“Пітер Пен” читати повністю – Джеймс Метью Баррі

Джеймс Метью Баррі “Пітер Пен” читати повністю

Переклад українською – Гнатюк Юлія

Пітер Пен і Венді

Розділ 1. ПІТЕР ПРОРИВАЄТЬСЯ

Усі діти, крім одного, виростають. Дуже скоро вони дізнаються, що неодмінно виростуть. Венді зрозуміла це ось як. Одного дня, коли їй було два роки, вона гралася в саду, зірвала ще одну квітку й побігла з нею до мами. Мабуть, виглядала вона пречудово, бо місіс Дарлінґ схопилася за серце й вигукнула:

— Ох, чому ти не можеш назавжди залишитися такою?!

Оце й усе, що вони тоді сказали про дорослішання, але відтоді Венді знала: їй доведеться вирости. Після двох років це вже знаєш напевне. Два роки — початок кінця.

Отже, Дарлінги жили жили в будинку номер 14, і до появи Венді головною там була її мама. То була чарівна пані з романтичною вдачею і такими милими, лукавими вустами. Її романтична душа нагадувала маленькі скриньки, вкладені одна в одну, які привозять із загадкового Сходу: скільки б їх не відкривати, всередині неодмінно знайдеться ще одна. А на її милих лукавих вустах ховався один поцілунок, якого Венді ніяк не могла здобути, хоча він був просто-таки на видноті — у правому кутику губ.

А містер Дарлінґ завоював її ось як. Чимало джентльменів, які свого часу були хлопчиками, коли вона була дівчинкою, одночасно збагнули, що кохають її, і всі кинулися до її дому освідчуватися. Усі, крім містера Дарлінґа. Він узяв кеб, приїхав першим — і дівчина дісталася йому. Уся, крім найпотаємнішої скриньки та поцілунку. Про скриньку він навіть не знав, а згодом перестав намагатися здобути поцілунок. Венді вважала, що Наполеонові він був би до снаги, але я легко уявляю, як той намагався б його дістати, а потім розлючено грюкнув би дверима й пішов геть.

Містер Дарлінґ полюбляв хвалитися перед Венді, що її мама не лише кохає його, а й поважає. Він належав до тих ґрунтовних людей, які знаються на акціях і біржових справах. Звісно, насправді ніхто нічого не знає напевне, але він справляв таке враження, ніби знає. І часто говорив, що акції пішли вгору, а паї — вниз, із таким виглядом, що будь-яка жінка неодмінно перейнялася б до нього повагою.

Місіс Дарлінґ вийшла заміж у білій сукні. Спочатку вона вела домашні рахунки просто бездоганно, мало не весело, ніби гралася. Але згодом її запал почав кудись щезати, а замість нього у рахунках з’являлися малюнки безликих немовлят. Вона малювала їх саме тоді, коли мала підбивати рахунки. Діти заволоділи думками пані Дарлінг.

Першою народилася Венді, потім Джон, а тоді Майкл.

Протягом першого чи другого тижня після народження Венді було ще невідомо, чи зможуть вони її залишити, адже це був ще один рот, який треба було годувати. Містер Дарлінґ страшенно пишався донечкою, але він був людиною дуже порядною, тому сидів на краю ліжка місіс Дарлінґ, тримав її за руку й підраховував витрати, поки вона благально дивилася на нього. Їй хотілося ризикнути, хай там що буде, але він так не міг. Він любив олівець і клаптик паперу, а якщо вона збивала його своїми пропозиціями, йому доводилося починати все спочатку.

— Тільки не перебивай, — благав він її.

— Отже, тут у мене один фунт сімнадцять шилінгів, і ще два шилінги шість пенсів в офісі. Каву в офісі я можу скасувати — скажімо, десять шилінгів. Отримаємо два фунти дев’ять шилінгів шість пенсів. Додаємо твої вісімнадцять шилінгів і три пенси — маємо три фунти дев’ять шилінгів і дев’ять пенсів. Додаємо п’ять фунтів у чековій книжці — виходить вісім фунтів дев’ять шилінгів і сім пенсів. Хто це там ворушиться? Вісім фунтів дев’ять шилінгів і сім пенсів. Ставимо кому, переносимо сім… Не говори, люба моя. І ще фунт, який ти позичила тому чоловікові, що приходив до дверей… Тихо, дитинко. Ставимо кому, переносимо дитинку… Ну от, ти все зіпсувала! Я сказав дев’ять фунтів дев’ять шилінгів і сім пенсів? Так, сказав. Отже, питання таке: чи зможемо ми прожити рік на дев’ять фунтів дев’ять шилінгів і сім пенсів?

— Звичайно, зможемо, Джордже! — вигукнула вона.

Але вона, звісно, була сліпа у своїй любові до Венді, тоді як містер Дарлінґ насправді був людиною значно серйознішою з них двох.

