У поезії Бориса Пастернака дивовижно переплелися теми природи й кохання, мистецтва й життя. Здається, до орбіти інтересів поета залучено все, що жадібно вбирали в себе замріяні очі людини, закоханої в життя. Пастернак одного разу сказав, що література — вся, навіть трагічна, — це розповідь про щастя існування.
І про його вірші це можна сказати беззаперечно. Кожен вірш — це дитя любові, саме тому Пастернака можна читати й читати невтомно, відкриваючи для себе нові й нові горизонти думки, філософського узагальнення, яке сприймається як своє, настільки воно емоційно влучне:
Цей лютий! Час для сліз і віршів,
Що не стихають ні на мить.
Коли гримить, гуркоче хвища
Й весною чорною горить.
Поет народився у лютому. Може, тому він так тонко відчуває перехідність цього місяця, відчайдушну жагу весни, оновлення. Та хіба тільки лютого! Поезія Пастернака вабить глибиною і водночас свіжістю сприйняття світу. Здається, він заново відкрив для нас різнобарвність, різноманітність і неповторність світу, оселивши все це у своїх поетичних рядках:
Все, що ночі важливо знайти
У купальницькім плесі бездоннім
І зорю до садка донести
На тремтячій вологій долоні.
Отож поет забарвлює навіть побутові деталі, навіть звичні риси могутньою емоцією любові. Ось чому, коли читаєш вірші Б. Пастернака, виникає відчуття цілісності світу, його безперервності, а кожен вірш — лише один штрих до величної картини Всесвіту. Ось у широко відомому вірші «Зимова ніч» картина віхоли:
Злітався сніг і вирував
Перед шибками.
Так влітку на вогонь мошва
Летить роями.
Але й тут виникає асоціативний емоційний ряд, що підказує: і цей сніг теж колись мине, розтане, і про нього нагадуватиме хіба що ота «мошва». Адже саме життя вічне у своєму кругообігу зим і весен, літ і осеней. І в поетичній палітрі Пастернака для всього знаходиться місце, адже це і є його життя — любов до найдрібнішої риси цього життя. І важливо те, що, читаючи вірші, кожен із нас починає точно розуміти: поезія — це й справді нескінченна розповідь про щастя існування.
