«Дон Кіхот» РОЗДІЛ LII
Про сутичку Дон Кіхота з козопасом та про незвичайну пригоду з покутниками, яку наш рицар довів у поті чола до переможного кінця
Всім слухачам припала до вподоби козопасова історія, та найбільше, мабуть, уподобав її каноник, що пильну звертав повсякчас увагу на манеру оповіді, властиву радше витонченому дворакові, аніж простому пастухові, тому й признав рацію парохові, котрий говорив допіру, що ліси й гори вчених викохують. Всі ж почали навперебій пропонувати свої послуги Євхенієві, та чи не найбільшу готовість проявив тут Дон Кіхот.
— Будь певен, брате козопасе,— промовив він,— що якби я мав змогу пускатися в пригоди, я без вагання рушив би в дорогу, щоб уладнати ваші справи: я викрав би Леандру з монастиря (безперечно, її тримають там силоміццю), не подивився б ані на старшу матір, ані на будь-кого іншого, хто зважився б мені опір ставити, і оддав би дівчину тобі напризволяще — під тією, однак, умовою, аби ти не чинив над нею на-сили ведлуг права рицарського. Та маю в Бозі надію, що влада злохит-рого чарівника не встоїть перед міццю чарівника доброхітного, тим і прирікаю тобі на майбутнє опіку свою і оборону, бо таке вже моє покликання — слабого захисти, безпомічного споможи.
Козопас подивився на нього, на вид його мізерний та одяг непишний, і здивовано спитав у цилюрника, що сидів коло нього:
— Добродію, що то воно за проява і проти чого се така мова?
— Та вже ж не хто інший,— відповів цилюрник,— як сам преславний Дон Кіхот з Ламанчі, нищитель кривди, відомститель за наругу, оборонець дівиць, гроза велетнів і звитяжець у битвах!
— Це ви щось таке сказали,— зауважив козопас,— як ото в рицарських романах пишеться, все таке робили мандровані тії рицарі, та здається мені, що або вашець жартує, або в сього добродія голова порожня.
— Ах ти ж, гультяю один! — вигукнув Дон Кіхот.— Сам ти безверхий і пустоголовий, а в мене розуму — двоє клало, третій утоптував, голова повніша, як живіт у тої ледащиці, що такого скурвого сина, як ти, на світ народила!
Та як не схопить буханця, що напохваті був, як не пожбурить із серця прямо в обличчя козопасові — геть-чисто носа йому розплющив! А козопас той жартів не знав; як побачив, що йому таку наругу вчинено, не зважав уже ані на килим, ані на обрус, ані на всіх обідальни-ків, скочив до рицаря та за горло — був би напевне задушив, якби не нагодився під ту саме хвилю Санчо Панса. Вірний джура порвав напасника за плечі і брязнув ним на той ніби стіл, аж тарілки всі та полумиски побились та’ почерепились, все питиме й їдиме попереверталось та порозливалось. Стрепенувся й Дон Кіхот, кинувся й собі на ко-зопаса, а той, заюшений, набравшись добрих носаків од Санча Панси, ліз рачки до ножа, замисливши криваву помсту. Каноник із парохом не дали йому, одначе, а цилюрник так діло підстроїв, що пастух підвернув під себе рицаря і так почав його гніздити, що бідолашний Дон Кіхот теж незгірше від нього паюхою вмився. Каноник із парохом аж за боки брались, а стражники аж підскакували з утіхи великої та підцьковували обох бійців, як ото собак підцьковують, коли між собою загризуться,— тільки Санчо Панса побивався дуже, що слуга каноників тримав його і не пускав пана рятувати.
Отак ті двоє кулачились, а ті всі раділи та втішались, на них дивлячись, коли це десь поблизу засурмило — сумно так та жалібно, аж усі в той бік погляди свої звернули. Та найбільше вразило те сурміння Дон Кіхота; лежачи несамохіть під козопасом, що добре таки його вимотлошив, він озвався до нього:
— Брате дияволе,— бо то таки не хто, як диявол, коли смілий такий та дужий, що мене поборов,— прошу тебе, замирімося на яку годину, бо жалібний гук тієї сурми, що долинув до мого слуху, кличе мене, здається, до нової якоїсь пригоди.
Козопас уже стомився, б’ючи, і змучився, дістаючи удари, то й пустив одразу Дон Кіхота, а рицар зірвався на рівні ноги і теж у той бік, що й усі, повернувся: там ішло попід горою людей якихось чимало, всі в білому, як ото буває, бичівники-покутники.
А треба сказати, що того року мов зав’язав хто хмари, не хотіли вони землі кропити, і по всіх навколишніх селах люди ходили з охре-стами, молебства правили та покуту чинили, благаючи Господа, аби отверз руки благостині своєї та ниспослав їм вологи живлющої. Оце ж і тепер ішов народ із ближнього села на прощу до скиту благочестивого, що на пригорі стояв через долину. Побачивши Дон Кіхот чудернацьке одіння покутників, не пригадав навіть, що йому не раз довелось таких зустрічати, а уявив собі, що то знов якась пригода трапляється — і кому ж, як не мандрованому рицареві, годиться в неї кинутись. Як же постеріг фігуру під чорним запиналом, що ті люди несли, то ще дужче в думці своїй упевнився, бо гадав, що то якась знакомита сеньйора, котру ці гультяї та розбишаки безенні ґвалтом схопили. Скоро та думка в голові йому шаснула, підскочив він жваво до Росинанта, що пасся тут же недалечко, зняв із сідла щита й вуздечку, загнуздав його і, попросивши в джури меча, сів верхи, нахопив щита на руку та й промовив до всіх присутніх зичним голосом:
— Тепер, чесне моє товариство, ви всі розумієте, як то важливо, що є на світі люди, що присвятили себе мандрованому рицарству. Тепер, кажу, ставши самовидцями визволення сієї полоненої сеньйори, ви розумієте, якої поваги й пошани варті мандровані рицарі.
