“Фауст” читати. Йоганн Вольфганг Гете

ДІЯ ТРЕТЯ

Перед палацом Менелая у Спарті

Увіходить Гелена з хором бранок-троянок.[90]

Провідниця хору Панталіда.

Гелена

На світ увесь прославлена й ославлена,

Приходжу я, Гелена, прямо з пристані,

Мов п’яна ще від плеску хвиль розгойданих,

Що з ласки Посейдона, Евра силою

Несли нас на хребтах високих, пінявих

З фрігійських піль до батьківщини берега.

Цар Менелай із воями хоробрими

Святкує там внизу своє повернення.

Тож привітай мене, високий тереме,

Що Тіндарей, мій батько, повернувшися

Від пагорба Паллади, тут на кручі звів;

Ти був у Спарті всім домам окрасою,

Як, граючись, в тобі ми з Клітемнестрою

Росли з братами Кастором і Поллуксом.

Вітайте й ви мене, о двері бронзові!

Колись гостинно відчинились навстіжень

Ви Менелаю, в величі пресвітлому,

Обранцеві моєму, нареченому.

О, відчиніться знов, я мушу виконать

Царський наказ — подружній мій обов’язок.

Пустіть мене! Позаду хай лишаються

Всі буряні пригоди й хвильні злигодні!

Відколи я безжурно дім покинула,

Подавшись в храм Цитери по обітниці,

І вкрав мене фрігійський розбишака там[91], —

Відтоді сталося багато дечого,

Про що так любо людям всюди славити

І так нелюбо нещасливцю слухати,

Про кого поговір у казку вибуяв.

Хор

Не зневажай, царице з цариць,

Дарів найвищих, блага із благ!

Щастя найбільше тобі лиш дано,

Слава краси, що затьмарює все.

Гордий герой, бо славне ім’я

Іде перед ним, —

Та впертість сама схиляє чоло

Перед красою всесильною враз!

Гелена

Доволі! З мужем ми плили разом сюди,

Тепер одну до міста він послав мене;

А що на мислі в нього — не вгадать мені.

Чи буду знов дружиною, царицею,

Чи жертвою за кривду Менелаєву,

За лихоліття довгочасне еллінів?

Взяли мене, а чи в полон — не відаю.

Бо славу й долю, — двох краси супутників

Непевних тих, — двозначно прорекли мені

Боги безсмертні; й навіть на порозі тут

Вони звелись навстріч мені погрозливо.

Уже й на кораблі дививсь на мене муж

Лиш порідку й не озивався приязно,

Немов на мене він лихе намислив щось.

Коли ж ввійшли човни в сагу Евротову,

То, ледь об землю їх носи черкнулися,

Промовив він, неначе богом зрушений:

“Тут всі мої в порядку вийдуть воїни,

Огляну їх я на морському березі,

А ти їдь далі вздовж Еврота славного,

Землею благодатною, плодючою,

Скеровуй коней луками квітчастими,

Аж виїдеш на ту прегарну рівняву,

Оточену узгір’ями величними,

Де наш святий Лакедемон красується.

Приїдь, іди в високовежий дім царський,

Збери усіх служебок, що лишив я там

Із бабою-шафаркою обачною;[92]

Нехай вона покаже всі скарби тобі,

Від батька в спадок дістані і надбані

Пізніш трудами мирними і ратними;

Побачиш там ти все в порядку пильному,

Цареві ж бо подоба, повернувшися,

Знайти в господі все добро-майно своє

На тому місці, де колись лишив його;

Бо раб не змінить, що царем заведено”.

Хор

Нехай ті всі чудові скарби

Тобі голублять серце і зір!

Кільця оздобні й корони сяйні

Гордо та пишно недвижно лежать.

Тільки ввійди і їх зажадай —

Вони оживуть;

Побачимо ми, як світла краса

З золотом, з перлами вступить у спір.

Гелена

А далі так промовив повелитель мій:

“Коли усе, як водиться, оглянеш ти,

Візьми триніжків, скільки буде в надобі,

Й начиння все, що треба жертводієві

Для звершення обряду урочистого —

І казани, і чаші, і полумиски;

Налий води із джерела священного

В глеки високі; налаштуй доволі дров

Сухих, палких, із дерева горючого,

Та щоб ножа було як слід нагострено;

А всьому іншому сама вже лад даси”.

По тих словах додому відіслав мене;

А що за животвір богам гадає він

Офірувати — так і не сказав мені:

Непевне щось! Та що мені журитися —

Нехай усе так чиниться і діється,

Як вирішать безсмертні небожителі.

Чи добрим, а чи злим здається вирок той,

Доводиться покірним бути смертному.

Не раз було, що зносивсь ніж офірника

Над шиєю похилою рокованця

Та й не спускавсь — являлось перешкодою

Втручання ворога чи й бога доброго.

Хор

Як усе складеться — невгадна річ.

Сміло, царице, іди,

Куди слід!

Людям добро і зло

Все неждано приходить;

Віщуванням віри не ймем.

Троя ж горіла, й бачили ми

Смерть у вічі — ганебну смерть;

А зараз ми тут

Тобі радісно служим,

Бачимо в небі сонце сліпуче

І красу всьогосвітню —

Тебе! О, щасливі ми!

Гелена

Ну що ж, нехай стається те, що станеться!

Я мушу йти не гаючись у дім царський,

Давно не бачений, жагуче бажаний,

Немов утрачений — і знов повернений.

Так легко не зійду я тими сходами,

Де я гуляла жвавою дитиною.

Хор

Сестри коханії,

Бранки сумливії!

Жаль і тугу забудьмо!

Разом з царицею,

Разом з Геленою

Возвеселімся, що вона

Хоч і пізно — вертається

Кроком твердим і радісним

Знов до отчого дому!

Слава святим богам,

Що сподобили нас

Путь верстати щасливо!

Линуть-бо звільнені,

Ніби окрилені,

Через безодні хоч які;

В’язень же бідний задарма

Руки благально простяга

До стін німої в’язниці.

А її із чужини,

Іздалеку,

Із троянських руїн

Боги вернули сюди

У старий, оздоблений знову

Отчий дім,

Щоб по безмірному

Щастю і горю

Літа дитинячі

Вона знову згадала.

Панталіда

(провідниця хору)

Покиньте стежку співу сяйно-радісну

І до дверей ви зором обернітеся!

Що бачу, сестри? Це ж до нас вертається

Цариця кроком бистрим і схвильованим!

Що скоїлось, царице? Що могло тобі

В твоїм дому замість вітання вірних слуг

Страшне спіткатися? Та ти й не криєшся —

Відраза на чолі твоїм малюється

І гордий гнів, що з дивуванням бореться.

Гелена

(не зачинивши дверей, збентежено)

Не личить переляк дочці Зевесовій,

І страх рукою знишка не торкне її.

Та жах, що народився в надрах темряви

І з правіку приймає різні постаті,

Мов полум’я з вулкана вогнедишного,

Нарине нагло — потрясе й герою дух.

Так і тепер знаменнями жахливими

Стігійці вхід у дім мені охмарили,

Що від порога рідного, жаданого

Радніша б я втекти, немов нелюбий гість.

Та ні, на світло вийшла я, і далі вже

Мене вам не прогнати, сили темнії!

Я освячу палати, і, очистившись,

Хай прийме вогнище царя з царицею.

Провідниця хору

Відкрий слугиням шановливим, владарко,

Що там тобі всередині спіткалося?

Гелена

Що бачила я там, і ви побачите,

Коли ще ніч своє потворне кодло те

Не поглинула в надра таємничії.

Та щоб ви знали, я скажу й словами вам:

Гадаючи про свій святий обов’язок,

Вступила я в хором царський, у присінок —

Дивуюся пустельності й мовчазності;

Не чує вухо походу поспішного,

Не бачить око порання поквапного,

Нема ніде ні служниці, ні ключниці,

Щоб привітала приязно прибулицю.

Іду я далі, підійшла до вогнища,

Аж бачу, коло приску недотлілого

Сидить так ніби жінка, щось, закутавшись, —

Велика, спить — не спить, а мов задумалась.

Недбалу владно я до праці збуджую,

Гадаю, що то ключниця, поставлена

Тут мужем, щоб усьому дому лад вести;

Вона ж сидить, закутавшись, недвигою.

Я погрожаю — руку підвела вона,

Немов мені тікати геть наказує.

Розгнівано від неї одвернулась я,

На сходи йду, що із покою спального

Ведуть до скарбосховища багатого;

Але ж яга з долівки тут зірвалася,

Мені дорогу грізно заступаючи, —

Худа, висока, з дико хмурим поглядом,

Що душу й зір жахає неоміряно.

Та річ моя тут марна, бо словами я

Не вималюю постаті потворної.

Дивіться, йде! І світла не злякалася!

Та наша влада тут, допоки верне цар.

Красоприхильник Феб те ночі твориво

Здоліє геть прогнати чи приборкати.

Форкіада виступає на порозі між одвірками.[93]

Хор

Всього зазнала я, хоч і юні

Кучері в’ються в мене круг чола;

Жахів немало бачила навіч —

Бою злигодні, Трої пожар,

Згуби ніч.

Чула я гамір з’юрмлених воїв,

Чула безсмертних грізне гукання,

Чула мідяний Розбрату голос,

Що серед поля гучно лунав,

В мури бив.

Ох, ті мури стояли ще,

А вже полум’я ринуло,

Дім за домом руйнуючи,

Звідусіль налягаючи, —

Потрясло, мов ураган,

Місто, загорнене в морок.

Біжучи крізь вогонь і дим,

Я вбачала крізь заграву

Велетенськії постаті

Олімпійців розгніваних;

Грізно, грізно йшли вони

В палахкотінні жахному.

Я не знаю — бачила

Все те справді я чи мій дух,

Жахом оплутаний, марив лиш.

Тільки знаю, що бачу

Перед собою нині щось

Несказанно жахливе;

Навіть могла б торкнутися

До страхіття руками я —

Та побоююсь лиха.

Котра, скажи, ти

З Форкіса дочок?

Бо добре бачу вже —

Ти з його роду.

Мабуть, одна з Грай хмуровидих,

Що вживають по черзі вдвох

Одне око й один зуб —

Жаховиті почвари!

Як же ти сміла

Поруч з красою

На очі Фебові,

Маро, з’явитись?

Ну що ж, виходь, виходь, як хочеш,

Все ж на огиду не гляне він;

Бо його священний зір

Зроду тіні не бачив.

Нас же, смертних, примушує

Доля зла, невблаганная

Муку тяжкую зносити —

Гірко на мерзощі, всіми зневажені,

Красолюбцям дивитися.

Ти, що стріла зухвало нас,

Слухай гану й прокльонів град,

Слухай лайку й погрози грім

З уст проклинаючих гордих

щасливців тих,

Що боги сотворили їх!

Форкіада

Старе це слово, та довічна правда в нім,

Що стид з красою не живуть у приязні,

Не ходять поруч стежкою житейською:

Одне із одним ворогують глибоко,

І де вони удвох собі зустрінуться,

То спинами навзаєм обертаються

І різно кроком поспішним розходяться,

Стид — з тугою, краса — з пихою гордою,

Поки обох не вкриє Орку темрява

Або дочасно старощі не зборкають.

І ви, нахаби, з чужини приплентачі,

Сюди, мов журавлі оті, наринули,

Що з хриплим і пронизливим курлюканням

Над головами пролітають хмарою,

Аж треба вгору глянуть подорожньому, —

І знов вони своїм шляхом потягнуться,

А він — своїм; і з вами так же станеться…

Хто ж ви такі, що тут, в царській хоромині,

Буяєте менадами сп’янілими?

Хто ж ви такі, що на поштиву ключницю,

Мов собачня на місяця, розгавкались?

Гадаєте, не знаю, що за цяці ви?

В воєнний час і зроджені, і зрощені,

Лакомствами розпущені й розбещені,

І вояків, і громадян спокусниці!

Поглянуть — чисто сарана ненаситна,

Що ниви нам родючі поспіль нівечить,

Чужих трудів ледачії розхвійниці,

Добробуту ганебнії нищительки,

Товар обмінний, капосні запроданки!

Гелена

Хто лає слуг у паниній присутності —

Привласнює собі права господарки,

Бо їй одній хвалить годиться хвальнеє,

І їй одній карати за переступи.

А я своєю челяддю вдоволена;

Вони мені служили щиро й віддано,

І в Трої ще — і в цілій, і в зруйнованій, —

І в злигоднях непевних мореплавання,

Де часто й густо всяк за себе дбає лиш.

І тут од них добра я сподіваюся;

Не в тім річ, хто слуга, а в тім, як служить він.

Тож замовчи і більше не визвірюйся;

Коли ти досі лад вела у палаці

Замість хазяйки — честь за те й хвала тобі;

Тепер прийшла хазяйка — уступися їй,

Бо замість дяки кари ще здобудешся!

Форкіада

Так, має право челяді погрожувать

Царська жона, ясна домодержавиця,

Що довгі роки мудро в домі правила.

Тепер, коли сюди ти, знову визнана,

Вступаєш господинею й царицею, —

Прийми до рук давно забуті поводи,

Всьому добру і всім нам будь володарка.

Але благаю, захисти стару мене

Від ледащиць, що, мов гуски, ґелґочучи,

Круг тебе в’ються, гарная лебедонько!

Панталіда

Яка гидка проти краси бридота ця!

Форкіада

Який дурний цей нетям проти розуму!

Далі хоретиди виходять із хору, відмовляючи поодинці.

Перша хоретида

Напевне, ти Ереба й ночі виплодок.

Форкіада

Ти Скіллі ніби-то сестра питимая.

Друга хоретида

Увесь твій рід — потвори та страховища.

Форкіада

Іди до Орку! Там уся рідня твоя!

