“Буремний перевал” читати українською – Емілі Бронте

Емілі Бронте “Буремний перевал” читати українською онлайн роман варто кожному, адже цей твір входить до 100 найпопулярніших книг у світі.

“Буремний перевал” читати

Український переклад – Гнатюк Юлія, 2026 ©.

РОЗДІЛ I

1801 рік. Щойно повернувся з візиту до свого орендодавця — єдиного сусіда, якого мені, схоже, доведеться терпіти. Краєвид тут, безперечно, чудовий! Не думаю, що в усій Англії я міг би знайти місце, настільки віддалене від суспільного життя. Справжній рай для мізантропа — і ми з містером Гіткліффом якраз підходяща пара, щоб порівну ділити між собою цю пустельну відлюдність. Чудовий чоловік! Він навіть не здогадувався, як потепліло в мене на душі, коли, під’їхавши, я побачив, як його чорні очі підозріливо сховалися під насупленими бровами, а пальці з ревною рішучістю ще глибше вчепилися в жилет, щойно я назвав своє ім’я.

— Містер Гіткліфф? — запитав я.

У відповідь він кивнув.

— Містер Локвуд, ваш новий орендар, сер. Вважаю за честь завітати до вас одразу після приїзду й висловити надію, що я не завдав вам клопоту своєю наполегливістю, домагаючись оренди «Гнізда дрозда». Учора я почув, що ви начебто мали певні наміри…

— «Гніздо дрозда» належить мені, сер, — урвав він мене, скривившись. — Я не дозволив би нікому завдати мені клопоту, якби міг цьому завадити. Заходьте!

Слово «заходьте» він вимовив крізь зціплені зуби, і звучало воно радше як: «Ідіть ви до дідька!» Навіть хвіртка, на яку він спирався, не виявила жодного співчуття до цього запрошення й не поспішала відчинятися. Гадаю, саме це й остаточно переконало мене прийняти його гостинність: мене зацікавив чоловік, який, здавалося, був ще відлюдькуватішим за мене.

Коли він побачив, що груди мого коня вже впираються в загорожу, то таки простяг руку, щоб відчепити ланцюг, а тоді похмуро рушив попереду стежкою до будинку. Коли ми ввійшли у двір, він гукнув:

— Джозефе, прийми коня містера Локвуда й принеси вина.

«Отже, мабуть, переді мною весь штат прислуги», — подумав я, почувши цей нехитрий наказ. — «Не дивно, що трава пробивається між кам’яними плитами, а худоба сама виконує роль садівників і підстригає живопліт».

Джозеф був чоловіком похилого віку — та ні, радше старим, дуже старим, хоча ще міцним і жилистим.

— Господи, поможи! — пробурмотів він невдоволено, забираючи в мене коня.

При цьому він так кисло дивився мені в обличчя, що я, з властивою мені доброзичливістю, вирішив, що божественної допомоги він просить не через мій неочікуваний приїзд, а щоб перетравити обід. Його побожне зітхання, очевидно, не мало жодного стосунку до моєї появи.

«Буремний перевал» — так називається оселя містера Гіткліффа. «Буремний» — влучне місцеве слово, що описує шалену негоду, якій це місце особливо піддається під час бурь. Свіже, різке повітря тут, мабуть, панує постійно. Про силу північного вітру, що гуляє над відкритим узвишшям, можна судити з того, як сильно нахилені кілька хирлявих ялинок біля краю будинку, а також із ряду похмурих тернових кущів, усі гілки яких витягнулися в один бік, наче простягають руки до сонця, благаючи про милостиню.

На щастя, архітектор передбачив таку негоду й збудував будинок міцним. Вузькі вікна глибоко втоплені в товсті стіни, а кути укріплені великими виступаючими каменями.

Перед тим як переступити поріг, я зупинився, щоб роздивитися безліч химерних різьблених прикрас, якими рясно оздоблено фасад, особливо головні двері. Над ними, серед цілої юрби облуплених грифонів та безсоромних маленьких хлопчиків, я помітив дату «1500» і ім’я «Гортон Ерншо».

Я вже хотів попросити похмурого господаря коротко розповісти історію цього будинку, але його вигляд у дверях, здавалося, вимагав від мене або негайно зайти, або забратися геть. А мені зовсім не хотілося випробовувати його терпіння ще до того, як я огляну внутрішні покої.

Один крок — і ми опинилися у великій сімейній кімнаті, без жодного передпокою чи коридору. Тут її просто називають «кімнатою» — ніби інших і не існує. Зазвичай вона поєднує в собі кухню та вітальню, але, схоже, на «Буремному перевалі» кухня змушена повністю перебратися в інше крило. Принаймні звідкись із глибини будинку я чув гомін голосів і брязкіт кухонного начиння. Водночас біля величезного каміна не було жодних ознак того, що тут щось смажать, варять чи печуть. На стінах теж не блищали мідні каструлі й бляшані друшляки. Зате один кінець кімнати чудово відбивав і світло, і тепло, що падали на ряди величезних олов’яних тарелів, поміж якими височіли срібні глечики та кухлі. Вони ряд за рядом здіймалися на величезному дубовому буфеті аж до самої стелі.

Стеля ніколи не була обшита знизу: усі її конструкції залишалися відкритими й доступними для допитливого погляду, за винятком тих місць, які закривав дерев’яний каркас, заставлений вівсяними коржиками та підвішеними рядами яловичих, баранячих і шинкових окостів. Над каміном висіло кілька старих, добряче занедбаних рушниць і пара кінних пістолетів. Для прикраси на камінній полиці стояли три яскраво розмальовані коробочки.

Підлога була викладена гладким білим каменем. Стільці — з високими спинками, прості, грубої роботи, пофарбовані в зелений колір. Кілька важких чорних стільців ховалися в темних кутках. У ніші під буфетом лежала величезна иемно-руда  собака-пойнтер, оточена цілим виводком верескливих цуценят. В інших темних закутках теж причаїлися собаки.

Сама кімната та її обстановка не здавалися б чимось незвичайним, якби належали простому північному фермеру — чоловікові з упертим обличчям і міцною статурою, яку він вигідно підкреслював бриджами до колін та гетрами. Такого чоловіка, що сидить у своєму кріслі з  кухлем елю, можна побачити в будь-якому селі за п’ять-шість миль звідси, якщо завітати до нього у слушний час після обіду.

Але містер Гіткліфф разюче контрастує зі своїм житлом і способом життя. На вигляд він нагадує смаглявого цигана, зате одягом і манерами — джентльмена, щоправда,   джентльмена у подобі провінційного поміщика. Може, трохи недбалого, але ця недбалість йому навіть личить, бо постать у нього струнка й вродлива. І водночас він доволі похмурий.

Дехто, можливо, запідозрив би в ньому певну невиховану гордість. Але в мені є якась співзвучна йому струна, яка підказує: справа зовсім не в цьому. Я інстинктивно відчуваю, що його стриманість походить із неприязні до показних проявів почуттів — до будь-яких демонстрацій взаємної прихильності. Він однаково приховано любить і ненавидить, а коли хтось відповідає йому взаємністю, вважає це мало не нахабством.

Ні, я щось поспішаю з висновками. Я надто щедро приписую йому власні риси. Містер Гіткліфф може мати зовсім інші причини не простягати руку, коли зустрічає людину, яка хоче з ним познайомитися, — не ті, що спонукають мене чинити так само. Залишається сподіватися, що моя вдача й справді майже унікальна. Моя люба мати часто казала, що з мене ніколи не вийде людини, здатної жити в затишному домі. І лише минулого літа я блискуче довів, що вона мала рацію.

Провівши місяць на узбережжі, насолоджуючись чудовою погодою, я опинився в товаристві однієї надзвичайно чарівної істоти — справжньої богині в моїх очах, доки вона не звертала на мене уваги. Я ніколи не зізнавався їй у коханні словами, але, якщо погляди справді можуть говорити, навіть найбільший дурень здогадався б, що я закохався по самі вуха. Зрештою вона це зрозуміла й відповіла мені поглядом — найніжнішим із усіх, які тільки можна уявити. І що ж зробив я? Зі соромом мушу зізнатися: з крижаною холодністю закрився в собі, сховався, мов равлик у мушлю. З кожним її поглядом я ставав дедалі холоднішим і віддалявся ще далі, аж поки бідолашна невинна дівчина не почала сумніватися у власних відчуттях. Збентежена нібито помилкою, вона переконала матір негайно поїхати. Через цю дивну особливість мого характеру я здобув репутацію людини, яка навмисно розбиває чужі серця. Наскільки несправедливою є ця слава, знаю лише я.

Я сів перед каміном, навпроти місця хазяїна, і заповнив паузу в мовчанні, спробувавши погладити  собаку, яка залишила своє лігво й нишком, мов хижачка, підкрадалася до моїх ніг. Вона вишкірила свої зуби, очікуючи нагоди вкусити мене. Мої рухи  спровокували глухе гарчання.

— Краще не чіпайте собаку, — гаркнув водночас із нею Містер Гіткліфф, ударом ноги стримуючи її дедалі лютіші наміри. — Вона не звикла, щоб її пестили. Не для забави її тримають.

Тоді він широким кроком підійшов до бічних дверей і знову гукнув:

— Джозефе!

Джозеф щось нерозбірливо пробурмотів десь у глибині льоху, але й не подумав підніматися. Тож господар сам спустився до нього, залишивши мене сам на сам із цією скаженою собакою та парою похмурих кудлатих вівчарок, які ревниво стежили за кожним моїм рухом.

Не маючи жодного бажання познайомитися з їхніми іклами ближче, я сидів нерухомо. Але, вирішивши, що мовчазні образи навряд чи їм зрозумілі, я, на свою біду, почав підморгувати й корчити гримаси цій трійці. Якась зміна виразу мого обличчя так розлютила собаку, що вона раптом оскаженіла й стрибнула мені на коліна. Я відкинув її від себе й поспішив поставити між нами стіл. Цей маневр підняв на ноги всю зграю. Пів дюжини чотирилапих собак різного розміру та віку повилазили зі своїх потайних сховків і кинулися до середини кімнати.

