«Дон Кіхот» читати (1 частина). Мігель де Сервантес

«Дон Кіхот» РОЗДІЛ XXV,

де оповідається про дивні речі, які приключились хороброму рицареві з Ламанчі в Моренських горах, та про покуту, що він собі накинув, наслідуючи Милосума

Дон Кіхот попрощався з козопасом і, сівши знову на Росинанта, сказав Санчові, щоб за ним їхав; хоч і не хотілось того джурі, та мусив коритись. Скоро забились вони між найдикіші кручі та стромовини, і Санчові вмерло забажалось із паном побалакати, та, боячися порушити його наказ, він усе ждав, що, може, рицар обізветься перший. Врешті не витерпів гніту мовчанки і сказав:

— Пане мій Дон Кіхоте, благословіть мене і одпустіть з душею: вернуся я краще додому, до жінки своєї й діточок, хоч наговорюся там і набалакаюсь із ними досхочу. А то що ж виходить — тиняйся з вами день і ніч по отсих нетрищах і словом не обізвись, коли побалакать охота? Це все одно, що живцем у домовину лізь! Якби ще воно так діялось, як за царя Гісопа, коли всяка твар говорити вміла, то я погомонів би собі з осликом та й розбив свою тугу. А то ж так тобі прикрутило, що просто витерпу нема — блукаєш отак безперестану, пригод шукаючи, дістається всього — і кулаків, і носаків, і товчеників і гойдаників, і паліччя й камінюччя, а ще як на те і рот тобі зашито, не вільно сказати, що на серці маєш, мов ти німтур який, прости Господи!

— Розумію, Санчо,— сказав Дон Кіхот,— тобі притьмом забажалось, щоб я скасував заборону, що наклав тобі на язик. Гаразд, можеш уважати, що я її вже скасував, говори все, що на думці маєш, але знай, що я даю цей дозвіл лише на той час, поки ми з гір не виберемось.

— Добро п’яниці крапля,— сказав Санчо,— хоч тепер поговорю, бо що далі буде, Бог святий знає; маючи дозвіл, спитаю першим словом у вашої милості — чого се ви так розпинались за ту королеву Мудасі-му, чи як там її? Хіба вам не однаково, чи гуляла вона з Лисопетом, чи ні? Ви їм не суддя, і щоб ви були тоді змовчали, той навіжений провадив би своє оповідання і нам би не довелося скуштувати ні каміння того, ні носаків, ні потилишників. 

— Далебі, Санчо,— промовив Дон Кіхот,— коли б ти знав, як се знаю я, яка поштива і обичайна була та королева Мадасіма, то ти, безперечно, сказав би, що я повівся аж надто стримано: інший, будучи мною, тут же на місці врізав би язика, з якого зірвались такі блюзнірські слова, бо хто скаже чи навіть подумає, ніби королева пристає собі з лікарем, то вже велике блюзнірство. Насправді ось як було діло: того доктора Елісабата, про якого згадував божевільний, чоловіка мудрого і доброго дорадця, королева тримала при собі за лікаря й напутника, а щоб вона була йому коханкою,— то вже дурниця, за яку не слід по головці гладити. Ще ж і на те зваж, що Карденіо сказав це, як на нього вже шал напав: він сам не знав, що говорить, от собі блудив словами.

— І я ж кажу,— впав у річ Санчо,— не треба на те уваги звертати, що божевільний блягузкає. Щастя ваше, пане, що та каменюка не в голову вам улучила, а в груди, а то мали б собі цяцю, і все через ту королеву, що ви заступились, бий її сила Божа! А тому Карденію нічого б і не було, сказано — несамовитий.

— Усякий мандрований рицар,— почав Дон Кіхот,— повинен завжди ставати на оборону честі будь-якої жінки, незалежно від того, чи зневажник при своєму розумі, чи ні, тим паче, коли йдеться про таку чеснородну і доброзвичайну даму, якою була королева Мадасіма, котру я високо шаную за її відмінні прикмети. Вона-бо не тільки вродою пишною сіяла, а й розумом своїм славилась та ще незліченними злигоднями, яких їй довелось зазнати; саме завдяки радам і допомозі доктора Елісабата вона могла ті труднощі долати і ті нещастя мужньо й терпли-во зносити, що й дало привід нетямущій і зловільній черні говорити й думати на неї, ніби вона була йому коханкою. Брешуть вони всі, і ще раз кажу — брешуть, хоч би їх було дві сотні й більше; всякий бреше, хто таке говорить і думає.

— Та я ж, пане, такого не говорю й не думаю,— виправдувався Санчо,— хіба ж я що? Чиє мелеться, той і біжи з ковшем. Як вони собі, може, й бахурували, то Бог їм суддя. Я не тутешній, я нічого не знаю. Хто там що робить, мені без інтересу, а ще кажуть — хто дуже крутить, той сам іскрутиться. А я собі яко наг, яко благ, родився без сорочки, помру без штанів, мене воно не студить і не гріє. У сусіда, славлять, повна бод-ня сала, а в нього й бодні нема. Та рот, кажуть, не город — не загородиш. Люди —Божі собаки: на кого хочуть, на того й брешуть.

— Боже ти мій Господи! — вигукнув Дон Кіхот.— Що се ти, Санчо, мелеш, що се ти плещеш? Оті всі приказки, що ти нанизуєш, мов те намисто, зовсім до нашої справи не тичуться. На Бога, Санчо, мовчи вже краще і гляди свого осла та не сунь носа, куди не слід. Зрозумій нарешті і затям собі раз назавжди: все, що я робив, роблю й будь-коли робитиму — все те цілком розумне й повністю відповідає регулам рицарським, які я знаю краще за будь-якого іншого рицаря в світі.

— А се, пане, хіба по-рицарському,— спитав Санчо,— валасатися отут у горах по безпуттю та бездоріжжю, шукаючи того божевільця? Ану ж як ми його знайдемо, а йому заманеться скінчити, що почав — не повість свою доказати, а доламати вашій милості голову, а мені ребра, що тоді? 

— Кажу ж тобі, Санчо, помовч,— зацитькував його Дон Кіхот.— Щоб ти знав, у ці хащі мене пориває не лише охота віднайти того шаленця, а й бажання звершити в них подвиг, що вкриє моє ім’я нев’яду-щою славою і розголосить його по всьому широкому світі. Сей подвиг буде вінцем і вершиною всього, чого тільки може досягти найславетні-ший і найдосконаліший мандрований рицар.

— А він дуже небезпечний, цей подвиг? — спитав Санчо Панса.

— Та ні, не дуже,— відповів Рицар Сумного Образу,— а втім, усяко може бути, як уже нам кість випаде — куць виграв, куць програв. Все буде залежати од твоєї старанності.

— Од моєї, кажете, старанності? — перепитав Санчо.

— Авжеж,— відповів Дон Кіхот.— Якщо ти повернешся скоро звідти, куди я гадаю тебе послати, то скоро скінчаться мої злигодні і скоро почнеться пора моєї слави. Щоб же ти не довго пробував у невіданні і непевності щодо моїх замірів і задумів, чиню тобі відомо, друже, що преславний Амадіс Гальський був одним із найкращих мандрованих рицарів. Що це я кажу — одним із найкращих? Ні, він був перший, єдиний і неповторний між усіма, що за його часу жили на світі. Чого вартий той хвалько дон Бельяніс, чого варті всі ті, що казали, ніби вони в чомусь дорівняли Амадісові? То все брехня і бридня, щоб я так жив! Скажу тобі ще ось яку річ: коли якийсь маляр прагне прославитись у своїм мистецтві, то бере собі за взірець твори найвиборніших митців, яких він тільки знає; це саме правило дійсне і для всіх інших благородних занять та професій, що суть оздобою людської громади. Той, наприклад, хто хоче зажити слави мудрого й витривалого мужа, має наслідувати і справді наслідує Одіссея, що в його образі Гомер дає нам живий взоровзір людської мудрості і витривалості; так само в образі Енея Вергілій малює перед нами уособлену синовню любов, а також полководчу мужність, поєднану з обачністю,— причім один і другий малювали й живописали своїх героїв не такими, якими вони справді були, а такими, якими вони мали бути, щоб потомним поколінням ті герої правили за зразок чеснот. Отож і Амадіс був провідною зорею, яскравим світочем, осяйним сонцем усім хоробрим і щиролюблячим рицарям, і ми всі, що боремось під прапорами рицарства й любові, повинні наслідувати його і брати собі за взірець. А коли справа мається саме так, а не інакше, то я вважаю, друже Санчо, що хто з мандрованих рицарів найбільше наслідуватиме Амадіса Гальського, той найдужче наблизиться до ідеалу рицарства. Особливу ж мудрість, і мужність, і доблесть, і стійкість, і щирість, і вірність появив Амадіс тоді, коли, згор-дований од сеньйори Оріани, він накинув на себе покуту й подався на Бідну Скелю, прибравши ймення Милосума; се промовисте ймення дуже добре пасувало до того способу життя, що він обрав собі з вольної волі своєї. І мені набагато легше наслідувати його саме в цьому, аніж рубати велетнів, стинати голови драконам, убивати песиголовців, громити цілі війська, потопляти флоти чи розбивати чари. А що для такої покути ці місця дуже підходящі, то нерозумно було б не скористатися з цієї нагоди, що сама наставляє мені кучерика — тільки хапай.

— А що ж саме,— спитав Санчо,— що саме збирається ваша ми-лость робити у сій глушині? 

— Я ж тобі вже сказав, Санчо,— відповів Дон’ Кіхот,— буду наслідувати Амадіса, буду шаліти, скаженіти, навісніти взором завзятого Роланда, котрий, побачивши сліди коло джерела, здогадався, що то Анджеліка Прекрасна вчинила там мерзотний гріх з Медором, і з того відчаю збожеволів — вивертав з коренем дерева, каламутив воду в прозорих струмках, убивав пастухів, нищив отари, палив колиби, валяв будинки, заганяв табуни і витворяв тисячі інших нечуваних каверз, гідних возвеличення і увіковічення в письмі і в слові. Зрозуміла річ, я не думаю геть у всьому наслідувати Роланда (чи Орланда, чи Рольдана — його і так, і так називають) і відтворювати кап-у-кап всі його безумні вчинки, слова і мислі, а візьму з того саму лише квінтесенцію, те, що становить грунт і основу. Можливо, я задовольнюся наслідуванням одного тільки Амадіса, що без того буяння і бешкету, самими лише слізьми і чулістю зажив собі такої слави, як ніхто інший на світі.

— Мені здається,— зауважив Санчо,— що ті двоє рицарів не просто так собі покуту справляли і дурня клеїли, а то горе їхнє таке витворяло, причина, виходить, була. Ну, а вашій милості з якої речі божеволіти? Що, може, скажете, дама вами згордувала, чи ви знайшли якісь признаки, що ваша Дульсінея Тобоська зробила глупство з яким-не-будь мавром або християнином?

— У тім же якраз уся й сила,— відповів Дон Кіхот,— у тім і суб-тельність мого задуму, щоб ти знав. Бо коли мандрований рицар божеволіє з певної причини — яка ж то честь, яка заслуга? Ні, ти збожеволій без причини — ото штука! Нехай твоя дама зрозуміє, що коли й так. з доброго дива, ти вже шалієш, то що ж буде, як тобі допечуть? Щоправда, певні підстави до того я вже маю, бо віддавна живу в розлуці з довічною володаркою моєю Дульсінеєю Тобоською, а ти ж чув, як ото пастух Амбросіо казав: закоханця в розлуці все тривожить, усе мучить. Тим-то, друже Санчо, шкода розраювати мене од такого надзвичайного, вишуканого і витонченого наслідування. Я шалію і шалітиму доти, доки ти не вернешся з відповіддю на листа, що я гадаю послати тобою до володарки моєї Дульсінеї. Якщо відповідь її буде така, на яку заслуговує моя вірність, то шаленство скінчиться, а з ним і покута; як же ні, тоді я збожеволію всправжки і негоден буду нічого сприймати. Чи так, чи інак, а оці мої терзання й боріння душевні вгамуються: будучи при своєму розумі, я радітиму добрій вісті, що ти мені принесеш, а збожеволівши, не страждатиму більше од лихої. Та скажи мені, Санчо: в тебе ще цілий той Мамбрінів шолом? Бо я бачив, як ти підняв його, коли той невдячник хотів його розтрощити, але так і не зміг, що свідчить про міцний гарт того металу.

— На Бога, пане Рицарю Сумного Образу,— відповів йому Санчо,— часом ваша милость каже мені такі речі, що просто нетерпій слухати, і тоді мені здається, що всі оті балачки про лицарію та про завойовані царства й моцарства, про острови та інші всякі нагороди й милості, що нібито бувають у мандрованому пригодництві, що все те, вибачайте, брехня й бридня, кози в золоті, на вербі груші. Якби хто почув, що ви називаєте Мамбріновим шоломом мідницю до гоління і за чотири дні не розібрали, що воно є, то неодмінно подумав би, що тільки безклепкий та безглуздий може таке говорити. Мідниця та в мене в торбі, вона вся погнулась: дома я її розпрямлю та й буду голитись, як дасть Господь милосердний при жінці і дітях пожити.

— Ех, Санчо, Санчо! — сказав йому Дон Кіхот.— Ти забожився, то і я забожусь, що такого, як ти, тупого й недоумкуватого джури ніде нема й ніколи не було на світі. Невже ж таки за весь цей час, коли ти зі мною мандруєш, ти й досі не помітив і не збагнув, що все, що оточує мандрованих рицарів, здається химерним, безглуздим, несправжнім, поставленим сторч головою? І не тому, що так воно і є, а тому, що за нами повсякчас в’ються роєм усякі чаклуни та чарівники, які по своїй уподобі підміняють, перетворюють і перечаровують усі ці речі на краще чи на гірше, залежно від того, чи вони нам добра зичать, чи лихим духом на нас дишуть. Ось чому те, що тобі видається голярською мідницею, мені уявляється Мамбріновим шоломом, а комусь іще чимось. І то дуже мудро вигадав прихильний до мене чарівник, що ця річ, яка насправді є Мамбріновим шоломом, усім іншим показується мідницею чи тазом, бо якби люди знали, яка то дорогоцінність, усяке поривалось би її в мене відняти; а так бачать, що таз, та й байдуже — от хоч би й той чоловік, що хотів був поламати шолома, а тоді кинув об землю і не взяв. Повір мені, якби він знав, що воно таке, він би зроду його не зоставив. Ну, гаразд, друже, нехай той шолом тим часом у тебе побуде, бо поки що він мені не потрібний,— навпаки, я думаю зняти зараз із себе увесь обладу-нок і залишитись у чому мати породила, як мені, може, захочеться в покутуванні більше з Роланда, ніж з Амадіса, приклад брати.

Так розмовляючи, приблудились вони попід круту гору, що над усі-ми кругом вивишалась: з одного боку сливе прямовисне урвище, з другого положистий схил, потічок по ньому в’ється, а попідгір’ю лучка зелена, сочиста, хоть очі на ній паси, ще ж і древа лісовії, зела всякі та квіти додавали тій містині принади. Отсей-то кут і облюбував собі для покутування Рицар Сумного Образу; скоро його вгледів, почав просторікувати гучним голосом, мов несамовитий:

— Се врочище, о небо, я обрав і ухвалив для того, щоб оплакувати в ньому нещастя, яке ти мені само ниспослало! Вологою очей моїх доповнятиму я води сього бистреня, безнастанними моїми глибокими зітханнями колихатиму без угаву листя сих нагірних древес на свідкування і ознаку страждань, що терпить заблукане моє серце. О ви, недовідомі сільські богове, що домуєте на сьому безлюдді, слухайте жалів і скарг бездольного закоханця, котрого довготривала розлука та уявні ревнощі поривають у сі нетряві тіснини плакатися і ускаржатися на жорстокість моєї прекрасної невдячниці, що являє собою вінець і зеніт усякої краси людської. О ви, дріади й ореади, що пробуваєте в сих гірських хащах, нехай не бентежать вашого любого впокою прудконогі і хтиві сатири, безнадійно у вас залюблені,— ридайте посполу зі мною над гіркою моєю недолею, а ні, то принаймні вчувайте спочутливим ухом мої ридання! О Дульсінеє Тобоська, днино моєї ночі, насолодо моєї муки, провіднице путів моїх, зірко моєї долі, хай небо пошле тобі талан щасливий і дасть усе, чого душа твоя бажає: подумай, благаю, про те, до чого довела мене розлука з тобою, і подай невольникові твоєму достойну надгороду за вірність його і щирість! О пустинні дерева, що відтепер будете товаришами моєї самотності, лагідним коливанням віт подайте мені ознаку, що моя присутність не видається вам немилою! О ти, мій джуро, вірний мій товаришу в добрій і лихій годині, затям і запам’ятай усе, що я тут робитиму, щоб потім розповісти й розказати єдиній причинниці сієї покути!

По сій мові зліз із Росинанта, миттю зняв із нього вуздечку й сідло, а тоді ляснув по крижах і промовив:

— О коню, рівно знакомитий ділами своїми і своєю лихою долею! Нині дає тобі волю той, хто сам її не має! Біжи ж тепер куди знаєш: на чолі тобі написано, що не збіжить проти тебе ані Астольфів Гіпо-гриф, ані сам славетний Фронтин, що так дорого став Брадаманті!

Тут упав йому в річ Санчо:

— Поздоров Боже того, хто тепер за нас розсідлує Сірого, а то б і я свого ослика оце по спині пожалував і наговорив би йому всякої хвали. Еге, якби він тут був, я нікому не дав би його розсідлати, з якої речі? Адже його пан (тим паном був я, поки Бог рачив) зовсім не збирається гинути з розлуки та любовної розпуки. А знаєте, пане, якщо вам і справді випадає тут шаліти, а мені в дорогу рушати, то годилось би знову осідлать Росинанта, хай би мені за Сірого послужив, так би я швидше обернувся, бо пішки, звісно, поки туди, та поки назад, а ходільник із мене, без сорома казка, абиякий.