— Не забудь, що у дітей буває свинка, — майже погрозливо попередив він і знову заходився рахувати. — Свинка — один фунт. Саме стільки я записав, хоча, мабуть, буде ближче до тридцяти шилінгів. Не говори. Кір — один фунт п’ять шилінгів. Німецький кір — півтори гінеї. Разом два фунти п’ятнадцять шилінгів і шість пенсів. Не крути пальцем. Кашлюк — скажімо, п’ятнадцять шилінгів…

І так далі. Щоразу підсумок виходив інший. Та зрештою Венді все-таки вдалося залишитися в сім’ї: свинку зменшили до дванадцяти шилінгів і шести пенсів, а два різновиди кору порахували як один.

Із Джоном було те саме хвилювання, а Майклові й узагалі ледве пощастило. Та обох залишили, і невдовзі ви могли побачити їх утрьох, що рядочком ішли до дитячого садка міс Фалсом у супроводі своєї няні.

Місіс Дарлінґ любила, щоб усе було як належить, а містер Дарлінґ пристрасно прагнув бути таким, як усі його сусіди. Тож, звісно, у них була няня. Оскільки вони були небагаті — переважно через ту кількість молока, яку випивали діти, — нянею стала статечна ньюфаундлендська собака на ім’я Нена. До того Нена не належала нікому, поки Дарлінґи не взяли її до себе. Проте дітей вона завжди вважала дуже важливими, а познайомилися Дарлінґи з нею в Кенсінґтонських садах, де Нена проводила більшість вільного часу, заглядаючи в дитячі візочки. Недбайливі няньки її терпіти не могли: Нена проводжала їх аж додому й скаржилася на них їхнім господиням.

Як няня вона виявилася справжнім скарбом. Як ретельно купала дітей! І схоплювалася серед ночі від найменшого їхнього схлипу. Звісно, її будка стояла в дитячій. Вона мала справжній талант розуміти, коли кашель не вартий жодної уваги, а коли дитині неодмінно треба обмотати горло шарфом. До останнього дня свого життя вона вірила в старомодні ліки, як-от листя ревеню, і презирливо фиркала, коли чула всі ці новітні балачки про мікроби та інше.

Побачити, як вона супроводжує дітей до школи, було справжнім уроком пристойності. Коли діти поводилися добре, вона статечно крокувала поруч, а якщо хтось вибивався з шеренги — підштовхувала його назад. У дні, коли Джон грав у футбол, вона ніколи не забувала про його светр, а на випадок дощу зазвичай несла в зубах парасольку.

У підвалі школи міс Фалсом була кімната, де чекали няньки. Вони сиділи на лавках, а Нена лежала на підлозі — ось і вся різниця. Няньки вдавали, ніби не помічають її, бо вважали собак істотами нижчого суспільного становища, а Нена зневажала їхні легковажні балачки. Вона не любила, коли друзі місіс Дарлінґ приходили до дитячої. Але якщо хтось усе-таки приходив, Нена спершу миттю знімала з Майкла його звичайний фартушок і вдягала той, що мав синю облямівку, потім пригладжувала одяг Венді й кидалася до Джонової зачіски. Навряд чи можна було вести дитячу кімнату правильніше, ніж це робила Нена.

Містер Дарлінґ чудово це розумів, але часом неспокійно думав: а що, коли сусіди про неї пліткують? Адже йому треба було думати про своє становище в місті.

Нена турбувала його й з іншої причини. Часом йому здавалося, що вона ним не захоплюється.

— Я знаю, що вона надзвичайно тобою захоплюється, Джордже, — запевняла його місіс Дарлінґ, а потім знаком наказувала дітям бути з татом особливо милими.

Після цього починалися чудові танці, до яких іноді дозволяли приєднуватися Лізі — єдиній іншій служниці. У своїй довгій спідниці та покоївській шапочці вона здавалася такою крихітною, хоча, коли наймалася на службу, присягалася, що їй ніколи не буде й тридцяти. Яка ж веселість панувала під час цих пустощів! А найвеселішою з усіх була місіс Дарлінґ. Вона так шалено крутилася у танці, що видно було тільки її поцілунок — і якби ви в ту мить кинулися до неї, то, можливо, змогли б його схопити.

Не було на світі простішої й щасливішої родини — аж доки не з’явився Пітер Пен.

Уперше місіс Дарлінґ почула про Пітера, коли наводила лад у думках своїх дітей. Щовечора кожна добра мама, коли її діти заснуть, зазирає до їхніх думок і наводить там лад перед наступним ранком. Вона складає по місцях безліч речей, які за день розбрелися хто куди. Якби ви могли не заснути (але, звісно, вам це не вдасться), то побачили б, як ваша мама робить те саме, і спостерігати за нею було б дуже цікаво. Це майже те саме, що наводити лад у шухлядах. Ви побачили б її навколішки. Гадаю, над деякими вашими речами вона затримувалася б із кумедною цікавістю, дивуючись, де ж ви, в біса, знайшли таку штуку, роблячи приємні й не дуже приємні відкриття, притискаючи щось до щоки, наче воно миле, як кошеня, а щось інше квапливо ховаючи подалі від очей. Коли ви прокидаєтеся вранці, пустощі та лихі пристрасті, з якими ви лягали спати, вже складені, мов маленькі пакуночки, й заховані на самому дні вашої свідомості. А зверху, гарненько провітрені, розкладені ваші найкращі думки — готові до того, щоб ви їх одягнули.

