши все потрібне, він устав одного дня рано-вранці та й виїхав з Аньйолеллою верхами, беручися до Ананьї, де в нього були певні друзі, на яких він міг у всьому звіритися. Не думали про те подорожні, щоб весілля їм справити, бо погоні боялися; розмовляли тільки любо проміж собою та інколи цілувалися. Як на те, П’єтро не знав гаразд дороги: миль за вісім од Рима од’їхавши, замісто в праву руку взяти, звернув у ліву. Чи проїхали ж далі дві милі, чи ні, як побачили замок якийся, а з того замку, скоро їх помітили, зразу вискочило проти них чоловіка з двадцять людей озброєних; дівчина перша те постерегла й гукнула:
— Тікаймо, П’єтро, напад!
По сій мові стиснула коня острогами, припала до сідла та й помчала навзаводи навпростець до лісу. А П’єтро, що більше на неї любував, аніж на дорогу дивився, не зразу тих людей запримітив; поки сюди-туди розглянувся, вони вже обступили його з усіх боків, зупинили й стягли з коня. Спитали в нього, що він за один; як же він назвався, стали радитись між собою:
— Сей чоловік — приятель ворогів наших, — казали вони, — що ж із ним робити? Забрати коня, здерти одежу та й повісити он на тому дубі, на зло всім Орсіні!
Усі на ту раду пристали і веліли П’єтрові скидати з себе одежу. Став він роздягатися; ну, думає, пропав навіки! Коли се десь із засідки вихопився загін чоловіка з двадцять п’ять і кинулися на тих із криком:
— Бий їх, мордуй!
Заскочені зненацька злочинці покинули П’єтра і хотіли були стати до оборони, та, побачивши, що нападників більше, рвонули навтікача, а ті за ними. Тоді П’єтро схопив свої речі, упав на коня та й погнав чимдуж туди, куди, як він бачив, Аньйолелла поскакала, не міг, одначе, в лісі тропи набігти, ніде слідів копит кінських не завважаючи. Почувшися в безпеці од перших і од других напасників, не мав він, проте, спокою, бо втеряв свою кохану; аж заплакав бідолаха, а тоді давай блукати-гукати по лісу, та все даремно — ніхто не озивався. Вертатися страшно, їхати вперед — хтозна-куди втрапиш, а тут іще думка про звіроту хижу, що повно було її в тому лісі: і за себе боязно, і ще більше за дівчину; аж ніби ввижалося йому, що вже її десь вовк або ведмідь розшарпав. Отак блудив-кружеляв бідний П’єтро цілий день по лісу, зовучи намарно кохану свою; так він од того крику й плачу, од того страху та голоду охляв, що годі було далі їхати. Як зайшла ніч, не знав він і поготів, що почати; приблудившись до високого дуба, прив’язав до стовбура коня, а сам наверх поліз, щоб дикому звіру на поталу не датись. Незабаром зійшов місяць і освітив увесь ліс, та П’єтро все боявся заснути, щоб з дерева не впасти; та якби й мав там до спання вигоду, то чи взяв би його сон за думками про кохану? Сидів бідаха на дубі та, знай, плакав і зітхав тяженько, на лиху свою долю нарікаючи, очей ні на хвилю не змикаючи.
Дівчина ж, як ми вже сказали, погнала тоді на одчай душі, здавшися цілком на волю коня свого, і в такі нетрі заблукала, що не знала вже, з якого краю вона туди в’їхала. Цілий день, як і П’єтро, блудила вона по тій слухомані — то пристане, то знов далі рушить і все ж то плаче, та любого свого кличе, та біду свою гірку кляне-проклинає. Нарешті, обзиву ніякого не чуючи, втрапила вона вже надвечори на стежечку якусь; проїхавши по ній дві добрих милі, побачила в лісі хатину та мерщій до неї, аж там дід та баба — старі вже обоє, аж древні. Побачивши дівчину саму-одну, вони спитали в неї:
— Як же се ти, дитино, такої доби одна-однісінька сюди приблукала?
Дівчина одповіла, плачучи, що одбилась од своїх і заблудила в лісі, а тоді спитала, чи далеко до Ананьї.