— Добре, Санчо,— погодився Дон Кіхот,— хай буде, як ти кажеш: придумано нібито й незле. Тільки от що: поїдеш не зараз, а за три дні, бо маєш перш побачити й почути, що я тут заради неї робитиму й казатиму, а тоді вже подаси їй про все звістку.

— Та хіба я мало набачився? — заперечив Санчо.— Яке ще неви-дальце ви можете мені показати?

— Диви, який розумний! — сказав Дон Кіхот.— Зараз я ще одяг на собі роздеру, збрую розкидаю, битимусь головою о скелі і ще всяку таку покажу тобі чудасію.

— Боже-світе! — сплеснув руками Санчо.— Ви ж, пане, як будете головою о камінь товктися, то глядіть, будьте обережні, а то можна з першого разу на такого гостряка наскочити, що буде по всій покуті. А як уже, по-вашому, без цього діла ніяк не мона, то я, бувши вами, трохи йнакше зметикував би (воно ж усе одно вигадка, примха, жарт, так, аби-то): бився б головою в воду чи в щось м’якеньке, бавовну абощо. А я вже, не бійтесь, скажу вашій володарці, що ваша милость билась головою у пруг скелі, такої твердої, як діамант.

— Дякую тобі за добру пораду, друже Санчо,— сказав Дон Кіхот,— але, щоб ти знав, я роблю це все не на жарт, а насправжки, інакше я зламав би рицарський закон, що під страхом розсвячення забороняє нам усяку лжу, а робити замість одної речі другу — се та сама лжа. Отож я битимусь головою о скелі дійсно, по правді і по щирості, без жодних там софістичних викрутів та вивертів. І ти лиши мені про всяк випадок трохи корпії на перев’язку, коли вже лиха доля судила, що бальзам наш пропав.

— Кат його бери, той бальзам,— відповів Санчо,— гірше, що осел пропав, а з ним разом корпія і ще всяка всячина. Тільки нехай ваша милость при мені не згадує більше того триклятого трунку, бо зразу отут коло серця млоїть і на воміти бере… І ще одне: вважайте, пане, що я вже вибув тут ті три дні і ваші всі шаленства бачив, що хоч і в протокол списати не гріх — я про них такого нашій пані розкажу, що тільки ну! Отож пишіть мерщій листа і шліть мене не гаючись, бо мені страх як хочеться швидше сюди вернутись і вас із цього чистилища порятувати.

— Так по-твоєму, Санчо, се чистилище? — спитав Дон Кіхот.— Ба ні, се радше пекло, а може, ще й гірше од пекла, коли взагалі можна уявити собі щось гірше.

— Хто попав у пекло, то вже ви золу немає,— зауважив Санчо.

— А що таке “визолу”? — спитав Дон Кіхот.— Не розумію.

— Визолу немає,— пояснив Санчо,— се значить, як попадеш у пекло, то довіку тебе чорти золитимуть, а вийти зась. Ну, а з вами інша річ, аби тільки мої ноги справні були, щоб Росинантові острогами охоти додавати. Майну в Тобосо і зразу плюсь до володарки моєї Дульсінеї та й розкажу їй про ті шаленства чи блазенства (воно ж усе на одно виходить), що ви, ваша милость, заради неї тут витворяєте; так розкажу, що хоч би вона була, як дуб, непохилиста, зразу шовкова стане, хоч у вухо бгай. Діставши од неї відповідь, та ще яку — на солодкім меду, я примчусь сюди, як той чародій на хмарі, і визволю вашу милость із сього чистилища, яке вам за пекло здається, а воно, як хочете, таки не пекло: бо з пекла рятунку нема, сього й ви, пане, не заперечите, а звідси ще є надія на волю дістатись.

— Правда твоя,— притакнув йому Рицар Сумного Образу.— Та як же нам цидулку написати?

— І квитка ослячого, ви ж не забудьте,— нагадав Санчо.

— Все зробимо, не бійся,— заспокоїв його Дон Кіхот.— От тут немає паперу, то нам би можна було, взором людей старожитніх, написати послання на листку з дерева або на вощаній табличці — а втім, де ти тепер її знайдеш? Ну, та я вже надумав, на чому писати: добре буде, ще й як добре. Адже у нас є записна книжечка, що колись Кар-денійова була, там і напишем, а ти вже, їдучи, даси переписати десь у селі вчителеві, або й дякові, на доброму папері й гарним письмом, тільки не давай писарям, бо ті такого понагрундзьовують, що й сам чорт не вчитає.

— А як же буде з підписом? — допитувався Санчо.

— Амадіс ніколи не підписував своїх листів,— відповів Дон Кіхот.

— Це-то нехай,— сказав Санчо,— а от квитка треба конче підписати, а як хто перепише, то скажуть, що підпис фальшований, і замість ослят я матиму дулю.

— Квитка я напишу в тій самій книжечці за своїм підписом; ти тільки покажи його моїй небозі, і вона без жодної вимовки все зробить так, як я велю. Щодо любовного листа, скажи його так підписати: “Ваш до гробу Рицар Сумного Образу”. ї то нічого, що підпише за мене чиясь чужа рука, бо, скільки я пригадую, Дульсінея не вміє ні читати, ні писати і зроду не бачила ні почерку мого, ні жодного мого листа; зрештою, і кохання наше було цілком платонічне і не сягало понад сором’язливе переглядання. Та й очима скидались ми, правду кажучи, коли-не-коли; от не гріх і забожитись, що від дванадцяти років я люблю її більше, ніж світло моїх очей, яким доведеться колись зотлівати в сирій землі, і за весь цей час я бачив її разів, мабуть, зо три. А вона, можливо, ні разу й не помітила, що я на неї дивився, така вона скромна й цнотлива, так повели свою дитину батьки — Лоренсо Корочок та Альдонса Ліскова.

— Ц-ц-ц-ц! — зацмокав язиком Санчо.— То себто, виходить, Ло-ренса Корочка донька, Альдонса Лоренсова, і є сеньйора Дульсінея Тобоська? От воно що!

— Так, се вона,— підтвердив Дон Кіхот.— І я тобі скажу, що вона гідна бути володаркою світу.

— Та я ж її добре знаю,— сказав Санчо,— як челядь у селі навкидя грає, то і з найдужчих хлопців ніхто так далеко залізяки не кине, як вона. Там-то голінна дівоха, і вродою, і поставою — всім узяла, і хоч якому мандрованому лицарю перцю дасть, як до неї підсипатись почне! А моцна ж яка, а голос, бісової крові, який! Раз якось вилізла на дзвіницю наймитів гукати, що в батька переліг орали, гоней так за двадцять од села, та як зикне — враз почули, мов під самою дзвіницею стояли. ї ще добре, що вона дівка не маніриста, пблегка — всім бісики пуска, з кожним собі пожирує і все зведе на жарти та на смішки. Отож, пане Рицарю Сумного Образу, я вам скажу, через таку не то ошалієш, а й сказишся і повісишся, то ніхто не здивує, що продаси чортові душу. Я б оце хоч і зараз уже їхав, кортить так на неї глянути, бо таки давненько вже не бачив. Мать, вона дуже за сей час ізмінилась, бо, знаєте, все на полі, на сонці та на вітрі, а то білій челяді церу псує. Мушу признатись вам по правді, пане мій Дон Кіхоте, що я до сії хвилі дуже обмилявся і гадав, бачите, ніби та сеньйора Дульсінея то якась прин-цизна, що в неї ваша милость закохалась; така парсона, що заслуговує на пишні гостинці, котрі ваша милость до неї посилала — і того біскайця, і отих галерників, і ще різні різнощі, бо ваша милость, я думаю, багатьох ворогів у бою перемогли й подужали ще перед тим, як я до вас за джуру став. А тепер я так собі оце міркую: на що воно здалось сеньйорі Альдонсі Лоренсовій, тобто сеньйорі Дульсінеї Тобось-кій, щоб перед нею падали на коліна ті, що ваша милость їх перемагає і шле до неї? Може, прийдуть вони до неї, а вона саме льон тіпає чи на току збіжжя молотить, то їм буде ніяково, а вона з того гостинця насміється або ще й розсердиться на вас.

— Я вже не раз казав тобі, Санчо,— мовив Дон Кіхот,— що ти надто на язик лепетливий і, хоч на розум тупуватий, можеш часом і гостре слівце вкинути. Щоб же тобі показати, який ти дурний і який я мудрий, розповім зараз одну коротеньку приповість. Жила колись на світі вдовичка, з себе гарна, молода, вільна і багата, а на вдачу дуже весела, та й полюбила молодого бентега монастирського, здорового такого опецька. Як дізнався про те отець настоятель, став він ту добру вдовичку по-душпастерськи угрущати: “Дивуюсь я,— каже — панійко, що така шляхетна особа, така вродниця і багатійка, як ваша милость, та полюбила такого простака, йолопа і неотесу, як сей ім’ярек. Адже в нашій обителі стільки богословів, і магістрів, і докторів, ви могли б із-межи них собі до мислі котрогось узяти, мов огірочки перебираючи: сього хочу, сього ні”. На те вдовичка одказала грайливо й невимушено: “Ви помиляєтесь, велебний отче, і зразу видно, що ви чоловік старої дати, коли думаєте, ніби я неслушний вибір вчинила, полюбивши такого, як ви кажете, простака. У тому ділі, що мені од нього треба, він такий філософ, що куди вашому Арістотелю!” Отак, Санчо, і в мене: за що я люблю Дульсінею Тобоську, тим вона не поступиться жодній у світі принцесі. Зваж іще й на те, що не всі дами, яких оспівують поети під різними вигаданими йменнями, суть справжні і дійсно сущі істоти. Невже ти думаєш, що всі оті Амарілли, Філіди, Сільвії, Діани та Гала-теї, яких повно скрізь по книжках і романсах, по цилюрнях і театрах,— що всі вони насправді живі жінки й дівчата, облюблениці тих, що славили їх і славлять дотепер? Певна річ, що не так воно є; їх здебільшого вимріяли поети, аби було про кого вірші складати, аби всі гадали, що вони когось кохають і чийогось кохання варті. Ось через що й мені досить думати і уявляти, що добра Лоренсова Альдонса прекрасна і цнотлива, а до роду її мені байдуже — вона в черниці не збирається, то нема чого до того доскіпуватись, а для мене вона, може, найчес-нородніша в світі принцеса. І якщо ти, Санчо, сього ще не знаєш, то знай, що до любові дві речі найбільше спричиняються — хороша врода й добра слава, а в Дульсінеї ми бачимо досконале поєднання сих двох ознак, бо вродою ніхто проти неї не вийде, а славою мало хто зрівняється. Вкінці зауважу тільки, що все попереду сказане є щирісінька правда, тут нічого не викинеш і не докинеш; мені на думці малюється вона такою, як сам хочу: і красою своєю пишною і чеснотою високою заломить вона Гелену і переважить Лукрецію, нема їй рівні між славними жінками старожитніми, ані грекинями, ані римлянками, ані варварками. А люди хай собі що-хотя говорять: невіглас мене огудить, але й найсуворіший суддя не осудить.

— Правда, паночку, все правда,— сказав Санчо,— ви мудра голова, а я віслюк. Та чого це мені раптом таке слово з губи злетіло? Того, мабуть, що голодній курці просо на думці. Давайте вже мерщій листа, та я поїду.

Дон Кіхот видобув записника і, одійшовши трохи набік, заходився компонувати листа. Як написав, підкликав Санча і сказав, що хоче йому того листа вголос прочитати, нехай напам’ять вивчить, а то ще буває загубить десь по дорозі — од такого нерозторопи всього можна сподіватись. Та Санчо одказав йому:

— Хай краще ваша милость перепише листа в цій-таки книжечці кілька разів та й дасть мені так, я зроду не згублю, а щоб я його з голови читав, то шкода й гадати. Пам’ять у мене як дощечка, де був сук, там дірочка — часом забуваю, як мене дражнять, не то що. А листа ви мені таки прочитайте, залюбки послухаю, бо то, мабуть, чудо, а не лист.

— То слухай же,— сказав Дон Кіхот,— ось що я написав:

ЛИСТ ДОН КІХОТА ДО ДУЛЬСІНЕЇ ТОБОСЬКОІ

“Достохвальна і можновладна сеньйоро!

Зранений вістрям розлуки і вжалений жалем у саме серце, найсолодша Дульсінеє Тобоська, зичить тобі щастя й здоровля той, хто сам їх не має. Якщо краса твоя мною гордує, якщо цнота твоя мною нехтує, якщо зневага твоя мене к землі прибиває, то хоч я собі й терпливий удався, не здолаю більше тої муки зносити,.що не тільки важка понад силу, а й довго понад усяку міру триває. Вірний мій зброєносець Санчо розповість тобі докладно, прекрасна невдячнице, кохана ворогине моя, в який розпач я упав з твоєї причини. Якщо рачиш порятувати мене — твій єстем, а ні, то чини собі як сама знаєш, а я, збавивши собі віку, задовольню жорстокість твою і моє жагуче прагнення.

Твій до гробу Рицар Сумного Образу”.

— Присягаю на душу панотця мого,— сказав Санчо, вислухавши листа,— що скільки живу, зроду не чув нічого такого величного. А, бодай же вас курка вбрикнула, як прикладно ви все те виповіли, як добре пасує сюди той підпис — Рицар Сумного Образу! Ні, ви таки, пане, головаті, не взяв вас кат: геть-чисто все на світі знаєте!

— Що ж,— мовив Дон Кіхот,— у мене така професія, що мушу все знати.

— А тепер,— нагадав Санчо,— напишіть, будьте ласкаві, на другім бочку квитка на трьох ослят, та підпишіть його так розбірно, щоб усяке глянуло, і враз пізнало, чия то рука.

— Гаразд, — погодився Дон Кіхот.

І, написавши цидульку, прочитав од слова до слова:

“Сим скриптом своїм власноручним доручаю і наказую панні небозі моїй, аби рачила видати листсподавцю, джурі моєму Санчові Пансі, трьох ослят із тих п’яти, що лищив-єм на господарстві під опікою їмості. Тих вищеписаних трьох ослят видати йому за таку саму скількість, що тут отримав-єм од нього натурою, як покаже листа сього і поквитує.

Дано в нетрях Моренських гір 22-го серпня року біжучого”.

— Оце по-моєму! — гукнув Санчо.— А тепер, пане, ще й підмахніть.

— Повного підпису не треба,— сказав Дон Кіхот,— досить буде одного розчерку, якби навіть се був квит не на трьох ослят, а на цілих три сотні.

— Здаюся, пане, на ваше слово,— сказав Санчо,— а тепер подо-звольте мені осідлати Росинанта — засягнувши панського благословення, поїду вже, не буду дивитись на шаленства, що ваша милость витворятиме, я їх і так уже донесхочу набачився, а їй усе, як слід, розкажу і розмажу.

— Стривай, Санчо, ти повинен — так я хочу, і так воно годиться — повинен, кажу, подивитись хоч на кільканадцять шалених витворок, що я витворю гольцем: се забере нам не більше як півгодини. А тоді вже, як ти їх на власні очі побачиш, можеш із чистим сумлінням присягнути, що отаке й таке бачив, додавай уже від себе що-хотя. Та запевняю тебе, скільки ти там не нарозкажеш, я тут іще більше нави-творяю.

— Богом милим прошу вас, пане, не розбирайтесь при мені, бо як я побачу вашу милость гольцем, то мені зразу стане сумно і плачно. А я вчора по свому Сірому так наплакався, що и досі в голові гуде, то де мені на новий плач тієї сиди набратись… Та як ви вже, пане, так напосідаєте, то встругніть кілька штучок, тільки не роздягайтесь, і швидше давайте, які надумаєте. Бо мені воно, сказано, без інтересу, а хочеться боржій туди й назад управитись, принести вісточку, якої ваша милость так жадає і на яку цілком заслуговує. А як ні, то нехай тая сеньйора Дульсінея начувається! Як не дасть бажаної відповіді, то песький син буду, коли не виб’ю з неї, чого треба, кулаками й носаками — душу з її витрясу! Чи то виданська річ, щоб отакий славетний мандрований лицарюга, як ваша милость, та мав ні сіло ні впало рішатись ума через якусь там… Краще нехай вона мене до того не доводить, а то, їй же Богу святому, геть-чисто все про неї скажу, не подивлюсь. Такий і Санчо, щоб ізмовчати! Еге, не знає вона ще Санча, якби знала, то б шанувалась!

— Слово гонору, Санчо,— сказав Дон Кіхот,— ти майже такий самий шалений, як і я.

— Я не такий шалений,— заперечив Санчо,— тільки, вибачайте, палений. Та годі вже про се, скажіть мені краще, пане, чим ви тут живитись будете, поки я не вернуся? Невже вступите в сліди тому Кар-денію і виходитимете на дорогу пастухів рабувати?

— За цим не журися,— відповів Дон Кіхот,— якби в мене й були тут харчі, я все одно заживлявся б самими лопуцьками та овочами, що їх постачить мені ся лука й сі дерева, бо в мою покуту входить і постування, і ще всякі недогоди.

— А знаєте, ваша милость, чого я боюся? — сказав Санчо.— Що як я, буває, вертаючись, не знайду вас, не втраплю до цього застума.

— А ти запам’ятай добре околишні прикмети,— відповів Дон Кіхот.— Щодо мене, то я постараюся нікуди звідси не одвихатись, хі-бо що вилізу на найвищий вершок тебе виглядати, як поворітьма будеш їхати. А найкраще ось що зроби: стинай віття тернове (тут скрізь того терну до гибелі росте) та й кидай по дорозі на признаку, поки з нетрів не виберешся, а назад їхатимеш, то знайдеш уже до мене дорогу по тому віттю, як Тезей по нитці в крітському лабіринті.