Не знаю, чи доводилося вам коли-небудь бачити карту людської свідомості. Лікарі іноді малюють карти інших частин вашого тіла, і власна карта може виявитися надзвичайно цікавою. Але спробуйте-но намалювати карту свідомості дитини! Вона не лише заплутана, а ще й увесь час кудись рухається. На ній є зиґзаґи, зовсім як лінія температури на медичному графіку. Мабуть, це дороги на острові, адже Небувалія майже завжди є островом. Тут і там на ній розкидані дивовижні кольорові плями, коралові рифи та зухвало виглядні кораблі на обрії, дикуни й самотні лігва, гноми, які здебільшого виявляються кравцями, печери, крізь які тече річка, принци із шістьма старшими братами, хатина, що ось-ось розвалиться, і одна дуже маленька старенька з гачкуватим носом.

Карта була б простою, якби на цьому все й закінчувалося. Але на ній є ще перший день у школі, релігія, татусі, круглий ставок, рукоділля, убивства, страти, дієслова, після яких треба вживати давальний відмінок, день шоколадного пудингу, перше вдягання підтяжок, «скажи дев’яносто дев’ять», три пенси за те, що самому вирвав собі зуб, і ще багато-багато чого.

І незрозуміло, чи все це теж є частиною острова, чи крізь нього просвічує якась інша карта. Усе це неабияк заплутує, особливо тому, що ніщо не хоче залишатися на місці.

Звісно, Небувалії бувають дуже різні. Наприклад, у Джона була лагуна, над якою літали фламінго, і Джон полював на них, стріляючи з лука, а в Майкла, який був ще зовсім маленький, — фламінго, над яким літали лагуни. Джон жив у човні, перевернутому догори дном на піску, Майкл — у вігвамі, а Венді — у будиночку з листя, майстерно зшитого докупи. У Джона не було друзів, у Майкла друзі з’являлися вночі, а у Венді був ручний вовк, якого покинули батьки. Та загалом усі Небувалії мали щось спільне. Якби вони стали в ряд і не рухалися, можна було б сказати, що в них однакові носи — і таке інше. На цих чарівних берегах діти, граючись, без кінця витягали на сушу свої маленькі човники. Ми теж там побували; досі чуємо шум прибою, хоч нам уже ніколи не судилося знову ступити на той берег.

Серед усіх принадних островів Небувалія — найзатишніша й найкомпактніша. Вона не величезна й не розтягнута абияк, знаєте, так що між однією пригодою та іншою доводиться нудьгувати в очікуванні, — ні, там усе тісненько вміщене одне біля одного. Коли вдень ви граєтеся в Небувалію зі стільцями та скатертиною, вона анітрохи не лякає. Але за дві хвилини до того, як ви заснете, вона стає зовсім справжньою. Ось чому існують нічники.

Час від часу, мандруючи думками своїх дітей, місіс Дарлінґ натрапляла на речі, яких не могла збагнути. І найдивнішим серед усього був загадковий Пітер. Вона не знала жодного Пітера, а він тим часом то тут, то там з’являвся в думках Джона й Майкла, а думки Венді дедалі більше вкривалися ним, наче хтось старанно виводив його ім’я всюди. Воно вирізнялося серед усіх інших слів великими, сміливими літерами, і, дивлячись на нього, місіс Дарлінґ відчувала: саме ім’я мало якийсь дивно самовпевнений вигляд.

— Так, він і справді трохи самовпевнений, — неохоче визнала Венді. Мати саме розпитувала її.

— Але хто він, моя люба?

— Це ж Пітер Пен, мамо.

Спочатку місіс Дарлінґ не могла згадати, хто це, але, подумки повернувшись у власне дитинство, пригадала якогось Пітера Пена, про якого казали, що він живе разом із феями. Про нього розповідали всілякі дивні історії. Наприклад, коли діти помирали, він ішов із ними частину дороги, щоб їм не було страшно. Колись вона сама вірила в нього, але тепер, коли вийшла заміж і стала розважною жінкою, дуже сумнівалася, чи існує взагалі така людина.

— До того ж, — сказала вона Венді, — він уже давно мав би вирости.

— О ні, він не виріс, — упевнено заперечила Венді. — І він саме такого зросту, як я.

