«Диваки» Борис Комар читати текст повністю онлайн. Повість «Диваки» була написана у 1974році.
Борис Комар «Диваки» читати
«Диваки» І ЯКЕ ЇЙ ДІЛО?
Хлопці ще здалеку, тільки-но виповзли з яру на косогір, упізнали яблуню. Як і розповідав Олег, вона була схожа на тополю. Стовбур рівний-рівний, і гілля рівне, притиснене до стовбура. Жовті з червоними боками яблука здавалися іграшковими.
— Таки не збрехав, справді гарна, — сказав задоволено Микола.
— Як новорічна ялинка, — докинув Сашко.
Навіть Кудлай принишк біля них, ніби теж милувався її красою.
— Значить, так, — підвівся на коліна Микола. — Підбіжимо, швидко нарвемо і гайда назад, у яр.
— Може, разом не треба? — завагався Сашко. — Може, спочатку один хтось рватиме, а другий буде на сторожі. Тоді…
— Навіщо? — не дав доказати Микола. — Бачиш — нікого не видно, ні Шморгуна, ні дідуся Артема. Мабуть, у курінь поховалися од спеки.
— Ну, нехай буде по-твоєму, — згодився Сашко.
Мить — і хлопці вже біля яблуні. Миколі добре: високий, довгорукий, дістає до яблук. Сашко ж низький, став навшпиньки, зірвав одне, друге і все. Але Микола не такий, щоб лише про себе дбати, він завжди допоможе й іншому. Ось і цього разу виручив свого друга. Нагнув гілку, покликав:
— Іди рви.
Обірвали її вдвох, Микола хотів іще одну нахилити, а вона — трісь! — і відчахнулась.
Гав, гав, гав!.. — залементував Кудлай.
— Цить! Цить! — утихомирювали його. — Чого ти?
Та було вже пізно. Сторож почув гавкіт і виглянув із куреня. Побачивши між стовбурами дерев хлоп’ячі ноги й собаку, підхопив дробовика і підтюпцем, підтюпцем до яру. Знав, добре знав, куди побіжать крадії. До саду найкраще підбиратися яром. Ближче й безпечніше. Там майже ніколи нікого не буває. А якщо й стрінеться хто, є де сховатися: на схилах росте високий полин, деревій, перекотиполе.
Микола з Сашком після того, як відчахнули гілку і загавкав Кудлай, уже більше не рвали яблук. Постояли трохи, прислухались і подалися із саду. Але тільки-но виткнулися з-за дерев, вгледіли Шморгуна, що біг їм навперейми.
— Наза-ад! — вигукнув Микола і кинувся тікати через сад у протилежний бік — до посадки.
Тоді й сторож звернув од яру. Гнався за ними й репетував:
— Держіть!.. Ловіть!.. — Мов батогом цьвохкав хлопців його крик. Бігти ж нелегко — повні пазухи яблук. Треба придержувати руками, щоб сорочка не висмикнулась із штанів і яблука не розсипались.
А ще Кудлай дурний заважав, стрибав то на Миколу, то на Сашка. Мабуть, думав, що вони затіяли якісь ігрища.
— Пішо-ов! — гримнув на нього Сашко, коли собака зовсім уже розійшовся — ухопив за холошу.
Микола озирнувся. Сашко відстав кроків на десять.
— Швидше, швидше! — підганяв друга. — Не чуєш — женеться!.. Як на коні мчить…
Сашко вкладав усі сили в ноги, та хіба за Миколою, лелекою цибатим, уженешся?!
Ху, врешті сад кінчився!
Ускочили у вузеньку, на чотири ряди, акацієву посадку, що пролягала понад колгоспним садом і дорогою до станції.
Сашко знесилено прихилився до дерева.
Микола покрався до дороги, щоб визирнути — не йде, не їде часом хто?
Порожньо. Лише ген на повороті до сушарні зупинилася однокінна підвода, на якій сидів старший Шморгунів син Сергій і ще якась жінка чи дівчина в білому.
“Куди ж його сховатися, — гарячково билася думка, — посадка наскрізь продивляється… хліба скошені., до кукурудзи не встигнуть — Шморгун вискочить із саду, впізнає, тоді тікай не тікай — не минути халепи. Досі він їх, мабуть, іще не розгледів, далеченько був, та й дерева заважали… І в буряках не приткнешся… Хе, таж буряки окопані…
— Сашко, за мною!
Добігли до плантації неподалік саду і впали у вузьку канавку.
— А Кудлай де? — спитав Микола стурбовано.
— В поса… посадці, — сопів Сашко.
— Та він же нас викаже! От іще… Кудлай! Кудлай! — погукав упівголоса, не підводячись.
Собака прибіг, але в канавку до хлопців не поліз. Стояв, висолопивши червоного язика, і дивувався: чого то їм заманулося ховатися?
Микола схопив Кудлая за лапу, втяг і його в канавку.
З Сашка ручаями стікав піт. Заливав очі, капав великими краплинами з носа, підборіддя. І втома налягала така, що важко було й поворухнутися. Навіть коли собака лизнув по обличчю мокрим язиком, і тоді він не знайшов сили одштовхнути його, а тільки відвернув голову.
Микола не дуже вморився, міг би ще бігти та бігти. В нього лише у вухах дзвеніло, наче після лункого пострілу: “Держіть!.. Ловіть!..”
Спершу чулося, як гупають по землі важкі сторожеві чоботища (він не знімав їх і влітку, казав, що ноги крутить), потім затріщали сухі падалі піні гіллячки в посадці. Шморгун, видно, вибіг на дорогу. Стояв, лаявся, обіцяв почастувати “злодюг” сіллю з дробовика.
Далі трохи вгамувався, почав скаржитись комусь.
— Одбою нема… Як саранча лізуть… З листям обносять, а ти одвічай тоді за них. Ач, як уже розперезалися, сортове дерево обпанахали та ще й гілку відчахнули!.. І чиї то вони, анциболи?.. Чого їх тільки в тій школі вчать?..
“От добре, що не впізнав! — раділи хлопці. — Знав би хто — було б…”
— Гляди, Сашко, не проговорись нікому, що ми в саду були, — пошепки застерігав Микола. — Спитає Олег, чого на річку не прийшов, скажеш — не зміг, батькові щось там помагав.
— Угу, я так і скажу: татові помагав на ставку.
Хлопці знову прислухалися.
