«Декамерон» ОПОВІДКА ВОСЬМА
Двоє сієнців товаришують між собою; перший злягається з жінкою другого; другий, теє постерігши, намовляє свою жінку сховати першого в скриню, а сам на тій скрині бавиться з його жінкою
І любо й сумно було слухати дамам про Еленині пригоди; хоч той бакаляр здався їм занадто вже суворим, ба навіть нелюдськи жорстоким, та за вдовицею жалкували вони не вельми, бо вважали, що почасти вона того й заробила. Як Пампінея довела до кінця свою історію, королева веліла оповідати далі Ф’ямметті, яка з готовістю почала:
— Милії мої подруги! Ви, бачиться, трохи ніби аж засмутилися з надмірної жорстокості ображеного бакаляра, і мені хотілося б заспокоїти ваші збентежені душі чимось веселішим; тим надумала я розповісти вам коротеньку історійку про одного чоловіка, який прийняв уразу з незлобивим духом і помстився за неї досить помірковано. Наука з моєї оповідки буде така, що доволі одгукнутися так, як тобі гукають, і зовсім не треба чоловікові помщатися за свою кривду з наддачею.
То знайте ж, що в Сієні — так мені розказувано — жило колись двоє чоловіків молодого ще віку, обидва заможні, з доброго міщанського роду; одного звали Спінеллоччо Тавена, а другого Цеппа ді Міно. Жили вони по сусідству в Каммолії, доми їхні стояли суспіль, і так вони вдвох товаришували, що водою не розіллєш — сказав би, рідні брати, якщо не більше. Обидва були жонаті: і той і той мав гарну жінку.
Спінеллоччо бував дуже часто в домі у Цеппи і при ньому, й без нього, і так якось сталося, що він близько зїйшовся з товаришевою жінкою; довгенько вона його приймала так, що про те ніхто не здогадувався. Одного разу Спінеллоччо зайшов до них у дім покликати Цеппу, а жінка сказала, що його немає дома (бо й сама так думала); тоді Спінеллоччо пішов нагору і, побачивши сусідку саму в світлиці, обняв її й поцілував, а вона його. Цеппа ж був дома і все те бачив, та не сказав ані півслова, а вирішив пристерегти, що з тих жартів далі буде; дивиться — аж обнялися вони, пішли до опочивальні і там замкнулися.
Цеппа розгнівився непомалу, та, зміркувавши, що галас і сварка його кривди не вменшить, а ганьбу побільшить, став думати й гадати, як би його так помститися, щоб ніхто з людей про те не знав, а він сам душу свою вдовольнив. Думав-думав, та таки й додумався нарешті, і не виходив із своєї криївки, поки Спінеллоччо жартував там з його жінкою. Як товариш пішов, Цеппа вступив у кімнату до жінки, а та ще не встигла й намітки на голові направити, що Спінеллоччо, з нею жируючи, розтріпав.
— Що ти робиш, жінко? — питає Цеппа.
— Або ти не бачиш? — одказує жінка.
— Авжеж, бачу, — каже Цеппа, — бачив я й щось таке, що бодай його не бачити!
Та й давай її лаяти да шпетити; вона довго одмагалась, та мусила врешті зо страхом признатись (бо нікуди було діватись), що жила з Спінеллоччом, і просила, плачучи, щоб він простив її.
— Бачиш, жінко, — каже їй Цеппа, — не гаразд ти вчинила; та як хочеш, щоб я тебе простив, мусиш зробити все, що я тобі скажу. Ось яке буде діло: скажи Спінеллоччові, щоб завтра десь о дев’ятій уранці він якось одкараскався од мене і прийшов до тебе сюди; як же він прийде, я вернусь додому, а ти, скоро мене зачуєш, зараз скажи йому влізти в сю скриню і замкни його там, а потім я навчу тебе, що маєш далі робити. Не бійся нічого, бо я обіцяю тобі, що не вчиню йому ніякого лиха.
Жінка, щоб догодити йому, сказала, що так і зробить, та таки й зробила. Другого дня зранку Цеппа й Спінеллоччо були десь в одному місці; так як перед дев’ятою Спінеллоччо, пообіцявши сусідці, що буде в неї в ту пору, сказав товаришеві:
— Сьогодні я домовився пообідати в одного знайомого і не хочу його затримувати; тож бувай здоров!
— Та воно ж іще ніби й рано обідати, — зауважив Цеппа.
— Нічого, що рано, — одказав Спінеллоччо, — я маю поговорити з ним про одну справу, то треба загодя прийти.
От попрощалися вони, й Спінеллоччо подався позавгорід-но до Цеппиної жінки, а той за ним назирцем; тільки товариш увійшов з господинею до опочивальні, аж тут і господар прийшов. Як почула те жінка, вдала, ніби дуже злякалась, і сказала коханцеві залізти в скриню; замкнувши його там, вона вийшла з кімнати. Цеппа піднявся до неї нагору й спитав:
— А що, жінко, чи не пора обідати?
— Зараз, зараз, — сказала жінка.
— От що, — каже тоді чоловік, — Спінеллоччо пішов сьогодні обідати до одного знайомого, а жінка сама дома сидить: ходи лишень до вікна та гукни її, нехай іде до нас обідати.
Жінка, боячись розсердити чоловіка, слухняно виконала його наказ і таки впрохала Спінеллоччову жінку прийти до них — та погодилась, дізнавшись, що муж її не прийде додому на обід. Як вона прийшла, Цеппа зустрів її дуже приязно і взяв по-свійськи за руку; жінці сказав нишком, щоб ішла на кухню, а сусідку повів до кімнати, а привівши туди, зразу замкнув двері на ключ. Як побачила те гостя, то сполошилась непомалу.
— Цеппо, — каже, — що-бо се ти робиш? Так от для чого ти мене сюди позвав! Дак отак ти любиш Спінеллочча, отакий ти йому вірний товариш?
А Цеппа, не випускаючи її руки, підвів її до скрині, в якій був схований Спінеллоччо, і сказав їй:
— Не гнівайся, сусідко, а слухай сюди, що я тобі скажу: я любив і люблю Спінеллочча, мов рідного брата, а вчора пристеріг (хоч він того й не помітив), що, надуживаючи моєю довірою, він сходиться з моєю жінкою, як би з тобою. Тим, що я його все-таки люблю, не хочу я іншої помсти, як йому так за так заплатити: він з моєю жінкою жартував, а я хочу пожартувати з тобою. Коли ти на се не згодна, то я йому тої кривди плазом не пущу — таке йому вкою, що ні він сам, ні ти раді не будете!
Почувши тую мову і повіривши сусідові (бо він іще чимало слів до того приточив), Спінеллоччова жінка сказала:
— Ну що ж, Цеппоньку, як ти вже хочеш, щоб помста на мені окошилась, то нехай; зроби тільки так, щоб за се діло твоя жінка на мене не ворогувала, бо хоч вона мені й недобре вчинила, та я б не хотіла з нею розкуматися.
— За се не журись, — одказав Цеппа, — я все влаштую, а крім того, дам тобі гарну цяцю, що ти такої зроду не бачила.
Сеє сказавши, обійняв її й поцілував, а потім поклав на скриню, в якій сидів її чоловік, та й почав утішатися з нею до любої вподоби. Сидячи в скрині, Спінеллоччо слухав усю їхню розмову, чув і їхнє вовтузіння, од якого віко ходором ходило, і мало не розсівся з жалю й досади; якби був не боявся Цеппи, то добре вибештував би жінку з своєї схованки. Але потім подумав, що він же перший скривдив свого товариша і Цеппа мав рацію так учинити, ще й обійшовся з ним по-людськи, як приятель. Гаразд, сказав він собі, якщо тільки Цеппа того захоче, я буду йому ще ліпшим товаришем, ніж досі.
Набувшися досхочу з сусідкою, Цеппа зліз із скрині, а як вона спитала, де та цяцька, що він їй обіцяв, він одімкнув двері й покликав свою жінку. Та сказала їй, осміхнувшись:
— Ну, сусідонько, ти оддала мені печеним за варене.
Тоді Цеппа й каже жінці:
— А відімкни лишень скриню.
