“Фауст” читати. Йоганн Вольфганг Гете

“Фауст” ЧАСТИНА ПЕРША

ДІЯ ПЕРША

НІЧ[18]

Вузька кімната з високим готичним склепінням.

Фауст сидить неспокійно в кріслі біля столу.

Фауст

У філософію я вник,

До краю всіх наук дійшов —

Уже я й лікар, і правник,

І, на нещастя, богослов…

Ну і до чого ж я довчивсь?

Як дурнем був, так і лишивсь.

Хоч маю докторське звання

І десять років навмання

Туди й сюди, навкрив-навкіс

Воджу я учнів своїх за ніс, —

А серце крається в самого:

Не можем знати ми нічого!

Хоч я й розумніший, як бевзні ті всякі,

Учені, магістри, попи та писаки,

Хоч я в забобони й страхи не вдаюся,

Із пекла сміюся, чортів не боюся, —

Зате ніяких радощів не маю,

Не вірю я, що я щось знаю,

Не вмію я людей навчати,

Не вмію їх на добре напучати…

Грошей, майна я не нажив

І слави теж не заслужив;

Собака, й той не став би так жити!

Тому-то й почав я ворожити, —

Чи не одкриє духів міць

Мені одвічних таємниць,

Щоб я дарма не мудрував,

Чого не знаю, не казав,

Щоб я збагнув почин думок

І світу внутрішній зв’язок,

Щоб я пізнав основ основу,

А не кидав слова-полову…

О повний місяцю ясний,

Мій друже тихий і сумний!

Коли б востаннє з висоти

Мої страждання бачив ти

За цим столом чувань нічних,

Між цих пергаментів і книг!

Коли б я міг блукать між гір,

В твоїм промінні ніжить зір,

Серед печер звиватись духом,

В твоїй імлі снуватись лугом,

Весь чад науки там лишити,

В твоїй росі цілющій змити!..

Ох! Я ще тут, в тюрмі-норі?

О мури прокляті сирі!

У цих мальованих шибках

Небесний світ — і той зачах!

Стримлять до неба стоси книг,

Ненатла точить їх черва,

їх пилюга густа вкрива,

І кіпоть осіда на них;

Уздовж полиць з давнезних літ —

Реторти, слоїки, склянки,

Начиння, приладів рядки —

І це в тебе світ! І це зветься світ!

І ти питаєш ще, чому

На серце туга наляга,

Чому незвідана нудьга

Труїть всі радощі йому?

Замість живих природи хвиль,

Куди Творець людей вселив,

Навколо тебе — тлінь, і цвіль,

І жах потворних кістяків.

Тікай! На волю, на простір!

Візьми цю книгу чарівну;

Цей Нострадамів[19] віщий твір

Тобі відкриє таїну.

Спізнаєш ти шляхи світил,

Збагнеш природи вічний рух,

І в душу вступить повінь сил,

Коли промовить духу дух.

Шкода обнять сухим умом

Священних знаків зміст живий;

Ви, духи, тут в’єтесь кругом,

Озвіться ж ви на голос мій!

(Розкриває книгу і бачить знак макрокосму[20]).

Яким блаженством всі мої чуття,

Уся моя істота пойнялася,

Немов по жилах полумінь життя

І невмируща юність розлилася…

Чи то ж не Бог ці знаки написав,

Що душу збурену втишають,

Що серце вражене втішають,

Що перед розумом наяв

Природи тайнощі всесильні виявляють?

Чи ж я не Бог? Я просвітлів!

І враз моє духовне око

В природи творчий вир заглянуло глибоко.

Тепер збагнув я сенс премудрих слів:

“В світ духів можна прозирнути,

Та ум і серце мляві вкрай:

Встань, учню, і земнії груди

В ранковім сяєві скупай!”

(Розглядає знак).

Як все тут діє в колі вічнім,

У многоликій красоті,[21]

Як сили горні в льоті стрічнім

Міняють кінви золоті!

На благовісних крилах мають,

Споруду всесвіту проймають

У гармонійній повноті!

Яка картина! Ах! Картина лиш…

Природо безконечна! Де ж, коли ж

Знайду ту грудь, що нею світ ти поїш,

І небо, й землю — все живиш?

Невже ж ти болю в серці не загоїш,

Жаги палкої в нім не заспокоїш?

(Перегортає нетерпляче книжку

й натрапляє на знак Духа Землі).

Цей знак на мене має інший вплив!

Ти, Дух Землі, мені рідніший,

Я став відразу мов сильніший,

Мов хміль вина мене сп’янив;

І я ладен пірнути в світу море,

Знести земні і радощі, і горе;

Ні грім мене, ні хвиль виття суворе,

Ні згуби страх, ні буря не поборе!

Нахмарило кругом —

І місяць заховавсь,

І лампа згасла!

В імлі встає над головою

Червона заграва…

Холодний жах згори війнув,

Мене пройняв!

Це дух летить, це дух благання вчув…

Одкрийсь мені!

Твій повів серце стрепенув

І владно тягне…

Усе єство до тебе прагне!

Тобі віддав навік я серце й душу,

Нехай і вмру — тебе побачить мушу!

(Бере книгу і промовляє таємничі заклинання.

Займається червона заграва, і в полум’ї з’являється дух).

Дух

Хто зве мене?

Фауст

(аж відсахнувся)

Лице страшне!

Дух

Ти притягнув мене так владно,

З моєї сфери пивши жадно,

І ось…

Фауст

Жахаєш ти мене!

Дух

Благав ти ревно і незмінно

Побачити вид мій, почуть мою річ;

Вразив мене відчайний клич, —

Ось я… То чом же, надлюдино,

Ганебно так дрижиш? Де дівсь душі порив?

Де велет сміливий, що світ в собі створив,

Носив, плекав; що помисли жили в нім

Із духами у всьому стати рівним?

Чи ж ти той Фауст, що ждав і сподівавсь,

Нестримано до мене поривавсь?

І ось, як я дихнув на тебе палко,

Відразу знітився ти жалко,

Гробак нікчемний, боязкий?

Фауст

Ні, я знесу вогонь чарівний!

Це я, це Фауст, тобі я рівний!

Дух

В життя потоках, у морі дій

В’юся вгору, вниз,

Ллюся всюди й скрізь!

Народження й смерть —

Океан і твердь,

Ткання мінливе,

Життя бурхливе[22], —

Я тчу на грімкому верстаті часу

Богам на одіння живую красу.

Фауст

По всьому світу ти снуєш,

Діяльний дух, як я близький до тебе!

Дух

Близький до того, що збагнеш,

А не до мене!

(Щезає).

Фауст

(падає додолу)

Не до тебе?

А до кого ж?

Я, подоба Божа,

І не близький до тебе!

(Хтось стукає у двері).

О смерть гірка! Це йде мій помічник,

Докучливий сухий влазлйвець!

І щастя обернулось внівець,

І привид вимріяний зник!

Увіходить Вагнер у шлафроці, в нічному ковпаку, з лампою в руці. Фауст відвертається з нехіттю.

Вагнер

Даруйте, ви декламували;

Це з грецької трагедії, мабуть?

Це вміння має значення чимале,

І я б хотів його здобуть.

Чував я, що й священик-казнодія

Повчитись часом може в лицедія.

Фауст

Так, якщо й сам священик — лицедій;

Немало є між них такого крою.

Вагнер

Ох! Ми живем здебільша самотою

І бачим світ хіба у день святий,

Немов крізь телескоп, лише здалека;

І вчить людей казанням — річ нелегка.

Фауст

Без почуття й мистецтво все даремне,

Коли ж говорить з вас душа,

То слово щире і буремне

Усі людські серця зруша.

А ви?.. Сидіть та компонуйте

З чужих об’їдків розмазню,

Та в попілець ретельно дуйте —

Ачей здобудете вогню!

Як вам це всмак, то дурні й діти

З вас подивують інший раз;

Але шкода серцями володіти,

Коли немає серця в вас.

Вагнер

Та красномовство все ж нам не байдуже,

А я, на жаль, в нім знаюся не дуже.

Фауст

Шукай заслуги не в словах,

Не шийся в галасливі блазні!

Як розум є в твоїх речах,

То будуть без окрас виразні,

Бо для правдивих мудреців

Не треба вишуканих слів.

Всі ваші фрази дуті, беззмістовні,

Цяцьковані, бундючно-пишномовні, —

То вітер лиш, що десь між верховіть

Сухим осіннім листям шарудить.

Вагнер

Ох, довгий лан знання,

А ми недовговічні!

Всі досліди мої критичні

Не раз ця думка зупиня.

Як важко досвіду набратись,

Щоб до самих джерел дістатись!

А там, дивись, на півшляху

Спіткаєш нагло смерть лиху.

Фауст

Пергаментом жаги не вгамувати,

Не в нім свята, живуща течія;

Повік тобі на спрагу знемагати,

Коли суха душа твоя.

Вагнер

Пробачте, нам приємно завше

Побачить, дух часів прослідкувавши,

Які колись думки у мудреців були

І як далеко ми тепер вперед пішли.

Фауст

Авжеж далеко, аж до зір!

В часи минулі не сяга наш зір:

То книга за сьома печатьми.

А те, що звеш ти “дух часів”, —

В тім лиш відбиток духу письмаків,

По суті, можем помічать ми.

Та писанина — то якесь страхіття,

Поглянувши, світ за очі б тікав:

То — купа сміття, звалище лахміття,

А в кращім разі — фарс з життя держав,

Повчальними прикрашений думками,

Банальними, як у ляльковій драмі.

Вагнер

А світ? А людський ум і почуття?

Пізнати їх усякий з нас бажає.

Фауст

А що ж “пізнати” означає?

Хто справжнім іменем назве дитя?

Так, мало хто пізнать хоч дещо зміг,

Та й ті провидці, серцем необачні,

Несли свої думки юрбі невдячній;

За те й палили, й розпинали їх…[23]

Даруйте, друже, мабуть, час кінчати,

Бо вже, дивіться, пізня ніч.

Вагнер

А я ладен і цілу ніч не спати,

Аби вести із вами вчену річ.

Дозвольте й завтра, в Великоднє свято,

Спитати вас про те, про се.

Я щирий до наук — і знаю вже багато,

Але хотів би знати все.

(Виходить).

Фауст

(сам)

Іще його не зрадила надія;

Копається в гноїську, скарб шука,

А знайде часом черв’яка,

То, дурень, і тому радіє…

Як міг цей голос пролунати в час,

Коли тут вився духів рій таємний?

Та дякую тобі я на цей раз,

Ти, син землі, над всіх нікчем нікчемний!

Ти з пут відчаю визволив мене,

Бо я вже мало глузду не позбувся:

Видіння те було таке грізне,

Що перед ним я карликом почувся.

А я ж гадав, що, образ божества,

Я вже зирнув у істини свічадо

І поринув у вічне сяйво радо,

Земного збувшися єства;

Я був уже, мов світлий херувим,

Спроможний всю природу обійняти,

У насолоді творчій богувати;

За це зухвальство я діждавсь одплати,

Упавши в прах під словом громовим…

Мені з тобою не дано зрівнятись,

Мій дух слабкий: він зміг тебе дізватись,

А вдержати — снаги не стало в нім.

Таким малим, таким великим

Я чувся в ту блаженну мить;

Та вверг мене ти владним скриком

Ізнову в людську безвихідь.

Куди ж іти? Чого тікати?

Чи відректись від давніх мрій?

Своїми ж вчинками ми ставимо завади

Собі в дорозі життьовій!

На всі високі духу поривання

Матерія лягає тягарем,

І, благ земних досягши обладания,

Найвище з благ оманою ми звем,

І почуття, і пориви натхненні

Ми в суєті розгублюєм буденній.

Фантазія почне свій смілий льот,

Об вічності черкаючися грані,

Та розмах той повужчає зарані

В мутному вирі часових незгод.

Вгніздиться в серці глибоко турбота

І невсипущая скорбота,

Прогонять радощі, захмарять супокій,

Приймаючи щоразу вид новий:

То ніби дім і двір, то ніби жінка й діти,

Вода, вогонь, отрута, ніж;

Нема загрози — а дрижиш,

Нічого не згубив — а мусиш щось жаліти…

Не рівня я богам, і знаю, що це так;

Мабуть, проскнію вік, немов сліпий гробак,

Що вплаз живе і землю риє-пушить,

Поки його чиясь нога роздушить.

Хіба ж не пил то, з безлічі полиць

Злітаючи, мій мозок сушить?

Не мотлох то, що тисяччю дрібниць

Мене в цім затхлім світі душить?

Чи ж тут знайду, чого шукав?

Пощо мені у сотнях книг читати,

Що рід людський завжди і скрізь страждав,

А хто-не-хто і щастя міг зазнати?

Чом вищиривсь ти, черепе пустий?

Твій мозок, як і мій, колись серед туману

Шукав ясного дня, й блукав у тьмі густій,

До правди рвавсь, і потрапляв в оману.

Стоять, мене на глузи беручи,

Вали, зубці, колеса, кулі…

Біля дверей б’ючись, я мав вас за ключі, —

Та ви мені замка не відімкнули…

Бо, повна тайн і білим днем,

Природа не відслонить запинала,

І що вона тобі від духу заховала,

Того не витягнеш гвинтом і важелем.

Ось інструмент ще батьківського вжитку,

До нього я ні разу не торкавсь;

Ось блок уже здавен дармує без пожитку,

Від каганця весь сажею узявсь.

Ой, краще б я малий цей спадок згайнував,

Аніж тепер під ним, згинаючись, впрівати!

Що від батьків у спадок ти дістав,

Тим користуйсь, щоб дійсно посідати.

Що без пожитку нам —

то тягар зайвих справ,

А користь вся у тім, що хвиля може дати.

Та що там із кутка так вабить, ловить очі?

Чи в пляшечці тій криється магніт?