— Звісно, негарно це, — обізвався незнайомий дівчачий голос, коли Шморгун наговорився вволю. — Але в школі напевно цього не знають. Зверніться до вчителів, нехай їх приструнчать.
— А-а, дуже те поможе! — сердито відповів сторож, і хлопці добре уявили собі, як він при цьому зморщив свого гульчастого носа. — Тепер таке лобуряччя росте, що їх чортом не залякаєш!
Миколі кортіло поглянути, з ким розмовляє Шморгун, але визирнути з канавки боявся — ще помітять. Коли ж голоси вмовкли, зважився. Обережно висунув голову, та одразу й сховав. Просто на них ішла якась незнайома дівчина в білому светрі, синіх вузеньких джинсах, з чемоданчиком у руці. Чи не вона ото сиділа з Сергієм на возі?
Думали, пройде мимо, аж ні — зупинилася біля їхньої схованки.
— Вставайте, садівник уже пішов, — сказала.
Микола, притримуючи однією рукою пазуху з яблуками, підвівся і буркнув до дівчини:
— То не садівник, а сторож.
Слідом за Миколою з канавки виплигнув Кудлай і, недовірливо позираючи на незнайомку, притиснувся до його ніг.
— Ну й собака! — здивовано промовила дівчина. — Такого ще ніколи не бачила. Як вівця. Обстрижіть, йому жарко в тім кожусі.
— Не жарко, — відказав Микола.
Сашко вставав повільно — спочатку сперся на одне коліно, потім на друге, аж тоді випростався на весь зріст. Повагом витер рукавом піт, прискалив око й задивився на дівчину, схиливши набік голову, як це роблять зовсім малі діти. Сорочка на животі в нього віддималася од яблук, сам кругленький, низенький, точнісінько як пташеня-пуцьвірінок. Микола, навпаки, гінкий, довгоногий і довгорукий.
— Ой які ж бо ви кумедні! — весело розсміялася незнайомка. — Як Дон-Кіхот і Санчо Панса… Читали про них?
Микола відразу спохмурнів.
— Не читали й читати не хочемо, — відповів грубо.
— Та ти не сердься, — ласкаво до нього дівчина. — То є така книга іспанського письменника Сервантеса. Мігеля де Сервантеса. Так у ній виведені герої: один худий-худющий, довгий, як жердина, а другий опецькуватий.
— “Жерди-на”… “опе-ецькуватий”… — перекривив дівчину Микола. Прив’язла чогось, ішла б, куди зібралася. Дон-Кіхота й Санчо
Пансу якихось придумала, ліпить до них.
Незнайомка зовсім не образилась на Миколині грубощі.
— Ну, ви ж і ховаєтесь, — усміхнулася. — Як той страус: усуне голову в пісок і думає, що його не видно… Стою, розмовляю з сторожем, бачу — з канавки собачий хвіст метляється. Як дядько не помітив?!
“Чортів Кудлай таки підвів. Зажди, пришелепо, більше ніколи не візьму з собою. Прив’яжу дома, сиди, скавучи, хоч лусни!” — картав у думці Микола свого собаку, наче той міг знати, що з канавки не слід висовувати хвоста.
— Сашко, ходімо! — владно скомандував Микола.
Та Сашко ступнув раз, другий і зупинився. Щось боляче шпигало в п’яту, мовби аж до потилиці діставало.
— Колючку, мабуть, загнав, — скривився.
— А ти витягни, — порадила дівчина.
Він присів на горбку, послинив п’яту, пошкріб нігтем.
— Аби це голка…
— Ось на брошку, — відстебнула на светрі червону маківку.
Сашко довго водив по п’яті шпилькою від брошки, але колючки так і не знайшов. Йому було незручно, заважали яблука в пазусі.
— Давай я вийму, — взяла в нього брошку.
Та тільки доторкнулася до п’яти, Сашко ойкнув і смикнув ногу.
— Ти не дивись, тоді не болітиме.
Він одвернувся, і дівчина виколупала довгу жовту колючку.
— З акації, — визначив Сашко. — Дякую.
— Чому ви босоніж бігаєте? Ще й пальці позбиваєте.
— Так легше, ніхто не дожене.
Засунув руку за пазуху, дістав велике червонобоке яблуко, подумав трохи, витяг ще одне, менше.
— На! — простягнув дівчині. Та, повагавшись трохи, взяла.
— Запашні, — похвалила.
— Їж, — сказав Сашко.
Витерла менше яблуко хусточкою, вкусила.
— Ох і кисле! — скривилася.
Покуштувала й друге.
— Таке саме… Навіщо їх рвете? Це зимові, зелені ще!
— Хоч таких попробуємо, бо спілих нам не перепаде, — відповів Микола.
Хлопці витягли й собі по яблуку і, неквапливо простуючи дорогою до села разом із дівчиною, так заходилися їх трощити, наче ніколи в житті нічого смачнішого не їли. А щоб скривитися — ні разу, лише прицмокували від задоволення.
— У вас дома немає садків? — спитала незнайомка.
— Чого б це не було? Є!
— Чому ж тоді в колгоспному крадете?
— А хай він не буде таким.
— Хто це “він”?
— Та хто ж — Шморгун! Весною, коли гусінь треба було оббирати, запрошували в сад. Усією школою ходили. А тепер і близько нікого не підпускає. Садівник дідусь Артем кличе, а цей — жене. Ще й дробовиком погрожує.
— Він тільки Олега пускає, — докинув Сашко.
— Якого Олега?
— Та сина свого меншого… А той хвастає, що все перепробував у саду. Вчора приніс і цих ось яблук, нового сорту, що дідусь Артем вивів. Відрізав ножиком нам по малесенькій скибочці.
— І старший його, Сергій, отой, що ти з ним їхала, теж пасеться на колгоспних яблуках та грушках… — обурювався Микола. — Як почав сторожувати, то викорчував дома весь садок і засадив помідорами та огірками для базару. Везе Сергій здавати колгоспні фрукти, то й матір з корзинами бере з собою на станцію, щоб спекулювала.
— Ні, що не кажіть, все одно недобре ви робите, — осудливо мовила дівчина. — Це ж не сторожів сад, а колгоспний. Упіймає котрогось, то буде непереливки. Знатимете!
Сашко перестав жувати яблуко. Микола не зважав на її слова, поглянув на дівчину зверхньо:
— Не бійся, аби тебе не піймав.
— Мене йому й ловити не треба, я не краду.