— Овва! — сказав дід. — Се ж овсі не тут; буде туди звідціля добрих дванадцять миль.
— А може, тут є десь недалечке якесь село, де б мені на нічліг стати? — спитала дівчина.
— Ні, дочко, — одказав дід, — за дня вже нікуди не втрапиш.
— А чи не прийняли б ви, спасибі вам, — попрохала дівчина, — мене на сю ніч, коли вже я нікуди сьогодні не доїду?
— Прийняли б з дорогою душею, — одказав старий, — та знай, дочко, що в сих місцях і вдень і вночі немає спокою од ватаг усяких ворожих; як наскочать, боронь боже, розбійники та побачать тут тебе, таку молоду і вродливу, то ще ганьбу тобі вчинять та сором, а хіба ж ми спроможні оборонити? Отсе ж ми й кажемо тобі згори, щоб потім на нас не ремствувала.
Хоч і налякана була дівчина тими дідовими словами, та, зміркувавши, що вже нерано, вона сказала:
— Як буде Бог ласкавий, то й вас і мене од сього лиха порятує, як же ні, то краще вже од людей муки зазнати, аніж од звірів смерті пожити.
По сій мові злізла з коня і вступила в убогу дідову хатину, та й повечеряла з добрими людьми чим Бог послав. Тоді, не роздягаючись, лягла коло них спати, але цілу ніч плакала й зітхала, своєю бідою журячись та про коханого турбуючись і нічого доброго од долі вже не сподіваючись.
Так як перед світом почула вона гупотняву велику — якісь люди до хати зближалися. Скочила дівчина на рівні ноги, вибігла в двір просторий, що був поза хатою, і сховалася в чималу копицю сіна, щоб не сплоха тії напасники її дошукалися. Ледве вспіла вона сховатися, як надбігла ціла ватага лиходіїв і стала добиватися до хати. Побачивши осідланого коня, драбуги почали питати, хто тут є. Дід, помітивши, що дівчина десь ділася, сказав їм:
— Немає тут нікого, окрім мене та старої, а кінь сей — приблуда: утік од когось учора ввечері та й прибився до нас, от ми й поставили його в дворі, щоб вовки не з’їли.
— Коли так, — сказав ватажок, — то сей безхазяйний кінь нам у пригоді стане.
Пішли розбишаки всюди по нишпорках — хто в хаті порався, хто у дворі, списи й щити свої додолу покидавши. Один засторчив знічев’я списа свого в капицю, де дівчина сховалась, да так, що клюгою в ліву грудь їй ударило, аж сукню роздерло; мало не крикнула бідолаха з переляку, думаючи, що її поранено, та вчасно схаменулася і змовчала. Розбишаки насмажили собі хто козлятини, хто іншого якого м’ясива, поїли, попили та й подалися геть, коня того з собою повівши. Як були вже вони далеченько, дід спитався в баби:
— А де ж се наша вчорашня дівонька? Відколи встали, я її вже не бачив.
Баба сказала, що не знає, і кинулась її шукати. Аньйолелла, почувши, що ті вже пішли, вилізла з сіна. Дуже зрадів старий, що не впала вона в руки розбійникам. Тим часом надворі вже добре розвиднілось.
— Оттепер по видному, — сказав дід, — якщо хочеш, одведемо тебе до замку, се буде звідціля миль п’ять, чи що; там матимеш уже надійний сховок. Тільки доведеться тобі пішечки дибати, бо ті лотри коня твого забрали.
Байдуже було дівчині про коня, давай вона старих просити, щоб пробі вели її до того замку; рушили вони в дорогу та й прийшли туди в обідню пору. А паном того замку та був один синьйор із роду Орсіні, на ймення Ліелло ді Кампо ді Фйоре; як на те, застали вони там його дружину, панію вельми статечну й добросерду. Побачивши Аньйолеллу, вона одразу впізнала її, привітала любенько і спитала, яким чином та сюди потрапила. Дівчина розказала їй геть-чисто все. Пані, що добре знала й П’єтра (він приятелював з її мужем), сильне журилася з його лихої пригоди і, почувши, що юнака схопили, думала вже, що його напевно вбито, проте сказала дівчині:
— Як тобі невідомо, що сталося з П’єтром, живи поки що в мене, а згодом знайдеться оказія і до Рима безпечне повернутися.