Третя хоретида

Та й ті, що там живуть, молодші всі, як ти.

Форкіада

Іди підсуньсь до древнього Тірезія!

Четверта хоретида

Тобі за внучку мамка Оріонова.

Форкіада

Тебе кормили Гарпії з помийниці.

П’ята хоретида

А ти вже, худорба, чим ти годуєшся?

Форкіада

Та вже ж не кров’ю, що до неї ласа ти!

Шоста хоретида

Сама трупиця, трупами ти ласуєш.

Форкіада

У тебе й зуби в пельці мов вампірячі.

Панталіда

Скажу я, хто ти, щоб тобі заціпило!

Форкіада

Скажи, хто ти, і загадка розгадана.

Гелена

Не з гнівом, а із сумом я втишаю вас —

Забороняю навісні пересвари!

Володарю немає шкідливішого

Над розбрат і незлагоду між челяддю:

Тоді його накази не вертаються

Луною виконання незабарного, —

Буяють скрізь свавільники розгукані,

І він даремно лає їх, розгублений.

Та це не все ще: сварами та чварами

Ви лиховісних викликали привидів;

Вони мене обстали, ніби в Орку я,

А не до краю рідного вернулася.

Чи це мара, чи спогади минулого?

Чи я була, чи є, чи буду жахом тим,

Руїнницею міст, маною, маревом?

Тремтять дівчата, а тобі все байдуже,

Промов, стара, слова свої розважливі!

Форкіада

Хто довгих літ всіляке щастя згадує,

За сон тому богів найвищі милості.

Ти ж, долею прещасною впосажена,

В житті стрічала лиш коханців пристрасних,

Готових на які завгодно подвиги.

Тезей тебе запраг, тебе, дитину ще,

Сам гарний, дужий, рівня Геркулесові.

Гелена

Узяв мене, десятилітню сарноньку.[94]

Сховав мене в Афідні-місті, в Аттиці.

Форкіада

Коли ж тебе звільнили Кастор з Поллуксом,

Геройства цвіт найкращий за тобою вивсь.

Гелена

Та підійшов під ласку перш, признаюся,

Патрокл одважний, побратим Ахіллові.

Форкіада

Тебе ж оддав твій батько Менелаєві,

Що був і морехід, і домолюб разом.

Гелена

Віддав йому дочку, а з нею й царство все,

І Герміона в шлюбі тім родилася.

Форкіада

А як пішов він в бій за крітську спадщину,

Прекрасний гість явивсь тобі, самітниці.

Гелена

Нащо ти згадуєш напіввдівство моє

І лихо, що мені потому скоїлось?

Форкіада

Бо в тій війні і я, критянка вільная,

У бранку обернулась, у невільницю.

Гелена

Шафаркою тебе він враз поставив тут,

Звіряючи на тебе все майно своє.

Форкіада

А ти його покинула і в Трої десь

Кохання насолодами впивалася.

Гелена

Не говори про насолоди! Безліч бо

Мені упало злигоднів на голову!

Форкіада

Ще славлять, ніби двійником являлась ти —

Тебе і в Трої, і в Єгипті бачили.

Гелена

Облиш химерні вигадки та вимисли,

Бо хто я є, уже й сама не тямлю я.

Форкіада

А ще говорять, що до тебе з Гадесу

Ахілл літав любовним перелесником,

Бо й за життя без долі був закоханий.

Гелена

Як тінь із його тінню я єдналася, —

То був лиш сон, те і слова потверджують:

Тепер уже й сама я тінню нидію.

(Омліває, падає на руки півхору).

Хор

Змовкни, змовкни,

Зловіснице, злорічнице ти!

Із пащеки однозубої,

Із гирла жахного

Тільки лихе можна почуть.

Бо та злоба, що вдає з себе добрість,

Вовче нутро під овечим руном

Більше лякають мене, як трьох —

головий той Цербер.

Ми тривожно слухаєм:

Чом? Як? Відки те взялось —

Тая лютість,

Що в потворі таїться десь?

Замість утішних, привітних, лагідних

Слів, що навіяли б нам забуття,

Ти із минулого згадуєш

Більше про нещастя,

Блиск теперішнього тим

Ти отьмарюєш разом

І в майбутнім

Світло надії криєш ясне.

Змовкни, змовкни!

Щоб душа із цариці

Геть не вилинула,

Щоб осталась надовго

В найпрекраснішім тілі,

Що понад нього в світі нема.

Гелена опритомніла і знову стає серед хору.

Форкіада

Із-за хмари, із-за тучі вийди, сонце золоте!

І сповите ти ясніло, а тепер — гори, палай!

Глянь ласкаво, як навколо розцвітає любо світ!

Хоч і звуть мене бридкою, я прекрасне визнаю.

Гелена

Хилитаючись виходжу я зі млосної імли;

І радніша б відпочити, бо вже втома всю змага,

Та годиться нам, царицям, як і людям взагалі,

Бадьоритись, не коритись несподіваній біді.

Форкіада

Нині встала перед нами ти у величі краси;

В тебе в зорі — повеління; що велиш нам? Говори!

Гелена

Що ви згаяли у сварці, надолужте нині враз!

Все зготуйте для офіри, як загадано царем!

Форкіада

Все готове вже в хоромі: триніг, чаші, гострий ніж,

Чим кропити, чим кадити — тільки жертву укажи.

Гелена

Не назвав і цар офіри.

Форкіада

Не назвав? О горе нам!

Гелена

Що за горе прочуваєш?

Форкіада

О царице! Жертва — ти!

Гелена

Я?

Форкіада

І решта.

Хор

Горе й лихо!

Форкіада

Ти поляжеш під ножем.

Гелена

Це жахливо! Чуло серце!

Форкіада

Неминучий той кінець.

Хор

Ах! А ми? Що з нами буде?

Форкіада

їй судилась гідна смерть,

Вам же всім упала доля — у піддашші на трямку,

Мов дроздам у западеньці, теліпатися рядком.

Гелена і хор стоять, уражені й перелякані, своєрідною мальовничою групою.

Привиддя! Так усі й поціпли злякано,

Тремтять за те життя, що вже немає в них…

Отак і люди — ті ж нікчемні привиди,

Не люблять з сонця світом розлучатися,

Та від кінця — ні випросу, ні визволу,

І всі те знають, хоч бодай не знать його!

Так, ви пропащі! Нум, пора заходитись!

(Плеще в долоні).

Де не взялись у дверях замасковані карлики, що жваво виконують усі загади.

Сюди, до мене, карлики кружалисті!

Підкочуйтесь! Тут досхочу нашкодите.

Ось місце вівтарю золоторогому;

На срібний пруг кладіть ножа блискучого,

Глеки поналивайте вщерть водою ви,

Щоб плями крові чорної було чим змить;

Долівку застеліть розкішним килимом,

Щоб жертві стать по-царському навколішки,

Нехай тоді її, обезголовлену,

Почесно, як годиться, поховаємо.

Панталіда

Стоїть цариця осторонь, задумавшись,

Дівчата в’януть, мов трава підкошена…

Між них найстарша я, і мій обов’язок —

З тобою, щонайстарша, перемовитись.

Досвідчена ти, мудра й мов зичлива нам,

Хоч та безмізка челядь і сварилася.

Скажи, як можна лихові зарадити?

Форкіада

Це легка річ; залежить од цариці лиш

Себе спасти і вас зарятувати всіх,

Тут треба тільки швидкості й рішучості.

Хор

Найчесніша поміж Парок, наймудріша між Сівілл,

Не вживай ти злотних ножиць, провісти нам довгий вік!

Бо мов чує вже гойдання, неприємне колихання

Наше тіло, що воліло б колихатись у таночку

Чи в обіймах любо мліть.

Гелена

їх страх бере; мені ж не страшно — боляче;

Даси рятунку, то прийму з подякою;

Бо мудрому, обачному стає не раз

Можливим неможливе. Говори мерщій!

Хор

Говори ж ти, не барися: як нам, бідним, увільниться

Від тих зашморгів жорстоких, що намистом ненависним

Нам от-от очеплять шиї? Вже ми чуєм, бідолашні,

Задихання, жах конання… Зжалься, змилуйся над нами,

Реє, мати всіх богів!

Форкіада

Чи стане ж вам терпцю на довгу оповідь?

Я б розказала вам про все, що трапилось.

Хор

Ой, стане! Поки слухатимем — житимем.

Форкіада

Той, хто добра пильнує, дома сидячи,

Хто стіни житла дбало зашпаровує

І лагодить покрівлю, щоб не капав дощ, —

Той вік звікує в щасті і в добробуті!

Хто ж кине те святе домове огнище

І легковажно у світи повіється, —

Хоч місце й найде той старе, вернувшися,

В нім змінено усе, коли не знищено.

Гелена

Облиш старі, усім відомі приказки!

Розповідай, та не роз’ятрюй ран старих!

Форкіада

Це не докір, а вступ лиш до історії.

Цар Менелай блукав десь, все плюндруючи,

Ні суходолу не минав, ні острова,

Часами навертався лиш зі здобиччю.

Провоював аж десять літ під Троєю,

А скільки літ додому плив — не відаю.

А що ж ведеться в домі Тіндареєвім?

Що діється у царстві Менелаєвім?

Гелена

Невже ти так із лайкою зріднилася,

Що без докору й слова вже не вимовиш?

Форкіада

Не рік, не два гуляло пустовщиною

Міжгір’я, що лежить од Спарти к півночі,

За Тайгетом, звідкіль шумливим бистренем

Еврот біжить, до нас у діл спускається,

Лебежі стаї в комишах погойдує.

В міжгір’ї тім осілось плем’я сміливе,

Прийшовши з глибу пітьми кімерійської,[95]

Ізмурували тверджу неприступну там

І верховодять краєм, як їм хочеться.

Гелена

Чи видано ж? І як вони зробили те?

Форкіада

Та мали час — затого буде двадцять літ.

Гелена

Один там пан? Чи зграя то розбійницька?

Форкіада

Вони не розбишаки, й пан один у них.

Його не ганю, хоч сюди й навідувавсь;

Усе б забрати міг, а вдовольнивсь, проте,

Дарунками, мовляв, а не даниною.

Гелена

Який же він?

Форкіада

Та я його вподобала:

Хороший, жвавий, сміливий, освічений,

Розсудливий — не гурт таких між греками,

Хоч варварами звуть їх, я не думаю,

Щоб хто з них здатен був на ті жорстокості,

Що їх герої в Іліоні коїли.[96]

Звіряюсь я його великодушності.

А замок той — аби ви тільки бачили!

Вже не того незграбного муровання,

Що ваші предки так чи сяк виводили,

Нетесаними кам’яними брилами

Вергаючи безладно по-циклоп’ячи;

У них же замок — шнур у шнур розмірено.

Зокола глянь — до неба аж здіймається,

Гінкий, кріпкий, мов сталь гладка, поблискує.

І думкою полізеш — піде поковзом.

Всередині ж лежить просторе дворище,

Будівлями всілякими обсаджене;

Колони скрізь, колонки, арки й арочки,

Альтани, галереї, ходи й виходи,

Герби…

Хор

Герби? Які герби?

Форкіада

Ви ж бачили

Гадюку в’ючу на щиті Аяксовім;

Так само мали й семеро під Фівами

У себе на щитах значущі образи:

Чи місяць та зірки на небі темрявім,

А чи боги, герої, списи, факели,

Усе, що мирним городам погрожує.

Такі ж ото процвітані зображення

І ці герої мають з діда-прадіда:

Леви, й орли, дзьоби, і крила, й пазури,

Павинний хвіст, троянди, роги зуброві,

Смужки червоні й сині, злотні й сріберні;

І все то те у залах понавішано,

А в залах тих і просторо, і весело —

Бери й танцюй…

Хор

Скажи, чи є ж танцюри там?

Форкіада

Та ще й які! Золотокудрі красені!

Від них аж паше молодістю ярою,

Як од Паріса, що царицю…

Гелена

Годі вже!

Не відбігай від речі, до кінця доводь!

Форкіада

Тобі кінця доводити — погоджуйся,

І я тебе перенесу у замок той.

Хор

Погоджуйся, себе і нас врятуєш ти!

Гелена

Невже ж таки я маю сподіватися

Від Менелая лютої жорстокості?

Форкіада

Забула, що вчинив він Деїфобові?

З тобою, братовою завдовілою,

Він жив насильно, ласо розкошуючи,

Тож Менелай йому і носа, й вуха втяв,

Збагнітував, що страх було й дивитися.

Гелена

За мене то він люто так скарав його.

Форкіада

За нього ж то він люто так скара й тебе.

Красу ділить шкода; хто мав усю її,

Радніш уб’є її, як мати тільки часть.

Здалека чути сурми.

Хор здригається.

Як гук сурми у вуха вам вдирається,

Геть шарпаючи душу, так і ревнощі

Вгризаються у груди чоловікові,

Нагадують, що мав він і що втратив він.

Хор

Чуєш, грають жоломійки? Бачиш, блискають мечі?

Форкіада

Здрастуй, царю-володарю! Радо я тобі вслужу.

Хор

Ну, а ми?

Форкіада

А ви, відомо, вам рятунку вже нема:

Перш помре цариця ваша, потім згинете самі.

Пауза.

Гелена

Що зараз треба нам, я вже надумала.

Здаєшся ти мені облудним демоном,

Що і добро на зло оберне з капості.

Піду я поки за тобою в замок той,

Що буде далі — я про теє відаю,

Не вам відкрити помисли царицині.

Ходімо всі! Стара, іди попереду!

Хор

Залюбки йдем ми туди,

Йдем, поспішаєм;

За нами — смерть,

Перед нами знов

Мури твердині,

Ворогам недоступні.

