“Фауст” читати. Йоганн Вольфганг Гете

“Фауст” ЧАСТИНА ДРУГА

Дія перша

Гарна містина

Фауст лежить серед квітучого лугу, зморений, неспокійний, сон його не бере. Смеркає.

Навколо кружляють граціозні малята-духи.

Аріель

(співає в супроводі еолової арфи)

Як весна прилине юна,

Все вбираючи у цвіт,

Як зелені пишні вруна

Звеселять цей земний світ, —

Всіх нещасних привітає

Дух великий — ельф малий,

Всім поможе, не спитає,

Хто з них добрий, хто лихий.

Ви, що в’єтесь над його головою,

Музикою надземно-чарівною

Втишіть печаль, журбу його німу!

Спиніть в душі докорів біль напругий

І спогадів розвійте хмуру тьму,

Всю ніч, усі чотири пруги

Спокою доглядаючи йому.

Приспіть його пестливістю своєю,

Скропіть його росою забуття,

Щоб він спочив і тілом і душею,

Набрався сил до нового життя.

Святий обов’язок звершіть —

На світлий світ його верніть!

Хор ельфів

(поодинці, вдвох, гуртом, — то по черзі, то разом)

(Серенада)

Теплий легіт тихо віє

І зелений пестить лан,

Сонну землю звільна криє

Запашний нічний туман.

Загойдаймо жаль у серці,

Мов в колисці маленя,

Очі страдника, мов дверці,

Зачинімо світлу дня.

(Ноктюрн)

Зорі злотні, зорі срібні

Зазорілися, яркі,

І великі й дрібні-дрібні,

І далекі і близькі.

У озер дзеркальнім лоні

Заяскріли, повні чар,

А на мирнім небосклоні

Плавле місяць-володар.

(Світанкова)

Горе й радість — все в минулім,

У безодні забуття:

Віруй, віруй серцем чулим

В день новий, нове життя!

Он долина зеленіє,

На узгір’ї мріє гай,

І на нивах зримо зріє

І хвилює урожай.

(Побудка)

Щоб бажання всі здійснились,

Глянь у далеч ту ясну!

Пута змори вже зносились,

Скинь пусте лушпиння сну!

Встань, дерзай, не знай вагання,

Хай оспала жде юрма!

Все можливе для змагання

Благородного ума!

Громохкий гомін вістує появу сонця.

Аріель

Грімко, гучно грають гори,

Чують, знають духів хори —

День новий заблисне скоро.

Вже гримкоче брама неба,

Вже гуркоче повіз Феба —

Світлу сонця — світлу путь!

Золотії сурми грають,

Зір стенають, слух вражають,

Хоч не всім нечутне чуть.

Швидше, швидше крийтесь, діти,

Глибше, глибше, в квіти, в віти,

В шпари скель, між трав густих, —

Бо оглухне, хто не встиг.

Фауст

Прокинулось життя кипуче знову,

Голубливе вітаючи світання;

Ти, земле, знов явила міць чудову —

Наснажує мене твоє дихання,

Бажанням дії трепетно проймає,

Розбуджує нестримне поривання

В нове буття, високе і безкрає.

Хвилює все у досвітку рахманнім,

Многоголосим дзвоном гай лунає,

Долини мріють в мареві туманнім, —

Та світло неба бореться зі тьмою:

Вітки, що спали в застумі духмянім,

Малюються чіткіш передо мною,

І кольори вирізнюються чисто;

Квітки й листки жемчужаться росою;

Навколо мене рай цвіте барвисто.

Угору глянь — розжеврілись вершини,

Вістуючи нам сонця схід врочисто;

До них раніш одвічне світло лине,

Що згодом лиш до нас дійде, веселе…

Ось на шумкі зелені полонини

Вже сонце килим світлотканий стеле,

Що шириться, все далі й далі йдучи;

Воно зійшло! — Я відвертаюсь, леле!

Бо ранить очі вид його сліпучий.

Буває так — після років шукання,

Пройшовши шлях тернистий та колючий,

Ти на порозі здійснення бажання

Враз спинишся налякано, бо звідти

Обдасть тебе палюче полихання;

Ти світоч жизні хочеш запалити —

Коли ж навкруг кипить огненне море!

Чи то любов, чи гнів — не зрозуміти,

Такі палкі і радощі і горе,

Що до землі твій погляд знову рветься,

Сховатись в запинало непрозоре.

Нехай же сонце ззаду зостається!

Ось водоспад все більш мій зір чарує.

Зі скель стрімких він нависом іллється,

Мільйонами струмочків він вирує,

Клубочиться він хмарою сяйною,

В повітрі шумом розсипним шумує.

В його бризках розлогою дугою

Веселка грає змінно-переливна,

То мов різьблена, то пов’ється млою,

Відсвіжує навколо все, чарівна…

Дивись на неї й добре розмірковуй:

Вона нам каже, осяйна царівна,

Що все життя — лиш відсвіт кольоровий.

Цісарський палац

Тронна зала. Державна рада чекає на цісаря. Сурми. Увіходить цісар[55] із пишним почтом, сідає на трон, праворуч астролог.

Цісар

Зібралися, панове-радо?

Я всіх вас тут вітаю радо!

І мій мудрець сюди з’явись…

А де ж це дурень залишивсь?

Юнкер

Він за тобою ззаду плівся,

На сходах якось повалився;

Кудись однесли товстуна,

Чи він упивсь, чи вбивсь — хтозна.

Другий юнкер

Натомість зразу — й де він взявся? —

До нас другий якийсь пробрався

Препишно вбраний баламут;

Хоч і бридкий, а здавсь на жарти!

До входу кинувся, до варти,

А ті схрестили алебарди…

Та вже той смілий блазень тут!

Мефістофель

(навколішках перед троном)

Що всі не люблять — і вітають?

Що всі зовуть — і геть женуть?

Що всі раз по раз захищають?

Що всі і лають, і кленуть?

Кого ти не повинен звати?

Кого всяк радо спом’яне?

Що вдерлося в твої палати,

І що само себе жене?

Цісар

Покинь свої химерні речі,

Вони тут зовсім не до речі!

То справа ось оцих панів,

Ти б краще їм клубок розплів.

Мій блазень зник, — то пеклу певна здобич, —

Зміни його і стань зі мною побіч.

Мефістофель стає ліворуч од трону.

Гомін у юрбі

Блазень новий… Біда ізнов…

А звідки він?.. Як увійшов?..

Який бридкий!.. А де ж старий?..

Той був гладкий… А цей худий…

Цісар

Вітаю вас, кохані друзі,

Що зблизька й здалека зібрались!

Навколо мене в вірнім крузі

Під щасною зорею ви з’єднались.

Але скажіть, чому, коли

Від нас турботи відлягли,

Коли над все були б ми раді

Потішитись на маскараді, —

Чому нам мучитись на раді?

Ви кажете, не випада інак…

Ну що ж? Як так, нехай і так!

Канцлер

Скажи, яка найвища з всіх чеснот,

Що сяєвом царське чоло вінчає,

Що володар завжди являти має?

То справедливість! Всього, що народ

Бажає, любить, вимагає, просить,

Усього того в цісаря задосить.

Та що з того, що в нім є серця доброта,

І мудрість розуму, й правиці щедрота,

Коли неправда навкруги панує,

Лихеє лихо тут і там лютує?

Поглянь відціль, де твій пишає трон,

На весь свій край — страшний побачиш сон!

Біда біду в тім біднім царстві плодить,

Несправедливість всюди верховодить

І беззаконство стало за закон.

Той краде вівці, той дружину,

Той свічники й хрести з церков,

І злодіям немає впину —

Те споживуть і крадуть знов…

Ідуть до суду потерпілі,

Де сяє в мантії суддя, —

І там злочинці знахабнілі

Законом крутять без пуття;

Співвинуватці їм поможуть

(Скрізь має силу брат чи сват!)

І всю вину на того зложать,

Хто Богу душу винуват.

Весь світ у прірву западеться,

Коли сумління в нас мовчить;

Хіба ж чуття тут розів’ється,

Що справедливості навчить?

Перед хабарником підлесним

Усякий голову схилив;

Суддя ж, що покарать не вмів,

Уже не може бути чесним.

Я фарби згущую? Так ні ж!

Картина в нас іще чорніш.

Пауза.

Тут пильні заходи потрібні,

Бо серед тої ворохібні

Й клейноди цісарські впадуть.

Воєначальник

Тепер ніде нема спокою:

Всі тнуться, б’ються до убою,

Команди й вухом не ведуть;

А міщанин за кріпким муром

І рицар в замку, як в гнізді,

Сидять, мовчать в чеканні хмурім,

Нас залишаючи в біді.

Бунтують наймані солдати,

Що плату несповна дали;

Якби ми їм були не винуваті,

Вони вже б досі всі втекли.

Попробуй їм чогось не дати —

Яриться осяче кубло;

Вони нас мають захищати,

А лиш плюндрують наголо.

Скрізь хазяйнують, все гайнують,

Півцарства зруйнували вже…

Хоч десь-не-десь ще королі панують,

Та їм якось до того байдуже.

Підскарбій

Що до союзників звертаться?

Від них субсидій не діждаться,

І наші труби без води…

А ще ж — хто ласкою твоєю

Заволодів тепер землею?

Скрізь пан новий, куди ти не піди;

Всяк хоче жити незалежно,

Всяк силу он яку забрав;

Нароздавали ми тих прав необережно,

Що аж самі лишилися без прав…

А щодо партій, як не звуться,

На них надія теж мала,

Бо вже без дії зостаються

Й огуда їхня, і хвала,

Принишкли гвельфи й гібеліни,[56]

їх потомила боротьба;

Що їм до іншого руїни?

Усяк лише про себе дба.

До злота двері всі заперто;

Усяк собі згрібає вперто,

А ми біднієм з кожним днем.

Підчаший

Мені теж трудно з ділом зладить;

Щодня ми хочем заощадить —

Щодня все більше видаєм.

До столу треба все настачить,

Кухар нужди ні в чім не бачить:

І сарни, й свині, і бички,

І кури, й гуси, і качки…

Уся та натуральна подать

Порядно з наших дібр надходить,

А от вина недостає…

Колись в льоху бочок-бочок, бувало,

Із винами найкращими стояло,

Тепер його все мало й мало,

А наше панство п’є та й п’є.

Вже й ратуша льохи відкрила,

Та що ті кухви та барила?

На них питців як хмара б’є!

А я все мушу рахувати;

Од мене всі чекають плати;

Лихвар же буде втричі драти

За те, що нині в борг дає…

Б’ємо ми невгодовані ще свині,

Спимо ми на заставленій перині,

їмо ми ніби з’їдений обід…

Цісар

(помовчавши, до Мефістофеля)

І в тебе, блазню, мабуть, є сім бід?

Мефістофель

Ні одної! Я в захваті дивлюся

На блиск двора й напасті не боюся.

Твоя ж бо влада сильна і міцна,

І армія всім ворогам страшна;

А добра воля, й мисль, до дії скора,

І труд повсюдний — то твоя підпора.

Тут місця для побоювань нема;

Таких зірок не перекриє тьма!

Гомін у юрбі

Паливода… Зна, що почім…

А бреше як… Добро таким…

Я знаю вже… Куди він гне…

Проекти нам… Складать почне…

Мефістофель

Скрізь є в чімсь брак,

хоч світ кругом хороший;

Та що кому, а вам бракує грошей.

Хоч долі й не валяються вони,

Та мудрий все дістане й з глибини.

У надрах гір, в підмур’ях під домами

Є золото в монетах і шматками;

А хто його добуде з тих темниць?

Природа й дух, людини творча міць.

Канцлер

Природа й дух противні християнам,

За них горіть невірам окаянним

Доводиться недарма на кострах.

Природа — гріх, а дух — нечиста сила,

Що сумніви потворні породила

Благочестивому на страх.

У нас є інші дві підпори,

Що проти злої непокори

Завжди за цісаря стоять;

Це — духовенство та лицарство,

Що їх уміє вдячне царство

Маєтностями дарувать.

Простолюдці, до лиха звичні,

Буває, опором стають:

То чаклуни все єретичні

Село і місто нам псують.

Ти, певно, з ними накладаєш,

Як блазень, блазнів поважаєш,

Зухвалі жартики пускаєш,

Щоб їх сюди якось втягнуть.

Мефістофель

Що ви учений муж, я пізнаю нараз!

Чого не мацнете — далеко те од вас,

Чого не візьмете — того нема зовсім,

Чого не злічите — числа немає в тім,

Чого не зважите — не важить та вага,

Чого не виб’єте — не варто ні шага.

Цісар

Знов пащекує без угаву блазень…

Навіщо ця великопісна казань?

Обридли вже мені оті “чого”;

В нас золота нема — дістань його!

Мефістофель

Знайду я те, що кожен з вас шука;

Це річ легка і воднораз важка.

Скарби самі нам не дадуться в руки,

Доводиться удатися на штуки,

Зміркуйте лиш: в страшну ту давнину,

Як орди скрізь проносили війну,

То люди всі, лякаючись навали,

Своє добро по тайниках ховали,

За римлян теж таке завжди велось,

Та й дотепер, можливо, дотяглось.

І все те у землі лежить, мов на схороні,

І, як сама земля, належить теж короні.

Підскарбій

Хоч дурень він, а добре зміркував;

Так, це одне із цісаревих прав.

Канцлер

То біс сильце із золота вам ставить,

Щоб пагубу незміряну направить.

Підчаший

Аби він дав потрібний нам запас,

То хай вина впаде уже й на нас.

Воєначальник

Розумний дурень, зна, що обіцяти:

Аби де взять — не гребують солдати.

Мефістофель

Не думайте, що я вас одурив;

Спитайте мудреця без зайвих слів.

Він астролог, часу ходу пильнує,

Хай скаже тут, що небо нам віщує.

Гомін у юрбі

Два шахраї… Один то грець…

Край трону дурень… І мудрець…

Та сама пісня… знана всім…

Той шепче щось… А той за ним…

Астролог

(говорить те, що йому підшіптує Мефістофель)

Над нами Сонце щиро золоте;

Меркурій-вісник нагороди жде;

Венера, нам зичлива кожну мить,

І рано й вечір любо всім зорить;

Цнотливий Місяць химерує знов;

Марс хоч не прийде, то стенає кров;

Юпітер сяє всіх світил ясніш;

Сатурн великий, хоч заледве вздриш.

Він як метал і небагато варт,

А на вазі заважить не на жарт.

Як Сонце з Місяцем зійдуться враз,

То срібло й золото — щасливий час!

А інше все прийде само тоді —

Двірці, сади, красуні молоді,

І все це дасть один великий муж,

Він зробить те, що з нас ніхто недуж.

Цісар

Це все я чую удвійні,

Але ж не віриться мені.

Гомін у юрбі

Що він плете?.. Це щось не те…

Це чортівня… Одна бридня…

Чували вже… Чекали вже…

Ізнов обман… Пуска туман…

Мефістофель

Стоять, бурмочуть щось там знишка

І ніби віри нам не ймуть;

Тому згадалась чорна кішка,

Той дума папороть добуть,

Той хоче якось змудрувати,

А той на чари наріка,

А й їм часом лоскоче в п’яти,

Хода стає чомусь хитка…

То, знайте, дія невмируща

Природи таємничих сил

Струмує, мов вода живуща

З глибин найглибших, як з могил.

Коли занило в тебе тіло

І пояс раптом засвербів, —

Бери лопату, рийся сміло

І докопаєшся скарбів.

Гомін у юрбі

У мене ниє тіло все…

А мною трясця мов трясе…

У мене поперек свербить…

Мені за спиною знобить…

Це все недурно, так і знай,

Що тут скарбів хоч одбавляй.

Цісар

Словами годі вже блудити!

Ні, нас на місце те веди ти,

Вкажи, де скарб копать, скоріш![57]

Своєю власною рукою

Займусь роботою такою;

А брешеш — то таке укою,

Що в пекло зразу полетиш!

Мефістофель

Без тебе можу полетіти.

Та трудно все й перелічити,

Що де сховалось, нічиє.

Буває, в полі бідний ратай

Виорює в горщечку скарб багатий;

Перш думає, що в нім селітра є,

А згодом бачить, радістю пойнятий,

Що золото там щире виграє!..

А скільки є незнаних склепів,

Підвалів, хідників, вертепів,

Куди знаючий хід проб’є!

Там, в глибині, в підземнім світі,

Мовчанням темрявим повиті,

Скарби блискочуть коштовиті:

Полумиски і тарілки

Стоять уряд, із злота литі,

А поруч — чаші і чарки

Жахтять в черленім самоцвіті,

І тут же прастаре вино:

Клепки потліли вже давно,

Та держить бочку камінь винний;

Шляхетні трунки старовинні,

Як і коштовності оті,

Укриті темрявою ночі,

Чекають на часи урочі;

Із чого вдень ми кпить охочі,

Чарує чаром в темноті.

Цісар

Що темнота! Пуття у ній немає.

Що ціну має — хай на сонці сяє!

Хто шахрая впізнає уночі?

Який же кіт у темряві не сірий?

Ні, вдень, при всіх ти скарб чудесний вирий,

Давай сюди чаровані ключі.

Мефістофель

Ні, сам візьмися до лопати,

І збагатишся ти стократ,

З землі зумівши накопати

Черідку золотих телят.

Тоді любенько, без ваги

Оздобиш ти себе й свою подругу;

її красу й твою потугу

Підвищать ті клейноди дорогі.

Цісар

Скоріш! Скоріш! Та доки ж одкладати?!

Астролог

(як вище)

Бажанням, царю, треба міру дати;

Ти перше нам веселе свято справ:

Не слід хапаться враз за десять справ.

Подіймо зверху, щоб тоді спідсподу

Дістать певніше гідну нагороду.

Як хочеш благ, то будь благим в душі,

Як хочеш втіх — то кров буйну втиши,

Як прагнеш вин — до виноток берися,

Як ждеш чудес — то вірою вкріпися.

Цісар

Повеселімся ж лихові на злість,

Бо скоро зайде в нас великий піст.

А поки що нехай буяє шал —

Ми справимо бундючний карнавал.

Сурми. Усі виходять.

Мефістофель

Не може дурень зрозуміть,

Що щастя треба заслужить.

Хоч камінь мудрих він добуде,

Без мудрого той камінь буде.

Маскарад

Просторий зал з бічними покоями, оздоблений і причепурений до маскараду.

Герольд[58]

Геть, давні вигадки німецькі,

Чорти, відьми, танки мертвецькі, —

Ми інших хочемо забав.

Наш володар у дні походів

Недарма Альпи переходив;

Собі на користь, всім на подив

Веселий край він там придбав.

До папського схилившись трону,

Добився цісарських він прав

І звідтіля приніс собі корону,

Та й нам ковпак блазенський теж узяв.

І ми удруге народились:

Усі вельможі, всі пани

У той ковпак любенько нарядились;

Немов дурними поробились, —

По-своєму ж розумні всі вони.

Вони вже йдуть — де самотою,

Де парами, а там юрбою,

Тут за гуртком пливе гурток…

Сюди, сюди, тут стільки вражень!

Проте не йде мені з думок,

Що світ — один великий блазень,

Хоч знає безліч витівок.

Садівниці

(співають у супроводі мандолін)

Чепурились ми в надії,

Що сподобаємось вам —

Флорентинки молодії,

Вбрані з блиском двірських дам.

Закосичились квітками,

Вбрали пишні пояси,

І стрічками, і шовками

Додали собі краси.

Як до справи взяться зручно,

Можна всього досягти:

Квіти, виплекані штучно,

Будуть цілий рік цвісти.

Із шматочків різнобарвних

Симетричні пелюстки…

Глянь на квіти — скільки чар в них,

Хоч прості самі частки.