Жінка відімкнула, і Цеппа показав сусідці чоловіка. Довга б то була річ — розказувати, хто з них дужче засоромився: чи Спінеллоччо, як він побачив Цеппу, котрий, виходить, знав його вину, чи його жінка, як побачила чоловіка, котрий, як вона щойно дізналась, чув усе, що робилось над його головою.
— Отсе тобі та цяця, що я казав, — промовив Цеппа до сусідки.
Спінеллоччо виліз із скрині і, не заходячи в жодну сварку, сказав:
— Ну, Цеппо, тепер ми з тобою сквитувались. Ти говорив допіру моїй жінці, що найкраще буде лишитись нам друзями, а тим, що в нас нема нічого окремого, опріч жінок, то нехай і вони будуть у нас спільними.
Цеппа на те пристав, і вони всі вчотирьох сіли любо-мирно обідати. З того часу у кожної сусідки було по два чоловіки, і в кожного сусіда по дві жінки, і ніколи в світі вони за те не сварились і не сперечались.
«Декамерон» ОПОВІДКА ДЕВ’ЯТА
Маестро Сімоне, лікар, хоче вступити в братство колобродів; Бруно й Буффальмакко велять йому прийти вночі в одне місце і скидають його в яму з лайном
Дами ще пожартували деякий час із двох сієнців, що жінок своїх усуспільнили; тоді королева, якій випадало говорити передостанній, щоб не порушити Діонеєвого права, почала такими словами:
— Любії мої подруги, Спінеллоччо цілком заслужив тої штуки, що встругнув йому Цеппа; я гадаю (та й Пампінея допіру на те вказала), що не годиться судити занадто строго, коли хто одурить по заслузі дурисвіта або над тим поглумиться, хто сам на глум наривається. Ми вже чули про те, як декого по заслузі одурено, а зараз я вам розкажу про одного телепня, що сам себе на глум подав; тих, хто над ним наглумився, не ганити слід, а хвалити. На сей раз потерпілим був лікар, що приїхав до Флоренції з Болоньї в білячій шапці на баранячій голові.
Ми часто бачимо, як наші краяни повертаються з Болоньї додому хто суддею, хто лікарем, хто нотарем у довгих та широких хламидах, у шарлаті та білячих хутрах, — усе пишні та розкішні, а як до діла дійдеться, то нікудишні. Серед тих, що недавно приїхали, був такий собі маестро Сімоне да Вілла, багатий не стільки на знання, скільки на спадки батьківські, хоч і величався доктором медицини та пишався пурпуровою мантією; поселився він на вулиці, що тепер зветься Гарбузовою.
У сього новоприбулого медика була чудернацька звичка (і не тільки ся одна): хоч кого було побачить, що по вулиці пройде, зараз розпитує людей, хто воно й що, і так уже до всіх придивляється і принюхується, ніби збирається по їхній ході та рухах ліки прописувати. Звернув він своє допитливе око і на двох малярів, про яких уже сьогодні аж двічі говорено — на Бруна й Буффальмакка, що завжди тримались разом і мешкали з ним по сусідству. Найбільш те його вдарило, що жили вони надто весело й безтурботно; став він про них у того й того розпитувати і дізнався, що то маляри, люди невеликого, мовляв, достатку. Дивно йому стало, що такі бідаки і раптом живуть так весело; а тим, що їх уважали за великих хитрунів, маестро вбив собі в голову, що вони побирають звідкілясь немалі зиски, про які ніхто не знає. От і вирішив він запізнатися ближче, якщо не з обома малярами, то принаймні з одним, і се йому вдалося — він зійшовся з Бруном.
Після кількох зустрічей із лікарем Бруно переконався, що його новий знайомець — заплішений дурень, і почав собі з нього кепкувати та смішки строїти, як тільки хотів; лікар же й собі знаходив у його товаристві велику втіху. Він кілька разів запросив його до себе на обід і вважав, що се дає йому право говорити з ним по-свійському; от він і спитав у нього одного дня — що то за дивина, що він і Буффальмакко, люди, бачиться, незаможні, живуть так весело? Як то воно в них так виходить? Почувши лікареве питання, Бруно аж засміявся — таким дурним воно йому проти інших дурощів здалося, — і вирішив одповісти, як і належало сьому вченому та недрюкованому:
— Маестро, — сказав він, — небагато є таких людей, кому б я се міг розказати, але од вас не потаю нічого, бо знаю, що ви мій приятель і не будете про те ніде дзвонити. То правда, що ми з моїм товаришем живемо хороше й весело, ба навіть краще й веселіше, ніж вам здається. Якби ми жили тільки з ремесла нашого та з тої невеличкої нерухомості, яку ми маємо, то нам не вистачило б, запевне, і на воду, що ми п’ємо. Та не подумайте, що ми ходимо красти — крий боже! Ми просто колобродимо ночами і таким чином добуваємо, не шкодячи іншим, усе, що нам треба на пожиток і втіху, — от через що ми й живемо так весело.
Почув те лікар, і, хоч не дуже-то розумів, що воно таке, повірив Брунові не без великого здивування; закортіло йому дізнатись, як то вони колобродять, і став він у маляра прохати ревне, щоб розказав, обіцяючи нікому про те не говорити.
— Гай-гай, маестро! — сказав Бруно. — Чого се ви у мене просите! Ви хочете, щоб я одкрив вам велику таїну; та як хто про те довідається, то не жити мені на білому світі — хоч ізразу лізь у пащу до Люципера, що то в церкві святого Галла намальований. Ні, ні, не можу я вам сього сказати.
— Повір, Бруно, — каже йому лікар, — хоч що б ти мені одкрив, про те ні сич, ні сова не знатиме зроду, тільки ти да я.
Після довгих умовлянь Бруно сказав нарешті:
— Ну, гаразд, маестро! Я так люблю ваше патентоване підгороднє плосколобіє і так на вас звіряюся, що не можу вам ні в чому одмовити. Зараз усе вам скажу, тільки присягніть на монтезонський хрест, що ви про те нікому ні пари з уст, як ви вже обіцяли.
Маестро присягнув, що повік-віку не скаже.
— То слухайте ж сюди, мій великотовчений друже, — почав Бруно. — Не так давно жив у нашому місті один премудрий некромант і чорнокнижник, на ймення Майкл Скотт, шотландець родом; наші імениті люди, з яких уже мало хто живий зостався, у великій мали його шанобі; перед тим, як од нас поїхати, він лишив тут на їхнє слізне прохання двох своїх знаючих учеників і наказав тим ученикам безодмовно виконувати всі бажання тих шляхтичів, його шанувальників, і вони не раз помагали їм у любовних та інших справах. Уподобавши згодом наше місто і звичаї городян наших, ті вченики вирішили зостатися тут назавжди і заприязнилися з деякими нашими краянами — шляхтичами й міщанами, багатими й бідними, аби їм під натуру підходили. Щоб же сим своїм друзям краще догодити, завели вони таке товариство чи братство, куди ввійшло чоловік двадцять п’ять; усі братчики мають збиратися принаймні раз на місяць у тому місці, де скажуть їм чарівники: кожен говорить там про своє бажання, і тої ж ночі воно здійснюється. Ми з Буффальмакком теж потоваришували з чарівниками навсправжки, і вони ввели нас у те братство. Ех, скажу я вам, як зберемося ми ото всі гуртом, то подивились би ви, які там килими на стінах у бенкетній залі, які столи, по-царському накриті, які гарні та гожі слуги і служниці, що за кожним братчиком ходять, які пляшки, чарки, ковші, полумиски — їмо і п’ємо все ж то з щирого срібла-злота, а що вже наїдки, то яких тільки немає: все те подається, хто коли й чого забажає. А яка там музика милозвучна грає, які співи мелодійні лунають — того і в казці не сказати; а скільки свічок на тих учтах згоряє, а які там лагоминки їдяться, а які вина коштовні п’ються! Та й не думай же, голово моя макоцвітна, щоб ми там сиділи одягнені оттак, як бачите: найпослідущий із нас там за імператора здається, такі на нас пишні шати та оздоби дорогоцінні. Але найбільша нам утіха — то жінки-красуні, що на наше бажання з усього світу туди переносяться: там ви можете побачити принцесу Дзюндзю Волохату, царицю Золотокозії, султаншу вавилонську, ханшу узбецьку, князівну лапонську, королівну вербогруську і панну Вертигузку. Та що там, усіх не перелічиш — туди злітаються всі володарки світу; буває там навіть сама Гергепа попа Івана. Слухайте ж, що далі. Поп’ють ото всі, поїдять, потанцюють трохи, а тоді ті красуні ідуть у кімнату — кожна до того, на чиє хотіння вона туди прилетіла. А кімнати ж там які — не кажи ти райські, такі воздобні, а в них пахощі всякі так і плавлють, як у вас в аптеці, коли тмин на ліки трете, а постелі такі, що куди тобі венеційському дожеві — господи, як розкішно в них спочивається! А які вони всі ткалі завзяті, як шпарко ногами в підніжки совають та лядою пригупують, щоб кріпше ткалось — ви того й думкою здумати не можете! З усіх братчиків найкраще, либонь, живеться мені та Буффальмаккові, бо він здебільшого викликає французьку королеву, а я англійську, а то ж найбільші в світі вродливиці, і нас вони так люблять, що ні на кого іншого й дивитись не хочуть. Не дивина, що ми можемо гараздувати й веселитись паче всіх інших людей, коли нас такі кралі кохають; я вже не кажу про те, що варто нам побажати яку тисячу або й дві червінців, то зразу й дістанемо — в обидві жмені. Отсе ж ми й називаємо “колобродити”, так як ото корсари по морю гуляють, тільки тії, як кого пограбують, то вже добра тому не вертають, а ми покористуємось ним та й вертаємо. Тепер ви знаєте, вельмишельмований маестро, що то значить колобродити; та глядіть же, нікому про те нічичирк; я й так уже багато розказав вам, а більше не розкажу, і не просіть.