— Так я й зроблю,— сказав Санчо Панса.

І, наламавши віття тернового, попросив благословенства од пана та й попрощався з ним: не обійшлося ж тут без сліз обопільних. Тоді Санчо сів на Росинанта, за яким Дон Кіхот велів йому глядіти, як за самим собою, і попрямував по рівнині, час від часу розкидаючи за па-новою радою віття на признаку. Дон Кіхот упрохував його подивитись бодай на дві шалені витворки, та він спершу не хотів; проте не проїхав і ста кроків, як завернувся і сказав:

— А воно, мабуть, правду ви, пане, кажете: щоб не кривити мені душею, оповідаючи про ваші божевільні штучки, треба хоч на одну подивитись. Хоча, як на мене, і те вже дурниця немала, що ви тут лишаєтесь.

— А що, не я казав? — зрадів Дон Кіхот.— Стривай, Санчо, я в три мига що-небудь таке витворю.

Тут наш гідальго стягнув мерщій із себе штани і вже в самій сорочці спершу підскочив кілька разів угору, ляскаючи долонями в п’яти,, а тоді пішов у переверти, світячи грішним тілом. Санчові того було вже задосить; він торкнув Росинантові повід і пустився в дорогу — тепер йому не гріх буде забожитись, що пан його справді з глузду з’їхав. Отут же ми з ним і розстанемось на малу часину, поки назад не поверне. 

«Дон Кіхот» РОЗДІЛ XXVI,

де оповідається про дальші витворки закоханого Дон Кіхота в горах Моренських

Повертаючись до того, що робив Рицар Сумного Образу, відколи зостався сам-один, історія каже ось що: наскакавшись і наперекидав-шись досхочу, голий од пояса до п’ят Дон Кіхот побачив, що Санчо вже поїхав, не бажаючи дивитись на дальші його вибрики, і виліз на самий верх високої скелі та й почав думати-гадати про одну річ, яку вже не раз собі обмірковував та й досі не зміг її так чи так вирішити: чи наслідувати йому Роланда з його бунтовливим божевіллям, а чи Амадіса з його тихою меланхолією?

— Усі вважають,— казав він собі в думці — що з Роланда був славний і хоробрий рицар, та воно й не дивина. Адже він був заворожений, і ніхто не міг його вбити, хіба що загнавши в п’яту циганську голку, а боти він носив на сімох залізних підметках: щоправда, ті хитрощі його не порятували, коли Бернардо дель Карпіо піймав його в Ронсевалі й задушив у своїх обіймах. Та буде вже про його одвагу, згадаймо краще, як і чого він став несамовитий. Безперечно, він знавіснів тоді, як знайшов сліди коло джерела і як пастух сказав йому, що Анджеліка двічі або й тричі спала в пообідню годину з кучерявим маврюком Медором, Аграмантовим джурою. А він і повірив усьому, гадав, що кохана окрила його такою неславою й ганьбою,— певно, що було чого божеволіти! А як же мені в його сліди ступити, коли не маю такої причини? Адже я ладен забожитися, що моя Дульсінея Тобоська жодного мавра зроду і в вічі не бачила, не знає, які вони й на масть, що вона й досі така невинна, якою її мати вродила. І то була б уже їй од мене зневага, якби, подумавши на неї щось негарне, я почав шаліти взором несамовитого Роланда… Знов же Амадіс Гальський, як мені відомо, з розуму не спадав і жодних химород не строїв, а залучив собі превеликої слави як найпалкіший закоханець, бо коли сеньйора Оріана, як повідає історія, згордувала ним і веліла на очі їй не навертатись, поки сама не скаже, то він подався разом із пустельником одним на Бідну Скелю, де розливався буйними сльозами і ревне молився Богові, аж поки в хвилю найглибшої його розпуки і відчаю небо не змилосердилось над ним. То з якої ж речі я маю роздягатись отут догола, нівечити дерева, що ніякого мені зла не заподіяли, каламутити прозорі струмочки, що, може, напоять мене в пригоді чистою своєю водою? Хай же вічно буде славна пам’ять про Амадіса, хай наслідує його по спромозі своїй Дон Кіхот з Ламанчі, про якого, може, скажуть колись так, як говорили про когось іншого: “Великих діл він не звершив, але до них жагуче рвався”. І хоча Дульсінея Тобоська не згордувала мною і не знехтувала, то байдуже: досить, що я з нею в розлуці. Нумо ж братися до діла! Встаньте в моїй пам’яті, славні чини Амадісові, і нагадайте, що маю почати, щоб гідно вас наслідувати! А втім, я згадав уже, що він передовсім молився Богу та приручав себе його опіці,— так же зроблю і я.

За чотки при молитвах правили йому жолуді коркового дуба: він назбирав їх, котрі більші, і низав десяток до десятка. Його трохи збентежило, що поблизу ніде не було якогось відлюдника чи пустельника, що сповідав би його і подавав йому розраду, тож у перерві між молитвами він ходив сюди-туди по луці і все вирізував на корі дерев та виводив на дрібному пісочку вірші, в яких виливав свою тугу та виславляв Дульсінею. З усіх тих віршів на той час, коли рицаря знайшли, збереглись цілком і були відчитані лише ось які:

Дерева, кущі і квіти,

Небо чисте і ясне,

Гори, зеленню повиті,

Ви послухайте мене,

Вчуйте спів мій сумовитий.

Пісня сповнена гіркот,

Засмучу і вас я нею…

Де ж причина всіх скорбот?

Тут ридає Дон Кіхот,

Що кохає Дульсінею

Із Тобоса.

Тут, далеко від сеньйори,

У колючих чагарях,

Вірний рицар, серцем хворий,

Виливає у сльозах

Свої муки, своє горе.

Не вкусивши насолод

І терзаючись душею,

Наче повінь буйних вод,

Тут ридає Дон Кіхот,

Що кохає Дульсінею

Із Тобоса.

Повен мужності й одваги,

В мандрах він пригод шукав,

Не вгасивши палу спраги,

Замість слави він дізнав

Небувалої зневаги.

Відшмагав його Ерот

Хворостиною своєю,

І, поранений стокрот,

Тут ридає Дон Кіхот,

Що кохає Дульсінею

Із Тобоса.

Ті, що відшукали згодом цього вірша, дуже сміялися з додатку до імені Дульсінеї й казали, що то, певно, Дон Кіхот гадав, ніби без тих слів “із Тобоса” його поетичний плач буде незрозумілий; як признався потім сам рицар, так воно справді й було. Він понаписував іще багато всякої всячини, та, як ми вже сказали попереду, в цілості доховались і були відчитані лише ці три куплети. Отак віршуючи та зітхаючи, взиваючи фавнів та сильванів околишніх дібров, наяд річаних та журливу і плачливу німфу Луну, щоб вони вислухали його, потішили та одгукнулись до нього,— отак і пробавляв час наш гідальго, а ще ходив-шукав зілля якогось їстівного, аби було чим заживитись, поки Санчо повернеться; якби джура був забарився не на три дні, а на три тижні, то Рицар Сумного Образу напевне так би на виду був змінився, що й рідна мама його не впізнала б.

Нехай же він собі тут віршує та зітхає, а ми тим часом погляньмо, як Санчо Панса путь свою посельську верстає. Вибрався він ото на битий шлях і давай правитись на Тобосо, аж на другий день приїхав перед корчму, де його колись так ловко на ковдрі гойдали. Скоро вздрів її, зараз йому здалось, ніби він ізнов у повітрі літає. Через те й не хотів він до корчми завертати, хоч прибув туди саме під обіди і залюбки попоїв би чогось гаряченького, сидівши стільки днів на самій су-хіврі.

Ся потреба примусила його під’їхати до корчми ближче, хоч він іще довго вагався, чи йому заходити туди, чи ні. В ту хвилину з двору вийшло двоє чоловіків і зразу його впізнали.

— Послухайте, пане ліценціате,— обізвався один до другого,— чи то часом не Санчо Панса верхи на коні, той самий, що, як казала клюш-ниця нашого шукача пригод, повіявся кудись із своїм паном, ставши до нього за джуру?

— Він і є,— відповів ліценціат,— та й кінь під ним не чий, як Дон Кіхотів.

Впізнали ж вони його через те, що се були його односельці,— той самий священик і той самий цилюрник, що то оглядали колись Дон Кіхотову книгозбірню і творили над нею суд інквізиційний. Побачивши тепер Санча Пансу верхи на Росинантові і бажаючи розпитати дещо про Дон Кіхота, вони підійшли до нього ближче, і тут священик, озвав-ши його на ім’я, спитав:

— Друже Санчо, а де твій пан?

Санчо Панса теж упізнав їх одразу, та поклав собі потаїти од них, де і в якому стані його пан перебуває, тим і сказав лише, що пан його робить в одному місці якусь вельми важливу справу, а де і яку — того він, Санчо, зроду не виявить,— хоч би йому і очі з лоба виймали.

— Е ні, Санчо,— втрутився в розмову цилюрник,— як ти нам не скажеш, де він єсть, то ми подумаємо (та й тепер уже нам так здається) , що ти його десь убив і пограбував,— адже ти їдеш на його коні. Ану подавай нам сюди господаря сієї шкапи, бо буде тобі лихо!

— А ви не нахваляйтесь,— огризнувся Санчо,— не такий я чоловік, щоб людей грабувати і вбивати, нехай їх б’є лиха доля чи хоч і Божа сила. Пан же мій оце тепер одбуває собі любенько покуту ген там, у горах.

Та й випалив їм одним духом геть-чисто все, де і як він свого пана зоставив, які їм були пригоди і якого він листа везе сеньйорі Дульсінеї Тобоській, тобто доньці Лоренса Корочка, що в неї пан закохався, як чорт у суху вербу. Священик і цилюрник із дива не виходили, слухаючи Санчової оповіді: хоч і знали вони, що Дон Кіхот розумом схибнувся, що такий блуд на нього напав, та мусили знову й знову на його вчинки чудувати. Вони попрохали Санчо показати їм листа, що він віз до сеньйори Дульсінеї Тобоської. Той сказав, що лист записаний у пропам’ят-ній книжечці і що пан велів дати його переписати в першому селі, через яке їхатиме; та священик наполягав, хай усе-таки їм те послання покаже, а він його, мовляв, сам начисто перепише. Санчо Панса поліз по ту книжечку за пазуху, та так і не знайшов її — і шкода була того шукання, бо записник лишився в Дон Кіхота, він просто забув передати його Санчові, а той йому не нагадав. 

Як побачив Санчо, що книжечки там немає, враз аж пополотнів увесь. Лап туди, лап сюди — таки нема! Як не вчепиться ж він тоді сам собі в бороду, як не почне її теребити — тільки пелехи летять… Ще й кулаком разів із шість по виду себе вгатив, аж паюха з носа потекла. Тоді священик з цилюрником спитали, що йому сталось і чого се він так сам себе мордує.

— Як же мені не мордуватись,— одказав Санчо,— коли в одну мить аж три осли в мене пропало, як три ясні соколи… Отак: тьху — і нема!

— Як же се могло трапитись? — спитав цилюрник.

— А так,— одказав Санчо,— що загубив я книжечку пропам’ятну, де був лист до Дульсінеї і цидулка од мого пана до панночки небоги, де він велить їй за підписом своїм видати мені трьох ослят із тих чотирьох чи п’ятьох, що в нього у стайні стоять.

Та й розповів їм, як у нього Сірий пропав. Священик почав потішати його, що як знайдуть вони пана, той напише йому другого квитка вже на порядному папері, як заведено, бо по закону документи, написані в записничку, все одно неважні і неправосильні. Санчо тому дуже зрадів і сказав, що коли так, то лихо його бери того листа до Дульсінеї, адже він його напам’ять витвердив і може де завгодно й кому завгодно проказати.

— То прокажи його нам, Санчо,— сказав цилюрник,— а ми його вже на папір положимо.

Почав Санчо листа пригадувати: чухає потилицю, з ноги на ногу переступає, пучки собі гризе, очі то в землю встромить, то знов до неба зведе,-а священик із цилюрником стоять та ждуть, що ж він їм скаже. По довгій хвилі Санчо обізвався нарешті:

— Бігме, панотченьку, якась нечиста сила забила мені памороки; що й не пригадаю того листа. От тільки крутиться на думці, що так він починався: “Доставальна,— пише,— і мужоглядна сеньйоро!”

— Та не так,— поправив його цилюрник,— певне, що там стояло: “Достохвальна і можновладна сеньйоро”, абощо.

— О, о,— підтвердив Санчо.— А далі прогасав… Як пак воно було, дай Боже пам’яті… Ага, далі, значиться, пише, що, зранений, і зболений, і сну позбавлений, цілує, нібито, ручки невдячній уродниці чи угодниці, що зичить їй, вважаєте, чи то здоровля, чи то хороби якоїсь — і ще різні такі різнощі, а наприпослідок прописує: “Твій,— кае,— до самого гробу Лицар,— кае,— Сумного Образу”.

Обидва слухачі вподобали вельми сей переказ і похваляли Санча за його добру пам’ять та просили ще кілька разів листа переповісти, щоб вони могли його доладу затямити й записати; Санчо прослебізував те послання ще тричі і щоразу городив усе нові й нові нісенітниці. Тоді розповів їм про всякі панові пригоди, промовчавши, одначе, про те, як його самого в оцій корчмі гойдали, що він тепер і вступити в неї не наважувавсь. А ще сказав, що скоро пан дістане добру вістку од сеньйори Дульсінеї Тобоської, то не забариться стати імператором або так яким монархою, про се вже вони вдвох домовились, і то для нього не яка труднація, бо вдачу має завзяту, а правицю потужну; як же се справдиться, то пан одружить його, Санча (на той час уже вдівця), з хре-лівною своєї імператбриці, що дістане в спадок пребагаті володіння, і то на суходолі, бо в тих островах та островенятах Санчо вже зневірився. Санчо говорив те все так поважно, сякаючи час од часу носа, і з такою певністю, що слухачі його мусили знов подивляти Дон Кі-хотове навальне божевілля, що й сей бідний розум за собою порвало. Та вони не завдавали собі клопоту розсіяти той туман, що окривав йому голову: нехай багатіє дурень думкою, а їм з тих балачок немала на серці утіха. Сказали йому тільки, хай молить Бога за здоров’я свого пана, бо то річ цілком можлива і навіть майже певна, що він стане, як каже, імператором або вийде принаймні на архієпископа чи ще якого високого чину доскочить. На те Санчо відповів їм:

— Панове добродійство, а що як і справді фортуна так поверне, що панові забандюриться не в імператорі піти, а в архієпископи? Скажіть мені, спасибі вам, чим дарують мандровані архієпископи джур своїх?

— Звичайно вони дарують їм якусь парафію на хліб духовний,— відповів священик,— або хоч паламарство; бо й за ту службу добрі гроші йдуть, ще й хавтур усяких багато.

— То для сього ж треба,— заперечив Санчо,— щоб той джура без-женним був і міг щось при службі Божій помагати, а я — бідна моя головонька! — жонатий, а до того ще й неписьменний, ні аз, ні буки не втну… Що ж тепер буде, як пан, буває, в архієпископи пошиється, а не в імператорі, як у мандрованих лицарів спрежду заведено?

— Не турбуйся, друже Санчо,— заспокоїв його цилюрник,— ми твого пана попросимо, розрадимо його, скажемо, що й сумління йому велить стати радше імператором, ніж архієпископом, та воно й легше буде, бо він більше хоробрий, аніж у письмі вчений.

— Та й мені воно так здається,— зауважив Санчо,— проте мушу сказати, що пан мій на все здалий. Та я вже благатиму Господа мило— ¦ сердного, аби він пана мого на таку посадив посаду, щоб і йому самому краще, і мені більша нагорода була.

— Ти говориш, як у дзвони дзвониш,— сказав священик,— і вчиниш, як щирий християнин. Тепер же нам треба щось придумати, щоб твого пана од тієї непотрібної покути одзволити, що він, як ти кажеш, справляє. То ходім, може, поміркуємо, як се Зробити, та й підобідаємо заразом у сій корчмі, бо воно вже ніби й пора.

Санчо одрік, що нехай ідуть самі, а він їх тут почекає; згодом він, мовляв, розкаже їм, чом він не пішов і чом йому не можна до корчми заходити, і ще попросив винести йому чогось гарячого, а Росинантові оброку. От вони й пішли, а Санчо зостався; через деякий час цилюрник приніс йому попоїсти. А священик із цилюрником довго ще обговорювали, як би їм зробити те, що задумали; врешті священик добрав, здається, способу, як можна підійти до Дон Кіхота, і виклав цилюрникові свій план. План же був ось який: священик мав перебратись за подорожню панянку, а цилюрник ніби за її джуру; тоді вони вдадуться разом до Дон Кіхота і та нібито покривджена панянка попросить у нього одної ласки, якої той, будучи правдивим мандрованим рицарем, не зможе їй відмовити. А ласки вони попросять у нього ось якої: Дон Кіхот має поїхати з нею, куди вона скаже, і помститися за наругу, яку вчинив їй певний недобрий кавальєро, притому попросить у нього, щоб не вимагав од неї відслонювати запинала і ні про що її не розпитував, поки тої помсти не доконає. Священик сподівався, що Дон Кіхот без жодного сумніву на те прохання здасться і вони виманять його з тої пущі та припровадять до свого села, де вже будуть шукати якоїсь ради на те його незвичайне божевілля.

