«Декамерон» ДЕНЬ ШОСТИЙ
Зачинається шостий день, у який під проводом Елізи говориться про тих, що дотепною відповіддю давали відсіч глузливому слову або бистроумністю і винахідливістю своєю од себе шкоду, небезпеку чи кривду одвертали
Уже місяць, насеред неба ставши, почав примеркати і вранішнє світило всю нашу землю новим сяйвом осіяло, коли королева встала і веліла скликати все своє товариство; тихою ходою зійшли вони з того пригірка в долину, по росяній траві гуляючи, про різні речі любо розмовляючи та перебираючи вчорашні оповідки — чия краща, чия гірша — і знову з тих пригод веселих сміючися, аж поки сонце підбилось височенько і стало неабияк припікати; тоді побачили, що пора назад вертатись, та й побрались неквапом додому.
Там було вже все готове: столи поставлено, кругом потрушено зіллям пахущим та квітками розмаїтими, тож, поки спека не розгорілась, посідало товариство на даний од королеви знак до їжі. Попоївши ж веселенько, заспівали спочатку деяких гарненьких пісеньок, а потім пішли — хто спати, а хто в шахи чи дамки грати; Діоней та Лауретта завели спів про Троїла та Крессіду.
Як настав час зійтися знову на бесіду, королева скликала, як заведено, всіх до гурту; дами й кавалери сіли біля фонтана, і королева хотіла вже була дати звичний розпорядок, коли се почувся великий, небувалий доти галас, що зчинила на кухні їхня челядь. Негайно викликали каштеляна й спитали, хто там галасує і з якої причини; він одказав, що то Лічіска завелася з Тіндаром, а за що — він іще не знає, бо йшов саме їх погамувати, як його покликали до королеви. Еліза веліла йому привести перед неї Лічіску й Тіндара; коли вони з’явились, вона спитала, з чого постала між ними суперечка. Тіндар хотів уже одповідати, коли Лічіска, дівка, мовляв, не перволіток і гостра на язик, обізвалась до нього сердито, запалившися спором:
— Диви, дурний який! Лізе поперед мене говорити, коли я тут! Зараз я скажу про все сама.
І, обернувшись до королеви, провадила далі:
— Мадонно, сей йолоп розказує мені, яка у Сікофанта жінка, наче я її не знаю, і торочить мені, нібито першої шлюбної ночі пан Кияра увійшов у Йосафатову долину силою і з розливом крові, а я кажу, що то брехня, бо він дістався туди тихо й мирно, на велику втіху всьому краю. А сей недотепа думає, що дівчата зовсім дурні і доти вакуються, доки батьки їхні чи брати заміж їх не дадуть, а ті, як відомо, не надто поспішають і найчастіше років на три або й на чотири те діло загаюють. Яка ж то вража мати так довго ждатиме? От їй же Богу (а даром я ніколи не божусь!) — немає в мене жодної сусідки, щоб вийшла заміж правичкою, та й про одружених знаю, що вони не раз од чоловіка через пліт скакають. А сей баран буде мене вчити, які то є жінки, так, ніби я вчорашня!
Поки Лічіска говорила тії речі, дами так реготалися, що хоч зуби всім повиривай. Королева разів, може, шість зацитькувала Лічіску, але та не вгамовувалась, доки не виговорилась до краю. Коли вона нарешті замовкла, королева обізвалась, сміючись, до Діонея:
— Діонею, ти знавець у таких справах, тож, як скінчаться наші сьогоднішні оповідки, не забудь подати свій рішенець у сьому питанні.
Діоней одповів не гаючись:
— Мадонно, рішенець уже давно готовий, і я оголошу його зараз: Лічіска, безперечно, має рацію, бо, як вона каже, так воно насправді й є, а Тіндар — дурень, та й годі.
