«Диваки» НОВЕНЬКА
— Мико-оло, вставай, — будила вранці мати.
Він лупнув очима, поглянув на вікно. Сонце тільки позолотило вершечок тополі.
— Ще ж рано.
— Нічого, синку, вставай. Я їду на город, не розбуджу, то й школу проспиш.
— Не просплю.
— Бач який. До півночі з Сашком телевізора дивишся і книжок, мабуть, не зібрав…
— У сумці он, — сонно буркнув Микола і знову заплющив очі.
Але мати була невблаганна. Увімкнула радіо і стягла з сина ковдру.
Микола мляво, мов старезний дідуган, подибав у сіни вмиватися. Ноги плуталися, як у бадилинні.
Незабаром повернувся у хату вже побадьорілий.
— Новеньке одягай, — показала мати на стілець, де висіли на спинці старанно випрасуваний новий учнівський костюм, голуба сорочка і піонерський галстук.
Доки одягався і взувався, мати засмажила на газовій плиті яєчню. Микола поглянув на сковорідку, і йому відразу захотілося їсти: серед білого озерця лежали зарум’янені шматочки сала і, наче очі здоровенної риби, блимали два тремтливі жовтки.
— Не бешкетуй там, слухайся вчителів, не маленький уже… — наставляла мати.
Щоб укоротити оті напучування, Микола швиденько ум’яв яєчню, випив склянку молока і перекинув через плече туго набиту книжками та зошитами польову військову сумку, яку батько з армії колись привіз.
— До Сашка зайду, — кинув з порога: боявся, що мати заверне, бо ще було ранувато йти до школи.
Як одчинив хатні двері, з діжки вискочив Кудлай і вчепився зубами в сумку.
“Невже розуміє, куди йду? — дивувався Микола. — Авжеж, знає, хитрун, що тепер менше з ним гулятиму… А що, коли навчити його носити сумку? Здорово буде! І як раніше не додумався?..”
Зняв із плеча сумку, тицьнув Кудлаєві. Той ухопив її за ремінець і поволік по землі до своєї діжки.
Еге-е, так не годиться!
Відібрав у собаки сумку й спритно перемахнув через невисоку дротяну сітку-огорожу в сусідній, Сашків, двір. Слідом за ним перестрибнув огорожу і Кудлай.
Сашко саме витягав з печі обвуглену половину гарбуза. Батько, зігнувшись на стільчику, взував заляпаний грязюкою плескатий черевик. По тому, як він сопів носом, Микола одразу визначив: дядькові Павлові й сьогодні похмілля.
Горе з цим Сашковим батьком. Пити почав, коли ще працював районним рибоводом. Так потроху й звик до чарки. За це дядька Павла торік зняли з посади районного рибовода й перевели рибоводом до їхнього, лепехівського, колгоспу. Однак пити він не кинув. Сашкова мати, тітка Оксана, і сварилась, і вмовляла його — не слухав. Цієї ж весни взяла двох менших дітей, перейшла жити до своїх родичів у сусіднє село. Запрошувала з собою і Сашка, але той не погодився — одне те, що не хотів міняти школу, а друге, і найголовніше — не хотів залишати батька самого. Прав йому білизну, готував їсти.
Бідно жили Сашко з батьком. Траплялося, що в них і хліба в хаті не було. Коли б не садок та не город, що його мати упорала весною, а Сашко доглядав ціле літо, то хтозна, як би воно й велося…
Дядько Павло врешті взув черевики, крекчучи, підвівся з стільця, підступив до вішалки, де висіли його засмальцьовані піджак і кепка, від яких завжди пахло рибою і ставковою водою.
— Тату, а їсти? — спитав Сашко.
— Не буду, — хитнув головою.
Одягнув піджак, надів кепку. Трохи постояв, подумав, зачерпнув із відра кухлем води, випив одним духом. Тоді мовчки посунув із хати.
— Я думав — ти ще спиш, — перегодя озвався Сашко до Миколи.
— Давно вже встав.
Сашко поглянув на новий Миколин одяг, і тінь смутку впала на його обличчя. Сам він був у старому. Штани прим’яті, на колінах попротирались, і сорочка на ліктях аж світилася наскрізь.
— Мені мама теж купить нове, — мовив по хвилі. — А тато обіцяв, як поїде в місто, картуз купити. Уже й голову зміряв.
Микола подумав, що Сашко все це вигадав. Чув, як сусідка говорила, що тітці Оксані тяжко самій з дітьми. А дядько Павло якщо й одержить зарплату, то зразу ж і проп’є. Але промовчав.
— Бери, ламай, соло-одкий, — підсунув Сашко до друга, як полумисок, половинку печеного гарбуза. — Це той, що на яблуню дерся.
— Не хочу, вже поснідав. їж скоренько, щоб першими прийти.
Та коли Сашко почав їсти, Миколі також закортіло покуштувати. Відламав шматок. Гарбуз і справді був смачний.
— Поклади й мої, — як вони покінчили з гарбузом, простяг Миколі Сашко дві книжки, щоденник і кілька чистих зошитів.
Микола запхнув усе те до своєї сумки, від чого вона ще більше розбухла.
Сьогодні вранці сільські собаки можуть спокійнісінько бігати попід дворищами, коти дрімати на осонні, гуси пастися обабіч дороги на спориші, кури кублитися на попелищах і горобці цвірінькати, скільки їм заманеться, на деревах і огорожах. У них не жбурлятимуть хлопці грудками й паліччям, не полохатимуть — вони поспішають до школи. Поспішають, бо треба першими прийти, першими вскочити в клас і захопити кращі місця.
Найбільше Миколі і Сашкові (та й не тільки їм) подобалися місця на задній парті біля вікна. Хлопці захоплювали їх і минулого, і позаминулого року, але сидіти довго на них не доводилося, класний керівник пересаджував обох наперед, ближче до вчителя. Але надії вони не втрачали: може, таки пощастить цього навчального року. Чому? А тому, що в цьому році в них поміняється класний керівник. Ірина Тимофіївна після закінчення п’ятого класу сказала, що наступного року назавжди кине вчителювання, бо не хоче губити свого здоров’я з такими вариводами.