По сім слові стиснув коня п’ятами (бо острог не мав) і повним галопом, бо на всім протязі цієї правдомовної історії Росинант інакше й не бігав — повним, кажу, галопом рвонув на покутників, хоч як стримували його каноник, парох та цилюрник. Шкода було їхньої мови, шкода було й Санчового гукання:
— Куди ж ви, пане Дон Кіхоте? Яка то нечиста сила підбурила вас проти нашої католицької віри? Та гляньте-бо краще, нехай мені те та се, коли то не покутники на прощу йдуть, а на ношах несуть Образ Святий Діви Нашої Пренепорочної. Зважайте, пане, що робите — от уже воістину сам не відає, що творить!
Та даремне розривався Санчо, Дон Кіхот його зовсім не чув, захоплений думкою якнайшвидше добратись до балахонників і визволити тую закутану в чорне сеньйору; та хоч би був і почув, то все одно не спинився б, самого короля не послухав би. От ізблизився він до процесії, спинив Росинанта, що й сам уже перепочинку ждав, і крикнув хрипким од збурення голосом:
— Гей, ви, що не з добра, мабуть, позакутували собі обличчя, стійте і слухайте, що маю казати!
Ті, що несли фігуру, спинилися перші, а один із чотирьох причетників, що літанію співали, побачивши чудородну Дон Кіхотову постать, Росинантову худорбу і всю сміхотворність цієї появи, відповів так:
— Пане брате, коли справді маєте щось казати, то кажіть-но швидше, бо ці ось братове тіло на собі роздирають, і не годиться нам зупинятись та слухати всякої мови, хіба що коротка буде річ, на два слова.
— Та я, коли хочете, і одним словом скажу,— промовив Дон Кіхот.— Отож негайно пустіть на волю сю прекрасну сеньйору, бо сльози її і вигляд смутний свідчать ясно і явно, що ви її ґвалтом кудись несете і якусь велику заподіяли їй кривду, а я, що прийшов на сей світ усяку кривду поборювати, не дозволю й не попущу вам кроку далі ступити, поки не приверну їй жаданої і заслуженої свободи.
Почувши тії речі Дон Кіхотові, вирішили всі, хто слухали його,. що то, певне, якийсь божевільний, і почали страшенно реготати, але той регіт іще більшого додав огню рицаревому гніву. Не говорячи більше ні слова, Дон Кіхот видобув меча і кинувся до ношів. Тоді один із носіїв, поставивши замісто себе запасного, схопив дрючка чи то сішку, на яких ноші під час перепочинку обпирають, вийшов назустріч напасникові. Дон Кіхот так кресонув мечем, що одним махом одтяв од того дрючка дві третини, але тим цурпалком, що йому в руках зостався, носій лулуснув рицаря по плечу, якого щит не міг захистити од грубої мужицької сили, і бідний Дон Кіхот грьопнувся з коня, як непишний.
Санчо Панса, який біг за ним позаду що є сили, гукнув до напасника, щоб не бив уже хоч лежачого, бо то, мовляв, мандрований і до того ж зачарований лицар, який, скільки живе, і мухи ніколи не скривдив. Хлоп таки й спинився — не того, що Санчо галасував, а того, що Дон Кіхот лежав і не ворушився; подумавши, що він убив його, носій підтикав поли своєї хламиди і рвонув навтікача, мов сугак той бистроногий.
Тут надбігло вже і все Дон Кіхотове товариство; як побачили покутники, що там і стражники з мушкетами на них ідуть, перелякались, щоб не було якої халепи, і збилися всі докупи, обставши кругом фігури; одкинули каптури, схопили бичі, а причетники свої свічники, та й зготовились до оборони, а як Бог дасть, то, може, й до нападу. Та доля так повернула, що все перемеженилось. Санчо, думаючи, що пана вбито, припав до нього і став голосити, вельми жалібно і вельми кумедно. А в цей час пароха впізнав другий священик, що з процесією йшов, і взаємний острах обох загонів зразу якось розвіявся. Наш парох оповів коротенько тамтому, хто такий був Дон Кіхот, і обидва вони з цілим гуртом покутників пішли дивитися, чи бідного рицаря вбито, чи він іще живий. А Санчо так над ним плакав, так заводив:
— О квіте лицарства! Поліг єси під києм і скінчив єси дні свої, що з таким великим провадив пожитком! О похвало свого роду, честе і славо цілої Ламанчі та й цілого світу! Як тебе не стало, опанують усю землю злороби лукавії, не боячися жадної за своє злоробство покари! О пане мій добрий, понад усіх Олександрів щедротний — за вісім місяців джурування дав єси мені найкращий острів, який будь-коли, опливало і омивало море! О, смиренний супроти пихатих і гордовитий супроти смиренних, неббю небезпек і терпію наруг, закоханий без причини, сподвижниче благих, споборниче лукавих, противниче мерзенних, одне слово, о, мандрований лицарю,— тим уже все сказано, що дається сказати!