Сеє почувши, Лічіска засміялась і промовила до Тіндара:
— А що, на моє вийшло? Іди ж собі, блазню, та сховайся десь у кут. Ти думав, молокососе, що знаєш більше од мене, та я, Богу дякувати, недурно пожила на світі, еге ж, недурно!
Якби королева не наказала їй із сердитим видом замовкнути й не пащекувати більше — бо бита буде! — та не одіслала її геть разом із Тіндаром, то й до вечора були б тої сороки не переслухали. Коли вони пішли, королева веліла Філомені починати оповідання, і та охоче забрала голос.
«Декамерон» ОПОВІДКА ПЕРША
Один кавалер обіцяв мадонні Оретті розповісти таку історію, що їй здасться, ніби вона їде верхи, та оповідає так незугарно, що дама просить ізсадити її з коня
Юнії мої подруги, як зорі скрашають небо ясної ночі, як квіти оздоблюють навесні зелені поля, а густий розмай гірські схили, так дотепні слова красять добрі звичаї та любу розмову. А тим, що вони мусять бути короткі, то личать більше жінкам, аніж мужчинам, бо нашій сестрі не годиться занадто багато говорити. Правда, чомусь-то воно так повелося — чи ми вже такі на розум убогі, чи така планета на наш вік випала, — що нині майже немає жінок, котрі зуміли б до ладу гостре слівце сказати чи як слід чужий дотеп зрозуміти, на сором усьому роду нашому. Та вже про сії речі багато сказала свого часу Пампінея, і я не буду про них ширше розводитись, а щоб показати вам силу й красу влучного слова, я хочу розповісти, як одна благородна дама пришила квітку балакучому кавалерові.
Усі ви, мабуть, знаєте — як не з виду, то з чутки, — що не так давно жила в нашім городі одна знакомита пані добрих звичаїв і ладної мови, чесноти якої заслуговують на те, щоб ім’я її не було забуте: звали її мадонна Оретта, і була вона дружиною мессера Джері Спіни. Трапилось їй якось (от як і нам тепер) перебувати довший час за містом; пішла вона на прогуляння з іншими дамами й кавалерами, котрих у себе того дня гостила, а дорога з одного маєтку до другого була про пішоходів таки далеченька. От один кавалер із тої компанії й каже:
— Пані Оретто! Хочете, я розповім вам таку чудову історію, що вам здасться, ніби ви верхи їдете, а не пішки йдете.
На те одказала дама:
— Але ж дуже прошу, мосьпане! Послухаю з великою приємністю.
Тоді наш кавалер, которому шпага при боку личила, мабуть, не більше, як його устам мова, почав розповідати одну історію, яка сама по собі була справді вельми гарна, та не в такому переказі: він страшенно псував її — то ті самі слова разів по п’ять та по шість повторював, то вперед забігав, то знов назад вертався, говорячи: “Е, ні, не так, а ось як воно було”. Крім того, часто плутав імена, не кажучи вже про те, що висловлювався якоюсь дубуватою мовою, котра аж ніяк не пасувала до дійових осіб і пригод, про які він говорив. Слухала-слухала його мадонна Оретта, і вже їй вуха в’янули, а на серці почало млоїти, немов у смертельно недужої. Відчувши, що більше не зможе витримати (а кінця-краю тій історії не видно було — в такі нетрі той кавалер забрався), вона сказала йому грайливо:
— Мосьпане! Щось той ваш кінь дуже спотикливий; зсадіте, прошу вас, мене краще додолу.
А той кавалер та був якраз кращий послухач, ніж оповідач; зрозумівши натяк, він одбув його веселим жартом і говорив уже про інші речі, не докінчивши своєї невдалої історії.
