«Диваки» ХТО ПЕРЕМОЖЕЦЬ?
Микола дав собі слово — не чинити більше Валентині Михайлівні нових прикрощів. Якщо й схоче щось утнути — з усієї сили буде стримувати себе. Хай минеться те, що встиг раніше натворити.
Почав старанно готуватися до уроків, не пустував у школі, вдома був слухняний. Цим приємно подивував і вчителів, і матір.
Мати просто не могла нарадуватися ним.
“Бач, старшенький стає, вилюднює, і вдача в нього міняється”, — думала вона.
Вражені були таким несподіваним переродженням Миколи і однокласники — чого б це?..
І тільки Сашко достеменно знав справжню причину тих змін. Та ще, може, Валентина Михайлівна догадувалася: стріне, бувало, гляне мигцем, усміхнеться хитро, мовби їхня співучасниця.
Дивна-таки, справді дивна ця нова вчителька! Скільки їй Микола заподіяв усяких каверз, вона ж йому все прощає. Не зовсім, правда, завжди або висміє, або дорікне, але ніколи не зчиняє галасу і нікому не скаржиться.
Як швидко біжить час! Здається, недавно почалося навчання, а ось уже й чверть минає, жовтневі свята настають.
Шостого листопада шкільна піонерська організація проводила урочистий збір, присвячений роковинам Великої Жовтневої соціалістичної революції і, звичайно, закінченню першої чверті. На збір запросили директора, вчителів, голову колгоспу і бригадира дядька Василя.
Коли вже виступив директор школи, голова колгоспу і Світлана Коломієць від піонерів та учнів, бригадир, який статечно сидів за столом президії і уважно слухав виступаючих, шепнув щось піонер-вожатому. Той ствердно кивнув йому, потім відшукав в залі Миколу і Сашка, звернувся до них:
— Може, й з вас хто виступить та розкаже про себе?
Хлопці перезирнулися стривожено — чого це раптом? — і заперечно похитали головами.
— Невже у вас немає нічого цікавого? Певний, що є. Розкажіть, наприклад, як ви працювали в колгоспі їздовими. Ану, хто сміливіший, давай! — заохочував піонервожатий.
Але хлопці, хоч і відлягло в них на душі після тих слів, мов затялися — ні та й ні.
Звичайно, з Миколою і Сашком траплялося чимало цікавого під час поїздок на станцію, як возили фрукти. Та це ж, коли розповідати, неодмінно треба згадати і про те, як вони стали їздовими. А їм зараз, коли на зборі був присутній дядько Василь, дуже не хотілося згадувати тієї історії.
Тоді вожатий надав слово бригадирові.
Дядько Василь розповів, хто з учнів і як саме допомагали літом та й зараз допомагають колгоспу, подякував їм від імені правління.
— Тепер я хочу почитати вам ось цього листа, — дістав бригадир з кишені зеленого конверта, витяг з нього списаний аркушик паперу. — Слухайте… “Дорогі друзі Миколо і Олександре!”
Учні нашорошили вуха. Микола з Сашком переглянулись: що за оказія, невже це до них звертається хтось у листі?
— “Записку, яку ви вклали у ящик з грушами, ми знайшли. (“Ага, он воно що!..”) Вас цікавить, кому дісталися груші, що їх привезли ви на заготівельний пункт, і чи дійшли вони цілими, неушкодженими. Так-от, одержали ваші груші ми, будівельники з далекої суворої Тюмені, одержали цілими-цілісінькими. Мабуть, ви дбайливо доглядали свій вантаж, коли він так добре зберігся. Щира вам дяка. А ще дякуємо вашим батькам за те, що вони виростили такі смачні-пресмачні плоди. Щедрість і теплота ваша зобов’язує нас іще краще працювати на благо нашої рідної Вітчизни. На жаль, у записці ви не назвали своїх прізвищ, ось чому ми й надсилаємо цього листа в правління вашого колгоспу. Гадаємо, що таким чином він неодмінно потрапить до вас. Бажаємо міцного здоров’я, успіхів у навчанні! Вітайте всіх школярів”.