«Дон Кіхот» РОЗДІЛ XXVII

Про те, як парох із цилюрником довели свій намір до діла, а також про інші події, що варто їх у сій великій історії оповісти

Парохів задум сподобався цилюрникові непомалу, і вони вдвох зараз же взялися до діла. Давши на заставу нову священицьку реверенду, вони добули в корчмарихи спідницю і очіпок із наміткою, а цилюрник зладив собі довгу бороду з волячого хвоста чи то полової, чи то рудої масті, в якого корчмар було гребінці стромляв. Корчмариха спитала, навіщо їм уся та примус ія здалася, і парох розповів їй небагатьма словами про Дон Кіхотове божевілля та про той перевдяг, з допомогою якого вони надумали виманити рицаря з його гірської криївки. Господар з господинею без труда здогадались, що мова мовиться про недавнього їхнього постояльця, що то бальзам у них готував і що його джуру на ковдрі підкидали, та й розповіли парохові про всю ту пригоду, не поминувши й того, що намагався потаїти від них Санчо. Тоді господиня вирядила пароха так що аж: одягла на нього спідницю сукняну з чорними оксамитними лиштвами, у п’ядь завширшки, добряче вже обстріпаними, та зелену оксамитну ж корсетку з білою атласною лямів-кою,— все те шилося й носилося, мабуть, іще за короля Вамби. В очіпок парох не хотів прибиратись, узяв натомість стебновану полотняну шапочку, що на ніч собі одягав, чоло перев’язав чорною тафтяною тасьмою, а вид увесь аж до самої бороди чорним запиналом запнув. Зверху насунув капелюха, такого крислатого, що й за парасоля міг би правити, і, нахопивши на плечі керейку, сів на мула по-жіноцьки, а на другого зліз цилюрник з довгою аж до пояса бородою, чи то рудою, чи то сивою — сказано, з переполасого волячого хвоста.

Вони попрощались зо всіма, в тому числі з поштивою Маріторною, котра, хоч і мала себе за недостойну, обіцяла молити Бога, поки їй чоток стане, аби він погодив їй у такому нелегкому і справді спасенному ділі. Та ледве виїхали вони з корчми, як парохові спало раптом на думку, що не честь і не подоба духовній особі отак на жінку строїтись, як він оце щойно зробив, хоч би й для якої важливої справи; він сказав цилюрникові, що краще їм помінятися уборами — майстер Ніколас хай приставляється скривдженою панянкою, а він ніби їй за слугу буде, то все-таки гідності священичій менша ураза; якщо ж цилюрник на те не пристане, то він далі не поїде, кат його бери, того Дон Кіхота. Тим часом над’їхав Санчо: побачивши їх у такому перевдязі, він не міг стримати сміху. Цилюрник згодився на все, що пропонував парох, і той став навчати його (раз уже вони помінялись ролями), що має робити й говорити, аби зацікавити Дон Кіхота й примусити його поїхати з ними, покинувши ті нетрі, що рицар улюбив собі для мирної своєї покути. Ци люрник одказав, що він і без тої науки зробить усе як треба. Він не хотів пере вбиратись, поки не доїдуть до того врочища, де обертався Дон Кіхот, тим і згорнув на якийсь час жіноче вбрання, а парох почепив собі бороду, і всі рушили далі. Перед вів Санчо, який оповідав їм по дорозі про зустріч із шаленцем, якого здибали вони в горах, однак змовчав про знахідку, про той баул і що в ньому містилось; хоч був, бачите, дурнуватий, а на гроші таки жадібний.

На другий день доїхали вони до того місця, де Санчо розкидав віття, щоб по тій прикметі знайти пробуток свого пана; впізнавши місце, він сказав їм, що тут уже близько, тож нехай перевдягаються, як це справді потрібно для пайового рятунку,— бо парох із цилюрником ще вчора йому пояснили, чого вони до Дон Кіхота в такому перевдязі збираються — тільки так, мовляв, можна його з тої халепи витягти, в яку він самохіть ускочив. Крім того, вони попросили Санча не виявляти Дон Кіхотові, хто вони такі, і не показувати, що він їх знає; як же пан спитає в нього (а він не може не спитати), чи він передав листа Дульсінеї, то хай скаже, що передав і що вона, не вміючи читати й писати, дала усну відповідь, наказуючи рицареві під загрозою неласки своєї негайно їхати до неї в якійсь пильній справі. Цими хитрощами та вигадкою про скривджену панянку вони мали майже певну надію справити його на добру путь, і він незабаром матиме змогу доп’ясти якщо не імператорського, то принаймні королівського престолу, а щоб він подався на архієпископа, того, мовляв, не треба боятися. Санчо вислухав усе те пильно, затямив, що і як, і подякував їм за те, що намовлятимуть пана іти на імператора, а не на архієпископа, бо був переконаний, що імператор щедріше може джуру свого нагородити, аніж будь-який мандрований архієпископ. А потім сказав іще їм, що спершу він один поїде до Дон Кіхота і перекаже йому відповідь його сеньйори,— може, цього самого буде досить, щоб його з тих нетрів виманити, і справа обійдеться без зайвого клопоту. Парох і цилюрник пристали на його думку й вирішили почекати, поки він не вернеться з певною звісткою про пана.

Санчо поїхав далі у гірські нетрища, а вони зостались в ущелині, де поміж бескеття й. тінявих дерев дзюркотів тихою течією маленький струмочок. Стояв гарячий серпневий день (у тих краях це пора найдужчого літнього палу), звернуло саме на третю годину, і вони вирішили ждати на Санчове повернення в сій любій містині. Сіли собі в холодочку, спочивають, аж чують — співає ніби хтось милим та приємним голосом без ніякої пригравки. Се здивувало їх непомалу: де б у такому дикому місці взятися такому доброму співакові? Воно-то, кажуть іноді, що по лісах та полях блукають на диво співучі пастухи, але се більше схоже на поетичний вимисел, аніж на щиру правду. Ще більше здивувались вони, як слова тієї пісні розчули: не пастуша була то співанка, а вірші, складені, певно, людиною освіченою і значного роду. Ось що в тій пісні співалось:

Що нищить всі життєві блага?

Зневага.

Що збільшує чуттів непевність?

Ревність.

Що серцю туга і розпука?

Розлука.

Отак мене терзає мука,

Печуть огнем жалі палкії,

Бо убивають всі надії

Зневага, ревність і розлука.

Хто породив мої страждання?

Кохання.

Хто повелів, щоб жив я в горі?

Зорі.

Хто завдає тяжкого болю?

Недоля.

Отак томлюсь в земній юдолі,

Клену життя своє стражденне,

Бо об’єднались проти мене

Кохання, зорі і недоля.

Яка мене врятує сила?

Могила.

Яка лишилася розрада?

Зрада.

Яке по ній чека похмілля?

Божевілля.

Отож даремні всі зусилля,

Безплідні всі рятунку спроби,

Бо ліки гірші від хвороби,-

Могила, зрада й божевілля.

Година дня, пора року, безлюдна містина, голос співака і-його майстерність — все це сповнило подивом і захватом душі обох слухачів. Вони ніби завмерли, наслухаючи, що буде далі, але ж не діждавши продовження пісні, поклали рушити на розшуки того ніжноголосого співака. Та тільки вони стали на рівні, як ізнов прикипіли на місці, бо тої ж самої миті чарівний голос завів співати ось якого сонета:

Священна дружбо, на легкім крилі

Полинула ти в емпірей щасливий,

Де чути лиш блаженних світлі співи,

— Лиш образ твій зостався на землі.

Показуєш ти звідти, мов у млі,

Повитий у серпанок мир правдивий,

Де мріються часом благі пориви,

У вчинки виливаючися злі.

Зійди з небес чи закажи віднині

Ходить омані у твоїм одінні

І сіяти незгоду між людьми,

Бо доведуть ті брехні та облуди,

Що світ увесь кипіть війною буде

І стане царством хаосу і гьми.

Спів завершився глибоким зітханням; наші слухачі знов наставили вуха, чи не заспіває той невидимий співак іще якої, але почувши, що пісня перейшла в ридання і жалібні зойки, вирішили дізнатись, що то за журливець такий, що голос у нього такий розкішний, а стогони такі болючі. Ледве завернули за скелю, як побачили юнака, що на вроду й на поставу кап-у-кап такий був, яким змалював Санчо Панса шаленця Карденія, коли переповідав їм його історію. Побачивши людей, юнак не здивувався; спустивши голову на груди, він стояв нерушиме, немов у глибокій задумі, і вдруге вже не підводив на них очей. Проречистий на слово парох, упізнавши юнака по деяких прикметах і свідомий його лихої долі, підійшов до нього і не широкомовно, зате переконливо почав уговоряти, аби покинув те своє злиденне життя і не змарнував його знічев’я, бо то було з усіх нещасть нещастя. Карденіо був на той час при зуповнім розумі, вільний від нападу шаленства, що так часто його мордувало; побачивши двох незнайомців, що вбранням своїм вельми од тих людей одрізнялись, котрі в сій пустизні часом траплялися, він трохи аж збентежився, особливо коли почув, що вони говорять про його справи як про щось добре відоме (се пізнати було і з парохової мови), і з такими обернувся до них речами:

— Добре бачу, панове (хоч би хто ви були), що небо, піклуючись ненастанно про добрих, а не раз і про ледачих, посилає до мене, недо-стойного, у сі відлюдні і від шляху відлеглі місця порадників і розрадників, котрі ясно й розумно зводять мені на очі, як безрозумно я тут живу, і намагаються на ліпшу путь мене навернути. Та вони не можуть знати одної речі, добре відомої мені: вийшовши з сієї небезпеки, я неодмінно наразився б на іншу, ще грізнішу,— і, не розуміючи сього, вважають мене за чоловіка нетямущого, а може, навіть і зовсім безумного. Та воно й не диво: сам я відчуваю, що сила, з якою я уявляю свою нещасливу долю, діє на мене так ґвалтовно і так згубно, що інколи огортає невідпорно всю мою істоту, і тоді я мов каменію, стаю безчулим і безтямним. Про се я дізнаюся геть пізніше, коли люди розповідають і показують довідне, що я витворяв у тому страшному нападі. Що мені лишається робити, як не жалкувати даремне, як не проклинати намарне злої моєї долі та ще хіба, виправдуючи своє шаленство, розповідати охочим, звідки воно взялося: може, розсудливі люди, пізнавши причину, не здивуються наслідкам, а хоч і не знайдуть для мене ліків, то принаймні не осудять мене, і гнів, викликаний моїми безумними вчинками, зміниться на спочуття до моїх страждань. Якщо ви, панове, прийшли сюди з тим самим наміром, з яким уже інші були приходили, то перше, ніж урозумляти мене мудрими своїми радами, послухайте з ласки вашої повісті про мої нещасні пригоди, бо гадаю, що, вислухавши її, ви вже не візьмете на себе марної праці втішати мене в невтішному горі.

Обом подорожнім тільки цього й хотілося — почути з власних уст його, що спричинилось до тієї недуги, і вони попросили, щоб він розповів їм усе, обіцяючи не робити ніяких спроб лікувати його чи потішати, якщо тільки він сам того не зажадає. Тоді журливець почав оповідати їм свою історію майже тими самими словами й виразами, що й кілька днів тому, коли він розказував її Дон Кіхотові та козопа-сові; тільки тоді повість урвалась, як він згадав лікаря Елісабата, а наш гідальго так ревно доказав рицарськості своєї, тепер же, на щастя, сталося так, що на оповідача сказ не напав і він зміг усе до кінця доказати. Отож, дійшовши до цидулки, яку дон Фернандо знайшов у книзі про Амадіса Гальського, Карденіо сказав, що він її напам’ять знає; було ж у ній написано ось що: 

ЛЮСІНДА ДО КАРДЕНІЯ

“Щодень я одкриваю в Вас прикмети, які змушують —і зобов’язують мене поважати Вас щораз більше; коли Вам любо, щоб я справдила те зобов’язання без ущербку для власної честі, Ви можете легко того добитись. Панотець мій знає Вас і щиро любить мене, тож, не силуючи моєї волі, він радо учинить Вашу, якщо Ви й справді так мене шануєте, як Ви запевняєте і як я сама в добрій вірі гадаю”.

— Та записка,— провадив Карденіо,— спонукала мене, як я вже сказав, просити Люсіндиної руки і вона ж піддала Фернандові думку, що її авторка — одна з найрозумніших і найделікатніших женщин на світі. І вона ж, та записка, породила в нім бажання погубити мене перше, ніж я встигну здійснити своє. Я сказав йому, яку умову поставив мені Люсіндин батько — він жадав, аби річ про сватання завів мій панотець, а я не смів його тим часом о те прохати, бо не був певен, чи він на те пристане,— не тому, щоб у нього були якісь сумніви щодо стану Люсінди, її доброзвичайності та вроди, ні, така наречена могла зробити честь найшляхетнішій гишпанській фамілії,— але ж він мені сказав, щоб я не поспішав одружуватись, поки не з’ясується, які заміри має щодо мене дук Рікардо. Словом, я признався дону Фернандові, що не маю зваги заговорити про те з панотцем моїм, боячись сієї перешкоди і передчуваючи якісь інші, недовідомі; чогось мені тоді вже здавалось, що мріям моїм не судилося здійснитись. На те дон Фернандо відповів мені, що він сам удасться до мого панотця і намовить його переговорити з Люсіндиним батьком. О амбітний Марію! О жорстокий Катіліно! О безпутний Сулло! О лукавий Ганелоне! О зрадливий Вельї-до! О мстивий Юліане! О сріблолюбний Юдо! О ти, лютий, підступний і облудний віроломцю! Чим не догодив тобі нещасливець, який так щиро сповірив тобі тайнощі і радощі свого серця? Чим я тебе образив чи зневажив? Коли я тобі що лихе радив, коли хоч слово сказав, яке б не на добро, а на шкоду тобі вийшло? Та на що я, безталанний, нарікаю, на кого ремствую? Адже річ відома: коли нашлють на нас напасть зорі небесні, вона спадає на нашу голову з такою люттю і яростю, що ніяка сила на землі не може її спинити, ніякі старання людські не здоліють її одвернути. Хто міг би подумати, що дон Фернандо, іменитий кавальє-ро, обдарований світлим розумом, зобов’язаний мені не за одну службу, спроможний задовольнити схотінки свої любовні, де тільки оком поведе,— що він пожадає вкрасти в мене, як то кажуть, одним-єдину ягничку, котра навіть не була ще моєю! Та облишмо сі даремні й непотрібні міркування і нав’яжімо знову порвану нитку жалісної моєї повісті. Отож присутність моя заважала дону Фернандові справдити свій лукавий і підступний задум, і він вирішив послати мене до свого старшого брата нібито по гроші, щоб розплатитися за шестеро коней, котрих він сторгував навмисне, аби тільки випровадити мене і свій злочинний намір безперешкодно до скутку довести: того ж самого дня, коли він визвався з панотцем моїм переговорити, мусив я їхати по ті гроші. Чи міг я таке зрадецтво передбачити? Чи міг я підозрівати про таке віроломство? Ясно, що ні. Задоволений з доброї купівлі, я не вагаючись зохотився їхати до дука хоч і зразу. Того ж вечора я побачився з Люсіндою, переказав їй, про що ми говорили з доном Фернандом, і висловив певну надію, що небавом чесні й добрі заміри наші дійдуть щасливого звершення. Люсінда, що так само, як і я, не про-чувала зради, прохала мене, щоб я не дуже там барився, бо їй здавалось, що скоро мій панотець з її батьком перемовиться, так усі бажання наші без жодного загаю і справдяться. Не знаю, що їй сталось, та ледве вона сі слова промовила, як на очах їй забриніли сльози, а в горлі мов що здавило — не змоглася більше на річ, сердешна, хоч, бачилось, багато дечого хотіла мені сказати. Се мене дуже здивувало, бо раніше за нею нічого такого не помічав: як пощастить нам, бувало, з нею зустрітися, як прирозумію я з нею побачитись, то скільки було радощів, скільки втіхи! Розмови нашої любої не затьмарювали ніколи ані сльози, ні зітхання, ні ревнощі, ні підозри, ні страх перед майбутнім. Я не здякувався долі, що маю таку кохану, я захоплювався красою Люсінди, подивляв її розум і вдачу, вона ж навзаєм вихваляла в мені ті прикмети, що їй, як закоханій, здавались гідними хвали. Потім ми говорили про те, про се, оповідали одне одному про сусід та знайомих, і сміливість моя не сягала далі того, що я майже силоміць брав її хорошу біленьку ручку і підносив її до уст, наскільки се дозволяли мені часті, хоч і невисокі, грати віконні, що нас розділяли. Але в ніч проти смутного дня мого від’їзду вона плакала, ридала, зітхала й пішла нарешті, а я, наляканий сими несподіваними й сумними для мене об’явами жалю її та журби, ще довго бентежився й тривожився душею. Щоб не вдаватися завчасу в тугу, я клав те все на карб великій її любові до мене та печалі, що закоханих завше перед розлукою обіймає. Рушив я в дорогу сумний та невеселий, в душі мені роїлися якісь невиразні страхи та підозри, і вже сама тая невиразність провіщала недвозначно майбутнє горе моє і мою недолю. Я прибув, куди мене послано, і вручив листа братові дона Фернанда. Добре мене там прийняли, та не хутко назад вирядили: на превелику мою досаду мав я чекати цілий тиждень та ще й до того велено мені не даватися на очі дукові Рікарду, бо дон Фернандо прохав брата переслати ті гроші потай батька. І все те було вигадкою невірного дона Фернанда, бо у брата його безперечно знайшовся— б гріш і він міг би одпустити мене одразу. Немило мені було те доручення й той роз-каз виконувати, незмога була стільки днів, не бачивши Люсінди, витерпіти, особливо після такого смутного нашого розстання, та яко рукодайний слуга мусив я скоритись, хоч серце моє чуло, що за той послух я приплачуся своїм щастям. На четвертий день по моїм туди приїзді з’явився до мене посланець із листом: ледве я на адресу глянув, зараз догадався, що то від Люсінди, її рука. Розпечатував я того листа з тривогою і трепетом, боячися, що скоїлось, мабуть, щось непевне, інакше не писала б до мене аж сюди, бо й дома було зрідка лише листом озивалась. Перше ніж листа того читати, я спитав у посланця, хто йому вручив його і чи довго він сюди їхав. Він одказав, що йшов так як під обіди вулицею нашого міста, аж тут пані якась уродлива нагукала його з вікна і промовила швидко з сльозами на очах: “Якщо ви, братіку, маєте християнську душу, то Богом милим благаю вас — негайно одвезіть і передайте сього листа в те місто й тому чоловікові, що в адресі вказані і мусять бути вам відомі; за се спасенне діло Господь вам на небі заплатить. Щоб же вам легше було справуваться, візьміть собі отсю хусточку”.— “Сеє сказавши, кинула мені з вікна хусточку, а в ній сто реалів зав’язано, та персня золотого, що ось у мене на пальці, і листа, що я вам оце подав. Не чекаючи на відповідь, вона зразу відійшла од вікна, а проте побачила, що я підняв листа і хусточку і показав їй на мигах, що все зроблю, чого вона просить. Діставши наперед таку щедру винагороду за моє посельство і дізнавшися з адреси, що листа треба доправити саме вам (а вас я, пане, добре знаю), і зворушений слізьми тої хорошої пані, я вирішив, не покла-даючись на жодних посередників, подати листа прямо в ваші руки та й зверстав цю дорогу за шістнадцять годин од тої хвилі, як отримав послання, а буде сюди од нашого міста, як самі здорові знаєте, вісімнадцять миль”. Я жадібно ловив ухом кожне слово сього незвичайного і послужливого вістовця, а коліна мені так тремтіли, що я ледве міг устояти на ногах! Розкривши нарешті листа, я прочитав у ньому ось що:

“Дон Фернандо обіцяв Вам поговорити з Вашим панотцем, щоб той до мого удався, проте обернув те слово не на Ваше благо, а на власну користь. Знайте, сеньйоре, що він сам попросив моєї руки, і панотець мій, знаджений перевагами, які сей жених нібито має над Вами, з такою готовністю прийняв те освідчення, що за два дні мають відбуватися наші заручини, і то тайно, без жодних гостей: свідками будуть лише небо та дехто з домівників. Що діється в мене в душі, можете собі уявити; чи слід Вам приїхати — дивіться самі; чи я Вас люблю, чи ні — покаже кінець сієї справи. Дай Боже, щоб сей лист дістався у Ваші руки раніше, ніж мене зв’яжуть з тим, хто не дотримує слова й не додержує вірності”.