Тим часом П’єтро сидів собі ото вночі на дубі і так уже тяжко журився, що хто його знає; аж бачить — так як о первоспах обступила його коня ціла тічка вовків, штук, може, двадцять. Зачувши вовчий дух, кінь мотнув головою, порвав оброть і хотів тікати, а ті не пускають; одбивався він од них і копитами, й зубами, та шкода — вовцюги повалили його, задавили й роздерли. Геть усього з’їли, тільки кістки зоставили, та й ходу. Ще тяжче зажурився П’єтро, свого вірного товариша в біді втерявши; ну, думає, тепер уже мені з сих нетрів не вибратися.
Уже й світ настав; дубує П’єтро на тому дубі — так ізмерз, що хоч умирай; коли бачить — так як у милю багаття десь велике палає. Зліз він із дерева, хоч і лячно було, і пішов туди, аж поки до вогню не дійшов. Навколо вогнища сиділи пастухи-нічліжани, сніданок веселенько споживали. Жалко їм стало чоловіка, прийняли вони його до свого гурту. Попоїв він, обігрівся трохи та й розповів їм про свою лиху пригоду, а потім спитав, чи нема тут де поблизу села якого або замку, куди б йому прихилитися. Пастухи сказали, що за три милі звідти є замок синьйора Ліелла ді Кампо ді Фйоре і що його пані саме там перебуває. П’єтро вельми тому зрадів і попрохав, щоб вони провели його до замку; двоє пастухів охоче на те пристали.
Як прийшов він туди й побачив деяких знайомих, зараз почав думати, як би йому кохану в лісі розшукати, аж тут покликала його до себе сама пані. Як же зрадів він і здивувався, коли, пішовши до пані, побачив при ній і свою Аньйолеллу! Хотів був кинутись до неї, обійняти, та господині посоромився; а що вже дівчина, та ще й за нього дужче раділа. Привітавши приязно молодого гостя, пані почала, однак, доказувати йому, що негаразд він учинив, рідні своїй насупір пішовши. Та коли побачила, що він на те твердо зважився і дівчина того ж самого бажає, то подумала собі: “А чого мені клопотатись? Вони любляться собі обоє, і він і вона — приятелі мого мужа, наміри в них чесні, мабуть, сам Бог їм сприяє, коли врятував його од зашморгу, її од списа, а обох од хижого звіра. То нехай уже так і буде!” А до них промовила:
— Ну, як ви вже так хочете одружитись, то нехай, про мене. Справимо тут весілля коштом мого пана, а там уже, дасть Бог, помирю якось вас обох із ріднею вашою.
Без краю врадувані молодята тут же й заручилися; шляхетна пані справила їм почесне весілля, на яке тільки можна було в горах спромогтися, і новоженці уперше скуштували тут солодкої новини любовної. Через кілька днів разом із панією виїхали вони верхи з надійним супроводом до Рима. Хоч П’єтрові родичі були обурені його вчинком, та пані зуміла їх хутко до згоди привести, і П’єтро жив щасливо і мирно з своєю Аньйолеллою аж до сивого волосу.
«Декамерон» ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА
Мессер Ліціо да Вальбона застає Річчарда Манарді з своєю дочкою; Річчардо одружується з нею і мириться з батьком
Як Еліза вмовкла й вислухала схвальну товаришок своїх мову, королева веліла Філостратові своє щось розповісти; той, осміхнувшись, почав такими словами:
— Либонь чи не всі за те не раз та й не два мене корили, що вчора я про смутнії речі розповідати загадував і тим до плачу вас доводив; щоб же за ту досаду хоч трохи нагородити, надумав я вас чимось веселеньким потішити і розказати невеличку історійку, де закохані не якого зазнали горя — по хвилі зітхань, і страху, й сорому настали для них щасливі дні.