Особливо дісталося моїм черевикам і полам пальта. Відбиваючись від найбільших нападників коцюбою, як тільки міг, я був змушений голосно покликати когось на допомогу.

Містер Гіткліфф та його слуга піднялися сходами з льоху з такою дратівливою повільністю, що, здається, не пришвидшили кроку ані на секунду, хоча біля каміна був страшний галас.

На щастя, кухарка виявилася спритнішою. Дужа жінка з палаючими від жару щоками вбігла просто в самісіньку гущу бійки, розмахуючи сковородою. Вона так уміло пустила в хід і цю зброю, і свій язик, що буря вмить ущухла. Лише сама жінка ще важко дихала, мов море після сильного вітру, коли до кімнати повернувся господар.

— Якого біса тут сталося? — запитав він, глянувши на мене так, що після такого негостинного прийому мені було важко витримати його погляд.

— Та вже справді, якого біса! — пробурмотів я. — Навіть одержимі біси свиней не могли бути злішими за цих ваших тварюк, сер. Ви б іще залишили незнайомця сам на сам із виводком тигрів!

— Вони не чіпають людей, які нічого не чіпають, — зауважив він, ставлячи переді мною пляшку й повертаючи на місце відсунутий стіл. — Собаки правильно роблять, що пильнують. Вип’єте вина?

— Ні, дякую.

— Не вкусили?

— Якби вкусили, я б залишив на кривдникові відбиток свого персня.

Обличчя Гіткліффа розпливлося в усмішці.

— Ну, годі, годі, — сказав він. — Ви розхвилювалися, містере Локвуде. Ось, випийте трохи вина. Гості в цьому домі бувають настільки рідко, що ми з моїми собаками, мушу визнати, майже розучилися їх приймати. За ваше здоров’я, сер!

Я вклонився й відповів на його тост, поступово розуміючи, що було б безглуздо сидіти похмуро через цей інцидент. До того ж мені зовсім не хотілося дарувати цьому чоловікові ще більше розваги за мій рахунок.

Він, імовірно, з практичних міркувань — адже нерозумно сваритися з хорошим орендарем, — трохи відмовився від своєї лаконічної манери, і завів розмову на тему, яка, як йому здалося, могла мене зацікавити: про переваги та недоліки мого теперішнього місця усамітнення. Я виявив, що в питаннях, яких ми торкнулися, Гіткліфф напрочуд тямущий. А перед тим як піти додому, я навіть наважився запропонувати завітати до нього завтра. Він, безперечно, не бажав повторення мого вторгнення. А я все одно прийду. Дивовижно, яким товариським почуваюся поруч із ним.

РОЗДІЛ II

Учора по обіді запала холодна, туманна погода. Я вже вирішив провести вечір біля вогню у своєму кабінеті, а не брести через пустище й багнюку до «Буремного перевалу». Проте, пообідавши (а обідаю я між дванадцятою та першою; економка, огрядна пані, яка дісталася мені разом із будинком, не погодилась на моє прохання подавати мені їжу о п’ятій), я піднявся сходами, маючи намір ледарювати біля каміна. Та щойно зайшов до кімнати, як побачив служницю навколішки серед щіток, совків і відер для вугілля. Вона здіймала неймовірну хмару пилюки, засипаючи вогонь цілими купами попелу. Це видовище одразу змусило мене передумати. Я схопив капелюха й, подолавши чотири милі пішки, дістався садової хвіртки Гіткліффа саме вчасно, щоб уникнути перших легких сніжинок.

На вершині пагорба земля затверділа від морозу, а холодне повітря проймало мене до кісток. Не зумівши зняти ланцюг із хвіртки, я переліз через неї й побіг вимощеною каменем доріжкою, обабіч якої безладно розрослися кущі аґрусу. Я марно стукав, доки пальці не почали пекти, а собаки не загавкали.

«Ох і мешканці ж тут! — подумки вигукнув я. — За таку негостинність вас слід навіки відлучити від людського товариства. Я принаймні не тримав би вдень двері замкненими. Байдуже — я все одно зайду!»

Вирішивши це, я вхопився за клямку й щосили затряс нею. У круглому вікні комори з’явилася голова Джозефа — кислого, мов оцет, старого слуги.

— Чого тобі треба? — гукнув він. — Хазяїн унизу, в загоні. Обійди он там, за кінцем стайні, коли хочеш із ним поговорити.

— Невже всередині нікого немає, хто міг би відчинити двері? — гукнув я у відповідь.

— Є тільки пані. Та вона не відчинить, як ти будеш таке страшне тарабанення здіймати аж до ночі.

— Чому? Хіба ти не можеш сказати їй, хто я такий, Джозефе?

— Ага, щас! Мені до того діла нема, — пробурмотів він і пішов геть.

Сніг почав валити дедалі густіше. Я знову схопився за ручку, щоб спробувати відчинити двері, коли на подвір’ї позаду мене з’явився молодий чоловік без пальта, з вилами на плечі. Він жестом покликав мене за собою. Ми пройшли через приміщення для прання, потім через вимощений каменем майданчик, де стояли вугільний сарай, помпа та голубник, і зрештою опинилися у величезній, теплій та затишній кімнаті, де мене вже приймали раніше.

Кімната чарівно сяяла від величезного вогню, у якому палали вугілля, торф і дрова. Біля столу, накритого до щедрої вечері, я з приємним подивом побачив «пані» — особу, про існування якої доти навіть не підозрював.

Я вклонився й почекав, гадаючи, що вона запропонує мені сісти. Вона подивилася на мене, відкинувшись у кріслі, й залишилася нерухомою та мовчазною.

— Погода зовсім зіпсувалася! — зауважив я. — Боюся, пані Гіткліфф, двері сьогодні добряче постраждають через неквапливість ваших слуг: мені було нелегко змусити їх почути мій стукіт.

Вона не промовила й слова. Я дивився на неї — вона теж дивилася на мене. Принаймні не відводила погляду, холодного, байдужого й настільки безцеремонного, що мені стало вкрай ніяково.

— Сідайте, — грубо сказав молодий чоловік. — Він скоро прийде.

Я послухався, відкашлявся й покликав негідницю Юнону. Під час нашої другої зустрічі вона вшанувала мене тим, що ледь ворухнула кінчиком хвоста, визнаючи наше знайомство.

— Яка чудова тварина! — знову почав я. — Пані, ви збираєтеся віддати комусь її цуценят?

— Вони не мої, — відповіла люб’язна господиня ще холодніше, ніж міг би відповісти сам Гіткліфф.

— Ага, отже, серед них є ваші улюбленці? — продовжив я, повертаючись до темної подушки, на якій лежало щось схоже котиків.

— Дивний вибір улюбленців, — презирливо зауважила вона.

На моє нещастя, то виявилася купа мертвих кролів. Я знову відкашлявся й посунувся ближче до каміна, повторивши своє зауваження про негоду.

— Не варто було вам виходити з дому, — сказала вона, підводячись і дістаючи з камінної полиці дві розфарбовані бляшанки.

До цього її постать залишалася в затінку. Тепер я міг добре роздивитися її всю — і обличчя, і статуру. Вона була струнка й, судячи з усього, ледве вийшла з дівочого віку. Постать — бездоганна, а обличчя — найвишуканіше з усіх, які мені коли-небудь доводилося бачити: дрібні, тонкі риси, дуже світла шкіра, золотаві кучері вільно спадали на ніжну шию. А очі! Якби їхній вираз був привітнішим, вони були б чудовими. На щастя для мого надто чутливого серця, в них читалося лише щось середнє між презирством і якимось відчаєм.

Бляшанки з чаєм стояли дуже високо. Я вже хотів допомогти їй, але вона глянула на мене так, як скупар дивиться на того, хто намагається допомогти йому перерахувати золото.

— Мені не потрібна ваша допомога, — різко кинула вона. — Я сама їх дістану.

— Перепрошую! — поспішив відповісти я.

— Вас запрошували на чай? — запитала вона, зав’язуючи фартух поверх своєї охайної чорної сукні й завмерши з ложкою заварки над чайником.

— Я не відмовлюся від чашки чаю, — відповів я.

— Вас запрошували? — повторила вона.

— Ні, — сказав я, ледь усміхнувшись. — Ви якраз та людина, яка може мене запросити.

Вона з роздратуванням жбурнула заварку назад у чайник й знову сіла в крісло. На її чолі зібралися зморшки, а нижня червона губа випнулася, наче в дитини, яка ось-ось заплаче.

Тим часом хлопець накинув на себе доволі-таки пошарпаний верхній одяг і, випроставшись перед вогнем, скоса поглядав на мене так, ніби між нами існувала якась смертельна ворожнеча..

Я почав сумніватися, чи справді він слуга: і його одяг, і манера говорити були грубими, цілком позбавленими тієї зверхності, яка відчувалася в пані та пана Гіткліффів. Його густі каштанові кучері були скуйовджені й недоглянуті, бакенбарди окупували пів обличчя, а руки були засмаглі й огрубілі, як у звичайного наймита. Водночас тримався він невимушено, навіть трохи зверхньо, і зовсім не виявляв тієї запопадливості, якої можна було б очікувати від слуги, що обслуговує господиню дому. Не маючи певних доказів щодо його становища, я вирішив не звертати уваги на дивну поведінку молодика. Через пʼять хвилин прийшов Гіткліфф і врятував мене з незручного становища.

— Бачите, я прийшов, як і обіцяв! — вигукнув я, намагаючись говорити якомога веселіше. — Боюся, однак, що через пів години негоди мені вже не вибратися звідси, якщо ви дозволите мені стільки часу перечекати у вас.

— Пів години? — перепитав він, струшуючи з одягу білі сніжинки. — Дивуюся, чого це вам заманулося тинятися в таку завірюху. Ви знаєте, що ризикуєте заблукати на болотах? Навіть люди, які добре знають ці пустища, такими вечорами часто збиваються зі шляху. Та й погода, запевняю вас, поки що не збирається змінюватися.