Ясніє любо так, мов в лісі серед ночі

Проміння місячне, пробивши хащу віт.

Привіт тобі, фіале мій єдиний,

Утілення умілості людини,

Побожно я на стіл тебе здійму.

Вмістилище лагідних струй дрімотних,

Виталище витворних сил мертвотних,

Вслужи як слід господарю свойму.

Дивлюсь на тебе — і страждання глухне,

Візьмусь за тебе — поривання вщухне,

Вгамується в душі бажань прибій;

До ніг мені безкрає, світле море

Простелеться, мов дзеркало, прозоре,

І вдалині засяє день новий.

Ось близиться вогненна колісниця

На легких крилах! Вже готовий я

Новим шляхом в ефірний безмір звиться

До вищих сфер, де чистий чин сія.

Божиста розкіш, вічне раювання!

Чи ж варт його така гробача слизь?

Так, від земного сонця без вагання,

Без жалкування відвернись!..

Дерзни вступити самохіть до брами,

Якої всяк уникнути б волів;

Ти мусиш зараз довести ділами,

Що честь людей — не менш, як міць богів;

Перед хмурним проваллям не дрижати,

Що в нім фантазія до мук нас прирекла,

До того входу прямувати,

Що поза ним пекельний вир пала;

На крок рішучий мужності здобутись,

Хоч би й судилося в ніщо там обернутись.

Іди ж сюди, мій кубку кришталевий;

Залежався ти в цьому футляреві,

Давно вже я про тебе й не гадав!

Ти вигравав ще на дідівських святах

І звеселяв гостей понуркуватих,

Коли між них ти за столом кружляв.

Твій штучний карб аж очі в себе брав:

Усі той карб у віршах толкували,

А потім враз свій трунок випивали, —

Я не забув і досі тих забав…

Та не мінятимусь з сусідами тобою,

Не мудруватиму над хитрою різьбою,

Бо іншого пиття собі надбав.

В тобі ж темніє сік п’янкий, фатальний,

Що я обрав на цей бенкет прощальний;

В останній раз, самотній і печальний,

Вітаю ранок я, що тайно засвітав!

(Підносить келиха до вуст. Чути дзвони й хоровий спів).

Хор ангелів

Христос воскрес!

Мир вам, оплутані

Згубними, лютими,

Грішними путами,

Мир вам з небес!

Фауст

Що за гомін, що за світлий дзвін

Від уст відводить чашу ненадпиту?

То дзвонів гук; чи не вістує він

День Великодній змученому світу?

Ви, хори, почали уже той втішний спів,

Що в воскресіння ніч з уст ангелів бринів

Потвердженням Нового Заповіту?

Хор жінок

Миром пашистим

Ми полили Його,

Саваном чистим

Ми повили Його;

В гріб положили

Тіло Його святе…

Як же з могили

Зник ти, Христе?

Хор ангелів

Христос воскрес!

Радуйтесь, смирнії,

Серцем покірнії,

В іспитах вірнії, —

Ви спасетесь!

Фауст

Небесна вість любові й миру,

За чим прийшла в оселю сіру?

Лети туди, де є лагідні почуття.

Я чую вість, але утратив віру.

А чудо — віри вкохане дитя.

У сфери ті, відкіль той спів лунає,

Мені заказано політ;

Та рідний був той дзвін мені з малечих літ,

І знов мене він до життя вертає.

Колись, було, в суботній тишині

Небес цілунок мариться мені,

І чудо чується у дзвоні, тайни повнім,

І я горю в екстазі молитовнім;

І йду, було, у поле, в ліс,

У тузі солодко-бентежній,

І розливаюсь морем сліз,

І світ встає в мені безмежний!

Так згадую я час дитячих забавок

І щастя свят весни, свобідне і безкрає,

І спогад любий цей мене вже не пускає

Зробить останній, грізний крок.

Дзвеніть, бриніть, пісні, ясні, як мрія!

Сльоза біжить… О земле, знову твій я!

Хор учнів

Землю покинув Він,

Вставши із тліні,

Вгору полинув Він

В слави промінні.

Він внебесах ясних,

Там Йому стать, радіть;

Ми ж на путях земних,

Тут нам страждать, терпіть.

Ти нас залишив,

Вчителю, ми скорбим:

Ти нас не втішив

Щастям Твоїм!

Хор ангелів

Христос воскрес,

Смертію смерть зборов!

Вільний від зла оков,

Рад мир увесь!

Хто Його чтитиме

Тим, що чинитиме:

Ближніх любитиме,

Благо творитиме,

Тайну віститиме, —

З тим буде Божий Син,

З тим буде Він!

За міською брамою

Юрби людей, що вийшли гуляти за місто.

Гурт підмайстрів

Із нами хочете? Ходім!

Другий гурт

Та ні, ми йдем в Стрілецький дім.

Перші

А ми до млину водяного.

Один підмайстер

Я раджу вам до Доброї Води.

Другий

Коли ж негарна там дорога!

Другий гурт

А ти?

Третій

Куди вони, і я туди.

Четвертий

Ходім у слободу, там гулянки на диво,

Дівчата гарні, і незгірше пиво,

І хлопці б’ючі, хоч куди.

П’ятий

Диви, яка палка натура!

Чи втретє засвербіла шкура?

Ти не заманиш більш мене туди.

Наймичка

Ні, ні, пусти, я маю бути в місті.

Друга

Та він десь тут, ходім до тих осокорин.

Перша

Мені нема з того користі,

Бо ж горнеться до тебе він,

З тобою тільки і танцює…

Мене те щастя не хвилює!

Друга

Та він там буде не один,

Казав, що прийде і блондин.

Школяр

Глянь, пане-брате! Ну й дівульки!

Гайда слідом, підчепим хто яку.

Хмільного пива дзбан,

Кріпкий тютюн до люльки

Та дівка при боку — оце нам до смаку.

Дівчина-городянка

Нівроку, хлопці дженджуристі,

Та легковажні, просто жах:

Де б погулять в пристойнім товаристві —

Так ні, побігли по дівках.

Другий школяр

(до першого)

Стривай, ще дві ідуть за нами,

Дівчата ладні, чепурні;

Одна — моя сусідка саме,

І страх до любості мені.

Дивись, як ніжками дрібочуть,

Напевно, нас догнати хочуть.

Перший

Ні, пане-брате! Що нам чепурні!

Біжім, не даймо зникнуть дичині.

Ті рученьки, що в будень працю люблять,

В недільний день найкраще приголублять.

Міщанин

Ні, новий бургомістр не радує мене,

Як на посаду став, так зразу кирпу гне!

А місту з цього мало послуг, —

Що день, то гірше справи йдуть,

Що час, то збільшується послух,

Що раз, то більше з нас деруть.

Старець-лірник

(співає)

Пани кохані, любі пані,

Мої рум’яні, пишно вбрані

Учуйте голос слізний мій,

Запоможіть в нужді гіркій!

Нехай недарма буду грати!

Блаженний той, хто може дати…

Хай ради празника і ми

Повеселимся між людьми.

Другий міщанин

Люблю я над усе в неділю а чи в свято

Послухати про війни та бої;

В Туреччині, — десь є такі краї, —

Народи ріжуться завзято.

Стоїш собі із кухлем край вікна,

А по ріці човни проходять рівномірно;

Так весело святковий день мина,

І йдеш додому тихо й мирно.

Третій міщанин

Еге ж, сусіде, й я за те,

Хай б’ються там собі на лихо,

Хай світ перевертом іде,

Аби у нас було все тихо.

Стара баба

(до дівчат-городянок)

Дівчатонька! Ой любий маків цвіт!

У вас не закохатись годі!

Бабуся стане вам в пригоді —

Чи ворожить, чи вилити пристріт.

Дівчина-городянка

Не йди, Агато, до старої відьми,

Не станем тут із нею говорить ми;

Та, знаєш, в неї в новорічну ніч

Я судженого бачила навіч.

Друга

Та і мені вона гадала,

Його в кришталі показала:

Військовий, смілий, гарний на виду, —

Шукаю скрізь його, та хтозна, чи знайду.

Солдати

Кріпкії замки —

Мури зубчасті,

Пишні дівчата,

Ще й гордуваті —

Здобич солдата!

Красна в нас плата

За сміливий труд!

Завше ми радо

Йдем за трубою,

Як до утіхи,

Так і до бою.

Любо нам жити,

Мило нам битись,

Замки й дівчата

Мусять скоритись.

Красна в нас плата

За сміливий труд!

Візьмуть солдати

Й далі ідуть.

Фауст і Вагнер.

Фауст

Від криги звільнив закуті хвилі

Ясної весни животворний зір;

Полів зеленіє весела шир;

Стара зима у люті безсилій

Втекла до схову суворих гір

І посилає подеколи звідти

Зернистого снігу спізнілу стягу,

Що зникне вмить на зеленім лугу,

Бо білого сонце не хоче терпіти;

Всюди буяє ріст і цвітіння,

Все одягає барвне одіння,

І як немає квіток ще тут,

То їх замінює вбраний люд.

З гірки цієї обернися

І на місто подивися:

Як із темрявих воріт

Весело висипав люд, мов цвіт.

Сонце всіх їх радо віта:

Це ж бо день воскресіння Христа,

Та й самі вони з мертвих встали,

Вийшли з тісних, ядушних домів,

Кинули темні горища й підвали,

Стіни гнітючі майстерень, цехів,

Вирвались з вулиць щемких оков,

Із святобливого смерку церков —

Вийшли всі до світла ясного!

Глянь-бо, глянь, народу якого

Розійшлось по садах, по полях,

А ріка тече розлого,

Вся в веселих, рухливих човнах.

Од берега, до краю повен,

Одчалює останній човен;

Навіть з далекої гори

Убрань мигочуть кольори…

А он — селян святкові зграї,

Тут люди раді, як у раї,

І скрізь один лунає крик:

Ось тут я справді чоловік!

Вагнер

Шановний докторе, із вами

Приємно й корисно пройтись;

А сам би я не зміг гулять між мугирями,

Бо грубості я не виношу скрізь.

Цей крик і зик, скрипки, скраклі

Для мене зроду ненависні:

Так репетують, мов їх гонять духи злі,

І це в них гра, і це в них пісня!

Селяни

(танцюють і співають під липами)

Ой пастушок прибравсь в танок,

На жупанку — стрічок, квіток —

Як мак той, процвітає…

Під липою гульня вже йде,

І всі танцюють, аж гуде —

Гей, гоп! Гей, гуп!

То по-топ! Тупу-туп!

Ще й скрипка витинає.

Ось пастушок прискорив крок,

Та шусть в гурток, та до дівок,

І вже одну штовхає…

Та обертається мерщій:

“Агій, дурний, який швидкий —

Гей, гоп! Гей, гуп!

То по-топ! Тупу-туп!

Звичаю мов не знає!”

Та пастушок її в кружок,

Направо стриб, наліво скок —

Плахіття тільки має!

Розчервонілись — аж горять,

Втомились — сіли спочивать,

Гей, гоп! Гей, гуп!

То по-топ! Тупу-туп!

Він дівку підмовляє.

“Ой пастушок, голубчичок!

Слова ж твої, як той медок,

А не зведеш, буває?”

А він її у гай веде,

З-під липи ж їм танець гуде —

Гей, гоп! Гей, гуп!

То по-топ! Тупу-туп!

Ще й скрипка витинає…

Старий селянин

А, пане докторе, гаразд,

Що й ви між нас у день оцей:

Такий учений чоловік,

А не цураєтесь людей!

За це ж найкращий кухоль вам,

Хоч покуштуйте наших вин, —

Пиття вам згагу прожене;

І, скільки в кухлі є краплин,

Бажаю я, щоб стільки днів

Вам Бог до віку приложив.

Фауст

За ласку дяку віддаю

І за здоров’я ваше п’ю.

Народ обступає їх колом.

Старий селянин

Еге ж, гаразд, що ви до нас

У цей веселий день прийшли;

Та ви і в інший, гірший час

До нас прихильними були.

Чимало є між нас таких,

Що ваш покійний панотець

Одзволив з пазурів чуми,

Поклавши пошесті кінець.

А ви, ще парубком, із ним

З села ходили до села

Між хворих, чумних мертвяків —

Не брала вас недуга зла.

Випробувань скінчився час:

Спасителя Спаситель спас.

Усі

Хай Бог пошле вам довгий вік,

Учений муж, наш рятівник!

Фауст

Моліть Того, хто боре зле,

Спасати вчить, спасіння шле.

(Іде з Вагнером далі).

Вагнер

Народна шана, о великий муже,

Тебе, напевне, схвилювала дуже.

Щасливий той, хто весь свій хист

Оберне на таку користь!

Показує на тебе батько сину,

Юрба навкруг хвилює без упину,

Застиг скрипаль і танцюрист.

Ти йдеш, і всі стоять рядами,

Шапкуючи, прохід дають:

Ще мить — і всі навколішки впадуть,

Немов перед Священними Дарами!

Фауст

Пройдім туди ще декілька ступнів

Та й сядемо на камені спочити.

Не раз я тут у роздумі сидів,

Від молитов і посту хоровитий,

І, уповавши на Творця,

Ридав, зітхав, ламав я руки,

Благав страшній чумі кінця,

Визволу від тяжкої муки.

Хвала юрби звучить мені як глум,

І скільки вже я передумав дум

Про те, що ми, невдахи бідні,

І батько, й син — похвал не гідні!

Мій батько, чесний, скромний трудівник,

Над тайнами природи бивсь весь вік

Ретельно, ревно і невтомно,

Але якось головоломно.

У чорній кухні він сидів,

Замкнувшись із гуртком адептів,

І там за безліччю рецептів

Чудовий еліксир варив.

З негідних речовин червоний лев вчинявся,

Що потім в літеплі з лілеєю вінчався,

А згодом їх обох ганяв огонь палкий

На шлюбне таїнство з покою у покій.