“Ох і причепа!” — сердився Микола. Сама три вершки од горшка, хіба що чемоданчик узяла, штани на себе натягнула, щоб дорослішою видаватися, а говорить з ними, як з першокласниками, — “буде непереливки… знатимете”.
Догриз яблуко, дістав з кишені сигарети “Прима”. Вирішив закурити, щоб вона не думала, ніби вони з Сашком ще малюки.
— То ти вже й куриш? — здивувалася дівчина, коли він узяв у зуби сигарету.
— А чого ж мені не курити?
— Я думала — школярам не можна…
— Чого це не можна?
— Хіба батьки і вчителі не забороняють?
— Ну й що з того? Нехай забороняють собі на здоров’ячко!
— У нас була така класна керівниця, — встряв у розмову Сашко, — що й чхати на уроці забороняла. Ніби навмисне це робимо. Так і хочеться все чинити наперекір. Я терплю, і всі терплять, а Микола візьме та й спересердя їй стола часником натре або кота в клас принесе…
— Дотепно, дуже дотепно… — чи то осудливо, чи то схвально мовила незнайомка.
— Пхе, я ще й не таке видумував, — гордовито сказав Микола.
— І вчителька не догадується, чиї то витівки?
— Може, й догадується, але ж не доведе, хто це робить. У нас клас дружний, не викажуть! Хоча Ольга Шинкаренко може й виказати. Думаєш, класна керівниця не боїться нас? Тільки пожаліється директорові або мамі, я таку вже їй штуковину підлаштую, що ого-го… Пам’ятаєш, Сашко, як Олегового кожуха вивернув і поклав під дверима?
Сашко згадав, почав реготати.
— Ну, а куриш навіщо? Це ж для здоров’я шкідливо.
— То шмаркачам шкідливо, а нам можна.
— Кому це “нам”?
— Та шостакам.
— Ви шостий скінчили?
— Ні, перейшли… Сашко, бери, — простягнув Микола пачку з сигаретами.
— Хай пізніше, я ще яблук не наївся, — сказав Сашко і знову поліз за пазуху, звідки йому просто в ніс било запашним яблучним духом.
Микола черкнув сірника. Було зовсім тихо, він же затулив вогник долонями, як це роблять курці вітряної погоди.
Припалив сигарету й зопалу так затягнувся, що аж сльози на очах виступили. Відвернувся, щоб дівчина не побачила, — начебто дивився на Кудлая, який погнався за горобцями.
Вона ж помітила, сміється:
— Ти й курити ще не вмієш. Кинув би оту гидоту.
Таке Миколу зло взяло! І яке їй діло до всього? Подумаєш — глузує…
Цвіркнув на дорогу крізь зуби, прискорив ходу, щоб позбутися такої причепи.
Сашко також пішов швидше.
І вона від них не відставала.
Коли попереду завиднілося в долині село, дівчина почала розпитувати, де в них сільрада, клуб, школа…
Микола мовчав, Сашко їй усе показував і розказував.
— Ти до кого приїхала? — і собі поцікавився.
— Та це я… — і не відповіла. — Гарне село у вас. І річка є, — мовила.
— А навесні, як сади цвітуть, іще гарніше, — відказав Сашко: так завжди говорили дорослі, коли хтось із чужих милувався їхнім селом.
Біля перших дворів дівчина з ними чемно попрощалася й рушила далі. Хлопці городами подалися додому.
«Диваки» ПОЇЗДКА НА СТАНЦІЮ
Тільки вгледіли Шморгуна Сергія, одразу звернули з дороги. Таке вже прилипало — почне теревенити, глузувати: або таблицю множення питать, або картузи на лоба натягувати, або по голові “гладити” проти чуба… Хоча вони з собакою, а він остерігається Кудлая, при ньому рукам волі не дає, лише базікає.
Але Сергій теж звернув убік, загукав:
— Чого, дурні, тікаєте? Не бійтеся! Діло є.
— Ми не тікаємо. Просто йдемо собі, — відповів непривітно Микола.
— Куди ви? — наблизився Сергій до хлопців. На ньому приношений робочий костюм, брудна квітчаста сорочка, маленька, схожа на гречаний млинець, сіра кепочка, з-під якої вусібіч стирчали довгі нечесані жмути попелястої чуприни.
Сьогодні Сергій настроєний на диво миролюбно. Наче й не збирається кепкувати або кривдити. А обзивати незлобливо хлопців дурнями — це вже його звичка, на те вони не ображалися.
Проте Сашко на всякий випадок зняв з голови картуза, мовив:
— Купатися йдемо на річку.
— Тю, дурні! Охота вам бовтатися з дітлашнею.
— Там не сама дітлашня, — заперечив Микола.
— Та йдіть, дурні, бовтайтесь, хіба я вас держу. Думав, зі мною поїдете. А не хочете, то й не треба.
— Куди поїхати?
— Не знаєте хіба? На станцію. Сьогодні груші везтиму. Ось запряжу Буланого, заберу в саду ящики. Збруя нова, вчора видали, віз, як пушинка. Ех, і прокатаюсь!..
— Чого ж ти Олега з собою не взяв?
— Допомагає старій помідори збирати.
— Поїхали, Сашко?
— Треба татові сказати.
— Навіщо їм казать, вони ж одпустили тебе.
— Так то ж на річку.
— Нічого, аби одпустили.
— Ну, добре, поїхали, — згодився Сашко.
— Тоді одведіть додому свого цуцика і шмаляйте до посадки. Там і ждіть, — розпорядився Сергій і перевальцем рушив до бригадного двору.
Микола заманив у двір Кудлая, прив’язав біля перевернутої діжки, що правила йому за будку, й почимчикував з Сашком за село до посадки.
Сергій і справді не забарився. Прикотив однокінною підводою, навантаженою ящиками. Колеса на гумі, від старого “Москвича”, щоб не трясло в дорозі.
— Тпр-р-ру, — спинив Буланого біля хлопців. — Сідайте!
Вони повмощувалися на ящиках поруч Сергія.
— Но! — цьвохнув батогом коня. Відірвав дощечку на одному з ящиків, витяг із дерев’яних стружок дві здоровенні зеленаві груші. — Їжте, — простягнув Миколі і Сашкові.
— Соло-одкі, — покуштувавши, прицмокнув Сашко. — У нас дома таких нема. І у вас, Миколо, нема.
— Де б вони у вас взялися? Це діда Артема щепи. Перший рік уродили, — пояснив Сергій. — Ви беріть, їжте…
— Не треба. Попробували й досить, — сказав Микола. — Слухай, Сергію, що то за дівчина, яку ти підвозив зі станції?