— Можливо, я знайду провідника серед ваших хлопців, і він міг би залишитися в «Гнізді дрозда» до ранку. Чи не могли б ви позичити мені когось?

— Ні, не міг би.

— Он як! Що ж, тоді доведеться покластися на власну кмітливість.

— Гм! То ти чай робитимеш? — запитав молодий чоловік у пошарпаному одязі, переводячи свій лютий погляд із мене на молоду леді.

— А йому теж налити? — запитала вона, звертаючись до Гіткліффа.

— Приготуй чай, добре? — відповів він таким лютим тоном, що я аж здригнувся. У його голосі виразно чулося справжнє зло. Відтоді я вже не мав жодного бажання називати Гіткліффа славним чоловіком.

Коли все було готово, він запросив мене:

— А тепер, пане, підсуньте своє крісло до мене.

Ми всі сіли за стіл разом із цим сільським хлопцем. За вечерєю панувала тиша. Я подумав, що саме через мене всі такі похмурі, і вирішив розрядити обстановку. Не можуть же вони щодня сидіти й мовчати! Хоч який у них важкий характер, неможливо постійно ходити з такими злими обличчями.

— Дивна річ, — почав я, проковтнувши одну чашку чаю й отримавши натомість другу, — дивна річ, як звичка здатна формувати наші смаки й уявлення. Багато хто не зміг би навіть уявити щастя в такому усамітненому житті, як ваше, містере Гіткліфф. Та я насмілюся припустити, що в оточенні родини, з люб’язною дружиною…

— Люб’язною дружиною? — перебив він мене, і на його обличчі з’явилася майже диявольська посмішка. — Де ж вона — моя люб’язна дружина?

— Я маю на увазі місіс Гіткліфф, вашу дружину.

— Он як… Отже, ви хочете сказати, що її дух узяв на себе роль янгола-охоронця й оберігає долю «Буремного перевалу», навіть коли її самої вже немає?

Зрозумівши, що припустився помилки, я спробував виправитися. Треба було одразу помітити, що різниця у віці між цими людьми надто велика, щоб вони могли бути чоловіком і дружиною. Одному було близько сорока — у цьому віці чоловіки рідко тішать себе ілюзією, що дівчина вийшла за них із кохання. Така мрія зазвичай залишається для втіхи в наші пізніші роки. Другій, судячи з вигляду, ще не виповнилося й сімнадцяти.

І тут мене осяяло: «Цей незграбний селюк поруч зі мною, який п’є чай із миски й бере хліб немитими руками, може бути її чоловіком. Звісно ж, молодший Гіткліфф! Ось до чого доводить життя, коли тебе поховали живцем: через цілковите незнання, що на світі існують кращі люди, вона віддала себе цьому грубіянові! Яка прикрість! Треба обережніше поводитися, щоб вона не пошкодувала про свій вибір».

Остання думка може видатися самовпевненою, але це було не так. Мій сусід здавався мені майже відразливим, тоді як із власного досвіду я знав, що мене вважають досить привабливим.

— Місіс Гіткліфф — моя невістка, — сказав Гіткліфф, підтверджуючи мою здогадку.

Говорячи це, він кинув у її бік погляд, сповнений ненависті. Хіба тільки його мімічні м’язи влаштовані зовсім інакше, ніж у інших людей, і не здатні передавати те, що відчуває його душа.

— Ага, тепер усе зрозуміло. Отже, саме ви — щасливий володар тієї благодійної феї, — зауважив я, звертаючись до свого сусіда.

Помилка була ще гірше за попередню. Молодик почервонів і стиснув кулак, ніби збираючись накинутися на мене. Та за мить він, опанував себе й придушив спалах люті грубим прокляттям, яке пробурмотів на мою адресу. Я, звісно, удав, що не почув.

— Ви помилилися у своїх здогадах, сер. ніхто з нас не має честі володіти вашою доброю феєю: її чоловік помер. Я сказав, що вона моя невістка. Отже, вона мусила бути дружиною мого сина.

— А цей молодий чоловік — це…

— Безперечно, не мій син.

Гіткліфф знову посміхнувся, ніби думка про батьківство над цим незграбним парубком була занадто смішною.

— Моє ім’я —Гортон Ерншо, — прогарчав той. — І раджу вам його поважати!

— Я ніби не виявив жодної неповаги, — відповів я, подумки насміхаючись із тієї гідності, з якою він представився.

Він ще довго не зводив із мене очей — довше, ніж мені хотілося витримувати цей погляд, бо я боявся, що можу або дати йому ляпаса, або розсміятися вголос. Я дедалі виразніше відчував, що в цьому приємному родинному колі я зовсім недоречний. Гнітюча атмосфера, що панувала в душах цих людей, цілковито затьмарювала й навіть нівелювала фізичний затишок, яким мене оточували тепло та вогонь. Я вирішив добре подумати, перш ніж утретє наважитися переступити цей поріг.

Коли з їжею було покінчено, а ніхто так і не промовив жодного слова для підтримання бодай якоїсь світської розмови, я підійшов до вікна, щоб поглянути на погоду.

Видовище було невтішне: насувалася темна ніч, а небо й пагорби зливалися в один лютий вир вітру та задушливого снігу.

— Не думаю, що тепер зможу дістатися додому без провідника, — не втримався я. — Дороги вже, мабуть, замело; та навіть якби вони залишилися відкритими, я навряд чи зміг би розгледіти щось далі, ніж на кілька кроків перед собою.

— Гортон, зажени овець під навіс біля хліва. Якщо вони всю ніч залишаться в загоні, їх засипле снігом.— сказав Гіткліфф.

— То як же мені дістатися додому? — продовжив я, дедалі більше дратуючись.

На моє запитання ніхто не відповів. Озирнувшись, я побачив лише Джозефа, який заносив відро з кашею для собак, і пані Гіткліфф, що схилилася над вогнем та бавилася тим, що підпалювала пучок сірників, які впали з полиці, коли вона повертала бляшанку із чаєм на місце.

Джозеф, поставивши відро, критично окинув кімнату поглядом і сказав:

— Дивина: стоїш тут байдикуєш, хоча всі вже пішли! Та що з тебе взяти, говорити з тобою марно. Най тебе чорт схопить слідом за твоєю матірʼю!

На мить я подумав, що ця промова адресована мені. Розлючений не на жарт, я рушив до старого негідника, маючи намір викинути його за двері копняком. Однак пані Гіткліфф зупинила мене своєю відповіддю.

— Ти, старий безсоромний лицемір! — відповіла вона. — Ти що, не боїшся, що диявол забере тебе живцем щоразу, як ти вимовляєш його ім’я? Попереджаю: не зли мене, бо я попрошу, щоб він забрав тебе, як особливу послугу! Стривай! Поглянь-но сюди, Джозефе, — продовжила вона, дістаючи з полиці товсту темну книгу. — Я покажу тобі, як далеко я просунулася в чорній магії. Скоро вже зможу повністю очистити цей дім від нечистої сили. Та руда корова здохла не випадково, а твою ревматичну хворобу навряд чи можна вважати Божою карою!

— Ой, грішниця, грішниця! — задихаючись, пробурмотів старий. — Господи, визволи нас від лукавого!

— Ні, безбожнику! Ти вже приречений! Забирайся звідси, бо я тобі добряче нашкоджу! Я зліплю вас усіх із воску та глини! А перший, хто переступить межу, яку я встановлю, — з ним буде… Не казатиму, що саме я з ним зроблю, але сам побачиш! Ану геть, я на тебе дивлюся!

Маленька відьмочка навмисне надала своїм прекрасним очам лихого виразу, а Джозеф, тремтячи від щирого жаху, поспішив геть, молячись і раз у раз вигукуючи: «Грішниця!»

Я вирішив, що вся її поведінка — не що інше, як своєрідна похмура розвага. Тепер, коли ми залишилися самі, я спробував зацікавити її своїм скрутним становищем.

— Пані Гіткліфф, — серйозно сказав я, — вибачте, що турбую вас. Але я припускаю, що з таким обличчям ви просто не можете не бути доброю людиною. Покажіть мені хоча б якісь орієнтири, за якими я зможу знайти дорогу додому. Я так само не знаю, як звідси дістатися додому, як ви не знаєте дороги до Лондона!

— Ідіть тією самою дорогою, якою прийшли, — відповіла вона, влаштовуючись у кріслі зі свічкою. Перед нею лежала розгорнута товста книга. — Порада коротка, але кращої я вам дати не можу.

— Тоді, якщо ви почуєте, що мене знайшли мертвим у болоті чи в ямі, повній снігу, ваша совість не підкаже вам, що це частково й ваша провина?

— А до чого тут я? Я не можу вас провести. Мені й до кінця садової стіни не дозволять вийти.

— Ви! Та мені й на думку не спало б просити вас заради мене переступати поріг у таку ніч! — вигукнув я. — Я хочу, щоб ви сказали мені, як знайти дорогу, а не показували її. Або ж умовте містера Гіткліффа дати мені провідника.

— Кого? Ось сам Гіткліфф, Ерншо, Зілла, Джозеф і я. Кого ви оберете?

— Хіба на фермі немає хлопців?
— Ні. 
— Отже, виходить, я змушений залишитися.
— Це вже вам доведеться владнати з господарем. Я тут ні до чого.

— Сподіваюся, це стане для вас уроком і ви більше не вирушатимете в такі необдумані мандри цими пагорбами, — пролунав суворий голос Гіткліффа від кухонних дверей. — А щодо ночівлі — я не тримаю тут помешкання для гостей. Якщо залишаєтеся, доведеться ділити ліжко з Гортоном або Джозефом.

— Я можу поспати на стільці в цій кімнаті, — відповів я.

— Ні, ні! Ви чужа людина. Я не збираюся дозволяти будь-кому вільно ходити тут, коли мене немає поруч! — грубо заявив він.

