«Енеїда» Вергілій: КНИГА ДВАНАДЦЯТА
1] Турн, як побачив, що битва кривава латинів зламала,
2] Втратили дух вони, й очі усіх на ньому зупинились,
3] З нього жадають здійснить обіцянку, то сам запалився
4] Непримиренністю й гордим завзяттям. Мов лев на пунійських
5] Пастівнях, ранений тяжко у груди ловцями, до бою
6] Рветься завзято і м’язами трусить на шиї гривастій,
7] Ломить безстрашно той спис, що вбив йому в тіло злочинець,
8] З ревом вишкірює пащу криваву. Так само і в Турна
9] Лють зайнялась невгамовна у грудях. Тоді до царя він
10] Раптом озвався і так у збентеженні став говорити:
11] “Турн відкладати не буде, не мають причини ламати
12] Слово енейці нікчемні, ані договір відміняти.
13] Я виступаю назустріч. Готуй же, мій батечку, жертву,
14] Лагодь умову. Бо я або скину цією рукою
15] В Тартар дарданця, із Азії втеклого,— хай же сідає
16] Військо латинське і стежить за боєм, залізом спростую
17] Сам звинувачення спільне,— або вже нехай переможе
18] Й візьме жоною Лавінію”. Але із серцем спокійним
19] Відповідає Латин: “О, юначе з душею героя,
20] Скільки в завзятті нестримному рвешся вперед ти занадто,
21] Стільки повинен я все розсудить і в турботі про тебе
22] Зважить всі випадки. Маєш ти й Давнове батьківське царство,
23] Й міст є у тебе багато, здобутих твоєю рукою,
24] Й золото є у Латина, і рад він тобі його дати.
25] Інших дівчат є в латинів багато славетного роду
26] В землях Лавренту. Дозволь же гірку тобі правду сказати,
27] Щиру, без хитрощів, ти ж її добре затям собі в серці.
28] Доньку свою ні за кого з усіх женихів я тутешніх
29] Видать не міг (про це мені люди й боги віщували).
30] Здоланий я лиш любов’ю до тебе, спорідненням кровним,
31] Жінки сумними сльозами і, узи усі перервавши,
32] Взяв наречену від зятя, за зброю вхопивсь нечестиво.
33] Бачиш ти, Турне, які з того дня мені стались пригоди,
34] Війни які, і скільки ти перший трудів перетерпів.
35] Двічі побиті у битві великій, італів надії
36] Ледве підтримать ми можемо в місті. Ще Тіброві води
37] Теплі від нашої крові, все поле кістьми забіліло.
38] Як же вертатись назад? Не безглуздя нам мислі міняє?
39] Якщо по Турновій смерті в них бачити друзів готов я,
40] Чом не кінчити війну, коли він і живий, і здоровий?
41] Що мені скажуть рідні рутули й Італії решта,
42] Якщо на смерть — згинь це слово! — послав би тебе я, що сватать
43] Доньку у мене хотів? На війні ж то усяке буває.
44] Май милосердя до батька старого, що в рідній Ардеї
45] Тужить, далеко від тебе”. Проте невгамовного Турна
46] Не зупинила ця мова. Ще дужче горить він, від ліків
47] Дужче хворіє. Як мова вернулась, почав говорити:
48] “Мій найдорожчий, покинь ту журбу, яку маєш за мене,
49] Дуже прошу тебе, смертю дозволь мені славу здобути.
50] Кидать списами і сіять залізо й ми вміємо, батьку,
51] Кров і від наших ударів тече. О, буде далеко
52] Мати богиня, щоб ніжно в жіночу хмарину окутать,
53] Як утікатиме він, та й самій щоб у тіні сховатись”.
54] Та, боячися нового війни повороту, цариця
55] Плакала й, вмерти готова, так мовила зятю палкому:
56] “Турне, як в серці твоєму є шана якась до Амати,—
57] Цими словами гіркими тебе заклинаю: в нещасній
58] Старості нині мені ти єдина надія і захист;
59] Честь ти й держава Латина, і дому єдина підпора.
60] Лиш одного я прошу: відмовся із тевкрами битись.
61] Знай-бо, яка б тебе доля у тому бою не постигла,
62] Буде й моя вона: кину з тобою і я осоружний
63] Світ цей, не буду як бранка на зятя Енея дивитись”.
64] Матері слів цих Лавінія слухає й росить сльозами
65] Щоки гарячі; палка соромливість вогняним рум’янцем
66] Личко розпалене вкрила. Немов хто багрянцем кривавим
67] Кість би слонову торкнув, або у трояндах рожевих
68] Ніжно б лілеї умить забіліли, така була барва
69] Личка дівочого. Серце у нього щемить від кохання,
70] Очі втопив у дівоче лице; і ще дужче жагою
71] Битви палає і коротко так до Амати він мовить:
72] “Мамо, коли я на Марсів завзятий двобій вирушаю,
73] Не проводжай ти сльозами мене, цим віщанням журливим,—
74] Турн все одно-бо від смерті не вільний. Ти зараз, Ідмоне,
75] Перекажи владареві фрігійському слово немиле:
76] Тільки-но виїде завтра рожева Аврора на обрій
77] У колісниці багряній, нехай не веде своїх тевкрів
78] Він на рутулів, хай рать відпочине й фрігійська й рутульська;
79] Нашою кров’ю ми долю війни вирішаймо; на тому
80] Полі обом нам дружини Лавінії треба шукати”.
81] Так він промовив, і швидко додому вернувся, й, звелівши
82] Коні собі привести, аж зрадів, як до нього заржали.
83] В дарі величнім Пілумнові їх ще дала Орітія,
84] Білі, біліші від снігу, від вітру прудкіш. Довкола
85] Стали і жваві погоничі їх і, простягши долоні,
86] Груди поплескують, чешуть їм шиї гривасті. А сам він
87] Панцир вдягає на плечі, що золотом сяє й металом
88] Ьілим, а потім ще меч він бере в свої руки і щит свій;
89] Червоногривий шолом і той меч, який Давнові-батьку
90] Викував бог, повелитель вогню, і у хвилях стігійських
91] Загартував ще розжарений. Списа міцного своєю
92] Дужою взяв він рукою; той спис на середині самій
93] В залі стояв, на колону могутню опертий; з аврунка
94] Актора був це трофей. Ним із силою Турн потрясає
95] й мовить: “О списе мій вірний, мойого бажання ніколи
96] Ще ти не зрадив; настала хвилина рішуча; то Актор
97] Мав тебе дужий, тепер ти у Турна в правиці. Вчини ж бо,
98] Щоб повалився у порох півмуж той фрігійський, а сильні
99] Руки мої, з нього панцир ізнявши, самого роздерли,
100] Кучері ж, звиті гарячим залізом і міррою злиті,
101] Геть забруднили”. Отак він шаліє, лице облилося
102] Жаром, аж іскрами сипле, а очі вогнем розгорілись.
103] Страшно реве, наче бик, коли перший він бій починає,
104] Впреться ногами у пень і пробує гнів свій зігнати,
105] Та лиш вітрам посилає удари або розкидає
106] Купи сипкого піску, готуючись герць починати.
107] Та одночасно і грізний Еней, у Венериній зброї,
108] Запал до бою в собі нагнітає й роз’ятрює гнів свій,
109] Радий, що може таким договором війну закінчити.
110] Друзів він тим потішає своїх і сумного Іула,
111] Страхом повитого, і про свою їм нагадує долю,
112] Каже мужам занести його згоду Латину цареві,
113] Певного миру умови від нього йому пред’явити.
114] Вранці, лиш заграва рання верхів’я гірські золотити
115] Світлом взялася, а з глибу морського вже сонячні коні
116] Вийшли і з ніздрів, угору піднятих, сипнули промінням,—
117] Тут же, під мурами міста великого, міряли поле
118] Й підготовляли для бою й рутули, і тевкри і ватру
119] В самій середині, й спільним богам вівтарі із дернини;
120] Воду несли і вогонь, а на них фартухи пурпурові
121] й зелень на скронях. Із брами густими спливають рядами
122] Збройні авзонські полки. А з противного боку троянське
123] Військо й тірренське, всілякого роду, озброєні, наче
124] Грізний їх Марс викликає до бою. Поміж тисячами,
125] Сяючи золотом та багрецем, їх вожді пробігають.