І в склянці ось, блискучіша над перли,

З’являлася цариця молода;

Такий у нас був лік; а хворі мерли й мерли,

Чи вижив хто — питать шкода,

Із цим-то варивом пекельним,

Ще гірше од чуми смертельним,

Ми гори й доли ці пройшли.

Десяткам тисяч жертв таке дання давав я,

Вони погинули, а я доживсь безслав’я —

Убивцям чую похвали.

Вагнер

Навіщо вам про те журитись?

Хіба ж не досить нам трудитись

Ретельно й чесно, так, як нас

Учили вчителі в свій час?

Коли ти хлопцем батька поважаєш,

Його науку радо приймеш ти;

Коли ти мужем скарб той умножаєш,

То син твій зможе більше досягти.

Фауст

Блаженний той, хто ще надію має

На світ зірнуть із цього моря тьми!

Бо треба нам, чого не знаєм ми,

Що знаємо — з того пуття немає.

Та годі, годі сумувать

Такої гарної години!

Поглянь, як в сяєві прощальному блищать

Окучерявлені хатини…

Заходить сонце; гасне день у нас;

Десь інший край ще оживить та сила.

Коли б дались мені могутні крила,

Летів би я за сонцем повсякчас,

Глядів би я на світ просторий

У променистім сповитті,

На тихі падоли, на жевріючі гори,

На сріберні струмки і ріки золоті…

Ні дикі урвища, ні темряві ізвори

Мене б у льоті не могли спинить,

І ось уже внизу леліє море,

Ваблива, лагідна блакить…

Не видно вже Божистого світила,

А мрія знов у серці заясніла:

За ним, за ним летіти дню навстріч,

Лишаючи позаду себе ніч,

Над мною — небо, піді мною — хвилі…

Це мрія, сон, а день уже погас…

Чому лиш дух крилатий в нас,

Але тілесно ми безкрилі?

Та хто не марив, хто не снив

Злетіли високо-високо,

Почувши жайворонка спів,

Що його не догляне око,

Побачивши, як од землі

Орел шугає попід тучі,

Як понад море й гори-кручі

Летять додому журавлі?!

Вагнер

І я, було, частенько химерую,

Але в таких дурницях не смакую.

Набриднуть швидко всі поля й ліси;

Пташині крила — то мені до лиха;

Книжки, книжки читати — от де втіха,

Немає в світі кращої краси!

Вони скрашають вечори зимою

І зогрівають серце і думки,

А розгорну пергаменти шумкі —

То й небо те, здається, тут, зі мною.

Фауст

Тобі одна знайома путь,

А я — стою на роздоріжжі…

У мене в грудях дві душі живуть,

Між себе вкрай не схожі — і ворожі.

Одна впилась жаждиво в світ земний

І розкошує з ним в любовній млості,

А друга рветься в тузі огневій

У неба рідні високості.

О духи, духи, ви ж тут є,

Ширяєте між небом і землею,

Зійдіть до мене й силою своєю

Змініть, змініть життя моє!

Коли б плаща чарівного я мав,

Щоб він мене поніс у світ незнаний,

То я б його, щасливець незрівнянний,

І за царську порфіру не віддав.

Вагнер

Не викликай тих духів навісних,

Що в мареві над нами в’ються роєм:

Даремно людям ждать добра від них,

Вони приносять звідусюди зло їм.

Із півночі кусливі духи йдуть,

І зуби, й язики у них гостренні,

Зі сходу сонця нам вони засуху шлють,

Сухотами згризаючи легені,

Із півдня, із розпечених пустинь

Спекотою палючою діймають,

Із заходу не прохолодну тінь,

А зливу, як потоп, на ниви насилають.

Лиш позови — вони з’являються на клич,

Готові враз на згубу і на шкоду,

Та, хоч і ангельська в них річ,

Вони диявольського роду,

Але ходім! Уже зовсім стемніло,

Холодна мла полями залягла;

Кортить увечері до хатнього тепла!

Та що ж ти став і дивишся здуміло,

Мов поночі побачив дивне щось?

Фауст

Собака чорний он там по ріллі блукає.

Вагнер

Та бачу й я — нічого в тім немає.

Фауст

Ану пригляньсь, на що воно здалось?

Вагнер

То, мабуть, пудель, що шукає

Свого хазяїна сліди.

Фауст

А глянь, як він спіралями кружляє,

Зближаючись щораз до нас сюди!

За ним слідком у грі витворній

Мигочуть іскри голубі…

Вагнер

Та що це ти? Там просто пудель чорний,

А інше все примарилось тобі.

Фауст

Мені здається, ніби він проводить

Чаклунський круг навколо наших ніг.

Вагнер

Дивись, як сторожко й непевно

він підходить —

Замість хазяїна він двох чужих настиг.

Фауст

Все вужче коло, вже він близько!

Вагнер

Ну от, дивись, звичайне псисько,

Гарчить, то знітиться увесь,

Хвостом виляє — звісно, пес.

Фауст

До мене, цуцику! На, на!

Вагнер

Ця псина, бач, яка чудна!

Як станеш ти — й вона тут стане,

Гукнеш — одразу прибіжить,

Загубиш щось — то найде вмить,

Ціпка тобі з води дістане.

Фауст

Ти правду кажеш, духа тут нема;

В цьому собаці — виучка сама.

Вагнер

І мудреця, буває навіть,

Такий собака зацікавить;

Твоєї ласки сповна заслужив

Годованець веселих школярів.

Увіходять до міської брами.

Кабінет Фауста

Фауст увіходить з пуделем.

Фауст

Покинув я поля і луки,

Що у нічнім тумані сплять,

Ущухли в грудях люті муки,

І буйні пориви мовчать.

Душа стражденна просвітліла —

Благословен просвіток цей!

І знову в ній заговорила

Любов до Бога, до людей.

Спокійно, пуделю! Годі тобі вертіться!

Чом ти там на порозі гарчиш?

Ляж біля печі, треба зігріться…

Ось на подушку, та мовчи ж!

Кумедно кружляв і петляв чогось ти,

Як сюди ми йшли по дорозі крутій,

Тепер попав до мене в гості,

Так шануватися умій.

Коли у келії смиренній

Знов світло лампи спалахне,

В моїй душі, добром натхненній,

Зринає видиво ясне.

Думки стають чіткі і стислі,

Надія лине в майбуття,

І знову, знов я зношу мислі

До потайних джерел життя.

Та цить же, пуделю! Твоє завивання

Не гармонує зі звуками тими,

Що душу сповняють думками святими.

Таж нам відоме людське глузування

З високого всього,

З того, що в ньому не тямлять нічого;

Осміюють вони прекрасне все;

І ти туди ж, за ними, псе!

Та лихо мені! Я знову нудьгую,

В душі задоволення більше не чую…

Чом так швидко криниця висихає,

А мене знов спрага змагає?

Не раз таке було зі мною…

Та з цим ще можна позмагатись:

Нам треба вірою пройнятись,

Премудрістю понадземною,

Нам тільки Відкриття з’ясує світ.

Відкрию Новий Заповіт,

Відкрию текст прадавній знову,

Заглиблю в нього пильний зір

І цей священний первотвір

Перекладу на милу рідну мову.

(Розгортає книгу і лаштується перекладати).

Написано: “Було в почині Слово!”[24]

А може, переклав я зразу помилково?

Зависоко так слово цінувать!

Інакше треба зміркувать,

Так внутрішнє чуття мені говорить.

Написано: “Була в почині Мисль!”

Цей перший вірш як слід осмисль,

Бо ще перо біди тобі натворить.

Хіба ж то мисль і світ і нас створила?

А може, так: “Була в почині Сила!”

Пишу — і сумнів душу огорнув:

Я, мабуть, знову суті не збагнув…

Та світ свінув — не зрадила надія,

І я пишу: “Була в почині Дія!”

Коли ти хочеш тут сидіти,

Пуделю, то годі вити

І скавуліти!

Мені в роботі заважаєш,

Господаря так зневажаєш!

Хоч мені з кімнати

Прийдеться тікати,

Хоч гостю покажу поріг:

Біжи туди, звідкіль прибіг!

Та що це? Що я бачу?

Чи я притомність трачу?

Чи це не сон, чи не мара?

Собаку щось мов розпира —

Росте, росте, як та гора,

Втрачає подобу собачу!

Так ось кого я пригостив!

Немов страшенний бегемот,

Він блимнув оком, роззявив рот.

Ну що ж! Бог милостив!

Пекельне кодло розженем

Ми Соломоновим ключем!

Духи

(в коридорі)

Одного уже зловили —

Обережно, браття миле!

Як в капкан хитрий лис,

Втрапив в пастку хижий біс.

Тільки глядіть!

Підлетіть та заграйте,

Все змішайте,

І звільніть його, звільніть!

Якщо ми зможем —

Йому допоможем;

Він нашій породі

Теж стане в пригоді.

Фауст

Я звіра чарами зв’яжу,

Замову Чотирьох скажу:

Саламандро, блищи,

Ундіно, течи,

Сільфідо, подуй,

Кобольде, працюй!

Той, хто не знає,

Що в кожній стихії

Силу становить —

Той не здолає

Добрі й лихії

Духи замовить.

В огні розвійся,

Саламандро!

В воді розлийся,

Ундіно!

Блисни в повітрі промінно,

Сільфідо!

Дай дому поміч незмінно,

Incubus! Incubus!

Вийди, я тебе не боюсь!

Ось всі чотири —

Нема їх в звірі…

Лежить і вищиривсь, бридкий;

Його не зрушив поклик мій!

Та ще я нову

Вживу замову.

Ти, може статься,

Пекельного роду?

Глянь на цей знак!

Його бояться

Всі ваші зроду.

Чому ж це ти наїживсь так?

Виплід триклятий!

Вмієш читати

Ім’я Несказанного,

Чудом зачатого,

За нас розп’ятого,

В віках осіянного?

Де ж він? За піччю он,

І вже вироста, як слон,

Заповнює весь покій,

Хоче узятись туманом…

Спускайся униз мерщій!

Падай ниць перед паном!

Бачиш, мої не марнії погрози,

Спалять тебе святії грози!

Не змушуй же

Вогонь троїстий лити!

Не змушуй же

Щонайсильніших чар ужити!

Мефістофель

(виступає, коли туман розійшовся, з-за печі в одязі мандрованого схоласта)

Що тут за шум? Чим зможу вам служити?

Фауст

Так ось хто в пуделі сидів!

Мандрований схоласт! Оце так насмішив!

Мефістофель

Вітаю вас, великовчений муже!

Од ваших чарів впрів я дуже.

Фауст

Як звешся ти?

Мефістофель

Як дивно запит цей

Від того чуть, хто зневажає слово

Й, не звикши мислить поверхово,

Зглибляє дійсну суть речей.

Фауст

Таких, як ти, відома суть —

Аж світиться крізь покрив назви;

Пізнаєтесь усюди враз ви,

Коли “лихими” вас “спокусниками” звуть.

Ну, добре, хто ж ти є?

Мефістофель

Я — тої сили часть,

Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого.[25]

Фауст

Це загадка! Розгадку ж хто подасть?

Мефістофель

Я — заперечення усього!

Бо всяка річ, що постає,

Кінець кінцем нічим стає,

І жодна річ буття не гідна.

А все, що ви звете гріхом,

Чи згубою, чи просто злом, —

Ото моя стихія рідна.

Фауст

Ти кажеш, що ти — часть,

а сам з’явивсь цілком.

Мефістофель

Мені чужа зарозумілість.

Це ж тільки ви з своїм дурним світком

Себе вважаєте за цілість.

Я ж — часть од часті лиш,

що перше всім була,

Частинка тої тьми, що світло привела,

Те світло гордеє, що хочеться йому

З одвічних володінь прогнати матір тьму.

Та це йому не вдасться — шкода сил,

Воно навік приковане до тіл:

Од тіл тече, в тілах лише прекрасне,

Тілами лиш спиняється в ході,

А згинуть ті тіла — тоді

Й воно разом з тілами згасне.

Фауст

А, ось до чого ти згодивсь!

Велике знищить — неспромога,

Так ти з маленьким заходивсь.

Мефістофель

Та й тут непевна перемога!

Цей світ, оце нікчемне Щось,

Проти Ніщо мов затялось;

На всякі способи я брався,

А все удачі не діждався:

Проти пожеж, потопів, бур

Земля стоїть собі, як мур!

Людське й звірине кодло теж набридло:

Як можна так поводитися підло?

Вже я їх бив, губив — і знов,

Дивись, шумує свіжа кров.

І скрізь таке, хоч бийся в груди —

В землі, в воді, в повітрі, — всюди

Мільйони родяться життів,

В теплі і в холоді, в сирому і в сухому…

Остався б я, напевне, ні при чому,

Коли б огонь служить не захотів.

Фауст

На всеблагу творящу силу,

Підступний, ниций, хижий біс,

Ти руку смертно-зледенілу

Даремно, грозячи, підніс.

До чогось іншого б узявся,

Потворний дух, поріддя тьми!

Мефістофель

Та я вже й сам був поривався;

Про це ще поговорим ми.

А зараз можна мені вийти?

Фауст

Чому ж не можна? Ну й чудний ти!

Тепер уже знайомі ми:

Заходь до мене, як захочеш,

Вікном — вікном, дверми — дверми,

Та й через комин ти проскочиш.

Мефістофель

Та так-то так! А звідси вийти як?

Завадою постане під ногами

Біля порога тайний знак.

Фауст

А! Ти злякався пентаграми,[26]

Що має силу над чортами?

Пекельнику, як ти сюди пробравсь?

І як це дух такий попавсь?

Мефістофель

А придивись до неї пильно, —

Вона накреслена нещільно:

Не вийшов трохи крайній кут.