Хай вони нас бережуть

Так, як і наш Іліон, —

Він же врешті впав

Тільки від підлих хитрощів.

Підіймається туман, залягає глибину сцени, а як треба, і передній кін.

Що це за знак?!

Сестри, поглядіть:

Був такий світлий день!

Де не взявся млистий туман

Із Еврота хвиль святих;

Вже не видно й берега,

Очеретом умаєного,

Вже почезли в імлі

Лебеді-білогруди,

Що гуртом лагідним

Поплески плили.

Чути здаля —

Лебедіють десь…

Лебедіють-ячать.

Все те, певно, віщує нам смерть;

Ми рятунку ждали вже —

Що ж натомість станеться?

Все грозить загибеллю нам,

Лебедятам дрібним,

Пташечкам білогрудим,

Нашій Лебедівні…

Горе, горе нам!

Все облягла кругом

Темна, густа імла;

Вже й одна одну не вгледимо!

Чи ми йдем, чи не йдем?

Чи по землі,

Чи над землею дріботимо?

Бачиш? То ж Гермес мріє там

Спереду нам… Має злотним жезлом,

Мов завертає нас знову назад

До безвідрадного, похмурого,

Хоч повного невловних постатей,

Та вічнопорожнього Аїда.

Ще темніше раптом стало, мла розвіялась без блиску,

Сірі, бурі, хмурі мури появились перед нами.

Замикають круговиди… Чи це двір такий, чи яма?

Страшно, страшно, любі сестри! Ми в неволі! І ніколи

Ми ще в тяжчій не були!

Внутрішнє замкове подвір’я, оточене багатими фантастичними середньовічними будівлями

Провідниця хору

Поквапне й нерозумне те жіноцтво скрізь!

На всіх вітрах сюди й туди хитається,

Хвилюється і долею й недолею…

Завжди одна із одною в незлагоді,

Перечитесь — і тільки в горі й радощах

Буває, що водно сміється й плачеться.

Мовчіть і ждіть, дивіться: наша владарка

Задумалась, вирішує, що діяти.

Гелена

Та де ж ти ділась, Піфіє, чи як тебе?

Виходь уже з склепінь твердині хмурої!

Як ти пішла до ватага славетного,

Щоб запобігти нам його прихильності, —

Хвала тобі! Веди мене до нього враз!

Спокою вже по всіх тривогах прагну я.

Провідниця хору

Даремно ти, царице, озираєшся;

Вже зникло десь напевне те страховище,

Запало, може, в надра тої темряви,

Що з неї ми так загадково вирнули;

А може, десь блукає лабіринтами

Чудного замку з тисячею пазамків,

Господаря питаючи для зустрічі.

Гляди, вгорі усе заворушилося,

Порталами, ходами, коридорами

Снують туди й сюди меткі прислужники —

Либонь, бучне вітання нам готується.

Хор

Дух угору піднявсь! О, погляньте туди —

Як там чемно ідуть, сповільняючи хід,

Юнаки-двораки все улад та уряд…

На чиє ж то веління, на чий то наказ

Наближає до нас в урочистій тиші

Гроно хистке чарівних молодят?

Залюбується всяк на ту гожу ходу,

І на кучерів май круг ясного чола,

І на лиця рум’яні, як персика плід,

Злегка засіяні ніжним пушком…

Аж кортить укусить, та боюся якось,

Бо бувало й раніш, що укусиш таке —

Попелом візьметься в роті!

Та ось найкращі

Підходять сюди:

Що ж то несуть?

Ступні під трон,

Килим до ніг,

Пишний понад —

тронний намет;

Він вінцем імлистим

Звивсь над головою

Нашої цариці,

Бо вона вже сіла

На оздобний розкішний престол.

Станьмо сюди

Всі попідніжжю —

Слуги її.

Славне, славне, триславне,

Благословенне вітання таке!

Все сказане хором поступово виконується. Після того як слуги та джури довгою вервечкою поспускалися вниз, угорі на сходах з’являється Фауст у лицарських середньовічних пишних шатах і повагом зіходить униз.

Провідниця хору

(уважно роздивляючись на нього)

Коли йому, як іноді трапляється,

Боги усього того не позичили, —

Величності, пристойності, люб’язності, —

А дарували, — скрізь удачу матиме:

В запеклому бою з мужами сильними

І у дрібній війні з жінками гожими.

Він перевершить щонайкращих витязів,

Яких, було, так високо цінили ми.

Ходою неспішною, шанобливою

Надходять князь; звернись до нього,

владарко!

Фауст

(підходить, побіч нього Лінкей у кайданах)

Замість яси, вітання-шанування

І зустрічі врочистої, як личить,

Веду тобі раба в важких кайданах,

Що, занедбавши власний обов’язок,

Мені не дав звершить мою повинність.

Впади до ніг володарці, винись!

Царице! Я поставив був його

Бачучого на вежу височенну,

Щоб він звідтіль уважно і обачно

Землі і неба далей пильнував

І вістував про все, що там побачить, —

Чи хмарою насуне десь отара,

Чи лавою надходить враже військо

Із гір у діл — отару захистим,

На військо вдарим. Нині ж він прошкодивсь:

Ти йдеш — а він про те не сповіщає,

І не змогли ми гідно вшанувать

Достойну гостю. Цю тяжку провину

Він кров’ю б досі вже спокутував,

На горло скараний. Але тепер

В твоїх руках покара і пощада.

Гелена

Ти дарував мені високу власть

Судді й цариці, і хоч я гадаю,

Що ти мене лиш вивірити хочеш,

Звершу судді найперший обов’язок —

Послухать винуватця. Говори!

Баштовий Лінкей[97]

Дай вклониться, подивиться,

Смерть моя, моє життя!

Богом послана цариця —

Лиш тобі мої чуття.

Ждав я рано, що на сході

Вирне світла джерело,

Та неждано в пишній вроді

Сонце з півдня ізійшло.

І в той бік звернувся весь я;

Замість падолів і гір,

Замість далі піднебесся

Лиш його вбачав мій зір.

Я удався винозорим,

Мов у лісі темнім рись,

Та серпанком півпрозорим

Очі раптом понялись.

Ледве мріє щось там тьмяне —

Вежа? Брама? Вал? Стіна?

Мла рідіє, мла мов тане —

Аж богиня вирина!

Сяйво миле полонило

Серце й душу, все єство;

Нещасливця осліпило

Красотою божество.

Я забув, що на сторожі,

Не трубив мій вірний ріг…

Вбий мене — і я без дрожі

Згину в тебе біля ніг.

Гелена

Не випада мені карать за злочин,

Що через мене стався… Скрізь і всюди,

Собі на безголов’я, пориваю

До безуму серця мужів, які

Себе й других ладні згубить за мене.

Боги й напівбоги, герої й демони

За мене бились, шарпались, боролись

І за собою по світах водили…

Первинна вже накоїла я лиха,[98]

Вторинна ж, і третинна, й четвертинна —

Ще більше! Увільни цього бідаху.

Кого знетямив Бог, невинен той.

Лінкей виходить.

Фауст

Володарко! Здивовано я тут

І влучницю, і влученого бачу,

І лучницю, і враженого нею…

Ось стріли знов за стрілами летять

І в мене б’ють, дзижчать навкруг, пернаті,

Пронизуючи наскрізь замок мій.

Що я тепер? Бентежиш ти мені

Знічев’я вірні слуги й кріпкі мури;

Боюсь, що й військо скориться моє

Тобі, непереможно-переможній.

Що ж діяти? Мабуть, себе і все,

Що мав своїм, — тобі віддати мушу…

Дозволь мені до ніг твоїх схилитись

І вільно й щиро визнати тебе

Царицею, єдиною віднині.

Лінкей

(несучи скриню; слуги за ним несуть ще декілька)

Могутня владарко, я знов

На тебе глянути прийшов!

Хай подивлюсь на вроди чар,

Убог, як раб, багат, як цар.

Чим був я перш? Чим став тепер?

Чи я вродивсь, чи я помер?

В очах моїх, немов крізь сон,

Мигоче твій сліпучий трон.

Зі сходу ми юрбою йшли

І захід весь мов залили.

Народ повсюди плив, як плав,

Передній заднього не знав.

Один поліг, другий надбіг,

І третій з ратищем настиг,

Скрізь за одним валило сто,

На вбитих не вважав ніхто.

Нестримний був той наш похід,

Ми йшли й горнули все під спід,

Де я сьогодні панував,

Там завтра інший плюндрував.

Усе ми брали на трапку:

Ті білу челядь, хто яку,

А ті — бики, а ті — воли,

А інші коней знов вели.

Я ж на абищо не хапавсь,

Я тільки в рідкіснім кохавсь,

І те, що в інших теж було,

Кидав я геть, як бите шкло.

Я всюди нишпорив скарбів,

І зір мене несхибно вів,

Бо він до всіх кишень сягав,

Крізь віко скрині прозирав.

Без ліку злота я надбав

І самоцвітів назбирав.

Бери що хоч — ось чудо з чуд,

Великий ярий ізумруд.

Найкращий жемчуг-жемчужок

Візьми собі для сережок;

На засоромлений рубін —

Зблід від твого рум’янцю він.

Візьми увесь коштовний скарб,

Що грає змінним блиском фарб;

Складаю я тобі до ніг

Набуток ратних діл моїх.

Багато скринь вже на виду,

А треба буде — ще знайду:

З твоєї ласки я б тут звів

Палату цілу з тих скарбів.

Лиш зійдеш ти на трон ясний,

І вже схиляються як стій

Багатство, розум, сила й міць

Перед царицею з цариць.

Те все добро було моє,

Тепер воно твоїм стає;

У чім я мав життя мету,

Вбачаю нині суєту.

Все те зів’яло й полягло,

Неначе скошене зело;

Та як привітно глянеш ти,

Все буде знов рости й цвісти.

Фауст

Неси назад набуток бойовий,

Коли без гани, то й без нагороди.

І так уже усе належить їй

У замку в нас — чи ж випада давати

Окремо щось? Іди порозкладай

Скарби всі влад! Небачену пишноту

Яви очам! Щоб замкове склепіння

Заграло чистим небом, щоб чудовно

І неживе в тім раї ожило!

Щоб їй під ноги славсь квітчастий килим,

Щоб їй долівка скрізь пушилась пухом,

Щоб їй усе промінним сяйвом сяло,

Таким, що не засліпить лиш богів!

Лінкей

Зайвий, пане, твій наказ —

Все слуга влаштує враз:

Тій красі добро й життя —

Все віддам без вороття…

Присмирніли вояки,

Притупилися клинки;

Взрівши той чудовий вид,

Сонця лик — і той поблід…

Проти кращої з богинь

Все на світі — прах і тлінь!

(Виходить).

Гелена

(до Фауста)

Бажаю я розмовиться з тобою;

Сядь при мені! Займи порожнє місце

І воднораз мені моє вбезпеч.

Фауст

Ні, перш дозволь навколішки упасти,

Зложити клятву вірності і руку,

Що підійма мене, поцілувати!

Хай буду я співвладником твоїм

Безмежній, неоміряній державі,

Приклонником, слугою, оборонцем!

Гелена

Я бачу й чую тут немало див,

Хотілося б спитать не про одне.

Скажи, чому слуги твойого мова

Бриніла так незвично й милозвучно?[99]

До звука звук пристроювався влад.

До слова слово ніби пригорталось,

Голубилось, голублячи мій слух.

Фауст

Коли тобі злюбилась наша мова,

То, певно, й спів сподобається теж

І зглибока схвилює, пройме душу…

Найкраще ми ту музику спізнаєм,

Обоє розмовляючи навзаєм.

Гелена

Хотіла б я навчитись тої мови.[100]

Фауст

То мова серця й щирої любові.

Як серце, мріючи, радіє і болить,

Тоді шукаємо…

Гелена

…з ким мрію поділить.

Фауст

В минулім чи вдалось, в майбутньому

чи вдасться,

Лише в теперішнім…

Гелена

…знаходимо ми щастя.

Фауст

У нім одрада, влада в нім тривка,

Зарукою тому…

Гелена

…моя рука.

Хор

Хто закине щось цариці,

Що приймає так прихильно

Пана цього замку?

Вже ж нам правди ніде діти:

Всі ми бранки, ще й не вперше,

З часу Трої загибелі,

З часу мандрів тривожних

Та безвихідних злигоднів.

Жони, звичні до кохання,

Добре знають, хто що варт,

А не вибирають;

Пастухам золотокудрим

А чи й фавнам чорношерстим —

Як кому коли випаде —

На принадливе тіло

Рівне право дають вони.

Ближче й ближче зсуваються

Вже цариця та лицар, —

Коліно в коліно, плече в плече,

Рука в руці гойдаються

На подушках

Свого трону препишного.

Бо ж не бояться величні царі —

Тайнії радощі

Сміливо виявить

Перед очі народу.

Гелена

Далеко десь і близько разом я,

І світ увесь по-новому сія.

Фауст

Душа в мені огнем жаги взялась;

Я мов у сні — зникає місце й час.

Гелена

Я віджила й відмолоділа знов;

Це все дала мені твоя любов.

Фауст

Як зрозуміть цю долю пречудну?

Ми мусим жить — бодай лиш мить одну…

Форкіада

(увіходить прожогом)

Киньте читанку кохання,

Пустотливе воркування,

Воркітливе пустування, —

Розважатися не час.

Чуйте — віє даль грозою,

Сурми грають десь до бою,

Згуба близиться до вас.

Менелай шикує лави

Змити в битві бруд неслави,

Загасити пал образ!

Переможця взнаєш злобу —

Буде те, що й Деїфобу, —

За жіночий любий лас.

На гілках повиснуть зайди,

А на зрадну жінку, знай ти,

Жрець сокиру вже припас.