Після такої образи моє терпіння урвалося. Я висловив своє обурення й, проштовхнувшись повз нього у двір, у поспіху мало не врізався в Ерншо. Було так темно, що я не міг зрозуміти, де вихід. Я почав блукати подвір’ям і раптом почув ще один приклад їхньої надзвичайно «ввічливої» поведінки одне з одним.

Спочатку молодий чоловік, здавалося, вирішив допомогти мені.

— Я проведу його до парку, — сказав він.

— Ти проведеш його до пекла! — гаркнув Гіткліфф. — А хто, га, за кіньми наглядатиме?

— Людське життя важливіше за один вечір, протягом якого коні залишаться без нагляду. Хтось мусить його провести, — тихіше мовила пані Гіткліфф, і в її голосі було більше доброзичливості, ніж я очікував.

— Не тобі мені наказувати! — огризнувся Гортон. — Якщо він тобі такий дорогий, то краще мовчи.

— Тоді сподіваюся, що його привид тебе переслідуватиме. І сподіваюся, містер містер Гіткліфф більше ніколи не знайде собі квартиранта, аж поки «Гніздо дрозда» не перетвориться на руїну, — різко відповіла вона.

— Слухай, як вона їх проклинає! — пробурмотів Джозеф, на якого я саме наткнувся.

Він сидів неподалік, так що я добре чув його, і доїв корів при світлі ліхтаря. Я без зайвих церемоній вихопив ліхтар, гукнув, що завтра поверну його, і кинувся до найближчої хвіртки.

— Хазяїн, хазяїн! Він ліхтар украв! — закричав старий, побігши за мною. — Гей, Гризун! Гей, песику! Тримай його, тримай!

Щойно я відчинив маленькі дверцята, як два волохаті чудовиська кинулися мені на горло, повалили мене на землю й загасили ліхтар. А вибух сміху Гіткліффа та Гортона остаточно довершив моє приниження й лють.

На щастя, собаки хотіли більше прагнули потягнутися, позіхнути та помахати хвостами, ніж живцем мене з’їсти. Та відпускати мене вони не збиралися, і я був змушений лежати доти, доки їхнім жорстоким господарям не набридло тримати мене.

Нарешті, без капелюха й тремтячи від люті, я наказав негідникам випустити мене, попередивши, що якщо вони затримають мене бодай ще на хвилину, то пошкодують. Я сипав уривчастими погрозами помсти, такими невиразними, але такими лютими, що вони цілком могли б зійти за промову самого короля Ліра.

Від надмірного хвилювання в мене хлинула кров із носа. Гіткліфф і далі сміявся, а я й далі лаявся. Не знаю, чим би закінчилася ця сцена, якби поруч не виявилася людина розсудливіша за мене й доброзичливіша за чоловіків.

Це була Зілла, покоївка, яка вийшла дізнатися, через що здійнявся такий галас. Вона вирішила, що хтось із них напав на мене. Не наважившись виступити проти свого господаря, вона спрямувала весь свій гнів на молодшого хлопця.

— Ну, містере Ерншо, цікаво, що ви ще утнете? — вигукнула вона. — Ми вже людей просто на порозі вбивати будемо? Я бачу, цей дім мені зовсім не підходить. Погляньте на бідолаху — він аж задихається! Тихо, тихо! Не можна так. Заходьте, я зараз вам допоможу. Ось так, не рухайтеся. З цими словами вона раптом вилила мені за комір цілу пінту крижаної води й затягла мене на кухню. Містер Гіткліфф пішов слідом, і його випадкові веселощі швидко згасли, поступившись похмурості.

Мені було дуже зле: паморочилося в голові, я ледве тримався на ногах і мало не непритомнів. Отож мені волею-неволею довелося залишитися на ночівлю під його дахом.

Гіткліф наказав Зіллі принести мені чарку бренді, а сам пішов до внутрішньої кімнати. Зілла поспівчувала моєму жалюгідному становищу й, виконавши його наказ, завдяки чому я трохи отямився, провела мене до ліжка.

РОЗДІЛ III

Підіймаючись сходами попереду мене, покоївка порадила сховати свічку й не шуміти, бо її господар мав дивну забаганку щодо кімнати, куди вона збиралася мене поселити, і ніколи добровільно не дозволяв там нікому ночувати. Я запитав, чому.

— Не знаю, — відповіла вона. — Я тут лише рік чи два живу. А тут стільки всіляких дивних речей коїться, що й цікавитися всім просто не встигаєш.

Я й сам був надто приголомшений, щоб цікавитися чимось, тож замкнув двері й озирнувся, шукаючи ліжко. З усієї меблів тут були тільки стілець, шафа для одягу та велика дубова коробка-ніша з вирізаними вгорі квадратними віконцями, схожими на каретні. Підійшовши ближче, я заглянув усередину й побачив дивакувату старовинну конструкцію. Вона була влаштована дуже зручно — щоб кожному члену родини не доводилося виділяти окрему кімнату. По суті, це була крихітна комірчина, а підвіконня вікна, яке опинилося всередині неї, слугувало за стіл.

Я розсунув дерев’яні панелі, заліз усередину зі свічкою, засунув їх назад і відчув себе в безпеці від пильного ока Гіткліффа та всіх інших.

На підвіконні, де я поставив свічку, в одному кутку лежало кілька запліснявілих книжок. Усе підвіконня було списане подряпаними на фарбі словами. Щоправда, то було не що інше, як одне ім’я, повторене безліччю почерків — великих і малих: Кетрін Ерншо, подекуди Кетрін Гіткліфф, а ще Кетрін Лінтон.

Мляво прихилившись головою до вікна, я знову й знову перечитував: Кетрін Ерншо — Гіткліфф — Лінтон, аж поки очі не заплющилися. Та не минуло й п’яти хвилин, як у темряві раптом спалахнули білі літери — такі яскраві, наче примари. Здавалося, повітря кишіло Кетрінами. Я прокинувся, щоб позбутися цього настирливого імені, й побачив, що ґніт моєї свічки схилився над одним зі старовинних томів, наповнюючи кімнату запахом паленої шкіри.

Я загасив свічку й, почуваючись украй некомфортно через холод, сів і розгорнув на колінах пошкоджену книжку. То був Новий Заповіт, надрукований дрібним шрифтом, і від нього жахливо тхнуло пліснявою. На першій чистій сторінці було написано: «Кетрін Ерншо, її книжка», а нижче стояла дата — приблизно чверть століття тому.

Я закрив її й узяв іншу, потім ще одну, аж поки не переглянув усі. Бібліотека Кетрін була невеликою, зате стан книжок свідчив, що ними добре користувалися, хоча й не зовсім за призначенням. Майже не залишилося жодного розділу, якого не торкнулося перо — усі вільні місця були списані чорнилом. Десь траплялися окремі речення, а десь цілі уривки скидалися на справжній щоденник, нашкрябані незрілим дитячим почерком. На початку однієї додаткової сторінки — мабуть, справжнього скарбу, коли її вперше знайшли, — я з неабиякою втіхою побачив чудову карикатуру на мого знайомого Джозефа. Намальована грубо, але напрочуд влучно.

Невідома Кетрін зацікавила мене і я узявся розбирати її вицвілі ієрогліфи.

«Жахлива неділя», — починався абзац нижче. «Хоч би тато швидше повернувся. Гіндлі — огидна заміна. Він поводиться з Гіткліффом просто жахливо. Ми з Г. збираємося бунтувати, і сьогодні ввечері зробили перший крок».
Цілий день лив дощ, тому до церкви ми піти не могли. Отож Джозеф зібрав громаду на горищі. А поки Гіндлі з дружиною грілися внизу біля затишного вогню — і вже точно не читали Біблію, можу закластися, — Гіткліффа, мене та нещасного хлопця-конюха змусили взяти молитовники й піднятися нагору. Нас посадили в ряд на мішку з зерном. Ми стогнали, тремтіли від холоду й сподівалися, що Джозеф скоротить свою проповідь. Та це була даремна надія! Проповідь тривала три години. І все ж мій брат мав нахабство вигукнути, коли побачив, як ми спускаємося: «Що, так скоро?»
Раніше в неділю ввечері нам дозволяли гратися, якщо ми не надто галасували. Тепер же досить тихенько хихикнути — і нас одразу відправляють по кутках.

«Ви забуваєте, що тут є господар, — каже тиран. — Я знищу першого, хто мене розсердить! Вимагаю цілковитої пристойності й тиші. О, хлопче! Це ти? Люба Френсіс, смикни його за волосся, коли проходитимеш повз. Я чув, як він клацнув пальцями».

Френсіс добряче смикнула його за волосся, а тоді пішла й усілася чоловікові на коліна. І вони сиділи там, мов двоє дітей, годинами цілувалися й базікали про всілякі дурниці — від яких нам самим було б соромно.

Ми влаштувалися якнайзатишніше, наскільки дозволяли наші можливості, в арці буфета. Я щойно зв’язала докупи наші фартушки й повісила їх замість завіси, коли прийшов Джозеф — його послали сюди зі стайні. Він зірвав мою завісу, дав мені ляпаса й прохрипів:

«Не встигли поховать хазяїна, неділя ще не скінчилася, і слово Боже досі у вас у вухах, а ви смієте бавитися! Ганьба вам! Сідайте, нечемні діти! Книжок добрих он скільки, аби читати їх хотіли. Сідайте та думайте про свої душі!»

Сказавши це, він змусив нас сісти так, щоб далекий відблиск вогню освітлював текст книжок, які він нам тицьнув. Я не могла цього терпіти. Схопила свою брудну книжку за корінець і жбурнула її в собачу будку, присягнувшись, що ненавиджу добрі книжки. Гіткліфф теж копнув свою туди ж. І тут почалося!

«Містере Гіндлі! — загорлав наш священнослужитель. — Містере, сюди! Міс Кеті відірвала задню обкладинку від «Шолома спасіння», а Гіткліфф засунув ногу в першу частину «Широкої дороги до загибелі»! Та це ж страхіття, що ви дозволяєте їм таке витворяти. Ех! Старий чоловік уже давно дав би їм доброго прочухана… та його більше нема!»