— Не з-так давно, шановнії пані, жив у Романії багатий і статечний шляхтич на ймення мессер Ліціо да Вальбона; уже як пішло йому на старість, сплодив він з дружиною своєю Джакоміною дочку. Росла та дочка та й виросла, такою хорошою да вродливою стала, що по всій окрузі рівної собі не мала. Батько й мати хтозна-як свою одиначку любили й кохали, голубили й доглядали, сподіваючись через неї з якимось вельможним родом поріднитись. У домі мессера Ліціо бував частенько в гостях один юнак із родини Манарді да Бреттіноро, на ймення Річчардо, панич із себе гарний і показний; мессер Ліціо та його дружина зовсім його не стереглися, бо він був їм ніби за рідну дитину. Накинувши раз і вдруге оком на дочку їхню відданицю, красиву, люб’язну і скромну, він закохався в неї напропале, але пильно почуття свої приховував. Та хто-хто, а дівчина те помітила й прийняла не без приємності, рівним бажанням до нього запалившися, чому Річчардо радів несказанно. Не раз уже поривався він їй освідчитись, та все якось не зважувався; нарешті набравшися сміливості, сказав їй одного дня:
— Благаю тебе, Катерино, не дай мені вмерти з любові.
А та йому зразу:
— Я молю Бога, щоб самій з любові до тебе не згинути.
Така відповідь додала юнакові одваги.
— Усе зроблю, — сказав він, радіючи, — все для тебе зроблю, кохана, добери тільки способу, як би нам обом порятуватися.
— Річчардо, — промовила тоді Катерина, — ти ж знаєш, під яким пильним наглядом мене тримають; я просто не знаю, як би нам з тобою зійтися. Може, ти щось таке вигадаєш, скажи мені, я на все згодна, аби тільки слави не наробити.
— Катеринко моя солоденька, — сказав по довшій надумі Річчардо, — одна тільки є на те рада: якби ти попросилась ночувати на балконі, що над садом, або так туди вночі прийшла, тоді б уже я туди якось дістався, — хоч воно й височенько.
— Ну, — одповіла дівчина, — як зумієш туди вилізти, то я думаю, що якось того доб’юся, що там спатиму.
Річчардо охоче погодився. По сій розмові молодята розійшлися, тільки один разочок крадькома поцілувавшися. Другого дня (а надворі май уже був наскінчу) дівчина пожалілася матері, що задля духоти не могла вночі спати.
— Де там тая духота, доню? — здивувалась мати. — Немає тії духоти й заводу.
— Ба ні, мамо, — одказала Катерина, — по-вашому, то, може, й немає, бо вам так здається; та не забувайте ж, що молоді дівчата гарячіші за літніх жінок.
— Авжеж, що так, доню, — сказала мати, — та не в моїй то волі насилати спеку чи прохолоду тобі до любості. Яка пора, така й погода; треба терпіти. Може, сю ніч буде не так жарко, і тобі спатиметься краще.
— Та якби ж то! — зітхнула Катерина. — Тільки ж не буває такого, щоб проти літа ночі холоднішали.
— То чого ж ти хочеш? — спитала мати.
— А от чого, — одказала дочка. — Якби татко і ви, мамо, дозволили, я послалась би на балконі, що над садом, коло таткової кімнати. Там холодочок, соловей співає; мені там лучче спатиметься, ніж у вашій опочивальні.
— Не журися, доню, — мовила мати, — я скажу батькові, як він завволить, так і буде.
Мессер Ліціо був на старощах упертий, нівроку; як почув він про те од жінки, то сказав:
— Що то за соловей, що їй під його співи спати заманулось? Буде вона в мене і цвіркунів слухати!
Як дізналась про те Катерина, то справді цілу ніч не могла заснути — не од духоти, а з досади, та й матері спати не давала, все жалілася, що їй жарко. Уранці пішла знову мати до батька і сказала йому:
— Мій пане, не любите ви своєї дитини; що вам до того, як дочка спатиме собі на балконі? Ніч-ніцьку через ту духоту вона в ліжку вертілася. Велике диво, що їй солов’я слухати хочеться! Звичайно, дівчина, а дівчата люблять усе, що на них схоже.