Фауст

Ізнов завада, знову неприємності!

І в небезпеці не люблю я кваплення.

Зла вість гінця й найкращого обриджує,

А ти, найбридша, в злих вістях кохаєшся.

Але у нас тобі не пощасливиться —

Пусті слова! Немає небезпеки тут,

А якщо й є — то нам до неї байдуже.

Сигнали, постріли з веж, сурми й жоломійки, військова музика, похід потужного війська.

Дивись, як одіб’ють удар той

Хоробрі витязі мої:

Лиш той любові жінки вартий,

Хто вміє захистить її.

(До ватажків, що вирізняються із лав і підходять до нього).

В них погляд стримано-жагучий;

І переможна в них хода;

Це — порив півночі могучий,

Це — сила сходу молода.

Одіті в сталь, повиті в грози,

Де йдуть вони — усе паде,

І скрізь по тій жахній дорозі

Земля гуде — луна іде…

Перехопились через Пілос, —

І Нестор здержать не здолав,

Царків рушення розчепилось

Під ярим тиском буйних лав.

Женіть же звідси Менелая,

Зіпхніть у море знов мерщій!

Хай там добичником шмигляє,

Як до душі йому розбій.

Ви нині герцоги, владуйте,

Я вам весь край оддам у лен —

Цариці Спарти всі слугуйте,

Вона над вами сюзерен.

Германцю я Корінф лишаю,

Нехай затоки береже,

А готу звірюю Ахаю —

Хай крутояру стереже.

Хай франк іде собі в Еліду,

Мессену сакс бере в уділ,

Норман посяде Арголіду,

Морський очистивши окіл.

Для ворогів незламні в гарті,

Між себе — мов одна сім’я,

Ви підкоряйтесь тільки Спарті,

Де трон володарки сія.

Вона вщасливить всю державу,

Зичливо дбаючи про всіх,

І суд, і право, й силу, й славу

Всяк найде в неї біля ніг.

(Сходить із престолу, князі обступають його навкруги,

щоб краще почути його накази й розпорядження).

Хор

Той, хто красуні жадає собі, —

Передусім обачно

Доброї зброї хай припасе!

Словом лагідним він добув

Найцінніше на світі, —

Та здобуток непевний той;

Хитрий підлесник украв би його,

Смілий розбійник одняв би його, —

Тим зазіханням відсіч готуй!

Нашого князя за те я хвалю

І над усе ціную,

Що так уміло й сміло з’єднав

Він дружину хоробрую,

Завше вірну й покірну.

Всі сповняють наказ його,

Кожен для себе на зиск і користь,

Для можновладця на дяку й хвалу,

Для обох разом на славу й честь.

Хто ж би відняв її

В нашого пана вже?

Хай володіє він нею один,

Владу ту радо ми всі визнаєм:

Він оборонить із нею і нас

Муром міцним, військом грізним.

Фауст

Дарунки, роздані тобою,

Натхнули їх на бранний труд;

Нехай ідуть вони до бою,

А ми удвох лишімся тут!

Несхитним муром ставши вколо,

Вони вбезпечать тишу й мир

Півострову, який із суходолом

Поєднує легеньке пасмо гір.

Це край щасливий, край блаженний,

Це рай для всіх земних племен,

Уділ прекрасної Гелени,

Що став в той день благословен.

Коли між комишів Еврота

Вона з яйця постала там,

Божественна, осяйна врода,

На диво матері й братам.

Цей край у радості безмірній

Тобі несе свої скарби;

Над світ увесь, тобі покірний,

Свою вітчизну возлюби!

Хай шпиль зубчастий ледве-ледве гріють

Холоднуваті сонця паруси,

Там нижче гори трохи зеленіють —

Вже є якась пожива для кози.

Джерела б’ють, дзюрчать гірські потоки,

Тут зелен кожен схил і кожен яр,

Тут полонини стеляться широкі,

Хвилюють руном лагідних отар.

Худоба ходить безбач там рогата,

Над урвищами бережно пнучись,

Всім є тут тирло, хоч скота й багато,

Між скелями печер доволі скрізь.

Тут Пана храм, тут жвавих німф оселі,

Байраків свіжа, прохолодна тінь,

Дерева тут гіллясті понад скелі

До неба пнуться, рвуться в височінь.

Це праліси! Пишає дуб крислатий,

Немов навік у землю вкоренивсь,

А явір, соком радісним наллятий,

Стрункий-гінкий, мов граючися, звівсь.

Там молоко струмує для маляток,

Здоров’ям віє тінявий намет,

Жахтять плоди — Помони щедрий даток,

І з борті капле запахущий мед.

Тут щастя дістають у спадку,

Рум’яні лиця і вуста,

І кожен тут в довіллі і в достатку

Немов безсмертним вироста.

Викохуються діти ніжним маєм,

Доходять мужньої снаги,

Дивуючись, ми віри не діймаєм,

Що люди то, а не боги.

Сам Аполлон у постаті пастушій

Ходив між ними взором красоти;

Коли природа опанує душі,

Водно зіллються всі світи.

(Сідаючи побіч неї).

Прийшла до нас сподівана година,

Минулого нехай потане й слід!

Найвищий Бог зродив тебе, єдина,

Твій рідний край — прекрасний перший світ.

Навіщо ця тісна фортеця?

Лиш побажаймо — і для нас

Аркадія блаженна розцвітеться,

Ясна і юна повсякчас.

В той край коханий, рай жаданий

Дорога нам тепер лежить,

Змінявши трони на альтани,

В аркадськім щасті вільно жить!

Сцена нараз відміняється. До низки гротів притуляються позакривані альтани. Тінявий гай розкинувся аж до навколишніх стрімчастих скель.

Фауста й Гелени не видко.

Дівчата з хору полягали спати — хто де.

Форкіада

Чи довго ще оті дівчата спатимуть?

Таж їм, мабуть, і в сні того не снилося,

Що я отут на власні очі бачила.

Збуджу я їх — хай молоді чудуються,

Та й ви, бородані, що, долі сидячи,

Ждете розв’язки дивної історії, —

Вставайте, гей! Струсіте жваво кучері,

Пробуркайтесь і слухайте оповісті!

Хор

Говори нам, розкажи нам, що за чудо-диво склалось!

Найлюбіше те нам слухать, чому вірити незмога,

Бо уже ж нам остогидло, на ті скелі дивлячись.

Форкіада

Очка ледь попротирали, вже й занудилося вам?

Ну, то знайте: в цих печерах, в цих наметах,

в цих альтанах,

У притулку цім затишнім скрилась пара ідилічна —

Наша пані з нашим паном.

Хор

Що ти кажеш?

Форкіада

Потаймиру

Там вони собі втішались — тільки я їм слугувала;

Мала побіч я стояти, та, як вірниці годиться,

За чимсь іншим я дивилась, часто-густо одвихалась,

Все шукала трав, коріння, розмаїтих зіль цілющих

І лишала їх одних.

Хор

Ти таке говориш, ніби там, в альтані, світ є цілий —

Гай і луки, гори й ріки; байку баєш, та й уже!

Форкіада

Правда, правда, неймовірні! Там глибини незглибимі,

Залів, ходів, коридорів там без ліку, без числа —

Коли чую — у печері залунало срібним сміхом;

Аж дивлюся — то хлоп’ятко од жони до мужа скаче,

А од батька знов до неньки — там-то пестощів і ласок,

Там-то пустощів і жартів, там-то вигуків щасливих —

Аж не тямишся од них!

Ніби геній — так безкрилий, ніби фавн —

не звірюватий,

Ось уже й на землю скочив, та аби землі черкнувся,

Враз його кидає вгору, і за другим-третім скоком

Аж до стелі вже достав.

Мати злякано гукає: “Ти плигай собі як знаєш,

А літати стережися, раз літати не дано!”

Батько лагідно вмовляє: “У землі є рвійна сила,

Що тебе угору зносить; лиш ногою стань на землю —

Зразу сили наберешся, як той син землі Антей”.

Так скакає жвавий хлопчик сміло з каменя на камінь,

Наче м’ячик скрізь літає, пружний, бистрий і в’юнкий.

Аж нараз в глибоку прірву провалився — і немає…

Мати плаче і голосить, батько хоче утішати.

Я не знаю, що робити… Коли раптом — що це знову?!

Чи наховано скарбів там? Вбраний в красні, барвні шати,

Він з’явився знов очам.

Весь розцвічений стрічками, ще й рукава з торочками,

В ручках — ліра злотострунна, — Аполлон малий,

та й годі, —

Він виходить радий, жвавий і стає на скелі-кручі;

Аж нетямлячись од щастя, батько й мати обнялись…

А в малого понад чолом дивне сяйво заясніло —

Чи оздоба то злотиста, а чи генія вінець?

І в його поставі гордій видно віщу силу духа,

Що обійме все прекрасне, зродить музику безсмертну;

Ось почуєте її ви, ось побачите його ви, —

Дивуватимете дивом з тої сили і краси.

Хор

Все це за чудо ти

Маєш, критянко?

Віщих поетових слів

Ти, певне, зроду не чула,

Старожитніх дум Еллади

Та легенд іонійських,

Переказів прадавніх

Про богів та про героїв.

Все бо, що діється

Нашого часу, —

Відгомін тільки сумний

Дивних епох предковічних…

Що твоє оповідання

Проти вигадок красних,

Правдивіших за правду

Про Гермеса, сина Маї.

І вродливим, і дужим був

Хлопець, щойно родившись;

Повили в пелюшки його,

Затягнули сповивачем —

Пустуна б то приборкали

Вже няньки-цокотухи…

Та гарненько поводить тут

Хлопчик ручками-ніжками,

Всім тільцем, ніжним, пружним,

І, дивись, уже випручавсь

Із-під гніту дошкульного,

З пурпурових покровів, —

Мов метелик, що радісно

Виривається з лялечки,

Жваво крильця розкрилює

І у сонячну просторінь

Лине буйно і сміло.

Тож недарма і став з нього

Бог, довічно зичливий

Всім пронозам і злодіям,

Хитрунам і пройдисвітам —

Сам із пуп’янка коїв він

Неабиякі штуки:

В Посейдона тризубця вкрав,

У Арея меча з піхов,

У Гефеста обценьки,

В Аполлона і стріли, й лук;

В Зевса-батька й у того він

Перуна з рук би вихопив,

Та вогню ізлякався;

Із Еротом боровшися,

Підставляв йому ніжку,

А з Кіпрідою бавлячись,

З неї пояса зняв він.

З печери чути чарівно-світлу струнну мелодію.

Всі слухають, глибоко зворушені. Відси аж до відміченої паузи гра йде під музику.

Форкіада

Любі згуки наслухайте,

Киньте вигадки старі!

Всіх богів своїх цурайте —

Інше стало на порі.

Вас ніхто не розуміє,

Нам потрібна дань нова:

Тільки те на серце діє,

Що із серця виплива.

(Іде на скелі).

Хор

Раз тебе, страшна потворо,

Те грання так дійняло,

То з очей не бризне скоро

Сліз блаженних джерело.

Хай померкне сонце ясне —

У душі в нас світло є;

Дасть усе нам серце власне,

Чого світ нам не дає.

Гелена, Фауст і Евфоріон[101] в описаному вище вбранні.

Евфоріон

Чи веду я спів дитинний —

Вам одрада то з одрад,

Чи піду я в танчик звинний —

Ваше серце б’ється влад.

Гелена

Де любов єднає двоє,

Вище людське щастя там;[102]

Де кохання створить троє,

То небесна розкіш нам.

Фауст

Те, що снилось, все здійснилось:

Твій-бо я, а ти моя!

Лиш би все те не змінилось —

Одного бажаю я!

Хор

В любім, лагіднім маляті

Світлі мрії многих літ;

Хай розквітне в благодаті

Тої спілки красний цвіт!

Евфоріон

Дайте побігать,

Дайте погратись,

У високості

Безмежні знятись

Смілим бажанням

Повен я вкрай.

Фауст

Ой стиха, стиха,

Землі держися,

Падіння й лиха

Постережися;

Сину коханий,

Нас не вражай!

Евфоріон

Не хочу долі

Нудьги та скуки!

Пустіте одіж,

Пустіте руки,

Пустіте кудрі —

Все ж це моє!

Гелена

Подумай, чий ти,

Кому належиш!

Що може вийти,

Коли збентежиш

Його блаженство,

Моє й твоє!

Хор

Боюсь, що спілку

Він розіб’є!

Гелена і Фауст

Будь же покірливий,

Сину любимий,

Порив невмірливий

Лагідно стримуй!

Тіш свою вроду

В тиші долин!

Евфоріон

Вам на догоду

Дам собі впин.

(В’ючися поміж хором

і пориваючи його до танцю).

В жвавім народі я

В’юся навкруг;

Гарна мелодія,

Гарний танечний рух!

Гелена

Добре єси вчинив —

Коло красунь повів

В ладний танець!

Фауст

Ні, в тім нема добра —

Якась непевна гра…

Де ж їй кінець?

Евфоріон і хор, танцюючи й співаючи, в’ються-переплітаються в колі.

Хор

Влад підіймаючи

Ручки тендітні,

Кудрями маючи

В грі самоцвітній,

Діл ледь торкаючи

Ніжкою зграбною,

Всюди зринаючи

Постаттю звабною, —

Причарувало нас

Любе дитя

І полонило враз

Наші чуття!

Пауза.

Евфоріон

Найшов я зграю

Прудких газелей

І з ними граю,

Радий-веселий:

Вже я мисливець,

Ви — дичина!

Хор

Біжи тихіше,

Щоб нас піймати,

Ми всі радніші

Тебе обняти…

У нас, красунчику,

Мета одна!

Евфоріон

Ні, пошугаєм

Полем і гаєм!

