Микола Устиянович “Месть верховинця. Повістка з правдивого случая” читати скорочено варто, щоб згадати сюжет твору про кохання та ненависть.
“Месть верховинця” скорочено
Події розгортаються у мальовничих та диких Бескидах (давня назва — Тухольщина), на самій границі з Угорщиною, де розташоване розтягнуте карпатське село Рожанка.
У тому селі жила бідна, але шанована вдова Олена Наливайчиха. Люди любили її за працьовитість, чесність і доброту. Вона мала єдиного сина Продана — вродливого, сильного й веселого легіня. Коли він з’являвся на зарінку в чепурному одязі та з підкрученими вусами, всі дівчата заглядалися на нього. Ніхто в селі краще за нього не грав на сопілці, трембіті чи скрипці. Коли він брався до танцю, уся хата ходила ходором.
Він був першим серед вівчарів на полонині та найкращим косарем. Хлопець служив у найбагатшого селянина Рожанки — Дмитра Кожана. Газда любив Продана як рідного, поважав його й старий священик отець Андрій, хоча дружина Кожана чомусь недолюблювала парубка.
Продан вважався неперевершеним стрільцем («ватасом») на всю Тухольщину. Він сміливо йшов на рись та ведмедя. Осінніми ночами підстерігав клишоногих біля копиць, а взимку знаходив їхні барлоги, не залишаючи звірам жодного шансу.
Проте чесність і успіх Продана породили заздрість серед деяких односельців. Найбільшим його ворогом став Федір Медуляк — теж молодий, красивий і вправний вівчар-ватас.
Федір походив із багатої родини. У дитинстві та юності хлопці були найкращими друзями: разом пасли овець, Федір учив Продана стріляти з власної рушниці, і свого першого звіра Продан убив саме з Федорової зброї.
Щира дружба зруйнувалася через заздрість до мисливської слави. Одного разу Продан упіймав величезного ведмедя. Шкуру цього звіра колишній тухольський священик отець Антоній відправив до Львова як подарунок для владики. Цей тріумф Продана глибоко вразив Федора. Він почав таємно ненавидіти свого побратима.
Перед Зеленими святами верховинські вівчарі вигнали отари на полонину та готувалися до мішання — спільного випасу овець. У суботу ввечері Продан і Федір спустилися до села по харчі й зустріли біля церкви старого священника Андрія. Той нагадав хлопцям, що скоро йому виповниться сімдесят років, та попросив принести дичини до святкового столу. Федір пообіцяв уполювати глухаря, але священник застеріг його не полювати у свято. Тоді Федір погодився відкласти полювання до вівторка. Священник поблагословив хлопців і пішов додому.
Продан недовго затримувався в селі. Узявши харчі, він поспішив назад до отари. Федір того вечора не повернувся на полонину, а замість нього прийшов наймит. Продан подумав, що багатому синові можна відпочивати на свята, а бідний слуга мусить працювати завжди. Він не здогадувався, що Федір залишився в селі не просто так.
Згодом Федір повернувся до кошари. Він поводився, як завжди, мовчазно й потайливо, нічого не розповідаючи про свої справи. Наступного ранку хлопці вигнали овець на пашу. Пастуха насолоджувались красою карпатського світанку: золотаве сонце, тумани в долинах, величні гори.
Милуючись рідною Верховиною, Продан замислився й сумно сказав, що, можливо, скоро його заберуть до війська. Йому вже виповнилося двадцять років, тому він не знав, чи доведеться ще колись побачити ці полонини, почути гру сопілки й шум карпатських лісів. Федір почав насміхатися з його слів і легковажно говорив про службу. Бо завдяки грошам від служби можна було відкупитися.
Потім розмова перейшла на Молану — дочку Дмитра Кожана, яку щиро кохав Продан. Федір почав глузувати з товариша, натякаючи на його почуття до дівчини. Продан розгнівався, попросивши не чіпати цю тему, яка ранить йому душу.
Намагаючись перевести розмову на мирний лад, Продан попросив у Федора рушницю, щоб уполювати того самого глухаря для священика. Федір відмовив, заявивши, що сам добуде птаха. А потім ще й глузливо повідомив страшну новину: у церкві було оголошено про заручини Молани з Дронишинцем.
Продан був приголомшений і не міг повірити почутому. Він зрозумів, що Федір знав про це ще раніше, але навмисне приховав правду. Побачивши, як товариш далі насміхається з його болю, Продан розгнівався, схопився з місця й стрімко побіг з полонини, залишивши отару.
На Зелені свята вся Верховина оживала й ставала особливо красивою. Поля вкривалися зеленню й квітами, ліси шуміли молодим листям, а сади пахли цвітом. Села були святково прибрані: хати побілені, подвір’я заквітчані гілками клена, липи та ясена. Люди вдягали найкращий одяг, ходили в гості, співали, танцювали й раділи святу.