Такий був коротко зміст її послання, що примусило мене рушити в дорогу негайно, не чекаючи ні на гроші, ні на яку відповідь. Ясно мені стало, що не про купівлю коней дбав дон Фернандо, мене одсилаючи, а зовсім про іншу орудку. Гнів, що спалахнув у душі моїй проти дона Фернанда, і страх загубити скарб, що вислужив я щирим коханням та багаторічною вірністю, додали мені крил: другого дня я примчав до нашого міста в той саме час і годину, коли йшов зазвичай на побачення з Люсіндою. Приїхав я потай миру, мула завів до того доброго чоловіка, що то листа мені передав, і доля, здавалось, мені сприяла: я побачив Люсінду за гратованим вікном, свідком нашого милування. Люсінда одразу мене впізнала, а я її,— та що було по тому впізнанню? Чи є хто на світі, аби міг похвалитися, що зглибив до самого дна і збагнув до кінця хибку та мінливу вдачу дівочу? Певно, що на світі такого немає… Отож побачила мене Люсінда та й каже: “Карденіо, на мені вінчальне вбрання, в світлиці чекають на мене підступний дон Фернандо, корисливий панотець мій і свідки — тільки ж будуть вони самовидцями не заручин моїх, а смерті. Мужайся, мій коханий, постарайся бути присутнім на тих жертвоприносинах; як слова мої не здоліють їм перешкодити, маю при собі схованого кинджала, що й не таку інтригу може розладнати: поклавши кінець моєму життю, хай покладе він початок твоїй певності, що я любила тебе й люблю”. Хвилюючись, я відповів їй поспіхом,— боявся, що й сього не встигну сказати: “Нехай твої вчинки, сеньйоро моя, справди

дять твої слова; якщо ти маєш при собі кинджала, щоб довести твою вірність, я маю шпагу, щоб нею тебе оборонити — або самого себе вбити, коли доля буде нам супротивна”. Не знаю, чи вчула вона мої слова, бо в ту саму хвилю покликано її: там, мовляв, уже жде на неї молодий. Тут запала ніч журби моєї, зайшло сонце моєї радості, померкло світло очей моїх і нетям огорнув мій розум… Не важився я в дім до неї вступити, не здолів з місця зрушити. Та зміркувавши, що мені конче треба там бути, бо хто зна, що може статися, я перемігся і ввійшов туди. Всі ходи й виходи знав я добре, а в домі стояв розгардіяш, хоч і нишком ніби все те діялось, так що ніхто мене й не помітив. Я прокрався до світлиці і, вигодивши хвильку, сховався в віконній ніші, обхиленій обосторонь килимами: в прозір між їх окрайцями міг я спостерігати, що в світлиці робиться, лишаючись сам невидним. Де взяти слів, щоб розказати, як рвійно билось моє серце, коли я там стояв, які думки мене зносили, які гадки поривали? Було того думу, як на морі шуму, а якого, про що — годі вимовити, неможливо висловити. Нарешті до світлиці ввійшов молодий у своєму звичайному одязі, без жодних окрас, шафером при ньому був Люсіндин брат у других і більше там нікого не було, опріч домової челяді. За якусь хвилю вказалася і Люсінда, що в супроводі матері своєї та двох покойових вийшла з одежної кімнати; убрана вона була пишно та розкішно, як то й личило вроді її та вельможності, з не-перевершеною елегантністю і досконалим густом. Дивування й гнів не дали мені змоги розглянути докладно те вбрання, впали мені в очі лиш кольори білий та шарлатний, та ще ряхтіння самоцвітів дорогих, що їй зачіску і сукню зукрашали. Та все те меркло проти надзвичайної краси чудовного її золотавого волосся, що пересяювало блиск коштовного каміння і світло чотирьох посвітачів, які тут горіли, аж очі в себе брало. О пам’яте, немилосердна тиранко мого супокою! Чом ти й досі зводиш мені на очі незрівнянну красу обожуваної ворогині моєї? Краще б ти, жорстока пам’яте, нагадала і змалювала мені її вчинок, щоб із тої жахливої кривди, якої вона завдала моєму серцю, я наважився якщо не помститися на ній, то принаймні наложити на себе руки? Не майте мені на зле, панове, як я, може, од речі одбігаю,— горе моє таке, що не годиться говорити про нього коротко й побіжно, кожна найдрібніша обставина сієї події заслуговує, здається мені, на докладне висвітлення.

Парох відповів йому, що вони собі того за зле не мають, а, навпаки, слухають його з великою пильністю, бо навіть усі ті дрібниці варті не меншої уваги, ніж сама повість, і оминути їх було б негоже.

— Отож,— вів далі Карденіо,— коли всі зібралися в світлиці, увійшов капелан і, взявши молодих за руки, як того вимагає обряд, спитав: “Чи згодні ви, панно Люсіндо, узнати притомного тут пана Фернанда за правного свого малжонка, як то велить пресвята церква, наша мати?” Я вихилився головою з-поза килимів, стривожено й напружено чекаючи відповіді Люсінди,— зараз я почую, думав, або свій смертний вирок, або гасло воскресіння. Чом я не вискочив тоді з криївки своєї, чом не гукнув: “Ой, Люсіндо, Люсіндо! Схаменися, що ти дієш? Згадай, що ти говорила, подумай, що ти моя і не можеш належати нікому іншому! Зміркуй, що в ту саму мить, як ти скажеш так, урветься моє життя… А ти, віроломний Фернандо, нищителю мого блаженства, смерте мого життя! Чого ти хочеш, до чого пориваєшся? Помисли, що не по-християнськи ти вчиниш, допевняючись здійснення своїх бажань, бо Люсінда — жона мені, а я їй муж!..” О, я безумний! Тепер, коли я розлучений із нею, коли та небезпека мені не загрожує, я знаю, що мав тоді робити, та не зробив; тепер, попустивши злодієві вкрасти мій найкоштовніший скарб, я лише проклинаю його, а міг би тоді скарати, якби здобувся на ту силу, що витрачаю тепер на марні жалі! Ну що ж, я був тоді дурнем і боягузом,— так мені й треба, що конаю тепер у ганьбі, скрусі й божевіллі… Капелан чекав од Люсінди відповіді, а вона ніби вагалась; я думав уже, що зараз добуде кинджала й доведе, що кохає мене, або зможеться на слово правди і поверне діло на мою руч, аж чую — тихим, ніби не своїм голосом промовила: “Так, я згодна”. Дон Фернандо сказав те саме і надів їй на палець обручку — відтепер вони були зв’язані нерозривними узами. Молодий хотів поцілувати молоду, та вона вхопилась за серце і впала непритомна на руки своєї матері. Що ж діялось зі мною, коли я почув з її уст оте так, що розбило всі мої надії, показало всю фальш і облуду її обіцянок, коли я зрозумів, що повік уже не вернути мені того щастя, яке я втратив в одну-єдину мить? Я був немов приголомшений, мені здавалося, що небо одцуралось од мене, земля не хотіла мене носити, повітря не дає мені духу для зітхань, вода — вологи для моїх сліз. З усіх стихій при мені лишився один вогонь, і я весь палав-клекотав гнівом і ревнощами… Коли Люсінда зомліла, всі переполошились, а мати розшнурувала їй сукню, щоб легше дихати було, і знайшла при тому в неї на грудях запечатаного листа. Дон Фернандо миттю схопив його, розкрив і став читати при світлі смолоскипа, як же прочитав, то й не глянув на молоду, що її всі намагались очутити, а опустився в крісло, підперши голову рукою, та так і сидів у глибокій задумі. Скориставшися з того переполоху між домівками, я вирішив вийти з своєї криївки, байдуже, чи побачить мене хто, чи ні; як помітять, думаю, то щось таке несвітське вчиню, так покараю не лише віроломного дона Фернанда, а й ту хистку зомлілу зрадливицю, що перед усіма наяв вийде той правий гнів, яким кипіло моє серце. Але лиха моя доля, що берегла мене, мабуть, для ще гірших напастей (якщо можна собі уявити щось гірше, ніж те, чого я вже зазнав), не відібрала ще тоді цілковито в мене розуму, я втратив його геть пізніше. Тим-то я облишив думку про помсту над найлютішими моїми ворогами (хоч її легко було здійснити, бо вони мене зовсім не сподівались) і зважився натомість покарати самого себе тою карою, якої вони заслуговували, а може, ще й більшою: я гадав перше вбити їх, але ж раптовна смерть в одну мить припиняє всі страждання, а повільні тортури вбивають щохвилини, продовжуючи-конання до безкінечності. Зрештою я вибрався з того дому й подався туди, де зоставив мула; казав його осідлати і, ні з ким не попрощавшись, скочив на нього та й поїхав геть із міста, не сміючи, подібно до Лота, навіть озирнутися на нього. Та вже як опинився в чистому полі сам-один, як темрява ночі мене обгорнула, а тиша її дала до жаління понаду, то я, не маючи гадки і не боячись, ще хто мене почує чи впізнає, на повен голос почав клясти-проклинати Люсін-ду й дона Фернанда, нібито прокльонами тими я міг помстити на них ту наругу, що вони мені вчинили. Я взивав її жорстокою, невдячною, зрадливою, безсердечною, а надто ще й користолюбною, щоб не що інше, а багатство суперника мого засліпило очі її коханню; воно одвернулось од мене і пригорнулось до нього, пещеного сина примхливої фортуни. Та навіть проклинаючи і дорікаючи, шукав я для неї виправдання, казав собі, що то не диво, коли панна, вирісши під назо-ром отця-матері і звикнувши коритись їм у всьому, і тут їхню волю вчинила: адже вони ладили її за кавалера такого іменитого, і гарного, і багатого, що якби вона йому відмовила, то подумали б люди, що вона ке при умі або вже до когось іншого серцем прихилилась, і пішов би про неї поговір та неслава. Та тут же зразу я сам собі заперечував, і якби Люсінда ознаймила була отцю-матері, що я її муж, вони б простили їй той вибір, адже поки не просватався дон Фернандо, вони самі по щирості не бажали кращої пари для своєї дитини; то хай би вона, перше ніж дати з примусу руку свою новому сватачеві, об’явила, що вже подала її мені, а тоді б уже і я втрутився і все потвердив, що б вона там була вигадала. Вкінці я вирішив, що то через легкодумність свою і легковажність, через жадобу почестей і слави забула вона ті слова, якими надила мене, живила в мені надії на щастя і підтримувала колись чесні мої наміри. Отак бідкаючись і мліючи душею їхав я навмання цілу ту ніч, аж перед світом прибився до цих гір і ще три дні й три ночі буяв по них бездоріж, тоді пристав десь на половині й спитав у отарників, де тут у горах найдикіша глухомань. Вони вказали мені на ці місця, от і заїхав я сюди смерті шукати. Ледве ми в цю тіснину забились, упав мій мул піді мною, духу пустився: змордований був до краю і зголоджений, та й не хотів, певне, на собі такого непотрібного тягаря носити… Опішений, знеможений, охлялий з голоду, не мавши де та й не хотівши рятунку якогось шукати, впав я десь на ходу і пролежав на землі сам не знаю скільки. Коли опам’ятався, не відчував уже голоду; коло мене стояли козопаси, які, певно, й погодували мене. Вони розповіли, в якому стані знайшли мене — я блудив словами, верз несосвітенні всякі речі, одне слово, так поводився, наче був несповна розуму. Та й сам я згодом почав іноді постерігати, що на мене божевілля находить — в голові ніби тьмяніє, мішається, я скаженію, роздираю на собі одяг, лементую на всю пущу, клену свою недолю і намарно вимовляю безліч разів кохане ім’я ворогині моєї, одну лише думку, одно бажання маючи: отак і сконати з тим іменем на устах. Коли я знов до пам’яті приходжу, то почуваюсь таким змореним і знесиленим, що ледве вже й ноги волочу. На ніч забиваюсь я здебільша в дупло коркового дуба, що може прихистити мізерне тіло моє. Козярі та чередники, що тут у горах худобу свою випасають, з ласки своєї поживляють мені душу, кладуть про мене їжу десь на стежці чи скелі, так щоб мені легше було набрести на неї. Навіть коли я не при собі буваю, природа наглить мене до їства, я шукаю і знаходжу, чим заспокоїти голод. Іншим разом, коли я буваю при зуповному розумі, вони розповідають мені, що я виходжу на дорогу й силоміць видираю харчі у пастухів, котрі приходять із села до колиб своїх, хоч вони завжди з дорогою душею дають мені чогось попоїсти. Отак я нидію тут і животію, сподіваючись, що небо пошле мені рано чи пізно смерть або хоч відніме пам’ять, щоб не згадував я більше тої вродливої та зрадливої Люсінди, того підступного та кривдивого дона Фернанда. Якщо це станеться і я живий залишусь, думки мої на ліпшу повернуть стежку, як же ні, то молитиму Бога, щоб прийняв до себе мою душу, бо щоб самому вибавити се змучене тіло з лихої недолі, в яку я послав його доброхіть, на те вже ні сили не маю, ні зваги… ви чули, панове, гірку повість про моє нещастя, то скажіть же мені тепер, чи можна було оповідати її без того хвилювання і зворушення, яке ви в мені отут помічали? Отож не втішайте мене й не розраджуйте, ніякі розумні поради мені не поможуть — користі з них буде стільки, як із ліків, що знаменитий лікар пропише хворому, а хворий їх не хоче приймати. Без Люсінди не треба мені здоров’я: раз вона воліла належати іншому, хоч і була і мала бути моєю, то я волію жити нещасливо, хоч міг би жити в щасті. Своєю зрадою вона хотіла погубити мене, я ж хочу загинути, щоб те її бажання здійснилось. Нехай же се стане притчею тим, що по нас житимуть, нехай побачать вони, що мені бракувало того, чого нещасним завше вистачало: сама можливість потіхи була вже для них потіхою, мені ж воно спричинює ще гірші муки, ще тяжчі страждання, які, я вже думаю, не минуться і з смертю.

Такими словами закінчив Карденіо довгу і невеселу повість свого кохання, і парох хотів уже був сказати йому кілька слів потіхи й розради, як раптом до його слуху долинув чийсь жалібний голос, котрий говорив про те, що буде сказано в четвертій частині нашої історії, бо третю її частину мудрий і певний дієписець Сід— Ахмет Бен-Енхелі уриває якраз на сьому пункті.

«Дон Кіхот» РОЗДІЛ XXVIII,

де оповідається про нову і приємну пригоду, що приключилась парохові та цилюрникові в тих самих горах

Щасливі і благоденні були ті часи, коли блукав світами найодважні-ший рицар Дон Кіхот з Ламанчі,. бо завдяки похвальному наміру, що він повзяв — воскресити й відродити до нового життя майже зовсім зниклий і вигаслий орден мандрованого рицарства,— нині, в наш вік, позбавлений веселих розваг, ми маємо змогу втішатися не лише незмірно цікавою правдомовною його історією, а й різними вклиненими в неї оповіданнями та приповістями, огулом беручи не менше приємними, хитросплетеними та правдивими, ніж сама історія; вона ж сама, снуючи далі свою добре чесану, сукану й мотану нитку, оповідає, що як тільки парох зібрався потішити Карденія, до його слуху долинув плачливий голос, що квилив-проквиляв такими словами:

— О Боже! Невже оце воно і є, те місце, що може стати за таємне схоронище цьому злиденному тілові, що його важкий тягар я мушу двигати проти волі своєї? Мабуть, що так, коли пустельність і безлюдність цих гір мене не оманює. Непорадна моя година! Справді, краще мені бути серед цього бескеття, серед цих нетрів, де я можу вільно жалітися небові на лиху мою недолю, аніж із людьми пробувати, бо ніхто на світі не спроможен розвіяти мої сумніви, розважити мою тугу, зарадити моєму лихові!