126] Був тут Мнестей, Ассарака нащадок, хоробрий Азілас,
127] Славний був витязь комонний Мессап, покоління нептунське.
128] Знак лиш дали, і кожен зайняв своє місце. Вбивають
129] Ратища в землю й щити опирають. Цікаве жіноцтво
130] Вибігло й чернь безборонна, і древні діди теж обсіли
131] Башти й покрівлі домів, інші товпляться в брамах високих.
132] Зверху гори, яка нині Альбанською зветься,— тоді ще
133] Ймення не мала, ні слави й хвали,— в тому часі Юнона,
134] Все оглядаючи перед собою, на поле дивилась.
135] Бачила там і лаврентів ряди, і троянців загони,
136] Й місто Латина. Богиня до Турна сестри, теж богині,
137] Що під опікою в неї озера і ріки шумливі
138] (Сам бог Юпітер її наділив, ефіру владика,
139] Честю цією за те, що забрав її цноту дівочу),
140] Так промовляє: “Німфо, окрасо річок, наймиліша
141] Серцю моєму, ти знаєш про те, що з усіх латинянок,
142] Тих, що в Юпітера, духом великого, мали невдячне
143] Ложе, тебе я єдину взяла і з охотою в небі
144] Місце дала тобі. Знай же про біль твій, щоб ти не жалілась
145] Потім на мене, Ютурно. Лиш поки здавалось, що доля
146] Лагідна й парки на те дозволяють, щоб справи латинські
147] Добре стояли, я Турна і мури твої боронила.
148] Нині я бачу, що цей молодець на зустріч невірній
149] Долі іде, що день парок і сила ворожа вже близько.
150] Я на цю битву й на ці договори не можу дивитись.
151] Ти, якщо маєш відвагу що вдіять для брата, то швидко
152] Йди туди, так і належить сестрі. Але, може, ще прийдуть
153] Кращі часи для нещасних”. Заледве сказала слова ті,
154] Сльози рясні у Ютурни з очей полилися. Без ліку
155] Б є кулаками себе вона в груди свої благородні.
156] “Це не на сльози пора,— їй Сатурнова донька Юнона
157] Каже,— йди швидше і брата рятуй, якщо можна, від смерті,
158] Може, війну ще продовжиш, укладений договір зірвеш.
159] Я тобі раджу, відважся”. Дала настанови й лишила
160] В сумніві, дуже схвильовану, з раною в серці, у смутку.
161] Ідуть тим часом царі. Премогутню особу Латина
162] Четверо коней везуть; оздобою скроней у нього —
163] Променів двічі по шість золотих, а це доказ, що Сонце —
164] Предок його. Турн парою білих на повозі їде
165] И широколезими має списами двома. З того боку
166] Ьатько Еней — цей початок всього покоління народу
167] Римського — зоряним сяє щитом, світить зброєю неба;
168] Поряд — Асканій, ця друга надія великого Риму.
169] З табору вийшли; і жрець в білій шаті пригнав щетинясту
170] Свинку, й ягницю вовнисту до ватри жертовної гонить.
171] Всі, повертаючи очі до сонця ясного, що сходить,
172] З рук обсипають крупами солоними жертву, мечами
173] Кінчики шерсті з чола цих тварин обтинають і ватру
174] З жертвенних чаш поливають. Тоді витягає із піхов
175] Меч свій побожний Еней і таке до богів шле благання:
176] “Сонцю і Земле, за вас стільки горя устиг я зазнати,
177] Свідками будьте молитви моєї, і ти, всемогутній
178] Батьку, і ти, його вірна дружино, Сатурнова донько,
179] Будь ласкавіша, володарко неба, до мене, й ти, Марсе,
180] Батьку преславний, що війнами з волі своєї керуєш.
181] Вас я, джерела й річки, закликаю і всі, скільки є вас,
182] Сили божисті високого неба і сині морської!
183] Все ж, як мене Турн авзонський в двобої тепер переможе,
184] Вийти повинні подолані в місто Евандра. З земель цих
185] Вийде й Іул; хай потім ніколи енейці не сміють
186] Напади збройно чинити й пустошити ці володіння.
187] А коли нашого Марса до нас Перемога прихилить,—
188] Скорше я так сподіваюсь, хай божа така буде воля,—
189] Не накажу я, щоб піддані тевкрам були італійці,
190] Й царства для себе не прагну. Тоді хай обидва народи,
191] Жоден не здоланий, злучаться разом, на рівних началах.
192] Дам лиш обряди й богів, а зброя Латинові-тестю
193] Й влада хай тестю належить. Столицю для мене збудують
194] Тевкри, і назву Лавінія дасть їй”. Еней так промовив.
195] Зараз по ньому Латин, правицю до зір простягнувши
196] Й очі до неба підносячи, так говорить починає:
197] “Я присягаюсь, Енею, так само землею і морем,
198] Й зорями, й дітьми Латони, й дволикого Януса ім’ям,
199] Силами божими й храмом святим невблаганного Діта,—
200] Батько, що громом союзи освячує, хай це почує.
201] Руку кладу на жертовник, боги і цей жар мені свідки,—
202] Зірвано мир і союз італійський не буде повіки.
203] Доля яка не була б, жодна сила не змінить моєї
204] Волі ніколи, хоча б затопило потопом всю землю,
205] Хоч провалилося б небо у Тартар. Так, як цей скіпетр,—
206] Він-бо, до речі, тримав своє берло в правиці,— ніколи
207] Віття зеленого з себе не пустить і тіні не кине
208] З часу, як в лісі від пня його стято і він під залізом,
209] Бідний, гілля — своїх рук — і листя — волосся — позбувся.
210] Деревом був він, а нині митцева рука його вбрала
211] В мідну оздобу й латинським батькам віддала, щоб носили”.
212] Цими словами вони закріпляли свої договори,
213] Знаттю оточені. Стали тоді за обрядом тварини
214] Різать над жаром і нутрощі їм ще живим виривати,
215] І на жертовники ставили посуд, наповнений ними.
216] Все ж той двобій ще з початку здавався рутулам нерівним,
217] Тим-то чуттями всілякими їхні серця хвилювались;
218] Надто ж тепер, як побачили зблизька, що сили тут різні.
219] Страх цей підсилив і Турн, що вбік відійшов і смиренно
220] Шану віддав олтарю, свої очі додолу спустивши;
221] Щоки запалися в нього і постать юнацька ослабла.
222] Бачить Ютурна-сестра, що те хвилювання народу
223] Дужче росте, починає мінятись, і падає настрій,—
224] Втиснулась межи ряди, у середину, постать Камерта
225] Взявши на себе. Він з предків своїх був славетного роду,
226] Славен хоробрістю батька і сам у боях заповзятий.
227] Входить вона у середину, цілі своєї свідома,—
228] Сіє між воями вісті всілякі і так промовляє:
229] “Як вам не сором, рутули, за стільки таких ось героїв
230] Слать одного на загибель? Чи силою й кількістю, може,
231] Ми їм не рівня? Ось тут всі троянці, а з ними аркадці
232] Й лави етрусків, що з Турном змагатись їм доля судила.
233] Як доведеться нам битись, то їх лише стільки, що ледве
234] Вистачить в битві на нас вполовину. Він, справді, по смерті
235] Сяде між тими богами, яких вівтарям посвятився,
236] Виросте в славі і житиме вічно в устах свого люду;
237] Ми ж батьківщину загубим зате і змушені будем
238] Гордим служить владарям, ми, що тут на полях так вигідно
239] Розташувались”. Від мови цієї юнацькі все дужче
240] Й дужче уми гарячаться, вже ремствують всі між рядами.