Дорогою Микола й Сашко лише ненадовго зупинилися, коли зустріли Сергія. Він ще здалека, побачивши їх, загукав на всю вулицю:
— А-а, студенти йдуть! — і зареготав, наче не сповна розуму.
— Ох і причепа ж! — невдоволено пробурмотів Сашко. — Це знову табличку питатиме.
— Минаєте, задаєтесь… Куди там! — не вгавав Сергій. — Хе, і Кудлай з вами! В який це він клас ходитиме?
Підійшов, простягнув руку, щоб поздоровкатись, мов рівня їм. Хлопці своїх рук не дали, знали — тиснутиме боляче, пробуватиме на силу!
— Що, боїтесь! Хах-хах-хах! Ну, а табличку вже вивчили? Скільки буде сім разів по вісім? Не знаєте? Завертайте голоблі додому, підучіть. Там таких нових учителів прислали, що дадуть вам тепер джосу. Наш Олег не дурний, назубочок визубрив.
Самому Сергієві дуже важко давалося навчання. Одне те, що був якийсь недотепкуватий, “з присвистом”, як казали про нього в селі, а друге — брехливий і ледачий! Що вже з ним не робили вчителі й батьки: і вмовляли, і сварили, і на другий рік у одному класі залишали — не помагало. Надто далася йому взнаки таблиця множення. Ніяк не міг її завчити. Аж у п’ятому, нарешті, здолав. Зате ж і знав: уночі збуди й спитай — розкаже від початку й до кінця або з кінця й до початку і ні разу не зіб’ється. Ледве скінчивши вісім класів, кинув школу, і хоча тепер уже ніхто й не питав його ту кляту таблицю і хоч минуло після того шість років, зате він її не забув до цього часу. Тільки-но зайде мова про навчання або зустріне когось із школярів, одразу починає перевіряти.
— До діда Артема на квартиру теж одна молода вчителька стала, — вів далі Сергій. — Городська, видно, бо гостра на язик… Приніс я вчора баті курива в сад — і вона там. До діда Артема прийшла. Хотів з нею побалакати, ні, зразу попрощалася і додому. У-у, видно, з тих, що не клади пальця в рот! Одкусить. Хах-хах-хах!.. — знову зареготав Сергій. — Ну, топайте, топайте, — махнув рукою, бачив, що хлопцям уже набридли його теревені. — Наш Олег подався вже.
У шкільному дворі не було ще живої душі. Микола з Сашком зійшли на ганок, — посмикали вхідні двері — замкнені.
— Гайда до турніка, — запропонував Сашко.
Микола майже діставав із землі перекладину, але не вмів робити жодної вправи, висів, як лантух, метляючи довгими ногами.
Зате Сашко, хоч низенький і наче неповороткий, викручував хіба ж таке “сонце”, випинався “жабкою”. Тільки вилазив на турнік по цеглинах, які накладала під стовпами малеча.
Миколі заздрісно стало, і він сказав:
— Годі вже. Подивись, які в тебе руки.
Сашко, сидячи на перекладині, зиркнув на долоні. Вони були в іржі, давно вже ніхто не торкався турніка. Зібрався був стрибнути на землю і раптом ніби задубів.
— Що з тобою? — насторожився Микола.
— У нашому класі вже хтось є…
— Двері ж замкнені. Тобі здалося…
— Кажу, хтось сидить. На задній парті.
Обидва кинулись до вікна і видерлися по підмурку.
Так і є, на задній парті, на тій самій, яку хлопці збиралися захопити, вмостився Олег Шморгун. Такий же здоровило, як і його батько та брат Сергій. Тільки обличчя у ластовинні, наче оббризкане іржею, навіть вуха і ті руді. Щоки повні, мовби за кожною лежало по яблуку.
— Хто тебе впустив? — припав до шибки Микола.
Олег злодійкувато закрутив головою і щось промимрив у відповідь.
— Та що ти там мекаєш, підійди! — гукнув Сашко.
Олег підсунувся по лаві ближче до вікна, переставив на підвіконні вазон.
— А не проженете з цього місця?
— Перший зайняв, то й сиди собі, — скривився Микола.
— Не обдурите? — не вірив Олег.
— Сказано ж…
Тоді Олег, подумавши трохи, показав угору на кватирку. Хлопці не схотіли лізти через кватирку: високо та й зайве тепер, коли є кому відчинити вікно.
За хвилину вони вже були в класі. Вікно за собою знову зачинили. Оглянувши чисту, вибілену кімнату, свіжопофарбовані парти, дошку, Микола підступив до Олега.
— Ану киш! — красномовно махнув рукою.
Олег широко розкрив очі:
— Ти ж обіцяв…
— Киш-киш! — не дав договорити Микола. — Бач який проворний! Тут ми з Сашком сидітимемо, а ти ось там сідай, недалечко.
Олег спершу ухопився руками за парту і вперся коліньми, але потім збагнув, що йому не під силу боронитися від двох, все одно витягнуть. Надув губи, взяв свої книжки й пересів на іншу парту, другу від кінця.
Біля школи почали збиратися учні і незабаром виповнили все подвір’я.
Першого вересня звичайно приходили всі школярі. Ніхто не хворів, менші братики і сестрички якось обходились без їхнього догляду. І для корів, кіз, гусей, качок теж знаходилися пастухи. Приходили зарані, ніхто не запізнювався.
Правда, торік у Лепехівці був такий випадок. Вранці, коли учні юрбами і поодинці поспішали до школи, над селом раптом з’явився вертоліт. Таке траплялося і раніше. Але цей вертоліт села не минув, як усі інші, а почав знижуватися над вигоном, де саме йшла на пастівник колгоспна череда.
Що тоді робилося! Скільки людей збіглось! Чередники забули про худобу, і та розбрелася вигоном, шофери спинили машини й собі туди. Звичайно, і школярі сипонули на вигін.
З вертольота виліз… син діда Артема, а Сашків дядько, Дмитро Антонюк. Він закінчив у місті авіаційне училище і оце залетів у гості додому.
Сьогодні такого дива не трапилося.