Фауст

Випадок добре постарався!

Так ти тепер в неволі тут?

Оце не ждав, не сподівався!

Мефістофель

Коли сюди я вскочив псом,

Я не помітив знаку того, —

І чорту вийти вже незмога.

Фауст

А чом не вилізти вікном?

Мефістофель

Та звичка в нас така вже здавна повелась:

Чортам і привидам скрізь вхід без перепони,

Але кудою вліз, тудою і вилазь.

Фауст

То в пеклі теж свої закони?

Чудова річ! То з вами можна й пакт

Надійний підписати, безумовно?

Мефістофель

Як хто формальний укладе контракт,

Обіцяне завжди одержить сповна.

Колись питання це складне

Ми обговорим неодмінно.

Ну, а тепер пусти мене,

Прошу тебе, прошу уклінно.

Фауст

Та ще хвилиночку пожди,

Скажи мені хорошу казку!

Мефістофель

Та це ми встигнемо завжди.

Пусти мене, зроби цю ласку!

Фауст

Чи я шукав тебе, скажи?

Ти ж сам попавсь мені на щастя.

Хто чорта вловить, то держи,

Хтозна, чи ще коли впіймати вдасться.

Мефістофель

Гаразд, на все я пристаю,

Як хочеш, я лишусь з тобою,

Але дозволь фантазію твою

Потішити мого мистецтва грою.

Фауст

Роби що хоч, але гляди,

Щоб не було в тій грі нуди.

Мефістофель

Твої чуття за цю часину

Зазнають більше втіх, мій сину,

Ніж в цілий рік сіреньких днів.

Ти вбачиш любосну картину,

Ти вчуєш духів ніжний спів, —

І це не буде лиш маною:

Відчуєш ти амброзій пах

І смак нектару на устах,

Торкнешся щастя ти рукою.

А збори скорі будуть в нас:

Весь гурт наш тут; почнімо враз!

Духи

Щезніть, зникайте,

Темні склепіння!

Дивно привітне,

Ніжно-блакитне

Небо, сіяй!

Геть розпливайтесь,

Чорнії тучі,

Ви ж розгоряйтесь,

Зорі блискучі,

Сонце, заграй!

Діти небесні —

Духи чудесні,

Ласку несучи,

Тут пролітають,

Трепет жагучий

Скрізь викликають;

Звинні їх тіні

В барв мерехтінні

Землю вкривають

Там, де в альтанах

Пари коханих

В пристраснім млінні

Душі зливають.

Зелено пишні

Лози буяють,

Грона розкішні

Тяжко звисають,

І винотоки

Винні потоки,

Пінні й шумливі,

З них вигнітають.

В радісній зливі

З гір, маєм критих,

По самоцвітах

Струмні ті ллються,

Поки зійдуться

В ріки глибокі,

Плеса широкі.

Любить там птиця

Солодко впиться

Й далі помчати

Десь на чудовий

Острів казковий

Сонце стрічати.

Чуєш, у лузі

Спів там лунає?

Бачиш, у крузі

Танець буяє?

Всюди тут воля,

Всім тут роздолля:

Ті поп’ялися

По верховині,

Ті розплилися

В озера сині,

Інший ширяє

В небо безкрає,

В далі прозорі,

Звідки ллють зорі

Щастя жагу.

Мефістофель

Заснув! Гаразд, мої хлоп’ята чулі!

Чудово ви співали люлі-люлі;

За цей концерт я не лишусь в боргу.

Він думав, що мені звідсіль уже не вийти!

Ще більш його маною оповийте,

Ще глибш його занурте в море мар!

Мені ж тепер пацюк на визвіл прийде,

Розбить накреслений цей чар.

От і пацюк вродивсь одразу —

Шмигнув до ніг і жде наказу.

Володар всіх щурів, мишей,

Жаб, мух, комах, блощиць, вошей

Тобі наказує підлізти

І на порозі знак прогризти

Там, де оливи він полив, —

За діло ж, ну, без зайвих слів!

Он закрутка чаклунська, бачиш, скраю?

Я через неї тут сидіти маю;

Гризни! Ще раз, і всьому край! —

Ну, Фаусте, спи і поки що бувай!

Фауст

(прокинувся)

Це що ж, я знов в оману дався?

Знов духів рій без сліду зник,

Почезла чортова мана вся,

Та й пудель теж кудись утік!

Кабінет Фауста

Фауст і Мефістофель.

Фауст

Хто там? Заходь! Чи ж мук іще не досить?

Мефістофель

Це я.

Фауст

Заходь!

Мефістофель

Хто хоче, тричі просить.

Фауст

Заходь же!

Мефістофель

От за це люблю;

Дійдем до злагоди ми духом.

Дивись, яким прийшов я зухом:

В червець убрався, в блаватас,

Плащем обвинувся єдвабним,[27]

Вдяг капелюх з пером привабним

Ще й шпагу замашну припас.

Послухай дружньої поради,

Вдягни й собі такі наряди,

Покинь нікчемні заняття, —

Узнаєш, що таке життя.

Фауст

Шкода мені у шати ті вбиратись,

Турбот життя й на них лежить печать.

Я застарий, щоб тільки гратись,

Замолодий, щоб не бажать.

Чого ж мені од світу ждати?

І що той світ спроможний дати?

Страждай, терпи! Терпи, страждай! —

Цей спів я чую щохвилини,

І щогодини, і щоднини

Усе життя — із краю в край.

Прокинувся уранці — і тривога,

Печаль гірка мене уже тіснить,

Що весь цей день не дасть мені здійснить

Ні одного бажання, ні одного…

Найменший проблиск щастя враз

Від злої критики погасне,

Зникає видиво прекрасне

За тисяччю гидких гримас…

Нічною зрадною добою

Я в ліжко з острахом іду —

І тут мені нема спокою

Од снів, що сняться на біду.

А Бог той, що живе в мені

І сили збуджує духовні,

Громадить їх бентежно в глибині,

Та вийти не дає назовні.

Онавіснів мені тягар буття —

Я кличу смерть, ненавиджу життя.

Мефістофель

Та хто ж бажає смерті прибуття?

Фауст

Блаженний той, кому у сяйві слави

Вона чоло у лавр зав’є кривавий,

Кого знайде серед гулянки

В обіймах дівчини-коханки.

Чому не вмер я в захваті в ту мить,

Як Дух Землі мені явився!

Мефістофель

І все-таки якогось трунку спить

Ти тої ночі не рішився.

Фауст

Як бачиться, ти любиш шпигувать.

Мефістофель

Хоч не всевіда я, а дещо можу знать.

Фауст

Тоді від пориву страшного

Спинив мене знайомий спів,

І спомин днів дитинства мого

Іще раз душу обманив…

Клену ж я все, що нас тримає

В тенетах марев і оман,

Клену я все, що нам скрашає

Життя земного тужний бран!

Прокльон бучному гордуванню,

Що дух ним сам себе п’янить,

Прокльон людському сліпуванню,

Що нас обманює щомить!

Прокльон вам, мрії славолюбні,

Бажання ввічнити ім’я,

Прокльон вам, пута злудні, згубні —

Робота, влада і сім’я!

Прокляття золоту, мамоні,

Що завдає нам тьму турбот

Або колише нас на лоні

Розкошолюбних насолод!

Я шлю прокльон любові щирій,

Смачному соку виногрон,

Я шлю прокльон надії, вірі,

Й терпінню надто шлю прокльон!

Хор духів

(незримо)

Жаль! Жаль!

Розбив ти його,

Прекрасний світ,

Ударом руки —

Розбив на друзки!

То вчинок півбога!

Ми зносим

Уламки у вічне Нічого,

Голосим

По загинулій красі.

Сильніший,

Як земнородні всі,

Пишніший

Світ побудуй,

Побудуй його в серці своїм!

І прямуй

Шляхом новим

З духом ясним,

І чарівніший

Спів наш почуй!

Мефістофель

Мої малята

Мудрі до ката.

Чуєш, як до втіх і дії

Радять, мов старії?

Звуть тебе в світи

З цеї самоти,

Що від неї кров німіє,

Розум туманіє.

Кинь панькатись із вічною журбою,

Що круком серце рве тобі з грудей.

Відчуєш ти, оточений юрбою,

Що й ти людина між людей.

Не хочу я, правда, рівнять

Тебе до того наброду.

Я сам не великого роду;

Але, коли схочеш пристать

До мене в життєвій дорозі,

То буду тобі по змозі

Товаришем вірним,

Слугою покірним,

А хочеш — і псом,

Безмежно відданим рабом.

Фауст

Якої ж ти від мене хочеш плати?

Мефістофель

Того часу ще досить довго ждати.

Фауст

Ні, ні! Ти, чорте, егоїст,

І так не зробиш, Бога ради,

Комусь другому щось в користь.

Кажи, якої хочеш плати,

А то не буду і наймати.

Мефістофель

Я маю тут тобі у всім служить,

Скоряючись завжди твойому слову.

Коли ж ми там зустрінемося знову —

Ти мусиш те ж мені робить.

Фауст

Що буде там — мене це не обходить.

Ти можеш світ якийсь новий виводить,

Коли зруйнуєш той, що є.

На цій землі я радістю втішаюсь,

Під небом цим я муками караюсь,

І аж тоді, як з ними попрощаюсь,

Нехай що хоче настає.

І не бере мене цікавість

Спізнати той інакший світ,

Чи є і там любов, ненависть,

Чи є і там і верх, і спід.

Мефістофель

Та, якщо так, тобі немає риску.

Угодьмося. Лиш дай мені підписку,

Я дам тобі таке, чого повік

Іще не бачив чоловік.

Фауст

Що хочеш ти, нещасний чорте, дати?

Чи можеш ти стремління ті узнати,

Що їх плекає дух людський?

Є в тебе їжа — в ній нема поживи;

Є в тебе злото — та воно рухливе,

Із рук виприскує як стій;

Покажеш гру — в ній виграть неможливо,

Даси коханку — а вона, зрадлива,

З моїх обіймів іншому морга;

Є в тебе честь і слава дорога —

Мов метеор, вона щезає;

У тебе плід зеленим зогниває,

А дерево лиш мить одну цвіте.

Мефістофель

Така вимога біса не злякає,

Я можу дать тобі все те.

Та, друже мій, колись і щось хороше

Утішити в спокої прийде нас.

Фауст

Коли, вспокоєний, впаду на ліні ложе,

То буде мій останній час!

Коли тобі, лукавче, вдасться

Мене собою вдовольнить,

Коли знайду в розкошах щастя, —

Нехай загину я в ту мить!

Ідем в заклад?

Мефістофель

Ідем!

Фауст

Дай руку, переб’єм!

Як буду змушений гукнути:

“Спинися, мить! Прекрасна ти!” —

Тоді закуй мене у пута,

Тоді я рад на згубу йти.

Тоді хай дзвін на вмерле дзвонить,

Тоді хай послух твій мине,

Годинник стане, стрілку зронить,

І безвік поглине мене.

Мефістофель

Зміркуй як слід! Ми все затямим, друже!

Фауст

На це ти маєш всі права.

Що я кажу — то не пусті слова.

Як буде так — я раб тобі, злий душе,

Тобі чи ще кому — байдуже.

Мефістофель

Сьогодні ж, пане докторе, в обід

Я до своєї служби приступаю.

Але — життям і смертю заклинаю —

Розписку дай, щоб все було як слід.

Фауст

Навіщо ця формальність дріб’язкова?

Не знаєш ти, що ми додержуємо слова?

Тобі не вистачить хіба,

Що слово дам несхибне, поки віку?

Весь світ тече, хисткий без міри і без ліку,

Мене ж затримає клятьба?

Хоч, може, це й химера все —

Але душа її приймає.

Блаженний той, хто вірність в серці має,

Він без жалю все в жертву їй несе.

А звій пергамену, і підпис, і печатка

Лякає всіх, як хижий василіск;

Там слово мертве од початку,

Там владу мають шкура й віск.

Скажи ж мені, що треба взяти:

Мідь? Мармур? Шкуру? Папірець?

Різець, перо чи олівець?

Як бачиш, вибір пребагатий!

Мефістофель

Уже засипав, як з лоток…

Навіщо стільки тої мови?

Бери абиякий листок,

А підписатися — вточи краплину крові.

Фауст

Ну що ж, і цей зроблю я крок,

Коли вже в вас такі умови.

Мефістофель

Кров, бачиш, своєрідний сік.

Фауст

Не бійсь, що я угоду цю порушу:

Мою нестримно пориває душу

До того, що тобі прирік.

Даремно я себе дурив:

Не більш од тебе я заважив.

Великий дух мене зневажив,

До тайн природи вхід закрив.

Тепер порвалась нитка мислі,

Науки стали мені ненависні.

Тепер у вирі чуттєвих втіх

Я пристрасті пломінь заспокою,

За чарівною пеленою

Набачусь див і чуд усіх.

Риньмося сміло в часу прибій,

В потік випадків і подій,

Нехай і сміх, і плач,

І щастя, й біль невдач

Перехлюпуються, як хвилі рік:

Лиш в русі проявить себе чоловік.

Мефістофель

В нас не питай, де міра й край:

Всього досхочу, до жадоби.

Бери, хапай, що до вподоби,

І на здоров’я поживай.

Лиш не губись, держися сміло.

Фауст

Та зрозумій, не в насолодах діло.

В стражданнях радощі відчути я готов,

Утіху — в розпачі, в ненависті — любов.

Мій дух звільнивсь уже од пут науки,

Чутким зробивсь до будь-якого болю,

Вмістить в собі всі радощі і муки,

Все те, що людству випало на долю.

І глиб, і вись — все духом охоплю я,

І втіху, й біль — все в серце уберу я,

Щоб всім єством своїм з єством вселюдським злитись

І разом з ним у безвість провалитись.