«Декамерон» ОПОВІДКА ДРУГА
Пекар Чісті дотепним словом звертає увагу мессера Джері Спіни на нескромність його прохання
Всі дами й кавалери дуже похваляли дотепність мадонни Оретти, та королева веліла вже заступити чергу Пампінеї; та почала:
— Хороші мої подруги, я сама вам не зумію сказати, хто більше грішить — чи природа, коли вселяє шляхетну душу в негарне тіло, чи фортуна, коли надає тілові з шляхетною душею якесь простацьке ремесло, як ми те бачимо на прикладі нашого земляка Чісті й багатьох інших людей; сього Чісті, чоловіка високого духу, фортуна вчинила пекарем. Безперечно, я нарікала б і на природу, й на фортуну, якби не знала, що природа за всіх мудріша, а фортуна тисячоока, хоч дурні й малюють її сліпою. Я гадаю, що сі дві розумні сили діють так, як часом і смертні істоти, які, не впевняючись на майбутнє, ховають про свою потребу найдорожчі речі в найнепомітніших закапелках свого дому, щоб менше було підозри, і в слушний час видобувають їх звідтіля, бо на видноті, десь у пишній палаті, навряд чи вони могли б зберігатися безпечне. Отак і обидві правительки світу сього ховають свої найкоштовніші скарби під покривкою простацького стану, щоб ті клейноди сіяли ще яскравішим блиском, коли в потрібну мить їх ізвідти добути. Се дуже гарно показав у одній незначній справі пекар Чісті, давши добру науку мессерові Джері Спіні (я згадала про нього, бо щойно почула оповідку про мадонну Оретту, котра була за ним замужем); розкажу ж вам коротенько сю цікаву історію.
Так от, коли папа Боніфацій, що в нього мессер Джері Спіна мав чималу вагу, відрядив до Флоренції у певній справі своїх знакомитих послів, вони стали кватирою в господі мессера Джері і обговорювали з ним усякі важливі речі, а він водив їх (не знати, з якої причини) мало не щоранку гуляти по місту, причому вони обов’язково проходили мимо Маріїнської церкви, біля якої держав свою пекарню Чісті, — сам же він і діло своє справляв. Хоч же доля й послала йому таке неблагородне заняття, та сприяла йому непомалу: Чісті розбагатів, пекарюючи, та й не думав у якесь інше ремесло вкидатися; жив у великому достатку і завжди тримав у себе найвиборніші білі та червоні вина, які тільки можна було знайти у Флоренції і всій околиці.
Бачачи щоранку, як мессер Джері Спіна проходить із папськими послами мимо його дому (а погода стояла, як на те, жарка), пекар не раз думав про те, як хороше було б почастувати їх своїм добрим білим вином, та, рівняючи своє становище до панського, гадав, що якось непристойно буде запрошувати мессера Джері, поки він сам того не захоче; от і намислив він таку штуку, щоб панові скоріше закортіло. У білому-пребілому каптанку, оперезаний чистеньким хвартухом, схожий більше на мельника, аніж на пекаря, сідав він уранці біля порога свого дому в той час, як панство мало проходити мимо; перед ним стояло циноване відеречко з чистою холодною водою, дзбанок доброго білого вина і два блискучі, ніби з щирого срібла, келишки. Коли на вулиці показувався мессер Джері з папськими посланцями, Чісті кахикне, було, раз і вдруге та й заходиться пити вино з таким смаком, що і мертвому б закортіло. Побачив теє мессер Джері один день і другий, а на третій спитав:
— А що, Чісті, добре?
Той хутенько встав і одказав:
— Добре, мій пане, а вже чи дуже — того не скажу, хіба самі попробуєте.
А мессерові Джері — чи то од спекоти великої, чи од утоми, чи од того, що бачив, як ласував пекар, — захотілося й собі вином душу обавити. От і каже він, осміхаючись, до тих посланців:
— А що, панове, чи не покуштувати нам вина у сього доброго чоловіка? Сподіваюсь, що каятись нам не доведеться.