Хлопці, причаївшись за вазонами, спостерігали, що робиться надворі, їх, звичайно, теж вабило туди, та дарма, місця можна прогавити… Але від Шинкаренко Олі, отієї пронози, не вбереглися, вона вгледіла-таки хлопців. Видерлася на підмурок, зазирнула у вікно.
— А я скажу, а я скажу… — покрутила, мов синиця, своєю вертлявою голівкою біля шибки. — Нехай виженуть вас… — її чорні малюсінькі очі бігали, як мишенята.
— Я тобі скажу! — посварився Микола. — Іди од вікна!
— Пхе, злякалася, — зморщила Оля гостренького носа, проте скочила з підмурка.
Після цього хлопці попригиналися до парт, щоб їх ніхто більше не побачив.
Невдовзі надворі ущух галас. Микола обережно виглянув з вікна.
— Уже стають у ряди… О, директор прийшов, учителі…
— А це хто з ними? — висунув і Сашко голову з-за вазона. — Оно спиною до нас повернулася.
— Якась новенька. Мабуть, та, що Сергій казав.
— А Ірина Тимофіївна є? — запитав Олег, сам не наважуючись подивитися з вікна.
— Ні, не видно.
— Значить, правду казала. Не буде вчителювати.
Коли учні вишикувались перед ганком, до них промовляв директор Петро Петрович, що саме — Миколі, Сашкові й Олегові в класі за зачиненими вікнами не було чути.
Потім восьмикласники урочисто дарували квіти першокласникам, брали дітлахів по одному за руки і заводили в школу.
Нарешті на ганок посунули всі школярі.
Як тільки зайшли до класу, почалося: хлопці хотіли сідати тільки на задні парти, і, коли через якийсь час вгамувалися, виявилось, що на передніх партах сиділи самі дівчата, зразу за ними ті хлопці, що слабші силою, а в кінці забіяки, лінюхи і соньки, які найзавзятіше змагалися за місця.
Сашко не належав ні до сильних, ні до забіяк, ні до соньків, але в нього був вірний захисник — Микола, тому ніхто й не наважився зігнати. Не чіпали й Олега — хоч і боязкуватий, зате дужий, та ще й Микола міг за нього заступитися, бо вони, дарма що іноді сваряться між собою, а все одно дружать.
Обсмикавши на собі новенького піджака, Микола встав, пройшовся класом. Коло передньої парти, що біля учительського стола, зупинився.
На цій парті, як і торік, сиділи нерозлучні подруги Оля Шинкаренко і Світлана Коломієць. Оля любила зазирати у класний журнал і перед початком уроку чатувати біля дверей — виглядати вчителя. Світлана ж трохи короткозора, але соромилась носити окуляри і завжди сідала на першу парту. Сьогодні вони прийшли до школи в однакових квітчастих хустках, які привезли з Криму, де разом відпочивали в піонерському таборі.
Дівчата стиха розмовляли між собою.
Микола прислухався.
— А ота молоденька який клас учитиме? — спитала Світлана Коломієць.
— То ботанічка. Буде замість Ірини Тимофіївни.
— Га-арна… Зачіска, як у артистки.
— Знаєш, як її звати? Валентина Михайлівна. Я вже з нею познайомилась.
Дівчата озирнулися — чи не чує їх хто-небудь. Побачили Миколу, перейшли на шепіт.
— Годі вам, сороки! — підступив до дівчат і зірвав у Олі з голови хустку.
— Віддай, Петренко, віддай! — погналася вона за ним. Микола підбіг до своєї парти, став на лаву, запнувся хусткою.
— Стре-ке-ке, стре-ке-ке, — передражнив Олю, та так схоже, що весь клас вибухнув сміхом.
Пролунав дзвінок.
Оля подалася до дверей.
Микола швиденько сів за парту. Але хустку не знімав, лиш розправив на грудях кінці, щоб вони закривали сорочку й вилоги на піджаку.
— Іде! Новенька! — повідомила Оля і кинулась на своє місце.
Одразу набрала такого вигляду, нібито й не вона щойно зазирала в щілину.
За хвилину відчинилися двері, і, на Миколине та Сашкове здивування, до класу зайшла — хто б ви думали? — ота незнайомка, з якою вони влітку стрілися біля колгоспного саду. Спершу хлопці подумали, що це якесь непорозуміння. Не може такого бути, щоб оця молоденька дівчина була вчителькою. Але ж усі встали (Микола з Сашком теж підвелися), а вона підійшла до стола, оглянула клас і стиха привіталася:
— Добрий день!
— До-обри-ий де-ень! — хором відповіли учні.
— Сідайте.
Миколі й Сашкові хоч під парту ховайся!.. Вони згадали і як яблука крали, і як розповіли їй, що кота в клас приносили та учительський стіл часником натирали. А Микола на додачу ще й сигарети при ній курив.
Вчителька почекала, доки учні всілися й перестали грюкати партами, доки стих шепіт, тоді глянула на Миколу, на Світлану, сказала:
— Одразу хочу з вами домовитися, дівчата. У класі треба знімати хустки, нехай вони будуть і найгарніші. Бачите, хлопці ж сидять без картузів. І ви познімайте.
Світлана зняла.
— А ти чому не знімаєш? — спитала Миколу; вона не впізнала його, прийняла за дівчину.
— У неї вуха і зуби болять, — кинув дотепа Олег.
Учні не втрималися, зареготали.
— Нічого, зараз тепло.
Микола не поспішаючи стягнув із голови хустку, зібгав її і кинув Олі на першу парту.
Вчителька лише неголосно кашлянула.
— Давайте спершу познайомимось, — сказала. — Мене звати Валентиною Михайлівною. Викладатиму я у вас ботаніку, а також буду вашим класним керівником. З деким із вас я вже трохи знайома, — вона поглянула на парту, де сиділи, опустивши очі, Микола і Сашко. Учні теж повернули туди голови. — Сьогодні перший урок у нас буде організаційний. Виберемо старосту класу, санкомісію, сядемо зручніше. Дівчата, бачу, позаймали кращі місця, а хлопців вигнали на задні парти. Це несправедливо! — говорила так, мовби й справді вірила в те, що дівчата скривдили хлопців.