Той Санчів завід та лемент одживив Дон Кіхота; першим словом рицар ось як обізвався:
— Хто жиє вдалині від тебе, найсолодша Дульсінеє, ще й над сюю тяжчої дознає муки! Допоможи мені, друже Санчо, злізти на зачарованого воза, бо на сідлі у Росинанта не всиджу, так мені отеє рамено потрощили.
— З дорогою душею, пане мій любий,— одказав Санчо.— Вертаймося мерщій у село разом із цими добродіями, що справді вам добро вдіяти бажають, а там уже злаштуємось до нового походу, з якого буде нам більше слави і вжитку.
— Добре говориш, Санчо,— зауважив Дон Кіхот,— нам і справді годиться переждати, поки минеться пагубний вплив світил, що нині владарюють.
Каноник, парох і цилюрник заявили, що кращої ради годі й придумати. Натішившись доволі з Санчової простоти, вони посадили Дон Кіхота на підводу, на якій він і перше їхав, покутники вишикувалися знову і рушили своєю дорогою; козопас попрощався з усіма; стражники не хотіли їхати далі, і парох заплатив їм, що був винен; каноник попросив пароха, аби подав йому звістку про те, що там станеться з Дон Кіхотом — чи вилікується він од тієї наруги, чи й далі химери гнутиме, а сам поїхав своєю путею. Одне слово, всі попрощались і роз’їхались хто куди. Зостались тільки парох із цилюрником, Дон Кіхот із Санчом та смирняга Росинант, що, подібно до пана свого, терпляче зносив усі недогоди.
Підвідчик запріг воли, підмостив Дон Кіхотові сіна та й поїхав поволеньки, по своєму звичаю, тією дорогою, що вказав йому парох. Десь аж на шостий день дотяглися вони до Дон Кіхотового села, під самий обід туди в’їхали. Була неділя, і на майдані, через який проїздив Дон Кіхот, юрмилось чимало народу. Всі кинулись дивитися, хто то їде, і, як упізнали земляка свого, дуже здивувались. Один хлопець побіг сказати клюшниці й небозі, що там пана їхнього й дядька на волах везуть, а він худющий такий та жовтий прямо на сіні лежить. Боже, як заголосили поштиві білі голови, аж жаль було слухати! Плакали, били себе в груди та кляли-проклинали ті мерзенні рицарські романи, і все те вибухло з новою силою, коли Дон Кіхот переступив рідний поріг.
Почувши про те, що Дон Кіхот повернувся, прибігла й Санчиха; вона вже знала, що чоловік їздив із паном за джуру, і як тільки його побачила, першим словом спитала, чи осел здоровий. На те відказав Санчо, що осел краще мається, ніж його хазяїн.
— Хвала ж тобі, Господи, за велику ласку! — вигукнула молодиця.— А тепер скажи мені, чоловіченьку, чи багато ж ти там заджуру-вав? Чи привіз же ти мені хоч на плахту нову? Чи купив діткам черевички?
— Сього я не купив,— одказав Санчо,— зате, жіночко, привіз щось краще й дорожче.
— Ой, яка ж я рада! — сокоріла жінка.— Покажи мерщій оте краще та дорожче, дружино моя, хай я собі хоч серце розвеселю, а то воно геть стужилося, що ти так довго десь барився.
— Дома покажу,— відповів Санчо,— поки що здобрій, жінко, і цим, а от уже вдруге на пригоди пустимось і Бог нам погодить, то сама побачиш: вийду я на грапа або на губернаторя, острів мені дадуть, і то не дрантивий який-небудь, а щонайкращий.
— Коли б то Бог дав, чоловіченьку, таке діло нам он як знадобиться! Тільки скажи мені, будь ласкав, що воно за острів, бо я його не тямлю.
— Не ослячим язиком мед лизати,— одказав Санчо.— Слушного часу втямиш, жінко, усе, сама здивуєшся, як тебе васали вельможною величати будуть.
— Що це ти верзеш, Санчо, які там вельможества, які острови, які васали? — вигукнула Хуана Панса (так звали Санчову дружину: вона не з одного була роду, та в Ламанчі звичай такий, що жінки на чоловікове прізвище переходять).
— Ба яка швидка, все зразу хоче знати! Не хапайся, Хуано, досить, що кажу тобі правду, а поки що тримай язик за зубами. Ех, щоб ти знала, як то любо та мило джурою почесним бути при якомусь мандро-ваному лицареві, шукачеві пригод! Правда, частіше то воно такі пригоди випадають, що не дуже-то й хотілось: на сто тільки одна буде добра, а то все наверле. Це я й на собі досвідчив, бо вже мене і на ковдрі гойдано, і по ребрах гладжено… А все-таки любота: ідеш собі, пригод виглядаючи, по горах блукаєш, по лісах тиняєшся, на скелі вилазиш, у замках гостюєш, у корчмі якій-хотя ночуєш, і за те ані шеляга ламаного нікому не платиш!