Вона мала на увазі, що Пітер був їй рівнею і думками, і зростом. Як вона це знала, Венді не могла пояснити. Просто знала — і все.

Місіс Дарлінґ порадилася з містером Дарлінґом, але той лише поблажливо всміхнувся.

— От побачиш, — сказав він, — це якісь дурниці, які Нена набила їм у голови. Саме такі думки й могли б виникнути в собаки. Не звертай уваги — скоро все минеться.

Але воно не минулося, і невдовзі цей клопітливий хлопчик добряче налякав місіс Дарлінґ.

З дітьми постійно трапляються найдивовижніші пригоди, і вони зовсім не переймаються ними. Наприклад, дитина може через тиждень після події між іншим згадати, що, коли була в лісі, зустріла там свого покійного батька й погралася з ним. Саме так, ніби між іншим, Венді одного ранку повідомила дещо дуже тривожне.

На підлозі дитячої знайшли кілька листків із дерева, яких напередодні ввечері там точно не було. Місіс Дарлінґ саме ламала собі над ними голову, коли Венді з поблажливою усмішкою сказала:

— Я так і знала, що це знову Пітер!

— Що ти хочеш цим сказати, Венді?

— Який же він нечемний, що не витирає ніг, — зітхнула Венді.

Вона була дуже охайною дитиною.

Цілком спокійно Венді пояснила, що, як їй здається, Пітер іноді приходить у дитячу вночі, сідає в неї в ногах і грає для неї на своїй сопілці. На жаль, вона ніколи не прокидалася, тому не знала, звідки їй це відомо. Просто знала — і все.

— Які дурниці ти верзеш, серденько. Ніхто не може ввійти до будинку, не постукавши.

— Думаю, він заходить через вікно, — сказала вона.

— Любонько, це ж третій поверх.

— А хіба листя не лежало біля самого вікна, мамо?

Це було чистісінькою правдою: листя знайшли зовсім близько від вікна.

Місіс Дарлінґ не знала, що й думати. Усе, що розповідала Венді, звучало так природно, що просто відмахнутися від цього словами «тобі наснилося» було неможливо.

— Дитинко, — вигукнула мати, — чому ти не розповіла мені про це раніше?

— Я забула, — легковажно відповіла Венді.

Вона поспішала поснідати.

Ох, звісно ж, їй це наснилося.

Але, з іншого боку, залишалося листя. Місіс Дарлінґ дуже уважно його роздивилася. То були скелетовані листки, і вона була певна, що жодне дерево в Англії такого листя не має. Вона поповзала по підлозі, тримаючи свічку й шукаючи сліди чужої ноги. Поковиряла коцюбою в димоході, постукала по стінах. Потім спустила з вікна стрічку аж до тротуару й побачила, що там прямовисна тридцятифутова височінь — жодного виступу, навіть ринви, за яку можна було б учепитися.

Безперечно, Венді це наснилося.

Але Венді не снилося — наступна ніч довела це. Саме тієї ночі й почалися неймовірні пригоди цих дітей.

Тієї ночі, про яку ми розповідаємо, усі діти знову лежали у своїх ліжках. Саме того вечора Нена мала вихідний, тож місіс Дарлінґ сама викупала дітей і співала їм, аж поки вони один за одним не випускали її руку й не сповзали в край сну.

Усі вони виглядали такими безпечними й затишними, що тепер вона сама усміхнулася зі своїх побоювань і спокійно сіла біля вогню шити.

То була сорочка для Майкла — адже на день народження він уже мав перейти до сорочок.

Але біля вогню було тепло, у дитячій горіли три нічники, і невдовзі шиття спочило на колінах місіс Дарлінґ. Потім її голова так граційно схилилася набік… Вона заснула.

Погляньте на цих чотирьох: ось Венді й Майкл, там Джон, а біля вогню — місіс Дарлінґ. Мав би горіти ще один нічник.

Поки вона спала, їй наснився сон. Їй наснилося, що Небувалія підійшла зовсім близько і з неї прорвався якийсь дивний хлопчик. Він не налякав її, бо їй здалося, що вона вже бачила його — на обличчях багатьох жінок, які не мають дітей. Можливо, його можна побачити й на обличчях деяких матерів. Але уві сні він розірвав плівку, що затуляла Небувалію, і місіс Дарлінґ побачила, як Венді, Джон і Майкл визирають крізь пролом.

Сам по собі цей сон був би не більше ніж дрібницею. Але поки вона спала, вікно дитячої раптом відчинилося від пориву вітру, і хлопчик упав просто на підлогу. Разом із ним до кімнати проникло дивне світло — не більше за ваш кулак. Воно металося по кімнаті, мов жива істота, і, думаю, саме це світло розбудило місіс Дарлінґ.

Вона різко підвелася з криком і побачила хлопчика. І чомусь одразу зрозуміла: це Пітер Пен.