Мефістофель

І я жую вже ряд тисячоліть

Той шмат черствий, мій друже милий!

Ніхто з людей, з колиски й до могили,

Старої закваски ніяк не міг стравить.

Повір мені, для себе сам

Бог сотворив цей світ як цілість;

Він в вічнім світлі сяє там,

Нам дав лиш пітьму, ну, а вам

І день і ніч послав як милість.

Фауст

Коли ж я хочу!

Мефістофель

Це воно!

Але… тут є “але” одно.

Мистецтво довге, вік короткий,

Ти б мусив знати це давно.

Нехай який-небудь поет солодкий,

У мріях смілий, у серці кроткий,

Для тебе аж у хмари зайде,

Найкращі якості там найде;

Ти будеш сміливий, як лев,

І, як сайгак, прудкий,

Як півдня син, яркий, палкий,

Як сіверяк, кріпкий.

І будеш ти зразком лицарства

І водночас верхом лукавства,

Зумієш пристрастю палати

І розраховано кохати.

Таку прояву високосну

Значу я знаком мікрокосму.

Фауст

Хто ж я такий, що досягти

Я мрії людськості не можу,

Якою душу я тривожу?

Мефістофель

Кінець кінцем, ти — тільки ти.[28]

З мільйонів кучерів дістань собі перуки,

На височеннії зопнися закаблуки,

Але й тоді ти будеш — ти.

Фауст

Не радує мене тих знань скарбниця,

Що я збирав на протязі років…

Я ніби й ріс — а добре придивиться,

То духом я ні крихти не зміцнів;

Не став я ні на волос вищий,

До безконечного не ближчий.

Мефістофель

Мій друже, дивишся на речі

Ти якось надто по-старечи;

Ні, треба діяти не так,

Поки в житті ми чуєм смак.

Кат знає! Руки, ноги маєш,

І голова, і зад — все є…

А те, чим вільно користаєш,

То, може, скажеш, не твоє?

Шестірку коней я впряжу,

Коли купити їх до змоги,

І, хоч людина, а біжу,

Як звір двадцятьчотириногий!

Мерщій покиньмо всі думки

І в світ пориньмо навпрямки!

Хто в мудрощі химернії заходить,

Той мов осел, невдаха-довговух,

Якого пустирем мара по колу водить,

Коли кругом хвилює пишний луг.

Фауст

З чого ж ми почнемо?

Мефістофель

Мерщій відціль біжім!

Та це ж катівня, а не дім!

Себе ти тут даремно душиш

І хлопчаків нещасних сушиш;

Нехай сусіда цим живе,

Товче, як знає, воду в ступі…

Чи тим малим ти скажеш щось нове?

Вони для того надто глупі.

Ось чуєш, вже один іде!

Фауст

Я не прийматиму нікого.

Мефістофель

Та бідний хлопець довго жде,

Невже ж і піде без нічого?

Стривай, цей плащ і шапочка оця

Мені якраз, здається, до лиця.

(Перевдягається)

На мене сміло покладайся,

Я хлопчику скажу два-три слівця,

А ти іди в дорогу вже ладнайся.

Фауст виходить.

Мефістофель

(у Фаустовій довгій одежі)

Зневаж лиш розум і знання —

Найвище людське надбання;

Хай дух олжі тебе охмарить,

Дивами злудними обмарить, —

Тоді робота нам легка…

Йому діставсь на долю дух бентежний,

Що мчить усе вперед, усе чогось шука,

Рвучись кудись в простір безмежний,

Од втіх земних він утіка.

Втягну ж його в життя розпусне,

У світ нікчемностей липкий,

Хай б’ється, борсається, грузне,

Нехай в ненаситі своїй

Жадливими устами дарма ловить

Примарну їжу і пиття, —

Коли б і не вдалось мені його підмовить,

То він би й сам пропав без вороття.

Увіходить учень.

Учень

У цьому місті я новак,

Сюди осміливсь завітати,

Щоб мужа вченого пізнати,

Якого тут шанує всяк.

Мефістофель

Вельми вдячний вам за цюю честь,

Та таких, як я, немало єсть.

Ви що, уже взялися за науку?

Учень

О, прийміть мене під вашу руку!

Я з щирим серцем сюди прийшов,

Є й грошенята, й свіжа кров.

Довго мене не пускала мати,

Та дуже хочу мудрість пізнати.

Мефістофель

Тоді на місці ви якраз.

Учень

Признатись, сумно якось у вас:

Усі ці мури, всі ці зали

Мені до серця не припали.

Мов нежива оселя ця —

Ані зела, ні деревця,

А як за парту я сідаю —

І слух, і зір, і ум втрачаю.

Мефістофель

Та тут у звичці діло все.

І немовля спочатку теж

Не дуже радо груди ссе,

А опісля — не одірвеш.

Отак і вам — науки груди

Щодня смачніше ссати буде.

Учень

Радніший я до тих грудей допасти,

Але ж навчіть, як шлях до них прокласти?

Мефістофель

Та ви скажіть мені вперед,

Який ви обрали факультет?

Учень

Я хочу справді вченим стати,

Усе знання умом обняти,

Пізнать життя землі і неба

І всіх речей збагнути суть.

Мефістофель

Ви стали враз на вірну путь;

Лиш розважатися не треба.

Учень

Візьмусь я щиро працювати,

Але хотілося б мені

Хоч трохи часом погуляти

У гарні святкові літні дні.

Мефістофель

Цінуйте час — він не стоїть на місці,

Зумійте з нього взять якмога більш користі,

А щоб як слід згострити ум,

Вступіть в Collegium logicum.

Там дух ваш добре намуштрують,

В іспанські чоботи озують,

Щоб він тягнувсь за кроком крок

Обачно по шляху думок,

А не збивавсь на манівці,

Як блудний вогник по луці.

Там вас навчатимуть щодня:

Не дій ніколи навмання,

Не так-то просто їсти й пить —

Все слід під “раз, два, три” робить.

Думки у нас фабрикують так,

Як складну тканину тче верстак:

Раз ступив — тисячі ниток,

Раз прибив — непомітно ллються,

Човники сюди-туди снуються,

В основу вплітаючи уток.

А тут філософ вже підходить

І що, йчого і як доводить:

Як перше так і друге так, —

То третє і четверте так;

Як першого й другого немає,

То третє й четверте відпадає.

І славлять повсюди його учні,

Та щось із них ткачі незручні.

А стане мудрець живе щось вивчати —

Заходиться з нього дух виганяти,

І от — всі частки в руках трима,

Та що по тих частках — зв’язку ж нема!

“Encheiresis naturae” це в хімії звуть,

Ті мудрощі темні самі себе б’ють.

Учень

Мені не все тут зрозуміло.

Мефістофель

Та далі краще піде діло,

Навчіться лиш редукувати

І вірно класифікувати.

Учень

Од цих речей я очманів:

У голові — мов сто млинів.

Мефістофель

А потім, щоб дійти мети,

Слід метафізику пройти.

Збагніть, зглибіть усе те в ній,

Чого не втямить глузд людський,

А як не все і збагнете —

Слова ж препишні є на те!

Та ви в цей перший рік занять

Повинні пильно працювать:

Щодня п’ять лекцій буде в вас;

З дзвінком завжди заходьте зразу в клас

Заздалегідь завчіть урок

З своїх книжок — рядок в рядок,

Побачите, що вчитель вчить

Достотно так, як там стоїть,

І все пишіть у зошит свій,

Мов то диктує Дух Святий.

Учень

Я розумію це чудово:

Не спи, у класі сидячи,

Усе записуй слово в слово,

Іди додому та й учи.

Мефістофель

То вибирайте ж факультет!

Учень

У правознавстві щось принади я не бачу.

Мефістофель

За це я вас не винувачу:

Наука права — то не мед.

Закон, права, правопорядок —

Все те прийшло до нас у спадок,

Передавалось, як лишай,

Із роду в рід, із краю в край.

Страждай, тому що ти нащадок:

Ум — безумом і злом добро стає,

А що у нас природне право є,

Про те нема ніде і згадок.

Учень

Тому, що досі думав сам,

У вас підтвердження знайшов я.

Чи не піти ж на богослов’я?

Мефістофель

Я б не хотів зле радить вам.

В науці тій обачним треба бути,

Щоб на слизьку дорогу не ступить.

Розлито стільки в ній таємної отрути,

Що трудно нам її од ліків одрізнить.

Найкраще й тут — одного лиш держіться

І на слова учителя кляніться,

Тоді вам прикростей не знать.

І взагалі, держіться слова,

І в храм пізнання путь готова.

Учень

Але ж до слів потрібно і понять!

Мефістофель

Авжеж, це так, міркуючи сумлінно;

Та де понять не стане, неодмінно

Словами слід їх підмінять.

Словами спорять на всі теми,

Словами творять всі системи,

Словам тим віри всі діймають,

Із слова букв не викидають.

Учень

Пробачте, я вам відбираю час,

Розпитуючи без упину,

Та хтів би я почуть од вас

Ще кілька слів про медицину.

Три роки швидко промайнуть,

А ще ж яка далека путь!

Та вже як хто покаже пальцем,

То ніби охітніше йти.

Мефістофель

(до себе)

Ну, мабуть, годі сухоти,

Явлюся знов, як чорт — зухвальцем.

(Вголос)

Дух медицини легко зрозуміть.

Великий і малий світ вивчити прийдеться,

А там — нехай усе ведеться,

Як Бог велить!

Тут нічого в премудрощах витать —

Не перевчиш усього і за вік;

Хто нагоду зумів піймать,

То тільки й чоловік.

А ви збудовані як треба,

Та й смілість би у вас найшлась, —

І як повірите ви в себе,

То й інші теж повірять в вас.

Займіться, раджу вам, жінками:

В них охи й ахи цілий вік;

Тих самих лік

Всі потребують хворі дами;

Не надто грубо лиш зайдіть —

І всі до вас попали в сіть.

На титул ваш усі повірить ладні,

Що рівних вам у вмілості нема,

І мацайте собі усі красоти знадні,

Що інший жде роками задарма.

Щупніть їй пульсик, як годиться,

Метніть їй зір при тім палкий,

Візьміть за стан її стрункий —

Чи не тісна, мов, шнуровиця?

Учень

Оце воно! Тут видно, що і де.

Мефістофель

Теорія завжди, мій друже, сіра,

А древо жизні — золоте.[29]

Учень

Немов крізь сон я слухаю все те.

За мудрі ради вам подяка щира;

Коли ж іще мене ви повчите?

Мефістофель

Я помогти готовий завше.

Учень

Я не піду од вас, не взявши

Хоч пари писаних рядків:

В альбом що-небудь я б просив.

Мефістофель

Гаразд!

(Пише й дає).

Учень

(читає)

Eritis sicut Deus, scientes bonum et malum.[30]

(З пошаною закриває альбома, вклоняється й виходить).

Мефістофель

Слухай цих слів та змії, тітки моєї, поради —

Будеш своїй богорівності

сам незабаром нерадий!

Фауст

(увіходить)

Куди ж ми підемо?

Мефістофель

Побудемо, де слід:

Оглянем перш малий, за ним великий світ.

Побачиш, буде до любові

Тобі цей курс наук чудовий.

Фауст

Задовга в мене борода,

І пустувать мені шкода.

Боюсь, що зробим кепську спробу,

Цей світ — не на мою подобу;

На людях нічусь я, малюсь,

Завжди соромлюсь і гублюсь.

Мефістофель

Нічого, друже мій, усе це згодом дасться,

У себе тільки вір, і ти доб’єшся щастя.

Фауст

А як же з дому нам піти?

Де тії коні, повіз, челядь?

Мефістофель

Та наші так: плаща лише простелять —

І пошуміли у світи!

У смілий цей політ з собою

Речей багато не бери;

Ми миттю злинем догори,

Ось тільки я дмухну югою —

Легенько скрізь летітиметься нам!

Поздоровляю вас з новим життям!

Авербахів склеп у Лейпцигу

Веселе товариство розважається.

Фрош

Ніхто не п’є, не веселиться.

Я покажу вам кислі лиця!

Завжди, бувало, горите,

А це, як мокрі, сидите!

Брандер

Себе вини! Бо й ти хороший теж:

Ні свинства, ні дурниці не сплетеш.

Фрош

(виливає йому на голову склянку вина)

На й те, і те!

Брандер

З свиней свиня!

Фрош

А ти не в’язни, як пеня!

Зібель

За двері геть! Не треба чвар!

Усяк лиш пий і пісню шквар:

Гей, гей-а-гей!

Альтмаєр

Ой пробі! Вати, вати!

Оглухну я, як будуть так співати.

Зібель

Як од склепінь луна іде,

То, значить, добре бас гуде.

Фрош

Отак! Кому ж не в лад,

того в три вирви гнать!

Ой тара-ляра-ля!

Альтмаєр

Ой тара-ляра-ля!

Фрош

Ну, можна починать.

(Співає)

І як воно іще стоїть,

Священне Римське царство?

Брандер

Погана пісня! Політична! Тьху!

Противна пісня! Даймо Богу славу,

Що не на нас він звірив ту державу.

Про мене й те прибуток немалий,

Що я не цісар і не канцлер в ній.

Та треба й нам якесь начальство мати;

Анумо папу обирати!

Відомо всім, котрій з прикмет

Належить тут пріоритет!

Фрош

(співає)

Соловейку-пташко, лети-вилітай,

Мою милованку сто раз привітай…

Зібель

Про милу не співай! Не хочу я і чути!

Фрош

Співай і прославляй! По-твоєму не бути!

(Співає).

Одчини! Бо ніч іде.

Одчини! Бо милий жде.

Зачини! Світає день…

Зібель

Ну що ж, співай на славу їй пісень!

Од цих пісень тобі ж колись завадить:

Мене вже зрадила, чекай, тебе ще зрадить.