Прочитавши листа, бригадир передав його Миколі і Сашкові. Учні дружно зааплодували.
Тоді хлопцям хоч-не-хоч, а довелося виступати на піонерському зборі.
Розповідаючи про свої поїздки на станцію, вони не забули і тієї історії, як піймалися з Сергієм на обмані. Усі посміялися та й годі.
З хлопцями помирилися Микола й Сашко, забувши про колишні кривди і образи. Тільки із Шморгуном Олегом і далі ворогували. Після того, як батька піймали на крадіжці і правління колгоспу прибрало його з саду, Олег став якийсь вовкуватий і дратівливий. Окрім Світлани Коломієць, ні з ким не дружив. Шестикласників неабияк дивувала та їхня дружба. Що спільного між Олегом і Світланою? Вона добра, лагідна, відмінниця, а він — пряма її протилежність. Ну, та нехай дружать, може, й Олег біля неї подобрішає, почне краще вчитися.
Микола з Сашком намагалися не зачіпати Олега, та все одно не могли уникнути сутичок із ним.
Перед Новим роком, коли випав сніг і вдарив мороз, учитель фізкультури Петро Денисович запропонував учням впорядкувати при школі ковзанку: розчистити від снігу майданчик і залити його водою. Любителі покататися на ковзанах охоче погодилися. Зібралися в суботу після уроків і під керівництвом учителя зробили все так, як він і казав.
Ковзанка замерзла швидко, тільки залили, а вже зверху й льодком взялася. Ще Петро Денисович не встиг навіть гумовий шланг сховати, яким поливали майданчик. Шланг простягнувся аж до ганку школи, довгий, покручений, схожий на гадюку.
Навколо ковзанки з’юрмилися школярі. Не хотілося розходитись додому, хоч робота була закінчена. Де ж таки, з самого обіду товклися, скільки снігу поповергали, і тепер піти, не дочекавшись, поки замерзне? Треба хоч по разу проїхатися. Звичайно, не на ковзанах, а так — на підошвах.
— Дивіться, вже й пальцем не проб’єш, — присів навпочіпки біля льоду Олег, червонощокий, у кожусі, кудлатій шапці-вушанці, коротеньких модних чоботах.
— А ти не бий! — підступив до нього Микола.
— А то що? — зверхньо і презирливо запитав Олег.
— Та нічого. Займатимеш — бубну виб’ю. — Миколі врешті-решт урвався терпець. Олег сам нічого не робить й іншим заважає. То насміхається з хлопців, то до дівчат в’язне.
— Ти виб’єш бубну? — аж підскочив Олег.
— А то ж хто? — не здавався Микола. — Матір на поміч не покличу.
— Знаєш що? Ти легше, а то як розсерджуся, тоді…
— Що тоді?
— Ось бачиш щоі — і Олег ударив підбором чобота об лід.
Тоненька крижана поверхня тріснула, наче шибка у вікні, і на лід хлюпнула вода.
Від несподіванки Микола якусь мить стояв нерухомо. Тоді рвонув до школи.
— Зараз я тобі розсерджусь… — шепотів, біжачи.
Всі гадали — подався за Петром Денисовичем. Аж ні — відкрутив біля ганку кран, на який усе ще був натягнутий кінець шланга. Коли вода побігла, шланг заворушився, засичав і ще більше став схожий на гадюку.
Олег догадався про Миколин намір і хотів наступити на шланг, та не вдалося.
— Кажи, займатимеш ковзанку? — підступив Микола, тримаючи в руках розплеснуту на кінці металеву трубку шланга, з якої бив сильний струмінь.
— Спробуй тільки облити, — застеріг Олег. — Покаєшся, та буде пізно…
Школярі зашуміли:
— Ти бач який, ще й погрожує!
— Розкажемо Петру Денисовичу — він йому дасть.
— Смугони, Миколо! — радили найрішучіші.
Хтозна, зважився б Микола облити водою Олега чи ні, якби в той час не вийшов на ганок, зачувши галас, учитель фізкультури.
— Що то ви робите? — гукнув і рушив до ковзанки.
Вирвав з рук у Миколи шланг, нагримав.