Гіндлі поспіхом піднявся зі свого райського місця біля вогнища, схопив одного з нас за комір, другого — за руку й пожбурив обох у задню кухню. Там Джозеф запевнив нас, що дідько неодмінно прийде по нас. Втішені такими словами, ми обоє забилися по різних кутках і стали чекати його приходу.

Я знайшла цю книжку й горщик із чорнилом на полиці, прочинила двері будинку, щоб було світло, і вже двадцять хвилин пишу сюди. Але мій товариш не терпить чекати й пропонує поцупити плащ доярки та гайнути в ньому на пустище. Чудова думка! А якщо прийде похмурий старий, то, може, вирішить, що його пророцтво справдилося. Адже  під дощем нам навряд чи буде гірше та холодніше, ніж тут».

• * *

Гадаю, Кетрін таки здійснила свій задум, бо наступне речення вже стосувалося іншого. Вона перейшла на сумний тон.

«Хіба ж я могла подумати, що Гіндлі колись змусить мене так гірко плакати! — писала вона. — Голова болить так, що важко втримати її на подушці, але я ніяк не можу заспокоїтися. Бідний Гіткліфф! Гіндлі називає його волоцюгою і більше не дозволяє йому сидіти чи їсти разом із нами. Каже, що нам заборонено гратися разом, і погрожує вигнати його з дому, якщо ми порушимо цей наказ. Він насмілився звинувачувати нашого батька (як тільки у нього язик повернувся!) у тому, що той занадто розпестив Г., і присягається, що вкаже на його справжнє місце…»

• * *

Я вже сонно клював носом над тьмяною сторінкою: погляд ковзав із рукопису на друкований текст. Перед очима з’явився оздоблений червоним заголовок: «Сімдесят разів по сім і перший із сімдесят першого. Побожна проповідь, виголошена преподобним Джабезом Брандергамом у каплиці Ґіммерден-Сау».

І поки я напівсвідомо ламав голову, намагаючись здогадатися, що саме Брандергем має на увазі, я знову відкинувся на подушку й заснув. Ох, ці наслідки поганого чаю та кепського настрою! Що ще могло влаштувати мені таку жахливу ніч? Не пригадую іншої такої, відколи взагалі здатен відчувати страждання.

Я почав марити майже одразу, як уривистим стало відчуття реальності. Мені наснилося, ніби настав ранок і я вирушив додому в супроводі Джозефа як провідника. Снігу на нашій дорозі було по коліна, і поки ми з трудом пробиралися через кучугури, мій супутник докучав мені постійними докорами: мовляв, чому я не взяв із собою паломницьку палицю. Він твердив, що без неї я нізащо не потраплю до хати, і хвалькувато махав важкою палицею, яка, як я зрозумів, і мала слугувати тим паломницьким ціпком. На мить мені здалося абсурдним, що для того, аби зайти у власний дім, потрібна зброя у вигляді ціпка. Але тут мені спала на думку нова ідея: ми йшли зовсім не додому. Ми йшли слухати проповідь знаменитого Джабеза Брандергема на тему «Сімдесят разів по сім». І хтось із нас — Джозеф, проповідник чи я сам — вчинив ту саму «першу з сімдесят першої» провину, і тепер нас мали прилюдно відлучити від церкви.

Ми прийшли до церкви. Я й справді двічі чи тричі проходив повз неї під час своїх прогулянок. Вона стоїть у западині між двома пагорбами — на підвищеній улоговині біля болота, чия торф’яна волога, як кажуть, цілком придатна для бальзамування кількох небіжчиків, яких там поховали. Дах досі тримається цілим. Але оскільки платня священника становить лише двадцять фунтів на рік, а будинок має всього дві кімнати й ось-ось може перетворитися на одну, жоден священник не погоджується там служити. Особливо зважаючи на поширені чутки, ніби його паства радше дозволить йому померти з голоду, ніж викладе зі своїх кишень хоча б зайве пенні на утримання парафії.

Утім, у моєму сні у Джабеза була повна каплиця уважних слухачів. І він виголошував проповідь… Боже мій, що це була за проповідь! Поділена на чотириста дев’яносто частин, кожна з яких тягнула на повноцінну промову з амвона і розбирала окремий гріх! Де він їх тільки набрав — розуму не прикладу. У нього була своя особлива манера тлумачити це число: виходило, що ближній має щоразу грішити якось по-новому. І гріхи це були найхимерніші — дивні провини, про які я раніше й уявити не міг.

О, як же я втомився! Як я корчився, позіхав, клював носом і знову здригався! Я щипав і колов себе, тер очі, вставав і знову сідав, штовхав Джозефа ліктем, питаючи, чи буде цьому взагалі край. Але я був засуджений вислухати все до кінця. І ось, урешті-решт, він дійшов до «першої з сімдесят першої». У цей критичний момент на мене зійшло раптове натхнення: я відчув порив піднятися й оголосити Джабеза Брандергема грішником, що вчинив гріх, який жоден християнин прощати не зобов’язаний.

— Сер! — вигукнув я. — Сидячи тут у чотирьох стінах, я витерпів і пробачив чотириста дев’яносто частин вашої проповіді! Сімдесят і сім разів я хапав капелюха і збирався піти — і сімдесят разів по сім ви безглуздо змушували мене сісти назад. Але чотириста дев’яносто перший — це вже занадто! Брати по нещастю, нападаймо на нього! Стягніть його додолу, розтрощіть на порох, щоб і слід його зник!

— Ти й є та людина! — вигукнув Джабез після урочистої паузи, нахиляючись через свою подушку для проповідей. — Сімдесят разів по сім ти позіхав і кривив обличчя — і сімдесят разів по сім я радився зі своєю душею. «Ось вона, людська слабкість, — казав я собі, — і це також можна простити!» Але тепер настала перша з сімдесят першої! Братство, виконайте над ним вирок! Така честь належить усім Його святим!

З цими заключними словами весь натовп, піднявши свої паломницькі палиці, кинувся на мене. Не маючи жодної зброї для самозахисту, я вхопився за кий Джозефа — мого найближчого й найлютішого нападника. У цій тисняві киї перехрещувалися, і удари, призначені мені, сипалися на чужі голови. За мить уся каплиця загула від тріску й стукоту: кожен підняв руку на свого сусіда. А Брандергем, не бажаючи залишатися осторонь, виплескував свій запал, люто гатячи по дошках трибуни. Той гуркіт лунав так гучно, що врешті-решт — на мій невимовний порятунок — я прокинувся.

І що ж спричинило цей страшний гуркіт? Що виконувало роль Джабеза в цій бійці? Усього лише гілка ялини, яка торкалася мого вікна, коли завивав вітер, і сухими шишками тарабанила по шибках! Я якусь мить недовірливо прислухався, зрозумів, хто порушує мій спокій, а тоді знову повернувся й задрімав. І знову почав бачити сон — якщо це взагалі можливо, ще неприємніший за попередній.

Цього разу я пам’ятав, що лежу в дубовій комірчині, й чітко чув поривчастий вітер і сніг, який бив у вікно. Я також чув, як ялинова гілка знову й знову видає свій надокучливий звук, і тепер правильно розумів його причину. Але вона так мене дратувала, що я вирішив, якщо тільки зможу, змусити її замовкнути. Мені наснилося, що я підвівся й спробував відсунути засув на віконниці. Гачок був припаяний до скоби — я помітив це, коли не спав, але тепер забув.

— Та я все одно її спиню! — пробурмотів я.

Я вдарив кісточками пальців у шибку й просунув руку назовні, намагаючись схопити настирливу гілку. Та замість неї мої пальці зімкнулися на пальцях маленької, крижано-холодної руки!

Мене охопив неймовірний жах нічного кошмару. Я спробував відсмикнути руку, але маленька рука вчепилася в неї, і тоді почувся надзвичайно тужливий голос:

— Впусти мене… впусти мене!

— Хто ти? — запитав я, тим часом намагаючись вивільнитися.

— Кетрін Лінтон, — тремтливо відповів голос. — Я прийшла додому. Я заблукала на пустищі!

Чому я подумав саме про Лінтон? Адже двадцять разів прочитав ім’я Ерншо, перш ніж звернув увагу на Лінтон.

Поки вона говорила, я невиразно розгледів у вікні дитяче обличчя. Від страху я став жорстоким. Зрозумівши, що струсити з себе це створіння не вдасться, я притягнув його за зап’ясток до розбитого скла й почав терти ним об уламки туди-сюди, аж поки кров не потекла й не просочила постіль. Але воно й далі жалібно скиглило:

— Впусти мене!

І не розтискало пальців, тримаючись так уперто, що від страху я мало не збожеволів.

— Та як же я можу! — зрештою вигукнув я. — Відпусти мене, якщо хочеш, щоб я впустив тебе!

Пальці розтиснулися. Я хутко витяг руку крізь отвір, нашвидкуруч склав книжки пірамідою біля вікна й затулив вуха, щоб не чути цього жалюгідного благання.

Здавалося, я тримав їх затуленими понад чверть години. Та щойно знову прислухався, як жалібний голос знову заскімлив:

— Впусти мене…

— Забирайся! — крикнув я. — Я не впущу тебе, навіть якщо ти благатимеш двадцять років!

— Це вже двадцять років, — жалібно відповів голос. — Двадцять років. Я двадцять років поневіряюся без дому!

Тут знадвору почувся слабкий дряпаючий звук, а стос книжок заворушився, наче хтось штовхав його з іншого боку. Я хотів втекти, але не міг поворухнути жодною кінцівкою й тому несамовито закричав.

На моє збентеження, крик виявився не лише частиною сну: до моєї кімнати поспіхом наблизилися чиїсь кроки. Хтось рвучко відчинив двері, і крізь ґрати над узголів’ям ліжка пробилося світло. Я все ще сидів, тремтячи, й витирав піт із чола. Непроханий гість, здавалося, вагався, а тоді щось пробурмотів собі під ніс. Нарешті він напівпошепки, явно не очікуючи відповіді, запитав:

— Тут хтось є?