Вона розкрила класний журнал.
— Антонюк Олександр.
— Я, — підвівся Сашко.
Його майже не було видно на задній парті.
— Тобі, Антонюк, доведеться пересісти ближче. Не бачитимеш, що на дошці писатимуть.
— Нічого, я під себе книжки підкладатиму. Учні знову засміялися. Посміхнулась і вчителька.
— Хіба ти не знаєш, Антонюк, для чого книжки?
— Ох і метка!.. — прошепотів Микола Сашкові, коли той сів. — Там, біля саду, сама не призналася, хто така, нас тільки випитувала. Ну й влипли ми!.. Ще почне перед класом вичитувати, розкаже вчителям, директорові…
Він так розхвилювався, що навіть не почув, коли вчителька назвала його прізвище. Схаменувся, коли Сашко стусонув його кулаком під бік. Схопився розгублений, зніяковілий.
— І тобі, Петренко, мабуть, треба сісти ближче, бо ти звідти нічого не чутимеш.
Закінчилося тим, що Миколу посадили поряд з Олею Шинкаренко, Сашкові вчителька звеліла сісти із Світланою Коломієць: на першій парті обом буде добре видно і вчителя, і дошку.
Потім Валентина Михайлівна попросила учнів розповісти, як хто відпочивав улітку, чи допомагав хто у роботі батькам.
— Нехай Петренко і Антонюк розкажуть. Вони працювали в колгоспі їздовими. Бригадир хвалив їх, — сказав Олег Шморгун.
Але Миколі й Сашкові було не до розповідей. Обидва сиділи насуплені й зажурені.
Коли подзвонили на перерву, Микола все так само сидів за партою, мовби приріс до неї.
— Ти хоч Кудлаю покажись. Бігає, шукає тебе… — мовив Сашко, зайшовши з двору.
— Не до Кудлая, — відповів сердито. — Он як потягне до директора — дістанеться на горішки… Ти теж не дуже скачи. Думаєш, одному мені перепаде?.. Розпатякався тоді перед нею… Хто тебе за язика тягнув? Розказав і про кота, і про часник…
— Ти теж добре бовкало, — образився Сашко.
Микола лише важко зітхнув і нахилив голову.
Директор, звичайно, не кричатиме, не лякатиме, що його, мовляв, виключать із школи, відправлять у виправно-трудову колонію, як завжди говорила Ірина Тимофіївна. Він посадить його, наче гостя, на канапу, умоститься сам поруч і згадає про минулу бесіду, про Миколиного батька, з яким Петро Петрович колись разом навчався і разом служив у армії. О, в нього був, скаже, чудовий батько! Він знав, куди варто прикладати свою енергію, коли слід виявити сміливість і силу! Адже недарма у школі одержував щороку похвальні грамоти і в армії заслужив стільки подяк та нагород від командування. А цей… останній його вчинок, коли він не пошкодував навіть свого життя, урятував дітей, то вже був подвиг, героїзм! Таким батьком треба пишатися і бути достойним називатися його сином… Під час такої “бесіди” Микола не знав, куди подіти очі, бо пам’ять про батька для нього — це найсвятіше.
Три роки минуло, як він загинув.
Після армії батько працював у колгоспі шофером. Одного разу віз на цукровий завод буряки. Як спускався з крутогору до моста, що саме ремонтувався, а тому транспорт переїжджав його на тихому ходу, в самоскиді раптом відмовили гальма. Назустріч машині по мосту неквапливо котився екскурсійний автобус із запаленими фарами і яскравою стрічкою на кабіні: “Діти”. Водій автобуса, вгледівши, що на нього з шаленою швидкістю мчить самоскид, одразу про все здогадався. Негайно зупинився, вимкнув мотор, засигналив, хоч і розумів: тому, на самоскиді, нікуди звернути, хіба що в річку.
Проте аварії все-таки не сталось. Через кілька секунд на річці пролунав могутній сплеск, потім запанувала довга-довга тиша.
Коли ледве живий від страху водій автобуса виліз із кабіни й озирнувся довкола, ні самоскида, ні шофера не побачив. Лише на річці, поблизу моста, булькала на глибині скаламучена вода й широко розходилися навсібіч колом хвилі…
Петро Петрович згадав і про матір, і про те, як їй тяжко, а він, Микола, мовляв, уже й не маленький, а не розуміє цього, поганенько вчиться, бешкетує…
Але того дня Миколу й Сашка так і не покликали ні в учительську, ні до директора.
— Значить, іще не встигла донести, — сказав Микола, коли вони вийшли вдвох зі школи.
— А може, й не розкаже.
— Може…
«Диваки» ЗМОВА
Дивувалися вчителі, дивувалися й учні: Петренка Миколу і Антонюка Сашка наче підмінили. То мало не кожного дня щось накоять, якщо не в школі, так поза школою. А це ось уже цілий тиждень не бешкетують. Ну, хоч на Дошку пошани їх виставляй!
Подумати б, що подорослішали за літо, порозумнішали, але ж іще першого дня нового навчального року пустували…
Приємно була вражена їхньою поведінкою і нова вчителька. Такого їй хлопці наговорили про себе біля колгоспного саду, навіть боязко стало, що доведеться вчити і виховувати їх. Коли ж іще доручили й шостим класом керувати, подумала: ох і набереться з ними клопоту!.. Аж, виявляється, Микола й Сашко зовсім не такі, за кого себе видавали. Просто хвастунці та й годі. Через те й очі від неї ховають, бо, звісно, ніяково тепер. Хотіла поговорити з ними, але вони ніби їжачки: тільки-но простягнеш до них руку, відразу згортаються в клубок, виставляючи колючки.
Минав день за днем, хлопці поступово заспокоїлися. Тепер вони вже почали вірити, що нова вчителька побоялася їх зачіпати. А крім того, вони ще й не могли довго прикидатися тишками. Особливо страждав Микола. Він звик бути в своєму товаристві верховодою і заводіякою. Саме тому і намагався завжди утнути щось дуже веселе і хитромудре.
Невдовзі Миколі й Сашкові випала нагода відректися від свого вимушеного й ненависного тишкування, якою вони, звичайно, відразу й скористалися.