Юнь і врода — ніжні квіти,

Смак і мода, все в нас є;

Трудно в жінці розрізнити,

Що в ній штучне, що своє.

Герольд

Час квітки з голів знімати,

Ставте кошики додолу,

Щоб усякий вибирати

Міг до свого задоволу.

Люди ринули юрбою;

Зразу й сад тут уродився,

Крам, напевне, полюбився —

Крамаркам нема відбою.

Садівниці

Тільки цур, не торгуватись,

Хоч би й дорого здалось;

А щоб знали, за що братись,

Коротенько назвемось.

Маслинова гілка з плодами

Я нікого не чіпаю,

Ворожнечі уникаю

І не маю ворогів.

Я недарма символ миру,

Всюди ширю дружбу щиру

І пильную тиші нив.

Сподіваюся, що зможу

Уквітчать голівку гожу.

Золотий вінок із колосків

Краще віток, краще квіток

Дар Церери скрасить вас;

Те, що людям на пожиток —

Найлюбіша із окрас!

Фантастичний вінок

Квіти ніби рожі чайні,

Тільки з моху розцвілись;

Для природи — незвичайні,

А для моди — придались.

Фантастичний букет

Не питайте в Теофраста,

Що за суміш це квітчаста,

А проте я сподіваюсь,

Що красуням сподобаюсь.

Може, котра закосичить,

Як їй буду добре личить,

Може, хто ласкавий буде

Приколоть мене на груди.

Виклик

Хай красують горді й пишні

Ті букети дивовижні,

Вдовольняючи лиш моду,

Зневажаючи природу;

Хай дзвіночки злотом сяють,

З-під кудерців виглядають.

Пуп’янки троянд

А ми в пуп’янку в цей час,

Та блажен, хто знайде нас!

Прийде літечко привітне,

Рожа з пуп’янка розквітне…

Що за втіха, що за щастя!

Що жадалося, те дасться,

Очарує Флори твір

Душу й розум, серце й зір.

Під зеленими вітами садівниці чепурно порозкладали свій крам.

Садівники

(співають у супроводі теорб)[59]

Всі любуються квітками,

Що за пишна з них оздоба!

А плоди їдять; плодами

Око тішить неподоба!

Вишні, сливи найсолодші

Вибирайте не глядінням,

Бо язик із піднебінням

Кращі судді тут, ніж очі.

Груші, яблука незгірші —

Соковиті, медянисті;

Про квітки складайте вірші,

Що ж до яблук — краще їсти.

(До садівниць).

Тож приймайте нас, красуні,

В свій квітучий, пишний ряд:

Красні квіти ваші юні,

Щедрий наш розкішний сад.

Під наметом цим веселим,

Під рясним сплетінням віт

Для охочих ми розстелем

Брость і листя, цвіт і плід!

Обидва гурти проходять в глибину сцени, співаючи в супроводі гітар і теорб, розкладаючи свій крам на продаж.

Мати й дочка.

Мати

Як тебе я привела,

В чепчик нарядила,

Мила личком ти була,

Ще і ніжнотіла…

Тільки доню сповила —

Вже у думці й віддала,

За кого хотіла.

Рік за роком пролетів —

Тридцять літ затого!

І чимало женихів

Мала ти, небого:

Танцювала із одним,

Жартувала із другим,

А все ні до чого.

Скільки гулянок, балів

Не вряжала мати,

Ти й посліднього з орлів

Не могла впіймати.

Нині дурнів повно скрізь:

До когось якось підлізь,

Мушу зятя мати!

Молоді й гарні дівчата приєднуються до них; починається галаслива невимушена розмова. Рибалки та птахолови з ятерами, вудками, липкими паличками та іншим знаряддям виходять і вмішуються в юрбу гарних молодят. Вони бігають навколо, ловлячи одне одного і весело перемовляючись.

Лісоруби

(входять галасливі, незграбні)

Гей, розступіться,

Ми лісоруби!

Стовбури грубі

Косимо з грюком,

Носимо з гуком:

Гей, бережіться!

Труд наш шануйте

І розміркуйте:

Якби не руки

Грубі робітні,

Зазнали б муки

Пани тендітні;

Якби ми плечі

В лісі не гріли,

То з холоднечі

Ви б подубіли.

Полішинелі

(вайлувато, якось благувато)

Вік вам згинаться —

Вас любить праця,

А ми — не дурні,

Завжди безжурні:

Легке, як пір’я,

Наше ганчір’я,

Ми все гуляєм,

Гадки не маєм;

Плащик накинем,

Ковпак надінем,

Капці узуєм

І чимчикуєм

Скрізь по базарах,

В одинці, в парах,

Ловимо ґави;

Людської слави

Не боїмося,

Жваво в’ємося

Поміж юрбою

З піснею, грою,

З сміхом шаленим,

Танцем скаженим.

Дармоїди

(улесливо й ласо)

Ви, дроворуби,—

Людоньки любі,

І вуглероби

Нам до вподоби.

Що там схиляння

І потакання,

Милі усмішки,

Фрази-пустишки?

Хвалячи, гудять,

Гріючи, студять, —

Пуття в них мало;

Хоч би до мене

Й море вогненне

Із неба впало —

Без дров, без гілля

І без вугілля

Його не вхопиш,

Печі не стопиш.

А тут вже варять,

Парять і жарять;

І ласогуби,

Розкошолюби

Носом вже чують

Рибку й індичку,

Побенкетують

Десь на дурничку.

П’яний

(заплітаючись)

Я нікого не боюся,

Я сьогодні вольний пан,

Я співаю і сміюся,

Хоч і випив тільки дзбан.

П’ю, п’ю сам, із вами,

Дзень-брязь чарочками;

П’ю на власне, на чуже,

Почаркуймось, та й уже!

Посварився я з старою,

Ще й побився під кінець,

Що назвала машкарою

За строкатий жупанець.

П’ю, п’ю з машкарами,

Дзень-брязь чарочками;

Хто там гроші береже?

Почаркуймось, та й уже.

Люди кажуть: заблудився, —

Я ж прибився до корчми.

Хоч і набір, та напився,

Почекають із грішми.

П’ю, п’ю з хазяями,

Дзень-брязь чарочками…

Що за смішки, хто ірже?

Почаркуймось, та й уже!

Чи я в шинку, чи я вдома,

Де захочу веселюсь,

А як зможе ноги втома,

Де захочу повалюсь!

Хор

П’єм, п’єм за столами,

Дзень-брязь чарочками,

А вп’ємося — байдуже:

Геп додолу, та й уже!

Герольд об’являє про різних поетів, співців природи, двору та лицарства, ніжних ліриків та натхненних одописців.

Вони товпляться, змагаються і не дають один одному сказати слова. Один якось вихопився і проголошує кілька слів.

Сатирик

Одна мені відрада:

Співаю я охоче

Про те, про що громада

І слухати не хоче.

Співці ночі та могил не виступають, бо саме завели з новоявленим вампіром прецікаву розмову, — чи не повстане з неї новий поетичний напрямок; герольду нічого робити — викликає тим часом грецьку міфологію, що зберегла і в новітній масці свою самобутню принадність.

Грації

Аглая

Граціозність скрізь являйте;

Граціозно дар давайте!

Гегемона

Любо всім бажане мати:

Граціозно слід приймати.

Євфросина

А прийнявши, в тихім щасті

Граціозно дяку скласти.

Парки

Атропос

Як найстарша, за прядіння

Я приймалася не зрідка;

Треба розуму й уміння,

Щоб життя снувалась нитка.

Щоб була вона м’якенька,

Треба гарно льон приладить,

Щоб була вона рівненька,

Треба пучкою пригладить.

Хто в розкошах мір не знає,

Хто занадто в пал вдається,

Уважайте: нитці край є!

Бережіться, ще ввірветься!

Клото

А мені уже цим разом

Доля ножиці дала,

Бо найстарша наша часом

Нерозбірлива була.

Берегла нитки гнилії

Із старого кужелю,

А надії молодії

Підтинала без жалю.

Та і я часом недбала —

За всіма не доглядиш;

Тим я й ножиці сховала —

Так сьогодні безпечніш.

Подивлюся я з безділля

На кипучий вир життя;

Ну, а вам тепер привілля —

Веселіться як хотя.

Лaxeзіс

А мені одно робити —

Знай гляди ниткам ладу;

В мене погляд пильновитий,

Зроду ходу не зведу.

Кожній нитці тут потрібно

Прямування дать тверде,

Кожна нитка тут несхибно

В колі вказаному йде.

Я стрясла б весь світ широкий,

Занедбавши нагляд свій;

Йдуть години, линуть роки,

Вічний ткач снує навій.

Герольд

(указує на фурій, що надходять)

Цих трьох, що йдуть, ви б, мабуть, не впізнали,

Хоч знаєтесь на міфах старовинних,

І злющих яг, в стількох нещастях винних,

Ви б як гостей жаданих привітали.

То — фурії; та хто б мені повірив?

Бо ж молоді, вродливі та ласкаві;

Та не заходь із ними в жодні справи, —

Ці горлички кусають гірше звірів.

Вони завжди облудні, а сьогодні

Найгірших вад не криють всі ледачі;

Так і вони — не янгольської вдачі,

А вочевидь катівки всенародні.

Фурії

Алекто

Однаково обдурим, як захочем,

Підкрадемось, як кішечки, влазливо;

А хто з дівчам кохається щасливо,

Тому до вух ми стільки натуркочем:

“Кохаєш ти; яка ж тобі шаноба?

Вона тайком на іншого моргає…

Вона й тупа, вона й сліпа, й кульгає —

На ній тобі женитись не подоба”.

І молодій накажемо немало:

“Коханий твій на мові був з другою,

Ще й кепкував, сміявся над тобою!”

Мирись, як знай, а злагоди не стало…

Мегера

Це ще пусте! До мене, шлюб узявши,

Потрапите; мені ж завсіди вдасться

Химерами струїти світле щастя;

Мінливий час, мінливі люди завше.

Хто осягнув, до чого поривався,

Наситившись, деінде мислі зносить;

Він іншого, незвіданого просить,

Від сонця б на морозі він сховався.

Всьому цьому я вмію дати раду,

І в слушний час, гукнувши Асмодея,

Ходжу із ним незримо між людей я,

Скрізь сіючи незгоду, зваду й зраду.

Тісіфона

Не язик, а ніж і трута

Хай зрадливця покарає;

Хто одразу двох кохає,

У того душа зіпсута.

За солодкі ті хвилини

Гірко, гірко ти заплатиш!

А благання марно тратиш —

Не спокутуєш провини.

Час надію вже покинуть!

Скарга рветься аж до хмари,

І луна волає: Кари!

Той, хто зрадив, має згинуть.

Герольд

Тепер набік, будь ласка, гості гожі,

Бо інші йдуть, на вас зовсім не схожі.

Ось сунеться гора якась жива,

Пишнота килимів їй боки покрива;

Із хоботом, а ікла — страх дивиться!

Я вам скажу, у чому таємниця.

Вгорі — дві жінки; сидячи, одна

Скеровує спокійно крок слона;

Друга стоїть у величі могучій,

Від неї блиск навколо б’є сліпучий.

А збоку йдуть дві постаті хибкі,

Обидві скуті; тільки ж подивіться:

Одна сумна, а друга веселиться.

Почуєм, хто вони такі.

Боязнь

Смолоскипи, лампи, свічі

Палахкочуть в штовхітні;

В кожнім схованім обличчі

Ворог бачиться мені.

Геть од мене, щирозуби!

Сміх ваш зрадний, певна річ;

Для моєї, знаю, згуби

Ви зібралися в цю ніч.

Друг колишній з мислю злою

Підкрадався, щоб убить;

Та лице й під машкарою

Я впізнала — щез він вмить.

Утекла б я світ за очі,

Та закута, в ланцюгах,

І чигає скрізь із ночі

Тьма і згуба, смерть і жах.

Надія

Добрий вечір, сестри милі!

Хоч обличчя ви й закрили,

Невпізнанні поробились —

А мені ви полюбились.

А як кожна з вас погляне

Не крізь ночі світло тьмяне,

А без маски, завтра зранку —

Ми подружим до останку.

В чистім полі на роздоллі

Погуляєм ми по волі,

Будем разом проживати,

Працювати й спочивати;

Все нам легко поведеться,

Бідувати не прийдеться;

Скрізь вітатимуть нас люди,

Наче рідні ті брати:

Щастя буде нам усюди,

Щастя мусимо знайти!

Мудрість

Гляньте, Боязнь і Надію

Я скувала ланцюгами:

Берегти людей умію

Перед тими ворогами.

На тварину-великана

Навантажила я вежу,

І ступа вона, слухняна,

Бо за кожним кроком стежу.

А на ній — ясна богиня,

Розпроставши дужі крила,

Сяйвом дивного проміння

Все навколо освітила.

Всюди їй пряма дорога,

Не зійти на манівець;

їй наймення — Перемога,

Боротьбі й труду вінець!

Зоїло-Терсіт

Ух! Ух! Стривай, триклятий рід,

Я всіх вас вилаю як слід!

Але найперше я кусну

Ту Перемогу навісну.

Летить вона, дзвенить крилом,

Дивіться, мов: орел орлом!

Куди її не понесе,

До ніг їй падає усе,

Богиню славлячи; мені ж

Усяка слава — в серце ніж.

Тоді б од серця одлягло,

Коли б на світі скрізь було

Лихе — добром, добро — лихим,

Криве — прямим, пряме — кривим.

Герольд

Як стукну я жезлом святим,

Личино зла, погана бридь, —

Ти в мене знітишся умить! —

Ось карлик здвоєний як стій

В клубок звивається гидкий;

Клубок яйцем стає; а ось

Яйце набрякло, роздулось,

Надвоє тріснуло; й які

Із нього вийшли близнюки!

Он до дверей плазує вуж,

Кажан в вікно летить чимдуж, —

Спішать з’єднатись десь ізнов;

Та я б туди й не підійшов.

Гомін у юрбі

Бач! Уже пішли в танець!..

Ні! Ходімо, хай їм грець…

Чи не чуєш, що навкруг

Розгулявсь нечистий дух?

Понад вухом щось дзижчить…

Під ногами щось сичить…

Мов нічого і нема…

Тільки ляк усіх пройма…

Вже тепер не до гульні…

От тварюки навісні!

Герольд

Здавна вже на різних святах

Я стою в дверях на чатах,

Не було ж такого зроду,

Щоб пустив я вам на шкоду

Злого духа до покоїв,

Щоб він лиха вам накоїв.

Та боюсь, щоб через вікна

Сила вража не проникла,

Бо тоді вже від страхіття

Вас не зможу вборонить я.

Вже нам карлик взнаки дався,

Та не в ньому лиш біда вся!

Онде диво! Подивіться!

Я хотів би, як годиться,

Все народу з’ясувати,

Та не можу ради дати,

Бо й самому не до тями;

Розберімо ж разом з вами.

То четвіркою баскою

Повіз мчиться між юрбою

Рівно, плавно і без тиску;

Тільки скільки ж того блиску!

Іскри сиплються в просторі,

Різнобарвні ллються зорі,

Мріють образи прозорі,

Мов в ліхтарні чарівній.

Розступіться! Страшно!

Хлопець-візник

Стій!

Стійте, коні полум’яні,

Ви ж завжди вузді слухняні, —

Враз замріть, коли спиняю,

Вітром мчіть, коли торкаю, —

Тут же треба нам спиниться:

Вколо нас товпа тісниться;

Всі дивують-подивляють…

Ну ж, герольде, всі чекають!

Перш ніж зникнем в млі прозорій,

Розкажи народу, хто ми;

Ти вже звик до алегорій, —

Певно, й ми тобі відомі.

Герольд

Не зумію вас назвати;

Може, скажеш змалювати?

Хлопець-візник

Ну, малюй!

Герольд

Ти ось який:

Свіжий, гарний, молодий,

Ти ще зовсім хлоп’я, але байдуже —

Жінкам уже подобаєшся дуже

І виростеш — я не скажу: розпусник,

А неабиякий спокусник.

Хлопець-візник

Це добре! Далі промовляй

І загадку веселу розгадай.

Герольд

Блискучий зір і кучері чорняві,

В них самоцвіти аж горять!

А з пліч спадають аж до п’ят

Одіння пишні та яскраві,

Червцем і злотом миготять!

Тендітний — дівчина, та й годі!

А сам — хоч зараз до дівчат;

Вже можеш з ними при нагоді

Кохання азбуку вивчать.

Хлопець-візник

А хто ж це гордий, ясношатий

На троні в повозі пиша?

Герольд

То ніби цар якийсь багатий;

Все є, чого бажа душа!

Та він ласкавий, щедровитий

І знай глядить: кому б ще дать?

Йому миліш дари дарити,

Аніж багатствами владать.

Хлопець-візник

Так малювати не пристало, —

Ти нам сказав занадто мало.

Герольд

Бо ж трудно змалювати це

Шляхетно-сяюче лице,

Рум’яні щоки, губи повні,

Тюрбан, оздоби в нім коштовні,

Зі злота витканий хітон!

Я впізнаю царську поставу —

Спокійну, гідну й величаву.

Хлопець-візник

Це — Бог багатства, це Плутон!

Із ним давно бажав зустрітись

Ваш володар, тож веселітесь!

Герольд

Скажи ж тепер про себе, хто ти й що ти?

Хлопець-візник

Хто я? Поет. Поезії щедроти

Я розсипаю тут і там —

І багатію з того сам.

Багатством я Плутону рівен;

Чого не має при дворі він,

Те я даю; завжди поет

Живить і скрашує бенкет.

Герольд

Та на словах ти молодець,

А докажи, що ти митець!

Хлопець-візник

Ось гляньте: пальцями лиш лясну,

І все кругом засяє ясно.

Ось перлів сиплеться разок,

(хрускоче пальцями)

Ось нате перснів, сережок,

Зап’ястя з золота ловіте,

Хапайте срібло, самоцвіти,

Та й вогники пускаю вам,

Чи займуться — не знаю й сам.

Герольд

І люди ринули юрбою,

Нема дарителю од бою!

Клейноди сипле, як вві сні,

І все хапають навісні…

Та схаменіться ж, добрі люди,

Хіба не бачите облуди?

Та це ж примарні все дари,

Хоч їх бери, хоч не бери.

Той думає, що скарб піймає,

Аж гульк — метелика тримає;

А той схопив намист разки —

Із них вродилися жуки;

Бідаха з серця кинув їх,

Вони ж гудуть кругом на сміх…

Наобіцяв ти злота тиск,

А дав не злото, тільки блиск!

Хлопець-візник

Хоч маски ти толкуєш якнайліпше,

А не спромігсь у річ заглянуть глибше,

Бо не герольдові збагнуть

Позверхніх явищ дійсну суть.

Та не люблю я ворожнечі;

Володарю! Тепер до тебе речі.

(Звертаючись до Плутона).

Чи не довірив ти мені

Ці коні — вихри вогняні?

Чи ж не керую завше ними

Я за вказівками твоїми?

Чи ж мій шалено-бистрий літ

Не дав тобі пальмових віт?

Чи ж я не став у обороні

Твоєї слави до борні?

Чи ж не завдячуєш мені

Ті лаври, що твої вінчають скроні?

Плутон

Ти свідчення від мене хочеш? Слухай,

Що я скажу: ти дух від мого духа;

Мені до послуг ти стоїш,

Хоч сам од мене багатіш;

Отой вінок, що я від тебе маю,

Я над усі корони поважаю,

І мовлю я перед усіми:

Поете, ти єси мій син любимий.

Хлопець-візник

(до натовпу)

Свої найкращії дари

Розсипав рясно я згори;

То тут, то там на голові

Іскрини жевріють живі;

Літають вогники блудні,

Де затримаються, де й ні;

Лиш де-не-де ярке, ясне

На хвилю сяйво спалахне;

Та найчастіше та краса

Ще не помічена згаса.