Та й уступив із ними разом у пекарів двір. Чісті велів винести з пекарні добру лавку й посадив гостей, а як челядники хотіли сполоснути келихи, він сказав:
— Е, ні, хлопці, ідіть собі, я сам усе зроблю, бо добре знаю не лише пекарське, а й шинкарське діло; і не думайте, що вам тої смакоти припаде хоч крапля.
Сеє сказавши, виполоскав сам чотири новісінькі келихи, велів принести ще один дзбанок доброго вина й почав щиро частувати мессера Джері та його товаришів. Ті давно вже не пили такого добірного вина і вельми той трунок похваляли; щоранку після того заходили вони до пекаря в гостину.
Коли посланці скінчили всі свої справи й почали лаштуватися в дорогу, мессер Джері спорядив розкішну учту, на яку запросив кількох визначних флорентинських громадян і між ними пекаря Чісті, та той ніяким світом не хотів іти. Тоді мессер Джері послав одного свого слугу до пекаря по вино — нехай дасть пляшку, щоб до першої страви стало кожному гостеві на півчари. Слуга, мабуть розсерджений тим, що ні разу того вина не скуштував, узяв із собою велику сулію. Як побачив її Чісті, то сказав:
— Синку, мессер Джері послав тебе не до мене.
Слуга запевняв неодноразово, що пан послав його саме сюди, але пекар уперто провадив своє; слуга повернувся і розповів про те панові.
— Іди знов до пекаря, — сказав йому мессер Джері, — і скажи, що я послав тебе таки до нього, як же він ізнов так тобі одповість, то спитай у нього — до кого ж я тебе послав.
Прийшовши знов до пекаря, слуга сказав:
— Чісті, мессер Джері справді послав мене до тебе.
— Ні, синку, таки не до мене, — одказав ізнов Чісті.
— А до кого ж? — спитав тоді слуга.
— До річки, — одповів Чісті.
Коли слуга розповів про те панові, мессер Джері здогадався, в чому річ, і сказав слузі:
— Ану покажи мені, з якою пляшкою ти туди ходив? Побачивши велику сулію, мессер Джері промовив:
— Правду каже Чісті!
Тоді вилаяв добре слугу і велів узяти якусь пристойнішу посудину. Як побачив пекар уже меншу сулійку, то сказав:
— Оттепер я бачу, що пан посилає тебе до мене. Чом же й не налити, наллю!
Того ж самого дня пекар налив ціле барильце того доброго вина й велів однести його потиху до мессера Джері, а потім і сам пішов до нього в дім.
— Пане, — сказав, — я б не хотів, щоб ви подумали, ніби та велика сулія налякала мене вранці, та здалось мені, що ви забули про те, що я вам показував раніше невеличкими дзбанками: се вино не для слуг. От я й вирішив вам про те нагадати. Та, не хочучи більше бути коло свого вина сторожем, я послав вам його все до щирця — робіть із ним, що самі здорові знаєте.
Мессер Джері з уподобою прийняв од Чісті той дарунок і оддав за нього належну дяку, і відтоді велико шанував пекаря і мав його за свого приятеля.
«Декамерон» ОПОВІДКА ТРЕТЯ
Монна Нонна де Пульчі влучною відповіддю обриває не надто пристойні жарти флорентійського єпископа
Як докінчала Пампінея свою історію і всі похвалили дотепну відповідь Чісті та його щедрість, королева веліла оповідати далі Лауретті; та веселенько почала:
— Любії мої подруги! Спочатку Пампінея, а тепер Філомена дуже добре сказали про те, що ми не вміємо як слід орудувати красним словом, і я не буду більше до сеї справи повертатись; скажу тільки, що дотепи повинні кусати слухачів скорше по-овечи, аніж по-собачи, бо коли слово кусає, як собака, то вже не дотеп, а грубощі. Слова ж мадонни Оретти та пекаря Чісті були по-справжньому дотепними. Правда, коли тебе дошкулять кусючим словом, тоді не гріх буде на відповідь і огризнутись — тож завжди слід на те вважати, де, коли і з ким жартується. Колись один ваш достойник церковний на те не зважив і добру дістав одсіч на своє колюче слово, — ось слухайте, як се було.