Я ж бо милую

Здобич легку,

Що взято силою,

Те до смаку!

Гелена і Фауст

Ну й шаленство, ну й свавілля!

Годі ждать од нього впину;

Стогне гай, луна поділля,

Мов роги гудуть гучливі…

Що за гамір! Що за гам!

Хор

(швидко пробігаючи поодинці)

Мимо нас усіх пробіг він,

Гордівливий і глузливий,

Найдикішу ось настиг він

І схопив на заздрість нам.

Евфоріон

(несучи молоде дівчатко)

Я маленьку гордівницю

Приголублю силоміццю,

Вперті губи поцілую,

Пружні груди помилую,

Силу сильного явлю,

Волю вільного вволю!

Дівча

Геть од мене! В цьому тілі

Теж є смілий, вільний дух;

Наші волі рівні в силі,

Ми не зносимо наруг.

Із зухвалого насильця

Насміюся я сама:

Обпалю тобі я крильця,

Загорівшись жартома.

(Займається, здіймаючись угору).

Линь за мною в синь безжурну,

Линь за мною в тінь похмурну,

Линь за тим, чого нема!

Евфоріон

(обтрушуючи рештки полум’я)

Тут гущина лісів,

Хмура тіснота скал;

Рве мене в шир морів

Рвійний юнацький пал.

Буйного вітру квиль,

Буряний рокіт хвиль

Манять мене завжди, —

Хочу туди!

(Стрибає все вище по скелях).

Гелена, Фауст і хор

Він дедалі пнеться ввись!

Ой дитино, бережись!

Евфоріон

Вище, вище підіймуся,

Ширше, ширше подивлюся.

Знаю вже, де це я:

Між островів сія

Пелопса любий край,

Хвиль і вітрів розмай.

Хор

Якщо ці гори й ліс

Тобі немилі —

Глянь, виноград поріс

Всюди по схилі,

Мов у земнім раю,

Віття плоди аж гнуть…

В лагіднім цім краю

Лагідним будь!

Евфоріон

Мрієте ви про мир?

Віриш у мрії — вір!

Бій — нині оклик мій,

Бій, переможний бій!

Хор

Хто прагне воєн

І зневажа спокій,

Той недостоїн

Щастя надій.

Евфоріон

Краю цього сини

Знають огонь війни;

В бій вони сміло йдуть,

Кров свою щиро ллють.

Дух їх не скориться

Зроду ярму;

Хто з гнітом бореться,

Слава тому!

Хор

Знявся вгору — подивіться,

А здається, не малий.

Весь іскриться, ніби криця,

У побідний рветься бій.

Евфоріон

Що там стіни, що там мури —

Сам собою кожен будь!

Кращий захист проти бурі —

Чоловіка мужня грудь.

Хочеш в вільній жить країні —

Зброю звір і в бою вир!

Кожна жінка — героїня,

Кожен хлопчик — богатир.

Хор

Слава поезії,

Вись до небес її!

Хай, мов ясна зоря,

Звідти вона сія!

І з далин луна

Всім нам чутна, гучна

Пісня твоя!

Евфоріон

Ні, вже не лагідна дитина,

Юнак озброєний гряде,

А з ним хоробрая дружина —

Все сильне, вільне, молоде.

Мерщій

Убій!

Той шлях до слави приведе.

Гелена і Фауст

На порозі існування,

Ледь узрівши світло дня,

Десь до горя, до страждання

Ти вже рвешся навмання…

Ти ж нам свій

Чи чужий?

Чи союз наш — маячня?

Евфоріон

Вам чути з моря грім прибою?

Вам чути з поля грізний клич?

То рать на рать іде стіною

На смертну брань, на люту січ.

В бій піти

Й полягти —

Це ж така звичайна річ.

Гелена, Фауст і хор

Бійся заміру страшного!

В бій іти і полягти!

Евфоріон

Ні, дивитись неспромога!

Мушу браттям помогти!

Гелена, Фауст і хор

Там небезпека, жах,

Певний загин!

Евфоріон

Хай! Крил могутній змах!

Вгору! У гін!

Далі! Вперед! Вперед!

В бою пожар!

(Кидається в повітря; одіння якусь хвилю несе його;

голова йому сяє; за ним лягла смуга світла).

Хор

Згубний, безумний лет!

Ікар! Ікар!

Прекрасний юнак падає до ніг батькам; у загиблому ніби впізнають знайому постать, але тілесне миттю щезає, в небо кометою зноситься ореол, долі лишається тільки одіж, ліра і мантія.

Гелена і Фауст

Щастя втеряли ми,

Горе прийшло жахне.

Евфоріон

(голос із глибини)

Мати! У царстві тьми

Не покидай мене!

Пауза.

Хор

(жалібний спів)

Не покинем! Де б не був ти,

Не журися самотою —

Хоч од нас і полинув ти,

Серцем завше ми з тобою.

Ні, талан твій не нещасний,

Геть тужіння жалібні!

Дух великий, спів прекрасний

Мав ти в ясні й хмурі дні.

Родом славний, міццю сильний,

Ти життя земне любив,

Та, бентежний і свавільний,

Рано сам себе згубив.

Мав ти зір очей всезрящих,

Серце — світу навстіжень,

Мав любов жінок найкращих,

Неповторний дар пісень.

Ти ж зірвався в даль сміливо,

Все пустивши на одчай,

Занедбавши бунтівливо

І закони,і звичай.

Мов натхненний духом віщим,

Аж до неба шугонув…

Ти погнався за найвищим,

Та його не осягнув.

Хто ж осягне? Хто зуміє

Темну долю побороть,

Як у злигоднях німіє,

Кров’ю сходячи, народ?

Нумо ж нової співати,

Хто в жалобі там поник?!

Таж земля, всеплідна мати,

Родить співи з віку в вік.

Повна пауза. Музика вривається.

Гелена

(до Фауста)

Немов про мене древнє слово сказано:

З красою щастя довго не вживається.

Життя й кохання ниті розриваються,

І з тим, і з тим прощаюсь я, сумуючи.

Востаннє, друже, міцно обнімімося…

Прийми мене, о Персефоно, з отроком!

(Обіймає Фауста; тіло її зникає, одіння лишається у нього в руках).

Форкіада

(до Фауста)

Держи хоч, що лишилося тобі,

Не випускай одіння! Бо, гляди,

Ще демони розшарпають його

І десь замчать в Аїд. Держи міцніш!

Це не богиня вже, що ти втеряв,

А все ж божественне. Візьми собі

Коштовний дар і вгору підіймись!

Знесе тебе він над усе земне

В ефірну вись, — ширяй там досхочу.

Побачимось пізніше — вже не тут.

Одіння Гелени розпливаються хмарою, огортають Фауста, підіймають його вгору і линуть із ним удалину.

Форкіада

(бере з землі ліру й шати Евфоріона, виступає на передній кін, підіймає останки вверх і мовить)

Так часом найдеш не шукавши!

Щоправда, полум’я нема вже,

Та нам не жаль таких утрат.

Є чим і так поетів наставляти,

Під’юджувать до розбрату і звад.

Не можу я талантів наділяти —

Даватиму хоч одяг напрокат.

(Сідає на передньому коні під колоною).

Панталіда

Спішіть, дівчата! Вже тепер звільнились ми

Від чар страшної відьми фессалійської;

Ущух і гам тих звуків, хитро сплетених,

Що різав слух і розум заморочував.

Біжім в Аїд! Туди-бо подалася вже

Сама цариця — випадає й челяді

Вступити вірно й щиро у сліди її.

Вона вже там, край трону Незглибимої.

Хор

Добре царицям, добре їм скрізь,

Навіть в Аїді зверху вони,

З рівними рівні сходяться там

І з Персефоною в дружбі живуть;

Нам же йти в глушінь, у нетрі,

В оболоні асфоделей;

Між сумними тополями

Та посохлими вербами

Невеликі нам радощі —

Кажанами шарудіти

Смутно, безживно, примарно…

Панталіда

Хто імені не має й благородності,

Належить той стихіям — розпливіться в них!

А я піти бажаю за царицею,

Бо вірність може стать безсмертним подвигом.

Іде геть.

Всі разом

Знову прийшли ми до світлого світу,

Хоч не істоти ми —

Чуємо, знаємо,

А до Аїду не вернемо більш.

Вічно живуща природа

Право над нами взяла;

Ми знов, як духи, над нею.

Перша частина хору

В гіллі, в вітті ми розбудим шумний шепіт,

томний трепет,

Од коріння до верхів’я сік погоним живодайний;

І листками, і квітками рясно й красно закосичим

Кучерявії дерева на багатий урожай.

Вспіє овоч — враз зберуться юрби люду, юрми скоту;

Всі хапають, всі ласують, набігають і юртують,

Перед нами, як богами, всі схиляються кругом.

Друга частина хору

Ми огорнем ніжним валом ті дзеркальні стіни скальні,

Колихатимемось любо, приголублюючи їх;

Вчуєм, вловим кожен звук ми — щебет птахів,

шепіт плавнів

Чи страшливий окрик Пана, — й тут же відгук свій

шлемо.

Ми відшумлюємо шуму, ми відгромлюємо грому,

Стосоткротною луною кожен голос оддамо.

Третя частина хору

Ми, сестрички, моторніші, побіжімо ручаями,

Нас бо надять, нас бо ваблять дальні пагорби квітучі;

Поллємося далі й далі, пов’ємося закрутками,

Все лугами-морогами до садів та до осель,

Там, де пишні кипариси гінко в небо піднялися

Понад берег, понад води, понад весь той круговид.

Четверта частина хору

Ви гуляйте всі, де знайте; ми ж окриєм шумним роєм

Горб, де лози виноградні повилися по тичках;

Там щоднини й щогодини видно працю винороба,

Клопотання ревне й щире за непевний урожай.

Він копає, він сапає, підгортає, в’яже, ріже,

Всіх богів о поміч молить, бога сонця більше всіх.

Тільки Вакх розкошолюбний про слугу свого не дбає,

Все лежить у холодочку, з фавном грається малим.

Щоби мрій йому навіять і приємно захмелити,

Досить є для нього завше у міхах, глеках, у кінвах,

Справа й зліва в темних гротах узапасено навік…

Всі ж боги тим часом добрі, а найпаче Феб пресвітлий,

Віють, гріють, поять, живлять ягід кетяги рясні;

Де винар трудився тихий, там стоїть веселий гамір,

Серед лоззя, поміж листям всюди чути жвавий шелест,

Скрип кошів, бряжчання відер і крехтання повних нош:

Все те йде в велику кадку, до давильників під ноги,

Свіжі, чисті виногрона топчуть потоптом вони;

З ягід чавлених струмує, аж шумує сік п’янкий.

Ось озвалися кімвали, мідні вдарили литаври —

Бо з містерій вже свавільно розповився Діоніс:

З козлоногами танцює, з козлоніжками дрібцює,

А між ними репетує ще й Сіленів довго вух…

Всюди ратиці зухвалі без жалю пристойність топчуть,

Заморочується розум, вуха ревнява глушить.

Голова й живіт вже повні, а п’яниць до чарки тягне,

А як хто й не втратив тями — лиш посилює гармидер;

Щоб налить вина нового, спорожняй старі міхи!

Заслона спадає.

Форкіада випростовується велетенськи на передньому коні, сходить із котурнів, відслоняє маску й покривало і являється у вигляді Мефістофеля, щоб у разі потреби витлумачити п’єсу в епілозі.[103]

Дія четверта

Верхогір’я

Стрімчасті шпилі. До них надпливає хмара і спускається на виступі скелі, з неї виходить Фауст.

Фауст

Вбачаючи внизу пустельні урвища,

Ступаю я на верхогір’я бережно,

Пустивши хмару-птицю, що так лагідно

Несла мене широкими просторами.

Вона від мене звільна відділяється

І на схід сонця лине в даль, клубочучись,

За нею вслід мій зір біжить захоплено.

Пливе вона, хвилюється, міняється,

Формується, стає чудовим видивом:

На сонячній перині спочиваючи,

Жона якась ввижається божественна;

Юнона то, чи Леда, чи Гелена там

Чарує око вродою величною?

Ой леле! Образ тане, розпливається,

Зливається з верхів’ями далекими,

Великий смисл минущих днів нагадує.

А вколо мене віє світле марево,

Леліє, прохолодою голублячи,

І легко, й плавно вгору підіймається

І там стає новим знадливим образом

Великого, святого блага юності…

Скарби мойого серця прокидаються,

Любов Аврори згадую окрилено

І перший милий погляд, ледве вловлений,

Що згодом засліпив усіх клейнодів блиск,

Душевною красою любо сяючи,

Видіння те в ефір ясний здіймається

Й несе з собою краще все, що є в мені.

На гору ступає чобіт-скорохід, за ним другий. Із них зіходить Мефістофель. Чоботи крокують далі.

Мефістофель

Оце махнули те, що треба!

Але скажи, навіщо ти

Якраз сюди спустився з неба,

В ці звори, повні жахоти?

Я добре знаю урвище це скельне —

Було тут спервовіку дно пекельне.

Фауст

Тобі казок ніколи не бракує,

Але мені безглуздя не смакує.

Мефістофель

(поважно)

Коли Господь — за віщо, не питай —

Нас вигнав з неба в глиб, у земні надра,

Де, з центру розогнівши, з краю в край

Розбурхано палає вічна ватра, —

Жилося нам не дуже зручно, звісно:

І гаряче, і боляче, і тісно.

Давай чорти тут кашлять, дмухать, хукать,

Хропти, сопти, з усеї сили пукать,

Аж сіркою все пекло засмерділо;

Ото був газ! Несосвітенне діло!

З усіх усюдів так і напира, —

Потріскалась гладка земна кора,

Все обернулось догори ногами,

Спід верхом став, горами стали ями.