Гомін жінок

А хто сидить там у задку?

Ви бачили мару таку?

Худий-худюший, мов сто днів

Нічого він не пив, не їв;

Коли поганця і вщипнуть,

Не заболить йому, мабуть.

Худий

Та гетьте, гаспидські баби!

Не вгодиш вам, що не роби.

Коли жінки в хазяйстві дбали,

Мене ще скнарою всі звали,

Тоді заможний був наш дім:

Все надбання лишалось в нім.

Добра набгав я повні скрині,

Та це за ваду мають нині!

Тепер такі жінки пішли,

Що все б із хати рознесли;

У них схотінок більш як грошей —

Це розрахунок нехороший.

Чоловікам нема снаги,

Куди не кинуться — борги…

А жінці що? Як щось там має,

Ганчір’я зразу накупляє,

Та ласо їсть, та п’є усмак

В гурті коханців-гольтіпак;

Тим злото нам цінніш здається:

Тепер не скнара, а скупець я.

Одна жінка

Скупуй собі, скнарюй, як хочеш,

З драконським кодлищем скупим!

А чоловіків чом морочиш?

І так уже від них терпим.

Жінки гуртом

Та дай по писку кістякові!

Проява капосна яка!

Скривився, дума, що зляка!

Та й ті дракони — все цяцькові,

Трусніть — і дасть він сторчака!

Герольд

Ось я жезлом вас втихомирю…

Та обійдеться й без жезла:

Розсердились потворні звірі,

Махнули крилами зі зла,

З страшенних пащ огонь ригають,

Луска ж блискуча аж шумить…

І люди з жахом відбігають,

Усе навкруг спустіло вмить.

Плутон зіходить із колісниці.

Герольд

Ось він зійшов, велично як!

Подав своїм драконам знак —

І сповнилось його веління:

І золотом набита скриня,

І скнара — в нього біля ніг;

Це тільки чар зробити зміг.

Плутон

(до візника)

Скінчилися труди твої тяжкії,

Лети ж тепер до рідної стихії!

Ти тут чужий, ти згинеш серед них,

Серед машкар потворних і страшних.

Іди туди, де, вільний, незалежний,

Втопивши зір у світлості безмежній,

Добро й красу побачиш в вічі ти —

Створи свій світ на лоні самоти.

Хлопець-візник

Я буду вік твоїм посланцем гідним,

Бо ти мені став другом, братом рідним.

Ти скрізь несеш достатку гойний дар,

Я всім даю життя найвищий чар.

Не раз людям доводиться вагатись:

Чи то тобі, чи то мені віддатись?

До тебе йдуть — неробами живуть,

До мене йдуть — в труді верстають путь.

Не тайкома звершаю я свій подвиг,

Бо зраджує мене мій перший подих.

Ну, прощавай! Від тебе я пішов,

Та лиш шепни — і я вернуся знов.

(Зникає так, як і з’являється).

Плутон

Вже час настав мої скарби явити!

Герольде, дай жезла, замки розбити.

Відкрилося! Глядіть, як все блискоче;

У казанах кров золота клекоче;

І ланцюжки, і персні, і корони —

Усе у ній розтане і потоне.

Крики з натовпу

Якого скарбу! Ай, ай, ай!

Вже скриня повна через край!

Он кубки злотні топляться!

Монети не потовпляться!

Які дукати — дивний карб!

Якби мені добуть той скарб!

Цього бажав я гаряче!

Додолу золото тече!

Чого стоїш? Нагнись мерщій

І зразу станеш багатій!

А ми, як грім, налетимо

І скриню всю заберемо!

Герольд

Ви з глузду з’їхали всі вряд:

Та це все жарти — маскарад.

І хто б насправді для юрби

Тут розсипав такі скарби?

Вас надурили жартома:

Та тут і шеляга нема!

Це вам облуда золота,

А ось і правда — хоч проста.

Та що вам правда? Кожен з вас

Химери ловить повсякчас…

Плутоне, ну-бо, всіх жени,

Бо аж нетямляться вони.

Плутон

Що ж, розігнать — це річ не зла;

А дай ізнов твого жезла!

Ось я його в огонь стромлю.

Гей! Начувайтесь! Всіх спалю!

Жезло тріщить, огнем блищить,

Навколо іскрами дощить…

Хто здума близько підійти,

Тому від смерті не втекти, —

Ось я почну кругом кропить.

Крики, тиснява

Ой лишенько! Усе горить!

Тікай, тікай, хто жити рад!

Гей, хто там пре, подайсь назад!

В лице мов приску хто сипнув!

Мене жезлом він навернув!

Усі пропали, хто не втік!

Назад, маскований потік!

Назад, скаженая юрма!

Я б полетів, та крил нема!

Плутон

Одразу плац попросторів,

Ніхто, здається, й не згорів —

Юрма біжить,

Усяк дрижить…

Щоб все гаразд було навкруг,

Окреслю я незримий пруг.

Герольд

Явив ти нам розумну міць,

Всяк перед нею пада ниць.

Плутон

Терпіння, друже! В бачиш ти

Іще страхливіші бунти!

Скнара

Тепер послухайте мене:

Ми можем любо круг оглянуть,

Бо ті жінки завжди кругом обстануть,

Як чують щось цікаве чи смачне.

А я ж таки не зовсім підтоптався,

Краса жіноча ще торка,

Сьогодні б я поженихався,

Бо день такий — усе надурняка.

Та тільки тут народу повно,

Не вчують всі моїх розумних слів;

Я думаю, незгірше б я зумів

Все показать на мигах красномовно.

Та просто жест нічого тут не варт;

Я вигадав новий цікавий жарт:

Як глину, буду золото ліпити —

З цього металу можна все зробити.

Герольд

Кощавий дурень розходивсь;

Чи бач, на витівки пустивсь!

Бере він золото в грудках

І мне, як тісто, у руках;

Та, хоч воно м’яке й ліпке, —

Все, що він виліпить, — бридке;

А він показує жінкам,

А ті притьмом у крик, у гам,

У вихиляси сороміцькі…

Цей блазень — виродок несвітський;

Йому розпусту розсівать,

То ніби меду скуштувать.

Та я цього не подарую,

Жезлом нахабу почастую!

Плутон

Не знає він, що ще нас дожида;

Нехай собі що хоче коїть!

Недовго вже йому тут дурня строїть —

Закон міцний, та ще міцніш нужда.

Гармидер і спів

Ось дика рать, як бистрий плин,

Пливе до вас із гір, з долин;

Непереможний диких стан,

Бо з ними йде великий Пан;

Для них ніщо чарівний пруг,

Ввіходять впрост в порожній круг.

Плутон

Я знаю вас, та й Пан мені не диво!

Сюди прийшли ви гордо і сміливо.

Я знаю те, що тайна багатьом,

І в круг тісний впускаю вас притьмом.

Нехай щастить вам доля щасно,

Хай путь ваш дивом процвіте,

Та вам самим не видно ясно,

Куди й до чого ви йдете.

Спів дикунів

Чепуруни — крихкі, слабкі,

А дикуни — дерзкі, кріпкі;

Прудкий наш скок, швидкий наш крок,

Ми ринем так, немов поток!

Фавни

Ось фавнів рій

Веде танок,

В гриві густій

З дуба вінок,

Гостренькі вуха крізь лист стирчать,

І ласі очі вогнем блищать.

Що фавн кирпатий, то це дарма,

До того діла жінкам нема.

Кивне недбало, де гурт жінок, —

Найкраща радо іде в танок.

Сатир

А ось до гурту підбіга

Сатир — цапиняча нога.

Худий і жилавий сатир,

Як сарна, скаче поміж гір,

І вдаль і вшир пускає зір.

Як гарно тут, як вільно тут!

Десь там, внизу, химерний люд;

Вони там скніють, не живуть,

Хоча життям те скніння звуть;

А він один, нарівні хмар,

Неначе світу володар!

Гноми

Ось гноми безбач дріботять,

Іти у парах не хотять;

На кожнім одіж мохова,

Під нею лампку він хова;

Одне другого наганя,

Неначе в кучі комашня,

Сюди й туди одно снує —

І всюди їм робота є.

Кобольдам родичі близькі,

Ми мов хірурги ті гірські:

Ми гори розтинаємо,

Ми з жил їм кров кидаємо,

Метал вергаєм на-гора,

Всім людям зичучи добра:

“У добрий час, у добрий час,

Усі багатства ці для вас!”

Та злото потрапля до рук

І перелюбців, і злодюк,

Залізо ж корисне для вбивць,

Для всьогосвітніх кровопивць,

А хто три заповіді вже

Зламав — до інших байдуже!

Та нас у тому не виніть;

Ми терпимо, то й ви терпіть.

Велетні

На Гарці велетні живуть,

їх люди дикими зовуть;

Ідуть гольцем, кремезні всі,

Питають в первісній красі;

Соснина в кожного в руках,

Пов’язка з віття на боках;

Таких фігур, таких постав

У варті й папа сам не мав.

Хор німф

(танцюючи навколо великого Пана)

Привіт, привіт,

Наш бог, наш пан —

Великий Пан!

В тобі ввесь світ!

Ідіть, летіть стрічать його,

Піснями величать його,

Бо добрий він, ласкавий він

І любить радощів розгін.

Під неба дахом голубим

Пильнує він свій красний дім,

Але струмок йому співа,

Вітрець дрімоту навіва…

І як опівдні він засне —

Ніде й листок не шелесне,

Замре в повітрі кожен рух,

Лиш чути квітів млосний дух;

Тоді і німфу, як закон,

Де б не була — змагає сон.

Коли ж зненацька гримне він,

Мов з неба грім, мов бурі дзвін, —

Охопить душу жах німий,

Всі розбігаються як стій,

І військо в полі никне вмить,

Герой збентежений тремтить…

Тож слава, слава славному!

Хвала йому і честь йому!

Депутація від гномів

(до великого Пана)

Там, де сяєвом блискучим

Опівнічної доби

Одкриваються знаючим

Зачаровані скарби, —

Ми вартуєм в темних норах,

У печерній темноті,

Ти ж на сонячних просторах

Роздаєш багатства ті.

Знов найшли ми в надрах темних

Багатюще джерело:

В володіннях попідземних

Ще такого не було.

Тож піди і скарб той вирий,

Що явила нам гора,

Царю щедрий, царю щирий,

До загального добра!

Плутон

(до герольда)

Тепер нам слід рішучості набратись,

Що б не було, нічого не лякатись

І ждать, що нам ця хвиля принесе.

А щоб про це нащадки наші знали

І дійсності химерою не звали,

Ти в протокол пиши як єсть усе.

Герольд

(взявся за жезло, що його держить в руках Плутон)

Вже гноми Пана повели

До вогнедишної скали;

Гуде, гогоче в глибині:

То вгору жбухають вогні,

То враз щезають десь на дні,

І отвір мороком зія —

То знов шугає полум’я!

Стоїть, чудуючися, Пан,

А справа й зліва б’є фонтан…

Куди не глянь — дива кругом! —

І Пан нагнувсь над джерелом,

Углиб цікаво загляда;

І раптом — пада борода!

Чиє ж то підборіддя там?

Мерщій закривсь, не видно нам.

Та ось нечувана біда:

Летить назад та борода,

Уся в огні, і вже пала

Вінець круг царського чола,

І тлум тривога обняла…

Усі біжать вогонь гасить,

І всіх вогонь глитає вмить,

І маскарадна вся товпа

В огненнім морі потопа…

Та що за вістка проліта

Від вух до вух, із уст в уста?

О ноче люта, ноче зла,

Яке ти лихо принесла!

Настане день, і всяк узна,

Що склалася біда страшна;

Усюди чується мені:

“То цісар, цісар ув огні!”

Бодай не чуть таких новин! —

З усім двором загине він…

Будь проклят, хто його призвів,

Щоб він смолистий хмиз одів

І нас завів в огонь і дим,

У ґвалт і рев, на згубу всім…

О юність, юність! Та коли ж

Ти загнуздаєш буйність смілу?

О владо, владо! Та коли ж

Ти поєднаєш ум і силу?

Уже і ліс кругом зайнявсь,

Вогонь до стелі аж доп’явсь;

Усе жахтить, усе пала,

Усе згорить, усе дотла!

До краю будемо страждать,

Бо нізвідки рятунку ждать.

Цей пишний двір — жахлива річ! —

Візьметься попелом за ніч.

Плутон

Налякались — годі, годі,

Зараз стану я в пригоді!

Вдар, як грім, святе жезло,

Щоб землею затрясло!

Вітре, широко дмухни,

Прохолоди нажени!

Риньте хвилями, тумани,

Те кипіння полум’яне

Вогким валом обгорніть!

Ви, летючі хмари-тучі,

На підмогу поспішайте,

Все зрошайте, погашайте

Дику ярість огневиці

І в зірниці-блискавиці

Блудний пломінь оберніть!

Схочуть духи нам нашкодить —

В поміч магія приходить.[60]

Сад при палаці

Сонячний ранок.

Цісар, придворні, Фауст, Мефістофель, одягнені пристойно і скромно, обидва навколішках.

Фауст

Ти нам простиш феєрію нічну?

Цісар

(дає знак уставати)

Я залюбки ізнов той жарт почну.

Враз опинивсь я в полум’ї буремнім,

Мов той Плутон у царстві попідземнім.

Скелясте тло, мов вугіль уночі,

Ледь жевріло… А з надр, клекочучи,

Вогні, як вихри, жбухали в кипінні,

Зливаючись в полум’янім склепінні.

Навколо нас вогнисто-пишний храм

То виростав, то западався сам.

Крізь просвіток витких колон пломінних

Я бачив тьми людей різноплемінних,

Що тислися до мене всі притьмом

Ударити величності чолом.

І почет мій тих не цурався мандрів;

Здавалось, я — володар саламандрів.

Мефістофель

Так, ти ним був! Бо всі стихії тут

Твою величність, царю, визнають.

Ти мав уже вогонь в своїй покорі,

Тож випробуй те саме і на морі;

Впірни в той вир, стань на перлисте дно,

Побачиш ти там диво не одно.

Тебе обстануть, висячися, хвилі,

Самі зелені, вінця зчервонілі,

Тобі палати пишнії зведуть,

Що за тобою хоч куди підуть,

Що й стіни в них живі, прудкі, рухливі,

Розвихрені й химерно-мерехтливі…

І до твоїх чарованих палат

Не пробереться жоден дивогляд:

Ані дракон з лискучою лускою,

Ані акула з пащею глиткою.

Хоч як блищить перед тобою двір —

Такого тлуму твій не бачив зір,

Бо будуть там і приязні сусіди —

Спливуться враз цікаві нереїди,

Молодшенькі — мов рибки полохкі,

Доросліші — розважливі такі;

Де візьметься й Фетіда; мов Пел ею,

Дасть руку гостю милому, і з нею

Ти на Олімпа зійдеш висоту…

Цісар

Тобі лишаю вищу сферу ту:

Не кваплюся я до такого трону.

Мефістофель

Земля ж тобі належить по закону.

Цісар

Яке добро, що ти до нас прийшов

Із “Тисячі й одної ночі” мов!

Вигадько ти, як та Шехерезада,

Я ласками тебе обсиплю радо,

Аби мене ти завше розважав,

Коли стомлюсь я від щоденних справ.

Підчаший

(хутко увіходить)

Володарю, я не гадав, що вдасться

Мені таке тобі звістити щастя,

Як те, що нині як ясу

Сюди я радісно несу:

Рахунки ми вже всі сплатили,

З лихварських лап ми вийшли цілі

Самому пеклові на зло;

Мов небо враз до нас зійшло.

Воєначальник

(увіходить за ним, підхоплює)

І військо ми задовольнили.

Ізнов служити вговорили;

Мов ожили всі вояки,

Радіють шинкарі й дівки.

Цісар

На повні груди ви зітхнули,

Тривоги й клопоти забули,

Мов юнаки, ви горите!

Підскарбій

(увіходить, показує на Фауста і Мефістофеля)

Спитай у них — вони зробили те.

Фауст

Ні, канцлер все повинен доповісти.

Канцлер

(повагом виступає вперед)

Рад бути носієм такої вісті.

Дивуйте всі — ось вікопомний лист,

Що обернув нам шкоду на користь.

(Читає).

“Цим ознаймуємо усім новий закон:

Один цей папірець варт тисячі корон;[61]

Тому зарукою — незлічені скарби,

В землі поховані з прадавньої доби;

Вже срібло й золото зо схову дістають

І на вимогу враз за папірці дають”.

Цісар

Облуда це, отрута для умів!

Хто сфальшувать так підпис наш посмів?

Злочинця я завдам на люту кару!

Підскарбій

Ні, підпис твій. Згадай-но, государю:

Коли вночі ти тут між нас стояв,

Убравшись Паном, канцлер так сказав:

“Щедротним будь на цім врочистім святі,

Черкни пером — і стануть всі багаті”.

Ти підписав, і підпис ще вночі

Розмножено — їх стало тисячі;

А щоб усі ту ласку відчували,

Білетів силу ми надрукували,

По десять, тридцять, п’ятдесят, по сто,

І, вір мені, не скаржиться ніхто.

Поглянь на люд: то всі були охлялі,

Тепер горять в нестриманому шалі!

Твоє ім’я вже славить світ давно,

Та нині тричі славиться воно.

Той підпис твій — то знак новий в абетці;

Під знаком тим всім хороше живеться.

Цісар

То цей папір і справді злота варт?

То всі його приймають не на жарт?

Це чудасія — та нехай, про мене.

Підчаший

Порозліталось птаство навіжене

І царство все покрило з краю в край.

Де хочеш лист міняйлові подай —

Одержиш там чи злота, чи срібла,

Ну, знижка є, але зовсім мала.

Такий достаток всім удивовижу;

Півсвіту ніби вдарилось у їжу,

Півсвіту одіж кинулось справлять;

Шевці й кравці і день і ніч не сплять…

В склепах чарки й тарелі не вгавають,

І гості “Слава цісарю!” гукають.

Мефістофель

Блукаючи самотньо між терас,

Красуню пишну здибаєш нараз:

З-під віяла так і стриже очима —

Чи в тебе є цидулка та значима?

І якщо є, то й без палких промов

Здобудешся у неї на любов.

Ховатимуть за пазухою дами

Листочки ці з любовними листами,

У Псалтирі з собою панотці

Носитимуть побожно папірці,

І в чересі червінці та дукати

Вже вояків не будуть отягчати.

Пробач, якщо деталями дрібними

Я знижую цей чин неоцінимий.

Фауст

Дармуючи у нутрощах землі,

Скарби лежать у тебе немалі:

І найсміліші поривання мислі

Тому багатству рамки надто стислі,

Й найвищої фантазії політ

Не сягоне у той безмірний світ,

Але для духу віщого провидця

Все втаєне повинно проявиться.

Мефістофель

Цей папірець, що за метал стає,

Зручний такий — всі бачать, що в нім є;

Не треба тут міняться, торгуваться,

Лиш знай вином чи ласками впиваться.

Схотілось злота — до міняйла йди,

А там нема, то вириють завжди

Якийсь клейнод, любенько закладуть

І за папір, що треба, віддадуть;

Невіра набереться сорома —

Білети будуть визнані всіма,

І у твоїй державі, безумовно,

І золота, й паперу буде повно.

Цісар

Це щастя край завдячує лиш вам,

І я за те винагороду дам.

Ви будете обидва з цеї миті

Охороняти надра скарбовиті.

Ви знаєте й місця, і слушний час —

Усі розкопки йтимуть через вас.

З’єднайте ж ревно ви свої зусилля,

Нехай навкруг розіллється довілля,

Нехай земний і попідземний світ

Вщасливлюють у спілці людський рід.

Підскарбій

(до Фауста)

Вітаючи колегу-ворожбита,

Я обіцяю в злагоді з ним жити.