Парох і його супутники добре розчули й розібрали всі ці слова, і їм здалося (та так воно направду й було), що хтось їх промовив десь тут поблизу, от і рушили вони мовця шукати. Не ступили ж і двадцять ступнів, як за скелю під ясеном побачили молодого хлопця, вбраного по-сільському; обличчя його вони спершу не розгледіли, бо він нахилився і мив у річечці ноги. Підійшли вони так тихо, що він і не постеріг, бо на одно тільки вважав, як би ноги біліше вибілити, а ноги ті були в нього мов дві брилочки ясного кришталю, що в потічку між іншого каміння виросли. Аж іздуміли наші, як побачили, що ноги такі гарні та білі — не по ріллі їм би ступати, не за плугом-волами ходити, хоч одяг на хлопцеві за інше, бачиться, промовляв. Упевнившись, що хлопець їх не помітив, парох, який ішов попереду, кивнув тим обом, щоб за скелю сховались; от причаїлись вони всі та й стали дивитись, що то за хлопець такий і що він робитиме. На ньому була коротенька сіра гунька на дві поли, по поясу туго білою хусткою перехоплена, на ногах штани й сиві ногавиці сукняні, на голові знов же таки сивий сукняний берет; ногавиці були високо підтикані і відкривали білі, мов любайстер, голінки. Обмивши гарні свої ноги, хлопець дістав із-під берета рушничка і витер їх; добуваючи рушничка, він підвів голову, і тут підглядачі таку пишну вроду перед собою уздріли, що Карденіо обізвався пошепки до пароха: — Це не Люсінда,— значить, це не людина, а небесне створіння! Хлопець ізняв берета, труснув головою — і по плечах його роз-сипалось-розпустилось волосся, що йому й саме проміння соняшне могло позаздрити. Зрозуміли тут усі, що в тому хлоп’ячому сільському перевдязі дівчина ховалась, і ще ж така гарна та пишна, що ніхто з них ізроду такої не бачив, навіть Карденіо; той, правда, знав і бачив Люсінду, то казав потім, що тільки Люсіндина врода могла її красі дорівняти. Розкішне золотисте волосся не лише плечі їй укривало, а спадало ледве не до самих п’ят, таке було буйне та довге. За гребінець їй правили власні руки, і якщо ноги її в воді на кришталь скидались, то руки проти золотих кучерів білими латочками снігу одбивали; дивились вони всі троє на неї, любували, і чимраз дужче кортіло їм дізнатись, що воно за одна. Вирішили вони з своєї криївки вийти, та ледве заворушились, як та красуня підвела голову і, відгорнувши обіруч волосся від очей, подивилась у той бік, відки почула шарудіння. Скоро побачила їх, зірвалась на рівні, миттю підхопила клунок (певне, з одежею), що лежав коло неї, і як була боса, з неза-плетеним волоссям, так і кинулась тікати з переляку. Але тендітні її ніжки сіклися о гостре каміння, і чи пробігла шість кроків, чи ні, як уже й додолу впала. Тут ізблизились до неї всі троє, і перший озвався парох:  — Не тікайте, сеньйоро, хоч би хто ви були: єдине бажання тих, кого ви перед собою бачите,— служити вам. Даремне ви од нас бігти вдарились: ніжки ваші того не знесуть, та ми вам усе одно й не дозволимо.

Збентежена і спантеличена дівчина не відповіла йому ні слова. Тоді вони підійшли до неї ближче, і, взявши її за руку, парох заговорив ізнов:

— Волосся ваше, сеньйоро, зрадило те, що ховало ваше одіння; з усього знати, що не блага то була причина, яка змусила вас перебрати свою пишну вроду в такі не вельми гожі шати і загнатися в ці безвини, де ми тільки щасливим випадком могли здибатися з вами; хоч ми, може, й не здоліємо ділом помогти вам у горі, то принаймні спробуємо щось порадити. Хоч як людину притисне горе і біда, а поки вона жива, чом би їй не послухати ради, як рада та йде од щирого серця? Отож, шановна сеньйоро, чи, коли хочете, шановний сеньйоре, оговтайтесь від того ляку, що ми вам нагнали своєю появою, та й розкажіть нам усю вашу добру чи злую долю, а ми всі — і разом узяті, і кожен зосібна — готові з усієї душі спочувати вашому лихові.

Поки парох говорив, перевдягнена дівчина тільки дивилась на них ошелешено, не зронивши ні словечка і навіть устами не ворухнувши, як ото сільський хлопець, коли йому раптом покажуть якусь дивовижу, що він її зроду не бачив. Та парох не припинив своїх умовлянь, що все до одного зводились; тоді вона зітхнула зглибока і, перервавши мовчанку, обізвалась нарешті:

— Якщо навіть ці пустельні гори не можуть мене сховати, а розплетене й нечесане моє волосся не дозволяє устам моїм сказати неправду, то годі вже мені прикидатися, бо якби ви і вдали, що вірите мені, то хіба з чемності, а не з іншої якої причини. По сій передмові скажу вам, панове, що я глибоко вдячна за той інтерес, який ви до мене проявили, і готова задовольняти ваше прохання, хоч і побоююсь непомалу, що моє оповідання викличе у вас не лише спочуття, а й прикрий жаль, бо ви не знайдете ані ліків, щоб урази загоїти, ані слів потіхи, щоб утихомирити мої страждання. Коли вже ви вгадали, що я дівчина, і зустріли тут мене, таку молоду саму-самісіньку та ще в цьому перевдязі, то, щоб ви не помислили на мене чого лихого (адже ці обставини, і всі разом, і кожна зокрема, хоч на чию добру славу можуть тінь кинути),— мушу розповісти вам те, про що воліла б мовчати, якби тільки змога моя.

Усе це вродлива дівчина виговорила одним духом, такими доладними словами й таким милозвучним голосом, що розум її викликав не менший подив, аніж її краса. Вони знов почали пропонувати їй свої послуги, прохаючи виконати те, що обіцяла, і вона вже більше не одмагалась. Взула звичайненько черевики, уклала волосся, сіла на камені і, перемігши сльози, що наринули їй на очі, рівним і виразним голосом почала оповідати історію свого життя трьом слухачам, котрі стояли перед нею. Розповідь її була ось яка:

— У нашій Андалузії є містечко, від якого походить прізвище одного дука — з тих можновладців, що іменуються грандами Гишпанії. Має той дук двох синів: старший успадковує від нього титул і маєтності, а також, здається, всі його чесноти, а молодший — не знаю, який сладок у молодшого, от хіба що зрадливість Бельїда та віроломство Га-нелона. Мій панотець і моя паніматка — дукові підданці; люди вони не родовиті, зате дуже заможні, і якби походження їхнє було не нижче за достатки, то їм і бажати не було б чого, а мені зроду б не загрожувало те лихо, що оце на мене впало,— може, вся моя біда з того і взялася, що батьки мої не мали щастя вродитися вельможними. Щоправда, не такого вже вони й низького коліна, щоб мали того соромитись, але й не такого високого, щоб мене не мучила думка, що мій незначний рід і є причиною мого нещастя. Одне слово, вони в мене прості селяни, чистокровні, мовляв, християни, а не якісь там мавританські чи ще які підтумки, ще й до того тяжко багаті, у таких розкошах, що куди там іншому полупанку або й панові. Та над усе маєтство і шляхетство пишались вони мною, своєю дочкою-одиничкою: не мали, бачите, більше дітей, то кохали й голубили мене хто знає як; такої пещеної дитини ніде, мабуть, і в світі не було. Мали вони в мені на старість потіху і підпору, то не давали й пилинці на мене впасти, неба мені готові були прихилити, всяку мою добру волю вволити. Я ж не тільки над душами їхніми панувала, а й усім господарством заряджала: сама єднала й відпускала челядь, вела рахунки, скільки чого посіяно, скільки вродило, давала лад худобі, великій і дрібній, пильнувала олійниць і виноток. Одне слово, під моїм оком було все, що мав такий багатий господар, як мій панотець, над усім була я правителька і властителька, і так щиро до того діла бралась, так хазяйновитістю своєю отця-неньку радувала, що й сказати не можна. Дам, було, загад наглядачам, старшим чабанам і наймитам, а тоді заходжуюсь коло рукоділля дівочого, що воно, мовляв, і пристойно, і пожиточно: шиття яке візьму, чи щось гаптую, чи за прядку сяду. Іноді, щоб розважити трохи душу, я кидала ті заняття і читала якусь побожну книжку або вигравала собі на гарфі, бо знала з досвіду, що музика заспокоює неспокійні думки, злагіднює душевну журботу. Отак жила я в домі своїх отця-неньки,— про се життя я не для того так докладно розповідаю, щоб ним хвалитись або чванитись моїми достатками, лише для того, щоб показати, як без вини моєї з тих гараздів попала я в таку от гірку біду. Річ у тому, що, живучи серед такого клопоту господарського, тихо й відлюдно, наче в монастирі якому, я вважала, що ніхто мене ніколи, опріч двірської челяді, й не бачив; як ходила я коли до церкви на службу Божу, то рано-ранесенько, а при мені тут же й паніматка, і служебниці наші, вид мені серпанком запнутий, а очі в землю втуплені: куди ступлю, ото тільки й бачу. Незважаючи на все те, мене таки вгледіли очі любові чи, радше сказати, ледарства, бо вони і в рисі не такі зіркі та бачучі. На мене почав задивлятись дон Фернандо — так звали молодшого сина дукового, що я вам про нього говорила.

Як тільки оповідачка назвала це ім’я, Карденіо враз аж на лиці змінився, аж у піт його вдарило; парох із цилюрником як глянули, то подумали, що то на нього вже напад скаженості находить (чули-бо про його хворобу), але юнак потом обливався та пильно дивився на дівчину, здогадуючись, хто се така; вона ж на те не звертала ніякої уваги і провадила далі свою повість:

— Скоро накинув на мене оком, зразу великою загорівся до мене жагою, як сам мені потім сказав і як несхибно знати було з його наступної поведінки. Щоб не розводитись занадто широко про те моє нещастя, я не буду говорити, на які хитрощі і на які способи брався дон Фернандо, щоб освідчити мені свої почуття: він підплатив усю мою челядь домашню, до батька-матері лестками підсипався, гостинцями піддобрявся, щодень, було, на нашій вулиці ігрища й сміхи, а вночі серенади нікому не давали спати; до рук мені невідомо яким чином потрапляла безліч листів і цидулок любовних, а в них що не літера, то присяга чи обітниця… Та все те не зворушувало мене, а радше каменило мені серце, наче він був моїм найлютішим ворогом, а всі його залицяння змагали ніби до протилежної мети. Не те що мені ті зальоти були осоружні, не те, що його женихання здавалось настирливим,— ні, я відчувала навіть якесь недовідоме задоволення на думку про те, що мене любить і шанує такий вельможний пан, як дон Фернандо, і компліменти, які він сипав у листах не були мені неприємні: адже кожна, хоч би й найбридша, жінка певне радіє, коли її називають вродливою. Та проти того встала сором’язливість моя дівоча, не могла я не зважати й на безнастанні перестороги батьків моїх, од яких не приховалось дон Фернандове залицяння, бо він і не думав його ні від кого приховувати. Отець-мати казали мені, що моя цнота і доброзвичайність — то їхня честь і слава, зводили мені на очі, що я такому панові не рівня і хоч би як він голубив мене словами, то має на думці не моє добро, а власну втіху. А ще говорили, що як хочу я тим його непризвоїтим зазіханням відкоша дати, то вони хоч і зараз ладні мене одружити з ким би я сама бажала, бо з моїм багатством і доброю славою взяв би мене залюбки щонайкращий отецький син із нашого села чи й з усієї околиці. Та їхнє певне приречення і ті правдиві міркування ще більшої додавали мені твердості: не зронила я ніколи жодного слівця, котре могло б подати дону Фернандові хоч найменшу надію, що я ладна йому на підмову датись. Так стриманість моя здавалась йому, певне, гордуванням і ще дужче розпалювала спорзну його хіть — інакше не назвеш того почуття, що він мав до мене, бо якби то було щире кохання, то ви б про нього нічого й не почули, не довелось би мені його й розказувати. Дон Фернандо дізнався врешті, що батьки мої надумали одружити мене, аби дати відсіч його замахам, аби мала я ще певнішу й міцнішу оборону. Ті відомості (чи, може, самі здогади) порушили його до ось якого вчинку. Одної ночі, коли всі двері в господі нашій були вже позамикані, щоб часом із недбальства честі моїй не сталось якої порухи, і я знаходилась у повній, здавалося, безпеці у себе в опочивальні, серед тиші й самоти (зі мною була лише моя служниця),— перед моїми очима вродився раптом він. Як побачила я його, так і світ мені померк, і мову ніби одняло, що й крикнути навіть не могла, та й не дав би він, певне, крикнути, бо кинувся одразу до мене, схопив у свої обійми (а я ж, кажу, з тої урази і на опір не спромоглась) і почав говорити,— я й досі не збагну, як брехня може бути також вмілою, як вона ладно слово до слова ниже, що вони всі за правдиві здаються. Зрадливець прихитрився сльозами надати щирості своїм словам, а зітханнями — своїм намірам, і я, безталанна, сама-одна в себе в кімнаті, бездосвідна в таких справах, не зчулася, як почала тій облуді віру давати, хоч і не настільки, щоб ті сльози й зітхання пробудили в мені якісь поступливі жалощі. Як я оговталась од першого ляку і змоглася трохи на силі, то сказала йому з рішучістю, якої я сама від себе не сподівалась: “Пане, якби я була не в твоїх обіймах, а в пазурах хижого лева і могла визволитись із них тільки сказавши або зробивши щось таке, що суперечить моїй честивості, то сказати чи зробити ту річ було б так само неможливо, як повернути назад минуле. Ти охопив моє тіло своїми руками, та я оперезала собі душу моєю доброю волею, а вона зовсім не туди зміряє, куди твоя, і ти сам переконаєшся в цьому, коли спробуєш силоміць її вволити. Я твоя підданка, але не рабиня: благородство крові твоєї не має і не повинне мати такої влади, аби мій низький, мовляли, рід неславити і зневажати. Хоч я і посполита, і селянка, а поважаю себе не менше, ніж ти своє шляхетство і магнатство. Сила твоя нічого зо мною не вдіє, про твоє багатство мені байдуже, словами ти мене не одуриш, сльозами й зітханнями не розчулиш. Якби щось із тих речей, що я оце сказала, вбачила я в чоловікові, котрого отець-мати дали б мені за мужа, я скорилась би їхній волі, не стративши слухняності, і за велінням честі (не серця, ні) самохіть віддала б тобі те, чого ти, пане, домагаєшся нині силою: кажу се для того, щоб ти й не думав, аби хтось інший, окрім законного малжонка, міг од мене чогось добитись”.— “Якщо тільки за цим стало діло, прекрасна До-ротеє (бо так звати мене, нещасну),— промовив той зводитель,— то ось тобі рука, що я твій муж; свідками ж моїми хай буде всевидющеє небо і сей твій Образ Пресвятої Мадонни”.

Почувши, що дівчину звати Доротея, Карденіо знов занепокоївся — це, здається, потверджувало попередні його здогади; та щоб дізнатися, чим те все скінчилось (хоч він, власне, й без того знав уже майже все), він вирішив не перебивати оповіді, спитав тільки:

— То вас, сеньйоро, звати Доротея? Чув я про одну дівчину, котру так звуть; її недоля теж на вашу схожа. Але кажіть далі; слушної хвилі я скажу вам одну річ, яка здивує вас і засмутить одночасно.

Мова Карденія, а також дивочне його пошарпане вбрання привернули до себе увагу Доротеї, і вона стала просити юнака, щоб він розповів без утайки, коли чув таке про неї, бо фортуна лишила їй єдину ласку — вона може мужньо переносити будь-які нещастя і до того ж переконана, що нема в світі такого лиха, яке могло б додати ще хоч краплю до її страждань.

— Я так і зроблю, сеньйоро,— відповів Карденіо,— я неодмінно скажу, що думаю, коли здогади мої справдяться, але тепер іще не час, і міркування мої вам поки що не потрібні.