Такі розмови провадив Санчо Панса з жінкою своєю Хуаною, а тим часом клюшниця та небога Дон Кіхотові клопоталися коло нього, роздягали та в ліжко старосвітське його вкладали. Він же поглядав на них зизом і ніяк не міг уторопати, де це він і що з ним діється. Парох наказував небозі, аби добре дядька доглядала, а найпаче пильнувала, щоб він знов, буває, не втік; він розповів жінкам, з якою тяжкою бідою допровадили вони його додому. Тут вони обидві знову залементували, знов почали клясти рицарські романи та молити Бога, щоб він послав у геєну огненну всіх писак, що такі брехні безглузді складають. Парох пішов, а вони довго ще сиділи стривожені й збентежені, думаючи про те, що скоро пан їхній і дядько трохи оклигає, зараз же знову од них утече. Так же воно потім і сталось, як вони гадали.
Проте автор сієї історії, хоть і пошукував пильно та старанно відомостей про подвиги Дон Кіхота, що він звершив їх у третій свій виїзд, не спромігся напасти на будь-який слід, принаймні в автентичних писемних джерелах. Єдина з усного переказу заховалася в Ламанчі згадка, що за третім разом подався Дон Кіхот до Сарагоси і брав участь у славнозвісних турнірах, що вряджалися в тому місті; там сталися з ним події, гідні його відваги та світлого розуму. Про смерть його та кончину автор теж був би ніколи не довідався, якби щаслива нагода не звела його з одним старезним лікарем; у того лікаря була олив’яна скринька, знайдена, як він казав, у підмурівку стародавньої розваленої каплиці, як її почали обновляти. В тій скриньці виявлено пергамени, на яких готичним письмом, а гишпанською мовою були написані вірші, що оспівували різні бойові подвиги нашого героя, вроду Дульсінеї Тобоської, прикмети Росинанта, вірність Санча Панси та гробницю самого Дон Кіхота; було там також кілька епітафій та похвальних слів про його життя і звичаї. Правдомовний автор сієї незвичайної і небувалої історії наводить наприконеччі ті вірші які вдалося відчитати й переписати начисто. В нагороду за той величезний труд, який він поклав на розшуки й досліди в ламанчських архівах, аби згадану історію на світ Божий видобути, автор просить у читальників лише одного — щоб вони прийняли його твір з такою довірою, з якою люди розумні ставляться до рицарських романів, що великою нині тішаться славою. Се буде для нього справжньою відрадою, нагородою і заохотою до пошуків і оголошення друком інших історій, нехай і не таких правдивих, та зате не менш цікавих і вигадливих.
Перші слова, написані на пергамені, що виявлено в олив’яній скриньці, були такі:
Академіки з Аргамасільї, містечка в Ламанчі,
на життя і смерть доблесного Дон Кіхота з Ламанчі
(написали таке)
ЧОРНОМАЗА, АКАДЕМІКА АРГАМАСІЛЬСЬКОГО, НА ГРОБНИЦЮ ДОН КІХОТА
ЕПІТАФІЯ
Дивак, чиї химери багатіші
За славлені Язонові трофеї;
Мудрець, чиї закручені ідеї
За флюгера колючого верткіші;
Вояк, чиї звитяги всіх гучніші
Лунають від Ламанчі до Мореї;
Співець краси і цноти Дульсінеї,
Чиї пісні в віках найголосніші;
Той, хто заткнув за пояс Амадісів,
Той, хто вбачав пігмея у гіганті,
Слугуючи Венері та Беллоні;
Той, хто лишив позаду Бельянісів,
Той, хто блукав верхом на Росинанті,
Тут опочив у праотецькім лоні.
МИСКОЛИЗА, АКАДЕМІКА АРГАМАСІЛЬСЬКОГО, НА ХВАЛУ ДУЛЬСІНЕЇ ТОБОСЬКІЙ.
СОНЕТ
Зирнувши на цей вид і стан дорідний,
Приваблений дебелістю своєю,
Тобоську ти впізнаєш Дульсінею,
Якою марив наш гідальго гідний,
Задля якої він топтав безплідний
Схил Сьєрри Нефи, а слідом за нею
Зело Монтьєля й пишную лілею
Аранхуеса, стомлений і блідний.
Дочасну згубу доля їм судила:
Зів’янула красуня, цвіт чарівний,
Сконав і славний рицар наш мандрівний;
Вона з красою у землі зітліла,
А він, оживши в брилі мармуровій,
Усе ж не втік оман і зрад любові.
ЧУДОТВОРА, НАЙДОТЕПНІШОГО АКАДЕМІКА АРГАМАСІЛЬСЬКОГО, НА ХВАЛУ РОСИНАНТОВІ, КОНЕВІ ДОН КІХОТА З ЛАМАНЧІ
СОНЕТ
На збагренім Беллоною грізною
Гордливім адамантовім престолі
Із силою, не знаною ніколи,
Ламанчець стяг зметнув над головою.
Бере він меч, свою незрадну зброю,
Жахливу в рубці, різанні й уколі,
— І вже шукає муза мимоволі
Новітній склад новітньому герою.
Якщо живі в Британії ще згадки
Про Амадіса, що його нащадки
Блискуче відродили грецьку славу,
То подвиги й тріумфи Дон Кіхота
Іще гучніші — їх ярка пишнота
Уславила Ламанчу величаву.
Коли вже й Росинантові не сором
Рівнятись із преславним Брільядором,
— То невмирущий рицар наш по праву.