(Виходить з Фаустом).

Цісар

Я обділю все панство дворове,

Признайтесь лиш, хто як мій дар вживе.

Паж

(приймаючи)

Гулятиму я ввечері і вранці.

Другий

(те ж саме)

Я накуплю гостинчиків коханці.

Підкоморій

(бере)

Тепер я вина питиму не прості.

Другий

(теж)

Награюся я до несхочу в кості.

Васал

(подумавши)

Я викуплю свій замок і ґрунти.

Другий

(теж:)

Я скарб у схові буду берегти.

Цісар

Я сподівавсь од вас нової дії.

Але, мабуть, не справдяться надії.

Бо бачу вже — хоч скарбу й набули,

Лишилися ви тими, що й були.

Блазень

(надходить)

Ти ж ласкою й мене не обминай.

Цісар

Всім милостям один у тебе край.

Блазень

Що за листи — не втямлю я ніяк…

Цісар

Я знаю — все процвиндриш ти, пияк.

Блазень

Якісь чудні, непевні ті дари.

Цісар

Це все тобі; коли дають — бери.

(Виходить).

Блазень

То це б мені п’ять тисяч привалило!

Мефістофель

Що, вже воскрес, ходяче ти барило?

Блазень

Ще й як воскрес — з принесенням дарів!

Мефістофель

Ти з радощів великих аж упрів.

Блазень

Невже усяк за гроші це вважа?

Мефістофель

Купуй за них, чого живіт бажа!

Блазень

І дім, і поле зможу я купить?

Мефістофель

Авжеж, аби було чим заплатить.

Блазень

І замок, гай, і став, і сіножать?

Мефістофель

Іч, захотілось блазню панувать!

Блазень

Сьогодні ж я маєток загорну!

(Виходить).

Мефістофель

(один)

Губу наш дурень має не дурну.

Похмура галерея

Фауст, Мефістофель.

Мефістофель

Чом тягнеш ти мене в ці ходи хмурні?

Чи ж там не весело тобі,

У легковірній і безжурній

Цяцькованій двірській юрбі?

Фауст

Облиш про те; мені ці фрази

Давно обридли до відрази;

Вживав ти їх було й колись,

Аби від діла відмогтись.

А тут нагальна справа є —

Вже каштелян просвітку не дає,

Бо цісар, каже, дав такий наказ,

Щоб вивели з тобою ми нараз

Взірці краси — Гелену та Паріса —

Перед вельможним панством напоказ.

А нум за гуж! Дав слово, то кріпися.

Мефістофель

Даремно ми за діло це взялися.

Фауст

Та це ж од витівок твоїх

Всі стали тут химерувати;

Ми спершу збагатили їх,

Тепера мусим розважати.

Мефістофель

Гадаєш ти, що це пусте?

Е, ні, круті нас ждуть пороги

І неторовані дороги, —

Ще й карка зломиш, як на те.

Гелену визвать — замисел хороший,

Та це тобі не паперові гроші.

Примари-мари і чортів-хортів

Я дам тобі, аби лиш захотів,

Але й найкраща вродою чортиця

На героїню, певне, не згодиться.

Фауст

Ну от, ізнов тієї заспівав!

Ти завше повен сумнівів, обав,

Знаходиш скрізь уявні перешкоди,

Щоб після брать заради нагороди.

Не огинайсь, негайно, без крутні

Повинен ти зробити все потрібне.

Мефістофель

Поганський світ не підляга мені,

І пекло там зовсім осібне

Та рада є.

Фауст

Кажи скоріше, ну!

Мефістофель

Одкрию я велику таїну:

Без простору й часу, у самотині

Царюють десь од правіку богині;

Про них я говорити зарікавсь.

То Матері!

Фауст

(жахається)

То Матері?

Мефістофель

Злякавсь?

Фауст

То Матері! — Чудуюсь тим словам…[62]

Мефістофель

Богині ті недовідомі вам

І навіть майже незнайомі нам;

Глибини, де вони живуть, — незглибні.

Ти винен сам, що нам вони потрібні.

Фауст

Куди ж іти?

Мефістофель

Куди іти? В несходжене —

І несходиме; осягти невпрошене —

І невпросиме. Чи готовий ти?

Немає там замків, ані затворів;

Ти знаєш жах порожнявих просторів

І вічне безгоміння самоти?

Фауст

Про це не будем говорить ми;

Чи ж ми на кухні знов у відьми,

Щоб нісенітниці верзти?

Я й сам незгірше знавсь на тому —

Вивчав пусте, навчав пустому,

І що пильніш заглиблювався в річ,

То більше в ній являлось протиріч.

Щоб ту нудьгу приспати невсипущу,

Утік од світу я у дику пушу.

І там таким самотнім почувався,

Що врешті з чортом навіть полигався.

Мефістофель

Коли б ти плив в безкраїм океані,

Що огортає нашу твердь,

Ти б бачив хвилі в грізному буянні,

Хоч би вони й несли для тебе смерть;

Ти б бачив хмари, сонце, місяць, зорі,

Вертких дельфінів у прищухлім морі, —

Що-небудь видно там завжди;

В порожняві ж не вбачиш ти нічого,

Не вчуєш власної ходи

І не доступишся твердого.

Фауст

Нагадуєш ти того містагога,

Що неофіта дурить запального;

На глум женеш мене ти в невідомість —

А я там сили наберусь натомість;

З вогню тягать каштани, мов на жарт,

Ти шлеш мене — я там добуду гарт.

Побачим, що майбутнє принесе:

В твоїм ніщо знайду я, може, все.

Мефістофель

Хвалю тебе за розум в час розлуки,

Збагнув ти добре всі бісівські штуки;

Ось на ключа.

Фауст

Це ж патичок якийсь.

Мефістофель

Візьми попробуй, а тоді вже й смійсь.

Фауст

Росте в руці — ще й блиск од нього б’є!

Мефістофель

Побачиш ти, яка в нім сила є!

Нюшить той ключ і знає, що і де,

До Матерів тебе він доведе.

Фауст

(здригається)

До Матерів! Те слово, наче грім,

Аби почув — стрясає мною всім!

Мефістофель

Лякаєшся нових для тебе слів?

Ти б слухати лиш чуване хотів?

Тобі така обмеженість не личить,

Пора б уже себе до див призвичить.

Фауст

Не по мені байдужний супокій;

Найкраще людське відчуття — бентежність;

Хоч як нам сушить серце світ плиткий,

Хвилюючись, ми чуємо безмежність.

Мефістофель

Лети ж униз! Я б міг сказати — вгору,

Це все одно… Покинь те, що повстало,

І там, серед безвічного простору,

Втішайся тим, чого давно не стало.

Тебе охмарить сила форм і схем,

Та хмару ту розмаєш ти ключем.

Фауст

Держу цей ключ і чую — свіжа сила

Й жадоба дії в грудь мені вступила.

Мефістофель

Побачиш там полум’яний триніг —

То знак, що ти в найглибший глиб пристиг.

Там Матерів уздриш одвічний рід, —

Сидять, стоять чи ходять — як їм слід,

І за одним зорять їх віщі зори,

Пильнуючи утвори й перетвори,

Хоронячи праформи всіх створінь;

Тебе ж не вбачать — зрима їм лиш тінь.

Тоді кріпись — бо близько до біди —

І на триніг одважливо іди,

Торкни його ключем!

Фауст владно має ключем.

Отак, гаразд!

І за тобою піде він ураз;

А ти вертай зі здобиччю сюди —

Нехай тоді розшукують сліди…

Триніжок є — до діла приступай,

Героя й героїню викликай.

На славний подвиг перший ти спромігся,

Це зроблено — і ти цього домігся.

Усе довершать наші звичні чари —

Боги повстануть з фіміаму хмари.

Фауст

А що ж тепер?

Мефістофель

Тепер униз зривайся;

Спускайся з тупом, з тупом і здіймайся.

Фауст тупає і западається.

Нехай же ключ той дасть усьому лад!

Цікаво знать, чи вернеш ти назад?

Осяйні зали

Цісар і князі. Двір у хвилюванні.

Підкоморій

(до Мефістофеля)

Довгенько духів ваших ждать, одначе,

Вже й цісар сам чекає нетерпляче.

Каштелян

Він щойно знов питав мене про те,

Чого ж ви тут без діла сидите?

Мефістофель

Товариш мій якраз пішов для того,

Уже ж він знає, що до чого.

Узаперті один сидить,

Готує засоби мудречі,

Бо, щоб красу чудесну відродить,

Потрібні різні чорнокнижні речі.

Каштелян

Що тут потрібне, то вже вам видніш,

Але наказ виконуйте скоріш.

Білявка

(до Мефістофеля)

Дозвольте, пане, на одне слівце;

Дивіться, в мене чисте ж мов лице,

А влітку де й береться ластовиння —

Обсипле всю, як макове насіння.

Є лік на те?

Мефістофель

Це жаль — гарненька квітка,

А по весні — немов плямиста кітка!

Візьміть ікри із жаби й язика,

Перегоніть їх на молодика,

А на підповні будете втирати —

І ті веснянки зійдуть всі до цяти.

Чорнявка

Круг вас юрба вирує безугавно,

І я до вас — на ногу я терплю,

Ходжу й танцюю через те невправно,

Як слід і реверансу не зроблю.

Мефістофель

Нехай я вам на ніжку наступлю.

Чорнявка

За любощів буває лиш подібне.

Мефістофель

Мій дотик має значення осібне,

Бо схоже схожим лічиться завжди:

Нога — ногою, й інші члени тіла

Так само. Ну, давай її сюди!

Чорнявка

(скрикує)

Ой, ой, болить! Нога аж захрумтіла!

Мов копитом!

Мефістофель

Боліло? Півбіди!

Зате тепер безпечно йди до танцю

І тисни ногу під столом коханцю.

Дама

(протовплюється)

Пустіть, пустіть! Страждання нестерпуче

Мене мордує, щире серце рвучи:

Ще вчора він як тінь ходив за мною,

А нині зрадив — водиться з другою.

Мефістофель

Це дуже зле! Та слухай-но сюди:

До нього ти знеобачки підкрадься

Й цим вугликом тихенько проведи

На рукаві й на плечах — в три ряди,

І в ньому мусить каяття озваться;

А вугіль з’їж — але не запивай,

І вернеться до тебе той гультяй,

Благаючи простити винуватця.

Дама

Він не отруйний?

Мефістофель

(ображено)

Вперше я зустрів,

Що славний лік підозрюють зухвало!

Та цей же вуглик з тих кострів,

Що ми розводили, бувало.

Паж

Люблю я, а мені все кажуть: “Ти — хлоп’я”.

Мефістофель

(набік)

Кого тут слухати — і сам не знаю я.

(До пажа).

Як з молодою справи не вдалися,

До літньої гарненько підкотися.

Інші протискуються до нього.

Од тих відмігся — інших піднесло;

Чи говорити правду їм на зло?

Та з правдою гляди, щоб не вклепавсь ти…

От халепа! Та де ж ти дівся, Фаусте?

(Озирається).

Та притьмарились в залі вже свічки,

Заворушились раптом двораки

І розтеклися ген по коридорах,

По галереях довгих і просторих,

І повагом ідуть все далі й далі,

Аж от зібрались всі в лицарській залі;

Високі стіни в пишних килимах,

Скрізь старосвітська зброя по кутках…

В замовах тут не бачу я користі, —

Завжди є духи у такому місці.

Лицарська зала

Тьмяне світло.

Цісар і придворні займають місця.

Герольд

Як довг велить, охоче б я промовив,

Що за вистава зараз тут почнеться,

Але не зважусь — духів чую повів,

Навкруг чудне, непевне щось снується.

Нанесено вже крісел і стільців,

Проти стіни якраз сам цісар сів

І розгляда на килимах прибитих

Зображення баталій знаменитих.

За ним посіли зверхники вельможні,

Та й далі в залі лави не порожні;

В урочій тиші не одна там любка

До любчика підсіла, як голубка.

Наставились цікаво зори й слухи:

Готові ми! Нехай приходять духи!

Сурмлять сурми.

Астролог

Почнися, драмо, — владар так велить,

Розсуньтесь, стіни, в цю врочисту мить!

Нам магія полегшує ігру:

Ось килим звивсь, немов од пожару;

Кудись углиб заникли площі стін,

Простора сцена раптом уродилась,

Вся таємничим світлом освітилась, —

І я виходжу на передній кін.

Мефістофель

(висовується із суфлерської будки)

Я успіх матиму, раз роль у нас така:

У підшептах нема над чорта мастака.

(До астролога).

Усіх світил збагнув ти місце й час,

То зрозумієш добре мій підказ.

Астролог

Велінням чар здивованим очам

З’явився враз масивний древній храм;

Мов той Атлант, що небо підпирав,

Ряди колон тримають архітрав;

Вони, напевне, здержали б і гору,

Бо досить двох будові за опору.

Архітектор

Даремно носяться зі стилем тим античним!

Шляхетним грубе звуть, безпомічне —

величним;

У ньому все — незграбне і важке.

Мені миліш мистецтво не таке:

Гінких колон люблю в безкрай стремління,

Високий зліт стрілчастого склепіння.

Астролог

Прийміть як дар астральних дій мінути!

Хай словом чар ваш розум буде скутий,

Нехай натомість бездоріж буя

Фантазії свавільна течія.

Глядіть на те, за чим сюди прийшли ви;

Ми вірити повинні в неможливе.

Фауст підіймається на сцену з другого боку.[63]

Астролог

Ось чарівник в вінці, в плащі жерця,

Початому він доведе кінця.

Уже й триніг із глибу десь з’явивсь,

І фіміам над ним пахучий звивсь.

Небавом маг почне свої замови,

На щастя нам звершить він чин чудовий.

Фауст

(високохмарно)

Я кличу вас, о Матері святі!

Ви в безмірі, в одвічній самоті —

І не одні! Над вами в зміні дивній

Життя подоби носяться безживні,

Усі єства, що тут колись були,

Побіля вас безсмертя осягли;

Ви ділите їх, владарки урочі,

Між світлом дня і темрявою ночі;

Одних захопить любий вир життя,

А других визве мага закляття:

Упевнено загляне він в невидне

Й охочому покаже диву гідне.

Астролог

Чарівний ключ об чашу ледь черкнув, —

І все туман пахучий огорнув,

Різноманітні поплили хмарки —

Стьожки, кружки, цівки, клубки, вінки…

Та що це знов нам дива додає?

Від того руху музика встає,

У ній бринить краса якась ясна,

Й повніє все мелодія рясна.

Дзвенять тригліфи, хор колон співа,

І храм увесь — мов музика жива.

Туман розтав; з прозорого серпанку

Юнак вродливий вийшов наостанку.

Навіщо тут слова мої здалися?

Хто ж не впізнав прекрасного Паріса?

Дама

Як сяє в нім краса, і сила, й юнь!

Друга

Мов персик свіжий, знадний цей красунь!

Третя

Які тендітні й соковиті губи!

Четверта

Пригубити б той келих кожній любо!

П’ята

Є врода, а субтильності нема.

Шоста

І грації у нім шукать дарма.

Лицар

Пастух, та й квит, хоч і царського роду;

Манір шляхетних в нім нема й заводу.

Другий

Отак півголий — ніби й справді гожий;

А в панцирі на що він буде схожий?

Дама

Ось він сідає — лагідно та мило.

Лицар

А вам уже в обійми закортіло?

Друга дама

Як гарно він на руку обіперсь!

Підкоморій

Ото нечема! Тут же й розпростерсь…

Дама

Та вам, мужчинам, все невлад, відомо!

Підкоморій

Де ж пак — розлігсь при цісарі самому!

Дама

То роль така; по п’єсі він один.

Підкоморій

Чи роль, не роль, а пам’ятай же чин!

Дама

Ось сон легкий вродливця огортає.

Підкоморій

Уже й захріп; ну й натурально грає!

Молода дама

(у захваті)

Не фіміам — якийсь знадніший пах

Війнув, дихнув — до серця аж досяг.

Літня

Ті пахощі мов душу підмивають,

Від нього то!

Стара

Той запах розливають

Зростання квіти — чаші нектарові,

Що зацвітають рясно в юнакові.

З’являється Гелена.

Мефістофель

Оце така! Тоді я не боюсь!

Не по мені вродливиця чомусь.

Астролог

Я вражений без краю і без міри!

Немає слів, признаюся вам щиро,

Ізмалювать божественну красу,

Оспівану з прадавнього часу.

Хто зрить її — дивує до нестями,

Хто мав її — був рівен із богами!

Фауст

Чи я не сню? В глибінь душі буремно

Влилось краси пресвітле джерело!

Трудне шукання красний плід дало,

І я жерцем зробився недаремно.

Був світ мені нікчемним і пустим, —

Став бажаним, змістовним і тривким!

Нехай як дим у безвісті розплинусь,

Коли від тебе, владарко, відкинусь!

Той образ, що в свічаді чарівнім

Являвсь мені для насолоди, —

Лиш тінь бліда твоєї вроди!

Тобі, тобі до решти віддаю

Всю пристрасть огняну мою,

Любов, жагу, обожування, безум!

Мефістофель

(із будки)

Не випадай із ролі, будь тверезим!

Літня дама

Струнка й гінка — а голова мала.

Молода

Коли б нога доладна хоч була!

Дипломат

Принцес я бачив іноді таких;

Вродливиця од голови до ніг.

Придворний

Вона тихцем підходить до сонька.

Дама

Із краснем поруч надто вже бридка.

Поет

її краса йому скрашає сон.

Дама

Вона — Діана, він — Ендіміон.[64]

Поет

Ось відійшла богиня без вагання,

Схилилася і п’є його дихання,

І враз — цілунок! О жаданий рай!

Дуенья

Ще й привселюдно! Це вже через край!

Фауст

Хлопчиську стільки милості!

Мефістофель

Та цить!

Що хочуть, можуть привиди робить.

Придворний

Він пробудивсь; вона підкралась, стала.

Дама

Оглянулась! Я так собі й гадала!

Придворний

Здумився він: це що за дивина?

Дама

А їй те все уже не первина.

Придворний

Тепер вона віч-на-віч стала з ним.

Дама

Я бачу вже — впаде він їй до верші,

І він же, мабуть, думає, що перший!

Усі мужчини — дурні в ділі цім.

Лицар

Краси й кохання осяйна цариця…

Дама

Та ні, блудниця безсоромна, ница!

Паж

Щасливець він! Чому я не Паріс!

Придворний

У сіть таку усякий би поліз!

Дама

Клейнод той мали всі, кому охота,

Вже непомалу стерлась позолота.

Друга

Вона ж ізмалку віялася скрізь.

Лицар

Шукай хто хоч свіжішої принади,

А я і цим послідкам буду радий.

Учений

Мені та постать у очах ясна,

Та я сумнюсь, чи справді то вона.

Що бачим ми — оманливе надміру,

А в писане я непохитно вірю.

Тут сказано: “Вона у Трої всім

Подобалась — і сивим, і старим”.

І опис той якраз сюди пасує:

Хоч я й старий — вона мене чарує.

Астролог

Вже він не хлопець, а одважний муж, —

Схопив, підняв вродливицю чимдуж,

Шкода в його міцних руках пручаться,

Він викраде її!

Фауст

Отак загнаться!

Як смієш ти, зухвалий блазню! Стій!

Мефістофель

Заплутався ти сам у грі пустій!

Астролог

Мені здається, мусимо ту сцену

Назвати ми: “Як викрали Гелену”.

Фауст

Як викрали? А я ж стою тут нащо?

Чи ж я ключем, як треба не махну?

Він вів мене крізь просторінь мовчашу,

Крізь хлань жахну — і став я на стану;

Я в дійсності, я на твердому ґрунті,

І дух мій духів подолає в бунті;

Собі я владу виборю двійну.