— Він не винен! — закричали хлопці і, перебиваючи один одного, розповіли про все учителеві.
— Недобре, Шморгун, ти поводишся, недобре! Не по-піонерськи.
— А чого ж він чіпляється! — огризнувся Олег.
— Хто до тебе чіпляється? — не поступався й Микола. — Сам лізеш…
— Ну, досить вам, — намагався утихомирити хлопців Петро Денисович. — Шморгун, підстружеш, пригладиш оте місце, як замерзне, і все буде гаразд.
— Не буду я стругати! Хай сам струже!
— І кататися не будеш, — закричали школярі— Не пустимо.
— Плював я на вашу ковзанку! — кинув сердито.
Застебнув кожуха, натягнув шапку-вушанку і подався з шкільного двору.
Тоді од дівчачого гурту відійшла Світлана і погукала:
— Олег, підожди…
Він зупинився, заперечно крутнув головою, грюкнув хвірткою і зник за ворітьми.
Світлана постояла трохи, дивлячись на хвіртку, і зніяковіло рушила назад.
Довго блукав Олег засніженими вулицями. Нудно самому, одначе до школи не збирався повертатися. Додому теж не хотілося, хоч мати й просила не баритися — сьогодні варить смачні вергуни.
Потім подався на снігову гірку, де спускалася малеча. Випросив там у якогось першокласника саночки і з’їжджав, доки той не заплакав. Тоді посадив його на саночки і так штовхнув униз, що на середині гірки малий аж перекинувся.
Зимовий день короткий. Ось уже й вечір підкрався. У хатах і на вулиці спалахнули вогні, машини їхали із засвіченими фарами.
Олег вийняв з кишені свого продовгуватого блискучого ліхтарика.
Від школи йшла група учнів. По дзвінкому голосу Олег упізнав серед них Світлану і сховався. А коли всі пройшли мимо нього і дівчина звернула до свого двору, покликав її.
— Як тобі не соромно? — відразу накинулась Світлана на Олега. — Всі обурені. Я попросила, щоб ковзанку не вирівнювали. Сказала, що ти сам усе зробиш. А якщо ні — поставлять на піонерських зборах питання…
— Ну й нехай ставлять, що мені до того! То вони все з заздрощів.
— З яких заздрощів? — не зрозуміла дівчина.
— Та з яких же, з людських, — сердито мовив Олег. — Заздрять, що мама купила мені модного кожуха і модні чоботи.
— Та хто тобі сказав це?!
— Хто, хто? Сам добре знаю…
— Бач, який ти…
Помовчали.
— От що, Олег, — сказала Світлана. — Я винесу сікач або кельму в тата попрошу. Візьми і загладь оте місце на ковзанці. А тоді заходь і підемо до школи разом, сьогодні репетиція новорічного концерту, я помирю тебе з Миколою.
— Не буду миритися і ковзанку не хочу поправляти.
— Ох і вреднючий ти. Мені за тебе соромно. Всі кажуть: “Чого ти з ним дружиш?!”.
— Ну й не дружи! Хіба це дружба, коли ти й не заступишся за мене?
— В тебе анітрішечки совісті немає.
— І нехай…
— Дивуюсь: як ти тільки не розумієш, що неправий у всьому? Даремно ж ніхто не стане нападати…
Мороз міцнішав. Лунко тріскались дерева в садках, порипував під ногами сніг.
Олег і одягнений тепло, і взутий добре — холод не пройме. А от Світлана змерзла, все кутається в легеньке пальтечко і чобітками вистукує. Вже кілька разів натякала, що пора розходитись, а він ніяк не догадається, та все відмовляє йти на репетицію, мовляв, обійдуться без неї.
Нарешті зважилася, сказала прямо:
— Олег, я дуже змерзла.
— Ходімо в Будинок культури, там тепло.
— Ні, вже пора додому.
— На репетицію хіба не підеш?
— Мабуть, не піду. Пізно вже… і самій неохота.
— Добре, давай тільки глянемо в сільмазі на світлову вітрину, що вчора поставили, та й годі.