Нехай кохається вона з домовиком,

Вночі на пустирі стає із ним на речі,

І цап, вертаючись додому од відьом,

Хай на добраніч їм люб’язно промекече.

Хіба я з розуму вже спав,

Щоб за повією впадав?

Які у біса їй привіти?

Хіба що вікна потрощити!

Брандер

(гримнув кулаком по столі)

Мовчать! Мовчать! Що за содом!

Ви ж знаєте, я вмію жити:

Тут всі закохані кругом,

їх треба чимсь хорошим пригостити,

Щоб все кінчилося ладом.

Ось пісня вам нового крою,

І всі тягніть приспів за мною.

(Співає).[31]

Раз криса в кухні завелась,

Жила із сала й масла,

Мов доктор Лютер, розплилась,

Пузце собі напасла.

Та кухар їй отрути дав,

І білий світ немилий став,

Неначе з закохання!

Хор

(весело)

Неначе з закохання!

Брандер

Вона й туди, вона й сюди,

Усе гризе, що знає,

З усіх калюж пила води —

Ніщо не помагає!

Вона й навплиг, вона й навскач,

її ж пече — хоч сядь та й плач,

Неначе з закохання!

Хор

Неначе з закохання!

Брандер

І зо страху середо дня

У кухню як не скоче!

Упало край вогню, бідня,

Так жалібно пискоче…

Отруйник злий сміється лиш:

“Ого, як солодко квилиш,

Неначе з закохання!”

Хор

Неначе з закохання!

Зібель

Ех, ниці блазні! І чому б

Із цього приводу радіти?

Жарт — бідну крису отруїти!

Брандер

Чи ба, озвався крисолюб!

Альтмаєр

Ех ти, товстий, а тонкокожий,

Ти, голомозина гладка!

Недаром же і сам ти схожий

Ураз на крису й пацюка.

Фауст і Мефістофель.

Мефістофель

От, для початку придивися,

Як весело живе гульвіса:

Йому, крім ґуль, усе бридня,

Справляє празника щодня.

Хоч розум в’яне від безділля,

Танцює кожен тут кругом,

Мов кошенятко за хвостом;

Аби легке було похмілля,

Аби шинкар на віру дав —

Ото йому усіх і справ.

Брандер

Що це за люди чудородні?

Одразу знать, що лиш сьогодні

До нас у місто прибули.

Фрош

Це правда. Лейпциг наш в тім гідний похвали!

Він, мов малий Париж, сво’іх людей карбує.

Зібель

І хто ж, по-твоєму, вони?

Фрош

Стривай лиш! Хай вип’ють у охоту,

Я визнаю од них усе достоту —

Вони ще проти мене сосуни!

А все ж таки здається, що пани:

Такі бундючні, гордовиті.

Брандер

Та це базарні дурисвіти.

Альтмаєр

Хтозна.

Фрош

Ось я їм дам, дивись.

Мефістофель

(до Фауста)

Людцям і невтямки, що біс

їх може враз за карк схопити.

Фауст

Чолом, панове, б’ю!

Зібель

Спасибі, й вам чолом!

(Тихо, позираючи на Мефістофеля).

А цей чого немов кульгає?

Мефістофель

Чи можна й нам присісти за столом?

Як доброго вина у вас бігмає,

То хоч в гурті звеселимось.

Альтмаєр

Ви дуже вередливі щось.

Фрош

У Pinnаxy, мабуть, сю ніч ви ночували

І в Ганса-дурника вечері заживали?[32]

Мефістофель

Ні, цим разом не довелось,

А на тім тижні в нього ми бували:

Він нам розповідав про любих родичів

І кожному із них вклонитись доручив.

(Кланяється Фрошу).

Альтмаєр

(тихо)

А що, піймав! Це зух!

Зібель

Авжеж! Це битий жак!

Фрош

Стривай, заїду ще інак!

Мефістофель

Іще недавно тут, здається,

Бриніла пісня голосна;

Од цих гінких склепінь луна,

Мабуть, чудово оддається?

Фрош

А ви, буває, не артист?

Мефістофель

Велика хіть, та невеликий хист!

Альтмаєр

Ви б пісню нам якусь…

Мефістофель

Та я їх силу знаю.

Зібель

Але нову — такий наказ.

Мефістофель

Вернулись ми з Іспанії якраз,

Вина й пісень уславленого краю.

(Співає).

Жив цар колись в давнину,

Й була у нього блоха…

Фрош

Ха-ха! Блоха! Приємна вість!

Блоха у нас жаданий гість.

Мефістофель

(співає)

Жив цар колись в давнину,

Й була у нього блоха;

Мов рідную дитину,

Він ту блоху кохав.

Велів кравця позвати.

Прийшов к ньому кравець:

“Поший мерщій паняті

Штанці і жупанець!”

Брандер

Хай нагадать кравцеві не забудуть,

Щоб пильно міру добирав,

Бо він пропав, навік пропав,

Якщо штанці у брижах будуть.

Мефістофель

В саєти, в адамашки

Блоху вдягли кругом,[33]

Обвішали у стяжки,

Оздобили хрестом.

Міністром стала скоро —

Аж сяють ордени,

Весь рід взяла до двору,

Всіх вивела в пани.

А ті вже не давали

Спокою дворакам,

Царицю — й ту кусали,

Шпигали її дам.

Не стало впину злющим,

Ні вбить, ані зігнать…

Ми ж трощим їх ще й плющим.

Хай спробують кусать!

Хор

(весело)

Ми ж трощим їх ще й плющим.

Хай спробують кусать!

Фрош

Браво! Браво! Молодець!

Зібель

Блосі — блошиний і кінець!

Брандер

Між нігтів згинуть їй дано!

Альтмаєр

Віват свобода! Віват вино!

Мефістофель

На честь свободи — так, пилась би всмак

чарчина,

Якби у вас були хоч трохи кращі вина.

Зібель

Ізнову та ж балаканина!

Мефістофель

Боюсь зробити кривду шинкарю,

А то б я дав вам для спробунку

Із похідного льоху трунку.

Зібель

Нічого! Я вас помирю!

Фрош

Дамо вам похвалу, як буде до вподоби.

Та цур! Щоб не маленькі проби!

Тут треба, щоб суддею буть,

Добряче цівкою смикнуть.

Альтмаєр

Це гості з Рейна, річ видима.

Мефістофель

Добудьте десь свердла!

Брандер

А що свердлом робить?

Хіба в вас тут і кухви за дверима?

Альтмаєр

Он в шинкаря в кутку начиння все лежить.

Мефістофель

(бере свердла; до Фроша)

Яким же вас почастувати?

Фрош

А що, хіба у вас усякі є?

Мефістофель

Хай кожен те, що хоче, п’є.

Альтмаєр

(до Фроша)

Іч? Ти почав і губи вже лизати!

Фрош

Гаразд! Як вибирать — то рейнське вибираю:

Найкращі нам дари від батьківського краю.

Мефістофель

(просвердлюючи дірку в столі проти Фроша)

Ви воску принесіть, щоб затички ліпити.

Альтмаєр

Та це таке — дурних сліпити!

Мефістофель

(до Брандера)

А вам?

Брандер

Шампанського вина,

Щоб шумувало аж до дна!

Мефістофель провірчує дірки; хтось тим часом поналіплював із воску пробок і затикає дірки.

Брандер

Й чужого не цураймось, друзі, —

Буває, й там щось добре є.

Хоч німцю щирому не до душі французи,

Він їхні вина радо п’є.

Зібель

(коли Мефістофель підходить до нього)

Я кислого, признатись, не люблю,

Солодкого ж ніде не уникаю.

Мефістофель

Тоді я вам вточу токаю.

Альтмаєр

Ні, глуму я не потерплю!

Ану ж, погляньте прямо в очі!

Мефістофель

Про це й балакати не варт —

То був би надто смілий жарт.

Кажіть, до чого ви охочі?

Чим можу вас я пригостить?

Альтмаєр

Чим ваша хіть. Лиш не томіть!

Всі дірки попровірчувано й позатулювано.

Мефістофель (з химерними вихилясами)

Грона є на лозі,

Роги є на козі,

Вино — це сік, лоза — деревина,

З дерева стіл, в нім скриті вина.

В природу глибше заглядай.

Вір в чудо й чуда дожидай!

Виймайте затички і пийте!

Всі

(повиймали затички; кожному ллється в склянку замовлене вино)

О пречудовий водограй!

Мефістофель

Та цур, ні краплі не розлийте!

(П’ють по другій).

Всі

(співають)

Прелюдожерно гарно нам,

Мов всім на світі кабанам!

Мефістофель

Поглянь, народ на волю вирвавсь наче.

Фауст

Вони мені уже обридли всі.

Мефістофель

Стривай лиш, ще в усій красі

Побачиш їх нутро скотяче.

Зібель

(необережно якось п є; вино хлюпнуло додолу і взялося полум’ям)

Огонь! У пеклі я горю!

Мефістофель

(замовляє огонь)

Вгамуйся, приязна стихіє.

(До товариства).

Це тільки бризочка з чистилища вогню!

Зібель

Це що ж таке? Та як він сміє?

Та ми за цюю чортівню…

Фрош

Щоб ти такого більш не коїв!

Альтмаєр

А може, попросить на виступці панка?

Зібель

Чи бач, нахаба отака!

Яких ти фіглів тут наброїв?

Мефістофель

Заткнись, барило!

Зібель

Ах ти ж помело!

Так ти ще будеш нам грубити?!

Брандер

Ну, начувайся, будеш битий!

Альтмаєр

(відтикає пробку зі стола; в лице йому жбухає вогонь)

Горю! Горю!

Зібель

Це ж чародій!

Поза законом! Хлопці, бий!

Повихоплювали ножі і обступають Мефістофеля.

Мефістофель

(прибравши урочисто-таємничої постави)

Місце й час, схитнись,

Слово й вид, змінись,

Око й ум, змутнись.

Всі поставали остовпіло, витріщившись один на одного.

Альтмаєр

Та де ж це я? Чи не в раю?

Фрош

Сад-виноград, чи що?

Зібель

І я в лозі стою.

Брандер

У ярім листі ягід повно:

Буйні, круглисті — гроно в гроно…

(Хапає Зібеля за носа. Інші роблять те ж одне одному, попіднімавши ножі).

Мефістофель

(як і перше)

Спади з очей, мани полудо!

І знайте, як жартує біс!

(Щезає з Фаустом. Приятелі випускають одне одного).

Зібель

Це що ж?

Альтмаєр

Це ж як?

Фрош

То це твій ніс?

Брандер

А я схопив твого… От чудо!

Альтмаєр

Оце удар! Аж жах шибає мною!

Стільця сюди, бо на ногах не встою!

Фрош

Що трапилось — ніяк не розберем.

Зібель

А де ж той ланець? Ну, спіймаю,

То з рук не випущу живцем!

Альтмаєр

Я бачив сам — він сів на бочку скраю

І полетів з тим другим молодцем.

В ногах мов олово, здається…

(Обертаючись до столу).

А може, там вино ще ллється?

Зібель

Та це ж усе була мана!

Фрош

А я хіба не пив вина?

Брандер

А як же грона ті на вітті?

Альтмаєр

От і кажіть, що див нема на світі!

Відьмина кухня

На низенькому припічку кипить на вогні великий казан.

Угору клубочиться пара, і в ній манячать різноманітні постаті.

Мавпа сидить край казана, мішає в ньому і доглядає, щоб не перекипіло через край. Мавпій із мавпенятами сидять навколо, гріються. Стеля й стіни пообвішувані чудернацьким відьомським начинням.

Фауст і Мефістофель.

Фауст

Не по мені цей чар несамовитий;

Коли б то зміг мене уздоровити

Безглуздих нісенітниць спліт?

Привів мене до баби, до чаклунки…

Хіба ж її паскудні трунки

З плечей ізнімуть тридцять літ?

Оце твій лік мені на безголов’я!

Вогонь надії вже в мені потух.

Невже ж природа й благородний дух

Не здужають ніяк вернуть здоров’я?

Мефістофель

Розумно кажеш, далебі!

Тебе одмолодить є і природний засіб.

Та не про нас ця річ, вона тобі

Іще дикішою здалася б.

Фауст

Я хочу знать.

Мефістофель

Та засіб не який —

Без ліків, чар і без оплати.

У поле йди собі мерщій

Та й ну копати чи сапати;

Замкни себе, і розум свій

Держи в обмеженому колі,

І їж хоч просто, та доволі;

Живи з скотом, як скот, і не погребуй сам

Ту ниву, де ти жнеш, порядно угноїти;

Оце найкращий спосіб нам

Хоч на сто літ помолодіти!

Фауст

До того я не звик, і краще не чіпати

Мені ні сапи, ні лопати;

Не по мені вузьке життя.

Мефістофель

Що ж! Жди відьомського пиття!

Фауст

І знать яги я б не хотів!

Хіба ж ти сам не звариш зілля?

Мефістофель

На те нема мені дозвілля,

Скорій змощу я тисячу мостів.

Тут треба, крім знання і вміння,

Диявольського ще терпіння.

Тут звільна діє дух не рік, не два,

Поки як слід те вариво вшумує;

Яких приправ не потребує

Він для чаклунського питва!

Хоч чорт навчив його варити,

А сам не вміє сотворити.

(Зирнувши на мавп).

Які ж гарнесенькі звірки!

Оце такі в яги служки.

(До звірів).

Немає дома господині?

Звірі

В гостині!

Крізь димар

Пішла аж до хмар!

Мефістофель

Чи довго ж буде там баритись?

Звірі

Та поки будемо тут грітись.

Мефістофель

(до Фауста)

Ну, як тобі оці звірята?

Фауст

Чи де ще є подібна бридь?!

Мефістофель

Е, ні, із ними говорить,

То це мені з відрад відрада!

(До звірів).