241] У лаврентійців, також і латинців міняється настрій.
242] Ті, що кінця сподівались війні і вбачали у тому
243] Свій порятунок, вже рвуться до бою, і прагнуть умову
244] Ту скасувати, і Турна недолі усі співчувають.
245] Ще додає їм щось більше Ютурна й з високого неба
246] Знак посилає, що жоден сильніше від нього не зрушив
247] Так італійських сердець і не звів їх оманним видінням:
248] Жовтий орел-бо Юпітера, в сонце рожеве злетівши,
249] Птиць надбережних зігнав цілу зграю, гучну і крилату.
250] Раптом спустився на хвилі, поганець, вхопивши у кігті
251] Лебедя дужого. Пильно зорять італійці: всі птахи
252] З криком вернулись з утечі — невидане диво! — й повітря
253] Крилами вщент затемнили, мов хмара, і ворога гонять,
254] Поки не здався він силі й, самим тягарем утомившись,
255] Випустив здобич із кігтів у річку і в хмарі сховався.
256] Гучно тоді всі рутули знак віщий вітають, до бою
257] Руки випрямлюють. Перший Толумній-авгур тоді мовив:
258] “Це було саме оте, чого часто в обітах просив я,
259] Це віщування приймаю, боги його нам посилають.
260] Тож під моїм усі проводом зброю беріте, нещасні,
261] Ви, яких зайда поганий війною лякає, як птахів
262] Тих слабосилих, і нищить насиллями вам узбережжя.
263] Скоро втече він на море глибоке і з вітром помчиться,
264] Станьте лиш ви однодушно у лави густі і цареві,
265] Взятому в вас, допомогу подайте”. Слова ці сказавши,
266] Вибіг вперед він і списа з розгону на ворога кинув;
267] Свиснув той спис і в льоті розрізав повітря. Це сталось
268] Миттю; і миттю крик величезний зчинився, змішались
269] Всі їх ряди, всі серця запалилися в тім хвилюванні.
270] Спис той вдаряє туди, де навпроти у лавах ворожих
271] Дев’ять стояло братів, надзвичайно красивих; зродила
272] Вірна їх жінка єдина, тірренка, Гілліпу-аркадцю.
273] З них одному (це прегарний юнак був, у зброї блискучій)
274] Саме в тім місці, де золотом шитий вперізує ремінь,
275] Там, де під боком кінці два придержує пряжка, пробило
276] Ребра й на жовтий пісок повалило. Загін кинувсь братній,
277] Хлопці завзяті, розпалені жалем, схопили раптово
278] З піхов мечі, підіймають списи й вирушають наосліп.
279] З другого боку побігли ряди лаврентійські, а звідти
280] Ринуть троянці, мов повідь нестримна, а там агілліни,
281] З ними аркадці у зброї барвистій. Одне лиш бажання
282] Всіх огорнуло — зустрітися збройно. Розкинули зовсім
283] Всі олтарі, і всіляке знаряддя летить ураганом
284] Аж попід небо, йде дощ із заліза; а там прибирають
285] Вогнища й посуд. Латин утікає й богів із собою
286] Всіх забирає, що їх, не уклавши союзу, зганьбили.
287] Інші вози запрягають, ще інші —— стрибають на коней,
288] Битись готові й мечі повиймавши. Мессап же бажає
289] Договір цей розірвати, тому на тірренця Авлеста —
290] Той був царем і мав царську відзнаку — конем напирає
291] Прямо на нього. А той, відступаючи, впав нещасливо,
292] Та на олтар, що був ззаду, зваливсь головою й плечима.
293] Просить пощади, нещасний. Мессап же тієї ж хвилини
294] Спис свій, мов сволок великий, згори із коня заганяє
295] Глибоко в нього і так промовляє: “Своє він вже має!
296] Це одна з кращих богам буде жертва”. Сюди італійці
297] Збіглись громадою, зброю стягнули ще з теплого тіла.
298] Тут Коріней захопив з вівтаря головню розжарілу
299] Й з неї вогнем обсмалив обличчя в Ебуза, що ладивсь
300] Вдарить його. Борода загорілася буйна в троянця,
301] Чад розійшовся з горіння. Він зараз стрибнув і рукою
302] Лівою ворога, що розгубився, вхопив за чуприну,
303] Гне його ниць і колінами тисне додолу, і гострий
304] Меч заганяє під ребра. Там меч простягнув Подалірій,
305] Альса бажаючи вбить, пастуха, що у перших був лавах.
306] Альс же сокирою зразу розсік від чола все обличчя
307] До підборіддя йому, і кров’ю, що хлинула з рани,
308] Ворогу тіло й озброєння все водночас орошає.
309] Спокій того огорнув непорушний, заснув він залізним
310] Сном, і тьма навік-віки закрила ясні йому очі.
311] Благочестивий Еней, безборонну простягти правицю
312] Й знявши шолом з голови, своїм голосом дужим закликав:
313] “Гей, ви куди біжите, який знову тут розбрат зчинився?
314] Стримайте гнів свій, ми договір склали і миру умови
315] Стверджені вже. Я один маю право боротися збройно,
316] Отже, дозвольте мені ви й не бійтесь, рукою твердою
317] Згоду скріплю я,— жертва ця Турном мені завинила”.
318] В мить ту, як він говорив це і так їм пояснював справу,
319] З свистом крилата стріла прилетіла і вцілила мужа.
320] І невідомо, з якої руки вона вийшла, чи, може,
321] З вихром яким долетіла, хто дав таку славу рутулам,
322] Випадок простий, чи бог який, може. Непам’ять закрила
323] Славу велику тієї пригоди, й ніхто не хвалився
324] Потім, що він заподіяв Енеєві рану. Побачив
325] Турн, що Еней уступає з рядів бойових, і вожді всі
326] Тут розгубились, і в нього надія вогнем спалахнула.
327] Коней і зброї жадає, на повіз вискакує гордо,
328] Й, віжки тримаючи, мчить, і багато хоробрих героїв
329] Шле на той світ, півживими багато волочить, і трощить
330] Повозом все, і списами, у втечі здобутими, мече.
331] Так, розгулявшись над водами зимного Гебру, кривавий
332] Марс гуркоче щитом, учиняючи битву, і гонить
333] Коней, ті ж швидше за Нота й Зефіра несуться по полю,—
334] Стогне, копитами бита, Фракії дальня країна,
335] Й божі супутники з чорним обличчям гасають навколо —
336] Жах, і Підступ, і Гнів. Отак же і Турн, запалившись,
337] Коней, паруючих потом, крізь січу жене по ворожих
338] Трупах, що смерть прийняли жалюгідну, і з глумом толочить.
339] Бистрі копита росою кривавою бризкають рясно,
340] Кров’ю просякнутий місять пісок у гонитві шаленій.
341] Смерті віддав він Стенела й Таміра із Фолем, ізблизька
342] Двох цих убивши, а третього здалека вцілив. Так само
343] З віддалі вбив двох Імбраса синів — і Лада, і Главка;
344] В Лікії виховав сам їх Імбрас, дав однакову зброю,
345] Чи то боротися пішими в битві, чи верхи з вітрами
346] Йти в перегони. Мчить в битву Евмед уже з другого боку,
347] В війнах славетний боєць, нащадок старого Долона;
348] Ймення по дідові мав він, по батькові силу і мужність.
349] Батько його, ішовши розвідником в табір данайський,
350] Повіз Пеліда за це зажадать в нагороду наваживсь;
351] Іншу за сміле бажання Тідід йому дав нагороду —
352] Більше ніколи йому не захочеться коней Ахілла.
353] Здалека Турн, його в чистім побачивши полі, відразу
354] З віддалі списом легким аж до нього досяг і затримав
355] Повіз двокінний; зіскакує він з колісниці, й підходить
356] До півживого — упав той на землю,— й ногою на шию
357] Став, і з правиці його вихоплює меч полум’яний,
358] Глибоко в горло вганяє і так промовляє до нього:
359] “Лежачи міряй, троянче, Гесперії ниви, що взяти
360] Мав ти війною! Така нагорода усім, що посміли
361] Збройно на мене напасти,— міста вони так закладають”.