Попростували до сільмагу. Олег довго розглядав і дивувався, як це можуть світитися різними кольорами скляні трубочки. Світлана ж стояла збоку і не виявляла до вітрини ніякого інтересу, все хукала на посинілі пальці.
Попрощалися біля її двору, і Світлана швидко потупотіла до хати.
Олегові не хотілося, щоб Світлана була на репетиції без нього. Тому й відмовляв її і затримував. Врешті сказала, що не піде туди. А може, тільки пообіцяла, аби відчепився?
Скільки розмов у Світлани про той карнавал, як готується! Хвалилася, що сестра черевички лакові прислала з Києва, тож закортить похвастатися. Та ще, як заливали ковзанку, Микола прив’яз: “Світлано, зарані попереджаю — сьогодні я танцюю з тобою”. — “Там видно буде”, — відповіла йому, наче й не зраділа, що він запросив її. Всі дівчата прикидаються. Насправді ж їм, і Світлані, мабуть, теж, хочеться з ним потанцювати. Вони чомусь вважають Миколу за найкращого в школі танцюриста.
“Мабуть, не піду. Пізно вже…” Ого, ще й як чкурне! Ось тільки переодягнеться, перевзується…
“А що, коли підождати, поки вона вийде? — раптом подумав Олег. — Тоді підбіжу до неї, спитаю: “Куди це ти?” Вона, звісно, розгубиться, не знатиме, що говорити. Скаже: мати кудись послала. Ні, краще зупинити її біля самої школи, там уже не викрутиться”.
Радий, що майнула така чудова думка — піймати на брехні Світлану (щоб не корчила з себе чесну, справедливу, принципову!), — Олег аж свиснув задоволено. Рвучко повернувся, рушив назад.
Навпроти Світланиного будинку з другого боку вулиці росла рядочком густа жовта акація. Він вибрав місце за кущем і причаївся.
Довго чекав, але Світлана не виходила.
Та ось рипнули двері. Думав, вона, аж то її бабуся.
— Чого ти, хлопче, тут сидиш? — спитала бабуся, помітивши його.
— Та це я той… самописку загубив, — вигадав на ходу.
— От лишенько! — забідкалася стара й собі почала дивитись під ноги. — Коли б це присвітити…
— Угу, аби присвітити, — підтвердив Олег, — тоді знайшли б. Так нічим, — намацав у кишені ліхтарик, усміхнувся.
— Підожди, я сірнички принесу.
— Спасибі, бабусю! Я завтра прийду і пошукаю повидному. Хіба сірниками насвітиш?
— Атож, голубчику. Тільки ранесенько приходь, щоб чужий хто не підібрав.
І Олег уже справді намірився йти додому. Йому навіть приємно стало, що подруга все-таки не обдурила, додержала свого слова.
Але нараз вхідні двері знову заскрипіли, і в них з’явилася… Світлана.
Кинув бабусі тихе “до побачення”, вбіг у ближній двір.
Дівчина підійшла до бабусі, щось їй сказала і рушила вулицею в бік школи.
Почекавши, доки вона зникне за рогом будинку, Олег також вийшов на вулицю й подався слідом. “Ага, і черевички несе, — помітив Олег у неї в руках невеликий пакунок. — Стривай, знатимеш, як обманювати!”
Біля воріт школи Світлана зупинилась і глянула навкруги.
Олег сховався за стовбуром клена.
Вікна в школі палали яскравим вогнем, світло від них простяглося до самої ковзанки, навколо іскрився сніг. Чути було музику, галас.
— Світлано! — гукнув, коли вона порівнялася з ганком.
Дівчина повернулася на голос.
— Олег, ти?.. — здивувалася.
— Ні, не я, — сказав презирливо. — Султан турецький. То як — “самій неохота”?.. І не соромно тобі?.. Чого ж мовчиш? А мені, бач, дорікала — совісті немає. Отакі ви всі. Прикидатися тільки вмієте… Ну, йди танцюй, вихваляйся своїми черевичками.
Губи Світлани затремтіли.
— На! — тицьнула Олегові до рук пакунок і схилилася на бильця ганку.
Олег не втримав пакунка — він розгорнувся.