СКАЛОЗУБА, АКАДЕМІКА АРГАМАСІЛЬСЬКОГО, САНЧУ ПАНСІ
СОНЕТ
От Санчо Панса. Він малий на зріст,
Але великий духом — дивне диво!
Своєму пану він служив правдиво,
Вкладаючи в ту службу весь свій хист.
Він графом стати міг, та світу злість
Надію ту підрізала зрадливо,
Бо світ дививсь на щиру душу криво,
От-от, здавалось, і осла він з’їсть,
Створіння мирне, на якім цей воїн,
Хвали щонайгучнішої достоїн,
За Росинантом поспішав баским.
Оманливі надії, цвіт рожевий,
Як мимо нас у далеч спішите ви
І в безвісті зникаєте, як дим!
ЧОРТОГОНА, АКАДЕМІКА АРГАМАСІЛЬСЬКОГО, НА ГРОБНИЦЮ ДОН КІХОТА
ЕПІТАФІЯ
Тут спочинув Дон Кіхот,
Був він рицарем мандрівним,
Шляхом рівним чи нерівним
їздив і шукав пригод.
Санчо Панса простачок
Спочиває рядом з паном;
Був він вірним і слухняним,
Зброєносцям всім зразок.
ДАРМОГРАЯ, АКАДЕМІКА АРГАМАСІЛЬСЬКОГО, НА ГРОБНИЦЮ ДУЛЬСІНЕЇ ТОБОСЬКОІ
ЕПІТАФІЯ
Тут спочила Дульсінея,
Дівка добра, пишнотіла,
Люта смерть її скосила,
І взялась вона землею.
Роду чесного, простого,
Це була сама чеснота,
Дама серця Дон Кіхота
І краса села свойого.
Оце і всі вірші, які пощастило нам відчитати; решту рукописів понадточував шашель, і їх передано одному академікові, аби він розшифрував їх чи дав принаймні свої кон’єктури. Є відомості, що коштом невсипущої і ретельної праці він таки спромігся це зробити і має намір огласити ті творіння друком в надії на третій виїзд Дон Кіхота.
Forse altri cantera con miglior plettro. (Хтось інший, може, краще оспіває).
Кінець першій частині
«Дон Кіхот» Примітки
ПРИСВЯТА
Дук Бехарський — Дон Алонсо Дієго Лопес де Суньїга-і-Сотомайор, багатий гранд іспанський, відомий меценат; надій, що їх Сервантес покладав на нього в зв’язку з друком “Дон Кіхота”, не виправдав. Його імені в подальшій творчості письменника вже не зустрічається.
ПЕРЕДНЄ СЛОВО
…народилося воно в темниці…— Свідчення того, що Сервантес або задумав свою книгу, або почав її писати в севільському ув’язненні 1597 року.
…проспавши стільки років у мовчанці забуття…— Сервантес нічого не публікував від 1585 року, коли вийшов у світ його роман “Галатея” і була поставлена в театрі комедія “Переполох”.
Святий Тома — Фома (Тома) Аквінський (1225 або 1226-1274) — італійський богослов і філософ, автор трактату “Сума теології”. Вчення його, так званий томізм, став офіційною філософією католицької церкви.
Зоїл — давньогрецький філософ і ритор IV в. до н. є. В минулому столітті зоїлом стали називати прискіпливого, недоброзичливого і в’їдливого критика.
Зевксид — давньогрецький художник V-IV вв. до н. є. Творів не збереглося.
Іван Індійський — володар легендарного царства чи то в Азії, чи то в Африці.
Цісар Трапезонтський — володар держави на території нинішньої Туреччини в 1204— 1461 роках зі столицею Трапезонт (сучасний Трабзон).
Граматик — учений тлумач давньогрецької й латинської поезії.
Как — в античній міфології велетень з трьома головами, убитий Гераклом, Вулкановим сином.
Єпископ Мондоньєдський — іспанський прелат і письменник Антоніо де Гевара (1490-1548), сповідник та хроніст Карла І; жіночі імена Ламія, Лаіда та Флора згадуються в його “Інтимних записках”.
Медея — у грецькій міфології донька колхідського царя, допомогла аргонавтам добути золоте руно. Коли Ясон зрадив її, вона вбила суперницю і двох дітей від Ясона. Образ Медеї дістав розвиток в літературі, зокрема в Овідія.
Каліпсо — у грецькій міфології одна з німф.
Цірцея (Кіркея) — у грецькій міфології чарівниця з острова Ея, яка обернула на свиней одіссеєвих супутників.
Юлій Цезар у своїх “Записках”… — Римський імператор Гай Юлій Цезар (100— 44 до н. є.), який написав книгу про свій похід на Галію “Записки про гальську війну”.
Плутарх — давньогрецький письменник та історик (бл. 45-бл. 127). Написав 50 біографій славетних греків і римлян під назвою “Порівняльні життєписи”.
Леон Юдей — автор трактату “Бесіди про кохання”, написаного наприкінці XV в. італійською мовою.
Фонсека — Крістобаль де Фонсека (1550-1621) —а вгустинський чернець, автор трактату “Любов до Бога” (1592).
Монтьєльський повіт — місцевість у Ламанчі.
Урганда — чаклунка з роману “Амадіс Гальський”. Баламуткою прозвана за те, що часто змінювала свою подобу.
Роланд Несамовитий — герой однойменної поеми італійського поета Лодовіко Аріосто (1474-1533).