362] Шле він йому в товариство Асбіта — пробив його списом,—
363] І Сібаріса, й Хлорея, й Дарета, за ним Терсілоха,
364] Далі й Тімета, що скинув з хребта його кінь норовистий.
365] Наче едонський Борей по глибинах Егейського моря
366] Гучно повіє, і там, де вітри напирають і хвилі
367] Котяться до узбережжя, а хмари тікають із неба,
368] Так перед Турном, куди б не звернувся, ряди відступають.
369] Гонить його й самого той розгін, так що спереду вітер,
370] Взустріч вдаряючи, чуб на шоломі йому розвіває.
371] Стерпіть такого розгону й навальної буйності тої
372] Довше не може Фегей, до повоза кинувсь, рукою
373] Правою кінську хапає вузду при запіненім роті
374] І завертає розігнані коні. Повис він на дишлі
375] Й тягнеться так, а спис його вістрям широким сягає,
376] Перебиває там панцир подвійний, де він відслонився,
377] Й дряпає тіло йому. Він же щит перед себе поставив,
378] Вийняв кинджал і кинувсь на ворога, щоб рятуватись.
379] Але як колесо й вісь у розгоні його зачепили
380] І стрімголов повалили на землю, то Турн, налетівши,
381] Голову поміж шоломом і верхнім панцира краєм
382] Легко мечем відрубав, на піску залишаючи тулуб.
383] В час той, як смерть розсівав над рівнинами Турн переможний,
384] Вірний Ахат, і Мнестей, і з ними Асканій Енея,
385] Кров’ю облитого, в табір приводять, а він за собою
386] Ноги заледве волік, підпираючись списом довжезним.
387] В люті стрілу він заломану пробує видобуть з рани
388] й просить, щоб, як тільки можна, скоріш подали йому поміч,
389] Щоб розтяли йому рану мечем і до глибу розкрили
390] Сховок стріли і щоб знову негайно пустили до бою.
391] Вже десь знайшовся Япіг, син Іаса, з усіх наймиліший
392] Фебові, й той, в превеликій до нього любові, умінням
393] Обдарував його радо своїм, давши дар віщування,
394] й гру на кіфарі, і стріли швидкі. Щоб продовжити далі
395] Батькові дні його віку останні, він вирішив силу
396] Зілля і вміння лікарське пізнати і тихій, без слави,
397] Праці віддатись. Еней, зіпершись на спис величезний,
398] Стогнучи тяжко, стояв. Юнаки позбігались до нього,
399] Був біля нього й Іул посмутнілий. Але їхні сльози
400] Не зворушили його. А старець тим часом, напнувши
401] Й підперезавши свій плащ за звичаєм давнім пеонським,
402] Довго рукою цілющою й Фебовим зіллям могутнім
403] Пильно трудивсь, і марно стрілу правицею в рані
404] Він ворушив, і сильними марно старався кліщами
405] Вістря вхопить — не щастило ніяк. Аполлон не схотів-бо
406] В поміч прийти. А в битві на полі чимраз жахливіше,
407] Ближче все й ближче нещастя, туман уже небо вкриває,
408] Видно вже вершників близько, і стріли густим уже градом
409] Сиплються в табір. Вже неба сягають розпачливі крики
410] Тих, що бороняться, й тих, що в завзятім бою загибають.
411] Врешті, Венера, зворушена горем таким надаремним
412] Сина свого, ясенець із крітської Іди зриває,
413] Що соковитим вкривається листям і цвітом багряним.
414] Знають те листя і дикі козулі, як стріли крилаті
415] Вб’ються в хребет їм. Венера його принесла, заховавши
416] В темній хмарині обличчя, й заправила в чаші блискучій
417] Воду цим зіллям таємно, щоб силу їй дать лікувальну,
418] Соків іще додала, і амброзії капель цілющих,
419] І панацеї, пахучої масті. Тією водою
420] Рану, нічого не знаючи, миє Япіг довголітній.
421] Раптом весь біль із тіла зникає, й затрималась кров десь
422] В рані глибокій. Стріла без чиєїсь тоді допомоги
423] Йде за рукою й сама випадає. І знов йому давні
424] Сили вернулися. “Мужеві зброю чимшвидше подайте,
425] Чом стоїте так?” — гукає Япіг і завзяття до бою
426] Перший йому додає: “Не людська в тому сила, Енею,
427] І не лікарське уміння, й не руки мої тобі поміч
428] Цю подають; діє вища тут сила якась божественна
429] Й шле на ще більше тебе вона діло!” Він, жадібний бою,
430] Зараз литки в золоті наголінники сильно обвивши,
431] Ждати вже довше не хоче, вимахує списом. Як панцир
432] Був уже в нього на плечах і щит його звичний при боці,
433] В зброї увесь, він Асканія, щиро обнявши, голубить,
434] Палко цілує його з-під шолома і так промовляє:
435] “Доблесті, хлопче, і праці тяжкої від мене учися,
436] Щастя ж — від інших. Правиця моя у боях цих для тебе
437] Захистом буде і до нагород приведе до великих.
438] Запам’ятай же тепер,— як досягнеш дозрілого віку
439] Й приклади близьких згадаєш, і те хай в душі твоїй встане,
440] Що показав тобі батько Еней і Гектор, твій дядько”.
441] Так промовляє могутній герой і виходить із брами,
442] Й списом в руці потрясає великим; Антей із Мнестеєм
443] Тиснуться вслід, вся громада велика, лишаючи табір,
444] Струменем рине. Пил очі засліплює, бита ногами
445] Стогне земля. І побачив їх Турн, як навпроти із валу
446] Сходили; бачать авзонці, і трепет холодний пройняв їх
447] Аж до кісток. А найперша з латинів Ютурна, почувши
448] І розпізнавши той гул бойовий, стала з страху тікати.
449] Він же по полю, як вихор, летить і веде за собою
450] Чорну від куряви рать. Часом так до землі крізь сузір’я
451] Хмари ввірвуться, і йде хуртовина із повного моря
452] Прямо на сушу, і серце давно в хліборобів нещасних
453] Передчуває те все і щемить; а лихі буревії
454] Ліс вивертають і засіви стелють, все нищать довкола;
455] Шум перед тим ураганом вітри аж на берег доносять.
456] Так і ретейський вожай свій виводить загін на вороже
457] Військо, що вийшло навпроти; ідуть вони муж коло мужа
458] В лавах густих. Тімбрей вбив мечем Озіріда страшного,
459] Вбив і Архета Мнестей, Епулона Ахат, а Уфента
460] Вбив Гіант; ще й Толумній загинув, віщун, той, що перший
461] Кинув свій спис у ряди ворогів. І жахливий до неба
462] Крик залунав; рутули, до втечі звернувшись на полі,
463] Так утікали, що курява встала за ними. Не хоче
464] Навіть тікаючих бити Еней, ні на тих нападати,
465] Що в рукопашну ідуть, ні на тих, що на віддалі спритно
466] Кидають списи; він тільки в цій куряві темній шукає
467] Турна, за ним лише стежить і з ним лиш боротись бажає.
468] Саме цього боячись героїня Ютурна найбільше,
469] Раптом Метіска, погонича Турна, додолу скидає,
470] Вирвавши віжки у нього, й лишає його, й коли з дишлем
471] Він покотився, сама його місце займає й керує,
472] Віжки хвилясті вхопивши до рук і узявши в Метіска
473] Голос, і вигляд, і зброю. Як ластівка чорна влітає
474] Десь на подвір’я велике господаря можного й пурха
475] Скрізь по високій світлиці, шукаючи корму скупого,
476] Щоб прокормити крикливе гніздо, й то в просторих щебече
477] Портиках, то над басейном,— так само Ютурна женеться
478] Кіньми поміж ворогами й на бистрій своїй колісниці
479] осе облітає й то тут, а то там тріумфуючим брата
480] Виявить, але до бою його допустити не хоче,
481] Лиш манівцями далеко літає. Еней же так само
482] З Другого боку зважає на витівки ті й не спускає
483] Мужа з очей, і його в розмаїтій рядів мішанині
484] Голосно кличе. І скільки на ворога оком не кидав
485] І перейнять на бігу не старався він коні крилаті,
486] Стільки ж і повіз вертала Ютурна. І що тут робити?