— Ну, нехай уже, — промовив тоді мессер Ліціо, — постав там ліжко, яке поміститься, обхили якимись заслонами, і нехай собі спить та слухає солов’я на здоров’ячко.
Почувши про те, Катерина зразу ж веліла постелити на балконі і, збираючись там ночувати, подала умовлений знак Річчардові, щоб той уже знав, що йому робити. Мессер Ліціо, як тільки побачив, що дочка пішла спати, замкнув двері, що вели з його кімнати на балкон, та й собі уклався на спочинок. Діждавшися, поки все в домі затихне, Річчардо виліз по драбині на мур, а потім, тримаючись за карниз і ризикуючи скрутити собі в’язи, добрався обережно до балкона, де Катерина прийняла його тихо та з великою радістю. Націлувавшись до смаку, вони лягли і любо втішалися навзаєм трохи не цілу нічку — немало там довелося соловейкові пощебетати. Насолода була велика, ніч мала; незчулися вони, як і світати почало. Розпалившись од іграшок любовних та розморившись од поліття, заснули молодята як були голісінькі; Катерина правою рукою обняла Річчарда за шию, а лівою схопила за грішне тіло, те саме, що ви, любі мої дами, соромитесь при нас називати.
От сплять вони отак без прокиду, аж і день настав; мессер Ліціо встав і, згадавши, що дочка спить на балконі, тихенько одчинив двері. “Побачимо, — каже, — як соловейко приспав сьогодні нашу Катерину”. Вийшов він на балкон, одхилив заслону та й побачив, як дочка його, голісінька, з Річчардом обійнявшись, лежить. Добре впізнавши хлопця, він пішов до жінчиної кімнати і сказав:
— Уставай мерщій, жінко, подивись, як дочка твоя солов’я собі вподобала: упіймала і в руці держить.
— Та невже? — здивувалася жінка.
— Ходи швидче, — сказав мессер Ліціо, — то сама побачиш.
Мадонна Джакоміна убралася хутенько і тихо пішла за мужем; одхиливши заслону, побачила й мати на власні очі, як донька її тримала в руці солов’я, що то його співи так любила. Вважаючи, що Річчардо підло одурив її, мадонна Джакоміна хотіла була наробити крику й галасу, та мессер Ліціо сказав їй:
— Гляди, жінко, мовчи мені, коли тобі дорога моя ласка! Упіймала донька пташка — що ж, нехай її буде. Річчардо чоловік значного роду, до того ще й багатий — чим нам не зять? Як захоче по-доброму звідси вийти, нехай із Катериною заручиться, от воно й вийде, що не в чужу, а таки в свою клітку солов’я засадив.
Жінка заспокоїлась, як побачила, що муж тим не вельми журиться, і замовкла: зміркувала-бо, що дочці сю ніч добре було спати, солов’я впіймавши. Незабаром Річчардо прокинувся, побачив, що надворі вже білий день; ну, думає, пропав! Збудив Катерину та й каже:
— Он леле, серденько, що нам тепер робити? Бач, до білого дня проспали!
На ті слова мессер Ліціо підійшов до ліжка, підняв заслону і промовив:
— Та вже знаємо, що робити!
Як побачив його Річчардо, то неначе хто йому душу з тіла вийняв; підвівся сердега, сів на ліжку та й каже:
— Пане Ліціо, помилуйте мене ради бога! Я знаю, що вчинком своїм зрадецьким смерті заслуговую, але прошу вас, робіть зо мною що хочете, лиш не губіть душі живої!
На те одказав мессер Ліціо:
— Річчардо! Отак ти, значить, заплатив за любов мою до тебе й довіру? Ну, та вже як підвели тебе на сей гріх молодощі, то, щоб урятувати себе од смерті, а мене од ганьби, мусиш узяти Катерину за жінку; чим вона була тобі сеї ночі, тим нехай буде поки віку. Тільки так можеш зо мною помиритись і з душею звідси вийти, а коли ні, то начувайся!