Маестро, що його наука не сягала, мабуть, далі того, як дітям шолуді виводити, повірив тій Бруновій баєчці, як щирій правді, і закортіло йому до смерті й самому до того братства колобродів пристати. Він сказав Брунові, що справді немає дива в тому, що вони живуть так весело, і ледве стримався, щоб зараз же не попросити маляра ввести його в те братство. Медик вирішив спочатку ще більше Бруна пришанувати, а тоді вже його про те діло прохати. Він водився з ним увесь час, запрошував його до себе на обід і на вечерю — так уже перед ним розпадався, так його, мовляв, любив, що, здається, й дихнути без нього не міг. Бруно плавав, як вареник у маслі, і, щоб оддячити гостинному господареві, намалював йому в залі картину Великого Поста, над дверима до спальні — Божого баранця, а з вулиці коло входу — урильник, на признаку пацієнтам; крім того, вчистив у галереї ще й котомишодраківку — ся картина лікареві дуже подобалась. Інколи вранці Бруно казав лікареві, як напередодні в нього не вечеряв:
— Сю ніч я знов ходив колобродити; англійська королева вже трохи мені набридла, то я викликав собі Самодайку Великого Псиногавка.
— А що воно за Самодайка? — питав маестро. — Я таких імен не знаю.
— Воно й не дивно, маестро, — одказував Бруно, — бо про них, наскільки мені відомо, не писав ні Ціпокрад, ні Абецина, ні жодна інша медицина.
— Ти хочеш сказати Гіппократ і Авіценна? — поправляв лікар.
— Може, й так, — погоджувався Бруно, — я ваших імен не тямлю так само, як ви моїх, “самодайка” по-псиногавському значить ніби цісарівна. То така жоноха, що куди тобі; якби ви її побачили, то зразу б забули про всі свої клістирі та пластирі!
Такі розмови провадив із ним Бруно час від часу, щоб іще дужче його підохотити. Одного вечора, коли маляр домальовував ту котомишодраківку, а лікар давав йому присвітки, господар, уважаючи, що вже здобувся в гостя хтозна-якої прихильності, вирішив нарешті одкрити йому свою душу; як на те, з ними нікого більше не було.
— Бруно, — обізвався лікар до художника, — свідчуся Богом святим, що для тебе я ладен що завгодно на світі зробити; хочеш — скажи мені піти звідси до Перетопи, і то піду; не здивуй же, як я попрошу в тебе одної речі по-свійськи, по-дружньому. Коли ти мені розповів отсе недавно про поведенцію вашого веселого братства колобродів, то мені хтозна-як закортіло в нього вступити — як ніколи й нікому. І то не без причини; ти сам побачиш, як тільки мені пощастить до вас залучитись, то не я буду, коли не викличу туди таку кралю, що ти зроду не бачив; се дівчина, котру я зуспів торік у Задрипанцях і дуже полюбив. Присягаюсь тілом Христовим, я давав їй десять болонських талярів, аби вона волю мою вволила, то й то не захотіла. Тим я дуже тебе прошу, як є така змога, навчи мене, як у те братство дістатися, допоможи мені туди вступити: я вам буду у всьому вірним і щирим товаришем. Ти ж бо сам здоров бачиш, що з себе я гарний, ноги до тулуба мов улиті, личко як яблучко, а ще до того й доктор медицини, а такого, я певен, у вашому товаристві нема. Я знаю силу всяких мудрих речей, умію чимало гарних пісень; хочеш, заспіваю тобі котроїсь?
Сеє сказавши, почав ні сіло ні впало співати, аж Брунові регітно стало, та він усе-таки стримався. Доспівав маестро пісню та й питає:
— А що, гарна?
— Авжеж, — каже Бруно, — ви її так лепсько вивели, що інший і на акацієвому пищику не втне!
— Якби ти сам не чув, — каже лікар, — то, певне, був би не повірив.
— Правда ваша, — погодився Бруно.
— Я ще й не такої вмію, — каже знов лікар, — та річ не в тім. Бачиш, який я єсть чоловік! Батько мій шляхетського роду, хоч і в селі жив, а мати з фамілії Валеккіїв. Книги в мене, ти сам знаєш, кращі, ніж у всіх флорентійських медиків, і одяг такий, що ні в кого більш немає. Деякі штучки є дуже дорогі — кожну з них колись я за три огляди купував. Тим я й прошу тебе — влаштуй мене, будь ласкав, у те товариство, а я вже, присяй-богу, з тебе за моє ремесло ні шеляга не братиму; хворій собі, скільки влізе.
Слухав його Бруно, слухав — ну, думає, то дурний був, а то ще дурніший став.
— Маестро, — сказав він, — посвітіть мені трохи сюди-о, я мишам хвости подомальовую, а тоді вже й відповідь вам дам.
Понамальовувавши хвости, Бруно скривився так, ніби лікареве прохання завдало йому великого клопоту, і сказав:
— Маестро, я знаю, що ви для мене зробили б багато дечого; але те, що ви в мене просите, хоч воно, може, вашому великому розуму вдається дрібницею, мені уявляється річчю вельми складною. Навряд чи я коли зробив би таке для когось іншого, опріч вас, якби тільки зміг, бо люблю вас і поважаю, а ваші мудрі слова таку мають силу, що й преподобницю до танцю піднімуть, не то що мій намір можуть захитати; чим більше я вас знаю, тим за розумнішого вас маю. Та якби в мене навіть не було інших причин бути до вас прихильним, вистачило б уже одного того, що ви закохались у таку кралю, що то про неї ви говорили. Мушу, однак, сказати, що ся справа не од мене самого залежить і сам собою я не можу вас туди влаштувати; але якщо ви пообіцяєте мені твердим і непохибним словом тримати сю річ у тайні, то я скажу вам, як ви маєте чинити, щоб туди доступитись, і гадаю, що се вам удасться, бо ви ж маєте силу гарних книжок і всяких інших речей, про які мені казали. На се маестро одповів:
— Та кажи-бо, не бійся, ти ще не знаєш, як я можу зберігати таємниці. Коли мессер Гаспарруоло з Салічето був суддею у подести города Форлімпополі, то він, було, про всяку судову справу сміло мені говорив, бо знав, що я дзвонити не люблю. Не віриш? Коли хочеш, то він першому мені сказав, що думає одружитися з Бергаміною. От що, а не то що!