Одного разу Сашкові довелося самому вранці на ставу годувати рибу, бо батько прийшов напередодні п’яний. Квапився, щоб не спізнитися до школи, посковзнувся і беркицьнувся у багнюку, ще й штани розідрав на коліні. Поки привів себе так-сяк до ладу — сонце вже зійшло височенько. Тільки-но Сашко забіг у клас, увійшла Валентина Михайлівна. Вона щодня навідувалася до них перед уроками. Поглянула на нього й мовила докірливо:
— Антонюк, ну хіба можна бути таким неохайним? Усі чисті, акуратні, а на тобі брудний одяг і сам замурзаний… Ти далеко від школи живеш?
— Ні, — буркнув Сашко.
— Прошу, збігай додому, переодягнись. Нехай мати…
— Валентино Михайлівно! — не дала їй докінчити Світлана, нахилилась до неї й зашепотіла щось на вухо.
Хоч Сашко й не чув, що сказала вчительці Світлана, однак здогадався, як, напевно, здогадалися й усі учні. Звичайно ж, сказала про матір, про те, що вона з ними не живе через батька. А ще, мабуть, про те, що в нього немає більше нічого, крім оцього старенького шкільного костюма. І стало йому раптом так боляче й образливо, як ніколи. Відчуваючи, що може не втриматись і розплакатися перед учителькою і однокласниками, згріб з парти книжки й вискочив із класу.
Микола хотів було кинутися за другом, але в цей час пролунав дзвінок, сповіщаючи про початок уроків.
Валентина Михайлівна мовчки вийшла з класу.
На перерві знову зайшла, спитала Миколу:
— Антонюк іще не повернувся?
— Ще, — відповів сердито.
— Якщо і на другий урок не прийде, будь ласка, збігай за ним на великій перерві. Скажеш — я просила, щоб він прийшов до школи.
…Микола ще здаля, з вулиці, запримітив: у садку на протягнутій між двома яблунями вірьовці сушився випраний Сашків піджак і сорочка. Сашко, в самих трусах і майці, сидів під хатою і зашивав на штанях дірку.
— І ти втік? — здивувався Сашко, побачивши Миколу.
— Ні. За тобою прислала. Переживає тепер. Мабуть, хоче помиритися. Казав я тобі, що хитра вона. Ухопила обох нас на гачок, як дурненьких карасиків, і держить. Спробуйте, мовляв, тріпнутися!.. Треба буде щось таке встругнути, щоб запам’ятала. Нехай, я подумаю. Ну, а до школи підеш?
— Завтра, коли все висохне, — сказав Сашко.
Наступного дня, йдучи до школи, Микола вже знав, що їм із Сашко треба робити, аби відплатити вчительці за її підступність. Сашко ще вагався, чухав потилицю, хмурився, бубонів:
— Хтозна… хтозна…
— Ну, чого? Заради тебе ж стараюся. Півночі не спав, вигадував.
— Якщо розібратися, то вона мовби й не винувата. Звідки їй знати, що мама з нами не живе, вона ж новенька…
Але Микола не з тих, які відступаються, не довівши своєї справи до кінця. Коли він уже в чомусь переконаний, то переконає й іншого.
— Сашко, невже ти не розумієш, як необхідно? Саме зараз необхідно!
— Бачиш, розуміть то я розумію…
— Чого ж тоді?
— Уже казав тобі — треба ще трохи підождати.
— Ну й чудний ти! Навіщо ждати? Хіба так не ясно? Боїшся, от і все.
— Я боюсь? — образився Сашко. І таки здавсь (Микола знав, чим його дійняти, — найбільше не любив Сашко боягузів). — Добре, нехай уже буде, як ти хочеш… Нехай…
На півдорозі їх наздогнав Шморгун Олег. Микола і того став підмовляти. Та Олега довелося ще довше вламувати.
— Вигадав ти здорово! — похвалив Олег ще й язиком прицмокнув, ніби покуштував чогось смачного, коли Микола розповів йому про свою затію. — Тільки навіщо воно мені здалося? Мені вона нічого поганого не зробила!
— Ой Олег, Олег! — похитав головою Микола. — Ніколи не думав, що ти тільки про себе дбаєш. І мені вона нічого поганого не зробила. Але за товариша треба ж заступитися! Он учора мало до сліз не довела Сашка… Побачиш — колись і тобі від неї перепаде!
— У нас, у трьох, все одно не вийде, — скривився Олег. — Аби хоч половину класу підмовити.
— Підмовимо, — впевнено сказав Микола. — Усі на неї обурені за Сашка.
— Знаєш що? Ти пообіцяй хлопцям розказати про свій рибальський секрет, тоді вони точно згодяться, — порадив Олег. — Ну, а без дівчат, якщо й не захочуть, можна обійтися.
Микола залетів у клас, шпурнув на парту сумку, скликав хлопців.
Шинкаренко Оля підкралася близенько до їхнього гурту, хотіла підслухати, про що це там говорить Микола. Ач як розпалився, аж руками розмахує! Та Олег помітив дівчину, нагримав на неї:
— Не сунь свого носа в чуже просо!
Оля показала йому язика і відійшла, так нічого й не довідавшись.
Спочатку хлопці відмовлялися підтримати Миколу, хоч він дуже просив, переконував їх. Але потім, коли пообіцяв, як і радив Олег, відкрити свій секрет, більшість погодилася.
Ще б не погодитись! Відколи вже домагаються того, і ось, врешті, за таку дрібну, можна сказати, нікчемну послугу він усе розповість.
У Миколи навіть підозра виникла: чи не встиг їм шепнути щось Олег? Мабуть, шепнув, бо коли ото й радив йому, так явно ж хитрував, хотів мати найперше для себе вигоду.
Дарма, нехай хитрує, ще невідомо, хто кого обдурить…
Правда, знайшлися такі, що й після цього вагалися. Та велике діло — колектив. Узялися за них хлопці одностайно, дружно, поволі-поволі й схилили на свій бік.
— Значить, домовились, Миколо: в середу після уроків ідемо до річки і ти нам розкажеш? — ще раз перепитав для певності Олег.