— Я? Коли?
— Сашко, коли це було?
— Позавчора. Ні, позапозавчора.
— А ви звідки знаєте, що я її підвозив?
— Ми… ми… — зам’явся Микола. — Сама розповідала… Як розпитувала в нас дорогу… Там, у селі…
— Що ж вона вам іще казала?
— Більше нічого. Тільки те, що ти підвозив її зі станції. То хто ж вона така?
— Хтозна. Допитувався — не сказала. Мабуть, до когось у гості приїхала. У клуб на танці запрошував — не хоче, каже: “У нас із вами танців не вийде”. А в мене з усіма получається. І “смикавку” ніхто краще не танцює.
“Як добре, що вона більше не бачилася з цим прицюцькуватим Сергієм, — думав Микола. — А то могла б розповісти йому про них із Сашком. Знали б тоді і він, і його батько, і всі знали б, хто рвав у саду яблука, хто гілку відчахнув”.
— Ну, правуй, а ми покуримо, — Сергій передав віжки Сашкові.
Витяг з кишені сигарети, простягнув пачку Миколі.
— Не хочу, — закрутив головою той.
— А-а, забув: ти — школяр. Нічого, бери, тепер канікули.
— Жарко, не хочу, — скривився Микола.
— Ну й дурний. Бачиш, які сигарети — “Запашні”, ще й із фільтром. На станції виміняв в одного корешка за груші. В наш сільмаг таких не привозять.
Сергій запалив сигарету, попахкав нею, доки розкурив, затягнувся, випустив носом дим, замріявся:
— І чого це в голови колгоспу є свій заступник, в усяких директорів та начальників є, а в їздових нема? Дали б мені помічника, хоча б такого, як ти, Миколо, або ось Сашко, ото була б житуха! Натомився, ліг відпочивати, а помічник тебе підміняє…
— Таке скажеш! — усміхнувся Микола. — Тоді, по-твоєму, і учням треба помічників? Не захотів іти до школи — посилай свого помічника.
— От дурний! Так учні ж нетрудовий елемент.
— Як це нетрудовий? А уроки хто вчить? Хто на ділянках, у столярній майстерні працює?.. І школа наша називається “загальноосвітня трудова”.
— А ще дома скільки роботи, — підказав Сашко.
— Сашко на ставку інколи підміняє батька. Я теж майже щодня допомагаю мамі в городній бригаді. Це тільки ви прив’язали Олега до своїх помідорів та огірків.
Сергій нічого не відповів. Саме в цей час під’їхали до величезної скирти свіжої пшеничної соломи, і він, поглянувши на неї, голосно позіхнув.
“Зараз буде просити, щоб поїхали на станцію без нього”, — подумав Микола.
Так і вийшло.
— Слухайте, хлопці, — почухав потилицю Сергій, аж кепочка сповзла йому на очі, — може, ви самі здасте груші, а я трохи того… подрімаю? Загулявся вчора, спати хочеться.
— Чого ж, можемо й самі, — погодився одразу Микола. Зупинили коня, Сергій зліз із воза.
— Ви ж дивіться, квитанцію не забудьте взяти, як здасте, — наставляв хлопців. — Тут вісімнадцять ящиків і в кожному по двадцять кілограмів. Всього… Ану, математики, скільки всього буде?
— Триста шістдесят, — перший вирахував Сашко.
— Правильно. Та з гори тихенько з’їжджайте, бо перекинетесь. Назад їхатимете, свисніть.
— Добре.
Сергій знову гучно позіхнув і, не оглядаючись, посунув до скирти, в якій уже раніше обладнав собі для спання невелику, але зручну “печеру”.
Миколі і Сашкові вже доводилося бувати на заготівельному пункті “Плодоовоч”, що біля залізничної станції, за п’ять кілометрів од їхнього села. Сергій охоче їх брав з собою, коли возив туди з колгоспного саду черешні, абрикоси, яблука. По дорозі майже завжди, як оце й сьогодні, злізав із воза, ішов або спати в скирту, або десь тинявся, а вони вже самі їхали далі. Повертали назад, зупинялися в домовленому місці, і він знову сідав на воза й брав віжки.
Це тільки бригадир дядько Василь боїться довіряти хлопцям коней. Скільки разів просили, щоб поставив їздовими… “Підождіть, — каже, — нехай у вас чуби повідростають, як у Сергія, тоді й коні слухатимуться. А зараз, поки канікули, купайтеся, рибу ловіть, ганяйте духопела (це він так називає футбольного м’яча), батькам дома допомагайте”.
Бригадир, мабуть, як ото й Сергій, думає, що Миколі і Сашкові кортить покататися. Ну й даремно так думає! Хіба це катання… на возі?! Хіба мало для цього в колгоспі всяких машин? Сідай і катайся скільки хочеш. Ні, не тому вони просяться. Хлопцям припали до серця оті поїздки на станцію. Це ж мовби подарунки везеш людям. Набереш у саду повен віз акуратних ящиків з яблуками, або грушами, або сливами, та ще такими красивими, запашними, добрими, що всю дорогу летить слідом цілий рій настирливих ос і бджіл. Здаси на пункт, і помчать вони поїздом чи й літаком кудись далеко-далеко, де, може, й літом свище хуртовина, тиснуть пекучі морози. Смакують там люди чудові плоди, хвалять і дякують тим, хто виростив їх, і тим, звісно, хто привіз.
Наблизившись до крутого спуску, хлопці повставали з воза, наділи на заднє колесо вичовгане залізне гальмо, Буланого взяли з обох боків за вуздечку та й з’їхали з гори.
Через залізничний переїзд Микола сам узявся правити конем, бо вважав себе їздовим досвідченішим за Сашка. Звернули у широкий двір приймального пункту.
— Ну й грушки ж у вас пахучі. Як мед! — прицмокнув язиком вагар. — Наче пасіку завезли… Давайте, хлопці, ставте ящики он туди, — показав на величезні ваги.
Микола з Сашком притьма кинулися розвантажувати воза.
І ось вони вже повертаються додому.
Палке серпневе сонце стояло майже в зеніті. Хлопці простяглися ниць на возі, а Буланий плутав ногами і ритмічно помахував головою, ніби вклонявся всім зустрічним.