Альвар де Луна (Альваро де Луна; 1388-1453) — іспанський письменник і войовник, улюбленець короля Хуана II, страчений на ешафоті.
Ганнібал — карфагенський полководець (бл. 247-183 до н. є.); під час 2-ї Пунічної війни перейшов через Альпи.
Франціск— король французький з династії Валуа (1494-1547); потрапив на цілий рік у полон до іспанців після поразки під Павіею.
Латіно — Хуан Латіно, мурин (негр), який здобув освіту в домі одного іспанського гранда й викладав у Гранадському університеті.
Бідна Скеля — натяк на героя однойменного роману “Амадіс Гальський”, який зцілювався від любовної туги в монастирі на Бідній Скелі.
Дон Бельяніс Грецький — персонаж героїчного рицарського циклу.
Оріана — коханка Амадіса Гальського.
Вільядьего — герой іспанської примовки “Вільядьєго — тільки підошвами кресати”.
“Селестіна” — або “Трагікомедія Салісто і Малібеї” — твір славетного іспанського письменника Фернандо де Рохаса (1466-1541).
Баб’єка — улюблений кінь Сіда (1030-1099), одного з ватажків реконкісти — відвоювання іспанських земель у загарбників арабів.
Ласарільйо — пахолок, який став крутієм у боротьбі за шматок хліба, герой першого крутійського роману “Життя Ласарільйо з Тормеса, його пригоди і знегоди” ‘(1554).
Анжеліка — героїня поеми Аріосто “Роланд Несамовитий”.
Кларідьяна — героїня рицарського роману “Рицар Феб”.
Солісдан — анаграма Лассіндо, персонажа “Амадіса Гальського”.
РОЗДІЛ І
Фелісіян де Сільва — іспанський письменник XVI в., автор романів “Друга комедія Селестіни”, “Амадіс Гальський”, “Флорісель де Нікея”.
Кавальєре — іспанський шляхтич.
Сігуенса — іспанське містечко з невеликим університетом.
Пальмерін Англійський — герой однойменного рицарського роману.
Рицар Полум’яного Меча — прізвисько Амадіса Грецького.
Бернардо дель Карпіо — іспанський легендарний герой.
Роланд — герой “Пісні про Роланда” та багатьох переказів.
Моргант — герой-велетень з поеми Пульчі (1432-1484), флорентійського поета.
Рінальд Монтальбанський (по-італійському Рінальдо) — герой рицарської поеми Тассо (1544-1595), одного з найбільших італійських поетів.
Ганелон — персонаж “Пісні про Роланда”, зрадник. Гонелла — блазень герцога феррарського, їздив верхи на шкапі.
РОЗДІЛ II
Кастелян — управитель замку.
В мене вбори — ясна збруя, бій завзятий — то мій спочив…— Рядки з відомого іспанського романсу.
Ваше ложе — твердий камінь, вартування — то ваш сон… — Слова з того ж таки романсу.
Ланцелот — рицар “Круглого столу”. Реал — старовинна іспанська монета.
РОЗДІЛ V
Балду’ін, Карло Малий, маркіз Мантуанський — герої французьких середньовічних поем.
Абіндарраес — мавр, герой однойменного оповідання.
Абенсераг — представник відомої арабської династії.
Дванадцять Перів Франції — дванадцять паладинів (рицарів) Карла Великого.
Дев’ять Мужів Слави — себто Ісус Навін, Давид, Юда Макаввей, Олександр Македонський, Гектор, Юлій Цезар, король Артур, Карло Великий, Готфрід Бульйонський.
РОЗДІЛ VI
Правдомовний дієписець Турпін — легендарний архієпископ французький; йому приписують авторство літописів, присвячених подвигам Карла Великого.
Маттео Боярдо-італійський поет (1441 —1494), автор рицарських поем “Роланд закоханий” та “Пісенника”.
…капітанові пробачити… — Мається на увазі посередній перекладач поеми “Роланд Несамовитий” Херонімо де Урреа.
“Бернардо дель Карпіо” — поема Агустіна Алонсо, іспанського поета XVI а
“Ронсеваль” — поема валенсійського поета Франсіско Гаррідо Вільєни невисокої художньої вартості.
Повість про славного рицаря Тиранта Білого. — Мається на увазі кастільський переклад, опублікований 1511 року, з каталанського оригіналу. В цьому героїчному романі даються взнаки елементи бурлеску.
“Пастух Філіди” — роман Луїса Гальвеса де Монтальво (1549-1591), надрукований у Мадріді 1582 року.
“Скарбона розмаїтих поезій” — віршована збірка Педро де Падільї, сучасника Сервантеса.
“Сльози Анджеліки”— поема Бараона де Сото (1586).
РОЗДІЛ VII
“Каролея” або “Карлеада” — поема Херонімо Семпере, присвячена королю Карлу Великому (1560).
“Лев Гишпанський” — поема Педро де ла Весільї Кастельяноса, надрукована в Са-ламанці 1586 року.
“Цісареві діяння” — цю поему написав не Луїс де Авіла, як указано в романі, а дон Луїс Сапата.
Фрестон — персонаж роману “Дон Бельяніс Грецький”.
РОЗДІЛ VIII
Бріарей — у грецькій міфології один з титанів, що повстали проти богів. Мав сто рук.
Цикорна вода — вживалася в часи Сервантеса як снодійне.