Так деякі учені — круть і верть —

В теоріях все ставлять шкереберть.

Як ми звільнились з темного затвору

І вирвались на свіжий дух, нагору —

Все це була велика таїна,

Пізніш людям відкрилася вона.(Ефес. 6, 12)

Фауст

Вдивляючись в громаду гір німу,

Я не питаю: звідки? і чому?

Природа, що сама себе створила,

І землю всім, що є на ній, укрила,

Звела шпилі і вирила яри,

Поставила тут гору до гори,

Там пагорби, вже лагідніші схили,

А там долини тихі їх змінили…

Радіє мати всім — і все то те

Без вибухів собі росте й цвіте.

Мефістофель

Куди ж тобі! Усе тут ясно вам!

Мене не вчи, я був при тому сам.

Я бачив сам той полох і той колот,

Коли вогонь з безодні плив, як плав,

Коли Молоха невловимий молот,

Куючи гори, скелі роздробляв.[104]

Ще й досі видно всюди каменюки,

А поспитай — хто кинув їх туди?

Хоч як учені бралися на штуки,

Але, на стид і сором для науки,

Не довели нічого їх труди.

І тільки прості темні люди

Збагнули істину давно;

Ті твердо знають: все це чудо,

І чортом зроблене воно.

Покаже всякий вам скиталець

Тут чортів міст і чортів палець.

Фауст

Цікаво справді нам постерегти,

Як на природу дивляться чорти.

Мефістофель

А як би ми на неї ще дивились?

Тут головне, що ми їй прислужились.

Чорти — народ, на все велике здібний,

їм скрізь давай розгардіяш подібний.

Але невже на обширі земному

Ти не знайшов принадності ні в чому?

Відкрили ж бо тобі оці висоти

“Земні царства і їхні всі пишноти”. (Матв. 4)[105]

Але тебе нелегко вдовольнить,

Либонь, тобі нічого й не кортить?

Фауст

О, маю я велику мрію!

Вгадай, яку.

Мефістофель

Та це я вмію.

Побудувать собі столицю,

Міщанам клітку-годівницю;

Тісні в ній вулички й домки,

Базар, капуста, буряки,

Різниці й ятки, сало й м’ясо,

Де мухи в’ються роєм ласо,

І скрізь по городу всі дні

Багато смороду й крутні.

Там площі й вулиці широкі,

Будинки пишні та високі,

А там, де брама запада, —

За слободою слобода…

Поглянуть любо: скрізь коляси,

І пішоходи, й тарантаси,

Гармидер, галас, метушня,

Кишать людці, як комашня;

А ти покажешся між ними,

І натовп криками гучними

Тебе захоплено віта.

Фауст

Е, ні, то витівка пуста!

Годуй народ, учи, виховуй,

Держи його в теплі, в добрі,

На дяку все ж не розраховуй;

Ледь що — бунтар на бунтарі.

Мефістофель

А потім би, препишний і розкішний,

Побудував собі дворець потішний;

Серед полів, лугів, горбів

Я б сад небачений розбив,

А в ньому бархатні альтани,

Прехитро вряджені фонтани,

Алеї тіняві прямі

І гроти в лагідній півтьмі.

Між скель криштальні водоспади,

Перлисто-піняві каскади…

У затишку там не один домок

Ховав би найпрекрасніших жінок;

Я б насолоджувався грою

То із одною, то з другою,

Не знаю, як кому — мені

Жінки любіш у множині.

Фауст

Модерна гидь, Сарданапале!

Мефістофель

Та хто ж їх може осягти,

Твої величні ідеали?

Чи не на місяць часом ти

Тепер скеруєш літ зухвалий?

Фауст

Ізнов не те! І на землі

Для діл великих місця стане,

Звершиться диво несказанне;

Чи в мене сили замалі?

Мефістофель

То слави ти бажаєш нині…

Недарма був при героїні!

Фауст

Я влади прагну, володінь.

Діла — це суть, а слава — тінь.

Мефістофель

І все ж — де візьмуться піїти

Твої діла вікам явити

І дуром в інших дур живити.

Фауст

Де знать тобі, ницак лихий,

Чого бажає дух людський?

Не зрозуміть тобі ні в вік,

До чого прагне чоловік.

Мефістофель

Гаразд, як хочеш, так і буде!

Одкрий мені свої причуди!

Фауст

Дивився я на море неозоре,

Що ненастанним виром вирувало,

Розгойдувало круто хвилі-гори

І плоский берег рвійно штурмувало.

Тоді мене досада узяла,

Бо вільний дух, що цінить всі права,

Обурюється щиро проти зла,

Не терплячи сваволі торжества.

Гадав я перш — то просто гра випадку;

Дивлюсь — вода назуспіт геть пішла,

Покинувши все те, що здобула;

А прийде час, то почина з початку.

Мефістофель

(до глядачів)

Подумаєш — велика новина!

Наш брат це сотні тисяч років зна.

Фауст

(провадить запально далі)

Отак вода, безплідна, як безвіддя,

На береги поширює непліддя,

Здіймає хвилю раз у раз страшну

Й затоплює пустельну мілину;

Пограються вали ті шаленисті

І йдуть назад без жодної користі.

До розпачу доводить розум мій

Безцільна сила яросних стихій…

І рветься вже туди мій дух крилатий:

От з чим боротись, от що подолати!

І це можливо! Хай хоч як буя

Свавільна й дика водна течія,

А є й на неї греблі та загати:

Найменший горбик мусить оббігати,

В найменшу ямку мусить уступать…

Отож і став я думать і гадать,

Як осягти рідкої насолоди,

Як одвести від узбережжя води,

Як побороти непокірний вир

І звузити вологи тої шир.

Обміркував я зріло це завдання,

Ти ж поможи здійснить моє жадання.

Праворуч, позаду глядачів, здалека чути звуки барабанів і військової музики.

Мефістофель

Це річ легка! Ти чуєш, що за гам?

Фауст

Ізнов війна! Це прикро мудрецям.

Мефістофель

Війна чи мир — розумним треба бути

І все собі на вжиток повернути.

Хто скористав нагоду — той і прав;

Сприяє доля — Фаусте, не проґав!

Фауст

Ти загадки мудровані облиш,

Висловлюйся простіше і ясніш.

Мефістофель

Дізнався я, як був іще в дорозі,

Що добрий цісар нині у тривозі…

Його колись удвох ми веселили,

Йому скарбів облудних уділили,

І він гадав — його ввесь світ.

Він трон обняв за юних літ

І з того виснував фальшиво,

Що нібито цілком можливо

Великим царством правувать

І водночас розкошувать.

Фауст

Яка помилка! Хто тримає владу,

її саму хай має за відраду,

Хай у собі високий дух плека,

Що не збагне ані душа людська;

Наближчим тільки задум свій з’ясує, —

Звершилося, і цілий світ дивує.

Так буде він найвищий над всіма,

Розкошування ж гідність одніма.

Мефістофель

Розкошував незгірше цісар наш!

А в царстві тут постав розгардіяш;

Старе й мале бунтує; свари, чвари,

Гризня, різня, грабунки і пожари,

Міста повстали на міста,

А на дворянство чернь проста,

В мирян з попами ворожнеча,

Усюди розбрат, колотнеча,

Розбій, убивство, бешкет у церквах,

Купці й мандрівці гинуть по шляхах.

Усяке тут за зброю узялося,

Бо жить — бороться… Так воно і йшлося.

Фауст

Ішлось, кульгало, падало, вставало,

Аж поки врешті покотом упало.

Мефістофель

Нікого перше не вражав цей стан,

Бо кожен думав: сам собі я пан.

Найменші й ті поводились зухвало,

І от найкращим тут терпцю не стало.

Розумні встали й кажуть: “Де та власть,

Що нам життя спокійне, мирне дасть?”

Не може цісар чи не хоче того,

То оберімо іншого якого,

Нехай сваволю усмирить

І буде нами володіть,

Спокою гледючи святого!

Фауст

Попівщина!

Мефістофель

Попи й зробили це,

Щоб убезпечить повне черевце;

Вони поспільство сколотили

І ворохобню освятили.

От цісар той, наш приятель старий,

Іде сюди чи не в останній бій.

Фауст

А жаль його: він добрий був і щирий.

Мефістофель

Покіль живий, не трать у щастя віри.

Ходім сердегу визволим з біди,

Врятуймо раз, а може, й назавжди;

Хтозна, що в небі зорі написали?

Всміхнеться доля — знайдуться й васали.

Виходять на середгір’я і оглядають військо, розташоване в долині. Знизу чути барабанний бій і військову музику.

Позицію обрали дуже вдало;

Щоб виграть бій, за нами діло стало.

Фауст

Якого тут чекать добра?

Це все мана, це все мара.

Мефістофель

Перемагає завше вмілий!

Не забувай великих цілей

І ні на що не потурай.

Як цісарю на поміч станеш,

У вічну державу дістанеш

Безмежний прибережний край.

Фауст

Ти діяв скрізь — і тут подій,

Візьмись на штуки й виграй бій.

Мефістофель

Тепер тобі можливість дам:

Цим разом ти командуй сам.

Фауст

Висока честь, хоч і для кого,

Командувать, не тямлячи нічого.

Мефістофель

Як генеральний штаб працює,

Фельдмаршал втоми не відчує.

Давно я ждав великих справ,

Військову раду сформував

Я з сил гірських заздалегідь;

Тепер їх знай у хід пустить.

Фауст

Я бачу онде збройний стан.

Чи ти підняв усіх горян?

Мефістофель

Ні, квінтесенцію саму,

Як Пітер Сквінс, я з них візьму.

Увіходять Троє Дужих[106]. (Сам. II, 23, 8)

Мефістофель

Дивись, ідуть мої герої;

Вони, як бачиш, різних літ,

У різнім одязі і зброї,

Та всі воюють так як слід.

(До глядачів).

В наш час скорили всі смаки

Лицарські панцири і лати;

Алегоричні вояки

Напевне будуть успіх мати.

Рубай

(молодий, легко озброєний, строкато вбраний)

Хто йде на мене — смільчака,

Одним ударом перекину,

А боягуза, що втіка,

Однак піймаю за чуприну.

Хапай

(середніх літ, добре озброєний, багато вбраний)

Та бійка — байка, ні до чого,

Даремний перевід часу.

Бери, хапай, що тільки мога,

В цім бачу я життя красу.

Тримай

(старий, важко озброєний, просто вбраний)

І в тому теж пуття немає,

Добро не знать куди спливає,

Коли не вмієш берегти.

Брать добре, а тримати краще;

Я не пушу напризволяще,

Чого вдалося осягти.

Всі сходять у долину.

На передгір’ї

Знизу чути барабани й військову музику. Напинають цісарський намет Цісар, головнокомандувач, гайдуки.

Головнокомандувач

Тут буде непогане бойовисько.

В цей діл, закритий із усіх боків,

Стягнули ми все наше військо;

Найкращий вибір я зробив.

Цісар

Чи добрий він, саме покаже діло;

Та відступать, як і тікать, немило.

Головнокомандувач

Дивись, як правий фланг розташувавсь!

Для тактика цей кут якраз придавсь:

Не дуже круто, та й нестак приступно,

Нам вигідно, а ворогу погубно;

Поміж оцих хвилястих кучугур

Нам не страшний кіннотників алюр.

Цісар

Я задоволений тобою.

Гаразд, отут і бути бою.

Головнокомандувач

А он в самій долині, на краю,

Стоїть фаланга в бойовім строю;

Мечі булатні і списи стальні

Виблискують у раннім тумані;

Клекоче грізно вже потужна рать,

Усі жагою подвигів горять.

Побачиш скоро міць рішучих мас,

Зухвалий ворог не здолає нас.

Цісар

Уперше бачу цей незламний гарт.

Тут кожен воїн двох напевне варт.

Головнокомандувач

Про лівий фланг то нічого й казать,

Самі богатирі — ні втять, ні взять,

Окрили блиском зброї кручі скал,

Загородили щільно перевал.

Я бачу вже, що тут-то вороги

В кривавій січі згинуть до ноги.

Цісар

То все мої лукаві родаки,

Брати й свати, кузени і дядьки;

Сваволячи, ламаючи закон,

Вони гуртом розхитували трон,

Усобицями царство потрясли

І врешті бунт на мене підняли;

Сюди-туди хитався перш народ,

А там пристав до ницих воєвод.

Головнокомандувач

Ось вістовник біжить із гір уристь;

Якби він нам приніс хорошу вість!

Перший вістовник

Ми на вивідки ходили,

І туди й сюди пройшли,

Та новини лиш немилі

Вам із краю принесли.

Зберегло багато вірність

Владі цісарській твоїй,

Тільки ж черні непокірність

їх утримує від дій.

Цісар

Себе лише тепер пильнує всякий;

Ні честі, ні обов’язку, ні дяки.

І невтямки всім себелюбцям тим —

Горить сусід, і в них займеться дім.

Головнокомандувач

Ось другий вісник ледве суне схилом,

Здорожився, тремтить бідак всім тілом.

Другий вістовник

Ми дізнались, як зчинився,

Закрутився веремій:

В них зненацька появився

Імператор там новий.

А за ним, як темна хмара,

Йде затуркана юрба,

Мов овець дурних отара

За баранчиком стриба.

Цісар

Цей самозванець на руку мені,

Свій сан тепер ціную я вдвійні.

Лиш як солдат одяг я цю броню —

Велику справу нині бороню.

Серед блискучих гульбищ і забав

Завжди по небезпеці я скучав,

За радою недбалих двораків

Я грав в кільце, а про турніри снив.

Не одвертай од воєн ви мене,

Було б уже ім’я моє гучне.