Під горою звернули до криниці, витягли удвох велике й важке дубове цебро, самі напилися холодної джерельної води, почастували з корита й Буланого. Аж полегшало. І коник зразу підбадьорився й одним духом витяг воза на гору.
Звідси починалася земля їхнього, лепехівського, колгоспу.
Навкруги, скільки оком кинеш, рівне-рівне поле. Жодного горбочка, жодної улоговинки. Ніби його навмисне вирівняли велетенські бульдозери і котки.
На полі, зораному, чорному, жовтіють скирти, і лише якийсь чоловік ходить по ріллі з метрівкою. На дорозі ні машин, ні підвід.
Микола і Сашко знову повдягалися на возі, тепер уже голічерева, прикривши від сонця обличчя картузами. Та й гарно ж як! Легенько повіває вітерець, у придорожніх травах тріщать коники, в небі співає жайворон.
Потягло і хлопців до співу. Перший зачав Сашко, стиха, впівголоса:
Ой на горі та женці жнуть,
Ой на горі та женці жнуть, —
повторив двічі.
А попід горою
Яром-долиною
Козаки йдуть, —
підхопив Микола, —
Гей, долиною,
Гей, широкою
Козаки йдуть…
Проспівали цю пісню, нову затягли, про космонавтів, потім солдатську, маршову.
— Диви, я й не знав, що ви такі співучі, — промовив раптом хтось у них над головами.
Посхоплювалися — бригадир ішов поруч із возом. І де узявся? Ага, так то він ходив із метрівкою по ріллі.
— Дивлюся, віз котиться дорогою, а на ньому нікого… Підвезете мене?
— Сідайте, — посунулись хлопці в передок.
Бригадир спершу поклав на воза метрівку, тоді й сам умостився.
— Куди ж ви Сергія поділи? — поцікавився.
Микола і Сашко перезирнулися: оце халепа! Ну й гави, не могли раніше вигадати, що сказати, коли таке станеться.
Сашко схитрував — зразу вхопив батога, почав підганяти Буланого:
— Но! Но!..
Микола довгенько м’явся, плямкав губами, не знав, що відповісти.
— Чи, може, ви його заодно з грушами здали? — пожартував бригадир, бачачи, що хлопці щось приховують.
— Та ні, — буркнув Микола. — Він те… як його… захворів.
— Захворів? — звів брови дядько Василь.
— Угу, — кивнув Микола. — Живіт розболівся.
— Де ж він?
— Коло скирти зостався.
— Чого ж до лікаря не пішов?
— Не міг.
— Та-ак, — примружив бригадир очі, — справа серйозна… Що ж, оце ви самі й на станцію їздили?
— Самі.
— Знаєте, куди там здавати фрукти?
— Знаємо, — тепер уже і Сашко обізвався. — Нам не первина. Не раз туди їздили… з Сергієм.
— Ну, то поганяйте швиденько, будемо хворого лікувати.
Сашко стьобнув Буланого, і віз покотився путівцем.
Бригадир далі не розпитував. Хлопці теж сиділи мовчазні, насуплені.
Нарешті показалася скирта.
— Кличте, — звелів бригадир, коли віз спинився.
Сашко вдихнув на повні груди повітря і пронизливо свиснув. Прислухався. Сергій не озивався. Свиснув удруге, ще голосніше. Не чути.
— Мабуть, таки потюпав до лікаря, — сказав Микола.
— Ага, видно, потюпав, — і собі поспішив додати Сашко.
Сподівалися, що Сергій не розчув, і бригадир не догадається про їхню брехню.
Та дядько Василь зіскочив із воза і до скирти:
— Ану, подивимось. Може, дуба врізав.
Попростували втрьох до скирти. Микола і Сашко йшли з похлюпленими носами.
— Сергі-ію! — погукав бригадир.
Зашелестіла солома. Дядько Василь швидко ступив за ріг скирти.
— Чого? — висунулася з соломи розпатлана Сергієва голова. — Чого горланите? — побачив хлопців.
— Вилазь. Уже приїхали, — сказав Микола.
— Квитанцію не забули?
— Не забули, — буркнув Сашко, витираючи рукавом піт із лоба. Сергій неквапливо виліз, потягнувся.
— Ух, і завдав хропака. Красота-а!
— А живіт як твій? — спитав Микола.
— Який живіт? — здивувався Сергій.
— Ну, той, що болів. Забув хіба? — заморгав Сашко.
— Чого моргаєш, дурню? У кого болів? Що ви верзете?
Хлопці ладні були крізь землю провалитися.
— От артисти, от комедіанти! — вийшов з-за скирти бригадир. Сергій аж очі вилупив од несподіванки. — Треба було раніше прорепетирувати… То кажеш, Сергію, “красота”? Гм, я думаю — робота робиться, і хропака добрячого можна завдати. Тепер мені ясно, чого ти про помічника торочив. Доведеться-таки його дати тобі. Законного…
Видно, Сергій не лише Миколі і Сашкові говорив про помічника для їздового.
— Ну що ж, — вів далі дядько Василь, — паняй знов у сад, сьогодні ще раз одвезеш груші. А завтра приходь на бригаду, вирішимо, як учинити з тобою. І ви, хлопці, приходьте. Обов’язково приходьте.
Дядько Василь узяв із воза метрівку і подався навпростець через буряки до тракторів, що стояли за кілька гонів од скирти.
Ох і перепало ж тоді Миколі та Сашкові від Сергія! І дурними, і бовдурами, і розтелепами — чим тільки він їх не обзивав. А як розібратися, то сам же винен…
Другого дня рано-вранці хлопці побігли на бригадний двір. А що, коли дядько Василь і справді призначить їх до Сергія за помічників?
Та сталося несподіване.
Після вчорашньої пригоди бригадир зняв Сергія з їздового.
— Іди, голубе, на конюшню, — сказав йому. — Там буде кому тобі дрімоту розгонити. Конюх дід Михайло добре вміє це робити. То як, згода?
Сергій аж скривився. Не дуже, видно, припала до вподоби ота нова робота, але що вдієш — доведеться підкоритися.
— Де тільки знайти тобі заміну? — сушив собі голову дядько Василь, оглядаючи колгоспників, які прийшли до нього по наряд. — Всі при ділі…
Микола з Сашком до цього старалися не потрапити на очі бригадирові, — хтозна, як іще воно там буде… Тепер же й зовсім поховалися за спинами в дорослих. Гадали, як побачить він, то і їм дасть прочухана за обман…
— Були в мене на приміті одні хлопці, — вів далі своє дядько Василь. — Раніше так просилися на цю роботу, а як сказав учора, щоб прийшли на бригаду, бач, і не з’явились. Мабуть, передумали.