Далека стала близькою мені,

Спасу її — вона моя вдвійні!

Сміліш! Мені міць Матерів поможе!

Хто взнав її — без неї жить не може!

Астролог

Що коїш, Фаусте? Фаусте! Схаменись!

Схопив її — і постать ніби тане;

Махнув ключем — і нітиться Паріс!

Ой горе, горе! Лихо з нами стане!

Вибух. Фауст падає крижем. Духи здиміли.

Мефістофель

(виносить Фауста на плечах)

Ох халепа! Зв’яжися із дурним,

То будь ти й чорт — намучишся із ним!

Пітьма. Замішання.

Дія друга

Тісна готична кімната з високим склепінням — колишній Фаустів кабінет, такий, як і був.

Мефістофель

(виходить із-за заслони, підіймає її й оглядається — аж там Фауст лежить на старосвітському ліжку)

Лежи, бідахо! Знову страсть

Тебе обплутала шалена!

Кого вразить сама Гелена,

Тому не скоро пільгу дасть.

(Розглядається).

Дивлюсь сюди-туди, і ніби

Усе лишилось, як було,

Лиш потьмяніли кольорові шиби

Та павутиння всюди прибуло.

Чорнило всхло, папір пожовклим взявся,

Але на місці все добро…

А он лежить і те перо,

Що Фауст ним чорту підписався,

І згусклу кров ще знати на пері,

Що ним була для підпису узята…

Чого б то не дали антикварі,

Щоб мать такого експоната!

Ось плащ старий ще висить на гачку;

Колись хлопчині-простачку

Я в ньому правив теревені-вені,

Що й досі має він за одкровення…

Мені аж закортіло знов

В цім теплім, хоч і грубім хутрі

Торочить речі хитромудрі,

Як той доцент чи богослов.

Учений муж на те здобувся,

А чорт уже давно забувся.

(Знімає зо стіни хутряного плаща і витрушує;

звідти вилізають цикади, жучки і всілякі комашки).

Хор комах[65]

Чолом, наш патроне,

Наш любий, чолом!

Тебе ми впізнали,

В’ємося кругом.

Ти ткнув поодинці нас,

Звідси йдучи,

Тепер нас, дивися,

Кишать тисячі!

Ховається погань

У грудях людей —

Скоріше в кожусі

Добачиш вошей.

Мефістофель

Молодняку радію я без меж!

Ти тільки сій — свого часу пожнеш.

Ще раз хламидою трусну —

Знов хмару кузьок сполохну.

Ховайтесь, любії тваринки,

В усі кутки, в усі шпаринки,

В припалі пилом коробки,

В крихкі посудні черепки,

В сухий потрісканий пергамен,

У череп, в темінь очних ямин…

В цім трухлім мотлоху, в цвіллі

Привілля химородній тлі.

(Одягає плащ).

Знов мантія на плечі впала;

Зіграю ще раз принципала.

Та що кому в пустім званні?

Шаноби хочеться мені.

(Сіпає дзвінка, що дзеленькоче розкотисто-пронизливо,

аж стіни задрижали, двері повідчинялися).

Фамулус

(плентається по довгому темному коридору)

Що так страшно дзеленькоче?

Сходи, стіни — все двигоче;

Крізь мальованії шиби

Блискавки мигочуть ніби;

В стелю наче б’ють перуни —

Так і сиплються шпаруни,

І якась чудовна сила

Двері замкнені одкрила.

Леле! Велетень убравсь то

В старовинний одяг Фауста!

Владні зори, владні жести —

Я вже й ніг не годен звести…

Ні сховатись, ні втекти

Од такої жахоти!

Мефістофель

Ходіть сюди! Вас звати ж Nicodemus?

Фамулус

Добродію! Воістину… Oremus.

Мефістофель

Облишмо це!

Фамулус

Мене ви взнали вмент!

Мефістофель

Та як не взнать — старий, а все студент,

Аж мохом взявсь! Отак і вчений муж

Звікує вік, учившися чимдуж,

Будує звільна картяну будівлю,

Але навряд чи виведе покрівлю…

От ваш учитель — той усе розчовп,

Професор Вагнер високошановний,

Премудрості збирач непогамовний,

У вченім світі перший стовп.

Круг нього завше звідусюди

Юрбою стовплюються люди,

До краю спрагнені знання.

На кафедрі живий підручник,

Мов той Петро, небесний ключник,

Він рай і пекло відчиня.

Чи ж хто зрівняється з ним? Де там!

Він всіх і вся навік скорив

Непохибним авторитетом,

Він навіть Фауста затьмарив.

Фамулус

Е, ні, не так, хай пан мені дарує,

Учитель мій зовсім не гонорує

І вгору не несеться всує,

Бо скромність — то його благая часть.

Відколи муж великий щез непевно,

Він молить в Бога невтоленно й ревно

Повернення його, як визволу з нещасть.

І тут у Фаустовій кімнаті

Ніхто нічого не торка —

Вона господаря чека;

Я аж боюсь сюди вступати.

Та що нам зорі принесли?

Всі мури острах ніби стиснув,

Здригнулись двері, засув тріснув —

А то б і ви тут не були.

Мефістофель

А сам професор Вагнер де?

Ведіть до нього, раз не йде!

Фамулус

Ох! Він суворо наказав

Його не одривать од справ.

На самоті він місяцями

Над чимсь працює до нестями.

То був між вченими чистій —

Тепер мов сажотрус який.

Замурзав кіптем носа й вуха,

Опух увесь — на жар все дмуха,

Кліщами, склянками бряжчить

І жде великого щомить.

Мефістофель

Невже ж мене він тут чеканням зморить?

А я б йому роботу міг прискорить.

Фамулус виходить. Мефістофель велично розсідається на кріслі.

Як тільки я на місце сів —

Ізнов знайомця онде бачу;

Та цей — з новітніх юнаків,

Зухвалий надто аж на вдачу.

Бакаляр[66]

(галасуючи, йде по коридору)

Двері настіж розчахнулись,

Сподівання ворухнулись,

Що в цім пилі та в цій цвілі,

В цій пустелі омертвілій,

У могилі цього дому

Не заскліть живцем живому!

Ції мури, ції стіни

Недалеко од руїни,

Та й склепіння це химерне,

Не підходьте, бо наверне!..

Я нестримний часто в шалі,

Але тут — ні кроку далі.

Що я нині тут узнаю?

А колись же, пам’ятаю,

Першокурсник жовтодзьобий,

Повен щирої шаноби,

Вірив блазням бородатим,

їхнім вигадкам проклятим.

Що казали їм шпаргали,

Те й мені вони брехали,

Нісенітницям учили,

І себе, й мене труїли…

Як! Ізнов в півтьмі кімнати

Щось замріло бородате?

Як і кілька років тому,

Він сидить в плащі рудому…

Це ж той самий баламут,

Що мене морочив тут!

Він дурив мене зухвало,

Бо тоді я тямив мало,

А тепер я підкувавсь —

Не на того він нарвавсь!

Добродію! Як мутний Лети плив

З-під лисини у вас не все ще змив,

То гляньте лиш — я ваш колишній учень,

Що переріс нуду шкільних напучень.

Я вас таким, як ви й були, застав,

А сам зате зовсім інакшим став.

Мефістофель

Я рад, що вас мій дзвін сюди призвав;

Вас і тоді я вельми цінував;

По гусені, по лялечці вже знати,

Який метелик буде цяцькуватий.

Вам змалку любі кучері хвилясті

Та комірці мережано-зірчасті,

І зроду не носили ви коси —

Вам шведський зачіс додає краси.

Поводитесь ви хвацько, резолютно,[67]

Шкода лише, що надто абсолютно.

Бакаляр

Добродію! Ми на старому місці,

Але часи, вважайте, в нас нові.

Двозначних слів не тратьте без користі, —

Розвиднілось у нас у голові.

Забити баки у дитяти, —

Це кожен дурень може втяти,

Тепер спроста нас не вмалиш.

Мефістофель

Та юнаку скажи всю правду лиш —

Хіба ж молокососа вдоволиш?

Згодя він пересвідчиться подвійно,

Що наша правда справедлива вкрай,

Але гада, що взнав те самостійно,

Та ще й глузує: вчитель був вахлай.

Бакаляр

Або й шахрай! — Який же вчитель це

Казав коли нам істину в лице?

Той щось прибавить, інший щось одбавить,

Аби дітей дурничками забавить.

Мефістофель

Щоб научитись, теж потрібен час,

Та вже навчати пориває вас.

Цих кілька років марно не пропало,

Ви досвіду набралися чимало.

Бакаляр

Що досвід той! Брехня й бридня

Проти всевидящого духу.

Признайтесь — ваше все знання

Не варте і табаки нюху.

Мефістофель

(по якійсь хвилі)

А й справді так. Я дурнем був

І лиш оце нерозум свій збагнув.

Бакаляр

Радію я з розважних цих признань.

Це вперше стрівсь розумний старигань.

Мефістофель

Шукав я ревно скарбу-золоття,

А докопавсь нікчемного сміття.

Бакаляр

Признайтесь, череп голомозий ваш

Не більше варт од тих порожніх чаш.

Мефістофель

(лагідно)

Ти, друже мій, страшенний грубіян.

Бакаляр

Увічливий у німців лиш обман.

Мефістофель

(підсовуючись на кріслі з коліщатами щораз ближче

на передній кін, до партеру)

Чи бачите, як кривдять тут старого?

Хоч ви мене не осудіть так строго.

Бакаляр

Біда, як хто переживе себе

Й гада, що він не знать яке цабе.

Життя живе, де кров кипить палка,

Палка ж вона не в кого — в юнака,

І свіжа міць, що в тій крові живе,

Утворює з життя життя нове,

Усе тут рух, напруга і розбіг —

Слабкий упав, а дужий переміг.

В той час як ми півсвіта звоювали,

Що ви робили? Плани планували,

Все думали, гадали — просто сміх!

Та старість — нидіння мізерне,

Хвороба, трясця, сон нудкий:

Кому за тридцять літ поверне,

Того пиши заупокій.

Найкраще всіх вас просто перебити.

Мефістофель

Як так — сам чорт не знає, що робити.

Бакаляр

Не схочу я — то й чорта вже чортма.

Мефістофель

(набік)

Той чорт тебе підсяде жартома.

Бакаляр

Це — юності покликання й порив!

Де взявся світ? Це ж я його створив,[68]

Я вивів сонце із безодні вод,

Я місяця підняв на небозвод,

Для мене день засяв і щезла мла,

Земля зазеленіла, зацвіла,

І, щоб потішить мій натхненний зір,

Заграло небо безліччю сузір;

Не хто, як я, дав мислі вихід знов

З філістерства тісних, щімких оков;

А сам я повен благородних дум,

Іду, де зве мене свободний ум,

Іду — і дух угору підійма,

Переді мною світ, а ззаду тьма.

(Іде).

Мефістофель

Іди собі, чудний гордяче!

Сказав би я тобі, одначе:

Чи мислиш ти дурне, чи мудре щось, —

Ця мисль уже була колись в когось.

Та це ні крихти нам не шкодить,

Ще рік, ще два — і зміниться воно:

Хоч як безглуздо сусло бродить, —

Виходить все одно вино.

(До молоді в партері, що не аплодує).

Вам не до мислі виклад мій?

Ну, добре, добре, дітки милі…

Вважайте — чорт уже старий

І тільки старшим зрозумілий.

Лабораторія в середньовічному стилі

Громіздкі й неоковирні пристрої для фантастичних цілей.

Вагнер

(край вогнища)

Дзвенить дзвінок як в божевіллі,

Здригають стіни закоптілі;

Не можуть довго вже тривати

Чекання вимучені хвилі.

Струмує світло бліднувате,

Засяла колби середина —

Мов жевріє жива жарина,

Он, мов карбункул, вже блискоче

Проміння в темряві уроче.

А от і білий пломінь блима —

Коли б хоч цей раз не погас!

Ой, пробі! Грима хтось дверима…

Мефістофель

Вітаю вас у добрий час!

Вагнер

(боязко)

Вітаю й вас — це зоряна година!

Та тихше лиш, мовчіть і не дишіть!

Велике диво твориться в цю мить.

Мефістофель

(тихше)

Яке ж би то?

Вагнер

(ще тихше)

Тут робиться людина.

Мефістофель

Людина? Ну?! Та в димній тій дірі

Для любощів умови невигідні.

Вагнер

Бігме! Зачаття способи старі

Ми визнали за дурощі негідні.

Той ніжний пункт, звідкіль життя все йшло,

Те нутряної сили джерело,

Що для відтворень і давало й брало,

Близьке й чуже засвоюючи дбало, —

Це все здаю в архів однині я.

Хай плодиться по-давньому звір’я,

Шляхетніша ж натурою людина

Чистіш, гідніш родитися повинна.

(Повертається до вогнища).

Глядіть! Блищить! Усе, виходить, вірно:

Всі речовини скласти лиш домірно,

Тут суміш — от що головне;

Людське надіб’я скомпонуєм,

У колбу добре залютуєм,

Його належно сублімуєм,

То діло певно не схибне.

(Знов повертається до вогнища).

Звершається! Оформлюється маса.

Тут видно вже, що спроба удалася.

От вам одна з природних таємниць,

Що зглиблює ума людського міць.

Все, що природа лиш організує,

Уміння наше теж кристалізує.

Мефістофель

Багато взнав, хто довго жив,

Тому не в дивину весь світ широкий.

Подибував я вже в мої мандрівні роки

Кристалізованих людців.

Вагнер

(все пильнуючи колби)

Шумує, грає, копошиться,

Іще хвилина — і звершиться.

Великий план чудний у першу мить,

Та розум наш всі випадки розчислить,

І мозок, що прекрасно мислить,

Мислитель здужає створить.

(Захоплено дивлячись на колбу).

Як любо, дзвінко склянка дзенька, дзінька,

Мутніє, сяє; значить, постає!

Вже ясно видно — виграє

У ній гарнесенька людинка.

Чого ще треба у житті?

Ось таємниця без покрова:

Услухайтесь у звуки ті,

Уже ж то голос, вже ж то мова.

Гомункул

(з колби до Вагнера)[69]

Здоров, татусь! То ти мене створив?

Ну обійми ж, та стримуй свій порив,

Не дуже тисни, бо ще колба трісне.

Уже давно це діло звісне:

Природному відкриті всі путі,

А штучне має скніти взаперті.

(До Мефістофеля).

Ага! Це й ти тут, дядечку-шахраю?

Гаразд, мені потрібен ти до краю!

В щасливий час верстав сюди ти путь;

Раз я існую — мушу чинним буть.

Мені уже робота закортіла —

Навчи мене, як братися до діла.

Вагнер

Одне слівце! Мені аж сором навіть —

Старе й мале трудні питання ставить,

Наприклад, це: ніхто ще не докаже,

Що тіло й душу так докупи в’яже,

Що їх ніщо неначе й не розлучить,

Проте одне другого завше мучить;

Або…

Мефістофель

Пожди! Це не яка дивинка:

А чом не ладять чоловік і жінка?

Шкода над цим і міркувать, мій друже,

Тут діло є — кортить малому дуже.

Гомункул

Де діло є?

Мефістофель

(показуючи на бічні двері)

Там покажи свій хист.

Вагнер

(усе вдивляючись у колбу)

Який же гарний хлопчик цей протист!

Бічні двері розчиняються, видно — Фауст на ліжку.

Гомункул

(здивовано)

Значуще.

Колба вислизає Вагнерові з рук, ширяє понад Фаустом і освітлює його.

Гарне місце. Став прозорий[70]

В густім гаю. Купальниці вже голі.

Які ж хороші! Так і ваблять зори…

Але одна аж сяє в їхнім колі —

З геройського, з божественного роду.

У хвилі ось її ступають ноги

Охолодить пломінно-любу вроду

У ласці кришталевої вологи…

Та де взялись — залопотіли крила,

І біла зграя тихе плесо вкрила.

Дівчата врозтіч, лиш одна цариця

Спокійно жде, нічого не боїться

І радо бачить князя-лебедина,

Що вже підплив і лащиться в коліна

І зважно, й ніжно… Ось він осмілів…

Та вже туман спустив густу куртину

І цю принадливу картину

Від мого погляду закрив.

Мефістофель

Чи ба, хлоп’я якого каверзує?

Таке мале, а хвацько фантазує!

Не бачив я нічого.

Гомункул

Та й не міг!

Ти зріс в країні десь північній,

У темноті середньовічній,

Між рицарства й попівщини вериг.

Твій зір до мороку лиш звичний.

(Розглядається).

Яке гидке слизьке каміння,

Яке витке низьке склепіння!

Прокинеться бідак — гай-гай!

Ізнов живцем у гроб лягай.

Гай, став, краса, дівчата голі

Йому ввижались в віщім сні,

І він би вжився в цій неволі,

Де не стає терпцю й мені?

Ходім відціль!

Мефістофель

Чи так, то й так, молодче!

Гомункул

Солдати радо йдуть у бій,

Дівчата йдуть в танець охоче,

Усяке потяг має свій.

Сьогодні ж саме празник роковий

Класичної Вальпуржиної ночі.

Там — не між цих противних стін —

В своїй стихії буде він.

Мефістофель

Такого свята щось я не чував.

Гомункул

Для здивування тут нема підстав:

Привиддя знаєш ти лиш романтичні,

Але існують також і класичні.

Мефістофель

Куди ж це ми з тобою подамось?

Колег античних не люблю чогось.

Гомункул

Північний захід — край твій, Сатано,

Південний схід одвідать нам дано.

В долині там Пеней тече поволі

Через гаї й лани широкополі;

Там рівнява прослалась аж до скал,

Де вікопомний височить Фарсал.[71]

Мефістофель

Стій, стій! Не хочу я оповіданнів

Про боротьбу рабів проти тиранів.

Аж нудно — ледве бій оце пройшов,

Вони знічев’я заведуться знов;

Ніхто з людей і не підозріває,

Що Асмодей усе те витіває.

Неначе йде за волю боротьба,

А придивись — дубасить раб раба.

Гомункул

Та цур їм всім — така вже людська вдача.

Ізмалку в них, як знаєш, бийсь, борись,

То, може, в люди й виб’єшся колись…

Цього б ось нам підвести — от задача.

Як маєш лік — давай сюди мерщій,

А якщо ні, я випробую свій.

Мефістофель

Я знаю штучки брокенські, германські,

Та не пройду крізь засуви поганські.

Мізерний люд та навісна гречва,

А почуття нестримно порива,

В гріхи веселі хоч кого принадить,

А в нас похмурість тим гріхам лиш вадить.

То що ж робить?

Гомункул

Та ти ж відомий зух,

До фессалійських чарівниць-відюх

Ти б залюбки поженихався.

Мефістофель

(хтиво)

До фессалійських чарівниць? Авжеж!

Цього я здавна добивався.

Ніч в ніч із ними не вживеш,

Не хочу я тії турботи,

А для охоти, так, — не проти…

Гомункул

Розкинь свого плаща скоріш.

Він понесе, як і раніш,

Тебе із другом на зальоти;

Я присвічу.

Вагнер

(боязко)

А я?

Гомункул

А ти

Тут дома мусиш в лад все привести.

Бери старі пергамени у руки, —

Життя, мов, можна скласти так і так,

І щоб добрать потрібної сполуки,

Зважай на “що”, ще більш зважай на “як”.

А я піду в світи шукать пригоди,

Поставлю, може, крапку ту над “/”.

Велику ціль досягнемо тоді,

За ревний труд діждемся нагороди, —

І честі, й слави, і добра без меж,

А може, ще знання й чесноти теж.

Прощай!

Вагнер

(смутно)

Прощай! Тяжке мені розстання.

Боюсь, що бачу я тебе востаннє.

Мефістофель

Нум до Пенею, та прямцем!

І дядько буде родич милий.