У Рожанці цього дня був празник. До церкви зібралося багато людей. Усі молилися й уважно слухали службу, лише Продан стояв осторонь похмурий і задуманий. Він не чув ані співу, ані молитви, бо серце його було стривожене. Коли ж священник почав читати церковні оголошення й назвав імена наречених — Федора Медуляка та Молани Кожанової, — Продан здригнувся, мов від удару блискавки. Він глянув на Молану, яка стояла неподалік у жіночому хорі, і, розштовхавши людей, вибіг із церкви.
Після служби в селі панувала святкова атмосфера, але в хаті Дмитра Кожана було сумно й тривожно. Господар ходив подвір’ям і важко думав про доньку. Напередодні все було добре: Молана прийняла старостів, заручини відбулися як належить. Але після служби дівчина почала плакати й сумувати, а Продан раптово зник із села. Кожан почав здогадуватися, що його дочка та молодий вівчар були закохані. Він розумів, що Продан — чесний, працьовитий хлопець і був би добрим господарем. Проте старий не хотів порушувати даного слова й боявся людського осуду.
У хаті Молана гірко плакала та благала матір не віддавати її за Федора. Вона просила хоча б відкласти весілля до зими й обіцяла працювати день і ніч, аби тільки не йти за нелюбого. Але мати була сувора. Вона хотіла бачити зятем лише багатого Медуляка й зневажала Продана через його бідність та сирітство. Стару дратувала навіть думка про те, що її дочка може покохати простого вівчаря.
Дмитро Кожан намагався заспокоїти дружину й доньку. Він сказав, що всі люди рівні перед Богом, незалежно від багатства. Проте й сам не знав, як вчинити правильно. Увечері всі мовчки повечеряли й пішли спати.
Молана не могла заснути. Вона згадувала Продана: як лагідно він до неї говорив, як приносив ягоди, рибу чи гостинці зі Сколого, як радів кожній її усмішці. Тепер дівчина зрозуміла, що й сама щиро його кохала. Перед очима стояв його сумний погляд у церкві, коли він почув про заручини.
Під ранок Молана почула, як рипнули ворота й загавкав пес. Вона вийшла на ґанок і побачила Продана. Хлопець сказав, що після заручин йому більше немає місця в Рожанці. Він запитав, чи справді Молана хоче йти за Федора. Дівчина відповіла, що не любить Медуляка, але не сміє перечити матері.
Тоді Продан сказав, що не стане на дорозі її батькам, але Федорові буде горе, якщо через нього Молана стане нещасною. На прощання він попросив дівчину не забувати його стареньку матір. Молана зі сльозами благала не покидати її, але Продан різко відповів, що якщо вона буде щасливою, то вони не зустрінуться ніколи, а якщо ні — то він з’явиться знову, коли спаде його помста на негідника Федора за її зламану долю. Після цих слів легінь стрімко побіг городами назад на полонину.
Настала пізня осінь. Над карпатськими полонинами стелилися густі тумани, вершини гір укривалися першим снігом, а темні ліси шуміли сумно й тривожно. Природа ніби завмерла: не чути було вже веселих сопілок, співів чи трембіт. Усе навколо нагадувало про холод, смуток і наближення зими.
У Рожанці люди ще працювали в полі, звозили збіжжя та копали картоплю. Надвечір село стихало, мешканці розходилися по хатах. Лише інколи в темряві блимало світло з маленьких віконець.
Одного такого вечора біля цвинтаря з’явилася закутана дівчина. Вона довго ходила поміж могилами, а потім набрала жменю землі зі свіжої могили й поспішила до хати Наливайчихи. Це була Молана. У хатині стара саме молилася за свого сина Продана та за Молану. Побачивши дівчину, Наливайчиха стривожилася, а Молана, ледве стримуючи сльози, почала розповідати про своє горе.
Вона сказала, що вже в суботу має бути її весілля з Федором Медуляком. Дівчина плакала, бо не любила Федора, а серце її належало Проданові. Вона благала матір відкласти весілля, просила дати їй хоча б трохи часу, але все було марно. Молана казала, що краще б їй померти, ніж іти за нелюбого.
Наливайчиха співчувала дівчині й запитала, що думає про це сам Федір. Молана відповіла, що він, мабуть, не розуміє її болю, бо ненавидить Продана й думає лише про себе. Потім вона почала розпитувати про Продана: чи живий він, чи не повернеться колись до Рожанки. Люди говорили, що хлопця бачили на заробітках в Угорщині, біля Сигота, де він тяжко хворів і мало не помер. Молана дуже переживала за нього.