487] Лютість у серці даремно у нього кипить, і безладно
488] Журні думки в’ялять йому мозок. Мессап легконогий,
489] Випадком мавши в лівиці два списи, залізом окуті,
490] Раптом націливсь одним з них і в нього упевнено кинув.
491] Втримавсь Еней і, прикрившись щитом, схиливсь на коліно.
492] Спис, проте, в леті вершечок шолома відбив і відкраяв
493] Гребінь у воїна. Гнівом він зразу скипів, як угледів
494] Підступ довкола й побачив, що Турнові коні тікають
495] Із колісницею, й щиро взивав він до свідків, що згоду
496] Зламано,— і до Юпітера, й до вівтарів він звертався.
497] Врешті, до бою рушає в середину саму,— й сприяє
498] Марс йому в цім,— і страшну, без розбору, тоді різанину
499] Чинить і гніву своєму вже віжки цілком попускає.
500] Хто ж із богів ті страхіття мені оспіває, й жахливе
501] Кровопролиття, й загибель героїв по цілому полю,
502] Що заподіяв то Турн її сам, то володар троянський?
503] Але невже побажав ти, Юпітере, щоб між собою
504] Бились народи, що в вічному мирі їм жить подобало?
505] Довго не гаючись, з розмаху зразу ж рутула Сукрона —
506] Перший цей бій був, що тевкрам дозволив устояти в полі,—
507] Вдарив Еней поміж ребра, де смерть досягає найшвидше,
508] Й немилосердний свій меч заганяє в самісінькі груди.
509] Турн же Аміка скидає з коня, й, підійшовши, вбиває
510] Списом, а брата Діора мечем, і обом відтинає
511] Голови, й, кров’ю омиті, чіпляє обидві на повіз.
512] Той убиває Талона, й Таная, й героя Цетега,
513] Трьох їх кладе він в одному бою, ще й сумного Оніта,—
514] Це Ехіонів нащадок, а мати його — Перідія.
515] Цей убиває лікійських братів із землі Аполлона
516] І юнака, що даремно ненавидів війни, Менета,
517] Родом з Аркадії, а ремеслом було в нього рибальство
518] Над узбережжями рибної Лерни. Була там у нього
519] Вбога хатина, не знав він, сердешний, високих порогів,
520] Батько на найманім полі орав. Мов пожар, що огорне
521] Висохлий ліс з двох боків, і тріщить в нім галуззя лаврове,
522] Чи як в стремлінні швидкому з гірських верховин у долину
523] З клекотом спінені ріки біжать і на власній дорозі
524] Нищать усе і руйнують,— так само, з не меншим розгоном
525] Турн і Еней розгулялись у бої. І гнівом палає
526] В кожного серце, аж рве йому груди, що зроду не знають,
527] Як то подоланим бути, й тепер, що є сили, на рани
528] Рвуться. Муррана, що рід від царів латинських виводив,
529] З діда і прадіда кожне в тім роді ім’я було царське,
530] З повозу вбив сам Еней, великий пославши на нього
531] Скелі відламок, і сторчголов кинув його він на землю.
532] Той під ярмо і під упряж упав, і по ньому проїхав
533] Повіз, і в бігу копитами коні його потоптали,
534] З пам’яті те упустивши, що він їх хазяїн. А Гілла,
535] Що безугавно гасав і бундючно хваливсь, перестрінув
536] Турн і списа у скроні встромив йому, золотом криті,—
537] Вгруз він у мозок йому крізь шолом. І тебе, наймужніший
538] З греків Кретею, правиця твоя не спасла перед Турном.
539] Не захистили й Купенка боги, як Еней появився.
540] Груди свої він під спис, окутий залізом, підставив,—
541] Й щит не поміг йому мідний, сердезі. Еоле, й тебе ж бо
542] Бачило поле Лаврента, як падав в бою ти й далеко
543] Землю прикрив своїм трупом; ти впав, хоч полки арголійські
544] Не подолали тебе, і навіть Ахілл не звитяжив,
545] Той, що Пріамове царство розбив. Тут чекала на тебе
546] Смерть; там, у Лірні під їдою, дім твій стоїть величавий,
547] А в лаврентійській країні могила. Врешті, війська всі
548] Стрілися тут у бою, як дарданські, так і латинські.
549] Тут і Мнестей, і завзятий Серест, і Мессап був, приборкач
550] Коней, і мужній Азілас, й етруські фаланги, були тут
551] І аркадійські Евандра полки. І на що кому сила
552] Лиш дозволяє, так бореться кожний герой сам за себе;
553] Тут ні перерви нема, ні спочинку, кипить бій великий.
554] Тут саме мати-красуня Енеєві думку послала,
555] Зараз щоб якнайскоріше до мурів ішов і на місто
556] Військо своє скерував і заколот вніс між латинян
557] Нападом бистрим. І от між рядами він Турна шукає,
558] Водить очима наоколо й бачить, що місто спокійне
559] І не зачеплене боєм. І задум ще більшої битви
560] Перед очима його виринає: Мнестея, й Сергеста
561] Кличе до себе, й Сереста хороброго, трьох полководців,
562] З ними виходить на горб, а за ними підходить і решта
563] Воїнів-тевкрів, але ні списів, ні щитів, хоч як тісно,
564] Не відкладають. І тут на високім горбі поміж ними
565] Мовить Еней: “Негайно виконуйте те, що скажу я.
566] З нами Юпітер сьогодні. Ніхто не наважся баритись
567] В цьому для всіх несподіванім ділі. Я місто сьогодні
568] Знищу, причину війни, саме серце держави Латина
569] З димом пущу, із землею зрівняю високі будівлі,
570] Як не захочуть підданцями бути й, покорені, завжди
571] Бути слухняними. Маю чекати я, поки захоче
572] Турн воювати із нами й, побитий, знов бій починати?
573] Тут, громадяни, війни проклятущої корінь і доля.
574] Факели дайте й вогнем примусьте додержати слова”.
575] Так промовляє, і всі в перегони, в строю клиновиднім,
576] Збитою лавою ринуть до мурів. Знайшли десь драбини
577] Раптом, вогонь десь з’явився ту ж хвилю. Одні добігають
578] Вже аж до брам і вбивають там перших, які нагодились,
579] Кидають інші списи і стрілами небо закрили.
580] Перший Еней між всіма до мурів простиг свою руку,
581] Й голосом дужим вину на Латина складає, і кличе
582] В свідки безсмертних богів, що вдруге він змушений битись,
583] Знов вороги італійці, що договір другий зірвали.
584] Між громадянами, страхом пройнятими, розбрат зчинився.
585] Тож одні радять відсунути засуви, брами відкрити
586] Перед дарданами й тягнуть самого царя аж під мури,
587] Інші беруться за зброю і мури біжать боронити.
588] Так-то пастух, який бджоли знайшов десь у скелі шпаристій,
589] Димом гризучим підкурить, вони ж, боячися за власну
590] Долю, розлазяться скрізь по восковому табору швидко
591] Й люто дзижчать, а чад по їх житлу розходиться чорний,
592] Глухо гуде тоді в скелі, і дим аж під небо несеться.
593] Ще одно горе спіткало бездольних латинян, що місто
594] Все до живого наповнило смутком. Як тільки цариця
595] Глянула з даху оселі, що ворог вже тут і займає
596] Мури, і вже над домами літають вогні, і не видно
597] Жодних рутульських рядів, і Турна немає із військом,—
598] Раптом здалось їй, сердешній, що в битві юнак вже загинув;
599] І, збожеволівши з болю, кричить, що всьому вона винна,
600] В ній-бо причина всього, і лихо все вийшло від неї.