Якби там були ви, я або Венді, ми побачили б, що він дуже схожий на таємний поцілунок місіс Дарлінґ. Це був прекрасний хлопчик, убраний у сухе листя та деревну смолу, що сочиться з дерев. Але найдивовижнішим у ньому було те, що в нього збереглися всі його молочні зубки.

Коли він побачив, що перед ним доросла жінка, то вишкірився до неї своїми маленькими зубками.

Розділ II. ТІНЬ

Місіс Дарлінґ скрикнула, і тієї ж миті, ніби у відповідь на дзвінок, двері відчинилися — увійшла Нена, яка саме повернулася зі своєї вечірньої прогулянки. Вона загарчала й кинулася на хлопчика, а той легко вистрибнув у вікно. Місіс Дарлінґ знову скрикнула — цього разу від розпачу за нього, бо подумала, що він розбився на смерть, — і побігла на вулицю шукати його. Але там нічого не було. Вона підвела очі й у темряві побачила лише те, що здалося їй падаючою зіркою.

Вона повернулася до дитячої й побачила Нену, яка тримала щось у пащі. Виявилося, це була тінь хлопчика. Коли він вистрибував у вікно, Нена швидко зачинила його — запізно, щоб упіймати самого хлопчика, але його тінь не встигла вислизнути. Вікно грюкнуло — і відтяло її.

Можете бути певні: місіс Дарлінґ уважно оглянула тінь, але на вигляд вона була цілком звичайною.

Нена не сумнівалася, що з цією тінню треба робити. Вона вивісила її за вікно, думаючи: «Він неодмінно повернеться по неї. Краще покласти її там, де він легко зможе її забрати, не потурбувавши дітей».

Та, на жаль, місіс Дарлінґ не могла залишити тінь висіти за вікном: вона надто скидалася на випрану білизну й зовсім не додавала будинку пристойності. Місіс Дарлінґ подумала було показати її містерові Дарлінґу, але він саме підраховував, скільки зимових пальт потрібно Джону та Майклу, і тримав на голові мокрий рушник, щоб мозок краще працював. Здавалося, не варто його турбувати. До того ж вона чудово знала, що він скаже:

— Усе це через те, що ми взяли собаку за няньку.

Тоді вона вирішила згорнути тінь і дбайливо сховати її в шухляді, доки не трапиться слушна нагода розповісти про все чоловікові. Ах, якби ж вона знала!

Нагода випала через тиждень, у ту незабутню п’ятницю. Звісно, це була п’ятниця.

— У п’ятницю мені слід було бути особливо обачною, — казала згодом місіс Дарлінґ чоловікові, а Нена тим часом сиділа по другий бік від неї  і тримала її за руку.

— Ні, ні, — щоразу відповідав містер Дарлінґ. — У всьому винен я. Я, Джордж Дарлінґ, допустив до цього. Mea culpa, mea culpa [моя провина, моя провина]. — він здобув класичну освіту.

Так вони сиділи вечір за вечором і згадували ту фатальну п’ятницю, аж поки кожна дрібниця не закарбувалася в їхній пам’яті й не проступала з іншого боку, наче обличчя на погано викарбуваній монеті.

— Якби я тільки не прийняла те запрошення повечеряти в будинку № 27, — казала місіс Дарлінґ.

— Якби я тільки не налив Нені її ліки в миску, — казав містер Дарлінґ.

— Якби я тільки вдавала, що люблю ці ліки, — говорили вологі Ненині очі.

— Моя любов до вечірок, Джордже.

— Мій фатальний дар жартувати, люба.

— Це все через мої дріб’язкові образи, дорогі господарі.

А тоді хтось із них або й усі разом зовсім занепадали духом; Нена думала: «Це правда, правда, їм не слід було брати собаку за няньку». Не раз саме містер Дарлінґ витягував хустинку й витирав Нені очі.

— Цей негідник! — вигукував містер Дарлінґ, і Ненине гавкання було йому луною. Але місіс Дарлінґ ніколи не дорікала Пітерові. У правому кутику її рота ніби жило щось таке, що не дозволяло їй називати Пітера поганими словами.

Вони сиділи в порожній дитячій і з ніжністю згадували кожну, навіть найдрібнішу подробицю того жахливого вечора. Почався він так буденно, так само, як сотні інших вечорів: Нена набрала води для купання Майкла й понесла його до ванни на спині.

— Я не піду спати! — кричав він, як той, хто досі вважав, що останнє слово в цій справі залишається за ним. — Не піду, не піду! Нено, ще навіть шостої немає. Ой, лишенько, ой, лишенько, я більше не любитиму тебе, Нено. Кажу тобі, я не купатимусь! Не буду, не буду!

Тоді ввійшла місіс Дарлінґ у своїй білій вечірній сукні. Вона вбралася раніше, бо Венді так любила бачити її у вечірній сукні, з намистом, яке подарував їй Джордж. На руці в неї був браслет Венді — вона попросила доньку позичити його. Венді любила позичати свій браслет мамі.