Поки йшла та розмова, Катерина пустила солов’я, закрилася і почала гірко плакати та благати батька, щоб простив Річчардові, а юнака просила, щоб його волі не противився — тоді буде в них іще багато таких любих та спокійних ночей. Не довго ж треба було Річчарда і впрохувати, бо соромився хлопець гріха свого і бажав його загладити, смерті боявся і рятунку шукав, та і дівчину кохав щиро і хотів з нею жити; от і сказав він мессерові Ліціо тут же без відмовок, що готовий уволити його волю. Тоді мессер Ліціо взяв у дружини обручку, і Річчардо не гаючись заручився при батьках із Катериною. Потому вони залишили молодят на балконі удвох, сказавши:
— Спочиньте ще трохи, діти, бо ви не доспали.
Як батьки пішли, молоді знову обнялися; одмахавши вночі шість миль, вони додали до них іще дві, перед тим як устати; тим і скінчився перший день їхньої мандрівки. Послі того Річчардо поговорив з мессером Ліціо уже докладніше, а через кілька день узяв шлюб із Катериною в присутності багатьох родичів і знайомих і, привівши молоду врочисто додому, одбув пишне та розкішне весілля. Потім довго ще жив із своєю Катериною в злагоді й мирі, ганяючи з нею солов’я вдень і вночі до любої вподоби.
«Декамерон» ОПОВІДКА П’ЯТА
Гвідотто з Кремони приручає перед смертю свою дочку-приймачку Джакомінові з Павії; в Фаенці в неї закохуються Джанноле ді Северіно і Мінгіно ді Мінголе і зчиняють за неї бійку; дівчина виявилась сестрою Джанноле і виходить заміж за Мінгіна
Слухаючи оповідання про солов’я, дами так реготалися, що, коли замовк Філострат, довго ще не могли погамуватись. Коли всі вже виреготались, королева сказала:
— Учора ти засмутив нас усіх, зате сьогодні так розвеселив, що ніхто вже тобі не має права дорікати.
Тоді, обернувшись до Неїфіли, веліла їй оповідати далі; та почала веселенько:
— Раз уже Філострат оповіданням своїм завів нас до Романії, то і я в тім краю погуляю думкою. Отож у місті Фано жили колись два ломбардці — один Гвідотто з Кремони, а другий Джакоміно з Павії; обидва були вже старі, а за молодого віку те й робили тільки, що воювали. Бувши Гвідотто на останній дорозі і не маючи жодного кревняка чи приятеля, котрому довіряв би більше, ніж Джакомінові, приручив йому дівчинку свою, років десяти, чи що, і все своє добро, розказав усе, що до чого, та й помер.
Саме під той час місто Фаенца після довгої розрухи воєнної знову до хорошого прийшло стану і колишні його мешканці, що тікати з нього мусили, могли туди вільно повернутися. Подався до Фаенци і Джакоміно, бо жив там колись, забравши з собою всі свої достатки і дівчинку, залишену Гвідоттом, яку любив і кохав, мов рідну дітину. Як виросла та дівчина, то такою стала кралею, що всьому дівоцтву в місті перед вела — була над усіх не тільки вродлива, а ще й звичайна та честива. Не мало ж то і юнацтва за нею ввивалося, а найбільше, мабуть, двоє шляхтичів молодих та гарних — одного звали Джанноле ді Северіно, а другого Мінгіно ді Мінголе. Обидва вони в неї напропале закохались і через ті ревнощі один одного смертельною ненавистю зненавиділи. I той, і той посватав би її залюбки (дівчині було вже п’ятнадцять), якби отець-мати дозволили, та, бачивши, що з того чи іншого приводу їм одмовляють, почали гадати, чи нема ще якого способу тієї красуні доскочити.
Джакоміно тримав у себе в домі стару служницю й слугу на ймення Крівелло, чоловіка веселого й товариського. Добре з ним запізнавшися, Джанноле одкрив йому в слушну хвилю таємницю свого кохання і попрохав допомогти в сьому ділі, обіцяючи за ту послугу велику нагороду. На те одповів йому Крівелло:
— Чим я в сьому ділі можу тобі допомогти, так хіба ось чим: як піде Джакоміно ввечері до когось у гості, то я впущу тебе до панночки; а якби я їй почав про тебе говорити, то вона і слухати б не захотіла. Як хочеш, то зроблю тобі таку послугу, а далі вже сам чини, як знаєш.