Як полум’я круг мене вирувало,

В грудях відчув я силу небувалу;

Стихія йшла на мене в люті дикій,

То був міраж, але міраж великий.

Свою колишню здержливість байдужу

Я славним ділом нині надолужу.

(Висилає герольдів викликати на герць самозванця).

Увіходить Фауст у панцері, в шоломі з напівопущеним заборолом.

Троє Дужих, одягнені й озброєні, як було вказано вище.

Фауст

Прийшла до вас неждана допомога,

І дужим не завадить осторога.

Ти знаєш, може, що гірські народи

Очитані в святім письмі природи.

Покинувши давно рівнини бідні,

Ці духи стали горам ніби рідні;

Серед ущелин темних і проваллів,

У благородних випарах металів

То зводять речовини, то розводять

І досвідом завжди нове знаходять.

Вони легкими пучками узори

Із мінералів створюють прозорі,

І крізь кристал мовчазний знахарі

Вбачають все, що діється вгорі.

Цісар

Я вислухав усе, що ти казав,

Але, мій друже, переходь до справ.

Фауст

Нурційський славний некромант, сабінець,[107]

Твій вірний раб, прислав тобі гостинець.

Вже смерть його надходила зловіще,

Вже хмиз тріщав, курилося кострище,

Сухі дрова горіти почали,

Видаючи дух сірки і смоли;

Де люди б не спасли, ні Бог, ні біс,

Там ти йому визволення приніс.

Він лиш тобі завдячує життя

І відданий до самозабуття;

Від того дня про себе він не дбає,

Зірки і глиб про тебе лиш питає.

Він повелів, щоб ми сюди летіли

Тобі на поміч. В гір великі сили,

Живці природи в них нестримно б’ють;

Тупі попи все те чаклунством звуть.

Цісар

В день радощів, коли гостей багато

До нас приходить на веселе свято,

Хвилюючися натовпом безкраїм, —

Ми раді всім і кожного вітаєм.

Але ще більше той для нас жаданий,

Хто нам одважно у пригоді стане,

Кого і небезпека не лякає,

Коли непевна доля нас чекає.

Проте прошу вас, в цю врочисту мить

Охочі руки від мечів прийміть;

Шануйте час, коли тут тисячі

Знесуть за нас чи проти нас мечі.

Всяк стій за себе! Хочеш мать корону,

Сам докажи, що ти достоїн трону.

Я хочу вбити власною рукою

Напасника, порушника спокою,

Що зве себе країни владарем,

Васалів паном, армії вождем.

Фауст

Похвальна річ — великих діл жадоба,

Та головою важить неподоба.

Недаром же оздоблений шолом

Блищить над мужнім, сміливим чолом,

Таж тіло все — ніщо без голови:

Засне вона — всі члени неживі,

Болить вона — все тіло біль зборов,

Одужає — й воно здорове знов.

Тоді й рука вершить свої діла:

Там щит над головою підняла,

А там пустила в хід уже й меча

І на удар ударом одвіча;

Тоді удачу має і стопа —

Поверженим на шию наступа.

Цісар

Такий і в мене гнів на супостата,

Я хочу ланця потоптом стоптати.

Герольди

(вертаються)

Нас, герольдів, там сьогодні

Прийняли не по заслузі,

Наші речі благородні

Підняли усі на глузи:

“Цісар ваш? Його ж нема!

Він пропав, він щез, ізслиз!

Хто ж його і спогадає,

Як не казка: жив колись…”

Фауст

Що не приймають виклику до герцю,

Це нам, твоїм прибічникам, по серцю.

Надходить ворог, рветься в бій дружина,

Вели почать: сприяє нам хвилина.

Цісар

Командувать не буду цього разу,

(до головнокомандувача)

Ти будеш війську за привідця, князю.

Головнокомандувач

Хай правий фланг на ворога руша,

Що лівим флангом саме вгору суне;

Хай щире й вірне військо наше юне

Напаснику дасть добре одкоша.

Фауст

Хай цей герой відважний, запальний

Не гаючись до тебе стане в стрій,

Ввіллється в цю громаду бойову

І всім покаже звагу вогневу.

(Показує направо).

Рубай

(виступає наперед)

Хто з ворогів навернеться лицем,

Тому я миттю обіб’ю всі щоки,

Хто тил покаже — повалю мигцем,

Не розбере, де плечі, а де боки.

Коли усі бійці твої

Мене наслідувать готові,

То скоро вражі гультяї

Потонуть геть у власній крові.

(Пішов).

Головнокомандувач

Середня рать нехай іде у діло,

Являючи свою розумну силу;

Правіше вже змішались вороги —

Спинити нас у них нема снаги.

Фауст

(показуючи на середульшого)

Нехай і цей пристане у загін:

Прудкий, меткий, усіх захопить він.

Хапай

(виступає наперед)

З геройством війська мусить побіч

Стоять сподіванка на здобич.

Хай буде всім одна із мет

Вождя ворожого намет.

Йому недовго там пишаться,

Я в першій лаві — знай завзятця!

Підбирайка

(маркітантка, тулиться до нього)

Хоч я йому і не жона,

Проте й не зовсім чужина.

Багатий визрів урожай,

А жінці, звісно, тільки дай,

Вона ні на що не зважа.

Вперед, у бій! Гуляй, душа!

Обоє пішли.

Головнокомандувач

На лівий фланг, під тії стромовини

Свій правий фланг напевно ворог двине,

Стоятимуть там наші валом вал,

Щоб захистить узенький перевал.

Фауст

(показує наліво)

Прийми й цього до себе у солдати,

Не вадить сили сильному додати.

Тримай

(виступає наперед)

Про лівий фланг не клопочіться!

Держать, що є, мені не вчиться.

Що береже старий вояк,

Того і грім не втне ніяк.

(Пішов).

Мефістофель

(сходить згори)

Дивіться, з-поза скель стрімчастих

І з-поза виступів зубчастих

Ідуть, розсипавшись горою,

Нові бійці при добрій зброї.

Щити, мечі, шоломи, лати…

Нам варто їх у бій послати,

І миттю зроблена робота.

(Тихо до тих, що знають).

А хто й відкіль — моя турбота.

Я не ловив даремно ґав,

Всі арсенали обшугав;

А там у незворушній тиші

Вони стояли кінні, піші,

Колись — владики грізні та вельможні,

Тепер — слимачі домики порожні.

Я поселив усяких там привидь,

Середньовіччя треба ж підживить!

Нехай у них чорти із різних сект,

Вони незгірший справлять тут ефект.

(Уголос).

Чи чуєте, вперед вони вже мчать

І зброєю погрозливо бряжчать;

Вже майорять пошарпані прапори,

Що вирвались нарешті на простори.

Ви бачите, народ старий

Охоче йде на бій новий.

Зверху чути грізний суремний гук; вороже військо непомалу завагалося.

Фауст

Вже затьмарився вколо обрій,

Лиш де-не-де грізний, недобрий

Червоний сполох спалахне;

Кривавим блиском зброя грає;

Ліс, гори, небо — все вступає

У це побоїще жахне.

Мефістофель

Наш правий фланг хоробро б’ється,

Та над усіми видається

Завзятий велет Ганс Рубай:

До нього й чорт не підступай.

Цісар

Одна рука знялася вгору

Й здесятерилася в ту ж пору…

Непевні творяться діла.

Фауст

Ти чув про маревні мережі

На сицилійськім узбережжі?

У білий день химерна мла

Там коливається в повітрі,

Виводить візерунки хитрі,

Снує видіння без числа:

То колихливими містами,

То мерехтливими садами

Порожній простір вистила.

Цісар

Що то за знак? На гострі піки

Упали раптом світлі бліки,

І наших лав списи блискучі

Окрили вогники скакучі;

Я бачу в цім якийся чар.

Фауст

Розхмур, о царю, чоло хмуре:

То знак зичливої натури,

Нам світять дивні Діоскури,

Що бережуть плавців од бурі;

Вони підсилять наш удар.

Цісар

А хто, скажи, і задля чого

Нам шле природу на помогу,

Який незнаний володар?

Мефістофель

Не хто, як той мудрець великий,

Що відданий тобі навіки.

У нього аж душа болить,

Що йдуть на тебе супостати.

Щоб добродійця врятувати,

Готов він голову зложить.

Цісар

У час коронаційного параду

Хотів я зразу вивірити владу,

На чім — не став я довго обирати,

Звільнив сивобородого од страти.

Я зіпсував попівству насолоду,

Хоч добре знаю, сам собі на шкоду.

Невже аж нині, через стільки літ,

Пожну я діла радісного плід?

Фауст

Добро сторицею воздасться;

Зверни свій зір у неба вись:

То знамення тобі, дивись,

Воно віщує певне щастя.

Цісар

Орел ширяє в небесах,

А слідом — гриф, потворний птах.

Фауст

Вважай, то справді добрий знак,

Бо гриф — то міф, чи так чи сяк;

Та де б та вигадка могла

Здолати справжнього орла?

Цісар

Кружляють широко кругами

І раптом — блись! — уже зійшлись,

Один у одного впились,

Зчепились люто пазурами.

Фауст

Дивися, гриф уже підбивсь,

Узнав, що значить хист орлиний,

І, опустивши хвіст левиний,

За верховіттям бору скривсь.

Цісар

Нехай по цьому знаку й буде,

Приймаю з радістю це чудо.

Мефістофель

(праворуч)

Наших воїв тиск завзятий

Крушить міць ворожих ратей.

Гуркіт, клекіт, брязкіт, торох,

Вже подавсь направо ворог,

І безладна ця навала

Й інші лави захитала…

Наше військо невгавуще

Вправо вдарило ще дужче

На фаланги ослабілі,

Як розбурханії хвилі,

Сила з силою другою

Шаленіють у двобою…

Краще й вигадать незмога,

Наша буде перемога.

Цісар

(зліва до Фауста)

Глянь! Чи ж нашому загону

Утримати оборону?

Чи каміння їм не стало?

Вже узято нижні скали,

З верхніх теж одходять наші,

Лізуть, сунуть маси вражі

Вище й вище, далі й далі,

Може, вже на перевалі…

Ваші засоби нечисті,

З них немає нам користі.

Пауза.

Мефістофель

Ось мій один і другий ворон.

Летять похмуро і суворо,

Боюсь, що вісті злі несуть.

Цісар

їх вигляд збуджує неспокій…

Від скель, де бій кипить жорстокий,

Вітрила чорні їх женуть.

Мефістофель

(до воронів)

Сідайте лиш мені над вуха!

Той не загине, хто вас слуха,

Ви справите на вірну путь.

Фауст

(до цісаря)

Ти чув про пошту голубину?

До рідних гнізд, в свою країну

Ті птахи линуть з далини.

І ці нам служать службу щиру;

Лиш голуб — вісник задля миру,

А ворон — вісник для війни.

Мефістофель

Діла у нас, як мідний шеляг…

Глядіть, на тих стрімчастих скелях

Героям трудно припада!

Вже вороги взяли висоти,

А вдасться їм прохід збороти,

То буде нам гірка біда.

Цісар

Отак мене ви підманули,

В сильце лукаво затягнули,

Аж страшно на душі стає.

Мефістофель

Держись, кріпись! Ще вихід є!

Терпіння й хитрощі в притузі!

Кінець завжди бува трудний.

Ще є у мене вірні друзі,

Лиш дай мені свободу дій.

Головнокомандувач

(увіходить)

Ти з дуросвітами зв’язався,

Весь час я сумнівом терзався;

їх поміч лихо принесла.

Від ходу бою я в відчаї;

Хто починав, нехай кінчає,

Я відмовляюсь від жезла.

Цісар

Сховай його до кращих днів,

Іще ж нам доля усміхнеться!

А щодо цих чарівників,

У них зневірився вкінець я.

(До Мефістофеля).

Жезла тобі я не віддам,

Його інакші носять люди,

А зрештою, командуй сам,

Побачимо, що з того буде.

(Іде в шатро з головнокомандувачем).[108]

Мефістофель

Ну що ж! Я не помру з жалю!

Нехай тобі патик хрещатий,

А нам з ним нічого почати.

Фауст

То що ж робить?

Мефістофель

Я все зроблю!

Гей, ворони, не гаючи й хвилини,

До озера, де граються Ундіни, —

Нехай сюди уявні води шлють.

Жіночі штуки трудно нам збагнути:

Так відділяють видимість од суті,

Що видимість покажеться за суть.

Пауза.

Фауст

Озерним дівам наші чорнокрили

Напевне непомалу підлестили;

Вода вже проступає тут і там.

Там, де були сухі і голі скали,

Джерела бистрі буйно бити стали…

Неждане лихо ворогам!

Мефістофель

Така диковина зляка

І боягуза й смільчака.

Фауст

Джерела ті зливаються в потоки,

Що ринуть невтриманно на всі боки;

Вирує шумовиння хвильове.

Вже поняла вода площини скальні

І, пінячись у ярості навальній,

Каскадами лункими в діл реве.

Тут героїчний опір неможливий,

Усіх знесе могутня сила зливи,

Мене самого острах огорта.

Мефістофель

Уже й злякавсь! Ця водяна морока

Не для мого, а для людського ока,

Мені ж дивиться — просто сміхота.

Всі мечуться, як в пеклі грішні душі,

І плавають кумедно так на суші,

Бо думають, що тонуть у воді,

Що їм уже залляло рот і вуші…

Усі в страшному сум’ятті.

Ворони вернулись.

Володарю ви добре послужили,

Та спробуйте тепер і власні сили.

Летіть у таємничі кузні,

Де карли трудяться союзні,

Метал і камінь куючи;

Нехай скують огонь пекучий,

Яркий, блискучий і тріскучий

Ті чарівничі ковачі.