Дзень! — випало з нього щось на кам’яні східці.
Олег швидко нагнувся, підняв.
То була кельма…
Друга сутичка відбулася після Нового року.
Дарма, що саме канікули, що надворі зривалася завірюха, — того дня до школи прийшли майже всі старші учні. Ба навіть малеча прибігла. Всіх цікавило, хто перший прийде до фінішу, а, значить, поїде на районні змагання лижників.
Болільники з самого початку поділилися надвоє.
Одні твердили: переможцем, як і минулого року, буде Петренко Микола.
Його оточила на спортивному майданчику велика група школярів. Кожен з його прихильників вважав за свій обов’язок підбадьорити Миколу, дати йому якусь пораду. Особливо старався Сашко. Він ні на хвилиночку не відходив від свого друга.
Інші палко доводили, що перемогу здобуде Олег Шморгун.
І Олег був не одинокий, круг нього також товпились болільники, правда, менше, ніж біля Миколи. Серед них стовбичив і його старший брат Сергій, якого Олег запросив подивитися на лижні змагання й порадуватися за нього, переможця. Що він цього разу вийде зрештою на перше місце, не мав ніякого сумніву. Торік йому просто не пощастило, гірші лижі вибрав собі, от і прийшов другим.
Олег, крутячись на всі боки, розповідав якусь дуже смішну історію — хлопці аж присідали од реготу.
На майданчик з червоним прапорцем у руці прийшов учитель фізкультури Петро Денисович, а сьогодні — головний суддя. Пославши двох своїх помічників на контрольний пункт, він звернувся до школярів:
— Всіх, хто не бігтиме, прошу відійти.
Як тільки болільники відступили під паркан, Петро Денисович дав команду учасникам змагання:
— Вийти на лінію старту!
Лижники швидко вишикувалися у рівну довгу шеренгу. Сашко і тут не облишив свого друга, стояв поруч, шепотів:
— Кажуть, Олег сьогодні з самого ранку маршрут вивчав. Гляди, якщо тебе обжене, знаєш, що ми тобі зробимо? — нахмурився грізно.
Що вони збиралися йому робити, Сашко так і не доказав, бо в цей час суддя подав нову команду:
— Перевірити кріплення!
Спортсмени нахилилися, посмикали на лижах ремінці, випросталися. Все гаразд.
Микола хвилювався. Поглядав на болільників, ніби завинив чимось перед ними.
Олег раз по раз, як застояний кінь, переступав з ноги на ногу, натягував рукавичку то на одній, то на другій руці. Сьогодні йому будь-що треба вийти переможцем. Як тоді зустрічали Миколу, коли він першим фінішував! Мов пошаленіли всі, кричали “ура!”. А його ніби й не помітили, хоч прийшов зразу за ним. Та й потім ще довго ходила за Миколою ціла ватага хлопців. Один поперед одного вихваляли…
Петро Денисович обійшов шеренгу — оглянув кожного лижника. Пересвідчившись, що всі готові до змагання, запитав, чи добре знають маршрут.
— Знаємо, знаємо, — дружно відповіли хлопці.
— Тоді приготуйтесь, — підняв догори прапорець.
Лижники вперлися палицями в сніг, попригиналися, напружились…
Затих гамір серед болільників. Стало чути, як поскрипують на шкільному горищі незачинені дверцята.
Петро Денисович різко махнув прапорцем:
— Старт!
Лижники зірвалися з місця і, наче зграя великих птахів, понеслись у засніжений простір. Услід їм лунали гучні вигуки.
Олег зразу ж вихопився наперед. За ним подався Микола.
Маршрут пролягав городами за село, через пологий яр — колгоспний сад — і далі до залізниці. Там треба було повернути і йти назад, до школи.
Микола широкими кроками ковзав по лижні, яку полишив за собою Олег. Лижі пливли легко. Спустився в яр, піднявся нагору, ввійшов У сад.