(Ad spectiatores).

Залежим ми, кінець кінцем,

Від тих, кого самі створили.

Класична Вальпуржина ніч

Фарсальські поля.

Темрява.

Еріхто[72]

На свято цеї ночі урочистої

Прийшла я знов, Еріхто хмуровидая,

Та не така страшенна, як ославили

Дурисвіти поети, меж не знаючи

В хвалі й хулі… Дивлюся, мов біліється

Широке поле шатрами примарними.

То привиди тієї ночі лютої…

Як часто повторялась ця жахлива річ

І буде, знать, довіку повторятися.

Ніхто ж нікому владу, взяту силою,

Без бою не віддасть, і кожен думає

Під себе нахилити всіх сусід своїх,

Хоч сам не владний над своєю волею.

Тут бій відбувсь, що став великим прикладом,

Як сила переборюється силою,

Вінок квітчастий волі розривається

І строгий лавр чоло вінчає владарю.

Помпей тут снив про щастя слави й величі,

І Цезар з ним ігрався навпереваги…

Та знає світ, яка їм доля випала.

Огні дозорні скрізь палають червоно,

Земля мов дише кровію пролитою;

Принаджені такої ночі чарами,

Злетілися сюди всі міфи еллінські,

Проносяться від вогнища до вогнища

Або й сидять, казкові давні постаті…

Хоч місяць і щербатий, а розсяявся

Лагідно й світло, високо підбившися;

Примарні шатра чезнуть, ватри синіють…

А що це угорі за метеор такий?

Виблискує він кулею тілесною…

Живим запахло… Ну, тепер не випада мені

Підходить до живого, щоб не вшкодити —

Обтяжена я й так лихою славою…

Спускається… Надумалась — піду собі.

(Іде геть).

Угорі повітроплавці.

Гомункул

Облетімо ще раз колом

Понад блиски, понад хмари, —

Глянь, як там широким долом

Розгулялися примари.

Мефістофель

Вже й на півночі немало

Я набачився привидь, —

То і тут би випадало

З ними дружбу встановить.

Гомункул

Глянь, що тій довготелесій,

Що цибає так від нас?

Мефістофель

Нас уздрівши в піднебессі,

Налякалася нараз.

Гомункул

Та й байдуже, хай тікає…

Краще лицаря спусти;

Він же в цім казковім краї

Знов життя гада знайти.

Фауст

(доторкнувшися до землі)

Ну, де ж вона?

Гомункул

Іще не знаєм,

Але напевно розпитаєм.

Між вогнищ, поки світ свіне,

Блукай, шукай, стлумивши подив;

Бо, хто до Матерів доходив,

Тому нічого не страшне.

Фауст

Та я до того торгу й пішки!

А щоб не сталося замішки,

Хай кожен нарізно іде,

Чи де пригоди не знайде;

Коли ж нам треба буде знов зійтися,

Тоді, малий, заграй і засвітися.

Гомункул

Отак світити й грати буду!

Склянка заяскріла й задзвеніла.

Ідіть же всяк назустріч чуду!

Фауст

(сам)

Де, де вона? Сказать іще несила…

Коли її земля ця не носила,

Коли її ця хвиля не гойдала,

То в цім повітрі річ її звучала!

У Греції я чудом опинивсь

І взнав те вмить, як тільки приземливсь,

Ступивши, сонний ще, на ґрунт оцей,

Я сильним враз почувся, як Антей.

Яких би див я на шляху не стрів, —

Обнишпорю весь лабіринт огнів.

(Подався вдаль).

На горішньому пенеї

Мефістофель

(никає туди й сюди)

Блукаючи поміж огнів, вивчаю

Й дивуюся тутешньому звичаю:

То зовсім голі, то вбрання нескромні,

Безстидні сфінкси, грифи безсоромні,[73]

Скрізь волохату здибаєш принаду, —

Все світиться і спереду, і ззаду.

І наше плем’я не завжди етичне,

А не таке нахабне, як античне.

Надати б їм сучаснішого строю

Та молоддю помазати новою…

Які ж бридкі! Але ми тут гостями…

Вітаю вас, мої прекрасні дами!

І вам чолом, премудрі сиві гриви!

Гриф

(клекоче)

Не гриви — грифи! Не толкуй нас криво —

Ти кривдиш нас. Так часто етимолог

Пучками слів нагонить просто полох:

Гризь — грижа — грізний — грузний —

грубий — гробний.

Ряд слів подібний — нам же невподобний.

Мефістофель

Та можна ж інший ряд тут навести:

Гриф — граф — грабіж — громадити — гребти.

Гриф

(клекоче й далі)

Спорідненість цих слів ми довели, —

Було ж за те й огуди і хвали!

Грабуй, греби дівчат, вінці, скарби!

Грабіжники — улюбленці судьби.

Мурашки-велетні[74]

Річ про скарби — ми силу їх надбали

І поховали все в печери, в скали,

Та арімаспи вислідили лаз,

Сміються, бач, — усе покрали в нас.

Грифи

Дізнаємось ми, де вони, чекайте.

Арімаспи[75]

Але не в цю святкову ніч.

А вранці вже хоч як шукайте —

Не знайдете, даремна річ.

Мефістофель

(розсівся між сфінксами)

Я враз освоївся з цим краєм

І розумію геть усіх.

Сфінкс

Ми, духи, звуки видихаєм,

А ви утілюєте їх.

Та хто ти є — відкрийся перед нами.

Мефістофель

Я різними зовуся іменами.

Тут брити є? Вони ж мандрують скрізь

В краях цих історичних, екзотичних,

Серед руїн прославлених античних,

І мною зацікавляться, надісь;

Мене у давніх творах драматичних

Вони дражнили Old Iniquity.[76]

Сфінкс

Чому?

Мефістофель

Цього не знаю, як і ти.

Сфінкс

Нехай! Поглянь на зорі угорі —

Що нам вони віщують в цій порі?

Мефістофель

Зоря в зорю, ще й місяць сяє ясно,

І при тобі я чуюся прекрасно,

Левина шкуро, у теплі й добрі.

Чого ж нам попід зорями ширяти?

Загадуй краще загадки, шаради.

Сфінкс

Та загадку не штука б то завдать,

Чи ти ж себе зумієш розгадать?

“У знадобі і доброму й лихому,

Тому — мішень, поборювать лукаве,

Тому — товариш-друг у всьому злому,

I все то те — Зевесу для забави”.

Перший гриф

(клекоче)

Женіть його!

Другий гриф

(іще дужче)

Погана бридь!

Обидва

Чого там з ним і говорить!

Мефістофель

(огризається)

Ти думаєш, що, може, в гостя нігті

Так не вдряпнуть, як у самого кігті?

Попробуй лиш!

Сфінкс

(лагідно)

Гаразд, як хоч, сиди,

Та не до речі втрапив ти сюди;

У себе вдома ти завжди утішний,

А тут чогось ніяковий, непишний.

Мефістофель

Ти зверху мов мальована картина,

А знизу глянь — страхітлива тварина.

Сфінкс

Говориш ти собі на безголов’я,

У нас у лапах — сила і здоров’я.

А в тебе — кінське копито,

І ти між нас ніщо й ніхто.

Сирени заспівують прелюдію вгорі.

Мефістофель

Що то за птиці на тополі

Гойдаючись заводять спів?

Сфінкс

Не слухай їх; людей доволі

Той зрадний спів із світу звів.

Сирени

Нащо вам потвори ниці,

Що торочать вам дурниці?

Ми літаєм знадним роєм,

Ми співаєм ладним строєм,

Ми сирени-чарівниці.

Сфінкси

(передражнюють їх на той самий голос)

Поховались там у листі

Ви, хижачки пазуристі, —

І істоту нещасливу,

Що заслухається співу,

Ви розшарпаєте враз!

Сирени

Гетьте, зависть і ненависть!

Голубливість і ласкавість

Хай панує проміж нас…

Чи на полі, чи на морі,

Чи в небесному просторі,

Ми привітні повсякчас.

Мефістофель

Оце іще мені новини!

За звуком звук іллється, лине,

Неначе струни виграють…

Та хай виспівують як хочуть,

Хоч звуки вуха і лоскочуть,

До серця все ж не дістають.

Сфінкс

До серця, кажеш, шарлатане?!

Якесь пуздерко шкуратяне

У тебе в грудях там, мабуть.

Фауст

(надходить)

Приємне це видовище незвичне:

В потворному угадуєш величне…

Усе мені віщує тут удачу;

Кого це я перед собою бачу?

(Указуючи на сфінксів).

Із цими говорив Едіп колись,

(указуючи на сирен)

Між цими в путах корчився Улісс,

(указуючи на мурашок)

Оці скарбів найвищих осягли,

(указуючи на грифів)

А ці їх вірно й щиро берегли…

В душі моїй встають привабно-кличні

І постаті, і спогади величні.

Мефістофель

Раніше їх прокляв би ти,

Тепер зробився менш суворим:

Де милу думаєш найти,

Радієш часом і потворам.

Фауст

(до сфінксів)

Озвіться, левожони, ви до мене:

Чи хтось із вас не бачив тут Гелени?

Сфінкси

Ми не зазнали вже її часів,

Останніх з нас Геракл убив.

Удайся краще до Хірона,

Він десь гасає між духів —

Ото тобі помога й охорона.

Сирени

Тут добудешся ти всього!

Як Улісса ми приймали,

То наслухались од нього

Дивних повістей немало.

Ми тобі те все розкажем,

Будь лиш любим гостем нашим, —

Гарне море в нас зелене.

Сфінкс

Ти не вір їм, то ж сирени!

Так, як Улісса чар зв’язав,

Тебе хай наша рада зв’яже:

Знайди Хірона, він покаже

Тобі усе, як я сказав.

Фауст відходить.

Мефістофель

(незадоволено)

Що то за птиці — крячуть бридко,

Лопочуть крильми швидко-швидко

І так летять, що ледве видко, —

Стрілець не влучить їм і вслід.

Сфінкс

То зграя бистрих стимфалід —

Летять, як вихор, прудкокрилі,

Коли б не Геркулеса стріли,

То їх нічого не взяло б.

В них гусі ноги, орлій дзьоб,

Вони нас крякотом вітають,

Бо всіх за родичів вважають.

Мефістофель

(ніби аж злякався)

А що ж за погань там шипить?

Сфінкс

Та не турбуйся дуже нею,

То голови гадюки із Лернею,

До тулуба вже їх не приліпить.

Та що це сталося з тобою?

Уже нема в тобі спокою…

А, бачу, бачу… Ну, іди,

Коли схотілося туди;

Чого ж вертіти головою?

Красунь там є на всі лади:

То ламії, дівки любливі,

Усміхливі і жартівливі;

Усього діб’ється од них

Сатир, зухвалий козлоніг.

Мефістофель

А як вернусь, я ще вас тут застану?

Сфінкс

Іди собі до того каравану.

З Єгипту ще привикли ми царить

На протязі тисячоліть,

І як до себе слушну шану чуєм,

То днями сонця й місяця керуєм.

Як верховний суд народів,

Сидимо між пірамід,

І нічого нам не в подив —

Мир, війна, потоп, весь світ.

На долішньому пенеї

Пеней, оточений потоками й німфами.

Пеней

Очерете, колихайся,

Ти, комишу, коливайся,

Верболози, шелестіте,

Ви, тополі, шарудіте,

Недоспав я, недоснив!

Бо якийсь непевний трепет,

Звідусіль таємний шепіт

Всі потоки пробудив.

Фауст

(виходячи на річку)

Чи примарилося знову,

Чи я чую людську мову?

Понад берегом імлистим,

Поза хащем густолистим,

Хвиля лагідно хлюпоче,

Легіт любо щось шепоче.

Німфи

(до Фауста)

Лягай та полежиш

В затишнім куточку,

Всі болі, всю втому

Приспи в холодочку.

Хто муки набрався,

Спочинути рад

Під шепіт, під шемріт,

Під журкіт наяд.

Фауст

То я не сплю! Які розкоші!

О юні постаті хороші!

Це ж я насправді бачу вас,

Немов якого чару повен!

Чи це видіння, а чи спомин?

Являлись ви мені вже раз.

Між буйних заростів долини

Тут не один струмочок лине —

Леліють тихо, ледь дзюрчать;

Та ось в одно злились потоки,

І став постав із них широкий,

Простора і прозора гладь.

Там молоді тіла жіночі

Подвійним чаром ваблять очі.

Свічадо вод відбило їх:

Ті поринають вглиб сміливо,

А ті ступають боязливо;

Гармидер, галас, гомін, сміх…

Чому б на них не любувати,

Жадібних зорів не втішати, —

Та мрія далі все біжить:

Там за рясним зеленим листям,

На ложі ніжнім, запашистім

Цариця-вродниця лежить…

Диво дивне! З бухт затишних

Випливає гроно пишних,

Величавих лебедів.

Плинуть лагідно, спокволу,

Кожен повен задоволу,

Гордо голову підвів…

Та один, за всіх гарніший,

І пишніший, і сміліший,

Обігнав товаришів,

Розпустивши пера білі,

Розгойдавши хвильно хвилі,

У святилище заплив…

Всі інші плавають по ставу,

Прибравши грізную поставу,

А ті й змагатись завелись,

Аж полякалися служниці,

Що їм уже не до цариці, —

Аби самим уберегтись.

Німфи

До лужка, до бережка

Прихилімо, сестри, вухо —

Бо, здається, здалека

Кінський тупіт чути глухо.

Як би взнати, що за гість

І яку несе нам вість?

Фауст

Загуло, заколивало,

Справді, хтось там мчиться чвалом…

Яка краса!

Звершаться чудеса,

І я її дістану,

Єдину, незрівнянну.

Все ближче й ближче верхівець —

Сміливець, видно, і мудрець —

На сніжно-білім румакові.

Я знаю, що це за один —

Філіри славнозвісний син.

Хіроне, стій! Зі мною стань до мови!

Хірон

Чого тобі?

Фауст

Придерж лишень ходи!

Хірон

Не встою ж я.

Фауст

Ну, то мене зсади.

Хірон

Сідай! Тепер як слід ми поговорим.

Куди тобі? Туди, через потік?

Ми тії хвилі миттю переборем.

Фауст

(сідає)

Вези, де хоч. Я вдячний буду вік…

Славетнику, відомо, як плекав ти

Героїв рід на шану у віках,

У тебе вчились мужні аргонавти

І інші всі, безсмертні у піснях.

Хірон

Облишмо це! Нащо Паллада, й то

Як Ментор шани мало щось находить;

По-своєму усяк себе поводить,

Мов їх і не виховував ніхто.

Фауст

У лікаря, що все спізнав до краю,

Коріння силу і цілючість зіль,

Що гоїть рани і втишає біль,

І тіло й дух я щиро обіймаю.

Хірон

Колись пораненим в бою

Ставав і я в пригоді духом,

Тепер ту справу віддаю

Попам та бабам-шепотухам.

Фауст

Воістину великий муж

До слави й почестей байдуж

І скромно хоче доказати,

Немов таких, як він, багато.

Хірон

Підлесник криється в тобі

Чи то цареві, чи юрбі.

Фауст

Героям ти найбільшим був сучасник,

Великих діл і сам не раз учасник;

Багато бачив, і не менш зробив,

І як півбог розумно й чинно жив.

Скажи, кого б з усіх отих героїв

Ти вищої шаноби удостоїв?

Хірон

Всі аргонавти гідні похвали,

По-своєму героями були:

В одного те яскраво виступало,

Що в іншого нерідко бракувало.

Де брали гору юність і краса,

Там Діоскурів славила яса;

Де треба другу помочі і ради,

Вели перед одважні Бореади;

Де йшлось про розум, глибину думок, —

Царив Язон, улюбленець жінок;

Орфей[77] був ніжний, лагідний і щирий,

Скоряв усіх дзвінкою грою ліри;

Лінкей зіркий, ні вдень ані вночі,

Було, не схибить, човна ведучи…

їм небезпеки дружбу гартували:

Що діяв хто, те інші похваляли.

Фауст

Що скажеш ти про Геркулеса?

Хірон

О, не буди в мені жаги!

Не бачив Феба я, Ареса,

Не знаю, що то за боги,

Але не раз дививсь на того,

Що люди славили, як Бога.

Хоч родом він і цар був сам,

Юнак, красою незрівнянний,

А брату старшому слухняний

І найвродливішим жінкам.

Такого не вродить вже Геї,

І Гебі в небо не піднять;

Даремно творять епопеї,

Даремно статуї різьблять.

Фауст

Таку ти змалював картинку,

Що і різьбяр навряд би вдав.

Про мужа кращого сказав,

Скажи ж і про найкращу жінку.

Хірон

Красу жіночу славить годі,

Вона бува пуста й німа;

Яка ціна холодній вроді,

Де життєрадності нема?

Краса сама собі царює,

А грація усіх чарує,

От як Гелена, що я віз.

Фауст

Ти віз її?

Хірон

На цій ось спині.

Фауст

Куди і я оце заліз?

Від щастя я не тямлюсь нині.

Хірон

Вона й держалася отак,

Як ти, за гриву.

Фауст

Мов у сні я…

Вона ж моя єдина мрія!

Розказуй все мені, що й як,

Куди її і звідки віз ти?

Хірон

Про се цікаво розповісти.

Тож Діоскури, гідні похвали,

У розбишак сестричку відняли;

А ті не звикли до таких невдач,

Оговтавшись, в погонь пішли навскач,

Та я з братами мало не застряг

На елевсінських болотах;

Вони йшли вбрід, а я з сестрою виплив…

Як дякувала там мені вона,

Розсудлива, поважна й приязна;

По вогкій гриві гладила…

Та юнь старого знадила!

Фауст

Це в десять літ!

Хірон

Обман філологічний —

Літа лічить вродливиці міфічній!

Поет її усе одною зна:

Не зріє і не старіє вона,

Ізмалечку її вже викрадають,

За літньою герої упадають,

Чи втратить же вона коли красу?

Поет не визнає оков часу.

Фауст

Й вона хай буде часу непокірна!

Без часу бо, щасливий неймовірно,

Ахілл її у Ферах десь найшов,

На зло судьбі добув її любов.

Чи ж я не зможу силою чуття

Прекрасний образ визвать до життя,

Безсмертну ту істоту богорівну,

Величну й ніжну, владну і чарівну?

Де, де вона, скажи, богиня ця,

Прекрасна і жадана без кінця?

Одне бажання пориває душу —

Як не знайду її, то й жить не мушу.

Хірон

По-людському ти просто захопився,

А духам так здається — з глузду збився.

Але тобі щастить-таки, нівроку:

Я хоч на мить навідуюсь щороку

У храм до Манто, доньки Ескулапа;

Там молиться отцю старенька баба,

Щоб він нарешті лікарів направив,

Цілить, а не вбивать людей наставив,

І тим себе на всі віки прославив.

Навряд чи є ще хоч одна сивіла,

Щоб так, як Манто, пособить уміла;

Вона вже певно дасть такого зілля,

Що вилічить тебе від божевілля.

Фауст

Не треба ліків! Розумом я світлий!

Хіба ж мій намір, як у інших, підлий?

Хірон

Не дай зневаги помочі святій.

Приїхали… Злізай мерщій!

Фауст

Ти мчав мене по рінявій ріці,

Куди, скажи, прибились ми вкінці?

Хірон

Отут, поміж Олімпом і Пенеєм,

Стялись колись Емілій із Персеєм;

За царство неосяжне йшла в них пря,

І переміг громадянин царя.

Дивися вгору! Бачиш, на вершині

Видніє храм у місячнім промінні.

Манто

(марить всередині храму)

Від тупу кінських ніг

Гуде святий поріг;

То півбоги серед ночі.

Хірон

Це ми!

Розплющуй лиш очі!

Манто

(прокидаеться)

Вітаю! Ти таки сюди.