— Ну, гаразд, — каже Бруно, — коли вже пан судія вам довірявся, то можу довіритись і я. Ви зробите таким чином: у нашому братстві завжди є отаман і два радники, вони переобираються щопівроку. З першого числа отаманом, напевне, стане Буффальмакко, а я буду одним із радників; се вже вирішена справа. А отаман має право вводити чи приймати в товариство кого завгодно; тим-то, мені здається, треба вам із Буффальмакком заприязнитись і запросити його до себе кілька разів у гості. Се такий чоловік, що скоро спізнає вашу мудрість, полюбить вас навіки; безперечно, ви зумієте прихилити до себе його серце і розумом вашим, і тим добром, що ви маєте; як ви його добренько попросите, він не зможе вам відмовити. Я вже говорив йому про вас, і, здається, він вам симпатизує. Зробіть же, як я кажу, а решту влаштую я сам.
— Ти говориш, мов у дзвони дзвониш, — каже лікар. — Якщо твій друг і справді шанує вчених мужів, то нехай тільки раз зо мною розмовиться, і вже од мене не одстане, бо в мене стільки розуму, що роздам усьому місту, ще й собі ось поки залишиться.
Коли вони отак удвох домовились, Бруно розповів геть-чисто все Буффальмаккові, і той уже не міг діждатися дня, коли йому вдасться зробити те, чого домагався маестро Лопух. А лікареві так кортіло швидше вписатися в братство колобродів, що він, не гаючись, завів знайомство з Буффальмакком, — се йому повелося досить легко. Він почав пригощати його (і Бруна заразом) розкішними обідами та вечерями, а друзі-художники годували його за те обіцянками; знаючи, де можна випити на дурничку доброго вина і поласувати каплунами та іншими делікатесами, вони вчащали до лікаря, хоч він їх запрошував, хоч ні, і казали весь час, що для кого іншого вони б того зроду не зробили. Маестро ж, вибравши слушну годину, звернувся нарешті з своїм проханням, як перше до Бруна, тепер уже до Буффальмакка. Той удав, ніби дуже розсердився, і почав гримати на Бруна:
— Присягаю всевишнім богом пазіньянським, зраднику ти такий, дав би тобі оце по мармизі так, щоб ти й п’ятами вкрився, тільки честь на собі кладу. Хто міг розповісти все те маестрові, як не ти?
Маестро намагався вигородити Бруна і клявся та божився, що він дізнався про те од інших; наговоривши силу мудрих речей, він таки заспокоїв його. Тоді Буффальмакко йому й каже:
— Маестро, воно й видно, що ви побували в Болоньї і навчились там тримати язик за зубами, а рахувати вчились не на сливах, як то роблять деякі йолопи, а на кабачках, бо вони довші; коли я не помиляюсь, то хрестив вас тумануватий піп. Бруно казав мені, що ви вивчали там медицину, та мені здається, що ви привезли звідти вміння приворожувати людей; що то в вас за голова, що за розум — другого такого десь і в світі немає!
Лікар упав йому в річ і, звернувшись до Бруна, промовив:
— От що значить говорити й спілкуватися з розумними людьми! Хто б так швидко збагнув всі особливості мого ума, як сей достойний чоловік? Навіть ти зразу не догадався, чого я вартий; а скажи-но йому, що я тобі сказав, як почув од тебе, що Буффальмакко любить мудрих людей. Хіба не правда моя?
— Авжеж, що правда, — каже Бруно. — Ти зразу сказав, що так буде.
Тоді маестро звернувся знов до Буффальмакка:
— Ти ще й не те сказав би, якби побачив мене в Болоньї: там і старе й мале, і доктори й школярі — всі мене любили понад усе на світі, всім я припав до серця розумом своїм і речами. Та що там! Скажу, було, слово, то всі зразу сміються — так я їм подобався. А як виїжджав я звідти, то всі плакали-ридали, благали, щоб я залишився, щоб викладав медицину сам-один геть усім школярам, що там навчались; та я не хотів, бо приїхав сюди обійняти батьківський спадок, і то немалий; наш рід багатий здавна.
Тоді Бруно й каже Буффальмаккові:
— Чуєш? А ти, бач, не вірив мені, як я тобі казав. Клянусь овангеллю святою, у нас у городі нема такого лікаря, щоб так, як сей, розбирав, де ослячі сциклини, а де які; та що там! Пройди хоч і до Паризької брами, то другого такого не знайдеш!
— Правду каже Бруно, — вставив слівце лікар, — та мене ще тут мало знають; що ви хочете — грубий народ. А побачили б ви мене серед докторів, у звичній компанії!
— Воістину, маестро, — сказав Буффальмакко, — ви знаєте всього стільки, що мені й не снилось; тим-то, говорячи з вами закандзюбисто (як і годиться говорити з такими мудрими людьми), скажу вам, що неодмінно того доб’юся, щоб вас прийняли до нашого братства.
Почувши таку обіцянку, лікар іще ревніше став частувати двох малярів, а вони все показували йому кози в золоті та інші дурниці, говорили, що є в них для нього чудова коханка — герцогівна ді Гівна, що хоч якого, мовляли, короля з коня зсадить. Маестро спитав, яка та герцогівна.
— Голова моя капустяна, — одказав Буффальмакко, — се велика можновладниця, і мало є таких домів на світі, що не підлягають її закону; навіть брати-мінорити платять їй данину під ляскіт кастаньєт. Де вона проходить — усяке зразу почує, хоч найчастіше вона сидить узаперті; недавно вона проїздила мимо вашого дому — їхала до річки ноги помити та свіжим повітрям подихати, але постійне місце її перебування — то Лайнаццо. Ви, певно, бачили її служителів — вони ходять із мітлами й протичками, що знаменують її владу. Є в неї чимало васалів — барон Купка, маркіз Ковелик, пан Дрисля і пан Балабушка; ви їх усіх, напевне, знаєте, просто не пригадуєте зараз. Забудьте ж вашу кралю з Задрипанець, ми вас спровадимо в заласні обійми до сієї герцогівни, якщо надія нас не зведе.
Народившись і вирісши в Болоньї, лікар не розумів наздогад буряків і вельми тішився, що матиме таку гарну коханку. Через кілька днів маляри принесли йому звістку, що його прийнято до братства.
Як настав той день, що вночі вони мали йти колобродити, маестро запросив обох друзів до себе на обід і спитав після частування, що йому слід робити, щоб товариство добре прийняло його. На те Буффальмакко сказав:
— Бачите, маестро, вам доведеться появити неабияку сміливість у сій справі, бо як ізлякаєтесь, то й собі нашкодите, і нам; а чому ви повинні бути мужніми, зараз скажу. Сьогодні ввечері, в ранні лягови, вам треба прийти на Новопречистенський цвинтар і сісти на один із високих гробівців, що там недавно поставлені; та вдягніть своє найкраще вбрання, щоб на перший раз ошатно перед усім братством показатись, тим більше, що герцогівна ді Гівна, як нам переказували, хоче висвятити вас у лицарі, скупавши в своїй купелі. Оттам і чекайте нашого посланця, а щоб ви його впізнали, то слухайте, який він буде: прийде чорна рогата тварюка, з себе не дуже велика, вона прискаче до вас через майдан, фукаючи та вибрикуючи; як же побачить, що ви її не боїтесь, підійде до вас потиху, а ви тоді сміло злазьте з гробівця і, не поминаючи імені Бога та святих його, окульбачте ту звірюку; як сядете на неї, схрестіть руки на грудях і не чіпайте вже її; тоді вона рушить поволеньки і привезе вас до колобродів. Але мушу вам сказати, що як ви пом’янете Бога чи святих або злякаєтесь, та звірюка може скинути вас в одне не вельми пахуче місце; тож дивіться, як у вас, може, не стане на те мужності, краще не приходьте, бо й собі шкоди наробите, і нас підведете.