Я вирішив, що краще зізнатися в своїй присутності. Я впізнав голос Гіткліффа й боявся, що, якщо мовчатиму, він почне шукати далі. З цим наміром я повернувся й відчинив дерев’яні дверцята. Я нескоро забуду враження, яке справив на нього цей мій рух.

Гіткліфф стояв біля входу в самій сорочці та штанах. У руці він тримав свічку, віск стікав йому на пальці, а обличчя було біле, мов стіна за його спиною. Перший скрип дубових дверцят вразив його, наче удар струмом: свічка вислизнула з руки й відлетіла на кілька футів, а сам він так розгубився, що ледве зміг її підняти.

— Це лише ваш гість, сер, — вигукнув я, бажаючи позбавити його подальшого приниження через власну боягузливість. — Мені наснилося щось жахливе, і від переляку я закричав уві сні. Перепрошую, що потурбував вас.

— О, хай тебе Бог покарає, містере Локвуде! Краще б ти був на… — почав мій господар, ставлячи свічку на стілець, бо тримати її рівно він уже не міг. — І хто показав вам дорогу до цієї кімнати? — продовжив він, уп’явшись нігтями в долоні й стискаючи зуби, щоб стримати нервове тремтіння щелеп. — Хто це був? Я зараз же виставлю його з дому!

— Ваша служниця Зілла, — відповів я, зісковзуючи на підлогу й швидко вдягаючись. — Я б не заперечував, містере Гіткліффе, якби ви так і зробили. Вона цілком на це заслужила. Гадаю, їй просто кортіло за мій рахунок отримати ще один доказ того, що це місце має погану славу. І справді має — тут повно привидів та всілякої нечисті! Ви недарма зачинили цю кімнату, запевняю вас. У такому лігві ніхто не подякує вам за можливість поспати!

— Що ви маєте на увазі? — запитав Гіткліфф. — І що ви взагалі робите? Лягайте й доспіть до ранку, раз уже ви тут. Але, заради всього святого, не повторюйте цього жахливого крику! Ніщо не могло б його виправдати, хіба що вам перерізали горло!

— Якби ця маленька бісова істота пробралася через вікно, вона, мабуть, задушила б мене! — відповів я. — Я більше не збираюся терпіти переслідування ваших гостинних предків. Хіба преподобний Джабез Брандергам не був вашим родичем по материнській лінії? А та мала капосниця, Кетрін Лінтон, чи Ерншо, чи як там її звали… Вона, мабуть, була підміненою дитиною — справжнє маленьке диявольське створіння! Вона сказала, що вже двадцять років блукає землею. Без сумніву, це справедливе покарання за її земні гріхи!

Щойно я вимовив ці слова, як згадав, що в книжці ім’я Кетрін було пов’язане з ім’ям Гіткліффа. Ця деталь цілком вилетіла з моєї голови й повернулася в пам’ять лише тепер. Я почервонів від власної необачності, але, не показуючи, що усвідомив свою помилку, поспішив додати:

— Річ у тім, сер, що першу частину ночі я провів…

Тут я знову замовк. Я хотів сказати: «перечитуючи ті старі томи», — але тоді видав би, що знаю не лише їхній друкований, а й рукописний зміст. Тож, виправившись, продовжив:

— …перечитувати ім’я, видряпане на підвіконні. Вельми одноманітне заняття, яке присипляє, наче рахування або…

— Що ви взагалі маєте на увазі, говорячи зі мною таким тоном?! — люто гримнув Гіткліфф. — Як… як ви смієте говорити так під моїм дахом? Боже! Він збожеволів, якщо дозволяє собі таке казати!

І він у нестямі вдарив себе долонею по лобі.

Я не знав, чи обуритися на його слова, чи продовжити своє пояснення. Але він був так сильно схвильований, що мені стало його шкода, і я продовжив розповідати про свої сни. Я запевнив, що ніколи раніше не чув імені «Кетрін Лінтон», але, багато разів читаючи його, мимоволі перейнявся ним, і зрештою воно ожило в моїй уяві, коли я вже не міг її контролювати.

Поки я говорив, Гіткліфф поступово відступив у затінок ліжка, а зрештою сів, майже повністю сховавшись за ним. Та за його уривчастим, нерівним диханням я зрозумів, що він щосили намагається опанувати надмірно сильні емоції.

Не бажаючи показати, що почув його боротьбу із собою, я продовжив одягатися, навмисно створюючи якомога більше шуму. Потім поглянув на годинник і почав уголос міркувати, як довго тягнеться ця ніч:

— Ще й третьої немає! Я міг би присягнутися, що вже шоста. Час тут просто завмер. Ми, мабуть, лягли спати о восьмій!

— Узимку завжди о дев’ятій, а встаємо о четвертій, — сказав мій господар, стримуючи стогін. І, як мені здалося, за тінню його руки він витер сльозу з ока.

— Містере Локвуде, — додав він, — можете перейти до моєї кімнати. Ви тільки заважатимете, якщо так рано спуститеся вниз. А ваш дитячий крик остаточно прогнав мій сон.

— І мій також, — відповів я. — Я погуляю подвір’ям до світанку, а тоді піду. І вам не доведеться боятися, що я знову вдеруся до вас уночі. Тепер я цілком вилікувався від бажання шукати задоволення в товаристві — байдуже, сільському чи міському. Розумна людина повинна знаходити достатньо товариства в самій собі.

— Чудове товариство! — пробурмотів Гіткліфф. — Візьміть свічку й ідіть, куди хочете. Я зараз приєднаюся. Тільки не виходьте на подвір’я: собаки не прив’язані. А в будинку… там Джуно стоїть на варті, і… Ні, можете походити лише сходами та коридорами. А тепер ідіть! Я прийду за дві хвилини!

Я послухався настільки, наскільки це означало вийти з кімнати. Не знаючи, куди ведуть вузькі коридорчики, я зупинився і мимоволі став свідком дивного прояву забобонності мого господаря, який разюче суперечив його позірній розсудливості. Він заліз на ліжко й ривком відчинив віконницю. І щойно потягнув її на себе, як вибухнув нестримними сльозами.

— Заходь! Заходь! — схлипував він. — Кеті, заходь, прошу тебе. О, прошу… ще один раз! О, люба моя, найдорожча! Почуй мене цього разу, Кетрін, нарешті!

Привид виявив звичну для привидів примхливість: жодного знаку своєї присутності не подав. Зате сніг і вітер шалено ринули у вікно, дісталися навіть до мене й загасили свічку.

У потоці горя, що супроводжував це божевільне голосіння, було стільки муки, що співчуття змусило мене не зважати на його безглуздя. Я тихо відійшов, наполовину сердитий на себе за те, що взагалі все це почув, і засмучений тим, що розповів про свій безглуздий кошмар, адже саме він спричинив такі страждання. Чому — цього я не міг зрозуміти. Я обережно спустився донизу й опинився в задній кухні, де тьмяний жар, згрібаний у щільну купу, дозволив мені знову запалити свічку. Ніщо не ворушилося, крім сірої смугастої кішки. Вона вибралася з попелу й зустріла мене невдоволеним нявчанням.

Біля вогнища стояли дві лави, вигнуті дугами майже в повне коло. На одній я простягнувся, а на іншу застрибнула Грімалкін. Ми обоє вже почали дрімати, коли хтось увійшов до нашого сховку. То був Джозеф. Він спустився дерев’яною драбиною, яка крізь люк у стелі вела, мабуть, на його горище. Він похмуро глянув на маленьке полум’я, яке я роздмухав між ґратами каміна, зігнав кішку з її місця, сам усівся на ньому й заходився набивати тютюном люльку завдовжки в три дюйми.

Моя присутність у його святому місці, очевидно, була такою нахабністю, що навіть не заслуговувала на згадку. Він мовчки підніс люльку до губ, схрестив руки на грудях і почав пихкати. Я не заважав йому насолоджуватися . Коли він викурив люльку й тяжко зітхнув, то підвівся та так само урочисто вийшов, як і прийшов.

Незабаром почулися пружніші кроки. Я вже відкрив рота, щоб побажати «доброго ранку», але знову його закрив, так і не вимовивши привітання. Це Гортон Ерншо пошепки молився, перебираючи в кутку інструменти — лопату чи заступ, щоб прокопати собі шлях крізь замети. Молитва його складалася з тихих прокльонів, спрямованих на все, чого він торкався.

Я здогадався з його приготувань, що виходити вже дозволено, тому встав із жорсткої лави й рушив за ним. Він це помітив і кінцем лопати вказав на інші двері, без слів даючи зрозуміти: якщо я хочу змінити місце перебування, то саме туди мені й треба.

Двері вели до будинку, де жінки вже порались по господарству. Зілла величезними міхами роздмухувала вогонь у каміні, підганяючи язики полум’я вгору по димарю; а пані Гіткліфф, стоячи навколішки біля вогнища, читала книжку при його світлі. Вона прикривала долонею очі від жару й, здавалося, цілком поринула у читання, відриваючись від нього лише для того, щоб насварити служницю, коли та обсипала її іскрами, або час від часу відсунути собаку, який нахабно сунув морду їй просто в обличчя.

Я здивувався, побачивши там і Гіткліффа. Він стояв біля вогню спиною до мене й саме закінчував бурхливу сварку з бідолашною Зіллою. Та час від часу переривала роботу, хапалася за край фартуха й обурено зітхала.

— А ти, ти, нікчемна… — почав він, коли я увійшов, повернувшись до своєї невістки й уживши епітет, такий же невинний, як «качка» чи «вівця», але зазвичай позначуваний трьома крапками. — Ось ти знову взялася за свої ледарські забавками! Решта людей заробляють собі на хліб, а ти живеш за моїм рахунком! Прибери своє лахміття й берися до роботи. Ти ще заплатиш мені за те, що я змушений вічно бачити тебе перед очима. Чуєш, клята дівко?