Хірон

Твій храм на місці, як завжди.

Манто

Блукаєш, як раніш, невтомно?

Хірон

Ти все сидиш сумирно, скромно,

А я все мчусь, як той Пегас.

Манто

Я все сиджу, хай мчиться час.

А це хто?

Хірон

Ночі цеї вир

Йому душевний збурив мир;

Гелени хоче цей шалений,

І, щоб добутися Гелени,

Удався він оце до мене;

Йому полікуватись випада.

Манто

Люблю, хто неможливого жада.

Хірон уже помчав далеко.

Манто

Ходи сюди і радуйся, причинний:

Цей темний хід веде до Прозерпіни;

Там під горою, в хмурій глибині,

Вона все жде на знаки потайні.

Туди вже раз Орфея я водила;

Не розгубись, як він… Сміліш до діла!

(Спускаються вглиб).

На горішньому пенеї

Як раніше.

Сирени

Гей у хвилі, у Пеней!

Поринаймо, виринаймо,

Любим співом потішаймо

Тих зневірених людей!

Без води нема пуття!

Линьмо всі в Егейське море,

Там потоне всяке горе

У відрадощах буття!

Землетрус.

Сирени

Потекла вода назуспіт,

Берег рветься — тріскіт, лускіт,

Затрусилася земля,

Дим із глибу мов стріля…

Утікаймо! Живо, живо!

Не к добру те дивне диво…

За нами в море, любі гості,

На широкі широкості!

Хвиля грає там шумливо,

В берег плещеться грайливо,

Місяць сяє там подвійно,

Тихострунно, ніжномрійно;

Там — свобода і краса,

Тут — тривога і труса.

Хто розумний, утікай!

Жаху сповнений цей край.

Сейсмос

(бурчить і гримає в глибині)

Знайте силу землетруса!

Раз плечима ще упруся

І нагору продеруся —

Хто ж подужає спинить?

Сфінкси

Що за прикра двиганина,

Осоружна хитанина,

Безнастанна трусанина,

Гуркотнеча безупинна, —

Як же нам те все терпіть!

Тільки сфінкси сіли стекло,

їх не зрушить з місця й пекло.

От склепіння пнеться вгору,

Хто ж то править за підпору?

То ж той самий велет сивий,

Що колись під час бурхливий

Острів Делос здвиг із хвилі

Для Латони-породіллі.[78]

Мов Атлант, він м’язи пружить,

Все здвигає, рушить, крушить,

Підіймає купи мулу,

Рінь і твань, глейку гамулу,

Ґрунт і персть, пісок і глину…

Так розложисту долину

Поперек він розбуяв —

І знічев’я гору сп’яв.

Ось колос той мускулястий

Камінь тирить, щоб покласти

На підмур’я до споруди,

У землі іще по груди;

Ну, та далі він не піде,

Сфінкси тут — рости вже ніде.

Сейсмос

Я сам-один воздвиг цю гору,

Не може бути тут і спору:

Не мав би світ таких окрас,

Якби я не трусив, не тряс…

Чи то ж могли б велично звитись

В небесну синь верхів’я гір,

Коли б я їх з землі не витис,

Щоб земнородним тішить зір!

В часи прадавні Ночі та Хаосу,

З титанами змагання ведучи,

Перекидав я Пеліон і Оссу,[79]

І гори в нас літали, як м’ячі.

Ми довго так скажено пустували,

Коли ж та гра вкінець знудила нас,

Ми нап’яли ті дві гори зухвало,

Немов подвійну шапку, на Парнас.

Тепер живуть там світлі музи

І їхній зверхник Аполлон,

І сам Зевес у громовій потузі

Посів піднятий мною трон.

Отак, напружившись, з безодні

І нині гору я воздвиг.

І закликаю вже сьогодні

В нове житло жильців нових.

Сфінкси

Глянь на гору цю велику —

Скажеш, тут стоїть одвіку,

Але ми — наочні свідки,

Як вона постала й звідки.

Ще скаляться скрізь скали на горі,

А вже рости взялися чагарі,

Та сфінкс на те байдужливо погляне,

З святого місця зроду він не встане.

Грифи

Злота стяжки, злота кришки

Крізь щілини аж жахтять.

Ви, мурашки-чіпконіжки,

Скарб той мусите дістать.

Хор мурашок

Аби де велети

Воздвигли гору,

Ви її встелете,

Мурашки, скоро…

В кожній тут щілочці

Скарбу багато,

В кожній тут жилочці

Набгом набгато.

Пильно обнишпормо

В кожнім куточку,

Золота вишпурмо

Всяк по шматочку.

Щоб не партолити,

Працюймо дружно:

Берімо золото,

Землі не рушмо!

Грифи

Аби хто золото знайшов, —

Під наші пазури на схов!

Із-під таких кріпких замків

Іще не крадено скарбів.

Пігмеї

Ось і ми тут опинились,

Як — незчулися й сами;

Не питай, відкіль прибились,

Раз уже на місці ми!

Для веселої оселі

Кожен шмат землі згодивсь,

Показалась щілка в скелі —

Гульк! — і карлик уродивсь.

Карлик з карлицею в парі

Дбало в’ють собі кубло

І живуть, не знавши свари…

Чи і в раї так було!

Кращого й шукати годі,

Вже не підем відціля.

І на заході, й на сході

Щедра мати всім земля.

Дактилі

Усе пішло від неї,

Як вивела пігмеї,

Вона й найменших сплодить

І рівню їм находить.

Старші над пігмеями

В зручному місці

Станом ставаймо

І без користі

Часу не гаймо:

Поки спокійно,

Кузню збудуймо,

Будуть же війни, —

Зброї накуймо!

Рийтесь, мурашки,

Щирі комашки,

Щоб нам дістали

Різні метали!

А ви, дактилі,

Малі та смілі,

В купу складайте

Дрова і гілля,

Жар розгнітайте,

Паліть вугілля!

Генералісимус

Стріли і луки

Швидко у руки!

Плавають озером

Селезні козирем,

Дзьоб підіймають,

Часом помають

Гордо крилом…

Всіх їх побийте,

В пера повийте

Кожен шолом!

Мурашки й дактилі

Гноблять нас хижо,

Мучать тирани,

Наше залізо —

Нам же кайдани.

Ждемо ми спасу

Слушного часу.

Івікові журавлі[80]

Крики, зойки передсмертні —

Вороги немилосердні!

Лопіт крил, страшна яса

Устає під небеса.

Вже тих селезнів побили,

Що аж хвилі зчервоніли;

Ті потворні коротишки,

Товстопузі кривоніжки,

Хижаки, до крові ласі,

Рвуть їх пір’я на окраси.

Гей до нас, пернаті друзі!

В непохитному союзі

Захищаймо спільну справу,

Відомщаймо всіх по праву.

Хай скарає лютий гнів

Наших ницих ворогів!

(Курличучи, розлітаються різно).

Мефістофель

(на рівняві)

На півночі навик я до відьом,

А тут між духів чуюсь чужаком.

Нема як Блоксберг[81] — ніби рідний дім,

Ти знаєш всіх, і сам відомий всім.

Там Ільза вік на камені сидить,

І Генріх на своїм шпилі не спить;

Хоч дмуть на Еленд пельки Хропунів,

Там все стоїть десятками віків.

А тут ідеш, і хтозна-звідкіля

Беруться складки, брижиться земля.

По рівному я йшов, і, мов на зло,

У мене ззаду гору піднесло;

Воно не скільки там і висоти,

А сфінксів тих я можу й не знайти…

Долиною палають скрізь огні,

Навкруг снуються привиди чудні.

Ось гроно краль примхливо-чарівне

Гука й тіка — приваблює мене.

Гайда до них! У кого сильна хіть,

Той повсякчас до насолод спішить.

Ламії

(приваблюючи Мефістофеля)

Біжімо далі

В веселім шалі!

На хвилю станьмо,

Назад погляньмо…

Це ж насолода:

Той гріховода,

Старий, плюгавий

Та ще й кульгавий,

Летить за нами

Немов без тями.

Не раз спіткнеться,

Впаде не раз,

А все женеться —

Кортить до нас.

Мефістофель

(пристає)

Бодай вам грець! З Адама плем’я кляте

Привчилося чоловіків звабляти!

На старощах ізнов ума рішивсь…

Чи мало ж я іще у дурні шивсь?

І знаєш же, що шваль то непутяща,

Шнуровані, фарбовані ледаща,

Аби схопив котору навмання, —

Посиплеться зусюди порохня…

Назнався вже, набачився задосить,

А свиснуть, стерви, — враз до танцю зносить.

Ламії

(спиняються)

Стій! Він стоїть, задумався, поник…

Нум навперейми, щоб, бува, не втік!

Мефістофель

(рушає знов)

Вперед! Бо ще мене зашпорта

В тенета сумніву цілком;

Кий чорт хотів би буть за чорта,

Коли б не малося відьом!

Ламії

(знадливо)

Задрібцюймо круг героя,

Може, в серці спалахне в нім

Почування до котрої.

Мефістофель

Та при світлі цім непевнім

Всі ви ніби непогані,

Не завдам нікому гани.

Емпуза

От і я! В веселім крузі

Дайте місце і Емпузі.

Ламії

Вона в гурті у зайвину,

Женім причепу навісну.

Емпуза

(до Мефістофеля)

Братусю, я ж твоя кузина,

Емпуза б то, нога ослина,

А в тебе кінський, бач, копит;

Привіт, ріднесенький, привіт!

Мефістофель

В новім шукаючи одради,

Забивсь я з Гарцу до Еллади,

І тут усім я сват чи брат,

Уже я й родичам не рад.

Емпуза

На все я вдана, швидко дію,

В сто видів обертаться вмію;

Сьогодні в постаті осла

Я на поклін тобі прийшла.

Мефістофель

Я постеріг, що в цій країні

Шанують страх зв’язки родинні;

Та ще я з розуму не сплив,

Щоб родичатись до ослів.

Ламії

Та кинь ту капосну бридуху,

Вона краси не терпить духу;

Де що хороше й гоже є,

Вона одразу зіпсує!

Мефістофель

Та й ви, красуні чулі й милі,

Сказати правду, підозрілі:

Од ваших ладних щічок-роз

Боюся я метаморфоз.

Ламії

Чи так, чи ні, ти спробуй щастя.

Багато ж нас, то, може, вдасться

Впіймать найкращу… Та скорій!

Розтеревенився ти хтиво,

Розхвастався — велике диво —

Жених підтоптаний, старий!

Ввійшов у круг — погратись можна;

Дійде черга — скинь маску кожна

І суть свою, як є, відкрий.

Мефістофель

Уже я вибрав. Ось найлучча…

(Хапає одну).

Ой лишенько! Яка худюча!

(Хапає іншу).

А це? Огидниця якась!

Ламії

Тобі, паскудо, кращих зась!

Мефістофель

Чи до малої піддобриться?

З рук вислизла, мов ящуриця,

Коса-змія, хоч ізневірсь…

Хай краще вже оця довганя…

Гай-гай! Даремні намагання!

Та це ж шишкоголовий тирс!

Хіба підлізти до товстулі

Та з нею десь піти на гулі —

Хоч тут невдача не спітка!

Пухка й крихка — такі на сході

Завжди були в ціні і в моді…

Брр! Пирсла порхавка гидка!

Ламії

Гей, налітайте роєм чорним,

Грізною хмарою огорнем

Цього причепу відьмача!

У пику биймось кажанами!

Не схоче жартувати з нами,

Нехай удруге вибача!

Мефістофель

(обтрушується)

Я й досі не набрався тями;

На півдні й півночі — те ж саме,

Як там, тут привиди бридкі,

Народ, поети теж гидкі.

І тут однакий маскарад,

Де кожен солодощам рад…

Під масками красунь шукав я —

Потвор жахливих одкривав…

Та від обману б не втікав я,

Аби лиш довше він тривав.

(Заблудився поміж каміння).

Та де ж це я? І що за знак,

Що не вхоплю тропи ніяк?

То по гладкому йшов неначе,

Тепер застряв між каміняччя;

І як я виберуся звідси,

І як найду ізнов ті сфінкси?

Чи це ж таки можлива річ —

Така гора в одну лиш ніч?

Е, тут народ не те, що наш,

І Блоксберг носять на шабаш.

Ореада

(з природної скелі)

Ходи сюди! Моя гора,

Ти ж бачиш сам, як світ стара.

Вшануй мої круті пороги,

Це Пінда славного відроги

Отак далеко простяглись;

По них тікав Помпей колись…

А то — мара, уяви гра —

О півнях щезне та гора;

Таке тут часто постає

І раптом ніби розтає.

Мефістофель

Хвала тобі! Твоє чоло

Дубами густо заросло,

Що й сяйво місяця ясне

Між них пітьми не розжене.

Але яка то світлина

З-за хащів тихо вилина?

І як складається усе —

Та це ж Гомункула несе!

Ти звідки це, малий гультяю?

Гомункул

Та я собі туди-сюди літаю,

Страх хочеться розбить тюрму скляну,

Родиться справді, стати на стану,

Та ще не зважився до краю —

Аж боязко, як подивлюсь;

А це пішов на підслух, признаюсь:

Два мудреці між себе щось говорять

І про природу безнастанно спорять.

Хотів би я все до кінця почуть —

Відома ж їм буття земного суть;

То й я нарешті, може, взнаю,

Що, власне, я вчинити маю.

Мефістофель

Ти дій завжди на власну руч.

Бо де заводиться привиддя,

Там для філософа угіддя.

Він їх натворить ще з десяток,

Щоб показать ума достаток…

Лиш блудячи до правди знайдеш ключ.

Родиться хоч — родись на власну руч.

Гомункул

Чом не чинить, як радять мудрі люди?

Мефістофель

Ну що ж, лети! Побачимо, що буде.

(Розходяться різно).

Анаксагор

(до Фалеса)

То на своєму ти стоїш несхибно;

Яких тобі ще доказів потрібно?

Фалес[82]

Покірна хвиля волі вітерка,

А від скали крутої утіка.

Анаксагор

Вогнем земним гора ця спорядилась.

Фалес

Первінь життя в волозі зародилась.

Гомункул

(між ними)

Ведіть мене, уми ясні,

Кортить родитися й мені.

Анаксагор

Скажи, Фалесе, бачив ти коли,

Щоб води в ніч таку скалу звели?

Фалес

Живу природу ув одвічнім русі

Ні день, ні ніч не замикає в прузі,

Все певним ладом створює вона,

Насилля і в великому не зна.

Анаксагор

А тут не так! Плутона пал огненний

І дух Еола, в вибухах шалений,

Землі старої розпороли кору

Й на рівняві піднесли миттю гору.

Фалес

А що нам далі, зрештою, провадить?

Гора — горою, що кому не вадить.

Це спір такий — аби прогаять час

Та нудить тих, хто вислухає нас.

Анаксагор

Вже на горі кишать тубільці —

Там мірмідонці в кожній щілці,

Дактилі, карлики, мурашки —

Все запопадливі комашки.

(До Гомункула).

Ти до великого не рвавсь,

За склом одлюдником ховавсь.

Коли кохаєшся у владі,

Будь за царя отій громаді.

Гомункул

А як Фалес?

Фалес

Я б не хапавсь;

З малими змалієш навіки,

З великими й малий — великий.

Поглянь! Он хмара журавлів;

На той народ впаде їх гнів —

То й на царя були б у злобі.

Ось, пазуристі, гостродзьобі,

Вони обпали дробину,

Несучи згубу всім жахну.

Того пігмеї й заробили,

Як мирних селезнів побили,

Бо з душогубства вироста

Жорстока, невблаганна мста.

За кров пролиту вірні друзі

Катам одплатять по заслузі;

Не допоможуть їм щити,

Не захистять списи і стріли;

Мурашки трупом гору вкрили,

Дактилі врозтіч — хто куди.

Анаксагор

(по паузі, урочисто)

Донині я уславлював Гадес,[83]

Тепер звернусь угору, до небес…

Ти благісна, ти добрісна,

Трийменна і триобразна,

Діано, Луно, Прозерпіно! —

Врятуй народ мій від загину!

Ти мрійно сяюча і сяйно мріюча,

Надійно знаюча і тайно діюча,

Безодню таємниць ти нам одкрий,

Явись без чар у моці віковій.

(Пауза).

То заклик допоміг?!

Мої слова

Вона вчува —

Природи зрушується біг.

Все ближче й ближче лине он —

Богині круглий сяйний трон,

Кривавим відблиском багриться,

Росте безмірно — страх дивиться!

Спинись, кружало вогнезоре,

Ти знищиш нас, і землю, й море!

То правда, що чаклунський спів

Зухвалих фессалійських дів

Униз звертав твою дорогу

Ділам злочинним на помогу?

От світле коло потьмарилось,

Враз трісло, блисло, заіскрилось…

Який там гул, яке шипіння,

І гримотіння, й вітровіння!

Перед богинею впаду —

Даруйте! Я призвав біду.

(Падає ниць).

Фалес

Що чулося, що бачилось йому?

Що сталося, ніяк я не дійму.

Я все сприймав не так, як він, інакше.

Це ніч якась химерлива, однак же

Наш місяць так, як за старих часів,

Висить спокійно, де й висів.

Гомункул

Поглянь на карликів жилля —

Раніш там не було шпиля.

Я чув — гора аж застогнала,

То скеля з місяця упала

І причавила всіх як стій,

Байдуже їй, чужий чи свій.

А все ж велика творча сила,

Що, низом діючи й верхом,

За ніч одну звести зуміла

Гори скелястої огром.

Фалес

Облиш те все! То лиш фантом!

Хай гине бридь — нам мало горя,

Хоч ти й хотів царем там буть.

Ходім на світле свято моря,

Чудних гостей уже там ждуть.

(Ідуть геть).

Мефістофель

(дряпаючись горою з другого боку)

Знов лізь по тій крутій тропі скалистій

Та спотикайсь об прикорні дубів!

У нас на Гарці дух такий смолистий,

Мов сірка тхне — той запах я злюбив.

А тут така вже сторона мізерна —

Нема нічого схожого ні зёрна…

Чудні ці греки — нічим їм, либонь,

Роз’ятрювать пекельницький огонь.

Дріада

Розумний вельми ти у себе дома,

А тут тобі звичайність невідома.

Чим згадувать весь час про рідний край,

Святим дубам пошану тут воздай.

Мефістофель

Що втратимо, про те завжди гадаєм,

До чого звикнем, те здається раєм.

Але скажи — яка то там трійня

В печері тій, де світло ледве блима?

Дріада

То Форкіади. Познайомся з ними,

Якщо тебе перестрах не спиня.

Мефістофель

А чом би й ні! Та я ж до всього вправний,

Проте дивуюсь, дивлячись на них:

Вони бридкіші, як альравни,

Іще не бачив я таких.

Усі гріхи смертельні навіть,

Коли б їх поруч тут поставить,

Здалися б кращими за них.

Адже страховища подібні

І в нас у пеклі непотрібні,

А тут, у цім краю краси,

їх як античних величають…

Та вже мене вампіри помічають,

Я чую їх шиплячі голоси.

Форкіада

Подайте око, сестри, хай спитає,

Хто це в наш храм зухвало так вступає.

Мефістофель

Добродійки! Дозвольте підійти

І в вас благословенства засягти.

Хоч я немов на чужині знаходжусь,

А вам далеким родичем доводжусь.

Вже бачив я усіх старих богів,

І Рею, й Опс поклоном я почтив,

І навіть Парок, теж дочок Хаоса,

Мені зустріть недавно довелося, —

Але скажу, ніхто не рівня вам;

Я захвату словами не віддам.

Форкіади[84]

Цей дух говорить ніби щось тямуще.

Мефістофель

Дивуюсь я лиш одному — чому ще

Поет ні жоден вас не оспівав?