— Еге, — сказав лікар, — ви ще мене не знаєте. Не дивіться, що я ношу рукавички й довгу хламиду; якби ви знали, що я витворяв у Болоньї, як ходив із товаришами до дівчат, то великим дивом дивувалися б. Раз якось уночі — от їй же богу, що не брешу! — одна дівчина, невірненька така курдупелька, не хотіла з нами гуляти, так я її набив добре, а тоді схопив на оберем та й проніс не багато не мало — як із лука дострелити, що мусила таки з нами піти. А то раз ішов я сам-один (тільки служка був зо мною), як до вечерні дзвонено, повз цвинтар братів-міноритів, де того дня одну жінку поховано, і зовсім-зовсім не боявся. Нехай же вас те не турбує, бо я дуже смілий і хоробрий. А ще вам скажу — щоб гідно ввійти в товариство, я вдягну пурпурову мантію, ту саму, в якій мене в доктори поставлено; от побачите, як мені всі зрадіють, а там згодом і за отамана оберуть. Я покажу вам, на що здатний, аби мені тільки туди потрапити; от герцогівна ще й не бачила мене, а вже так закохалася, що хоче лицарську купіль зготовити. Не знаю, чи те лицарство до мене пристане, чи ні; мабуть, таки пристане! Та вже ж дайте мені тільки змогу, самі побачите!
— Ви дуже добре кажете, — упав йому в річ Буффальмакко, — але глядіть же, не підведіть нас, а то, може, ще й не прийдете або вас не знайде наш посланець. Я проти того се кажу, що нині в нас холодно, а ви, панове лікарі, дуже того остерігаєтесь!
— Боронь боже! — заперечив лікар. — Я не мерзляк, холоду не боюсь; як уночі, буває, треба надвір вийти, то поверх камізельки накину ще кожушанку, та й усе. Прийду, напевне прийду!
Товариші пішли додому, а маестро знайшов перед жінкою якусь вимовку, взяв нишком своє парадне вбрання, одягнув його і, як настав слушний час, подався на цвинтар, куди йому велено прийти; сів там на один мармуровий гробовець, зігнувся (бо холодно було) й почав виглядати того звіра. Буффальмакко, здоровий і високий, роздобув собі машкару (колись вони вживались у всяких іграх, яких тепер нема) і нап’яв на себе вивернутий кожух — ведмідь, та й годі, тільки машкара була чортяча, з рогами. У такому перевдязі він подався на Новопречистенський майдан, а Бруно за ним назирцем — подивитись, як воно все буде. Побачивши, що маестро вже на цвинтарі, Буффальмакко почав стрибати й гасати по майдану, фукаючи й гукаючи, немов скаженюка. Як лікар те побачив і почув, волосся йому стало дуба і тіло все затрусилось, бо неборака був за жінку боязкіший; так йому зробилось моторошно, що краще, думає, дома сидів би! Та вже як прийшов сюди, то кріпись, наберись одваги, коли хочеться на ті чудеса подивитись!
Помордувався ото Буффальмакко якусь часину та й нібито втихомирився: підійшов до гробівця, де сидів лікар, та й зупинився. Бідолашний маестро не знав із переляку, на яку ступити; тоді, подумавши, що звір учинить йому якусь каверзу, як він на нього не сяде, побив страх страхом і спустився з гробівця, промовивши потихеньку: “Господи, сохрани й пронеси!” — він сів верхи на звіра, вмостився добре і склав руки хрестом на грудях, як було сказано. Тоді Буффальмакко рушив помалу з місця до Покрови і довіз його рачки аж до дівочого монастиря Ріполі. А за ним та були ями, куди навколишні селяни звозили всіх представників роду ді Гівна, щоб було чим поля угноювати. Буффальмакко підійшов до краю одної ями, схопив зненацька лікаря за ногу і скинув його з себе вниз коміть головою, а сам із диким вереском і репетом подався навистриба до Покрови й далі до лугу Всіх Святих, куди вже раніше втік Бруно, не мігши погамувати сміху. З великою втіхою стали вони дивитись зоддалік, що буде робити закаляний лікар.
Пан медик, опинившися в тій паскудній ямі, намагався з усіх сил вигребтися з неї і вробився з голови до ніг у лайно, бо кілька разів зривався; довелося навіть ковтнути тої погані. Нарешті виліз-таки з тяжкою бідою, загубивши в ямі каптура, і стояв якусь хвилю як непишний. Тоді обтрусився, обчистився руками, як міг, та й почвалав сердега додому; доти в двері грюкав, доки одчинили.
Коли ввійшов він до себе, весь просмерділий, то не встигли за ним і дверей замкнути, як надійшли Бруно й Буффальмакко — хотіли дізнатись, як привітає його жінка. Стали за дверима та й прислухаються, аж жінка лає чоловіка, як посліднього лайдака.
— А, доходився, — гукає, — так тобі й треба! Уже десь найшов собі якусь помийницю, пішов хизуватись до неї своєю червоною мантією. Так мене вже тобі мало? Та я не то що тебе, ледацюго, цілий город можу вгонобити! Чом вони тебе не втопили, куди вкинули? Нічого сказати, хороший лікар — од рідної жінки вночі по чужих жінках бігає. Тьху на тебе!
Поки медика обскрібали та обмивали од нечистот, жінка не переставала його гризти такими словами, лаялася до самої полуночі.
Другого дня вранці Бруно й Буффальмакко розмалювали собі тіло під одежею, буцім їх побито й синяки позоставались, і пішли до лікаря; вони застали його вже на ногах. Увійшли до нього та й носом закрутили, бо як його не чистили, а ще смерділо. Почувши лікар, що маляри прийшли, вийшов їм назустріч і побажав у Боже ім’я доброго ранку. На те Бруно й Буффальмакко одповіли йому (як домовились раніше між собою) з сердитим видом:
— А ми вам здоров’я не зичимо, навпаки, благаємо Бога, щоб послав вам усякого лиха, щоб скарав злою смертю такого невірника і зрадника! Бажаючи услужити вам по-чеськи, ми трохи не згинули по-песьки. Через вашу зраду ми такого минулої ночі в боки дістали, що тими ударами осла до Рима догнати можна, і мало нас не вигнали з того товариства, куди ми хотіли вас увести. Як не вірите, то подивіться, як нас ушанували!
Розхристались та й показали свої розмальовані груди, а потім швиденько знов захристались (а в кімнаті ще гаразд не було видно). Лікар хотів був перепроситися й розповісти про свої злигодні, куди і як його вкинуто. Та Буффальмакко перебив йому річ:
— Краще б, — каже, — він кинув вас із мосту в воду! Навіщо ото ви поминали Бога і святих? Хіба ми вам не казали?
— Їй-богу, — каже лікар, — я не поминав.
— Еге, не поминав, — знов йому Буффальмакко, — поминав, та ще й як. Наш посланець казав, що ви тремтіли, мов осиковий лист, і не знали, що з вами діється. Ну, добре ж ви нас підвели, та, будьте певні, що більше нас ніхто не обдурить! А вам ми оддамо ту шану, якої ви заробили.
Лікар почав просити пробачення і благав, щоб вони не ганьбили його; він пустив у хід усе своє красномовство, аби якось їх угамувати. Боячися, щоб вони його не ославили перед людьми, маестро став ще дужче запобігати їхньої ласки, запрошуючи їх до себе в гості частіше, ніж досі, і годячи їм у всьому.
Оттак у нас у Флоренції вставляють ума тим, хто в Болоньї його не купив.
«Декамерон» ОПОВІДКА ДЕСЯТА
Одна сицилійка хитро видурює в флорентинського купця все, що він привіз до Палермо; він ізнов приїздить туди, удавши, що має з собою ще більше товару, позичає в неї гроші, а їй за те лишає воду й кострицю
І не питайте, як сміялися дами, слухаючи королевиної оповідки; од того реготу у всіх навіть сльози на очі не раз та й не два навертались. Як вона скінчила, Діоней, знаючи, що прийшла його черга, почав такими словами:
— Відома річ, любії мої пані, що ті хитрощі найбільше подобаються, якими великих хитрунів перехитровують. Хоч тут уже оповідались про се вельми цікаві штуки, я хочу розказати одну історію, яка сподобається вам не менше од попередніх, бо в ній ошукують не абикого, а найдосвідченішу ошуканку.