Коли флорентійським єпископом був мессер Антоніо д’Орсо, прелат достойний і розумний, прибув до Флоренції один каталонський шляхтич на ймення Дієго де ла Рата, маршалок короля Роберта. Був він із себе дуже гарний і вданий на зальоти, то й закохався якось в одну вродливу даму з нашого-таки міста, що доводилась небогою братові того єпископа. Дізнавшись, що муж тої дами, незважаючи на свій шляхетний рід, був чоловіком скнарим і нікчемним, він домовився з ним, що дасть йому п’ятсот золотих флоринів, як той дозволить йому переночувати з жінкою; велівши позолотити срібняки такого самого розміру, що ходили тоді по людях, він переспав із дамою, хоч вона того й не хотіла, і оддав ті монети мужеві. Згодом та справа вийшла на яв і всі глузували з обдуреного нікчемника, а єпископ, як чоловік розумний, вдавав, що нічого того не знає.
Єпископ часто бував разом із тим маршалком; раз якось — було те саме на Йвана — їхали вони вдвох верхами по тій вулиці, де кінські гони одбувались, і єпископ помітив одну молоду панію, що померла під нинішню пошесть. Ви, напевне, всі її знали — то була монна Нонна де Пульчі, двоюрідна сестра мессера Алессіо Рінуччі, жінка тоді ще свіжа й молода, рішуча на вдачу й дотепна на слово; незадовго перед тим вона вийшла заміж у Порта-Сан-П’єро. Побачивши монну Нонну, єпископ показав її маршалкові, а коли під’їхав до неї ближче, поклав руку на плече своєму супутникові і обізвався до дами:
— А що, Нонно? Якби тобі отакого, ти б його упорала? Нонні здалося, що сії слова уймають їй честі в очах тих городян, що були при тому присутні, а їх було там чимало, тим вона й сказала швидко — не для того, щоб неславу розмаяти, а щоб ударом на удар відповісти:
— Мессере, я не знаю, чи він би мене впорав, та, у всякому разі, я б хотіла, щоб монета була добра.
Як почули ті слова маршалок із єпископом, то зрозуміли, що обох їх однаково вдарено: одного за те, що вчинив безчестя небозі єпископового брата, а другого за те, що примирився а ганьбою своєї родички. Не глянувши одне на одного, не сказавши більше й слова, вони поїхали геть як непишні — та й що вони могли їй тоді одповісти?
А монна Нонна добре зробила — її зачепили, то й вона гострим словом по праву одборонилась.
«Декамерон» ОПОВІДКА ЧЕТВЕРТА
Кухар Кікібіо дотепним словом обертає гнів свого пана Куррада Джанфільяцці на сміх і уникає лиха, що йому загрожувало
Лауретта вже замовкла, і всі вельми похваляли дотепність монни Нонни, коли королева веліла заступити чергу Неїфілі; та почала:
— Любії мої подруги! Хоч бистрий розум часто піддає язикові в разі потреби влучні, дотепні і дійові слова, та інколи й фортуна, стаючи на поміч боязливим, вкладає їм несподівано в уста такії речі, на які вони в спокійному стані не спромоглися б. Се я й хочу показати вам своєю коротенькою оповідкою.
Куррадо Джанфільяцці, як ви, мабуть, усі бачили й чули, був одним із найшляхетніших громадян у нашому місті і завжди славився щедрістю своєю та гостелюбністю. Бувши справдешнім лицарем, він кохався понад усе в хортах та ловчих птахах — про інші його справи я зараз не говоритиму. Одного дня вполював він із своїм соколом біля Перетоли журавля, птаха ще молодого, та добре вгодованого, і послав його кухареві своєму Кікібіо, родом із Венеції, щоб він його обпатрав і засмажив добре на вечерю.