Скажіть же, кляті потерчата,

Що вам тут дідько заварив?

Звірі

Нізчимну юшку для старців.

Мефістофель

Тоді в вас публіки багато!

Мавпій

(підліз і лащиться до Мефістофеля)

Зіграймо у кість

Мені на користь —

Дай виграти грошей!

Я дурень в біді,

А стану тоді

Розумний, хороший.

Мефістофель

Була б щаслива мавпа, як ніхто,

Коли б уміла грати у лото.

Тим часом мавпенята грають великою кулею і викочують її вперед.

Мавпій

Оце земля:

Летить, кружля,

Не знає впину;

Бряжчить, як скло,

Бо в ній дупло

На всю нутрину;

Блищить, мигтить,

Кругом ряхтить, —

Гляди, мій сину,

За рухом стеж,

Бо розіб’єш

її до решти

І сам за те ж

Тоді помреш ти.

Мефістофель

Це що, решето?

Мавпій

(здіймає решето)

Як злодій хто —

Воно ураз покаже.

(Біжить до мавпи, щоб та подивилась крізь решето).

На, глянь в решето!

Ну, злодій хто?

Хоч знає, не каже!

Мефістофель

(підходить до вогню)

Це що за збан?

Мавпій

Який ти дурбан!

Та це ж казан.

Чудні в тебе мислі!

Мефістофель

Яке ж ти мурло!

Мавпій

Ось на помело

Та й сядь тут у кріслі.

(Садовить Мефістофеля на крісло).

Фауст

(дивиться у дзеркало, то підходячи, то одступаючи од нього)

Який чудовий вид одкрили

Свічада чари тут очам!

Ой осіни мене, Амуре легкокрилий,

Щоб я до неї враз домчав!

Ах, тут стоять доводиться мені;

Коли наблизитись я хочу —

Вже бачу я в тумані, мов у сні,

Ту постать чарівну жіночу.[34]

Невже ж така у жінці є краса?

Невже в цьому простягненому тілі

Вмістилися всі неба чудеса?

Невже таке і на землі б ми стріли?

Мефістофель

Та ясно, коли Бог шість день попрацював

І потім “браво” сам сказав,

То, певне, він не схибив цілі.

Ну, поки що дивись на видиво бліде,

А там найду й живу красу для тебе;

Блаженний, хто її до себе

Як наречений поведе!

Фауст усе дивиться в дзеркало. Мефістофель, розлігшися в кріслі і граючись помелом, веде річ далі.

Я тут сиджу, неначе цар на троні!

І скіпетр у руці, от тільки не в короні!

Звірі

(що досі розмовляли між собою на мигах, з кумедними вихилясами і великим галасом приносять Мефістофелю корону)

Вінчаній главі

Дай поту й крові —

Корону скріпити.

(Сіпнули якось необережно корону і розбили її надвоє, скачуть довкола з половинками).

А ми глядимо,

За всім слідимо,

Щоб вірші ліпити.

Фауст

(перед дзеркалом)

Я збожеволію! Це сказ!

Мефістофель

(вказуючи на звірів)

Та і мені ось ці вже голову прогризли.

Звірі

А в слушний час

Бувають у нас

У віршах навіть мислі.

Фауст

(як перше)

У мене в грудях аж клекоче!

Ходімо далі од біди!

Мефістофель

(в тій же поставі)

Я визнаю, проте, охоче,

Що з них поети хоч куди!

Мавпа якось одвихнулася од казана, і він починає бігти; спалахує велике полум’я і жбухає в комин. Відьма через полум’я влітає в кухню з оглушливим репетом.

Відьма

Ух! Ух! Ух! Ух!

Проклята твар! Паскудна гидь!

Казан проспать? Мене спалить?

Триклята бридь!

(Побачивши Фауста і Мефістофеля).

А ви чого?

А вам кого?

А ви куди?

І як сюди?

Ось я вогню

На вас хлюпну!

(Набирає ополоником у казані і оббризкує огнем

Фауста, Мефістофеля і мавп. Звірі скавулять).

Мефістофель

(обернувши помело, трощить склянки й горщики)

Шарах! Тарах!

По всіх горшках!

Все розвалю,

Все розіллю, —

Це, стерво, так

Тобі під такт!

Відьма одсахнулася з гнівом і жахом.

Впізнала вже, опудало погане?

Впізнала ти свого володаря?

Захочу я — й тебе, й твого звір’я

Перед очима враз не стане!

Забула вже вбрання червоне це

І півняче перо на капелюшу?

Чи, може, я сховав лице?

Чи, може, сам назватись мушу?

Відьма

Пробачте, пане, за прийом!

Та, бачу, ви не з копитом.

Та й де ж це ваші вірні круки?

Мефістофель

Гаразд, цей раз забудьмо зло!

Води чимало утекло

Од часу нашої розлуки.

Тепер прогрес, що світ весь охопив,

І чорта навіть зачепив;

Північні привиди вступилися з дороги;

Де стрінеш кігті, хвіст і роги?

От кінської ноги — не можу я зректись,

Хоч з нею вочевидь я не ходжу між люди,

Бо рада є й на те: тепер же повелись

Фальшиві литки в моду всюди.

Відьма

(пританцьовуючи)

Ой я п’яна і без вина —

Вернувсь мій пан, мій сатана!

Мефістофель

Не зви мене більш тим ім’ям!

Відьма

Чому? Хіба ж воно завадить вам?

Мефістофель

Із тим ім’ям ми в книгу притч попали,

Та не пішло те на користь людцям:

Лихого відреклись, а добрими не стали.

Тепер я — “пан барон”, ти так мене і зви;

Тепер я кавалер, як інші кавалери,

Шляхетна в мене кров, шляхетні і манери,

І герб шляхетський — ось диви.

(Робить сороміцький жест).

Відьма

(заходиться реготом)

Ха, ха, ха, ха! Оце встругнув!

Такий жартун, як перше був!

Мефістофель

(до Фауста)

Мій друже, вчись, яким шляхом

Підходить треба до відьом.

Відьма

А що ж сюди вас, панство, привело?

Мефістофель

Нам треба склянку, знаєш, того соку…

Та щоб пиття старе було!

Воно міцніє рік від року.

Відьма

Та ось той сік, у цьому бутлю,

Сама я часто з нього дудлю —

Смачне, й ні крихти не смердить;

Чому б і вас не пригостить?

(Нишком).

Та як первісних чар нема в ції людини,

Вона ж, ви знаєте, не витягне й години.

Мефістофель

Та не завадить, ні, бо чоловік це свій,

Найкріпшого дання йому готовий дать я,

Накресли круг, скажи закляття

І чару вщерть йому налий.

Відьма ворожить, химерно жестикулюючи, — обчіркує круг і становить в нього усяке причандалля; склянки тим часом забряжчали, казани загуділи — почалася музика. Вкінці дістає велику книгу і розставляє у крузі мавп — піддержувати книгу і присвічувати смолоскипами. Аж тоді киває Фаустові, щоб підійшов.

Фауст (До Мефістофеля)

Скажи, нащо це готування,

Це химородне чаклування?

Усі ті витівки дурні

Давно вже ввірились мені.

Мефістофель

Нехай собі! То все на сміх;

Не будь же строгим ти до них!

Це мов лікарська процедура,

Щоб краще діяла мікстура.

(Примушує Фауста вступити в круг).

Відьма

(починає високохмарно декламувати з книги)

Як досягти

До десяти?

Один — як дим,

А два — сплива,

А три — зітри,

Чотири ж — виріж,

А п’ять — украдь,

А шість — ізчисть,

А сім — знесім,

А вісім — повісим,

А дев’ять що? — Невідь-що.

А десять — кудесять.

Отак-то лічим ми, відьми.

Фауст

З гарячки баба щось верзе.

Мефістофель

Стривай лишень, це ще не все.

Вся книга та з однакових мудрацій;

На неї й я поклав чимало праці.

Усіх тих таємниць, усіх тих протиріч

Ні дурень, ні мудрець не втямить ані гич.

І так ведеться вже давно:

Ми знаєм прикладів чимало,

Як кривду в правду обертало

Те “три в однім і в трьох одно”.

Отак повчають скрізь і всюди,

І з дурнями змагатись зась —

Бо, чуючи слова, звичайно вірять люди,

Що в них і думка є якась.

Відьма

(ворожить далі)

Науки дар —

Немов між хмар,

Для людства таємниця!

А хто без дум,

Тому, мов на глум,

Вона спішить одкриться.

Фауст

А може, годі? Чи не все ще?

Вже як не трісне голова!

Здається, мов оті слова

Ураз сто тисяч дурнів плеще.

Мефістофель

Ну, буде вже, метка Сивілло![35]

Бери своє пиття і сміло

По самі вінця наливай!

Це другові ніяк не зробить шкоди —

Вже він пройшов усякі переходи

Й не раз хиляв аж через край.

Відьма з великими церемоніями наливає пиття в чару; коли Фауст її пригубив, з неї вихоплюється легке полум’я.

Мефістофель

Ну, вимчи духом аж до дна!

Це буде серцеві одрада.

І з чортом ти запанібрата,

А чара ця тобі страшна?

Відьма розмикає круг. Фауст виходить.

Відьма

Ну, доброго здоров’я пивши!

Мефістофель

(до Фауста)

Тепер ходім! Тобі потрібен рух!

(До відьми).

Коли від мене ждеш яких послуг,

То нагадай, на шабаш прилетівши.

Відьма

Ось пісня вам! Коли її співать,

То буде лік вас краще пробирать.

Мефістофель

Тепер іди мерщій за мною,

Спітнієш добре, й міць напою

Пройме істоту всю, не знаючи заслон.

А там навчу тебе я благородній ліні —

І скоро вчуєш ти в солодкому томлінні,

Як грає у тобі скакунчик Купідон.[36]

Фауст

Дай в дзеркало іще раз подивиться

На тую жінку казкову!

Мефістофель

Ні, ні! Чекай, усім жінкам цариця

До тебе прийде наяву.

(Стиха).

Тепер, з тим хмелем у голівці,

Гелену вбачиш в кожній дівці.

На вулиці

Фауст. Маргарита проходить мимо.

Фауст

Гарна панно! Не відмовте в честі,

Дозвольте вас додому провести.

Маргарита

Не панна я, й не гарна я,[37]

Додому втраплю і сама.

(Випручалась і пішла).

Фауст

Їй-богу, чарівне дитя!

Таких не бачив за все життя.

Цнотлива, скромна — ангел кругом,

І трохи з перцем, заразом.

Корали уст, рум’янець щік —

Я не забуду їх повік!

Очиці опустила вниз —

Аж серце пройняла навкрізь.

А як відрізала мені…

Я в неї просто в полоні.

Увіходить Мефістофель.

Фауст

Ти мусиш дівку ту підмовить!

Мефістофель

Яку?

Фауст

Та ту, що ось пройшла.

Мефістофель

Вона приходила на сповідь,

Тут у священика була;

У сповідальню я прокравсь —

Вона невинна, я дізнавсь.

Ходила на сповідь задарма;

Над нею в мене влади нема.

Фауст

Уже за чотирнадцять їй.[38]

Мефістофель

Говориш ти, мов Ганс Ласій,[39]

Що на всі любі квітки жадний

І думає, що кожна честь

І ласка лиш для нього єсть;

Цей шлях бува часом трудний.

Фауст

Пане магістре Похвальний,

Не треба моралі, то марна праця!

Ось тобі слово моє тверде:

Як те дівчатко молоде

Цю ніч мені на руки не впаде,

То опівночі ми мусим розстаться.

Мефістофель

Зміркуй, що можна, а що ні!

Два тижні треба буде мені,

Щоб тільки знайти якусь приключку.

Фауст

Мав би я часу сім годин,

То і без чорта, сам-один,

Звів би таку гарненьку штучку.

Мефістофель

Говориш, як француз-пустак;

Тобі все шкода й невигода.

Яка ж одразу насолода?

Тоді кохання буде всмак,

Коли ти здалеку зайдеш

І фіглі-міглі поведеш,

Доскочиш кралі шляхом інтриг,

Як знаєм ми з італійських книг.

Фауст

Й без того маю апетит!

Мефістофель

Та годі, ти мені обрид!

Щоб спокусить оте дитя,

Не будьмо поквапні без пуття,

Тут штурмом нічого кидатись,

Треба до хитрощів удатись.

Фауст

Добудь од неї мені що-будь!

Дай у покої її побуть!

Дістань хустину з грудей її,

Підв’язку з ніжки милої!..

Мефістофель

Щоб бачив ти, що я тобі

Допомагаю у цій журбі, —

Нам нічого довго зволікати,

Сьогодні зводжу до її кімнати.

Фауст

До неї? Нею володіть?

Мефістофель

Ні, вона буде в сусідки сидіть,

А ти тим часом можеш мріть

На самоті, в оселі тихій,

Про неї, про майбутні втіхи.

Фауст

Зараз підем?

Мефістофель

Трохи пізніш.

Фауст

Та не забудь їй дарунків, гляди ж!

(Пішов).

Мефістофель

І за дарунки вже? Ну, будеш успіх мати.

Є в мене сила тайників,

Давно закопаних скарбів —

Там треба буде дещо взяти.

Вечір

Невеличка чистенька кімната.

Маргарита (заплітаючи і підв’язуючи коси)

Що б я дала, щоб хто сказав,

Який то пан мене займав!

Такий у нього пишний вид,

Одразу знать вельможний рід —

Це мов написано на чолі,

А то б не давав собі так волі.

(Виходить).

Мефістофель, Фауст.

Мефістофель

Сюди, та тихше, ось сюди!

Фауст

(постоявши хвилю мовчки)

Тепер іди й надворі жди!

Мефістофель

(обнишпорив очима кімнату)

В дівчат так чисто не завжди.

(Виходить).