601] Довго вона так голосить в тяжкім нерозвійному смутку,
602] Рве на собі свої шати багряні, умерти готова,—
603] Й високо зашморг під сволоком в’яже і гине нужденно.
604] Тільки-но вчули це горе латинські жінки безталанні,
605] Першою коси русяві свої Лавінія-донька
606] Рвать почала і лиця рожеві свої роздирати.
607] Стогін лунає з оселі, й навколо юрба шаленіє.
608] Чутка страшна розійшлася по місту, і всі занепали
609] Духом. Надходить Латин, одіння своє розірвавши,—
610] Вбили нещасного доля дружини й столиці руїна.
611] Голову пилом бруднить він свою, оскверняє сивизну,
612] Сильно винує себе, що дарданця Енея раніше
613] Він не прийняв і зятем своїм не назвав добровільно.
614] Турн же тим часом, воюючи в полі далекім, щоразу
615] Менше тікаючих гонить, все слабшає в нього завзяття;
616] Коней утомлених швидкість чимраз його менше втішає.
617] Вітер несе йому крики з сліпим перемішані жахом.
618] Насторожив свої вуха і чує він з міста непевний
619] Клекіт і шум невеселий. “Ой горе! Яка-то жалоба
620] Мури міські стурбувала і що це за крики до мене
621] З міста сюди долітають?” Отак він промовив до себе
622] й, віжки міцніш натягнувши, ураз зупинивсь безпорадний.
623] Тут-то сестра, що Метіска, погонича, постать прибрала
624] Та керувала і кіньми, і віжками, й повозом, стала
625] Так промовляти до нього: “Відціль ми на плем’я троянське
626] Вдаримо, Турне, де шлях нам звитяга вказала, а там є
627] Інші, які оборонять покрівлі свої власноручно.
628] Там нападає Еней на італів і з ними воює,
629] Ми ж з цього напряму тевкрам завдаймо жорстоких ударів,—
630] Ти з цього бою не підеш, згубивши людей або славу”.
631] Турн їй на це:
632] “Сестро, давно я пізнав, що ти хитро умову зірвала
633] Й перша в бої ці вмішалась, та марний обман твій, богине;
634] Хто ж тебе слав із Олімпу й трудів заповів тобі стільки?
635] Чи щоб жахливу ти бачила смерть безталанного брата?
636] Що тепер діять і як нам велить рятуватися доля?
637] Бачив на власні я очі Муррана,— а більшого друга
638] В мене немає,— як кликав мене він на поміч, великий,—
639] Муж той сконав від великої рани. Загинув, сердега,
640] Там і Уфент, ганьби щоб не бачити нашої,— тевкри
641] Тіло забрали і зброю його. Хай домівки руйнують?
642] Ще лиш бракує цього. Чи правиця моя не докаже,
643] Що помиляється Дранк? Чи, може, втечу тепер звідси,
644] Й свідком ще буде земля ця, як Турн утікає? Чи дуже
645] Тяжко вмирати? Батьків моїх духи, ох, будьте до мене
646] Ви хоч прихильні, як з неба боги вже такі не ласкаві.
647] Чистою з вами душею з’єднаюсь без цеї провини;
648] Не покажуся ніколи негідним батьків моїх славних”.
649] Ледве промовив це, Сак над’їжджає крізь військо вороже,
650] Кінь його піною вкритий, стрілою ворожою тяжко
651] Зранений вид; він влетів і по імені Турна благає:
652] “Турне, одна лиш надія в тобі,— над своїми ти зглянься!
653] Все, наче грім, розбиває Еней і загрожує збройно
654] Замки італів найвищі в руїну усі обернути.
655] Вже смолоскипи летять на покрівлі; дотебе обличчя
656] Й очі до тебе звертають латини; не відає навіть
657] Сам цар Латин, кого з вас обрати за зятя, союзом
658] З ким поєднатись. А ще, на добавок до того, цариця,
659] Що найвірніша була тобі, руки на себе наклала
660] Й, пойнята страхом, втекла з цього світу. А там при воротях
661] Сам лиш Мессап і завзятий Атінас повздержують наступ.
662] Лавами їх вороги навкруг обступили густими,
663] Вістрями їжиться нива залізна. Ти ж в травах порожніх
664] Крутишся возом”. Картина оця, така різнорідна,
665] Аж приголомшила Турна, і, дивлячись вдаль непорушно,
666] Мовчки стояв він. Все разом у серці однім вирувало —
667] Сором великий, і змішане з смутком безраддя, й кохання,
668] Що так шалено у грудях буяло, й свідомість одваги.
669] Щойно розвіялась мла, і до світла вернувсь його розум,
670] Очі палаючі він до мурів тоді повертає
671] З серцем тривожним і, ставши на повіз, на місто велике
672] Дивиться пильно. Під небо там знявся пожар, цілу вежу
673] Вже охопив і по поверхах грає; ту вежу, яку він
674] Сам збудував, бруси позбивавши, і витягнув вгору,
675] Сподом колеса підвів, ізверху містки приладнавши.
676] “Сестро, ось-ось моя збудеться доля — мене ти не стримуй.
677] Підемо ми, куди бог закликає і доля незламна.
678] Зважився я позмагатись з Енеєм і зважився в вічі
679] Глянути смерті гіркій. Безславного, сестро, ніколи
680] Ти не побачиш мене. Лиш шалом цим дай відшаліти”.
681] Так промовляє і, скочивши з повоза, мчить через поле,
682] Через ворожі ряди і вихор летючої зброї,
683] В смутку сестру залишивши, й ряди бойові розриває
684] В бігу швидкому. Як з верху гори десь відірветься скеля,
685] Вітром відламана, що її злива підмиє, чи років
686] Давність, підкравшись, потроху розточить, і в прірву глибоку
687] Раптом летить із великим розгоном гора зрихлявіла,
688] Скаче по грунту і все, загортаючи, рве за собою,—
689] Ліс і худобу, й людину,— прорвавши ряди бойовії,
690] Турн так до мурів міських полетів, там де густо спливала
691] Кров ю земля й де свистіли списи у повітрі. Рукою
692] Знак подає він і так промовляє: “Спиніться, рутули,
693] Стримайте зброю й латини, яка не була б уже доля,
694] Буде моя вона. Сам я повинен, по правді, за всіх вас
695] Змити за зламане слово вину й розв’язать все залізом”.
696] Всі відійшли із середини й місце йому уступили.
697] Батько Еней, ім’я Турна почувши, свій замок лишає,
698] Мури лишає високі, і всі на путі перепони
699] Геть усуває, і, всякі свої відкладаючи справи,
700] Радості стримать не може, лиш брязкає зброєю грізно,
701] Наче Афон, або Ерікс, або й Апеннін сам, наш батько,
702] Буйно дубами шумить і веселе чоло, оповите
703] Снігом, до неба підносить. Уже і рутули, й троянці
704] Навперегін, уже очі й італи на нього звернули,
705] Й ті, що на мурах високих були й їх згори боронили,
706] Й ті, що внизу тараном розбивали твердиню, всі разом
707] Скинули зброю із себе. Могутній Латин із героїв
708] Дуже дивується, що хоч у різних околицях світу
709] Десь народились, а тут ізійшлися боротись залізом.
710] Ті ж, коли вільно відкрилося поле широке, списами
711] З віддалі кинули й наскоком в бій рукопашний вступили —
712] Аж задзвеніли їх мідні щити і земля застогнала;
713] Вої ж удари мечів ще подвоюють,— щастя і мужність
714] Разом сплелись тут в одно. Так часом на Сілі високій
715] Чи на верхів’ях Табурна бики два, в бою десь зустрівшись,
716] Чола ворожі один проти одного звернуть, і з жаху
717] їх пастухи відступають, і вся череда заніміє;
718] В страху телиці стоять і чекають усі, бо не знають,
719] Хто буде в лісі хазяїн, за ким череда попрямує.