Із снігової пелени виринула сушарня… За нею зразу буде оранжерея. Ага, он і вона стоїть! Геть уся покрита снігом, схожа на житло полярників. Нічого, в ній тепло, затишно рослинам. А сніг з даху після змагання скидаємо…
Микола наблизився, глянув на оранжерею, і йому здалось, ніби там прочинені двері. Він не зупинився, побіг далі, але бентежна думка не давала спокою.
“Що як справді відчинені? Померзнуть рослини…”
Тим часом — чи то Олег уповільнив біг, чи Микола дужче наліг — хлопці порівнялися.
Микола приязно всміхнувся до свого суперника, кинув жартома:
— Тебе й на аеросанях не доженеш. Скоро весь дух з мене вийде. Ху!..
Олег нічого не відповів, навіть не поглянув у його бік. Лише прикусив сердито губу, зробив два-три ривки — і вже знову попереду замаячила його рухлива постать.
Микола не став доганяти. Безладні ривки не приносять успіху, тільки втомишся швидше. Слід зберігати сили — ще не пройдено й половини дистанції.
А Олег нервував. Він то уповільнював біг і йшов поряд з Миколою, то вихоплювався наперед. І врешті стомився. Відстав…
У степу, на волі, розгулялася завірюха. Вгорі вітер крутив дрібним снігом, під ногами білими вужами звивався поземок. Скрізь на путі виростали великі й малі замети.
Біля залізниці, на контрольному пункті, хлопці підбадьорили Миколу:
— Молодець, давай, давай!..
І ось він, уже повернувши назад, мчить до фінішу.
Мелькнула постать Олега, за нею — ще кілька лижників. З’явилися онде будівлі в саду… Глянув Микола на оранжерею. Так і є — двері відчинені.
“Загинуть рослини, — майнула тривожна думка, і він рішуче звернув туди. — А снігу, снігу скільки намело!..”
Зійшов з лиж, хотів причинити двері, але не зміг — заважав високий замет біля входу.
В цей час на лижні показався Олег.
— Олег! Олег! — загукав до нього.
Той зупинився, побачив Миколу біля оранжереї, і на його обличчі відбилося здивування.
— Іди сюди! Двері допоможеш зачинити…
Якусь мить Олег вагався. Потім насунув на лоба шапку, відштовхнувся палицями і з’їхав у яр.
“Так ось ти який!.. Добре, біжи, завойовуй перше місце…”
Почав відгрібати сніг, розхитувати двері.
— Підожди, я відкидаю, — почулося раптом за спиною.
Оглянувся — Сашко з лопатою у руках.
— Чого дивишся? Наздоганяй його!
— А ти чому тут?
— Пізніше розкажу. Біжи швиденько, я сам їх зачиню.
Секунда — і Микола знову на лижах. Серце як не вискочить з грудей. А назустріч вітер — різкий, колючий…
Усе виразніше вимальовується із снігової каламуті Олегова постать.
“Ще, ще наляж!..” — підганяв себе Микола.
Он уже й школа бовваніє… натовп болільників… Петро Денисович серед них… Сергій…
Жик, жик, — ритмічно висвистують під ногами лижі.
Олег зовсім близько, палицею докинути до нього. Він, мабуть, страшенно втомився, бо суне, як черепаха. Але ж і до фінішу лишається небагато. Якихось тридцять… двадцять метрів.
“Натисни, натисни ще трохи!..” — суворо наказує собі, ніби комусь сторонньому, Микола.
Та прогаяний час не повернути.
— Ура! Ура! — лунає на спортивному майданчику.
То Олегові, переможцеві.
Миколу зразу ж залишають сили, і останні кілька метрів до фінішу він іде, ледве переставляючи ноги.
Ніхто не докоряє Миколі за поразку. Звісно, прикро було тим, хто за нього вболівав. Та що зробиш, не навмисне ж він програв у змаганні? Сам він, видно, переживає — одійшов од натовпу, сів на бум, засумував…
І тільки Сашко, як прибіг із саду й довідався, що переможцем визнано Олега, накинувся на друга:
— Чого ж ти мовчиш? Це ж неправильно!
— Що неправильно? — не зрозумів Микола.
— Неправильно, що Олег переможець.
— Він же першим прийшов…
— Ну то й що?! Все одно неправильно. Коли б на районні змагання не посилали, то нехай… Але ж не він, а ти кращий лижник!