— Я приберу своє лахміття, бо ви можете змусити мене це зробити, якщо я відмовлюся, — відповіла молода жінка, закриваючи книжку й кидаючи її на стілець. — Але нічого іншого я не робитиму, хоч ви язика собі висолопіть, якщо тільки сама цього не захочу!

Гіткліфф підняв руку, і співрозмовниця відскочила на безпечнішу відстань, очевидно добре знаючи, якою важкою була ця рука. Я не мав жодного бажання спостерігати за бійкою, де одні кидаються на інших, мов кішка з собакою, тому жваво ступив уперед, наче тільки й прагнув зігрітися біля вогнища й нічого не знав про перервану сварку.

Обом вистачило пристойності припинити подальші чвари: Гіткліфф, щоб не піддатися спокусі, засунув кулаки в кишені; пані Гіткліфф скривила губи й відійшла до найдальшого місця, де й дотримала свого слова, перетворившись на статую до кінця мого перебування.

Але пробув я там недовго. Я відмовився снідати разом із ними і, щойно на небі заблимав перший світанковий промінь, скористався нагодою втекти на волю — у чисте, тихе й холодне повітря, холодне, мов невидимий лід.

Господар дому крикнув мені, щоб я зачекав, ще не дійшовши до кінця саду, і запропонував провести мене через вересове  пустище. Добре, що він це зробив, бо весь схил пагорба перетворився на біле море. Його підйоми й западини вже нічого не говорили про справжній рельєф землі: ями були засипані снігом врівень із поверхнею, а цілі ряди насипів — відвалів із каменоломень — зникли з тієї карти місцевості, яку вчорашня прогулянка так виразно намалювала в моїй пам’яті.

З одного боку дороги через кожні шість-сім ярдів я помічав ряд вертикальних каменів, що тягнувся вздовж усього безлюдного пустища. Їх навмисне встановили й побілили вапном, щоб вони слугували дороговказами в темряві, а також у такі снігопади, як нинішній, коли глибокі болота по обидва боки дороги ставали невіддільними від твердішої стежки. Але тепер, крім подекуди брудної цятки, що стирчала зі снігу, від цих каменів не залишилося й сліду. Тому мій супутник раз у раз мусив попереджати мене, щоб я звертав праворуч або ліворуч, хоча мені здавалося, що я правильно йду за вигинами дороги.

Дорогою ми майже не розмовляли. Біля входу до парку «Гнізда дрозда» він зупинився й сказав, що далі я вже точно не заблукаю. Ми поспішно попрощалися , після чого я рушив сам, покладаючись на власну кмітливість. Від воріт до «Гнізда дрозда» було дві милі. Гадаю, я примудрився перетворити їх на чотири: то губився серед дерев, то провалювався в сніг мало не по шию. Оцінити таке становище здатна лише людина, яка сама в ньому побувала. Хай там як, скільки б я не блукав, годинник пробив дванадцяту саме тоді, коли я увійшов до будинку. Отже, на кожну милю звичайної дороги від Буремного перевалу до «Гнізда дрозда» мені знадобилася рівно година.

Моя незмінна служниця зі своїми помічницями кинулися мене зустрічати. Вони вже зовсім втратили надію мене побачити, думали, що минулої ночі я загинув, і тепер вони міркували, як шукатимуть мої останки.

Я наказав їм заспокоїтися, раз уже бачать, що я повернувся, а сам, промерзлий до самісінького серця, поплентався нагору. Переодягнувшись у сухий одяг і хвилин тридцять-сорок походивши туди-сюди, щоб зігрітися, я перебрався до свого кабінету, морений зовсім. Я навіть не міг насолодитися теплим вогнем і гарячою кавою, які служниця приготувала для мене.

 РОЗДІЛ IV

Які ж ми все-таки непостійні! Я так радів, що втік від людей у глушину, але не витримав і дня самотності. Не стерпівши вечірнього смутку, я покликав служницю Неллі Дін (яку лагідно називали Еллен) і попросив посидіти зі мною під час вечері. Сподівався, що вона виявиться балакучою і або розважить мене, або бодай заколише своїми розмовами.

— Ви живете тут уже досить давно, — почав я. — Ви, здається, казали, що шістнадцять років?

— Вісімнадцять, сер. Я прийшла сюди, коли господиня вийшла заміж, щоб служити їй. А після її смерті господар залишив мене економкою.

— Он як.

Запала пауза. Схоже, вона не була любителькою пліткувати — принаймні не про чужі справи. А її власні навряд чи могли мене зацікавити. Та ось вона трохи посиділа, поклавши кулаки на коліна й поринула в роздуми. За кілька хвилин вона промовила:

— Ех, як же все змінилося відтоді!

— Авжеж, — зауважив я. — Гадаю, за цей час ви побачили чимало змін?

— Побачила. І чимало лиха теж, — відповіла вона.

«Ага, переведу розмову на родину мого господаря, — подумав я. — Чудова тема для початку! А про цю миловидну молоду вдову мені й справді хотілося б дещо дізнатися. Цікаво, вона тутешня чи, що більш імовірно, якась чужинка, яку ці похмурі тутешні мешканці не визнають за свою?»

З цією думкою я запитав місіс Дін, чому Гіткліфф здає в оренду «Гніздо дрозда» й воліє жити в значно гіршому будинку та місцевості.

— Невже він не такий багатий, щоб утримувати маєток? — поцікавився я.

— Багатий, сер?! — вигукнула вона. — У нього грошей — не злічити, і щороку їх більшає. Авжеж, авжеж, він міг би жити в куди кращому будинку, ніж цей. Але він страшенно скупий. Якби він збирався перебратися до «Гнізда дрозда», то, щойно почувши про доброго орендаря, не зміг би змиритися з думкою, що втратив нагоду заробити ще кількасот фунтів. Дивно, що люди бувають такими жадібними, коли в них у цьому світі нікого не лишилося!

— Здається, у нього був син?

— Так, був один. Але він помер.

— А ця молода жінка, місіс Гіткліфф, — його вдова?

— Так.

— А звідки вона родом?

— Та вона, сер, донька мого покійного господаря. До шлюбу її звали Кетрін Лінтон. Я її виховувала, бідолашну! Як же я хотіла, щоб містер Гіткліфф перебрався сюди! Тоді ми з нею знову були б разом.

— Що?! Кетрін Лінтон? — вигукнув я, вражений.

Але варто було мені трохи подумати, як я переконався: це не моя примарна Кетрін.

— Тоді, — продовжив я, — мого попередника звали Лінтон?

— Так.

— А хто такий цей Ерншо — Гортон Ерншо, який живе разом із містером Гіткліффом? Вони родичі?

— Ні. Він небіж покійної місіс Лінтон.

— Тобто двоюрідний брат цієї молодої жінки?

— Так. І її чоловік теж був їй двоюрідним братом: один по матері, другий по батькові. Гіткліфф одружився із сестрою містера Лінтона.

— Тепер зрозуміло, чому на фасаді «Буремного перевалу», над вхідними дверима, вирізано «Ерншо». Це старовинний рід?

— Дуже старовинний, сер. А Гортон — останній із них, так само як наша міс Кеті — остання з нас, тобто з Лінтонів. Ви були в «Буремному перевалі»? Перепрошую, що питаю, але мені дуже хотілося б почути, як вона там.

— Місіс Гіткліфф? Вона виглядала дуже добре й була дуже вродлива. Але, мені здається, не надто щаслива.

— Ох, це не дивно! А як вам господар?

— Він досить грубий чоловік, місіс Дін. Хіба це не його вдача?

— Грубий, як зубець пилки, і твердий, як камінь! Чим менше ви з ним матимете справ, тим краще.

— Напевно, життя добряче його помотало, якщо він став таким буркотуном. Ви щось знаєте про його минуле?

— Та то ціла історія, сер. Я знаю про нього все — хіба що не знаю, де він народився, хто були його батьки і звідки він спершу взяв гроші. А Гортона викинули на узбіччя, наче ще не опереного горобчика! Бідолашний хлопець — єдиний у всій цій окрузі, хто навіть не здогадується, як його ошукали.

— Що ж, місіс Дін, буде дуже люб’язно з вашого боку розповісти мені щось про моїх сусідів. Відчуваю, що сьогодні не засну, якщо зараз ляжу. Тож будьте ласкаві, посидьте зі мною та поговоріть годину.

— О, звичайно, сер! Я тільки принесу трохи шиття, і сидітиму стільки, скільки вам буде завгодно. Та ви здається застудилися. Я бачила, як вас морозило. Вам треба випити трохи вівсяного відвару — він прожене застуду.

Добра жінка вийшла з кімнати, а я присунувся ближче до вогню. Голова в мене палала, а все тіло морозило. До того ж нерви й думки були так збуджені, що я майже доходив до безглуздого стану. Через це я почувався не стільки незатишно, скільки тривожно. Я побоююсь, що останні події можуть мати для мене серйозні наслідки.

Невдовзі вона повернулася, несучи миску, від якої клубочилася пара, і кошик із рукоділлям. Поставивши миску на плиту, вона підсунула свій стілець ближче, явно задоволена тим, що я виявився таким товариським.

* * * * *

— Перш ніж я перебралася жити сюди, — почала вона, — я майже весь час була в «Буремному перевалі». Річ у тім, що моя мати вигодувала містера Гіндлі Ерншо, батька Гортона, і я змалку звикла гратися з дітьми. Я також бігала по різних дорученнях, допомагала заготовляти сіно й крутилася на фермі, готова взятися за будь-яку роботу, яку мені доручали.

Одного чудового літнього ранку — саме починалися жнива, добре пам’ятаю, — містер Ерншо, старий господар, спустився вниз, уже вдягнений у дорогу. Спершу він сказав Джозефу, що треба зробити протягом дня, а тоді повернувся до Гіндлі, Кеті та мене — я саме сиділа з ними й їла вівсяну кашу — і, звертаючись до сина, сказав:

— Ну, мій красунчику, сьогодні я йду до Ліверпуля. Що тобі привезти? Можеш вибрати все, що хочеш. Тільки щоб воно було маленьке, бо я піду туди пішки й назад теж пішки. Шістдесят миль в один бік — далеченько доведеться тупати!