720] І з величезною міццю вони себе ранять взаємно
721] Й колють рогами, впираючись, дужими; кров’ю рясною
722] Шиї змивають і груди, а рев їх по лісу лунає.
723] Так поміж себе й троянець Еней, і син Давна геройський
724] Вдарили спершу щитами, що гуркіт пішов аж до неба,
725] Сам же Юпітер, зрівнявши вагу, терези встановляє
726] Й долі дві різні обох їх кладе, кого бій цей погубить,
727] Смерть в який бік переважить. Тут кинувся Турн — він гадає,
728] Що це безкарно обійдеться все,— і вгору піднісши
729] Меч, цілим тілом подався за ним і рубає; троянці
730] Ахнули тут, і латини злякались, в напрузі чекає
731] Військо обабіч. Та меч віроломний зламався і був би
732] В розпалі бою бійця на загибель лишив, якби втечі
733] Він рятівній не віддавсь. Тікає він швидше за Евра,
734] Щойно побачив меча незнайому йому рукоятку
735] У безборонній правиці своїй. Чутка є, що коли він,
736] Вперше у бій вирушавши, сідав на запряжених коней,
737] То залишив, поспішаючи, батьківський меч свій удома
738] Й зброю Метіска, візниці, вхопив, і її вистачало,
739] Поки розсіяні тевкри тікали; в бою ж як зустрів він
740] Зброю Вулкана божисту, меч людський розбивсь від удару,
741] Наче крижина, на жовтім піску лиш поблискують друзки.
742] Турн, мов безумний, тікає зі страху по полю розлогім,
743] І то сюди, то туди він непевні заточує кола;
744] Бо навкруги уже тевкри густими рядами замкнули
745] Шлях перед ним,— і звідси — болото велике, а звідти —
746] Мури стрімкі оточили. Еней, хоч коліна, стрілою
747] Ранені, недомагають, а часом і біг зупиняють,
748] Розгарячившися, кинувсь в погоню й сягає ногами
749] В п’яти того, що зі страху тікає. Як гончий собака
750] Оленя в закруті річки догонить, або в загороду
751] З пір’я червоного гавкотом вже зажене безугавним,
752] Той же, засади злякавшись і кручі над берегом річки,
753] Тисячу раз навмання то у цей, то у той бік стрибає.
754] Скорий умбрієць, проте, біля нього, вже дише на нього,
755] Ось-ось ухопить, здається, вхопив, уже клацнув зубами,—
756] Клацнув усе ж таки марно. І от тоді вереск великий
757] Зчиниться, берег і озеро аж відгукнуться, аж небо
758] Галасом тим залунає. Так Турн утікає й при цьому
759] Лає рутулів усіх, поіменно їх кличе, благає,
760] Щоб хтось подав йому меч його, всім їм відомий. Еней же
761] Смертю на місці загрожує кожному, хто лиш підійде.
762] Всім їм, у жах оповитим, грозить він, що місто зруйнує,
763] Й Турнові вже наступає на п’яти, хоч сам весь у ранах.
764] П’ять раз оббігли туди вже й сюди і назад завернули.
765] Не про малу нагороду-бо тут, не про жарти ідеться:
766] Бій за життя і за Турнову кров тут ведеться завзятий.
767] З листям гірким на гіллях там росла випадково маслина,
768] Фавнові-богу присвячена здавна. Те дерево дуже
769] Всі моряки шанували, й був звичай такий, що на ньому
770] Богу Лавренту дари і обіцяну одіж, як з моря
771] Хто урятується, вішав. Та пень той священний зрубали
772] Тевкри, щоб місце для бою було. Спис стримів там Енеїв,
773] Там він застряг, як летів, і стирчав у гнучкому корінні.
774] Тут Дарданід нахилився й хотів його вирвать руками,
775] Щоб досягнути того ним, кого був ніяк не спроможний
776] В бігу догнати. І от тоді Турн, непритомний зі страху:
777] “Зглянься,— благає,— о Фавне, і ти, милосердная Земле,
778] Зброю підтримай мою, шанував-бо місця я священні,
779] Ті, що їх так зневажають війною Енеєві люди”.
780] Мовив він так і не марно по божу звернувсь допомогу.
781] Бо хоч і довго Еней над корінням цупким клопотався,
782] Вирвать не міг його,— так, мов зубами, там спис той тримало.
783] Поки завзято він там налягав і мозолився тяжко,
784] Вигляд Метіска, візниці, знов Давнова доня прибрала
785] й братові меч подала. Обурило дуже Венеру
786] Те, що наважилась німфа на діло таке, тож підходить
787] І з-під коріння глибокого спис вона той витягає.
788] Ті ж, озброєнням горді обидва й піднесені духом,
789] Цей — у надії на меч свій, а другий — на спис і відвагу,—
790] Стали один проти одного й Марсовим дишуть змаганням.
791] А до Юнони тим часом, яка на бої споглядала
792] З хмар золотих, так промовив Олімпу володар могутній:
793] “Де ж бо, дружино, кінець цьому? Й що тут лишається, врешті?
794] Знаєш ти добре сама й признаєшся у тому, що богом
795] Рідним цієї країни судилось Енеєві бути.
796] Доля його понад зорі аж винесе. Що ж ти готуєш?
797] Що за надію ти маєш, заклякнувши в хмарах холодних?
798] Чи випадало, щоб ранили бога смертельно, чи дати
799] Турнові вирваний меч,— бо Ютурна чи має без тебе
800] Силу яку, щоб знов переможені сил набирали?
801] Все це, нарешті, облиш і послухай мойого прохання:
802] Хай твого серця не сушить прихований біль, із солодких
803] Уст твоїх хай не виходять до мене сумні оці скарги.
804] Все до межі вже дійшло. Могла ти троянців гонити
805] Всюди, по землях, по морю, і війни страшні учиняти,
806] Дім руйнувати, весілля мішати зі смутком,— цього я
807] Більш не дозволю”. Так мовив Юпітер. Сатурнова ж донька
808] Очі додолу спустила та й каже: “Тому, що я знала,
809] Можний Юпітере, цю твою волю, нерадо я Землю
810] й Турна лишила. Не бачив би ти, як сиджу я самітна
811] На небесах і зношу тут правду й неправду. В вогненну
812] Хмару сповита при самих рядах я б стояла й тягнула
813] Тевкрів у битви нещасні. Я бідному братові поміч,
814] Правда, Ютурні порадила дати, дозволила й більше —
815] Зважитись, щоб рятувати життя нещасливому брату;
816] Та не веліла я їй, щоб лук натягала й пускала
817] Стріли. Що так воно є — клянусь джерелом невблаганним
818] Стікса самого. Для нас же, небесних богів, це єдина
819] Клятва священна. Але відтепер я усім поступаюсь
820] І ненависні лишаю бої. Одного лиш прошу я,—
821] Й жодним одвічним законом тут доля не в’яже нікого,—
822] Лиш задля Лацію й гідності влади твоїх же підданих.
823] Скоро вже мир укладуть між собою щасливим подружжям,—
824] Хай вже так буде,— як згоду й закони складуть, не наказуй
825] Ти самобутнім латинам зміняти старе своє ймення,
826] Мову й одежу, стати троянцями й тевкрами зватись.
827] Лацій хай буде й альбанські царі хай будуть тут вічно,
828] Римський хай рід італійською доблестю буде могутній.
829] Троя пропала, дозволь їй пропасти із іменем разом”.
830] Каже, всміхнувшись, творець і людей, і всієї природи:
831] “Справді, сестра ти Юпітера й друга Сатурнова парость,
832] Гніву-бо в грудях твоїх аж цілі клекочуть потоки!
833] Але вгамуйся і викинь із серця цю лютість даремну.
834] Дам, чого хочеш, і сам, переможений, здамся охоче.