Вона застала двох старших дітей за грою: вони грали в неї саму та батька в той день, коли народилася Венді. Джон саме говорив:

— Я щасливий повідомити вам, місіс Дарлінґ, що тепер ви стали матір’ю, —

Він говорив це майже тим самим тоном, яким, мабуть, свого часу говорив містер Дарлінґ.

Венді танцювала від радості — саме так, як, напевно, танцювала справжня місіс Дарлінґ.

Потім святкували народження Джона — із такою урочистістю, яку, на його думку, неодмінно заслуговувало народження хлопчика. А Майкл, прийшовши після купання, теж попросився «народитися», але Джон безжально заявив, що більше дітей їм не треба.

Майкл мало не заплакав.

— Ніхто мене не хоче, — сказав він.

І, звичайно, дама у вечірній сукні не могла цього стерпіти.

— А я хочу, — сказала вона. — Я дуже хочу третю дитину.

— Хлопчика чи дівчинку? — запитав Майкл, не надто сподіваючись на сприятливу відповідь.

— Хлопчика.

Тоді він кинувся їй в обійми. Така дрібниця для містера й місіс Дарлінґ та Нени, коли вони згадували про неї тепер. Але не така вже й дрібниця, якщо це мала бути остання Майклова ніч у дитячій.

Вони продовжували згадувати.

— Саме тоді я влетів, мов вихор, правда? — казав містер Дарлінґ, картаючи себе.

І справді, він був схожий на вихор. Можливо, йому навіть можна було знайти виправдання. Він теж збирався на вечірку, і все йшло чудово, аж доки він не взявся за краватку. Важко навіть повірити, але цей чоловік, який чудово розумівся на акціях і біржових справах, зовсім не вмів давати собі раду з краваткою. Іноді вона підкорялася йому без боротьби, але часом для добра всього будинку було б краще, якби він проковтнув свою гордість і скористався готовою краваткою.

Саме такий випадок трапився цього разу. Він увірвався до дитячої, тримаючи в руці зім’яту маленьку краватку, яка, здавалося, навмисне знущалася з нього.

— Що сталося, любий татусю?

— Що сталося?! — заволав він. Так, він справді заволав. — Ця краватка не зав’язується!

Він став небезпечно саркастичним.

— Навколо моєї шиї — не хоче! Навколо ніжки ліжка — будь ласка! О так, я разів двадцять зав’язував її навколо ніжки ліжка, але навколо шиї — ні! О ні!

Він вирішив, що місіс Дарлінґ не перейнялася його проблемою належною мірою, і суворо продовжив:

— Попереджаю тебе, люба, якщо ця краватка не буде на моїй шиї, ми сьогодні не підемо на вечерю. А якщо я сьогодні не піду на вечерю, то більше ніколи не піду до контори. А якщо я більше не ходитиму до контори, то ми з тобою помремо з голоду, а наших дітей викинуть на вулицю!

Навіть після цього місіс Дарлінґ залишалася спокійною.

— Дай-но я спробую, любий, — сказала вона.

Власне, саме по це він і прийшов до неї. Своїми прохолодними ніжними руками вона зав’язала йому краватку, а діти стояли навколо й чекали, яким буде їхній вирок. Дехто з чоловіків образився б, що дружина так легко впоралася з тим, що йому не давалося. Але містер Дарлінґ мав надто добру вдачу для таких образ. Він недбало подякував їй, тієї ж миті забув про свій гнів, а ще за хвилину вже танцював кімнатою, посадивши Майкла собі на спину.

— Як же ми пустували! — каже тепер місіс Дарлінґ, згадуючи той вечір.

— Наша остання витівка! — стогне містер Дарлінґ.

— О Джордже, пам’ятаєш, як Майкл раптом запитав мене: «Мамо, а як ти дізналася, що це я?»

— Пам’ятаю!

— Вони були такі милі, правда, Джордже?

— І вони були наші, наші! А тепер їх немає.

Їхня забава скінчилася появою Нени, і дуже невдало містер Дарлінґ налетів на неї, вкривши свої штани шерстю. Штани були не просто нові — це були перші штани в його житті з лампасами, і йому довелося прикусити губу, щоб не розплакатися. Звичайно, місіс Дарлінґ почистила його, але він знову почав говорити, що було помилкою брати собаку за няньку.

— Джордже, Нена — справжній скарб.

— Без сумніву. Але часом мене непокоїть відчуття, що вона вважає дітей цуценятами.

— О ні, любий. Я певна, вона знає, що вони люди.

— Ну, не знаю, — задумливо сказав містер Дарлінґ. — Не знаю.

Місіс Дарлінґ відчула, що це слушна нагода розповісти йому про хлопчика. Спочатку він лише відмахнувся від її розповіді, але став замисленим, коли вона показала йому тінь.