Микола нічого не відповів, махнув рукою: мовляв, яке це тепер має значення.
Проте Сашко не вгамувався.
— Давай розкажемо про все Петру Денисовичу. Він…
— Ні! — рішуче заперечив Микола.
— Дурень ти! — розсердився Сашко. — Я сам розкажу, — і попрямував до вчителя, який стояв у колі школярів.
Одкликавши Петра Денисовича, став розповідати про себе, як йому не пощастило в змаганні: тільки вийшов у сад — порвався на лижі ремінець. Тоді подався на сушарню лагодити кріплення і звідти помітив, що до оранжереї відчинені двері. Хотів зачинити їх — біля входу намело замет. Довелося розшукувати лопату. Коли це й Микола з Олегом нагодилися. От він і став свідком всього, що там трапилось…
Петро Денисович одразу спохмурнів.
— Тільки ви не думайте, що я намовляю…
— Вірно, вірно зробив, чого виправдуватися, — поклав учитель Сашкові на плече руку. — Розберемось.
Коли Сашко одійшов, Петро Денисович поманив до себе Олега, і вони вдвох пішли на шкільний ганок.
— Розкажи, Шморгун, що там у вас з Петренком скоїлося?
“Звідки він знає? — здивувався Олег. — Микола не розповідав, це точно, бо й не підходив до нього. Ага, он воно що, дружка свого підіслав…”
Олег похапцем розповів про подію в саду. В кінці додав:
— Одне слово, Петре Денисовичу, Петренко порушив спортивну дисципліну.
— А ти її суворо дотримався… Ясно, все ясно… — мовив учитель таким тоном, що важко було зрозуміти: схвалював він поведінку Олега чи засуджував. Далі враз посерйознішав, сказав холодно: — Що ж, ти й справді законний переможець, нічого не скажеш… Будемо готуватися до районних змагань.
Доки учитель розмовляв з Олегом, Сашко встиг повідати про ту подію іще кільком учням. Незабаром про неї знали всі.
Тепер уже школярі не ділилися надвоє, як перед змаганням. Всі були обурені вчинком Олега. Різниця була лише в тому, що Миколині прихильники відверто висловлювали своє невдоволення, галасували:
— Неправильно! Неправильно! Микола хай їде на районні змагання!
Ті ж, що раніше уболівали за Олега, мовчали, супилися, але не наважувались заступатися за нього. Тільки Сергій завзято відстоював свого брата:
— Як це “неправильно”? Все правильно. Олег переможець! А Микола нехай не буде такий дурний…
Але чому і Петро Денисович мовчить? Невже схвалює Олегову поведінку?..
Ага, ось він підніс руку, просить тиші.
— Цього року наслідки змагань у нас кращі. П’ятикілометрову дистанцію лижники пройшли швидше, ніж торік. Перший подолав її учень шостого класу Шморгун Олег…
Школярі знову зашуміли. Ніхто не зааплодував, не привітав Олега з перемогою, як минулого року Миколу. Лише Сергій радо поплескав по спині:
— Молодець, братухо! Молодець!..
Петро Денисович перечекав, поки влігся гамір, і повів далі мову:
— Другим прийшов до фінішу Петренко Микола… — Учитель відкашлявся. — На жаль, не обійшлося без пригод. Ви всі, мабуть, уже знаєте про неї? Що ж, вирішуйте самі, як тут бути. Можна про все поговорити на піонерському зборі. Відносно того, кого посилати на районні змагання, Шморгуна чи Петренка, — ясно. Шморгун — переможець. Такий спортивний закон. Та й пізно заново проводити змагання. Післязавтра уже треба їхати в район…
Думав Олег: коли виборе перше місце, відбою не буде од хлопців. Аж ні!.. Усі стороняться його.
Ревниво глянув на суперника, що стояв серед великого натовпу учнів, рвучко крутнувся на місці і подався з шкільного двору.
…В хату вступив тихо, майже непомітно. Не грюкнув, як завжди, дверима, мовчки роздягнувся, буркнув матері:
— Їсти давайте.