835] Батьківську мову і звичаї рідні задержать авзонці,
836] Й зватися будуть, як звались. Лиш кровно із ними змішавшись,
837] Тевкри поселяться тут. Лиш закони й священні обряди
838] Дам їм усім і в мові єдиних зроблю з них латинян.
839] Вийде відціль таке плем’я, з авзонською змішане кров’ю,
840] Що благочестям, побачиш, богів і людей перевищить.
841] Жоден народ тебе так, як вони, шанувати не буде”.
842] Згоду Юнона дала на це радо й свій погляд змінила,
843] Й, хмари лишаючи, вийшла вона із небесних просторів.
844] Все це скінчивши, щось інше вже батько снує в своїх мислях:
845] Хоче із бою від брата відкликати зовсім Ютурну.
846] Дві є, як кажуть, потвори, прокляттями їх називають —
847] Ніч породила-бо їх безпросвітня й тартарську Мегеру
848] З ними, і шиї такими ж гадюками їм обкрутила,
849] Й крила дала їм, мов вітер. Вони до порога приходять
850] І до престолу Юпітера, грізної влади, і острах
851] Множать у смертних нужденних істотах, як цар над богами
852] Пошесть жахливу і смерть насилає й лякає війною
853] Ті городи, які чимсь завинили. Одну із них бистру
854] З неба високого сам посилає Юпітер, звелівши
855] Знаком зловісним Ютурні з’явитись. Вона полетіла
856] Й вихром швидким опустилась на землю. Неначе крізь хмари
857] Парф чи кідон з тятиви, натягнувши, стрілу посилає,
858] В жовчі отруйній намочену, й та невидимо зі свистом
859] В пітьмі летить і рани з собою несе невигойні.
860] Так же і Ночі дочка ізнялась і злетіла на Землю.
861] Щойно ілійське побачила військо і Турна загони,
862] Раптом змінилась на птаха малого, що десь в гробовищах,
863] Сидячи пізно вночі, або на покрівлі високій,
864] Скиглить у пітьмі зловісно. Тож вигляду цього прибравши,
865] Турнові перед очима то в цей, то у той бік потвора
866] З шелестом шумним шугає і крилами в щит ударяє.
867] Вражений цим, він незнане до того відчув оніміння,
868] Волос наїживсь од жаху, і голос у горлі осікся.
869] Щойно почула сердешна Ютурна здаля і впізнала
870] В люті потвори свистіння, куйовдить розпущені коси,
871] Нігтями ранить сестра свої лиця й сама себе в груди
872] Ь є кулаками. “Мій Турне, чим може тобі помогти ще
873] Рідна сестра? Що, жорстокій, мені залишилось? Яким-бо
874] Листом продовжу тобі я життя? Чи зможу я встоять
875] Перед такою потворою? Я вже ось-ось залишаю
876] Збройні ряди. Не лякайте мене ви, о птахи огидні,
877] Я пізнаю вже удар ваших крил, і їх шум смертоносний
878] Добре я чую, і вже розумію суворі накази,
879] Дані Юпітером великодушним. Таку нагороду
880] Він за невинність дівочу дає? Нащо дав він безсмертя?
881] Нащо він смерті можливість відняв? Коли б тільки могла я
882] Біль цей безмежний урвать, в царство тіней полинути з братом
883] Бідним моїм. Я безсмертна? Що з того, мій братику рідний,
884] Що мені миле без тебе? Коли ж та земля підо мною,
885] Врешті, розступиться й пустить на той світ богиню до тіней?”
886] Тільки промовила, й голову синім плащем заслонила,
887] Й, гірко ридаючи, в річку глибоку богиня пірнула.
888] Та не вгаває Еней і виблискує ратищем довгим,
889] Мов ціла жердь, і так промовляє із гнівом у серці:
890] “Турне, чого тут чекати, чому зволікаєш? Змагатись
891] Треба не в бігу, а зброєю гострою зблизька. Зміняйся,
892] В що лиш захочеш, зроби все, що вдієш відвагою й хистом,
893] Хочеш на крилах злетіть аж до зір чи у землю заритись?”
894] Той же, лише головою хитнувши: “Не грізне, зухвальче,
895] Це твоє слово гаряче, а грізні богове для мене,
896] Грізний Юпітер”. І більше ні слова, оглянувсь на давній
897] Камінь великий,— він в полі межею стояв випадково,
898] Щоб суперечку за ниву рішати. Взяло б його ледве
899] Шість пар на плечі добірних мужів, що земля їх зродила.
900] Він же у руку тремтячу вхопив, і, розбігшись, підскочив
901] Вгору, і кинув на ворога. Та не пізнав себе зовсім
902] Ані у бігові, ані в ході, коли скелю велику
903] Кидав, вхопивши з землі,— затремтіли коліна, й застигла
904] Кров, наче лід той холодна, і камінь, що Турн у повітря
905] Кинув ним, не пролетів всього поля між ними, не вдарив
906] Так, як належить. Неначе у сні, як нічний відпочинок
907] Зліплює втомлені наші повіки, й здається нам, ніби
908] Хочемо бігти кудись, у розгоні і серед напруги
909] Падаєм ми у безсиллі; язик нам не служить, і більше
910] В нашому тілі знайомої не вистачає нам сили,
911] Голос із уст не виходить, не можемо й слова промовить.
912] Так ото й Турнові, в чім не шукав би дороги рятунку
913] Він у своєму завзятті, то злюща богиня відмовить
914] Успіху. Всякі чергуються в серці його почування.
915] То на рутулів подивиться він, то на місто; зі страху
916] Він зволікає й тремтить, неминучого ждучи удару.
917] Стежки до втечі не видно, ні сили на ворога стати,
918] Ні колісниці нема, ні сестри, що піклується нею.
919] Поки вагавсь він, Еней замахнувся і спис смертоносний,
920] Простір очима відмірявши, кинув, вперед нахилившись
921] Тілом усім. Не свище так камінь, із пращі на мурах
922] Кинутий, ані від грому не йде такий гул у просторі,—
923] Спис той летить, наче вихор із чорної хмари, й несе він
924] Смерть неминучу. Він панцира край пробиває і крайні
925] Кола щита семирядні, й стегно він із свистом проймає.
926] Збитий ударом із ніг, підломивши коліна, на землю
927] Турн величезний звалився. Із зойком зірвались рутули,
928] Зойк цей аж гори відбили, і гомін його розійшовся
929] Ген по високих горах. Від землі він тепер у покорі
930] Очі підвів і, з благанням правицю до нього простягши,
931] Так промовляє: “На що заслужив я, приймаю, не буду
932] Ласки просить, покористуйся правом. Проте, якщо, може,
933] Згадка про батька зворушить тебе, то благаю,— у тебе
934] Теж був старий такий батько Анхіс,— ти над старістю Давна
935] Май милосердя, й мене, чи як хочеш, лише моє тіло,
936] Світла позбавлене, рідним віддай моїм. Бо переміг ти,—
937] Свідки авзонці, як я простягав, переможений, руку.
938] Буде тобі за дружину Лавінія; далі не йди вже
939] В злобі своїй”. Суворий Еней зупинивсь, озирнувся
940] Й збройну затримав правицю. І стала поволі ця мова
941] Серце м’ягчити йому, коли зверху плеча він побачив
942] Ремінь злощасний і блиснули пояса бляшки знайомі
943] З хлопця Палланта, що Турн йому рани завдав, перемігши,
944] Й в себе на плечах носив цю з ворога зняту відзнаку.
945] Щойно очима Еней упізнав оту здобич воєнну,
946] Пам’ятку бою гіркого, розпалений гнівом шаленим
947] Грізно він скрикнув: “То звідси ти в зброї, що зняв з мого друга,
948] Вирватись хочеш? Паллант тебе в жертву приносить цією
949] Раною, мститься Паллант, випускаючи кров цю злочинну”.
950] Так промовляє і з люттю в наставлені груди ворожі
951] Меч заганяє. А в Турна ослабло й застигло все тіло,
952] Дух застогнав і до тіней понурих подавсь неохоче.