У всіх узбережних містах, де є пристані, був колись (а може, й тепер є) такий звичай, що всі купці, які прибувають туди з товаром, складають його, вивантаживши, в одну велику комору, що зветься подекуди митницею; коморою тією відає громада або державець того міста. Здасть купець митникам увесь свій товар по списку і на все ціну покаже, а вони тоді дають йому комору, де він його на ключ замикає, і заводять ті списки до митного реєстру, а згодом побирають із купця мито чи то за весь крам, чи за ту частину, що він випродасть. З того митного реєстру фактори часто дізнаються про те, який де товар і скільки його привезено, а також хто ті купці, а тоді вже, коли що кому запотребиться, ведуть із тими купцями пертрактації про міньбу, куплю та продаж.
Так воно велося, між іншим, і в сицилійському місті Палермо, де було, та й нині є, чимало красунь, що не відзначаються честивістю; там такі, що як гляне на них хто не знає, то подумає, що то якісь пристойні дами, ба навіть вельможні пані. А ті пані одно знають — обголювати добре мужчин, а то й шкуру з них здирати: як побачать, що купець якийсь приїхав, зараз дізнаються з митного реєстру, який у нього товар і на яку суму, а тоді примилюються до них і підлещуються, аби в любовні тенета їх принадити. Не одного необачного там вони оплутали — у кого більшу частину товару видурювали, а в кого і весь, а були й такі, що рішались не тільки краму свого й корабля, а й кості свої там лишали — так спритно орудують бритвами ті ніжні голярки.
Раз якось (се було не з-так-то й давно) приїхав туди один молодий купець, наш-таки флорентинець, на ймення Ніколо да Чіньяно, а на прізвисько Салабаетто; торгував він не сам од себе, а од хазяїв, і привіз із собою всякого сукняного товару, що од салернського ярмарку лишився, флоринів так на п’ятсот; заплатив мито, здав товар у комору і, не поспішаючи з продажем, пішов гуляти по місту.
Із себе був той Салабаетто дуже вродливий і стрункий, личко мав біле, волосся світле, на вдачу веселий; от одна з тих голярок, що звала себе мадонною Янкофйоре, пронюхавши, що воно за птах, і накинула на нього оком. Він те помітив і, гадаючи, що то якась вельможна пані, уявив собі, що вона вподобала його за вроду, та й почав думати, як би потаємне засягти в неї ласки. Не кажучи про те нікому ні слова, він став проходжуватись перед домом тієї красуні; як вона те побачила, почала йому бісики очима пускати, показуючи тим, як вона його любить, а через кілька день послала до нього одну стару бабу, що добре вміла свашкувати.
Баба наговорила йому всякої всячини і, пустивша слізку, сказала, що він своєю вродою та хороством так причарував її панію, що вона, бідна, вдень і вночі спокою не має, все думає, як би з ним зійтися потаймиру десь у лазні абощо. По сій мові баба видобула з гаманця перстеник і подала йому — се, каже, од пані гостинець. Зраділий Салабаетто взяв того персня, помилувався ним і надів собі на пальця, а посланниці одказав, що коли пані його любить, то він її понад усе кохає і готовий будь-коли піти туди, куди вона йому скаже.
Посланниця переказала ту відповідь своїй пані, і та не забарилась повідомити купцеві, нехай жде її завтра по вечерні в такій і такій лазні. Нікому про те нічого не сказавши, Салабаетто подався туди в призначену годину і дізнався, що пані справді найняла ту лазню. По недовгім часі туди прийшли дві рабині: одна несла на голові здоровий бавовняний матрац, а друга — великий кошик з усяким добром; поклавши матрац на ліжко в одному лазничому покої, вони постелили поверх пару тонких, рублених шовком простирадел, білу кіпрську ковдру і поклали дві вишиті подушки. Тоді роздяглись, увійшли в саму лазню, вимили там усе, поприбирали чистенько. Через деякий час прийшла до лазні мадонна Янкофйоре з двома іншими рабинями; не гаючи даремно часу, вона з великою радістю привітала Салабаетта, зітхнула зглибока і, обійнявши його міцно та поцілувавши, сказала:
— Не знаю, хто б іще, крім тебе, зміг мене до сього довести. Ти запалив огнем мою душу, тосканчику-окаянчику!
Тоді вони роздяглись і пішли вдвох голі (так вона хотіла) до купелі, а з ними дві рабині. Пані сама, не давши нікому до нього торкнутись, вимила Салабаетта геть усього мушкатним та гвоздиковим милом, а потім рабині її вже скупали й добре розтерли. Тоді рабині принесли двоє тонких білих простирадел, так напахчених трояндами, що той дух навкруги розходився: одна вгорнула Салабаетта, друга — панію, завдали їх собі на плечі й понесли до постеленого ліжка. Коли піт із них зійшов, рабині зняли з них ті простирадла, і вони лежали голісінькі на постільній білизні. Тоді вийняли з кошика гарні срібні пуделка з духовитими водами — трояндовою, помаранчевою, жасминовою та лавандовою — і побризкали все навколо тими пахощами, дістали солодощів та доброго вина, щоб собі душу обавити. Салабаетто раював: він зиркав, знай, на даму-красуню і не міг дочекатись тої хвилі, коли рабині вийдуть і він зможе її приголубити. Коли пані їх нарешті одіслала, вони пішли, засвітивши перед тим у кімнаті світич: тоді мадонна Янкофйоре обняла юнака, а він її, і довго вони втішалися удвійзі на превелику радість Салабаеттові, якому здавалось, що вона аж умліває з кохання до нього.
Як пані здалося, що пора вже вставати, вона покликала рабинь; вони одяглись, покріпилися знову солодощами та вином, а лице й руки помили тими пахощами. На прощання пані сказала купцеві:
— Дуже було б мені любо, якби ти прийшов до мене сьогодні ввечері в гості — повечеряти й переночувати.
Салабаетто, уже знаджений її красою та вдаваною люб’язністю і твердо переконаний, що вона любить його, як свою душу, одказав:
— Мадонно, всяке ваше бажання надміру мені приємне, тим і сьогодні ввечері ладен я зробити все по вашій уподобі, як завволите.
Повернувшись додому, пані веліла прибрати добре в покоях, повиставляти скрізь дорогі речі і вбрання і, замовивши розкішну вечерю, стала дожидати гостя. Як надворі трохи присмеркло, він так і вродився. Пані зустріла його з великою радістю, і вони веселенько вдвох повечеряли, — услуговували їм якнайліпше. Зайшовши по вечері до її покою, він почув принадний дух алойного дерева й побачив постіль, пишно оздоблену кіпрійськими пташками, а на жертках силу прегарної одежі. Усе те наводило його на думку, що його коханка — іменита й багата пані. Правда, до його слуху дійшли були якісь не дуже-то хороші чутки про неї, та він жодним побитом не хотів їм вірити; хоч і міг він припустити, що вона когось там і одурила, та і в голові собі не покладав, щоб таке могло із ним статися. Він переночував у неї з превеликою втіхою і закохався в неї ще сильніше. Як настав ранок, вона підперезала його лепським срібним паском з гарним гаманцем при боку і сказала:
— Любий мій Салабаетто, не забувай же мене! Знай, я сама і все, що я маю, — завжди до твоїх послуг. Для тебе я на все готова.
Салабаетто обняв її веселенько й поцілував; потім вийшов із дому й подався в те місце, де сходилось усе купецтво. Так ходив він до неї іще не раз, не тратячи на те ані шеляга, та все міцніше вплутуючись у тенета. Тим часом він розпродав свої сукна і то не на віру, а за готівку: добрячі узяв гроші. Пані про те зразу й прознала — не од нього, звичайно, а од інших. Раз якось увечері, коли Салабаетто прийшов до неї, вона так з ним любо почала розмовляти та жартувати, так стала до нього пеститись, ніби гинула з кохання в його обіймах. Хотіла подарувати йому ще двоє срібних кубків, що в неї були, та він їх не взяв, бо вона й так уже понадаровувала йому всячини флоринів на тридцять, а сама не прийняла від нього й найменшого гостинця, хоч він і набивався. Нарешті, коли вона добре розвогнила купця своєю любов’ю та щедрістю, раптом одна рабиня викликала її, як було між ними домовлено. Пані вийшла з кімнати, а через якусь хвилю повернулася знов до гостя заплакана і, впавши долілиць на ліжко, почала так жалібно зойкати й стогнати, що страх. Здивований Салабаетто обійняв її, заплакав і собі та й почав питати:
— Ох, серце душі моєї, що се вам сталося? Яка причина вашого жалю, скажіть мені, лебідонько моя!