Фауст

(оглядається кругом)

Привіт оселі цій святій,

Що мріє в застумі півтьми!

Скропляючись в ясній росі надій,

Кохання біль, у серці защеми!

Який тут спокій і порядок,

Яке довілля і звичай!

В цій бідноті — який достаток!

В цій тісноті — який розкішний рай!

(Кидається в шкіряне крісло край ліжка).

Прийми й мене, як за старих часів

Приймав других, з утіхою й журбою.

Як часто він, цей любий трон батьків,

Обвішувавсь дрібною дітворою!

І мила, може, тут, у зграї щебетух,

За різдвяний удячна подарунок,

Дідусику несла свій поцілунок.

Я чую, дівчино, тут дух

Хазяйновитості витає;

Як мати, він тебе щодня навчає

Стіл чепурно обрусом застелить,

Узорчасто піском долівку притрусить.

О мила рученько! Подбай,

І ти з хатини зробиш рай.

А тут!

(Підіймає заслону ліжка).

Мене пройма блаженний жах.

Стояв би тут години цілі…

Це ж тут природа в світлих снах

Створила ангела у тілі;

Вона тут спала, й наливалась

У груди їй теплінь жива,

Тут чисто й свято розвивалась

Ясна подоба божества.

А ти! Тебе що привело?

Мене всього мов потрясло…

Що хочеш ти? Чом в серці біль тяжкий?

Нужденний Фауст! Ти ніби сам не свій.

Чи тут незримим чаром віє?

Я ж насолоди був запраг —

І ось душа моя у сні любовнім мліє!

Чи ж ми хисткі, немов на вітрі прах? —

Коли б вона в цю мить ввійшла в покій,

То як свого блюзнірства ти б скупився:

Одразу знічений, малий,

До ніг упав би й розтопився.

Мефістофель

(увіходить)

Скоріш! Іде вже господинька!

Фауст

Ходім! І більше не прийду!

Мефістофель

Дивись, яка важкенька скринька;

Як треба буде, ще знайду.

Постав у шафу, на косинець.

Клянусь, вона зійде з ума,

За цей спокусливий гостинець

Тобі гостинця дасть сама.

Дитя — дитя, і цяця — цяця.

Фауст

Не треба, може?

Мефістофель

Ще й питаться?

Чи, може, візьмеш скарб собі?

Тоді пораю я тобі

Мене даремно не тривожить

І клопоту мені не множить.

Не думав я, що ти скнарій!

А я тут в голову захожу…

(Ставить скриньку в шафу і замикає її).

Ходім! Скорій!

Щоб привернути грою мрій

До тебе ту дитину гожу.

Чого ж понуривсь ти,

Немов тобі на лекцію іти,

Немов тебе примарою ляка

І фізика, і метафізика?!

Ходім!

Виходять.

Маргарита (увіходить із лампою)

Ой як тут душно, парко як!

(Одчиняє вікно).

А вечір же наче й без тепла.

І якось моторошно так…

Коли б хоч мати скоріше йшла…

Вся аж тремчу… Острах стиска…

Яка ж я, дурненька, боязка…

(Роздягається, заспівала).

Був вірний коханці завше

Славетний Фульський цар;

Вона йому, вмиравши,

Дала злотний кубок в дар.

Над всі скарби коштовні

Він кубок той любив,

І очі сліз були повні,

Як він із нього пив.

Почувши, що годі жити,

Усе роздав синам:

“Усе беріте, діти,

А кубка не віддам!”

Сидів він на бенкеті,

І все лицарство з ним,

У замку на бескеті,

Над берегом морським.

Допив живець д’останку

Старенький бенкетар

І в буйні хвилі з ґанку

Жбурнув священний дар.

Ось кубок летить, мигоче,

Ось вир його схопив…

А цар склепив свої очі

І більше вже не пив…

(Одчиняє шафу, щоб повісити одежу, аж бачить — скринька).

Звідкіль взялась тут скринька ця мала?

Таж шафа замкнена була.

Що за притичина? І що в ній може буть?

А, знаю, мамі хтось приніс

В заклад під позичку, мабуть.

Ось ключик на шнурочку звис…

А що, як взять та й відімкнуть?

Ой, що це? Боже милий! Глянь,

Чи бачила ж таке я на віку?

Убір! В святковий день найбільша з пань

Наділа б річ таку!

А як мені в цім ланцюжку?

Чиї ж то всі оці розкоші?

(Убирається й розглядається в дзеркалі).

Ой, а сережки ж хороші!

Вберись — і вже зовсім не та…

Що врода й молоді літа?

До них тепер байдужі всі,

І похвали твоїй красі

Бринять, неначе докори.

Всі злота ждуть,

На злото б’ють —

Горе нам, бідним, горе!

На прогулянці

Фауст проходжується в задумі.

Підходить Мефістофель.

Мефістофель

Бодай тобі зрадне кохання! Бодай тебе

в пекла стихію!

Я кляв би іще чимсь гіршим, але,

на жаль, не вмію!

Фауст

Який же дрік тебе вджиґнув?

Чого це ти так чудно кривиш морду?

Мефістофель

Радніший я продатись чорту,

Коли б я сам не чортом був!

Фауст

Тобі цей сказ якось не личить.

Та що ж могло тебе так спантеличить?

Мефістофель

Та що? Убір, що Гретхен я дістав,

Піп загребущий одібрав!

Побачила ту штучку мати

І зразу стала потерпати:

Тонкий у неї аж надто нюх,

Весь ніс просяк молитовника дух, —

Обнюхує і се, і те,

Чи воно грішне, чи святе,

А що вже убір — то й видом видать,

Що не яка в нім благодать.

“Доню! — рече — неправе добро

Душу бентежить, збурює кров.

Божій Матері його віддаймо,

На манну небесну уповаймо!”

А Гретонька закопилила губи:

Дарованому коню та дивиться в зуби?

Той, певно, Бога в душі мав,

Хто їй ту цяцю підослав…

Та мати священика приводить,

Той скоро справі кінця доходить,

Сподобався йому дарунок.

“Добре, — глаголе, — єсте вчинили!

Хто алчність боре, той Господу милий.

А в нашої церкви добрий шлунок,

Вже скільки царств вона пожерла,

А ще з переїду не вмерла:

Тільки церква, мої любі діти,

Може неправе добро стравити…”

Фауст

Та ні: євреї і царі

Також до того штукарі.

Мефістофель

Взяв піп пояс, ланцюжок, кільце,

От буцімто полова все це,

Чи там подякував, чи ні,

Мов за горішки ті дрібні,

Пообіцяв в небесах награду —

Й залишив маму вельми раду.

Фауст

А Гретхен?

Мефістофель

Та собі сидить,

Не зна, небога, що робить,

Думає про убір — аж до сліз,

Ще більш про того, хто приніс.

Фауст

її журба мені докір.

Добудь їй зараз новий убір!

Той перший був її не варт.

Мефістофель

Авжеж, тобі усе за жарт!

Фауст

Роби, як я кажу, і край!

її сусідку поєднай!

Ти ж не макуха — чортом будь,

Таки убір їй роздобудь!

Мефістофель

Я слухаю, мостивний пане!

Фауст виходить.

Цей закоханець навісний,

Хай сонце, місяць, зорі — все дістане,

Розвіє все на втіху дорогій.

У сусіднім домі

Марта

(сама)

Простибіг мужу мойому,

Що жінці кривду учинив,

Кудись світ за очі зблудив,

Лишивши тут мене саму.

Чи я ж його коли гнівила?

Чи я ж його та й не любила?!

(Плаче).

А може, вмер на чужині…

Коли б хоч посвідку мені!

Увіходить Маргарита.

Маргарита

Пань Марто!

Марта

Гретхен, що тобі?

Маргарита

Аж трусяться мені коліна!

Відкільсь взялась ізнов скриньчина

У мене в шафі, вся в різьбі,

А в скриньці тій — прикрас, прикрас!

Стократ пишніші, як той раз…

Марта

Ти ж хоч матусі не показуй,

Бо знов попу віддасть одразу.

Маргарита

Ох, глянь сюди! Дивись сюди!

Марта

(убирає її)

Щаслива ти, вродлива ти!

Маргарита

Коли б їх на вулицю одіти

Або до церкви отак сходити.

Марта

А ти сюди приходь частіш

Вбиратись нишком в ці оздоби.

Хоч перед дзеркалом щаслива посидиш,

Мені до любої вподоби.

А там, при нагоді, в святковий день якраз

Щось зможеш одягти і людям напоказ —

Каблучку, ланцюжок чи перлів там разок,

А матері якихсь накажемо казок.

Маргарита

Від кого ж ці обидві скриньки?

Якісь непевні базаринки!

Хтось стукає.

Ох, чи не мати? Куди ж це діть?

Марта

(визирає)

Ні, пан чужий якийсь. Ввійдіть!

Мефістофель

(увіходить)

Даруйте, пані, що так заходжу

І, може, пані у чімсь тривожу.

(З пошаною відступає перед Маргаритою).

Я Марту Швертляйн хтів спитати.

Марта

Це я. Що має пан казати?

Мефістофель

(тихо до неї)

Прошу пробачення; у вашмості

Сидять такі вельможні гості,

То, може, я собі піду,

А по обіді знов зайду.

Марта

(вголос)

От тобі, дочко, й даровизна:

Пан за шляхтянку тебе визнав.

Маргарита

Ні, я собі з простих міщан,

До мене дуже добрий пан;

Усе це вбрання — не моє.

Мефістофель

Ні, крім вбрання, іще щось є;

І погляд ваш, і ввесь ваш склад!

То можу лишитись? Дуже рад.

Марта

То що ж приніс нам любий гість?

Мефістофель

Гай, гай! Не дуже веселу вість!

Не тим би я хотів послужити:

Ваш чоловік наказав довго жити.

Марта

Помер? Мій голуб? Бідна я!

Мій муж помер! Ой смерть моя!

Маргарита

Ох, тітонько, не плачте, ну…

Мефістофель

Слухайте ж повість цю сумну!

Маргарита

Краще зовсім ні з ким не кохатись,

Ніж після смерті до смерті вбиватись.

Мефістофель

В радощах горе, і радощі в горі.

Марта

То як же вмер він, розкажіть!

Мефістофель

Він при Антонівськім соборі

У місті Падуї лежить,

Край велеліпної святині

Спить вічним сном у домовині.

Марта

А що ж мені він передав?

Мефістофель

Та побажання все побожні:

Він триста панахид одправить наказав;

Кишені ж геть були порожні.

Марта

Як? Ні гостинця? Ні шага?

Таж кожен столярчук щось в торбі зберіга,

Щось для домівки відкладає,

Хоч сам старцює, голодає.

Мефістофель

Мадам, я спочуваю вам;

Та марнотратником не був ваш муж ніколи.

В своїх гріхах він каявся вже й сам,

Нещасної украй зазнавши долі.

Маргарита

І випаде ж такий талан гіркий!

Молитимусь і я за його упокій!

Мефістофель

Таку дитину чемну й любу

Хоч зараз повести до шлюбу.

Маргарита

Ох, ні! Це буде не тепер.

Мефістофель

Коли не муж, то кавалер

Без краю буде раювати —

Таку красуню милувати.

Маргарита

Такого не ведеться в нас.

Мефістофель

Але трапляється не раз.

Марта

Доказуйте ж!

Мефістофель

Так я йому догледів смерті

Не те щоб на гною — на мерві перетертій.

Та, як християнин, він, каючись, помер.

“Як я клену, — сказав, — себе тепер,

Що так подавсь знеобачки в дорогу,

Худобу кинувши і жіночку-небогу!

Мені та згадка — гострий ніж.

Коли б мені простила жінка мила…”

Марта

Ой чоловіченьку! Я вже тобі простила!

Мефістофель

“Та свідок Бог! Вона жила грішніші”

Марта

Та бреше ж він! У смертний час брехати?

Мефістофель

Так, це було й по ньому знати,

Що то була вже маячня.

“Недбальство, — мовив він, — моя найменша хиба;

Надбав їй перш дітей, потому дбав їй хліба,

Та не було такого дня,

Щоб шмат насущника я з нею з’їв у мирі”.

Марта

Оце і дяка вся моїй любові щирій,

Моїм турботам і трудам?!

Мефістофель

Та ні, він був такий удячний вам.

“Коли од Мальти, — каже, — я одплив,

Молився ревно я за жінку й діток;

І небеса послали нам пожиток —

У турка наш фрегат галеру захопив,

Ладовану султанськими скарбами.

Одвага високо в ціні —

Як паювали луп між нами, вояками,[40]

Припала дещиця й мені”.

Марта

Оттак! То він, либонь, той скарб десь закопав?

Мефістофель

Гай-гай! Тепер шукайте вітра в полі!

В Неаполі, гуляючи на волі,

Він панночку гарнесеньку спіткав,

І щиро так вони удвох кохались,

Що аж по скін сліди на нім зостались.

Марта

Лайдак! Ледачеє ледащо!

І в злиднях він бахурував!

Рідних дітей обкрав нізащо!

Мефістофель

За те ж його й Господь скарав.

Я б, бувши вами, може, з рік

Додержував як слід жалоби,

А там уже когось знайшов би до вподоби.

Марта

Е, ні, таких, як перший чоловік,

По цілім світі треба пошукати —

Таке дурне й плохе було воно!

От тільки що любив, сердега, мандрувати,

Чужих жінок, чуже вино

Та в розпрокляті кості грати.

Мефістофель

Ну, ну, це не такі вже вади!

Бо, може, й вам він попускав

З таких робити дещо справ.

Коли б мені такі умови —

Каблучки я змінять готовий.

Марта

Та що ви, пане! Пан жартує!

Мефістофель

(до себе)

Чи не пора звідціль тікать?

Ця й чорта може упіймать!

(До Маргариты).

А ваше серце що віщує?