— Це ніхто з моїх знайомих, — сказав він, уважно розглядаючи тінь. — Але з усього видно, що тінь має належати шибеникові.

— Ми саме ще говорили про тінь, пам’ятаєш, —нагадав містер Дарлінґ, — коли Нена принесла ліки для Майкла в зубах. Ти більше ніколи не носитимеш пляшечку в пащі, Нено. І в усьому цьому моя провина.

Хоч яким сильним чоловіком був містер Дарлінґ, щодо ліків він, безперечно, повівся доволі безглуздо. Якщо в нього й була якась слабкість, то ось яка: він любив згадувати, що все життя мужньо приймав ліки. Тож коли Майкл ухилився від ложки, яку Нена тримала в пащі, він докірливо сказав:

— Будь чоловіком, Майкле.

— Не буду! Не буду! — пустотливо вигукнув Майкл.

Місіс Дарлінґ вийшла з кімнати по шоколадку для нього, а містер Дарлінґ вирішив, що це свідчить про брак суворості.

— Не розбещуй його, люба! — гукнув він їй услід. — Майкле, коли я був у твоєму віці, я приймав ліки без жодного нарікання. Я казав: «Дякую, любі батьки, що даєте мені ліки, аби я одужав».

Він і справді вважав, що все так і було. Венді, яка вже була в нічній сорочці, теж йому повірила й, бажаючи підбадьорити Майкла, сказала:

— А ті ліки, які ти іноді приймаєш, тату, набагато гидкіші, правда?

— Ще й як гидкіші, — хоробро відповів містер Дарлінґ. — І я б зараз прийняв їх, або показати, як це робиться Майкле, якби не загубив пляшечку.

Насправді він її не зовсім загубив: серед ночі заліз на верхівку шафи й сховав пляшечку там. Чого він не знав, то це того, що вірна Ліза знайшла її й поставила назад на його умивальник.

— Я знаю, де вона, тату! — вигукнула Венді, яка завжди радо була готова допомогти. — Я принесу.

І вона помчала, перш ніж він устиг її зупинити. Настрій містера Дарлінґа тієї ж миті дивним чином зіпсувався.

— Джоне, — сказав він, здригнувшись, — це жахлива гидота. Таке липке, солодке, огидне…

— Зараз усе закінчиться, тату, — бадьоро сказав Джон.

І саме тоді до кімнати вбігла Венді зі склянкою ліків.

— Я так швидко, як тільки могла, — задихано сказала вона.

— Ти була надзвичайно швидкою, — відповів батько з мстивою ввічливістю, якої вона зовсім не помітила. — Спочатку Майкл, — уперто сказав він.

— Спочатку тато, — заявив Майкл, який від природи був підозріливим.

— Я ж захворію, знаєте, — погрозливо сказав містер Дарлінґ.

— Ну ж бо, тату, — підбадьорив його Джон.

— Замовкни, Джоне, — відрубав батько.

Венді зовсім розгубилася.

— Я думала, ти легко їх приймаєш, тату.

— Не в цьому річ, — заперечив він. — Річ у тому, що в моїй склянці більше, ніж у Майкловій ложці.

Його горде серце мало не розривалося.

— І це несправедливо. Я сказав би це навіть своїм останнім подихом: це несправедливо.
— Тату, я чекаю, — холодно сказав Майкл.
— Дуже добре, що ти кажеш, ніби чекаєш. Я теж чекаю.
— Тато — боягуз і кисіль.
— А ти сам боягуз і кисіль.
— Я не боюся.
— І я не боюся.
— Ну то приймай.
— Ну то ти приймай.

Венді блискуче осяяла думка.

— Чому б вам обом не прийняти ліки одночасно?
— Звичайно, — погодився містер Дарлінґ. — Готовий, Майкле?

Венді відрахувала:

— Раз, два, три!

Майкл проковтнув свої ліки, а містер Дарлінґ непомітно сховав свої за спиною.

Майкл несамовито заверещав, а Венді вигукнула:

— Ой, тату!

— Що ти хочеш сказати своїм «ой, тату»? — обурився містер Дарлінґ. — Припини цей галас, Майкле. Я збирався випити свої ліки, але… але промахнувся.

Було жахливо бачити, як усі троє на нього дивляться — так, ніби зовсім ним не захоплюються. Щойно Нена вийшла до ванної, він благально звернувся до дітей:

— Послухайте, я щойно придумав чудовий жарт. Я виллю свої ліки в Ненину миску, а вона вип’є їх, думаючи, що це молоко!

Ліки й справді були молочного кольору. Але діти не успадкували від батька його почуття гумору й докірливо дивилися на нього, поки він наливав ліки в Ненину миску.

— Весело, правда? — непевно сказав він.

Але діти не наважилися викрити його, коли повернулися місіс Дарлінґ і Нена.

— Нено, хороша собачко, — сказав він, погладжуючи її. — Я налив тобі в миску трохи молока, Нено.