— Нехай так,— погодилась Доротея,— а тепер слухайте, що було далі. Дон Фернандо взяв образ, що висів у мене в опочивальні, і поставив його перед нами за свідка наших зашлюбин. Він клявся й божився хтозна-якими словами, що візьме мене за дружину, та я впала йому в річ: нехай, сказала, добре подумає, що робить, адже отець його напевне запалає гнівом, як дізнається, що син ожениться з селянкою, його підданою; хай же не засліплює йому очі краса моя — хоч яка б вона була, то не виправдає його хибного вчинку. Як же він і справді любить мене і добра мені зичить, то нехай не перешкоджає побратися з рівнею, бо нерівні шлюби ніколи не бувають щасливі — по короткій утісі настають довгі прикрощі. Чимало я тоді йому наговорила, дечого й не пригадаю вже, та слова мої не захитали його намірів — адже купець, який не думає платити, не дуже дбає за торг і ціну. Тоді я загадалась на малу хвильку і так собі подумала: “Не я перша, мабуть, перейду заміжжям із низького стану до високого, та й дон Фернандо теж очевидно не перший, що зваблений красою дівочою, або скорше своєю сліпою пристрастю, обирає собі дружину, не відповідну до свого високого рангу. А коли се річ світова, то й не випадає мені цуратися тієї честі, що сама доля посилає; якщо навіть кохання, в якому він мене запевняє, триватиме тільки до задо-волу його жадання, все одно перед Богом я залишуся йому малжонкою. Як же я тепер одіпхну його з погордою, то він, у такому стані бувши, занедбає поштивість і візьме мене ґвалтом — і я буду знеславлена і звинувачена, бо ніхто не повірить, щоб таке могло статись без моєї вини. Як могла я довести отцю-матері, людям, що той кавальєро опинився у мене в опочивальні без моєї згоди?” Всі ці питання й відповіді промайнули в моїх думках за одну коротку мить, та найбільше, либонь, поривали мене до згуби (тоді ж я ще того не розуміла!) палкі присягання дона Фернанда, свідки, що він призивав, сльози, що він проливав, а ще приязність його та люб’язність: так ревно і щиро він кохання мені освідчував, що тут, певне, скорилось би усяке серце дівоче, таке чисте й невинне, як моє. Я покликала служницю, щоб крім свідків небесних ще й земного мати. Дон Фернандо знов почав присягатись і божитись усіма святими, які тільки є, і прирікав себе на вічне прокляття, якби мав своєї обіцянки не дотримати. Знов попустив сльози, знов почав зітхати та ще палкіше пригортати мене до себе — так ні на хвилю й не випускав з обіймів. Скоро моя дівчина вийшла з покою, я перестала бути такою, а він стався викінченим зрадником і віроломцем. День, що настав по ночі моєї згуби, надходив, бачиться, не так хутко, як бажав собі того дон Фернандо — задовольнивши жадання, ласолюб завжди поспішає покинути місце свого наситу. Тим я се кажу, що дон Фернандо поривався піти від мене якнайшвидше: перед світом іще хитра служниця (та сама, що впустила його до опочивальні) вивела його на вулицю; він попрощався зі мною і сказав мені, хоч уже не так гаряче й палко, як перше, аби я не сумнівалася в його вірності, бо клятва його тверда й непорушна; щоб же її скріпити, він ізняв в руки коштовного персня й надів мені на палець. От він пішов, а я сама лишилась, і не знаю, сумно мені було чи весело: ся несподівана подія так мене збентежила, стривожила і збурила, що я навіть не мала зваги (чи, може, просто забула) посварити служницю за те, що вона так по-зрадецькому сховала дона Фернанда в моїй кімнаті: адже я сама тоді ще надвоє думала, не знала, чи то на добро вийде, чи на лихо. Як прощалась з доном Фернандом, то сказала йому, що може тепер щоночі таким робом до мене приходити, бо я вже йому належу, і так буде доти, доки він не оголосить наших заручин. Проте він прийшов лише наступної ночі, а потім уже не появляв очей, і цілий місяць я не бачила його ніде, ні на вулиці, ні в церкві. Виглядала його, та все даремне, хоч і знала, що він у маєтку своєму пробуває і мало не щодня на лови їздить: він, бачите, дуже в тих ловах кохається. Гіркі та тяжкі були то для мене дні й години: тоді ото почала я в щирості дона Фернанда сумнитися, тоді він мені до решти зневірився, тоді, пам’ятаю, і служниця вперше почула від мене слова докору за той зухвалий її вчинок, що я раніше їй змовчала. Тоді ото довелось мені сльози тихцем ковтати та вдавати, що я весела, аби не питали в мене отець-мати, чого я сумую, аби не мусила я перед ними брехнями викручуватись. Та всьому тому настав раптом кінець: надійшла хвиля, коли я забула і за честь, і за сором, коли терпець мені урвався і думки мої потаємні наяв вийшли. А сталось воно через те, що незабаром у селі нашому поголос пішов, ніби дон Фернандо поїхав до сусіднього міста і одружився там із одною напрочуд гарною панянкою, дитиною шляхетного роду, проте не настільки упосадженою, щоб мала на такого вельможного жениха вповати. Славили люди, що звати її Люсінда, а при шлюбній церемонії сталися там, кажуть, дивовижні речі.

Почув Карденіо ім’я Люсінди — і плечі йому стенулись; закусив губу, насупив брови, а з очей так і ринули струмені сліз,— та Доротея вела свою оповідь далі:

— Як дійшла ця смутна звістка до мого слуху, то серце моє, замість захолонути, таким шаленим гнівом запалало, що я ладна була вибігти на вулицю і на весь світ кричати про зраду і кривду, що мені заподіяно. Але тую лють мою швидко погамувала думка про одну річ, що я наважилась учинити того ж вечора. Я розповіла про своє горе наймитові-підпасичу, котрий служив у мого батька, одяглася в його вбрання і попрохала, щоб він провів мене до того міста, де, казали люди, був мій супостат. Підпасич гудив мене спершу за мою необачність і не похваляв мого заміру, та, бачивши мою непохитну звагу, зголосився піти за мною, як він сказав, хоч і на край світу. Тоді я вклала хутенько в пошивку полотняну одну мою суконьку, взяла про всяк випадок грошей та клейнодів деяких і в мовчанні тої ночі, не сказавши й півсловечка невірній моїй служниці, вийшла з дому в супроводі того парубка та безлічних моїх дум. Я не йшла, а летом до того міста летіла, мені хотілось чимскоріше туди постигнути: хоч і не розладжу, гадала, того, що вже сталось, то спитаю принаймні у дона Фернанда, де було його сумління, коли він отаке зробив. Днів за. півтретя добилась я до того міста, і скоро ввійшла до брами, зараз спитала, де живуть Люсіндині батько-мати. Перший же чоловік, до якого я з тим питанням звернулась, розповів мені більше, ніж я бажала знати: не тільки дім той указав, а й вислебізував усе, що там на заручинах приключилось, бо про ту подію все місто язиками дзвонило. Того вечора, казали, як дон Фернандо з Люсіндою заручився, молода, подавши слово, як стій зомліла і знепритомніла; коли ж молодий розшнурував їй шнурівку, щоб легше було дихати, то знайшов у неї на грудях цидулку, написану її власною рукою, а в тій цидулці Люсінда заявляла і ознаймувала, що не може стати дружиною дона Фернанда, бо вона вже зашлюбилась із Карденієм (а то, сказав мені той чоловік, є зацний шляхтич із того ж таки міста); що ж вона й подала  женихові слово, то єдино через те, що не посміла піти супроти волі; родительської. А ще дізнались із тої записки, що хотіла вона! руки на себе зняти після тих заручин, і се потвердив кинджал, що* був у неї десь в одежі схований. Побачивши сеє, дон Фернандо поду-; мав, що Люсінда над ним глузує, кепкує і насміхається; не встигла вона отямитись, як він уже кинувся на неї з тим самим кинджалом і був би, певне, зарізав, якби родичі й домівники були його не втримали. А ще говорили, що дон Фернандо того ж вечора поїхав кудись, а Люсінда очутилась аж на другий день і об’явила батькам своїм, що вона і справді стала правною малжонкою того Карденія, що я казала. Ще й більш од того: подейкують, що і сам Карденіо був потаємне на тих заручинах і як побачив, що обряд звершився, на що він ніколи не сподівався, то в розпачі великій утік із міста, написавши перед тим листа, в якому розповів про наругу, що вчинила йому Люсінда, і сказав, що подасться в такі безвісті, де його довіку людське око не вбачить. Про все те знали й відали люди, тільки й мови скрізь було, що про сі справи; ще голосніше заговорили, коли дізнались, що Люсінда зникла кудись із рідного дому й міста: батько й мати аж у голову заходили, не знаючи, де і як її шукати. Тії вісті підогріли мою надію: се й краще, думала, що я тут дона Фернанда зовсім не знайшла, ніж мала застати його одруженим; брама рятунку, бачилось, зачинилась передо мною ще не намертво: може, то само небо перешкодило другому шлюбові, щоб мій невірник згадав про перший і, яко християн, не лише про людський поговір, а й про спасіння власної душі помислив. Такі думки роїлися мені в голові, і, щоб якось підтримати осоружне своє животіння, я, невтішна, тішила себе марними, майже примарними сподіванками. Отак пробувала я в місті, не знаючи, що робити, бо дона Фернанда ніяким світом не могла розшукати, аж чую — вигукують по вулицях окличники, що хто мене знайде, тому велика буде нагорода,— і літа мої оповіщають, і в що зодягнена, як є, списують. А ще почула я, ніби вкрав мене з дому той самий парубок, що піднявся мене супроводити, і се мене вразило в саме серце: отак низько, виходить, упала вже я в очу людському, що не тільки за втечу мене неславлять, а й тулять до мене того нужденного пахолка, не вартого моєї уваги. Як почула я ті речі окличницькі, то зразу вийшла з міста разом із тим парубком, котрий, здається, жалкував уже, що прирік мені вірність, і, ховаючись од наздогінців, забились ми на ніч у цюю нетряну тіснину. Та недарма кажуть — як одна біда йде, то й другу за собою веде; так же воно й зі мною сталось. Той вірний ніби і певний слуга, коли опинились ми в цій глушині, не стільки, може, красою моєю знаджений, як підгонений власним гультяйством, вирішив скористатися з такої, як він гадав, сприятливої нагоди і, втративши всякий сором та страх Божий і належиту до мене пошану, став домагатися моєї любові. Почувши у відповідь на свої безецні домагання мої гнівні і обурені речі, облишив просьби, якими думав перше мене підійти, і хотів удатись до принуки. Та праведнеє небо, що майже завжди сприяє й допомагає праведним душам, зласкавилось наді мною, і я сама, своїми слабкими руками, скинула заіграшки того нахабу з кручі; чи він убився, чи живий зостався, того не скажу. 

Тоді, хоч яка була злякана і стомлена, рушила жваво далі, про одне лише думаючи і дбаючи — як би сховатися в сих горах, щоб не знайшов мене панотець і ті люди, яких він послав за мною нагонцем. Тож і забилась я, буде вже кілька місяців, між сього бескеття і найнялась тут за підпасича до одного скотаря полонинського в самому серці отсих гір та й пастушила собі, намагаючись далі од свого господаря триматись, щоб не зрадило мене ненароком волосся моє, як оце й тепер. Та шкода було моїх старань і зусиль — господар догадався-таки, що я не хлопець, і посіла його та сама грішна думка, що й слугу мого. А що доля не завше посилає нам і рятунок разом з бідою, то не знайшла я такої кручі, щоб і цього покруча з неї зіпхнути, і вирішила, що краще мені втекти і сховатись десь у пущі, аніж випручуватись від нього чи випрошуватись. Давай я тоді знову нетрями блукати і такого захисту шукати, де ніхто не заважав би мені з плачем і зітханнями благати Господа, щоб він змилосердився над моєю недолею і дав мені сили цюю біду перебідувати або послав мені смерть у цих пустельних місцях, щоб і згадки ніякої не лишилось про безталанну дівчину, що на неї безневинно стала слава й пішли поговори не тільки в рідному селі, а і в чужій чужині.

«Дон Кіхот» Розділ XXIX,

де оповідається, яким хитрим і мудрим способом одзволено нашого закоханого рицаря від суворої покути, що він на себе накинув

— Отеє вам, панове, і вся правдива повість моїх злигоднів — глядіть же й судіть тепер самі, чи не маю я достатньої причини для ще тяжчих зітхань, ще буйніших сліз, ще гіркіших слів, ніж ті, що ви тут бачили й чули. Пізнавши достоту, яке велике моє страждання, ви не будете марно втішати мене, бо ліків на нього немає. Я ж вас лише одного прошу (се ви легко можете і мусите зробити) — порадьте, де б мені довікувати віку без обави і опасу, що мене тії знайдуть, котрі так пильно шукають. Хоч і знаю я, що отець-мати люблять мене щиро і приймуть з дорогою душею, так соромно ж мені й подумати, що я з’явлюсь перед ними такою — краще десь світ за очі змандрувати, аніж бачити, як вони журяться, що я їм слави наробила, рутвяного віночка не доносила…

Сеє сказавши, Доротея замовкла і вся на личку спаленіла — зразу знати, що була то чула й сором’язлива душа. А послухащі душі жалем живим пойнялися і дивом великим дивували, що яка то вона нещасна. Парох хотів уже був словами своїми подати їй ради й розради, та Карденіо похопився поперед нього і спитав:

— То ви, сеньйоро, і єсть, виходить, красуня Доротея, єдина донька багатого Кленарда?

Здивувалась Доротея непомалу, почувши ім’я батька свого з уст такого злиденника (ми вже казали, що Карденіо в рам’ї ходив), і спитала в нього:

— А ви ж хто такий, чоловіче добрий, що знаєте, як панотця мого звати? Адже я, здається, оповідаючи про свою недолю, жодного разу його ймення не назвала.

— Я той безталанний,— відповів Карденіо,— що його Люсінда, як ви самі, сеньйоро, сказали, нарекла своїм мужем; я бездольний Карденіо, якого той самий лиходій, що вас у неславу ввів, ось бачите до чого довів — я обідраний, голий, безутішно сумовитий і, ще гірше од того, несамовитий: адже я тільки тоді при доброму розумі буваю, коли небо завволить повернути мені його на малу часинку. Я той, Доротеє, хто був свідком злочину, зробленого доном Фернандом, хто чув, як Люсінда дала згоду стати його малжонкою. Я той, кому не стало зваги діждатися, поки вона опритомніє, і дізнатися, що написано в листі, знайденому в неї на грудях, бо душа моя не здоліла всіх тих нещасть заразом винести. Терпець покинув мене — і я покинув той дім, лишивши господареві моєму листа, що він мав передати Люсінді, та й подався в ці пустельні місця, щоб тут уже й життя моє скінчити, що стало мені як смерть осоружне. Та доля не відібрала мені життя, лиш розум — може, вона берегла мене для сієї щасливої нагоди, що я з вами зустрівся. Коли правда все те, що ви тут розповіли (а я в тім не сумніваюсь), то дуже можливо, що нам обом судилося від неба по наших злигоднях таке щастя, якого ми й не сподівались; раз Люсінда не може одружитися з доном Фернандом, бо вона моя, і сама про те ясно заявила, а дон Фернандо не повинен її брати, бо він ваш, то маймо певну надію, що небо поверне нам наше: права наші залишаються в силі, вони ще не скасовані й не відчужені. І якщо є в нас така потіха, не на марній надії фундована, не на хибній уяві грунтована, то благаю вас, сеньйоро, дайте інший напрям благородним думкам вашим, перемініть наші наміри, як я гадаю перемінити свої, і сподівайтесь кращої долі. Присягаю вам словом рицарським і вірою християнською що не покину вас, поки ви не поєднаєтесь із доном Фернандом; якщо він по-доброму не захоче виконати свого супроти вас обов’язку, то, кори-стаючи з вольності своєї шляхетської, я викличу його на поєдинок, щоб у правому бою покарати його неправність; про власну кривду я не згадаю, нехай карає за неї праведнеє небо, мені ж тут на землі аби за вашу помститись.

Великим дивом дивувала Доротея, почувши, що сказав Карденіо; не знаючи, як подякувати йому за таку великодушність, вона вже хотіла до ніг йому припасти, щоб поцілувати, та він того не дозволив. Тоді зняв слово священик; похваливши Карденія за його благородний намір, він став обох їх просити і умовляти, щоб вони поїхали з ним до його села і там запаслися всім потрібним, а потім уже можна буде вирішити, чи їм шукати дона Фернанда, чи Доротею до батька-матері одвезти, чи як там уже краще прирозуміється. Карденіо і Доротея подякували йому і прийняли ті його ласкаві запросини.

Цилюрник, що до всього того пильно прислухався, теж докинув своє слово і з не меншою, ніж священик, готовністю запропонував їм свої послуги, а потім розповів коротенько про те, чого вони сюди заїхали, та про химерне Дон Кіхотове божевілля; тепер, казав, треба лиш почекати на джуру, що пішов по свого пана. Карденіо пригадав немов крізь сон свою сутичку з Дон Кіхотом і розказав про неї товариству, от забув тільки, з якої причини вона сталась. В цю хвилю вони почули якесь гукання, і священик з цирюльником зразу впізнали Санчів голос,— не знайшовши своїх супутників на тому місці, де він із ними розстався, джура кликав їх тепер гучно та зично. Вони рушили йому назустріч і спитали, що там чути з Дон Кіхотом; Санчо повідомив, що його пан, худий, блідий, голодний і напівголий (бо лише в самій сорочці), зітхає по володарці своїй Дульсінеї, і хоч він сказав, що Дульсінея велить йому негайно покинути ті гори і їхати до неї в Тобосо, рицар заявив, що не стане перед ясні її очі, допоки не звершить діянь, гідних і достойних її правдивої милості; як воно й далі так діятиметься, то не бачити йому ані імператорства, на яке він цілком заслуговує, ані того архієпископства, що пасувало б йому в крайньому разі,— отож нехай добре подумають, як його Звідси випровадити. Священик заспокоїв джуру: нехай він, мовляв, не турбується, бо вони таки визволять його звідси, чи по волі, чи по неволі. Тоді він розповів Карденієві та Доротеї, що надумали вони з цилюрником для того, аби вилікувати Дон Кіхота чи, принаймні, доправити його додому; на се Доротея сказала, що вона може вдати з себе скривджену панянку багато краще, ніж цилюрник; є в неї і вбрання відповідне, то все вийде дуже натурально. Тож нехай вони доручать їй цю роль, і вона успішно доведе той їх замір до скутку, бо читала багато рицарських романів і вельми добре знає, якими словами промовляють скривджені панянки, шукаючи оборони у мандрованих рицарів.

— Коли так,— сказав священик,— то нумо братися за діло. Доля вочевидячки сприяє нам: неждано-негадано одчинивши двері до вашого, панове, рятунку, вона воднораз і наше завдання непомалу полегшила.