Гіндлі попросив скрипку, а тоді батько запитав міс Кеті. Їй ледь виповнилося шість років, але вона могла їздити верхи на будь-якому коні в стайні, тож вибрала собі батіг.

Про мене він теж не забув, бо мав добре серце, хоч іноді був доволі суворий. Він пообіцяв принести мені повну кишеню яблук і груш, а потім поцілував дітей, попрощався й вирушив у дорогу.

Нам усім його відсутність здалася нескінченно довгою — цілих три дні. Маленька Кеті раз у раз питала, коли він повернеться. Місіс Ерншо чекала його до вечері третього вечора й щогодини відкладала трапезу. Але він все не повертався, і зрештою дітям набридло бігати до воріт виглядати батька.

Стемніло. Вона вже хотіла відправити їх спати, але діти так жалібно просили дозволити їм ще трохи посидіти, що вона поступилася. І близько одинадцятої години дверна клямка тихо піднялася, і до кімнати зайшов господар. Він важко опустився на стілець, сміючись і стогнучи, та наказав усім відійти, бо мало не загинув у дорозі. Трьом королівствам світу він не побажав би ще раз такої мандрівки!

— Я ледь не помер від переляку! — сказав він, розгортаючи свій плащ, який тримав згорнутим у руках. — Глянь, жінко! Ніколи в житті мене так не вимотувала жодна річ. Але доведеться прийняти його як Божий дар, хоч на вигляд він ніби з самого пекла.

Ми всі скупчилися навколо нього, і я, визирнувши над головою міс Кеті, побачила брудну, обірвану дитину з чорним волоссям. Вона була вже досить велика, щоб ходити й говорити. Ба більше, обличчя в неї здавалося старшим за Кетрін. Але коли дитину поставили на ноги, вона тільки озиралася навколо й раз у раз повторювала якусь незрозумілу тарабарщину. Я злякалася, а місіс Ерншо вже ладна була виставити дитину за двері. Вона скочила на ноги й обурено запитала, як він міг додуматися притягнути до хати цього циганського байстрюка, коли їм і власних дітей треба годувати та доглядати? Що він узагалі збирається з ним робити? Чи він часом не збожеволів?

Господар спробував усе пояснити, але був майже непритомний від утоми. Крізь її лайку я розібрала тільки уривок розповіді: він побачив цю дитину на вулицях Ліверпуля — голодну, без даху над головою й майже німу. Він підібрав її та спробував розшукати господаря. Ніхто не знав, кому вона належить, сказав він. А оскільки і грошей, і часу в нього було обмаль, він вирішив одразу забрати дитину додому, замість того щоб витрачати гроші на марні пошуки. Бо він твердо вирішив не залишати її в тому стані, в якому знайшов.

Зрештою моя господиня виговорилася й заспокоїлася. А містер Ерншо наказав мені вимити дитину, дати їй чистий одяг і вкласти спати разом із дітьми. Гіндлі та Кеті мовчки дивилися й слухали, поки в домі знову не запанував спокій. Тоді обоє заходилися шукати в батькових кишенях подарунки, які він їм обіцяв. Гіндлі було чотирнадцять років, але коли він витягнув із плаща те, що колись мало бути скрипкою, а тепер було розчавлене на друзки, хлопець голосно розплакався.

А Кеті, дізнавшись, що батько загубив її батіг, поки порався з приблудою, показала свій норов: скорчила дурнику гримасу й плюнула в його бік. За це батько добряче її відшмагав, щоб навчити кращих манер. Діти навідріз відмовилися спати з ним в одному ліжку чи навіть пускати його до своєї кімнати. Та й у мене розуму було не більше, ніж у них, тому я поклала дитину на сходовому майданчику, сподіваючись, що до ранку вона звідти зникне. Але чи то випадково, чи то почувши його голос, дитина поповзла до дверей містера Ерншо. Там він і знайшов її, коли вийшов зі своєї кімнати. Почали з’ясовувати, як вона там опинилася. Мені довелося зізнатися. І на покарання за мою боягузливість та безсердечність мене вигнали з дому. Так Гіткліфф уперше з’явився в цій родині.

За кілька днів я повернулася — бо не думала, що моє вигнання триватиме вічно, — і дізналася, що йому дали ім’я «Гіткліфф». Це було ім’я сина, який помер ще дитиною. Відтоді воно стало для нього і ім’ям, і прізвищем. Міс Кеті та він тепер були нерозлийвода. А от Гіндлі його ненавидів. Правду кажучи, я теж його ненавиділа. Ми знущалися з нього й дошкуляли йому як могли. Я була надто нерозумна, щоб усвідомити власну несправедливість, а господиня, навіть коли бачила, як його кривдять, ніколи не сказала на його захист ані слова.

Він здавався похмурою, терплячою дитиною, можливо, вже звиклою до поганого поводження. Він терпів удари Гіндлі, навіть не моргнувши й не пустивши сльози. А коли я його щипала, він лише втягав повітря й широко розплющував очі, ніби ненароком сам собі зробив боляче і ніхто тут не винен. Та ця витривалість страшенно дратувала старого Ерншо, коли він помітив, що його син переслідує бідну безбатченкову дитину, як він сам її називав. Він дивним чином прив’язався до Гіткліффа й вірив кожному його слову. Щоправда, Гіткліфф говорив украй мало, зате здебільшого правду. Старий пестив його й ставив вище за Кеті, яка була надто пустотливою та норовливою, щоб стати його улюбленицею.

Отож від самого початку він посіяв у домі ворожнечу. А коли менш ніж за два роки померла місіс Ерншо, молодий господар уже звик бачити у своєму батькові радше гнобителя, ніж друга, а в Гіткліффі — того, хто привласнив батькову любов і позбавив його самого належних йому прав. Він усе більше озлоблювався.

Спочатку я співчувала йому. Але коли діти захворіли на кір, а мені довелося за ними доглядати й одразу взяти на себе всі жіночі клопоти по господарству, я змінила свою думку.

Гіткліфф захворів дуже тяжко. Коли йому було найгірше, він хотів, щоб я постійно сиділа біля його ліжка. Гадаю, він бачив, скільки я для нього роблю, але й гадки не мав, що я просто змушена це робити. Та одне скажу: це була найтихіша дитина, за якою мені коли-небудь доводилося доглядати. На тлі інших він мимоволі змусив мене стати справедливішою. Кеті з братом страшенно мене виснажували. А він був тихий, як ягня, і ні на що не скаржився. Щоправда, клопоту від нього було мало не через лагідність, а через свою загартованість. Він одужав, і лікар сказав, що значною мірою завдяки мені. Він похвалив мене за турботу. Я була дуже задоволена його похвалою і стала прихильнішою до того, завдяки кому її заслужила. Так Гіндлі втратив свого останнього союзника.

Та я все одно не могла по-справжньому полюбити Гіткліффа. Я часто дивувалася, що ж мій господар знаходить такого привабливого в цьому похмурому хлопцеві, який, наскільки я пам’ятаю, ніколи не віддячував йому за доброту бодай найменшим проявом вдячності. Він не був зухвалим із чоловіком, який його прихистив, — просто залишався байдужим. Хоч чудово розумів, наскільки міцно тримає старого за серце, і знав: йому досить лише щось сказати, і весь дім муситиме підкоритися його бажанню.

Пригадую, якось містер Ерншо купив на ярмарку в окрузі пару лошат і дав кожному з хлопців по одному. Гіткліфф вибрав найгарніше, але невдовзі воно почало кульгати. Щойно він це помітив, то сказав Гіндлі:

— Ти мусиш помінятися зі мною конем. Мені мій не подобається. А якщо не хочеш, я розкажу батькові про ті три рази, як ти побив мене цього тижня, і покажу йому свою руку — вона вся чорна аж до плеча.

Гіндлі показав йому язика й ударив по вухах.

— Краще зроби це зараз, — не відступав Гіткліфф, вислизаючи на ґанок. Вони саме були в стайні. — Все одно доведеться. А якщо я розповім про ці побої, отримаєш ще й з відсотками.

— Ану геть, псяро! — крикнув Гіндлі, погрожуючи йому залізною гирею, якою зважували картоплю та сіно.

— Кидай, — відповів Гіткліфф, не рушаючи з місця. — А тоді я розкажу, як ти хвалився, що виженеш мене з дому, щойно він помре. І подивимося, чи не вижене він тебе самого просто зараз.

Гіндлі кинув гирю. Вона влучила Гіткліффу в груди, і той упав. Але відразу ж підвівся — важко дихаючи, блідий, задиханий. Якби я не втрутилася, він просто так і пішов би до господаря й помстився сповна: достатньо було б показати свій стан, щоб стало зрозуміло, хто його довів до цього.

— Тоді забирай мого лошака, Цигана! — сказав молодий Ерншо. — І нехай він зламає тобі шию! Забирай його й будь проклятий, жалюгідний приблудо! Виманюй у мого батька все, що має! А потім покажи йому, чого ти насправді вартий, сатанинське бісеня. І на, тримай! Сподіваюся, він виб’є тобі всі мізки!

Гіткліфф уже пішов відв’язувати коня, щоб перевести його до своєї стійки. Він проходив позаду тварини, коли Гіндлі завершив свою промову ударом, від якого Гіткліфф упав їй під ноги. Не зупиняючись перевірити, чи справдилися його побажання, Гіндлі щодуху кинувся геть.

Я була вражена тим, наскільки спокійно хлопець підвівся й продовжив робити те, що задумав. Він поміняв сідла та все інше, а потім сів на оберемок сіна, щоб оговтатися від нудоти, яку спричинив сильний удар, і лише після цього зайшов до будинку. Мені без особливих труднощів вдалося переконати його дозволити мені сказати, що всі його синці — від коня. Йому було байдуже, яку історію я розповім, аби він отримав те, чого хотів. Він так рідко скаржився на подібні речі, що я справді вважала його незлопам’ятним.
Як же я помилялася! Скоро ви самі почуєте.