Нена замахала хвостом, підбігла до миски й почала хлебтати ліки. Потім вона подивилася на містера Дарлінґа таким поглядом — не сердитим. Вона показала йому велику печальну сльозу, від якої нам так шкода благородних собак, і поповзла до своєї будки.

Містерові Дарлінґу було страшенно соромно, але він не хотів поступатися. У моторошній тиші місіс Дарлінґ понюхала миску.

— О Джордже, — сказала вона, — це твої ліки!

— Це був лише жарт! — заволав він, поки вона втішала хлопчиків, а Венді обіймала Нену. — Я тут шкіру з себе здираю, намагаючись бути веселим.

А Венді все ще обіймала Нену.

— Авжеж! — закричав він. — Пести її, пести! Мене ніхто не пестить. О ні, звісно! Я всього лише годувальник сім’ї, то навіщо мене пестити? Навіщо, навіщо, навіщо!

— Джордже, — благала його місіс Дарлінґ, — не так голосно, слуги почують.

Чомусь вони вже звикли називати Лізу «слугами».

— Нехай! — безрозсудно відповів він. — Нехай увесь світ почує! Але я більше не дозволю цій собаці командувати в моїй дитячій ані хвилини.

Діти заплакали, а Нена благально підбігла до нього, та він відмахнувся від неї. Він знову відчув себе сильним чоловіком.

— Нічого не допоможе! — вигукнув він. — Твоє місце у дворі, і зараз же ти підеш туди, щоб тебе прив’язали.

— Джордже, Джордже, — прошепотіла місіс Дарлінґ, — згадай, що я розповідала тобі про того хлопчика.

Але, на жаль, він не хотів слухати. Він твердо вирішив показати, хто в цьому домі господар. А коли накази не допомогли витягти Нену з будки, він виманив її звідти лагідними словами, а потім грубо схопив і витягнув із дитячої. Йому було соромно за себе, але він усе одно це зробив. У всьому була винна його надмірно ніжна натура, яка так прагнула захоплення. Коли він прив’язав її на задньому подвір’ї, нещасний батько пішов і сів у коридорі, притуливши кулаки до очей.

Тим часом місіс Дарлінґ поклала дітей спати в незвично тихій кімнаті й запалила нічники. Вони чули, як Нена гавкає, і Джон схлипнув:

— Бідненька, він прив’язав її у дворі.

Але Венді була мудріша.

— Це не Ненине нещасне гавкання, — сказала вона, навіть не здогадуючись, що зараз має статися. — Так вона гавкає, коли відчуває небезпеку. Небезпеку!

— Ти впевнена, Венді?
— О, так.

Місіс Дарлінґ здригнулася й підійшла до вікна. Воно було міцно зачинене. Вона визирнула назовні, і ніч була всіяна зорями. Вони тіснилися навколо будинку, наче їм кортіло дізнатися, що тут станеться. Але місіс Дарлінґ цього не помітила, як не помітила й того, що одна чи дві маленькі зорі підморгнули їй. Та безіменний страх стиснув її серце, і вона вигукнула:

— О, якби я сьогодні хотіла не іти на вечірку!

Навіть Майкл, який уже наполовину заснув, відчув її тривогу й запитав:

— Мамо, а з нами може щось трапитися після того, як ти запалила нічники?

— Ні, любий, — відповіла вона. — Світильники – ніби очі, які мама залишає, щоб вони оберігали її дітей.

Вона переходила від одного ліжечка до іншого, співаючи над дітьми свої чарівні пісеньки, а маленький Майкл обхопив її руками.

— Мамо, — вигукнув він, — я радий, що ти в мене є.

Це були останні слова, які вона мала почути від нього протягом довгого часу.

Будинок № 27 був зовсім неподалік, лише за кілька кроків, але випав легкий сніг, і тато та мама Дарлінґ обережно ступали по ньому, щоб не забруднити взуття. Вони вже були єдиними людьми на вулиці, а всі зорі дивилися на них.

Зорі прекрасні, але їм не дозволено активно втручатися в події — вони мусять вічно лише дивитися. Це покарання за щось, що вони зробили так давно, що тепер жодна зоря вже не знає, за що саме її покарали. Тому старші зорі стали скляноокими й майже не розмовляють (підморгування — це зоряна мова), а маленькі й досі дивуються всьому.

Вони насправді не дуже прихильно ставляться до Пітера, бо він мав пустотливу звичку нечутно підкрадатися до них ззаду й намагатися їх загасити. Але вони так люблять усілякі витівки, що цього вечора були на його боці й дуже хотіли, щоб дорослі забралися геть.

Тож щойно двері будинку № 27 зачинилися за містером і місіс Дарлінґ, на небі здійнялося справжнє сум’яття, і найменша з усіх зірок Чумацького Шляху пронизливо вигукнула:

— Пітер, пора!