Ну що ж, побачим, хто кого, як сказав Аграхес… — Аграхес — персонаж роману “Амадіс Гальський”.
…про те дізнаєтесь з другої книги.— Перша частина “Дон Кіхота” складалася з чотирьох книг.
РОЗДІЛ X
Свята Германдада — святе братство, поліція інквізиції. Ф’єрабрас — легендарний емір єгипетський, винахідник чудотворного бальзаму.
Мамбріновий шолом — золотий шолом мавританського царя Мамбріна оберігав його від ран. Мамбрін — герой рицарських поем Аріосто та Больярдо.
Сакріпант — герой згаданих поем, хвалько і чванько.
Альбрака — замок на скелі, притулок Анджеліки Прекрасної, героїні поеми “Роланд Закоханий”.
Собрадіське королівство — королівство, змальоване в романі “Амадіс Гальський”.
РОЗДІЛ XIII
Король Артур — легендарний король англійський, герой середньовічних переказів.
Брати-картезіянці — ченці, які обреклися оброком мовчання. С. 74. Дзербін — персонаж аріостового “Роланда Несамовитого”. Скоробагатьки ларедські — так називали тих, хто забагатів на торгівлі з Америкою. С. 75. Цезар Август — імператор римський (27 до н. є.— 14 н. є.).
Божественний мантуанець — себто римський поет Вергілій (70-19 до н. є.), родом з Мантуї.
РОЗДІЛ XIV
Бетіс — так колись називалася річка Гвадалквівір.
Тантал — у грецькій міфології фрігійський цар, засуджений за розголошення таємниці мучитися спрагою й голодом.
Сізіф — у грецькій міфології корінфський цар, засуджений підіймати на гору камінь, який одразу ж скочувався вниз.
Данаїди — у грецькій міфології дочки Даная, скарані за вбивство своїх чоловіків; вони були змушені наливати в підземному царстві бездонну бочку.
Тітій — у грецькій міфології велетень, скинутий за гріхи до підземного царства, і там коршаки довбали йому печінку.
Іксіон — у грецькій міфології фессалійський цар, засуджений за гріхи вічно крутитися на колесі вогненнім.
Цербер (Кербер) — у грецькій міфології лютий пес триголовий, сторож біля входу до царства попідземного.
Неправедний Нерон — імператор римський (37-68). За переказами, палій Рима.
Невдячна дочка Тарквінія. — Над батьком поглумилася не донька, а дружина Тар-квінія Гордого.
РОЗДІЛ XV
Старий Силен — у грецькій міфології вихованець і супутник Діоніса, веселий, добродушний, завжди хмільний дід з міхом вина.
Стобрамне місто — Фіви, столиця Беотії.
РОЗДІЛ XVI
Граф Томільяс — персонаж рицарського роману.
РОЗДІЛ XVIII
Трапобана — так колись називався острів Шрі-Ланка.
РОЗДІЛ XXIII
…уже мені ті братські стріли, здається, в ушу дзижчать! — Служителі Святої Германдади прив’язували злочинців до стовпа й стріляли в них з лука.
РОЗДІЛ XXIV
Тісба — персонаж Овідієвих “Метаморфоз”, кохана Пірама.
РОЗДІЛ XXV
Цар Гісоп.— Санчо має на увазі Езопа (VI в. до н. є.), давньогрецького байкаря.
Медор — персонаж Аріостової поеми “Роланд Несамовитий”.
Астольф — персонаж цієї ж поеми, поеми “Роланд Несамовитий”. Гіпогриф — наполовину кінь, наполовину гриф. Фронтин — крилатий кінь. Брадамант — персонаж поеми “Роланд Несамовитий”.
Амарілла, Філіда, Сільвія, Діана, Галатея — персонажі пасторальних романів.
Лукреція — римлянка зі знатного роду Тарквініїв, уславилася сміливістю та цнотливістю.
…як Тезей по нитці в крітському лабіринті. — Грецький герой Тезей (Тесей) вибрався з лабіринту Мінотавра по нитці, яку йому дала кохана Аріадна.
РОЗДІЛ XXVI
Аграмант — персонаж поеми “Роланд Несамовитий”.
Фавни, сильвани — у римській міфології боги лісів і полів.
РОЗДІЛ XXVII
Марій — римський консул, суперник Сулли.
Катіліна — римський претор, намагався захопити владу. Змова була викрита Ціцероном у 63 р. до н. є.
Сулла — римський полководець, консул (138-78 до н. є.), після громадянської війни з Марієм — диктатор.
Юліан (або Хуліан).— Граф Хуліан закликав арабів до Іспанії, щоб помститися, королю.
РОЗДІЛ XXXI
…немов циганський осел із живим сріблом в ушах…— Сервантесові сучасники вірили, що цигани, торгуючи кіньми, вливали їм живе срібло (ртуть) у вуха, щоб коні басували.
РОЗДІЛ XXXIII
… на спробу з чарою, од якої обачно відмовився мудрий Рінальдо… — В поемі Аріосто “Роланд Несамовитий” той, хто пив вино з чудодійної чари, завжди обхлюпувався, коли дружина його зраджувала.
Даная — у грецькій міфології донька аргоського царя Акрісія. Цар, щоб уникнути напророченої загибелі доньки від руки онука, посадив Данаю у неприступну мідяну вежу. Проте Зевс зумів проникнути в вежу у вигляді золотого дощу.