Микола і Сашко переглянулись, почали пробиратися наперед.
— Хто ж це такі? — зацікавилися колгоспники. — Часом не Микола з Сашком?
— А то ж хто, — відповів бригадир. — Не раз уже їздили на станцію. Кращих їздових годі мені й шукати.
— Та ось вони! — випхнули з натовпу хлопців.
— Ти дивись, а я клопочуся! — удавано здивувався дядько Василь, і Микола з Сашком зрозуміли, що він прикидавсь, насправді уже давно їх помітив. — Ач, як за літо виросли! А чуби, чуби які повикохували! — придивлявся, наче вперше бачив хлопців. — Го-го, тепер коні слухатимуться вас!.. Запрягайте Буланого і до роботи. Ну, чого стоїте? Біжіть мерщій, поки не передумав!..
«Диваки» МИКОЛИНІ ВИНАХОДИ
Коли б не ця пригода, Микола і Сашко возили б на станцію фрукти з колгоспного саду до кінця літніх канікул. Дарма, що Сергій ображався на них, ще більше старий Шморгун сердився. Ніби вони винуваті, що Сергія перевели на іншу роботу. Кожного разу, як виїжджали з саду, сторож нишпорив у їхньому возі, думав, може, вкрали собі тихцем яблук або груш. А якщо не було поблизу садівника діда Артема, то навіть кишені обмацував.
Хотів, дуже, мабуть, хотів спіймати на кражі, щоб і їх зняли з їздових. Але хлопці не дурні, нічого тепер не займали в саду. Хіба коли дідусь Артем чимось пригостить, тоді візьмуть, не відмовляться. Знали, за це ніхто не лаятиме.
Ще заборонив Шморгун приводити в сад Кудлая, бо собака, тільки побачить його, одразу починає гавкати.
Дідусь Артем зовсім не такий, як Шморгун! Він радий був і за онука свого Сашка, і за його друга Миколу, що вони не байдикують. Сам невтомний трудівник і шанував тих, хто трудиться. Дідусеві скоро вісімдесят виповниться, а він і не думає про відпочинок.
Трапилася та пригода з хлопцями за тиждень до початку нового навчального року.
Якось зранку повезли вони на станцію сливи. Найкращі і найсмачніші в їхньому колгоспному саду сливи з гарною назвою — “мліївчанки”.
В’їхавши у двір заготівельного пункту, де стояло вже чимало вантажних машин і підвід, Микола притримав коня.
— Хто крайній?
— За мною ставай, — сказав вусатий дядько. — Звідки ви, чи не з Лепехівки, бува?
— З Лепехівки, — відповів поважно, закручуючи на поручні віжки.
— По коню пізнав. А Сергій де?
— Ми самі…
— Що це у вас в колгоспі старших не знайшлося?
Хлопці промовчали. Аби дядько не висловив свого зневажливого ставлення до них як до їздових, вони охоче розповіли б йому, куди подівся Сергій, можливо, навіть похвалилися б, що тепер самі возитимуть фрукти на станцію. А так — не варто й балачку затівати.
Розгнуздали коня, поклали йому свіженької отави.
— Сашко, держися черги, а я походжу по станції, подивлюся, — розпорядився Микола і рушив з двору.
Сашко постелив під возом трави і ліг у холодку, бо сонце вже височенько підбилося й добряче припікало.
Черга посувалася повільно, і скоро Сашко став нудитися.
“Може, попросити цього вусатого, хай за конем наглядає, а самому теж піти? — подумав. — Саме он формується состав. Ач як паровоз висвистує!..”
Уже підступив до дядька, аж тут його увагу привернув гурт станційних хлопців, що бавилися біля колонки. Один з них, затиснувши долонею відкручений кран, пускав навкруги себе віяла води, а решта з вереском намагалася оволодіти колонкою.
Сашко виліз з-під воза і так захопився грою, що й сам незчувся, як опинився серед гурту.
— З того, з того боку забігай! — кричав він, вимахуючи руками.
Коли ж його полоснув холодний струмінь, рішуче кинувся вперед і опинився біля колонки. Відтоді забув про все на світі. На нього йшли в наступ хлопці, а він захищався по-геройськи. Незабаром жоден з наступаючих не залишився сухим. Правда, і Сашко був мокрий-мокрісінький, та це пусте, тепер літо, сонце — швидко висохне.
Невідомо, чи довго ще зумів би Сашко утримувати колонку, коли б вусатий їздовий не погукав його до воза.
— Ти чого сюди приїхав, фрукти здавати чи водичкою хлюпатися? — напався дядько. — І куди тільки правління дивиться: такому ще без штанів бігати, а вони до серйозної справи приставили!..
Якби це він сказав наодинці, то Сашко, може б, змовчав. Але ж у дворі стільки народу, та ще й станційні хлопці стоять і слухають.
— Правління само знає, куди кого приставляти. Ви йому не указ, — відрубав сердито.
Дядька це ще більше розпалило.
— Бач, які вони тепер розумні. Ти йому — слово, а воно тобі — десять. Колись батько взяв би та лозиною, лозиною, щоб на старших не огризався…
Як прискіпався, хоч ти безвісти тікай. Добре, що його черга скоро підійшла, поїхав до вагів.
Наступним мав здавати сливи Сашко. Він нервував, поглядав на ворота, чи не йде Микола, — адже сам не зможе зняти з воза ящика.
Прибіг Микола уже тоді, як вагар махнув рукою, щоб під’їжджав ближче.
— Де ти так довго був? — накинувся на нього Сашко, смикнувши за віжки Буланого.
— Хіба я довго? Тільки подивився на поїзди. У-у, коли б ти бачив, як паровоз маневрує!
— “Маневрує”, “маневрує”! Більше тобі ніколи не повірю…
— А чого це ти мокрий? — лише тепер помітив Микола. Дощу ж не було.
— Та-а, під краном оббризкався, — нехотя відповів Сашко. Після сутички з вусатим йому не хотілося розповідати про гру біля колонки.
Сливи здали, одержали квитанцію і одразу рушили додому.
Микола сидів у передку, правив конем, а Сашко, тільки-но поминули переїзд, зняв мокру сорочку, виставив її на гарячий зустрічний вітерець, щоб просихала. Обидва мовчали, кожен думав про своє.