Джанноле сказав, що йому того тільки й треба; так вони й домовились. З другого боку, Мінгіно з’єднав собі стару служницю; вона вже кілька разів передавала їй од нього цидулки і мало не прихилила її серця до нього, а крім того, теж обіцяла привести його до неї, скоро Джакоміно вийде кудись із дому увечері.
Невдовзі по тих переговорах Джакоміно справді пішов вечеряти до одного свого приятеля; про те подбав Крівелло, який зразу ж дав знати Джанноле, щоб приходив, а він уже одчинить йому двері, давши умовлений знак. Стара служниця, нічого про те не знаючи, і собі оповістила Мінгінові, що господаря ввечері не буде дома, тож нехай приходить, а вона вже дасть гасло, коли йому вступити. Як настав вечір, обидва закоханці, нічого не знаючи один про одного, та все ж узявши кожен із собою для остороги декілька озброєних товаришів, подалися до того дому, щоб заволодіти здобиччю. Мінгіно з своїми людьми став поблизу в домі одного приятеля, ждучи гасла од старої; Джанноле із своїми стояв трохи осторонь. Тим часом Крівелло і стара служниця, вирядивши хазяїна, намагалися спекатися одне одного.
— Чого не лягаєш спати, — питає у неї Крівелло, — доки ти будеш туди-сюди рипатися?
— А ти чом не йдеш за паном? — одрікала служниця. — Чого ждеш, адже ти вже повечеряв!
Так і не вдалося ні їй, ні йому супротивника здихатися. Побачив Крівелло, що надходить умовлений із своїм паничем час, та й думає собі: “От мені великий клопіт із старою! Як почне галасувати, то вже якось дамо їй раду!” Подавши знак, він одчинив двері. Джанноле одразу ж увійшов у дім з двома товаришами і, знайшовши дівчину в світлиці, схопив її і хотів вести. Дівчина почала пручатися й кричати, зчинила лемент і служниця. Як почув те Мінгіно, зараз прибіг зі своїми людьми; побачивши, що дівчину вже ведуть із дому, вони вихопили мечі з піхов і гукнули:
— Смерть вам, зрадники! Не попустимо ґвалту!
І давай суперечників своїх рубати… На той ґвалт позбігалися сусіди з посвітачами та зброєю; обурившись з учинку Джанноле, всі стали допомагати Мінгінові. Після завзятого бою Мінгінові пощастило вирвати дівчину з рук напасника й одвести знову до Джакомінового дому. Та бійка все ще не припинилась, аж поки не прибігла сторожа з синьйорії; вартовики розборонили їх і багатьох похапали, в тому числі Мінгіна, Джанноле й Крівелла; усіх їх одведено до в’язниці.
Як уже колотнеча втихомирилась і Джакоміно повернувся додому, він дуже стурбувався з тої пригоди, але, розпитавшись, як було діло, і побачивши, що дівчина нічому не привинна, трохи заспокоївся і вирішив якнайшвидше оддати її заміж, щоб тому клопоту надалі запобігти. Назавтра рано дізналися про все родичі обох юнаків і, знаючи, яке лихо може їм скластися, якщо Джакоміно вживе всіх заходів, на які він мав право, пішли до нього та й почали по-хорошому прохати, щоб він пробачив нерозважним юнакам за той замах заради любові й поваги до батьків їхніх, обіцяючи од свого імені і од імені молодих винуватців учинити йому яку завгодно сатисфакцію. Джакоміно, чоловік бувалий і на вдачу вельми любомирний, одповів їм коротко:
— Панове! Якби я навіть був не гостем у вашому краю, а родимцем, то й тоді з приязні до вас я вчинив би все, що міг, вам на догоду. Я зобов’язаний здатися на ваше прохання, тим більше, що кривда сталася власне вам, а не мені: ся дівчина родом не з Кремони і не з Павії, як дехто, може, думає, а таки з самої Фаенци, хоч ні я, ні товариш мій покійний, що мені її припоручив, так і не дізнались, чия вона дочка. Тим я охоче вволю вашу волю.