Довго він отак у неї випитував, поки вона спромоглась на відповідь.
— Ой, горе мені, — сказала, — пане мій любий! Не знаю, що маю казати, що маю діяти. Принесли оце мені листа з Мессіни; пише брат, щоб я притьмом прислала йому за тиждень тисячу золотих флоринів, хоч би мені довелось попродати й позаставляти все своє добро, а ні — то впаде його голова з пліч. Не придумаю, що його й робити, щоб так швидко ту суму зібрати: якби я мала хоч два тижні часу, то роздобула б в одному місці ще більше грошей або маєтність якусь продала б, а так — незмога моя! Воліла б я померти, аніж таку лиху звістку дістати!
Сеє сказавши, знову зайшлася ревним плачем — у такій би то була великій тузі. Салабаетто, якому любовне полум’я розтопило мало не до станку добрий розум у голові, повірив у щирість тих сліз і слів і сказав:
— Мадонно, я не можу зарятувати вас тисячею золотих, а п’ятсот позичив би, якщо ви можете повернути їх за два тижні; на ваше щастя, я саме вчора сукно попродав, а якби не се, то я й шеляга не зміг би був вам позичити.
— Ой лишенько! — сплеснула руками пані. — Так у тебе не було грошей? Чом же ти в мене не попросив? Тисячі я при собі не мала, а могла б тобі дати дві чи три сотки. А тепер мені ніби аж ніяково прийняти од тебе сю позичку.
Піддавшись на сі слова, Салабаетто сказав:
— Мадонно, не хотілось би мені, щоб із сієї причини ви не прийняли її; якби в мене була така пильна потреба, як нині у вас, то я був би попросив.
— Оттепер, — сказала пані, — я навіч побачила, любий мій Салабаетто, як вірно й щиро ти мене кохаєш, що самохіть готовий запомогти мене такою сумою, хоч я в тебе й не просила. Я і так була твоя, а відтепер належатиму тобі нероздільно; ніколи не забуду, що завдячую тобі рятунок мого рідного брата. Бачить Бог, шкода мені брати в тебе сі гроші, бо ти купець, а купцеві все потрібен свіжий гріш; та тим, що іншого виходу в мене немає і я невдовзі зможу тобі сю позичку повернути, я приймаю її, а решту вже якось добуду — речі свої оддам у застав абощо.
По сій мові вона знов заплакала і припала личком до Салабаетта. Той почав її втішати і, переночувавши з нею, приніс назавтра ті п’ятсот золотих флоринів, хоч вона й не нагадувала більше — хотів, бачите, доказати їй свою щирість і відданість. Пані прийняла ті гроші з сльозами на очах і сміхом у душі, не давши йому взамін нічого, окрім словесної обіцянки.
Ледве пані одержала ті гроші, як усе вже на інший пішло лад: то, було, Салабаетто заходив до неї, коли хотів, а тепер сім раз поткнеться, а його тільки раз пустять, усе є якась причина; не стало вже й тих милощів та пестощів, які були перше. Минули не то два тижні, ба й місяць, і два, а грошей не вертають; він править, а його обіцянками годують. Схаменувся тоді, необачний, що та ледащиця його ошукала, зрозумів, що нічого він із неї не справить, вона все одно викрутиться, бо нема в нього ні розписки, ні свідків. Та й сором було скаржитись людям: адже його попереджали, що то за одна, то тепер тільки посміються з його простацтва, та й уже. Тяжко бідолаха зажурився, що так його підвели, а тут іще, як на те, хазяї почали писати лист за листом, щоб він поміняв гроші і прислав їм увесь виторг. Побоявшися, що як він сього не зробить, то його провинність швидко вийде на яв, Салабаетто вирішив тікати: мав їхати до Пізи, а натомість сів на корабель і поплив до Неаполя.
А в Неаполі пробував під той час один наш земляк — П’єтро делло Каніджано, скарбівничий цісаревої костянтинопольської, чоловік тяжко розумний і вигадливий; се був добрий приятель Салабаетта і його рідні. До нього ж то, як до чоловіка бувалого, і вдався через кілька день молодий купець: пожалівся на свою лиху пригоду і прохав у нього ради й допомоги — що йому далі в світі робити, бо в Флоренцію тепер хоч і не вертайся. Засмучений сією новиною, Каніджано сказав:
— Зле ти вчинив, негаразд себе поводив, погано слухався своїх хазяїв, процвиндрив на лакомство нещасне стільки грошей! Та вже коли так вийшло, треба шукати якоїсь ради.
Пішов Каніджано до голови по розум та й надумав, що треба зробити, і розказав Салабаеттові. Тому сподобалась дотепна порада; знайшовши в себе трохи грошенят та припозичивши дещо в Каніджана, він налаштував чимало добрих тюків, купив двадцять бочок з-під олію, наповнив їх, а потім повантажив се все на корабель і знов поїхав до Палермо. Дав митникам опис товарів, указав ціну, щоб вони завели до реєстру, а сам склав ті тюки й бочки в комору і сказав, що, поки не прийде решта товарів, він сих займати не буде.
Як почула про те мадонна Янкофйоре, як дізналась, що він привіз товару на дві тисячі або й більше, та і ще мав одержати тисяч, може, на три, то здалося їй, що мало вона з нього видоїла; от і надумала тепер повернути йому п’ятсот флоринів, щоб видурити п’ять тисяч. Послала вона до нього людей, і він, затаївши хитрощі, прийшов до неї. Пані, вдаючи, ніби не знає, що він привіз із собою, зустріла його дуже привітно і спитала:
— Ти не гніваєшся на мене, що я вчасно не повернула тобі грошей?
Салабаетто засміявся і сказав:
— Мадонно, мені воно справді було трохи прикро, бо щодо мене, то я й серце б собі з грудей вийняв, аби вам догодити. То слухайте ж, як я на вас розгнівався: я так щиро й вірно вас люблю, що продав майже всі свої маєтки і привіз сюди товару більше, ніж на дві тисячі флоринів, та ще з заходу прийде всякого краму на три тисячі з надтом; думаю закласти тут власну крамну комору і жити постійно, щоб увесь час бути при вас, бо я такий щасливий вашою любов’ю, що, мабуть, щаслившого над мене в світі немає. На се мадонна Янкофйоре сказала:
— Бачиш, Салабаетто, всяка твоя удача мене радує, бо я люблю тебе, як свою душу; мені вельми приємно, що ти сюди повернувся і думаєш оселитись у нашому місті: тепер я частіше милуватимуся з тобою. Я хотіла б перепросити тебе, що перед тим, як ти звідси їхав, ти часом бажав прийти до мене й не міг або приходив, а я тебе вітала не так, як годилось, та ще й боргу тобі своєчасно не повернула. Знаєш, тоді була я в такому горі, в такій притузі, що кому таке приключиться, то хоч би як любив, не будеш досить привітним та уважним до коханого. Та ще й на те зваж, як важко жінці добути тисячу золотих флоринів: всяке намагається тебе обдурити, обіцяє й не платить, от мимоволі і сама не дотримуєш слова; через те ж, а не з іншої якої причини, я й тобі тоді грошей не заплатила. Та як ти поїхав, я зразу дістала гроші і, якби знала була, куди їх тобі послати, то неодмінно послала б, та, бач, не знала і приберегла їх до твого приїзду.
Велівши принести гаманець із тими самими флоринами, що він їй дав, вона поклала його йому в руки й сказала:
— Ану, перелічи, чи тут усі п’ять сотень. Салаваетто був тим без міри задоволений; він перелічив ті гроші (там було таки п’ятсот), сховав їх і сказав:
— Мадонно, я вірю вашим словам, ви й так багато для мене зробили. З сієї причини і заради моєї до вас любові я ладен позичити вам по спромозі будь-яку суму, коли вам, буває, запотребиться. Коли я влаштую всі свої справи, ви в тому пересвідчитесь на ділі.