“Чого це він узявся мною командувати? — розмірковував Сашко. — Зроби те, піди туди… Що я, менший за нього? Ну на зріст він вищий і сильніший. Але хіба це по-товариському — хвалитись силою? Ні, так далі не буде! Дзуськи!..”
Миколу бентежило інше. Побачив на станції, як формується состав, як паровоз переганяє з місця на місце вагони, і знову зароїлися в нього думки про вдосконалення. Правда, досі вдалих винаходів він ще не придумав, та спробувати ще раз можна.
Цієї весни під час цвітіння фруктових дерев передбачалися заморозки. Про це заздалегідь повідомляло радіо, писали газети. Щоб морози не заподіяли шкоди садам, радили окурювати їх димом. Але ж клопоту з цим чимало — розводити по садах вогнища. Ось Микола й знайшов, здавалося, чудовий вихід. Що, коли від димаря провести в сад трубу? Топиться в печі або в плиті, вариться там, хату обігріває, а заодно й сад окурюється. Адже це дуже вигідно і головне — ніякої мороки. Почав був уже й трубу з дощок збивати. Жаль тільки, що мати не дала докінчити. Розламала, розкидала його незвичайну споруду. Ще й полаяла:
— Хату мені спалити захотів!..
Був у Миколи ще не менш важливий винахід для садів.
Найбільші шкідники вишень, як відомо, шпаки і горобці. Тільки-но дозрівають ягоди, вони цілими зграями налітають на дерева. Отоді й з’являються над садами химерні опудала у драному одязі, у старих, потертих шапках. Та шпаки і горобці швидко звикають до нерухомих сторожів і незабаром до того нахабніють, що сміливо сідають і на самі опудала.
Микола зробив опудало нової конструкції. Руки в нього вимахували, голова кивала, бо до них були прив’язані довгі мотузки. Смикне за одну мотузку — піднялась рука, смикне за другу — звелася друга, за третю потягне — закиває голова.
Шпаки і горобці, ніби від шуліки, розліталися всюдибіч від нового страхопуда. Та й цього разу мати втрутилася.
— Дурне ти собі діло придумав, — сказала. — Як ото вже морочитися з опудалом, то краще самому кишнути на шпаків, вони й полетять.
Це так, коли в маленькому саду, тут, може, воно й справді не потрібне. А якщо в колгоспному? Там можна поставити одразу десять, двадцять, п’ятдесят удосконалених опудал і від кожного протягти мотузку на вишку. Тільки закружляють шпаки чи горобці біля якогось опудала, там і смикай. І не треба бігати та кишкати. Сиди собі і пильнуй…
Попереду показався гайочок. Микола потягнув за віжки, звернув Буланого з дороги.
— Куди? — підхопився Сашко.
— У ліщину. Горіхів нарвемо.
Заїхали в саму гущавину. Коня прив’язали до стовбура листатого клена, а самі пішли шукати горіхи. Незабаром кишені були повні, і хлопці присіли на траву.
— Сашко, що я приду-умав! — пожвавішав раптом Микола, і очі його заблищали.
— Що, кажи вже.
— Раціоналізацію, от що!
— А-а, — махнув зневажливо рукою Сашко.
— Ні, ти послухай, — аж сяяв Микола. — Паровоз на станції, коли маневрує, то вагони не тягне, а пхає. Питаю стрілочника, чого це він їх штовхає. “Так зручніше”, — каже. Тоді я згадав — читав десь, що й на річках теж часто буксири пхають поперед себе баржі.
— Навіщо?
— Легше, мабуть. Ось давай запряжемо Буланого, щоб він не тягнув воза, а пхав. Колись, може, усіх коней у колгоспі так запрягатимуть.
Розпрягли Буланого, повернули в голоблях головою до воза і почали в такий спосіб його впрягати. Кінь стриг вухами та косив очима на хлопців.
Виходило не зовсім до ладу. Ужі від хомута не налізали на дугу, а голоблі стирчали високо вгору, мов жерла гармат.
— Ет, — чухав Микола потилицю, — упряж не підходить, і голоблі треба переставити.
— Нічого, — підбадьорював його Сашко, — він уже захопився Миколиною раціоналізацією. — Це дрібниці. Давай голоблі прив’яжемо до хомута віжками, без дуги.
Спробували й так. Нокнули на Буланого, а той уперед не хоче йти, все задкує.
— Сідай на воза, за вуздечку тягтимеш, — звелів Микола. Сашко сів, потягнув до себе Буланого за вуздечку, але кінь все одно не слухався, мотав головою, оступався назад.
— Батогом, батогом його піджени!
Микола взяв батіг, стьобнув коня. Очі в Буланого налилися кров’ю, ніздрі роздулися. Він рвучко смикнув, виплутався з голобель і став дибки. Сашко повиснув у нього на вуздечці, як павук на павутині.
— Відпусти! Відпусти його! — закричав Микола.
Сашко відпустив уздечку і впав на землю.
Буланий голосно форкнув, вигнув хвоста і помчав на дорогу.
Хлопці кинулися коневі навперейми, але за ним тільки курява знялася.
Микола з Сашком зупинилися, постояли, дивлячись розпачливо вслід Буланому, аж глядь! — дорогою із станції котить підвода, а на ній вусатий їздовий, за яким вони на заготівельному пункті чергу займали.
— Чого це він утік од вас? — спитав дядько. — А віз де?
— Та… заїхали в гайок, хотіли перепрягти. Щось у кущах зашаруділо, зачмихало, захрюкало, він злякався і дременув, — на ходу вигадував Микола.
— Отуди к лихій матері! Як же ви тепер додому добиратиметесь?
Хлопці опустили голови, мовчали.
— Ну, добре, поїхали, причепимо вашого воза, я вже дотягну до повороту. А там один стерегтиме його, другий збігає за конем.
Так і зробили: прив’язали за голоблі воза до підводи, і вусатий доправив їх до повороту.
— Ох і влетить нам! — важко зітхнув Микола, як дядько поїхав од них.
— Буланий усю збрую розгубить, — міркував уголос Сашко.
— Тепер, мабуть, і з їздових знімуть.
— Сама дуга останеться. Добре, хоч її зняли…
— Біжи, Сашко, на конюшню. Буланий досі там. Приведеш назад. Конюхові розкажеш так, як ми вусатому казали. Тільки Сергієві на очі не показуйся. Може, й минеться…
— А чого це мені бігти? Ти придумав таке, ти й біжи, — уперся Сашко. — Знайшов меншого? Дзуськи!