— Домовились. Розкажу і покажу, — підтвердив Микола.
Тоді він зібрав дівчат, почав і їм те саме казати. Тільки тепер йому дістався ще міцніший горішок. Дівчата, як відомо, все роблять наперекір, ти їм своє, а вони тобі своє.
— Не хочемо і годі.
Найбільше опиналися Шинкаренко Оля і Коломієць Світлана. Оля образилася, що її прогнали від хлоп’ячого гурту, а Світлана, як завжди, хоче бути чесною і дисциплінованою. Торочать одне й те ж:
— Це негарно… це негарно…
Тоді Микола змінив тактику, став умовляти кожну дівчину окремо. Кого треба було переконувати — переконував, кого просити — просив. Довелося навіть вдатися до найостаннішого способу — улещування. І це допомогло. Під кінець великої перерви кілька дівчат теж згодились підтримати Миколу.
Дзвінок сповістив про початок наступного уроку — ботаніки.
Шестикласники посідали на свої місця, тільки Шинкаренко Оля, як завжди, чатує біля дверей.
У коридорі залунали знайомі кроки. Микола повернувся до Олега Шморгуна.
— Ти ж, дивись, не підведи! Перший починай.
— Та у мене вже й зараз у горлі ніби кішки лапами дряпають, — сказав Олег.
Сьогодні учні вітаються з учителькою стриманіше, ніж завжди.
Усі сідають тихо, не шурхотять книжками, не грюкають партами.
Вона також сідає за стіл, розгортає класний журнал.
Чути, як під вікнами шелестить ще зеленим листям ясен, на бригадному дворі пахкає двигун.
“І все-таки Антонюк молодець, — думає вчителька. — Хоч і в старенькому, зате чистому прийшов. Цікаво, хто йому виправ одяг — батько чи сам?..”
— Перевіримо домашнє завдання, — звертається до учнів. — Хто мені скаже…
— Кахи-кахи-кахи!.. — раптом перебиває її Шморгун Олег.
Почекала, доки одкашлявся. Знову почала:
— Хто мені…
А в другому ряду на задній парті знову:
— Кахи-кахи-кахи!..
Валентина Михайлівна переждала й цього кахикала. Набрала в легені повітря, ще раз хотіла повторити своє запитання. Та не встигла навіть рота розкрити, як зайшлися кашлем одразу двоє хлопців.
“Чого це вони? — здивувалася. — Невже попростуджувались…”
Підняла руку, вимагаючи тиші. Куди там! Тепер уже кашляла третина класу.
“Змова… — зрозуміла вчителька. — Хто ж це її організував? Невже він?” — поглянула на Петренка Миколу.
Микола сам не кашляв, лише вдоволено, з викликом дивився на неї ледь примруженими, лукавими очима.
Кашель не вщухав. Одні вмовкали, інші починали. Найбільше старався Шморгун Олег, аж посинів бідолаха. Сашко кашляв тихенько, в кулачок.
Коломієць Світлана крутила головою, осудливо позираючи на подружок, які теж кашляли. Де ж таки, ну нехай уже хлопці, а то й дівчата коять отаке!..
Шинкаренко Оля відсунулась од Миколи на самісінький краєчок парти, даючи учительці зрозуміти, що вона зневажає свого сусіда за таку витівку.
Але невдовзі Олі самій захотілося кашлянути. Невідомо, чи то просто випадково з’явилося у неї таке бажання, чи, може, її заразили інші своїм бухиканням.
Вона з усієї сили намагалася затамувати в собі це недоречне бажання, а воно все більше й більше вимагало вволити його. І Оля, врешті, не витримала.
Микола, вчувши її кашель, посміхнувся радо, зловтішно.
Валентина Михайлівна також поглянула на Шинкаренко Олю, тоді — на Петренка Миколу. Помітила його посмішку, і нараз її пронизала якась думка. Рішуче вийшла на середину класу, щоб її добре видно було всім учням, виждала, доки спала трохи нова хвиля кашлю, вдихнула повітря і щосили:
— Кахи-кахи-кахи!
Зразу ж, всього на коротку мить, у класі запанувала мертва тиша. Наступної хвилини учні вибухнули голосним реготом:
— Ха-ха-ха-ха!..
Микола сидів, як на горячій сковорідці.
— Мені здається, що вас піддурили, і той, хто підмовив вас на це, сам мовчав, — сказала Валентина Михайлівна, коли всі пересміялися і трохи вгамувались. — Щиро вам раджу далі бути обачнішими, не такими довірливими, — порадила. — Ну, а тепер розпочнемо урок… Так хто з вас скаже, що було задано додому?
Першою підняла руку Шинкаренко Оля.
На перерві, як тільки вийшла вчителька, в класі зчинився галас. З обуренням накинулися на Миколу. Ну як це так, вони всі кашляли, а він у той час нищечком сидів. Це ж нечесно, не по-товариському. Правильно казала вчителька…
Лише Сашко стояв мовчки біля вікна і спостерігав за тим, що діялося в класі. Аж коли вийшли після уроків зі школи, мовив осудливо:
— Миколо, вони правду говорили…
— І нехай! З мене ото посміялися, а тепер я таке вигадаю, що з неї теж посміються.
— Кота в клас принесеш?
— Таке скажеш! От якби джмелів або павуків наловити… Коли в нас ботаніка?
— Післязавтра. Третій урок…
«Диваки» ДЕ ВЗЯЛАСЯ ШУРА-БУРА…
Другого дня після уроків хлопці довго блукали вигоном, левадою, городом, але джмелів так і не наловили. Знайшли одного невеликого в будячинні, поклали в сірникову коробочку, та він був такий кволий, що скоро й ніжками перестав ворушити.
Потім нишпорили по горищах, де найчастіше оселяються павуки. Теж невдача. Тільки двох і упіймали.
Захотіли їсти. Микола запросив до себе додому полуднувати. Дістав з буфета глечик із медом, намазав по великій скибці хліба, налив у чашки молока.
Аж це, звідки не візьмись, — оса. Мабуть, через кватирку влетіла, зачувши солодке. І така настирлива, така нахабна — її відгонять, а вона просто в рот лізе.