Відновивши таким чином про око свою до неї любов, Салабаетто знову почав жити з нею весело й любо, а вона вже його так кохала, так годила йому, що й сказати не можна. Та Салабаетто надумав оддячити їй оманою за оману; одного разу, коли вона запросила його до себе вечеряти й ночувати, він прийшов до неї смутний-невеселий, ніби з хреста знятий. Янкофйоре, цілуючи його та пестячи, почала питати, чого се він так зажурився. Він довго мовчав, а потім сказав їй:
— У мене велике нещастя: корабель, що мав привезти сюди мій товар, захопили пірати з Монако і правлять за нього викупу десять тисяч; на мій пай припадає тисяча, а в мене зараз нема ані шеляга за душею, бо ті п’ятсот флоринів, що ти мені вернула, я зразу ж послав у Неаполь на закупівлю полотна; якби став я продавати той товар, що тут маю, довелось би збувати його за безцінь, бо не та пора, а тут мене ще майже ніхто не знає, щоб просити в когось підпомоги. Я вже не знаю, що тут робити, що почати — як не вишлю зараз грошей, мій товар повезуть у Монако, тільки я його й бачив.
Пані була сією звісткою дуже занепокоєна, бо се й для неї була неабияка втрата; думала вона, думала, як би той товар вирятувати, щоб його не повезено в Монако, і сказала:
— Боже, як мені тебе шкода, мій любчику дорогий! Але не вдавайся в тугу. Якби в мене були такі гроші, я б тобі їх зразу позичила, та що ж, коли нема. Правда, є тут один чоловік, я позичала в нього ті п’ятсот флоринів, що мені не вистачало, та він багато лихви бере — аж тридцять відсотків. Я думаю, він міг би дати тобі гроші під добру заставу; я ладна поручитись за тебе всім, що маю, і сама собою, аби тільки тобі допомогти; а чи в тебе є яка зарука?
Салабаетто зрозумів, з якої причини вона хоче зробити йому таку послугу, — догадався, що вона позичатиме йому свої-таки гроші. Він дуже зрадів і подякував їй красненько, а потім сказав, що високий процент його не зупинить, бо пильна припала потреба; далі пояснив, що може дати в заруку той товар, що в нього на митниці, — він перепише його на ім’я позикодавця, але ключі од комори при собі зоставить, бо, може, доведеться кому товар показати, як попит буде, та ще щоб, бува, нічого там не зайняли, не підмішали й не перемінили. Пані одповіла, що він добре каже — се буде, справді, хороша запорука. Другого дня вранці послала вона по одного фактора, на якого цілком покладалась, і, поговоривши з ним про сю справу, дала йому тисячу золотих флоринів, які він, не гаючись, позичив Салабаеттові, велівши переписати на своє ім’я всі товари, що той мав у митниці. Обмінявшись записними листами і все влаштувавши, вони пішли кожен у своїх справах.
Салабаетто сів при першій оказії на корабель і вернувся в Неаполь до П’єтра, маючи в кишені півтори тисячі золотих флоринів. Звідси він послав своїм хазяям у Флоренцію звіт і повний розрахунок за сукна, що продав з їхньої руки, а також розплатився з П’єтром та з іншими своїми вірниками. Тоді погуляв іще кілька день із П’єтром коштом обдуреної сицилійки і, не бажаючи більше купцювати, поїхав до Феррари.
Через кілька день кинулась Янкофйоре — не видно щось Салабаетта в Палермо; се здалось їй дивним і підозрілим. Прождала місяць і другий, а він усе не вертався; тоді веліла вона тому факторові замки в коморі одбити. Подивились спочатку бочки, що значились ніби з олієм, — аж там морська вода, тільки зверху трохи олію плаває коло чопа, всього, може, з барильце. Тоді порозв’язували тюки, аж тільки в двох була матерія сукняна, а то все — костриця наголо. Побачивши, що її одурили, Янкофйоре довго плакала, що вернула Салабаеттові ті п’ятсот флоринів, а ще жальчіше було тієї тисячі, що йому позичила. Часто потім вона говорила: “Над тосканця немає в світі ошуканця”. Одурена й осміяна, побачила сицилійка, що не вона одна на світі хитра.
Як Діоней скінчив свою історію, а Лауретта побачила, що настав їй час прощатись із королюванням, вона похвалила мудру пораду П’єтра Каніджана і спритність, з якою Салабаетто її виконав; тоді зняла з голови своєї лавровий вінок і увінчала ним Емілію, сказавши при тому люб’язно:
— Мадонно, я не знаю, чи наша нова королева буде ласкава, але вона, без сумніву, вродлива; нехай же її панування буде таке хороше, як її краса.
Сеє промовивши, вона знову сіла. Емілія ж соромливо зашарілась — не так од того, що королевою стала, як того, що її привселюдно за те похвалено, чим усі жінки найдужче пишаються; личко її зрум’яніло, наче рожевий квіт на зорі. Опустивши додолу очиці, поки той рум’янець із лиця зійде, вона дала розпорядок каштелянові, що йому треба робити, а потім звернулась до товариства з такими словами:
— Любії мої подруги, ми не раз бачили, як волів, що находилися за день у ярмі, розпрягають і пускають на попас по лугах і лісах, де хотя; ми знаємо також, що сади, в яких ростуть розмаїті дерева, не гірші, а навіть кращі, ніж гаї, де ростуть самі дуби. Взявши до уваги те, що ми вже кілька днів говорили тут на певні, визначені заздалегідь теми, я гадаю, що нам буде не тільки корисно, а й конче потрібно погуляти трохи по волі й набратися свіжих сил, щоб потім ізнов у ярмо запрягтися. Тим я не хочу обмежувати наших завтрашніх оповідок одною якоюсь матерією — волію, щоб кожен говорив, про що йому заманеться; думаю, що така розмаїтість і строкатість буде не менше приємна, ніж розмови на один предмет. Якщо ми зробимо так за мого королювання, то той, хто перейме по мені владу, легко може знов підхилити всіх нас під наші звиклі закони.
Сеє сказавши, вона розпустила всіх до часу вечері.
Товариство похвалило розважну королеву за таку її постанову; всі повставали й почали забавлятись, хто чим хотів: дами вили віночки й пустували, кавалери завели ігри й співи; так ішлося до самої вечері. Як настав той час, вони попоїли всмак біля прегарного водограю, а повечерявши, завели своїм звичаєм співи й танці. Багато хто співав своїх пісень, яких хто хотів, але, щоб не одхилятись од заведеного порядку, королева веліла Панфілові заспівати своєї. Той залюбки почав такої:
Таке велике благо
Ти дав мені, Амуре милостивий,
Що я горю в твоїм огні, щасливий.
По вінця серце радістю палите,
Розкошами п’янкими
І захватом любовним…
Мій вид ясний не може не явити
Усьому світу зримо,
Що в сяєві чудовнім,
В блаженстві невимовнім
В високу вись летять мої пориви
До гордої божественної діви.
Та не скажу ніякими словами
І пензлем не змалюю,
Яке моє кохання,
Не назову ім’я тієї дами,
Що палко так люблю я,
Бо наше раювання
Змінилось би в страждання.
Хай таємниці благосні покриви
Амур над нами розпростре зичливий.
Хто міг би думать, що в мої обійми
Схоплю я ту розкішну,
Ту недосяжну мрію?
Як я скажу — хто віри мені дійме,
Що я ту вроду пишну
Вже цілувати смію?
Я радості не крию,
Щасливий я, блаженний я правдиво,
Одно втаю — хто учинив те диво.
Панфілова канцона скінчилась; хоч усі йому потиху підспівували, кожне намагалось затямити її слова і розгадати, про що се він співав і яку таємницю хоче од усіх утаїти. Всякий думав про се по-різному, та ніхто, здається, так і не додумався гаразд, у чому тут сила. Побачивши королева, що канцона доспівана і всім пора вже й спочити, веліла всьому товариству йти спати.
Кінець восьмому дню