Але Миколі, видно, не дуже хотілося появлятися на конюшні.
Що ж робити? Податися вдвох? А віз? Ще затягне хтось…
Закінчилася сварка тим, що і Микола, і Сашко залишилися біля воза. Вирішили ще раз скористатися попутною підводою, щоб добратися додому.
Сиділи на горбочку й не розмовляли.
Ждали довго, і все надаремно. Жодної підводи не проїхало на Лепехівку.
Пополудні на заході заклубочились густі чорні хмари.
— Отак цілий день тут простовбичимо, — сказав Сашко. — Та ще як уперіщить дощ, і сховатися нема куди.
— То що, може, покотимо віз? — запитав Микола.
— А подужаєм?..
Микола взявся за голоблі, Сашко уперся в задню ручицю, і покотили.
Віз, дарма що на гумових колесах, виявився не такий уже й легкий, як його колись вихваляв Сергій. Може, для Буланого він і справді здавався пушинкою, але хлопці швидко нагріли собі чуби біля нього.
Незабаром небо наполовину затягла чорна хмара. Посутеніло, запала глибока тиша, як завжди перед грозою. Навіть невгамовні польові цвіркуни і ті вмовкли, певно, поховалися по своїх земляних комірках. Хіба десь із гречки або проса напівсонно покличе якийсь добряга перепел: “Спать підем! Спать підем!” —та й засне собі наодинці.
Запахло перегрітою ріллею, терпким полином, прив’ялими грициками.
Тиша була недовга. Несподівано налетів дужий поривчастий вітер, зняв куряву, зірвав з хлопців картузи.
Микола з Сашком похапали їх на обочині, знову метнулися до воза. Як несамовиті котили його путівцем до села. Не зважали на ручаї поту, на втому в ногах і руках.
Та не втекли від грози.
Тра-та-ра-бах! — вдарив над самою головою грім і ніби прорвав невидиму небесну запону: на землю хлинула злива.
Довкола — ані якоїсь будівлі, ані деревця, сховатися від негоди нікуди. Надійним укриттям могла прислужитися хіба що скирта соломи біля дороги, в якій любив вилежуватися Сергій. Он вона, ледь-ледь бовваніє крізь дощову стіну. І Микола з Сашком покотили воза далі.
Надворі швидко темніло. Раз у раз спалахували вогненні блискавки. Безперестанку гуркотів грім. Здавалося, по небу хтось качав велетенську залізну бочку з камінням.
А дощ усе періщив і періщив. По дорозі плинув каламутний потік, липке багно чіплялося до коліс, босі ноги ковзалися — стало ще важче тягти воза.
Доки добралися до скирти, наступила ніч. Хлопці вкрай знесилилися й змерзли.
Перший заквапився до скирти Сашко. Наперед тішився, як залізе в Сергієву “печеру”, зігріється в сухій соломі. Та лиш наблизився до неї, відразу й позадкував.
— Чого ти? — підійшов до друга Микола.
— Там хтось є… — прошепотів злякано.
— Ну то й що? Хай буде. Тепер однаково всі знатимуть.
— Я не про те. Там щось велике і очима світить.
— Тобі здалось.
— Еге, “здалось”! Сам піди подивись.
Микола рушив до скирти.
“Мабуть, привиділось-таки…” — заспокоював себе, бо Сашків страх трохи йому передався. Пошкодував, що поруч немає Кудлая. З ним завжди певніше.
Ступив кілька кроків і закляк на місці. Під скиртою стояла дивовижна потвора — висока, довга і очима світила. Спиною пішов мороз. Рвучко крутнувся, кинувся утікати. За ним чимдуж помчав і Сашко.
І-і-гі-гі-гі! — понеслось їм навздогін.
Як одбігли далеченько, зупинилися перевести дух. Прислухалися крізь шум дощу, чи не гониться слідом оте страховисько. Ні, не чути.
І-і-гі-гі-гі! — знову пролунало в темряві, тепер уже далеке і знайоме.
— Буланий!.. — майже водночас радісно скрикнули Микола і Сашко.
Ну й розтелепи, ну й сліпаки — не впізнали свого коня! То ж він кличе їх.
Яскрава блискавка на мить освітила поле. Так і є: під скиртою стояв Буланий.
— Змок, бідний, змерз, — радісно плескаючи по шиї коня, примовляв Сашко, мовби сам він і не змок, і не змерз.
Микола обмацував на Буланому збрую.
— Вуздечка є, хомут є, черезсіделок є… Нічого не загубив. Молодець, ждав нас…
Забувши про те, що збиралися ховатися у скирту від негоди, повели коня до воза і запрягли.
Буланий добре знав дорогу до села. Дарма, що пітьма облягла все довкола — сам повертав, де треба, сам обходив вибої. Не минув він і конюшні.
Лише в’їхали у двір, із стайні вийшли бригадир і конюх.
— Де це ви так забарилися? — спитав дядько Василь. — Ми тут хвилюємося, хотіли вже вас розшукувати.
— Дощ пережидали у скирті, — знітився Микола. — Та хіба його переждеш, — додав поважно.
— Дощ надовго, — погодився бригадир. — А ще холодний, як восени. Скоренько розпрягайте коня і біжіть додому грітися. Змерзли, мабуть, так, що й “тпру” не вимовите?
Хлопці лише вицокували зубами.
Конюх допоміг їм випрягти Буланого. Одвели на стайню, прив’язали до жолоба, насипали з засіка повну шаньку вівса — заслужив, не підвів!
Задоволені, що все обійшлося гаразд і про їхню пригоду ніхто не взнає, подалися додому.
Біля свого двору Сашко зупинився.
— Слухай, Миколо, я таки по новому методу весь час пхав воза, а ти, як Буланий, тягнув…
Хотів засміятися і не зміг — від холоду звело щелепи.
Микола злегка стусонув друга під бік кулаком:
— Завтра побалакаємо, — і потюпав далі в темінь.
Але сталося так, що вони побачилися не скоро. Обидва добряче простудились і пролежали кожен по тижню.
Бригадир дядько Василь дуже шкодував, що так сталося, бо таких беручких і старанних їздових, як вони, казав, йому важко знайти. А шукати треба було, бо фрукти зріють і баритися із здачею їх на приймальний пункт не можна.
Коли Микола з Сашком повидужували, серпень уже кінчався. Пора було готуватися до школи.