— Сашко! — вигукнув Микола. — Ой, які ж ми дурні!
— Чого?
— Ос треба наловити!
— Де ж ти їх наловиш?
— Зараз побачиш, — схопився Микола.
Узяв з буфета тарілку, налив у неї трохи меду, відчинив вікно, виставив на підвіконня.
Не встигли хлопці допити молоко, як тарілку вже обсів цілий рій ос.
— Значить, так, — підвівся з-за столу Микола. — Я накриватиму їх стаканом, а ти банку держатимеш, — показав на краєчок підвіконня. — Підсуну стакан, струшу осу — зразу затуляй її кришкою, щоб не вилетіла. Зрозумів?
— Зрозумів.
— Бери он банку. Та не ту… З кришкою. Наловили ос десятків зо три.
— Досить, — сказав Микола. — Нехай посидять у банці до завтра.
— Не помруть з голоду?
— Ось я їх погодую.
Відкрив трохи банку, щоб накрапати в неї меду, і оса так боляче вжалила в руку, що мало усіх не випустив.
В цей час рипнули двері, в хату зайшла мати. Побачила банку з осами, запитала:
— Навіщо вони вам? Вулика осиного надумали собі завести, чи що?
— Та-а… В школу треба… — ухилився від пояснень Микола. — Сашко, візьми з собою їх. Завтра віднесемо.
— Не подохли? — спитав уранці Микола, як тільки переступив поріг Сашкової хати.
— Бачиш, як працюють, — підняв зі столу банку Сашко.
— Я ж казав… Давай мені її в сумку.
— Ого, як у тебе спухла рука! Як пампушка, — помітив Сашко. — Не болить?
— Уже ні. Зразу дуже пекла.
— А з цими що робити? — взяв коробочку з павуками. — Викинути?
— Не треба. Підпустимо до ос.
На великій перерві перед третім уроком Микола десь роздобув велику скляну чорнильницю з бронзовою, схожою на шолом, кришечкою. Зачинився з Сашком у шкільній комірчині, де стояли граблі, лопати та інший інвентар. Скрутив аркуш зошита трубкою, приставив до чорнильниці.
— Подерж, — сказав Сашкові. — Будемо переселяти.
Сам узяв банку, відсунув на ній трохи кришку, перевернув догори дном і витрусив ос у чорнильницю.
Зате з павуками поморочилися. Лише одного вдалося загнати до ос. Другий утік з-під самої кришечки,
— Нічого, обійдемося й без нього. Вистачить, — утішав Миколу Сашко. І раптом скрикнув, затріпав рукою: — Ой! Ой!..
— Що таке? — сполохався Микола.
— Вжалила у руку.
— Послинь, щоб не розпухла.
Сашко лизнув руку, подмухав, однак не допомогло. Скоро рука спухла.
Перед початком уроку Микола підійшов до учительського столу і голосно проказав, піднявши чорнильницю:
— Черговим номером нашої програми буде фокус: “Де взялася шура-бура?” — і поставив чорнильницю на стіл. Потім додав грізно: — Автор фокуса невідомий, ви ж це знаєте. Ясно?
Сів на своє місце і поклав руки на парту, як належить старанному учневі.
— Навіщо ти чорнильницю поставив? — нічого не зрозуміла Оля. — В учительки є кулькова ручка.
— На пти, щоб дивувалися дурні такі, як ти, — відповів примовкою.
— Знову якась витівка, — здогадалася Оля. — Миколо, сьогодні не треба. Я ж чергова. Краще іншим разом. Ну, хоч завтра.
Увійшла в клас Валентина Михайлівна. Завважила: шестикласники насторожились, принишкли. Що б це означало?..
Оля доповіла, що до школи прийшли всі учні, що клас уже підготувався до уроку.
— Сідай, Шинкаренко. Дякую.
Валентина Михайлівна також сіла, розгорнула класний журнал. Побачила на столі чорнильницю. Машинально зняла бронзову кришечку.
І враз із чорнильниці випурхнув, задзижчав, розлетівся по класу рій ос, швидко виповз і помчав геть зі столу на всіх своїх шістьох довжелезних тонких ногах павучисько.
Вчителька не злякалася, тільки від подиву звела брови.
Микола з Сашком нахилилися нижче до парт, а Олег сміливо глянув в очі Валентині Михайлівні, щоб вона не подумала, ніби він причетний до цієї затії.
Хлопці, посміхаючись, переглядалися…
Дівчата застигли непорушно на місцях, опустили очі, бо соромно перед новою вчителькою, яка їм сподобалася з самого початку.
Не підводячись із стільця, Валентина Михайлівна сказала:
— Дотепнішого нічого не могли вигадати? Чергові, повідчиняйте вікна, випустіть ос, бо ще когось пожалять.
Пройшлася класом, поглянула на Миколу й Сашка.
— Петренко! Антонюк! — Обидва аж скинулись од несподіванки. — Що це у вас з руками? Невже пожалили?
Хлопці розгубилися і не відповіли.
— Ідіть, негайно ідіть у медпункт! Там вам зарадять, а за одним заходом і чорнильницю винесіть.
— Оце тобі й “шура-бура”! — зашепотіла Оля. — Іди!
Микола сердито блиснув очима на свою сусідку, повагом вийшов з-за парти, схопив чорнильницю і прожогом вискочив з класу. Слідом, зашарівшись, подавсь і Сашко.
Як тільки за ними зачинилися двері, клас вибухнув голосним реготом.
А Микола й Сашко в коридорі і зовсім розгубилися.
— Усіх повернула на свій бік… — зітхнув Сашко.
— Ну й пришелепуваті ж ми. Сховали б під парти руки, — журився і собі Микола.
— Тепер батьків у школу викличуть, до директора потягнуть…
— Аби на піонерських зборах не розбирали.
— Як вона скаже, так і буде.
У медпункт, звичайно, Микола й Сашко не пішли. Стояли в коридорі, журилися, радилися. І тільки тоді прислухалися, що говорила вчителька за дверима, як вона згадала про колгоспний сад.
— Наступного тижня підемо туди на екскурсію. З Артемом Степановичем я вже домовилася.