Зображень ваших теж я не видав,

А вас різець не згірше міг би вдати,

Як ті Венери, Гери та Паллади.

Форкіади

Занурені у ночі самоту,

Не думали ми втрьох про славу ту.

Мефістофель

Авжеж, ви живете собі самітно,

Нікого вам, нікому й вас не видно.

Та краще ж інше місце вам обрать,

Де розкіш і мистецтво вдвох царять,

Де що не день різноманітних кроїв

Із мармуру увічнюють героїв,

Де…

Форкіади

Замовчи! Не спокушай дарма!

З усього того нам пуття нема…

В пітьмі ми зроджені, споріднені пітьмі,

Ніхто не знає нас — хіба себе самі.

Мефістофель

То байдуже! Ви ж можете на пробу

Другому передать свою подобу.

Одне в вас око, й зуб один на трьох,

Та суть трійну вмістили б ви і в двох, —

Це повністю в міфологічнім дусі;

А в третю я на час який вселюся.

Чи згодні ви на те?

Одна

Ну, сестри, як?

Інші

Аби без ока й зуба — хай і так.

Мефістофель

Позбавитись найкращої оздоби —

Не буде досконалої подоби.

Одна

Ти з двох очей одно собі заплющ

Та ікло з рота вискали чимдужч, —

І, в профіль глянуть, будеш акурат

На нас похожий, ніби рідний брат.

Мефістофель

Я рад! Хай так.

Форкіади

Хай так!

Мефістофель

(як Форкіада у профіль)

Я мов картина —

Хаосова улюблена дитина!

Форкіади

Тут троє нас — і всі Хаоса діти.

Мефістофель

Пошився я — ганьба! — в гермафродити.

Форкіади

На нову трійцю просто глянуть любо —

Тепер у нас два ока і два зуби.

Мефістофель

Всіх поглядів я мушу уникати,

Хіба піду в аду чортів лякати.

(Пішли геть).

Скелясті затоки Егейського моря

Місяць підбився в зеніт.

Сирени

(лежать по скелях, співають у супроводі флейт)

Як тебе колись, бувало,

З неба зводили зухвало

Фессалійські чарівниці, —

То й тепер поглянь, царице,

З пітьми ночі вниз на хвилі,

Млистим блиском заяскрілі,

І осяй в’юнкий народ,

Що вигулькує із вод.

Ми у тебе служба пильна,

Будь же, Луно, нам прихильна!

Нереїди і тритони

(як морські дивогляди)

Залунали дзвінко тони

На усі морські затони,

Добриніли аж до дна…

Ми покинули глибини,

Захист наш од хуртовини,

Зве нас пісня чарівна.

Для врочистої нагоди

Повдягали ми клейноди —

Злото, перли, самоцвіти

І намисто коштовите,

Безліч рідкісних окрас…

Ви скарби ті наспівали,

Як мандрівців чарували, —

Все те маємо од вас.

Сирени

Знаєм ми, що в синім морі

Риби грають на просторі,

Ходять вільно вшир і вглиб.

Ви вдягли коштовні шати,

Тільки ми б хотіли взнати,

Що значніші ви од риб.

Нереїди і тритони

Щоб ті сумніви розбити,

Нашу вищість появити

Вже й раніше ми могли б.

Браття, сестри, нумо, швидко,

Попливімо — буде видко,

Що значніші ми од риб.

(Пливуть геть).

Сирени

Де й ділися вмить!

їх рій в Самофракію мчить,

І вітер сприяє плавбі.

Чого ж то тягне так звірів

До царства величних кабірів?

Боги ті на всіх не походять,

Невпинно самі себе родять,

Незнані довіку й собі.

Стій на місці, стій,

Місяцю святий,

Щоб ще ніч потривала,

Щоб зоря нас не прогнала.

Фалес

(на березі до Гомункула)

Тебе я до Нерея поведу,

Уже його печера на виду.

Примхливий, впертий то старик,

На всіх і все бурчати звик,

І що не чинить людський рід, —

Усе йому не так, як слід.

Та він в майбутнє прозира,

Чимало робить і добра.

Тому-то в світі немала

Йому пошана і хвала.

Гомункул

Постукаймося, що б там не було!

Ачей вціліє і вогонь, і скло.

Нерей

Чи й справді людський голос я почув?

Одразу гнів у серці спалахнув!

Створіння ті богам рівнятись хочуть,

Хоч вище себе зроду не підскочать.

Мені б, як богу, вже спочить пора,

А все бажаєш доброму добра;

Та всяк, нарешті, власним робом ходить

І тим нанівець всі поради зводить.

Фалес

А все ж тобі звіряємося ми,

Ти, мудрий діду, нас напоуми!

Цей вогник-чоловічок буде рад

Послухатись у всім твоїх порад.

Нерей

Порад! Чи з них було пуття в людей?

Розумне слово не для їх ушей.

Хоч своєум і напита біди,

Держиться він свого ума завжди.

Паріса ж я, як батько, всовіщав,

Щоб він чужої жінки не чіпав.

Як він зарвавсь до грецьких берегів,

Йому я все прийдешнє провістив:

Пожар, і дим, і звалища будов,

Жахну різню, пролиту морем кров,

Страшний суд Трої, ввінчений в піснях

Потомним дням на подив і на жах.

Та він не слухав осторог моїх,

Зробив як знав — і Іліон поліг,

Гігантським трупом в муках розпластавсь,

Орлам із Пінда на поталу давсь.

Та й Одіссею я прорік в свій час

Цірцеї хитрість, Поліфема сказ

І нерозсудливість товаришів…

А він таки по-своєму рішив!

По волі хвиль він довгий час носивсь,

Аж випадком в гостинний край прибивсь.

Фалес

Так, мудрецеві прикро все те бачить,

Та хтось колись за раду і віддячить,

А золотник удячності завжди

Переважа невдячності пуди.

У нас поважна справа, не дурниця;

Цей хлопчик хоче так як слід родиться.

Нерей

Найкращий настрій ви зіпсуєте!

Мені сьогодні в голові не те:

Дочок Дорід я в гості запросив,

До мене прийдуть грації морів.

І сам Олімп — не тільки що земля —

Таких створінь повабних не явля;

Вони шугають, зграбні і знадні,

На водянім драконі чи коні,

З стихією зливаючись всуціль,

Мов ніжна піна на поверхні хвиль.

В перловій колісниці навзавід

Мчить Галатея, краща між Дорід;

Коли Кіпріда з Пафосу пішла,

Вона богині місце зайняла

І осягла по ній у спадок там

І колісницю, і престол, і храм.

Тож геть! Не хочу я цю світлу мить

Зненавистю і сварами тьмарить.

Йдіть до Протея! Знає той стовид

І створення, і перетворень хід.

(Подався до моря).

Фалес

Мабуть, ізнов порожняком повернем,

Бо той Протей удавсь собі химерним:

Його де стрінеш — він щезає вмить,

А й скаже що, то годі зрозуміть.

Та якщо конче хочеш раду мати,

То мусимо таки його спіймати.

(Віддаляються).

Сирени

(угорі на скелях)

Що здалеку там біло

Над хвилями замріло?

Чи то човнів вітрила,

Мов лебедині крила,

Чи то морські невісти

Чудово-променисті?

Спустімся з кручі нижче,

Почуймо голос ближче.

Нереїди і тритони

Вернулись ми щасливо,

Везем вам дивне диво:

На черепашій броні

Кабіри, як на троні.

Богів усі стрічайте,

Піснями величайте.

Сирени

Малі ви на тілі,

Великі на силі,

Надія корабельникам,

Рятунок потопельникам.

Нереїди і тритони

Із нами вже кабіри;

Святкуймо свято в мирі!

Од сили їх святої

Нептун засне в спокої.

Сирени

Ми проти них малі.

Як тонуть кораблі,

їх сила, всім на подив,

Рятує мореходів.

Нереїди і тритони

Ми трьох взяли; четвертий

Не хтів іти, упертий,

Сказавши, що один

За всіх їх дума він.

Сирени

Глузує бог із бога —

Нічого їм від того,

А ми шануймо всіх,

Щоб не страждать від них.

Нереїди і тритони

їх, власне, цілих сім.

Сирени

А де ж їм бути всім?

Нереїди і тритони

Цього не можем сказати,

Хіба на Олімпі спитати;

І думаєм чогось ми,

Що є вже там і восьмий.

Ті припливуть пізніше,

Розвинувшись повніше.

Вічно пориваються

В далечінь славути,

Неосяжне осягнути

Ревно сподіваються.

Сирени

Молитись нам

Усім богам,

Чи тут, чи там

Стоїть їх храм.

Нереїди і тритони[85]

Перед нам тут вести дано,

Хто б нашу славу змірив?

Сирени

Ви більші, ніж герої

Історії старої;

Вони дістали лиш одно,

Якесь там золоте руно,

А ви — кабірів.[86]

Загальний хор

(підхоплює)

Вони лиш золоте руно,

А ми (ви) кабірів!

Нереїди й тритони пливуть далі.

Гомункул

Немов горшки, потвори ці,

Поглянеш — глина гола,

А розбивають мудреці

Об них твердії чола.

Фалес

Усякий з них того й бажа:

В монеті ціниться іржа.

Протей[87]

(незримо)

І я, старий, скажу радніше,

Що чим чудніше, тим гідніше.

Фалес

Де ти, Протею?

Протей

(як черевомовець, то ніби здалеку, то зблизька)

Тут! і тут!

Фалес

Оддавна був ти баламут!

Та я ж тобі старий товариш,

Мене так просто не обмариш.

Протей

(ніби здалеку)

Прощай!

Фалес

(нишком до Гомункула)

Він близько десь. Світи, світи-бо!

Цікавий він, немов та риба;

Огонь його сюди принадить,

Хоч так, хоч так себе він зрадить.

Гомункул

Заллю я світлом радо все дотла,

Але гляди, щоб не розбити скла.

Протей

(приймає вигляд здоровенної черепахи)

Що це воно так гарно блись та блись?

Фалес

(застує Гомункула)

Як хочеш бачить — ближче підступись

Та обернись гарнесенько в людину,

Ти ж можеш це вчинити в мить єдину;

Бо те, що ми від поглядів ховаєм,

Покажемо, кому самі бажаєм.

Протей

(приймає людську подобу)

Та ти й хитрець, а не лише мудрець.

Фалес

А ти на перетворення митець.

(Відслоняє Гомункула).

Протей

(здивовано)

Світячий карлик! От мені дивниця!

Фалес

Він просить ради, як би дородиться.

Мені він по секрету оповів,

Що створений поки що лиш напів.

У нього є вже якості духовні,

Але тілесні — надто аж умовні.

Його лиш скло од згуби береже,

Утілитись пора б йому уже.

Протей

Це ніби непорочне зачаття:

Не народившись, маєш ти життя!

Фалес

(стиха)

Іще одна є вада в цім дитяті:

Ніякої воно не має статі.

Протей

Та це якраз йому на щастя,

Стать по бажанню нині дасться.

Чого тут довго мудрувать —

Ти мусиш з моря починать!

Там зачинається дрібнота,

Що ще дрібніших знай глита;

Росте, росте — і вироста

Все досконаліша істота.

Гомункул

В повітрі чуть живлющий запах брості,

Я плаваю в якійсь приємній млості.

Протей

Так, правда, приязне маля!

А далі буде ще приємніше.

Ходім на заміль відціля,

Живлом там пахне ще таємніше.

Дивись, он перезва морська,

Ходім поглянемо зблизька,

Ходім!

Фалес

І я піду туди.

Гомункул

Три духи йдуть на три лади.

Тельхіни[88] родоські підпливають на водяних конях і драконах, з Нептуновим тризубцем у руках.

Хор

Нептуну ми гарний тризубець скували,

Щоб владно спиняв ним він хвилі зухвалі.

Як Зевс-громовержець гримає в перуни,

Нептун їм назустріч здіймає буруни,

Як блискавки в небі блискочуть між туч,

То й хвилі у морі клекочуть у ключ.

Що б’ється між ними в одчайнім змаганні,

Те згине, потоне в безодні, у хлані.

Тому-то сьогодні бог берло нам дав,

Щоб кожен на святі безпечно гуляв.

Сирени

Ви жерці ясного Феба,

Любленці денного неба,

Артеміду ми чтимо,

А привіт і вам шлемо.

Тельхіни

Прекрасна богиня нічного склепіння

Зичливо приймає і брату хваління,

На щасний Родос поглядає щомить,

Де вічний пеан Аполлону гримить.

Як тільки задніє — блищить його промінь,

Нас пестить і гріє живий його пломінь,

І гори, й оселі, і берег і хвилі

У світлі веселім Огнистому милі.

Туман на наш острів закрався б дарма —

Сяйне лиш, війне лиш — туману й нема.

Згори Феб там бачить усі свої лики —

Юнак він і велет, лагідний, великий…

Ми першими в світі в країні своїй

Поставили бога в подобі людській.

Протей

Нехай хизуються родосці!

Святому сонцю в високості

Кумири мертві — прах і дим.

Поставлять вражі остров’яни

Велике божище мідяне

Та й носяться не знати з чим.

А що ж їм справді удалося?

Стояв, стояв кумир-колбс,

А ледве в надрах затряслось —

Усе нанівець розплилося.

Та що й казать! Усе земне —

Нікчемне, хирне і дрібне;

В воді буйніш життя природи;

Замчить тебе на вічні води

Протей — дельфін.

(Скидається дельфіном).

Не бійся, сядь

Мені довірливо на спину!

Щасти нам, доле, цю дитину

Із Океаном поєднать.

Фалес

Виконуй мудрую пораду —

Творися з краю і по ряду!

До дій швидких готовий будь!

Ти перейди всі вічні норми,

Перебери незлічні форми,

Бо до людини довга путь.

(Гомункул злазить на Протея-дельфіна).

Протей

Спрямуй свій дух в живу вологу,

Буяй в ній широко, розлого,

Зазнай життя до повноти.

Не квапся в вищі лиш одміни,

Бо вже як дійдеш до людини,

То далі нікуди іти.

Фалес

Та непогано б кожному із нас

Буть справжньою людиною в свій час.

Протей

(до Фалоса)

Та ти ж якраз таким і був,

Тому й свій час пересягнув;

Бо серед блідного привиддя

Тебе я бачу не одне століття.

Сирени

(на скелі)

Що за флер прозорий скраю

Коло місячне обвив?

Впізнаємо любу зграю

Білокрилих голубів.

Із Пафосу прилетіли,

До кохання запальні,

Бути свідками схотіли

Шаленистої гульні.

Нерей

(підступає до Фалеса)

Як людині подивиться,

То — проміння гра примхлива,

А у духа-ясновидця

Думка інша, справедлива.

Це — священні голуби,

Славний почет Галатеї,

Льоту навчені від неї

Із прадавньої доби.

Фалес

Пристаю і я на те,

Що цей мудрий муж мовляє,

У природу він вселяє

Щось живе і щось святе.

Псілли і Марси

(на морських биках, телятах і баранах)

На Кіпрі, в яскинях підземних,

В повітря тремтіннях таємних,

Ми з давніх-давен гніздимося,

Безпечні Нептуна й Сейсмоса.

Там бережно нами храниться

Богині ясна колісниця,

Що іншим і в сні не присниться.

В цю ніч із тремким мерехтінням

Над хвиль мережастим плетінням,

Невидні новим поколінням,

Приводим царицю сюди.

Не боязно нам ні орла того,

Ні лева крилатого,

Ні хреста, ні півмісяця,[89]

Що гордливо знай висяться,

Між собою воюючи,

Тут по черзі пануючи,

Край багатий руйнуючи.

Ми, як завжди,

Прекрасну царицю приводим сюди.

Сирени

Коливаючись повільно,

Ближче й ближче надплива,

Обліпивши повіз щільно,

Мальовнича перезва.

То дебелі Нереїди —

Дикий вигляд, добра суть,

І тендітнії Доріди

Галатею нам везуть:

Величава, богорівна,

Знак безсмертя на чолі,

Та ласкава і чарівна,

Як проста дочка землі.

Доріди

(хором, пропливаючи на дельфінах повз Нерея)

Лий нам, Луно, ласку світла,

Глянь, як любо юнь розквітла!

Тих, що візьмемо в мужі,

Панотцеві покажи.

(До Нерея).

Врятували з пащі виру

Ми цих гарних юнаків,

Доглядали потай миру

Між мохів та комишів.

Поцілунками палкими

З них одплату візьмем всі ми;

Привітай же красунів!

Нерей

За добродійство в нім же й нагорода,

У милосерді вам же й насолода.

Доріди

Якщо ми за благодію

Сподобилися похвал,

Ввічни, батьку, нашу мрію —

їхню юнь і їхній пал.

Нерей

Радійте з цих чудесних сходин,

Із юнаків зробіть дружин,

Та я того їм дать не годен,

Що може дати Зевс один.

Під вами хвиля хистко гнеться,

Така ж хистка і та любов;

Як порив пристрасті минеться,

На берег вихлюпніть їх знов.

Доріди

Ви, гарні хлопці, нам дорогі,

Та вже нам розлуку кличуть…

Ми хочем вічної жаги,

Боги її не зичать!

Юнаки

Як любо лелієте ви нас

Ласкавим теплом дівочим!

Таке нам щастя в перший раз,

Ми кращого й не хочем.

Галатея надпливає на колісниці з мушлів.

Нерей

Це ти, моя доню!

Галатея

Мій любий татусь!

Спиніться, дельфіни, нехай подивлюсь!

Нерей

Вони не спинились; гучною юрбою

Йдуть далі у звичному крузі…

Коли б узяли і мене вже з собою!

Ах! Що їм по батьківській тузі!

Та цього стрічання щаслива мить

Річного чекання томління затьмить.

Фалес

Хвала вам, і прісно хвала!

У мене душа розцвіла

Великим, прекрасним, правдивим…

Усе із води появилось,

Все вічно водою живилось!

Будь нам, океане, зичливим!

Коли б не ти із тучами,

Рясні дощі несучими,

З потоками кипучими

І ріками могучими —

І гори, і доли були б без пуття,

Ти цілому світу струмуєш життя.

Ехо

(хор всіх кругів)

Ти цілому світу даруєш життя.

Нерей

Вони звертають вдалині —

Не пройдуть більше при мені;

Далеко протяглими гронами

За свята нічного законами

Збіговище плине в’юнке.

Та жемчужний трон Галатеї

Все бачу в тій юрмі;

Він блискотить зорею

У пітьмі.

Що любим, те нам видно всюди!

Й далеко буде

Світле і ярке,

Дійсне і близьке.

Гомункул

В волозі цій розмайній

Вбачає дух мій сяйний

Найкращу красоту.

Протей

В волозі життєдайній

Осягне дух твій сяйний

Найвищу висоту.

Нерей

Яка нова тайна в тій зграї урочій

Засяяла сяйно і ловить нам очі?

По жемчугу грає огонь перебіжно —

То сильно й яскраво, то лагідно й ніжно,

Тріпоче любовно круг ніг Галатеї…

Фалес

То бідний Гомункул послухав Протея…

Охоплений владно одною жагою,

В життя він ірветься, тремтить з непокою…

Коли б він нагально об трон не розбивсь!

Спахнуло — сяйнуло — уже він розливсь…

Сирени

Яке ж то нам чудо явилось огнисто,

Що хвиля об хвилю черкає іскристо?

Всю просторінь полумінь вщерть пойняла,

Зажевріли в темряві ночі тіла,

Усе надокола вогнем запалало…

Хай царствує Ерос — усьому начало!

Слався, море! Славтесь, хвилі,

Світлим блиском заіскрілі!

Слався, вогне! Слався, водо!

Слався, дивная пригодо!

Увесь хор

Слався, вітре, милий брате!

Слався, земле, щедра мати!

Всім стихіям чотирьом

Возсилаємо псалом!