Кікібіо був добрий майстер своєї справи, та чоловік легковажний; він оскуб того журавля, розпалив огонь і заходився пекти птицю; вона вже майже спеклась і розточувала навкруги приємний аромат, коли се до кухні зайшла одна сусідська молодичка на ймення донна Брунетта, в яку той кухар був дуже закоханий. Приваблена запахом смажені і побачивши того апетитного птаха, вона попросила по-хорошому Кікібіо, щоб він дав їй стегенце. На те кухар одповів приспівуючи:
— Нічого я тобі не дам, сей птах, Брунетто, не для дам! Тоді донна Брунетта розсердилась і сказала йому:
— Як не даси, то, їй же богу, і я тобі вже зроду не дам? Слово за слово, та й до сварки дійшло; тоді Кікібіо, щоб не гнівити ще дужче своєї коханої, одтяв од журавля одно стегенце і оддав їй.
Коли Куррадові і його гостям подали ввечері журавля з одним лише стегном, господар вельми здивувався; він велів покликати кухаря й спитав у нього, де ділось друге стегно. Скоробреха-венеціянець одповів йому, не задумуючись:
— Синьйоре, журавель — птиця однонога, то й стегно в нього одно.
Куррадо розсердився й сказав:
— Де в біса одно? Хіба я журавлів ізроду не бачив, чи що?
А Кікібіо все своє правив:
— Ба ні, синьйоре, як я кажу, так воно і є. От коли хочете, то й на живих вам покажу.
Куррадо, зважаючи на гостей, що в нього були, припинив суперечку, сказавши:
— Ну гаразд, як покажеш мені завтра на живих, що так воно і є (хоч я зроду такого не бачив і не чув), то не буде тобі нічого, а як ні, то клянуся тілом Христовим, такого дам тобі перегону, що поки віку твого мене не забудеш!
Отак скінчилась увечері та суперечка; та наступного дня, скоро на світ благословилось, Куррадо встав сердитий (не заспав уночі свого гніву!), велів привести коней і, посадивши Кікібіо на шкапину, поїхав з ним до річки, де на світанку, він знав, стояли журавлі, і сказав йому по дорозі:
— Подивимось зараз, хто брехав учора — ти чи я. Побачивши, що Куррадо ще не пересердився і треба якось буде перед ним вибріхуватися, Кікібіо страшенно перелякався; їдучи за паном, він тільки й думав, як би йому втекти, та ба! І вперед, і назад дивиться бідаха, на всі боки роззирається, і скрізь, здається йому, стоять журавлі на двох ногах. От уже вони й біля річки; кухар перший помітив із десяток журавлів, що стояли на дній нозі (а так вони справді й стоять, коли сплять).
— От бачите, — показав він на них Куррадові, — правду я вам учора казав, що вони одноногі: дивіться, як вони стоять.
— Зажди, — обізвався Куррадо, помітивши птахів, — зараз я покажу тобі, що вони двоногі.
Тоді підійшов до журавлів ближче й гукнув:
— Шугу! Шугу!
Зачувши те гукання, журавлі стали на обидві ноги і, цибнувши раз і двічі, полетіли геть.
— А що, ласуне? — сказав Куррадо кухареві. — Бачиш тепер, що в них дві ноги?
Кікібіо розгубився, але відповів миттю (хто його знав, звідки та відповідь узялася):
— Авжеж, що дві, мій пане! Треба було вам учора ввечері на того журавля шугикнути, то й він би, як сії, другу ногу опустив!
Куррадові так сей жарт сподобався, що гнів його обернувся зразу в веселий сміх, і він сказав:
— Правда твоя, Кікібіо, треба було мені так і зробити! Отак своєю швидкою й дотепною відповіддю Кікібіо уник великої біди і помирився з паном.