У Миколи похололо всередині: ясно, поглузувала перед усім класом, тепер ще й перед дідусем Артемом та Шморгуном сорому наробить. Ач яка!..
“Не вийде! Нізащо не піду”, — вирішив.
— Це твоя мати в колгоспі бригадиром садово-городньої бригади? — звернулася Валентина Михайлівна до Миколи на перерві.
— Моя, — насторожився.
— Мені вона дуже потрібна. Коли додому приходить після роботи — пізно?
— Буває, пізно, буває, рано…
“Так і є, хоче ще й мамі все розказати…” — подумав.
Повернувшись додому, Микола одразу ж прив’язав Кудлая ближче до хвіртки.
Мати прийшла пізно ввечері. Тихо зайшла до хати і здивувалася, що Микола сидить на канапі біля вікна і вчить уроки.
— Навіщо ти собаку до хвіртки прив’язав! — спитала.
— Щоб стеріг яблуню.
— Так яблуня ж за хатою…
У цей час завалував Кудлай.
Микола кинувся з хати. Коло хвіртки темніла знайома постать.
“Вона…” — впізнав.
Валентина Михайлівна почула, як хтось цокнув клямкою, питає:
— Можна до вас?
Микола мовчить. Його не видно, він у тіні. Собака вчув хлопця і привітно завищав до нього.
— Петренко! — гукнула вчителька. Мабуть, здогадалася, що то він вийшов. — Це ти?
— Я, — обізвався невдоволено.
— Чого ж ти мовчиш? Мати вдома?
Вагався, не знав, що їй сказати. Але в цей час мати сама вийшла з хати:
— Хто там?
— Можна до вас? — запитала Валентина Михайлівна.
— Заходьте, не бійтеся. Собака не кусається, тільки гавкає. Валентина Михайлівна привіталася. Мати запросила її до хати.
— Вирішили ми усім класом прийти до вас у сад на екскурсію, — сказала вчителька, коли вони втрьох зайшли до світлиці. — Як ви на це дивитесь?
— А чого ж, ведіть, це їм тільки на користь, — відповіла мати. — Артем Степанович все розкаже й покаже.
Насуплений Микола порпався серед книжок, розкиданих на канапі та підвіконні.
— Ви у старих Антонюків живете? — спитала мати.
— Так, в Антонюків.
— У них і раніше вчителі квартирували. Артем Степанович у саду з самої весни. І спить там у курені. Хата велика, є куди брати. А самі здалека?
— З Лубен.
— Чого ж це аж до нас утрапили?
— Я й раніше у вашому районі працювала. Піонервожатою. Тут моя сестра вчителює. А це закінчила інститут і до вас одержала призначення.
— Батьки в Лубнах?
— У нас тільки мама. Вона з сестрою живе. Тато помер.
— Охо-хо, — сумно зітхнула мати.
Обняла Миколу, погладила по голові. Він крутнувся, як норовистий лошачок, і відійшов до другого кінця столу.
— То я піду, вам пора відпочивати та й Миколі рано до школи, — мовила Валентина Михайлівна, підводячись з-за столу.
“Невже нічого про мене не скаже?” — майнула радісна думка у Миколи.
— Так ви, значить, і мого учите? — спитала мати, й собі встаючи.
— Веду у них ботаніку. Та ще до того й класний керівник.
— Це ви їм загадали ос ловити? Вони з Сашком молодці, півбанки наловили.
Микола ладен був крізь землю провалитися. Відчув, як вогнем запалали вуха.
Валентина Михайлівна нічого не сказала, усміхнулася і рушила до дверей. Мати пішла проводжати вчительку.
На ганку зупинилися.
Микола потер долонями щоки, прислухався, про що вони говорили.
Валентина Михайлівна радила матері більше уваги приділяти Миколі, подбати про режим, виділити в кімнаті куточок, де він постійно готував би уроки.
— Та якого йому іще куточка треба? Цілісінький день сам, як палець. Сиди собі та вчи уроки, ніхто не заважає.
— Ні, треба, — настоювала вчителька.
— Добре, добре, я постараюсь, — запевнила мати. — І ви дивіться пильніше за ним. Бо він у мене трохи бешкетливий. Без батька росте. А я все в біготні, все не дома. Самі знаєте, скільки зараз роботи, ніколи за ним приглянути. Інколи добряче йому перепадає…
— Ну а цього вже робити не слід. То зайве.
— Так виведе ж, буває… Трохи помовчали.
— А його друг, Антонюк Сашко, далеко від вас живе? — поцікавилася Валентина Михайлівна.
— Сусіди. Горе в них. Батько випиває, голову згубив через оту кляту горілку… Шанували люди колись його, сім’я гарна була, діточок трійко. І всі при здоров’ї. Тільки живи і радій! Так ні, все на чарку смердючу проміняв… Бідна жінка терпіла, терпіла та й кинула його цієї весни, переїхала з двома меншенькими до родичів у сусіднє село. А Сашко не захотів залишити батька самого, пожалів.
— Може б, поговорили з ним…
— Говорили й не раз. І на правлінні, і на зборах, і так, у балачці. Не допомагає. “Яке вам до мене діло, — каже. — П’ю я за свої гроші і не в робочий час”.
— Подобається мені ваша нова вчителька, — сказала, повернувшись до хати, мати. — Молоденька, а, видно, розумна й сердечна. — І раптом накинулась на Миколу: — Ти чого книжки й зошити ото порозкидав? Поскладай зараз же! Ось я приберу з етажерки все своє, перестав її отуди, до столу. Хай там буде твій куточок.
Микола наводив порядок і думав про вчительку.
“Сердечна! Не сердечна, а вредна. Бач, прийшла ніби за ділом, а насправді, мабуть, щоб з мамою познайомитись, перевірити, чи я вчу уроки. Уже й книжки їй не на місці лежать, куточок треба свій улаштувати…
Дивно тільки, чому все-таки вона не розповіла матері, що яблука в саду крав, що курив, що підмовляв однокласників кашляти на уроці, що ос підклав їй на стіл?.. Ірина Тимофіївна відразу поскаржилася б. Невже побоялася? Чи, може, знову хитрує?..”