Коли Олег сердився або журився, взагалі, якщо був не в настрої, у нього з’являвся вовчий апетит.
Ось і тепер за обідом: умолов тарілку борщу, майже цілу сковорідку вишкварок, шість пиріжків з капустою, ще й кухлем молока запив.
Мати бачила, що Олег у поганому настрої, гадала — він знову програв у лижному змаганні, до якого так готувався, про яке стільки балачок було у них із Сергієм, і почала втішати:
— Ти, синку, не сумуй. Не вийшло в тебе цього разу — вийде наступного. Це не великий клопіт.
Олег мовчки встав з-за столу і поліз на піч. Він любив після бігання на міцному морозі лягти на гарячу черінь і читати цікаву книжку про далекі країни з дрімучими лісами й дикими звірами, про безмежні бурхливі моря, про снігові тундри. Тоді забував про все.
Сьогодні Олег також узяв з собою на піч книжку. “Дерсу Узала” називається. Розгорнув там, де був закладений гребінець, прочитав сторінку раз, вдруге і кинув. Учора ввечері відірватися од цієї книги не міг, а нині вона його не захоплювала. Думки весь час повертались до шкільних лижних змагань.
Ну, не допоміг Миколі зачинити двері! Але ж якби всі лижники під час змагань робили стороннє діло?
І ті двері можна було б пізніше зачинити. Що б сталося з тими рослинами?.. А якщо на районних змаганнях Миколі щось заманеться!.. Ні, переможець таки він, Олег, це підтвердив і Петро Денисович.
Микола, видно, добре тренувався. Хороше місце завоював би в районі. І торік третім прийшов. Ну й дурний же він, чого зв’язався з тими дверима? Тепер, мабуть, і шкодує, та пізно вже…
У хату зайшла мати, кинула оберемок дров біля груби.
— Куди то школярі йдуть? Такий мороз, а вони…
— Де? — схопився Олег.
Прохукав у замерзлому напічному віконечку прозору латочку і виглянув надвір.
Завірюха вже ущухла, на небі між сірими хмарами з’явилися голубі просвіти. Вулицею попід дворами простувало десятків зо два учнів старших класів з лопатами, мітлами. Серед них Олег найперше запримітив Миколу. Розмахнувся мітлою, щоб струсити на своїх супутників сніг з придорожньої верби. Але ті встигли розбігтися, і біла пороша засипала його самого. Усі зареготали. їхній сміх долинув аж у хату.
“У сад ідуть”, — здогадався Олег.
Коли школярі поминули двір, Олег залишив віконце й знову ліг на черені.
І перемога не принесла радості, усі поодверталися. Вважають його, мабуть, за негідника…
“Стривай! — підвівся раптом Олег. — А що коли?.. Авжеж, авжеж, так і зроблю!..”
Миттю злетів із печі, почав швидко одягатись.
— О! Куди ти? — спитала мати.
— Треба, мамо, треба… — мовив заклопотано й вискочив з хати. “Що з ним сьогодні коїться? — здвигнула плечима. — Як неприкаяний”.
Вхопивши на ганку мітлу, Олег вибіг за ворота, крикнув щосили:
— Хло-опці!
Вони зупинилися.
— Підожді-іть мене! — замахав мітлою.
Стояли, перезираючись здивовано.
Олег, провалюючись по коліна в снігу, мчав до гурту. Як наздогнав, одразу й підступив до Миколи. Задиханий, розчервонілий.
— І я з вами піду! — випалив рішуче. — Ти, Миколо, на мене не гнівайся… І ви, хлопці… Ну, вийшло так… Тоді не подумав… Одне слово — ти, Миколо, їдь на районні змагання.
Микола хотів щось заперечити, та Олег не дав, схопив його за руку:
— І не відмовляйся! Ти ж краще за мене біг. Законно! Я так і Петру Денисовичу скажу. Тільки дивись, там уже не шукай собі якихось нових дверей…
Хлопці зареготали. Посміхнувся й Микола. А в Олега мовби відлягло од серця тієї миті все прикре та гірке. У сад ішли Микола і Олег поруч.