РОЗДІЛ XXXVII
Сцілла і Харібда (Скилла і Харібда) — у грецькій міфології два чудовиська, що жили обабіч вузької протоки й пожирали тих, хто плив цією протокою.
РОЗДІЛ XXXIX
…Дук Альба — іспанський полководець, правитель Фландрії. Намагався задушити фландрську революцію.
Егмонт, Горн — графи, лідери фландрської опозиції герцогу Альбі; загинули на ешафоті.
Діего де Урбіна — командир загону, в якому воював Сервантес.
…довелось мені бути в тому славетному поході… — На прикладі цього героя Сервантес розповідає про свою долю: участь у битві іспано-венеціанського флоту проти турецького під Лепанто, поранення і полон.
Корсар Рудобородько — адмірал флоту турецького, займався піратством. Мулей — звання, яке давалося в арабів високим особам.
РОЗДІЛ XL
…гишпанський вояк на прізвище Сааведра — себто сам Сервантес.
РОЗДІЛ XLI
Раїс (арраїс) — командир над веслярами (араб.).
РОЗДІЛ XLII
Авдитор — чиновник суду.
РОЗДІЛ XLIII
Палінур — стерничий у троянців.
Триобразне світило — тобто місяць, що з’являється в трьох кватирах (фазах).
Феб-Аполлон — у грецькій міфології сонце, що об’їжджає небо на золотій колісниці.
Вітронога гордівниця — у грецькій міфології Дафна, німфа, переслідувана закоханим у неї Фебом-Аполлоном; попросила свого батька, річкового бога Пенея, рятунку, і той обернув її на лавр.
…навіть пасмо Медузиного волосся…— Ідеться про Медузу-Горгону; у грецькій міфології це чудовисько, на голові в якого замість волосся були гадюки.
…на голові берло, а на руках корону… — В часи Сервантеса злочинцям випалювано корону на руках.
РОЗДІЛ XLV
…ті чвари, що колотили колись Аграмантовим табором… — Ідеться про колотнечу, наслану архангелом Михаїлом на табір царя Аграманта, чиє військо облягало Париж. Замирив заколотників цар Собрін (епізод з “Роланда Несамовитого”).
РОЗДІЛ XLVI
…умиротворене Октавіянове царство… — Октавіян Август — цісар римський: поклав край громадянській війні, перемігши полководця Антонія та царицю єгипетську Клеопатру.
РОЗДІЛ XLVII
“Повість про Рінконета й Кортаділья” — твір Сервантеса з його “Повчальних оповідок”.
Каноник — настоятель собору.
Брамін — жрець; гімнософіст — член індуської секти.
Мілетські баєчки — збірка любовних оповідок.
Птолемей — давньогрецький астроном, творець геоцентричної системи, автор трактатів “Альмагест”, “Географія” та ін.
Марко Поло — італійський землепроходець (бл. 1254-1324), довгі роки жив у Китаї.
Зрада Сінона.— Сінон — грек, який переконав троянців упустити в місто дерев’яного коня, в чиєму череві ховалися греки.
Евріал — Енеїв товариш.
Зопір — перс, який покалічив сам себе, щоб допомогти своєму царю Дарію.
РОЗДІЛ XLVIIІ
Два царі поетів — грек і римлянин.— Гомер і Вергілій.
“Ізабела”, “Філіда” та “Олександра” — п’єси іспанського драматурга Леперсіо Леонардо де Архенсола (1562-1613).
“Покарана невдячність” — п’єса Лопе де Веги. “Нумансія” — п’єса Сервантеса. “Закоханий купець” — п’єса Гаспара де Агілара (1561 — 1613). “Доброзичлива суперниця”— п’єса франсіско Тарреги (1554-1602).
Туллій казав колись… — Марк Туллій Ціцерон.
Пепін (Піпін) — Піпін III Короткий, король франкський (751-768).
Карло Великий — король франкський (800-814), імператор з династії Каролінгів.
Цісар Іраклій — імператор візантійський (610-641).
РОЗДІЛ XLIX
Лузітанія — давня назва Португалії.
Віріат — пастух лузітанського племені, ватажок антиримського повстання (151 — 140 до н. є.).
Граф Фернан Гонсалес — визволитель Кастілії з-під ярма сарацинів.
Гонсало Фернандес (Кордовський) — полководець іспанський, прозваний “Великим Капітаном”.
Флоріпеда та Гвідон Бургундський.— Флоріпеда, донька мавританського адмірала, дала притулок Гвідону Бургундському, покохавши його (епізод з переказів про Дванадцять Перів Франції).
Мантібельський міст — міст у володіннях згаданого мавританського адмірала; його охороняв велетень.
Гверін (Гварін) Скупий — персонаж циклу італійських рицарських романів.
Святий Грааль — кубок з кров’ю Христовою, на пошуки якого вирушали середньовічні рицарі.
Трістан та королева Ізольда — кохання цієї пари оспіване в численних середньовічних творах.
РОЗДІЛ LII
Язон (Ясон) — у грецькій міфології ватаг аргонавтів, що вирушили по золоте руно, яке вони добули з допомогою чарунки Медеї.
Беллона — в римській міфології богиня війни; зображувалася з мечем чи батогом.
Брільядор — кінь Роланда Несамовитого.
Анатоль Перепадя