Тоді Доротея добула хутенько з свого клунка пишну вовняну сукню та зелену альтембасову мантилью, а з шкатулки дістала коралі коштовні на шию та ще деякі клейноди; як убралася у все те, зразу на вельможну і багату панію схожа стала. Тії вбори і ще дещо, казала, захопила вона з дому про всяк випадок, тільки досі вони їй ще ні разу були не знадобились. Всі любували на неї, що яка то вона гарна та ладна, та гожа, і казали, що дон Фернандо дуже, мабуть, нетямущий чоловік, коли од такої кралі одкинувся; та найбільше дивувався Санчо Панса, бо йому здавалось (та так воно справді й було), що зроду ще такої красуні не бачив, тож і почав допитуватись у пароха, що то за сеньйора така вродлива і чого вона шукає в сих нетрях та хащах.

— Ся вродлива сеньйора, брате Санчо,— відповів парох,— то, щоб ти знав, по мужеському коліну пряма спадкоємиця великого царства Обізіянського; шукає ж тут вона твого пана,, бо хоче прохати у нього ласки і оборони: бачиш, її скривдив і образив якийсь лихий велетень, а що рицарська слава твого пана по всьому світу барзо оклична, то ся принцеса приїхала шукати його з самісінької Гвінеї.

— То добрий захід і щасливий знахід,— сказав на те Санчо Панса,— особливо як удасться моєму панові за ту кривду й наругу оддячити й одомстити, убивши того вражої матері велетня, що ваша велебність каже, а він його таки вб’є, як тільки де зустріне, хіба що то буде привиддя, бо привиддя мій пан не втне ані гич. Тільки знаєте, чого я хочу в вашої велебності ще попросити? Зробіть так, щоб панові моєму не захотілось іти в архієпископи, бо я того опасуюсь непомалу. Порадьте йому одружитися негайно з сією принцизною, тоді вже годі буде йому на архієпископство висвячуватись, одна дорога зостанеться — тільки на імператоря, а мені ж не чого й треба. Бо я вже, знаєте, туди й сюди думкою кидав: таки не випадає панові мойму на архієпископа йти, бо яке ж буде церкві з мене пуття, коли я чоловік жонатий, а заходжуватись тепер розлуку брати, щоб на хліби духовні сісти, то клопоту не обберешся: як не кажіть, а жінка, діти… Одне слово, панові мойму притьмом випада з сією принцизною оженитися,— не знаю, вибачайте, як її величають, то так і кажу.

— Зовуть її,— сказав парох,— принцеса Обізіяна; а як же ще має зватись, коли вона з Обізіянського царства?

— Та вже ж,— мовив Санчо,— не раз і я чув, що люди по тому місцю, де народились, прозиваються: того дражнять Педро де Алкала, сього Хуан де Уведа, а ще когось Дієго де Вальядолід. Тож, мабуть, і в тій Гвінеї цариці по свому царству йменуються.

— Певно що так,— сказав парох.— А щодо одруження твого пана, то я вже все, що можу, зроблю.

Санчо так зрадів із цієї обіцянки, як парох здивувався з джуриної простоти: отак уже запали йому в голову ті самі дурниці, що й Дон Кіхотові, коли й на хвильку не сумнівається, що пан його імператором стане.

Тим часом Доротея сіла вже на священикового мула, а цирюльник приладнав собі до лиця бороду з волового хвоста і сказав Санчові, щоб вів їх до Дон Кіхота. Вони попередили джуру, щоб той і знаку не подавав, що знає цилюрника й священика, бо від того залежить, чи стане його пан імператором, чи ні. Карденіо й священик не хотіли їх туди супроводити: юнак побоювався, що Дон Кіхот може пригадати їхню суперечку, священик вважав, що його присутність поки що не потрібна,— тож вони пропустили тих трьох уперед, а самі пішли назирцем позаду. Священик дав при цьому останні напутіння Доротеї, що їй робити; та відказала, хай не турбується, бо вона вчинить усе до цяти стеменно так, як вимагають і приписують рицарські романи.

За три чверті милі звідти серед безладного скалля та бескеття знайшли вони Дон Кіхота: наш рицар був уже вдягнений, лише не при збруї. Як побачила його Доротея (Санчо їй сказав, що то він і є), зразу вдарила свого ступака нагайкою, а за нею слідком потрюхикав бородатий голйборода; коли ж вони зблизились до Дон Кіхота, слуга зіскочив із мула і допоміг ізсісти Доротеї. Вона спішилась легко і жваво і тут же стала навколішки перед Дон Кіхотом, що марно силкувався її підвести. Не встаючи, вона такими промовила до нього словами:

— Я не встану з місця, о славетний і зацний рицарю, допоки ви з добротливості й великодушності своєї не приречете мені одної ласки, що буде за честь і славу персоні вашій і за велике благо найбарзо невтішній і наймоцно скривдженій дівиці на білому світі. Якщо й справді міць потужної вашої правиці відповідає розголосу несмертельної вашої слави, то повинні єсте вчинити ласку безталанниці, що з такого далекого краю прийшла на сяєво преславного імені вашого шукати ради й поради в своїй недолі.

— Я не дам ні слова одповіту, ясна панно,— одрік Дон Кіхот, і не буду слухати далі справи вашої, поки не рачите з землі встати.

— Ні-бо, не встану, пане рицарю,— сказала скривджена дівиця,— аж поки достойність ваша не прирече мою волю вчинити.

— Прирікаю і обіцяю,— промовив тоді Дон Кіхот,— якщо тільки од того не буде ущербку і шкоди королю моєму і рідному краєві, а також тій, що тримає в своїй руці ключ од мого серця і свободи моєї.

— Ані шкоди, ані ущербку жодного їм од того не станеться, пане мій і добродію! — відповіла бездольна дівиця.

Тут Санчо Панса підійшов до свого пана і сказав йому тихенько над ухо:

— Ваша милость сміло може обіцяти їй ту ласку, бо то, прошу пана, не яке й велике діло — убити якогось там велетюгу, а благає ж то вас ясновельможна принцизна Обізіяна, володарка царства Обізіянського із самої Ефтіопії.

— Хоч би хто вона була,— відповів Дон Кіхот,— я повинен так чинити, як велить мені рицарський мій обов’язок.

І, обернувшись уже до дівиці, промовив:

— Хай ваша пишна врода встане, бо я зволяю на тую ласку, о яку вашмость мене просити рачила.

— А прошу я у вас ось чого,— сказала дівиця.— Хай ваша великодушність їде за мною не гаючись, куди я її поведу, пообіцявши перше не шукати іншої якоїсь пригоди і не здаватись на інше якесь прохання, поки не помститься за мене на віроломцеві, що, знехтувавши всяке право людське і Боже, завладнав підступно моїм царством.

— Іще раз кажу, що ладен вашу волю вчинити,— проголосив Дон Кіхот,— отож, ясна панно, віднині ви можете забути журбу, що вас сушить, і підживити та підбадьорити вашу знебулу надію: з Божою помочею ся потужна правиця поверне вам незабавом царство ваше, і ви знову обіймете престол старожитньої і могутньої держави вашої, насукір і на зло всім супостатам, котрі хотіли б тому противитись. Нумо ж братися до діла, бо загай, кажуть, велику біду чинить.

Скривджена дівиця притьмом поривалась поцілувати йому руки, та Дон Кіхот яко ґречний і поштивий кавальєро не хтів того жодною мірою допустити: він підвів її і обійняв з великою ґречністю і поштивістю, а потім сказав Санчові підтягнути негайно на Росинантові попруги та подати всю збрую лицарську. Санчо миттю зняв ту лицарію, що на дереві, мов трофеї які, висіла, і, підтягнувши на коню попруги, узброїв не гаючись свого пана, а той, уже при повнім обладунку бувши, промовив:

— Ну, Боже благослови, рушаймо на допомогу сій ясновельможній панні!

Цирюльник стояв іще й досі навколішках і душив у собі сміх, що розбирав його, та, знай, притримував бороду, бо якби вона відпала, то, може, весь їхній добрий задум нанівець ізвівся б. Побачивши, що Дон Кіхот призволив уже на ту ласку і поривався якнайшвидше спевнити свою обіцянку, він підвівся і, підтримуючи другою рукою свою нібито пані, разом із Дон Кіхотом підсадив її на мула. Тоді Дон Кіхот скочив на Росинанта, а цирюльник ізліз на мула й собі, тільки Сан-чо мусив іти пішо: тут ізнов згадав він про Сірого, що йому вкрадено, але не вельми вже тим журився, бо гадав, що пан його туж-туж імператором стане, бо певне що ожениться з тою принцизною і сяде принаймні на обізіянський царський престол. Одне тільки його непутило, що царство теє десь аж у муринській землі і всі його підданці будуть чорні наголо; він, правда, хутко додумався, як тому лихові зарадити. “Що з того,— казав він собі,— що мої підданці будуть чорні? Наладую їх на кораблі, привезу в Гишпанію, продам за добрі гроші, готівкою візьму, вже ж не як, а за тії гроші куплю собі титул чи уряд який та й буду панувати в достатках до кінця віку. Тут, бра, тільки не зівай, а розуму та сприту в мене стане, щоб таке діло зорудувати; продам тих підданих як не тридцять, то, може, хоч десять тисячів душ, аби тільки добути, то вже легко збути, чи малих, чи великих. Хай і чорна то все чорнота, а матиму за них і срібла, і злота! Такий і Санчо, щоб грушку в попелі заспав, аякже!” І так його ті думки радували й тішили, що й піхотою чалапати заіграшки здавалось.

Карденіо й священик дивились на все те із-за хащуватих скель і не знали, як їм краще до них приєднатись; та із священика був неабиякий вигадько, і він хутко прирозумів, як їм із клопоту вийти: узяв ножиці, що носив із собою у піховці, обстриг швиденько Карденію бороду і дав йому свого сірого плаща та чорний пристібний ковнір, а сам зостався в одних штанях та камізельці,— і Карденіо так супроти колишнього змінився, що й сам себе в дзеркалі, певно, не впізнав би. Поки вони перевдягались, ті вже вперед поїхали, та вони все-таки перші на шлях вибрались, бо вершникам було не так-то й легко по хащах та бездоріжжю правитись. Одне слово, пішоходи вийшли з ущелини на рівнину, а як виїхав із гір Дон Кіхот із супутниками своїми, священик став приглядатись до нього пильно, немовбито впізнавав, а впізнавши, кинувся до нього з розкритими обіймами, вигукуючи:

— Видом видати доброго земляка мого, Дон Кіхота з Ламанчі! Чолом даю зерцалові рицарства, взоровзорові благородства, обороні й покрову всіх знедолених і скривджених, цвітові мандрованих витязів!

Кажучи сеє, він тулив собі до грудей ліве коліно Дон Кіхота; рицар же наш, здивований його словами і вчинками, став і собі пильно до нього придивлятися, а впізнавши, ніби аж перелякався і чимдуж силкувався злізти з коня, та священик не пускав його. Тоді Дон Кіхот промовив:

— Дозвольте, пане ліценціате: не випадає мені верхи їхати, коли така шановна особа, як ваша велебність, має йти пішки.

— Не можу на те жодною мірою пристати,— заперечив йому священик.— Вашій достойності саме й подобає на коні сидіти, бо, сидячи на коні, ви звершаєте діяння і подвиги, небачені досі в нашому віці; мені ж, смиренному священнослужителеві,’ досить буде й на забедри сісти до одного з сих добродіїв, що з вашою милостю на мулах мандрують (певна річ, коли вони на те погодяться),— і я уявлю собі, що підо мною крилатий Пегас чи зебруватий бахмат, на якому гуляв колись знаменитий мавр Мусарак, що лежить тепер, заворожений, в надрах Соломонової гори непоодаль від преславного города Комплута.

— Се мені якось не спало на думку, пане ліценціате,— сказав Дон Кіхот,— але я гадаю, що ясновельможна принцеса з ласки своєї велить слузі відступити вашеці сідло, а слуга й на забедрах може сісти, якщо тільки мул видержить.

— Гадаю, що видержить,— озвалась принцеса,— та, мабуть, я й не повинна сього моєму джурі наказувати, бо він у мене такий штивний і поштивий, що не попустить, аби духовна особа йшла пішки, коли є спромога верхи їхати.

— Безперечно,— погодився цилюрник.

Він зіскочив швиденько з мула й запропонував священикові сісти в сідло, що той і зробив, не чекаючи дальшої припрохи. Та мул той, на жаль, був найманий, а це все одно, що сказати — лихий на вдачу: коли цилюрник хотів сісти йому на крижі, він так вихонув задом, так бриконув ногами, що якби попав у груди чи в голову, майстер Ніколас прокляв би навіки оту виправу по Дон Кіхота. З переляку беркицьнувся цилюрник додолу, не дбаючи вже про бороду, а вона взяла й одлетіла; побачив він таке діло (що робити?) — затулив лице руками та й ну бідкатися, що зуби йому вибило. А Дон Кіхот, побачивши ті пелехи без шкіри й без крові на добрій відстані від лежачого слуги, вигукнув здивовано:

— Що за чудасія, Боже милий! Чи ти ба, як йому мул бороду зняв — мов одрізав, так гладко та рівно!

Побачивши священик, що хитрощі його можуть наяв вийти, підняв хутенько ту бороду й підбіг із нею до майстра Ніколаса, котрий іще лежав та знай бідкався, схопив його за голову, притулив собі до грудей ізнов бороду та й почав над ним слова якісь мимрити — нібито замову, щоб борода приросла, от побачать, мовляв, як добре все буде. Причепивши ж, одійшов од нього, а той ніби слуга і справді став такий здоровий і бородатий, як перше був. Здивувався тому Дон Кіхот непомалу і попросив священика, щоб той навчив його колись тії замови, бо вона, мабуть, не лише на відірвані бороди помічна, а й на щось інше: адже на місці вискубаних пелехів мали бути якісь подряпини чи садна, а вже ж то воно загоїлось, як борода приросла.

— Авжеж,— сказав священик і пообіцяв навчити його при нагоді тої замови.

Вони домовились, що зараз сяде на мула сам священик, а ті троє будуть мінятися з ним по черзі, поки доїдуть до корчми — до неї залишилось іще миль зо дві. От одна трійка — Дон Кіхот, принцеса й парох — сіла на ступаків своїх, а друга — Карденіо, цилюрник та Санчо Панса — пішки йти налагодилась; тоді Дон Кіхот обізвався до дівиці:

— Хай ваша велич, пані моя, обійме провід і веде нас, куди сама знає.

Та перше ніж вона заговорила, упав у річ священик:

— До якого царства гадає правитись ваша ясновельможність? Чи часом не до Обізіянського? Мабуть, що так, а як ні, то я нічого в тих царствах не тямлю.

Доротея, що вже раніше була з ним.ізмовилась, догадалась, що треба їй притакнути, і одрікла не вагаючись:

— Атож, пане, саме до цього царства і лежить мій шлях.

— А коли так,— похопився словом священик,— то ми проїдемо через наше село, а там ваша милость ізверне вже на Картагену, де з Божою помочею сяде на корабель і, як вітер буде погідний, а море спокійне й безбурне, то не мине й дев’яти років, як ви допливете до великого Сцитського (або, як дехто каже, Скіфського) озера,— од нього ж до вашого царства буде не більше, як сто днів дороги.

— Помиляєтесь, пане добродію,— заперечила принцеса,— ще нема двох років, як я звідти виїхала, і, хоч погода весь час була мені супротивна, я, як бачите, таки прибула сюди й знайшла того, кого так палко прагнула бачити — пана Дон Кіхота з Ламанчі, що його ім’я дійшло до слухів моїх, заледве я ступила на гишпанську землю; се ж то й порушило мене розшукати його, аби звіритись на його ласку і доручити мою справедливу справу мужності його звитяжної правиці.

— Годі про се,— промовив тут Дон Кіхот,— не треба мені хваління, бо на лестощі я не жадний; як же се й не лестощі, то все одно такі речі ображають мої цнотливі уші. Одне тільки можу сказати вам, пані моя: яка б уже там не була моя мужність, а коли вона в мене є, мушу вам служити, хоч би й душею мав наложити. Та то нехай на потім, а тепер я попрошу вас, пане ліценціате, поясніть мені з ласки вашої, як ви сюди втрапили отак-о — сам-один, без челяді, ще й легкома,— аж дивно мені якось.

— На се я відповім коротенько,— одказав священик.— Отож, пане мій Дон Кіхоте, знайте, що я разом із майстром Ніколасом, нашим спільним другом і цилюрником, рушив був до Севільї, де мав отримати гроші, котрі переслав мені родич один, що вже хтозна-відколи в Америку подався, і то гроші неабиякі: шістдесят тисяч песет, було б чим набити не один кисет. І от, як їхали ми вчора десь отут, напали на нас грабіжники і обдерли геть до шерстиночки — бачите, майстер Ні-колас мусив собі фальшиву бороду почепити, а сього молодика,— тут парох указав на Карденія,— то й зовсім догола обібрали. Подейкують околишні люди, що то були галерники, яких визволив десь отут-о якийсь одчайдушний сміливий чоловік: адже при них вартовики йшли з комісаром, а він їх усіх розпутав і розпустив. То був, напевне, якийсь божевільний або такий самий гультяй, як вони, лайдак без честі й поваги: адже він пустив вовків між вівці, лисиць на курей, а мух на мед. Насмілився, одне слово, зламати право і встати проти короля, свого природного пана й володаря, коли порушив отак мудрі його накази, надумав лишити галери без рук, без ніг, а ще й до того Святу Германда-ду наполохати, що вже стільки літ тихо спочивала,— укоїв таке діло, що й душі пагуба, і тілові пожитку нема.

Санчо, бачите, зразу ще розповів парохові та цилюрникові про пригоду з галерниками, що так славно випала його панові, і парох навмисне говорив отак, без обрізків, щоб подивитися, що скаже чи зробить Дон Кіхот. Наш рицар при кожнім слові аж на лиці мінився, та не важився признатись, що то він, а не хтось інший звільнив ту чесну компанію.

— Отож вони нас і пограбували,— закінчив свою розповідь священик,— нехай Господь милосердний простить тому, хто одвернув од них справедливую кару.