«Декамерон» ОПОВІДКА П’ЯТА
Мессер Форезе да Рабатта і маестро Джотто, художник, повертаючись із Муджелло, висміюють навзаєм свій жалюгідний вигляд
Коли Неїфіла замовкла й дами насміялися з кухаревого дотепу, королева веліла зняти річ Панфілові. Той почав:
— Дорогі мої пані, як фортуна таїть часом серед людей низького стану величезні скарби чесноти, що нам допіру показала Пампінея, так і природа ховає не раз незвичайні таланти під найпотворнішою зовнішністю людською. Се наочно проявилось на двох наших славетних співгромадянах, про котрих я хочу дещо вам розповісти. Один із них, мессер Форезе да Рабатта, був маленький, плюгавенький з виду чоловічок, з таким пласким обличчям і кирпатим носом, що тої вроди соромився б і найпоганший бридько з роду Барончів, але з нього був знаменитий юриста, і тямущі люди величали його оракулом цивільного права. Другого звали Джотто, і мав він предивний художницький хист: не було на світі нічого сформованого природою, матір’ю і створителькою всього сущого, чого б він не зміг удати олівцем, пером або пензлем з такою мірою подібності, що не розбереш, де сама річ, а де її зображення; нерідко його малювання так зір людський в оману вводило, що подобизна всім за дійсність уявлялася. Йому вдалося відродити до нового життя мистецтво, поховане од віків квачомазами, які малювали всяку всячину скорше на потіху невігласам, аніж людям доброго смаку, — через те його по праву можна назвати одним із світочів флорентійської слави. Був сей художник надзвичайно скромним чоловіком — хоч у нього вчилися всі інші, він за життя завжди одмовлявся од титулу “маестро”, і той титул блищав на ньому тим яскравіше, чим більше ганялись за ним бідніші на талан митці або його учні. Та хоч сей Джотто був неперевершеним художником, на постать і на вроду мало чим од мессера Форезе одрізнявся.
Переходячи тепер до самої речі, скажу, що і в мессера Форезе, і в Джотта були маєтки по сусідству, в містечку Муджелло. Якось улітку, коли по всіх судах були вакації, мессер Форезе поїхав оглянути свій маєток і вже вертався звідти верхи на плохенькій кобильчині, коли зустрів Джотта, який теж побував у своїх володіннях і брався назад до Флоренції. Конячка його була не краща, ніж у юристи, та й одежина теж благенька. От давай вони їхати разом — тюпають поруч тихою ступою, сказано старі. Аж тут линув зненацька дощ, як то іноді літньої пори буває, і вони мусили шукати чимдуж якогось сховку — завернули до одного селянина, спільного свого знайомця і приятеля. Сиділи вони в нього, сиділи, дощ і не думав переставати, а їм треба було того самого дня бути в Флоренції; от вони попросили собі в того селянина по старому сіряку, що то в Романії носять, та по брилю дірявому (бо кращих не було) та й рушили далі в дорогу. Проїхали трохи — змокли як хлющ, заляпалися всі в багнюку, — що з-під копит у коней чвиркала: то були гарні, а то ще кращі стали. Через деякий час надворі розпогодилось; то вони мовчки їхали, а се вже й розмовляти почали. Мессер Форезе уважно слухав Джотта, який був завжди цікавим розмовником, та знай поглядав на нього і спереду, і ззаду, і збоку. Бачивши, який він бридкий та нечупарний, юриста, забувши про свій власний вигляд, промовив сміючися:
— Джотто, якби отсе нам попався навстріч який чужий чоловік, що тебе зроду не бачив, то як ти думаєш — повірив би він, що ти найкращий маляр у світі?
На те Джотто одповів не гаючись:
— Гадаю, мессере, що повірив би, якби, на вас глянувши, подумав, що ви знаєте а-бе-ве-ге.
Почувши сії слова, мессер Форезе зрозумів, що схибив у слові і дістав доброї здачі, що йому належала.