Хоча могучі блискавиці

Й падучі зорі-зоряниці

У літню ніч не дивина,

Та блискавки поміж кущами,

Зірки шипучі під ногами —

То буде ява чарівна.

Добийтеся того відразу,

Уживши просьби чи наказу.

Ворони летять. Усе робиться, як велено.

Мефістофель

Окрила тьма ряди ворожі,

Ідуть немов на бездорожжі.

То тут, то там, в’юни, сліпучі,

Мигочуть вогники летючі.

Та до таких жахливих штук

Потрібний ще несвітський гук.

Фауст

Ті лати, що німіли в склепній тиші,

На вільнім вітрі стали здоровіші;

Забрязкали, завили, загули,

Різноголосий шарварок звели.

Мефістофель

Тепер не буде їм угаву;

Зчепились за лицарську славу,

Як у блаженну давнину.

І рук і ніг блискочуть шини,

Неначе гвельфи й гібеліни

Продовжують свою війну.

В них ворожда спадкова, вічна,

Непримиренна й невідклична —

Зчинили бійку знов страшну.

В чортівських гульбищах до речі

Оті партійні ворожнечі

Та одчайдушная гризня;

І тут той дух ляка панічно,

Регоче дико, сатанічно,

Долину жахом ісповня.

В оркестрі бойовий шум, що врешті переходить у бадьорі маршові мотиви.

У шатрі самозванця[109]

Трон, пишна обстановка. Хапай, Підбирайка.

Підбирайка

Сюди ми першими прийшли.

Хапай

Летіли швидше, ніж орли.

Підбирайка

Які багатства тут лежать!

З чого почать і чим кінчать?

Хапай

Немає ліку тут скарбам.

Що потягнуть, не знаю й сам.

Підбирайка

Ті килими собі візьмім,

Незручно спати на твердім.

Хапай

Ота крицева булава

Мене до себе порива.

Підбирайка

Он позлотистий кармазин,

Мені давно вже снився він.

Хапай

(бере зброю)

Ця штука виручить завжди:

Махнув, убив і далі йди.

А ти вже силу нагребла,

Та все якогось барахла.

Покинь одежу й килими,

Цю скриню краще підніми!

Одне лиш злото щире там

На плату найманим полкам.

Підбирайка

Такої вбивчої ваги

Не підійму, нема снаги.

Хапай

Ось нахилися на хвилину,

То я піддам тобі на спину.

Підбирайка

Ой, ой! Зніми його скоріш!

Важкий тягар ламає криж.

Скринька падає і розчиняється.

Хапай

Ото добро! Ото скарби!

Ну ж налітай, хапай, греби!

Підбирайка

(присідає навпочіпки)

Якби хоч пелену набрать,

То буде на що погулять.

Хапай

Ну годі! Йди, бо час мина.

(Вона встає).

Гай-гай! Дірява пелена…

Іще розгубиш на путі

Усі монети золоті.

Гайдуки

Чого залізли ви в шатро?

Це імператорське добро!

Хапай

Ми в битві важили життям,

Трофеїв часть належить нам.

Споконвіків ведеться так —

Бере із ворога вояк.

Гайдуки

А в нас такий звичай невлад,

Не мусить грабити солдат.

Узявся цісарю служить,

То честю треба дорожить.

Хапай

Та чесність вашу знаю я;

їй контрибуція ім’я.

Того ж ви поля ягоди,

І в вас пароль: давай сюди!

(До Підбирайки).

Тікай, не кидай, що взяла,

Нам зіпсували тут діла.

(Ідуть геть).

Перший гайдук

Чи ба, нахаба, ще й повча!

Чом ти не дав йому ляща?

Другий

Мені мов силу одняло,

У них непевне щось було.

Третій

Мені аж світ в очах затьмивсь,

То я гаразд не роздививсь.

Четвертий

Скажу без зайвих балачок —

Гарячий випав нам деньок!

У моторошній духоті,

В несосвітеннім сум’ятті

Вперед ми рвались без ваги,

І никли всюди вороги;

Імлою очі повило,

В ушах дзвеніло і гуло…

Хоч ми в бою перемогли,

А як — сказати б не могли.

Увіходить цісар з чотирма князями, гайдуки виходять.

Цісар

Ну, як би не було, а наша перемога,

Розбиті вороги тікають якомога.

Стоїть порожній трон — зрадливеє добро.

У пишних килимах блищить на все шатро.

В повазі цісарській ми будем тут чекати,

Поки прийдуть до нас народу депутати.

Утішні вісті вже ідуть з усіх усюд:

Все втихомирилось, до нас прихильний люд.

Хоча зв’язались ми в бою з чарівниками,

Проте подужали ми власними руками.

Буває, в боротьбі випадком пощастить:

На ворогів згори каміння й кров дощить,

Печери загудуть од громового хору,

Дух в’яне в недруга, а в нас росте угору.

Подоланий терпить наругу і хулу,

Звитяжець-гордівник до неба шле хвалу.

Вторує все йому, покірне і слухняне,

“Те Deum laudamus” з мільйонів глоток гряне.

Та в цей врочистий час я радше зазирну

Смиренно у душі своєї глибину.

Хай замолоду принц недбало час гайнує,[110]

Дійшовши повних літ, його він оцінує.

Із вами чотирма до спілки я стаю,

Щоб правити в дому, в дворі і всім краю.

(До першого).

Ти, князю, всі війська розсудливо розставив

І в вирішальну мить геройськи їх направив;

Нехай і в мирний час твій досвід їх навча:

Тобі, фельдмаршале, вручаю я меча.

Фельдмаршал

Так, вірна армія спасла тобі корону

І пильнуватиме твоїх земель кордону.

Вбезпечим супокій та й будем пити мед,

У замку прадіднім справляючи бенкет.

Тоді з оцим мечем я побіч тебе стану,

Твоїй величності являючи пошану.

Цісар

(до другого)

Ти смілий чоловік і ввічливий разом,

Будь оберкамергер, керуй моїм двором,

Двірською челяддю нелегко управляти,

Не служать, як би слід, через одвічні звади.

Ти прикладом своїм зумієш напутить,

Як цісарю й двору належиться годить.

Оберкамергер

Я буду діяти по загаду царському,

Сприяти доброму, не шкодити й лихому,

Буть щирим і прямим, без хитрості й крутні;

Ти не зневіришся, володарю, в мені.

А перед учтою мені дозволиш потім

Подать тобі води у тазі щирозлотім

І персні потримать; ти руки освіжиш,

І врадує мій зір твій вид іще світліш.

Цісар

У мене сила справ, і зараз не до свята,

Але попереду ще радощів багато.

(До третього).

Ти будеш стольником — за ловами гляди,

Піклуйся птичнею, в фільварках лад веди;

Я обиратиму улюблені потрави,

А ти по всякий час пильнуй своєї справи.

Стольник

Я з радістю готов томитися постом,

Поки величності не вдовольню цілком.

Настачим з кухарем тобі всього до строку,

Далеке зблизимо, прискорим пору року.

Та їжа рідкісна тебе не приверта.

Тобі понад усе здоров’я й простота.

Цісар

(до четвертого)

Коли вже в нас якось про учти тільки й мови,

Ти будеш чашником, юначе мій бідовий!

Ти пильно дбатимеш, щоб наші погреби

Смачними винами повніли щодоби,

Та щоб не втратили високої довіри,

Сам у веселощах завжди дотримуй міри.

Чашник

Мій пане, честь таку приймаючи, юнак

Стає мужчиною, незчуєшся і як.

Бенкету славного чекаючи терпливо,

Я цісарський буфет обставлю напродиво,

Надбаю посуду — все злота та срібла,

Тобі ж я виберу бокал з тонкого скла,

Зі скла венецького, що дивну силу має —

Вино в нім кріпшає, проте не оп’яняє.

Звіряймось сміливо на дію чудо-чар,

Та здержливість твоя — то ще цінніший дар.

Цісар

Усе, що я сказав у цей момент важливий,

Як істину святу надійно сприйняли ви,

На слово цісаря ви можете вповать;

Та є в нас грамоти, і підпис, і печать,

Щоб слово ствердити. А ось, мов нарочито,

Сановний муж іде цю справу докінчити.

Увіходить канцлер-архієпископ.

Цісар

Коли в склепіння пруг останній камінь ліг,

Говорить чоловік: “Я дім навік воздвиг”.

Ось четверо князів; ми міркували пильно,

Як нам двірські діла уряджувати спільно;

А для провадження державних суто справ

Собі я п’ятеро довірених обрав.

Маєтностями ви усіх затьмить повинні,

Тому й поширюю я ваші володіння,

Всі добра зрадників між вами поділю,

Вас можновладцями потужними зроблю.

Даю вам привілей збільшать наділи віном,

Міньбою, куплею чи іншим правим чином;

Вживайте повністю всіх вольностей і прав,

Що здавна наш закон князям удільним дав:

Хай вашим присудам скоряються підданці,

Не апелюючи до жодних більш інстанцій;

Нехай подушне й чинш ідуть вам звідусіль,

Карбуйте золото, беріть руду і сіль.

За вірну службу вам подякувати маю,

Тож вас до зверхника найближче підіймаю.

Архієпископ

Ми вдячні глибоко за все, що дав ти нам!

Підсилюючи нас, ти дужчаєш і сам.

Цісар

Ще й вищий привілей вам хочу доложити:

Для царства я живу і ще бажаю жити,

Та тіні пращурів нагадують мені

Про неминучий край земної суєтні.

Настане і моя година помирати,

Тоді ви мусите наступника обрати,

Хай пануватиме вінчаний володар

У мирі й лагоді, без міжусобних чвар.

Канцлер

Із гордістю в душі, з покорою в поставі

Вклоняються тобі державці величаві;

Допоки щира кров по жилах творить круг,

Ми — тіло, що твій дух проводить легко в рух.

Цісар

Нехай ці рішення несхибні і незломні

Увічнить грамота на всі часи потомні.

В своїх маєтностях ви вільні володіть,

Але з умовою — нічого не ділить;

Хоч як побільшите ви згодом дар монарший,

Усе те в спадщину хай син дістане старший.

Канцлер

Я на пергамені спишу оцей устав,

Щоб він імперії благим законом став;

Хай канцелярія тоді печать приліпить

І підпис твій святий усе навіки скріпить.

Цісар

Тепер ідіть собі й міркуйте в самоті

Про цей великий день, єдиний у житті.

Світські князі виходять.

Духовний

(залишається і промовляє патетично)

Твій канцлер геть пішов, єпископ тут

лишився,

Пересторогу дать володарю рішився,

Уболіваючи по-батьківськи за ним.

Цісар

У цей веселий час чи можна буть сумним?

Архієпископ

Вбачати мушу я зі скрухою гіркою

Помазану главу в союзі з сатаною!

Хоч ти й посів престол, на тому не кінець.

Чи прийме те Господь і папа, наш отець?

Коли про ці діла Петрів намісник взнає,

Він царство грішнеє святим огнем скарає,

Бо в ньому ти збудив іще в ту пору гнів,

Коли в вінчання день чарівника звільнив.

З твого вінця упав найперший промінь ласки

На кляту голову не з Божої указки.

Покайся ж хоч тепер і не гніви святинь,

З добра неправого посильну лепту кинь.

Оддай ті пагорби, де твій намет пишався,

Де з злими духами блюзнірськи ти єднався,

Де слухав ти словес лихого князя лжі,

Ти монастир святий побожно заложи;

Ліси навколишні, що ген у далі мріють,

Гірські пасовиська, що буйно зеленіють,

Озера рибнії, і ріки, і струмки,

Що у долину мчать, ізвивисті й шумкі,

Й долину всю даруй обителі священній,

За щире каяття сподобишся прощення.

Цісар

За ці тяжкі гріхи я й сам себе виню.

Постав же сам, як знай, границі наданню.

Архієпископ

На місці, де тебе уведено в спокусу,

Вели спорудити храм Господу Ісусу.[111]

Вже бачу духом я — угору мур росте,

Промінно світиться убранство золоте,

Встає олтар і неф, вивершуються хори,

І хрест зове мирян до віри і покори.

Благочестивий люд прямує в Божий дім,

Бо перший дзвін загув, як благовісний грім,

З дзвіниці гострої, що в небо гінко рветься, —

І грішник, молячись, людиною стається.

У день освячення — то буде втіха нам! —

Вшануй присутністю своєю новий храм.

Цісар

Нехай же здійсняться ці намисли натхненні

Во славу Господу, мені на розгрішення;

Діяння те мій дух угору піднесе.

Архієпископ

Як канцлер, я б хотів оформити це все.

Цісар

Виписуй грамоту на займища церковні,

Я підпишу її в одраді молитовній.

Архієпископ

(пішов був уже, при виході обертається)

Та дай церковникам довічний привілей

На всякі податі й відбутки від людей:

Щоб храм оздобити велично, благоліпно,

Чимало буде нам коштовностей потрібно.

А щоб на пустоші воздвигнуть храм скоріш,

Ти частку здобичі віддати нам велиш.

Та ще розпорядись, щоб люди приставляли

Нам камінь, дерево та й інші матер’яли,

А ми з амвону їх, як треба, навчимо,

Благословення їм на ревний труд дамо.

(Виходить).

Цісар

Таких тяжких гріхів я не робив ще зроду,

Оті кудесники ввели мене у шкоду.

Архієпископ

(ще раз повертається, низенько вклоняється)

Ти берег моря дав єретику тому,

Погрожує од нас анафема йому,

Як не одпишеш ти і звідти на святиню

Усі повинності, і чинш, і десятину.

Цісар

(прикро)

Але ж бо землю ту ще море покрива.

Архієпископ

То почекаємо, аби були права;

Да не промовиться владичне слово всує.

(Виходить).

Цісар

(сам)

Як так чинитиму — все царство роздарую.