Дівчина розповіла старій свої тривожні сни. У снах Продан був то хворий і виснажений, то бідний і обдертий, то стояв у церкві з хоругвою в руках. Молана боялася, що ці сни віщують нещастя або навіть смерть коханого. Вона зізнавалася, що не може забути Продана: куди б не пішла, про що б не думала — його образ постійно стоїть перед очима.
Щоб позбутися болю, Молана взяла землю зі свіжої могили, бо вірила народним забобонам, ніби така земля може допомогти забути кохання. Наливайчиха приклала землю до її гарячого чола й намагалася втішити дівчину. Вона радила покірно прийняти свою долю та говорила, що Федір — багатий і шанований господар, з яким Молана ще може бути щасливою. Але сама стара теж плакала, бо бачила щире горе дівчини й страждала за своїм сином.
Так вони проговорили майже всю ніч. Молана розповідала, як після зникнення Продана тяжко занедужала, через що весілля довго відкладали. Мати суворо заборонила їй ходити до Наливайчихи, тому цієї ніч дівчина втекла крадькома, нібито пішовши до подруги-дружки.
Надворі вже почало світати, коли в селі раптом почувся сильний гамір. Молана поспішно попрощалася зі старою й пішла додому.
Ледве дівчина вийшла, як до хати несподівано ввірвався Продан. Він був схвильований і відразу запитав матір, чи не Молана щойно виходила з їхньої оселі. Довідавшись правду, хлопець страшенно розгнівався. Він зрозумів, що через Федора й примусові заручини Молана зовсім змарніла й страждає.
Хлопець міцно стиснув рушницю, яка висіла на плечі. Він швидко пояснив матері, що в селі зчинився переполох, бо ведмідь задер вівцю у Медуляків. Продан знає, що Федір обов’язково піде за звіром у ліс. Парубок наголошує, що його самого в селі ніхто не бачив, і жива душа не знає про його повернення.
Продан гаряче прощається з матір’ю, просить не клясти його, а винуватити лише лиху долю, міцно притискає стару Олену до грудей і, мов поранений звір, стрімко тікає через огорожі манівцями вгору, у напрямку полонини.
Ранком над карпатськими горами почав падати дрібний сніг. У селі вже стих гамір, лише кілька людей показували одному молодому мисливцеві дорогу до лісу. То був Федір Медуляк. Він вирушив на полювання на ведмедя, який задушив вівцю. Озброєний рушницею, хлопець поспішав углиб темних борів, уважно шукаючи сліди звіра.
Дорога була дуже важкою. Федір переходив через глибокі яри, повалені дерева, густі хащі та небезпечні урвища. Він невтомно просувався все далі в дикі безлюдні місця, куди рідко ступала людська нога. Час від часу мисливець зупинявся, прислухався до землі, перевіряв рушницю й знову поспішав уперед.
Нарешті біля вершини Секулів Федір помітив ведмедя. Він заховався за великою колодою, приготував рушницю та став чекати слушної миті для пострілу. У цей самий час неподалік з’явився Продан. Він таємно стежив за Федором через ліси й урвища, бажаючи помститися своєму ворогові за Молану та її нещастя.
Побачивши Федора перед собою, Продан відчув страшну боротьбу в душі. Він міг легко вбити суперника або залишити його напризволяще. Перед очима постав образ змарнілої Молани, її сльози й страждання. У серці хлопця боролися помста й совість.
У цей момент Федір вистрілив у ведмедя. Звір заревів і кинувся на мисливця. Федір устиг вистрілити ще раз, але друга рушнична цівка не спрацювала. Поранений ведмідь схопив хлопця лапою та вже хотів роздерти його. Федір намагався врятуватися, навіть кинув звірові в пащу свою шапку, але це не допомагало.
Тоді Продан зрозумів, що не може допустити смерті людини, навіть ворога. Совість перемогла бажання помсти. Він вискочив зі сховку, крикнув Федорові відхилитися вбік і вистрілив ведмедеві просто між очі. Звір страшно заревів і мертвий упав на землю.
Після цього життя героїв змінилося. У м’ясопусну неділю над Тухольщиною зійшло ясне сонце. У Рожанці святкували весілля Продана й Молани. Молоді, красиві та щасливі, йшли до церкви вінчатися та присягати одне одному у вірності.
Федір теж був на весіллі. Він уже не ворогував із Проданом, а став дружбою на весіллі й ніс червону хоругву. Разом з іншими він весело співав про чесних легінів і вірних дівчат. Так добро, шляхетність і прощення перемогли ненависть і помсту.
Автор переказу – Гнатюк Юлія
Авторські права належать сайту dovidka.biz.ua. Копіювання заборонено!
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.