Почувши статечні люди, що дівчина родом із Фаенци, вельми тому здивувались і, подякувавши Джакомінові за його великодушність, почали питати, яким чином вона потрапила йому до рук і звідки він знає, що вона фаентинка. На те одказав Джакоміно:
— Гвідотто з Кремони, давній мій друг і товариш, розповів мені перед смертю, що коли Фаенцу здобули й сплюндрували війська імператора Фрідеріка, заскочив він із товариством своїм до одного дому, де було повно всякого добра, а з мешканців нікого не лишилось, крім двохлітньої, може, дівчинки, котра, як побачила його на сходах, сказала на нього: тато. Жаль йому стало дитини, і він узяв її з собою в Фано разом з усім тим добром, що було в покинутому домі; на смертельній постелі бувши, він лишив свою приймачку на мене і заповів видати її заміж, як виросте, давши за нею в посаг усе його майно. Дівчина вже й справді на порі стала, та поки що добрих людей не траплялось; а треба таки її одружити, щоб знов коли такої халепи, як учора, не склалося.
Серед присутніх був випадком такий собі Гвільєльміно з містечка Медічіна, який воював колись разом із Гвідоттом в імператорських військах і добре знав, чий дім облущив тоді Гвідотто; побачивши тут господаря, він обізвався до нього:
— Чуєш, Бернабуччо, що каже Джакоміно?
— Авжеж, — одказав той, — я й сам про те он як думаю, бо не забув, що під ту завірюху втратив я донечку таких саме літ, як говорить Джакоміно.
— Отож вона, мабуть, і є, — промовив Гвільєльміно, — бо я чув колись, як Гвідотто розповідав, який дім він ограбував, і так його змалював словами, що се достеменно був твій. Пригадай, чи не було в дитини твоєї якоїсь прикмети, щоб розпізнати її непохибно.
Бернабуччо і справді пригадав собі, що в його дівчини був над лівим вушком хрещатий шрамик, що лишився по розрізаному чирякові якраз перед тими подіями; не довго думаючи, він приступив до Джакоміна і попрохав його, щоб показав йому ту дівчину. Джакоміно охоче повів його до свого дому і велів дівчині вийти до гостя. Як побачив її Бернабуччо, то зразу його вдарило, як вона на матір свою схожа, що й досі ще красунею лишилась; тим іще не задовольнившись, попрохав він у Джакоміна дозволу одгорнути їй волосся над лівим вухом. Джакоміно йому не суперечив; тоді Бернабуччо підійшов до засоромленої дівчини, одгорнув правою рукою волосся і справді побачив там хрещик. Остаточно переконавшися, що то його дочка, аж заплакав потиху з радощів і пригорнув її до себе, хоч вона, збентежившись, і пручалася.
— Так, брате, — сказав він Джакомінові, — се моя дитина! Мій дім розграбував тоді Гвідотто; моя дружина, а її мати, покинула там малу з смертельного переляку, а що того ж дня спалено інший наш будинок, то ми досі думали, що вона в ньому згоріла.
Як почула те дівчина й подивилась пильніше на сього старого, поважного чоловіка, повірила йому; щось ніби торкнуло її за серце, вона вже не пручалася в його обіймах, а плакала розчулено разом з ним. Бернабуччо зараз же послав по свою жінку та інших родичок, по братів і сестер дівчини, показав її всім і розказав, як було діло. Багато було там радісних обіймів і привітань, а послі Бернабуччо, з повною згодою Джакоміна, повів її до свого дому.
Коли дізнався про те начальник міський, чоловік розумний і людяний, він вирішив пустити в непам’ять вину Джанноле, — адже юнак був сином Бернабучча і, як виявилось, рідним братом тої дівчини. Порадившись полюбовно з Бернабуччом і Джакоміном, він помирив їх з обома юнаками, а тих двох між собою, а потім, на превелику радість усім родичам, одружив Мінгіна з тою дівчиною, що її звали Агнеса, а також випустив на свободу Крівелла та всіх інших, що попались за ту бійку. Врадуваний без міри Мінгіно справив гучне та бучне весілля і, привівши Агнесу до свого дому, жив із нею багато років у мирі й злагоді.
