Умберто Еко “Імʼя троянди” скорочено читати варто, щоб згадати історію розслідування вбивств у монастирі.
“Імʼя троянди” скорочено
Роман починається з передмови до самої книги, датованої 5 січня 1980 року. У ній оповідач описує, як 16 серпня 1968 року знайшов книгу, яку написав у 1842 році «якийсь абат Валле», який занотував розповідь ченця Адсона з Мелька в чотирнадцятому столітті. Валлет стверджує, що знайшов книгу в монастирі Мельк. Оповідач описує, як він завершив переклад з французької на італійську, а також шукав оригінальний рукопис під час поїздки до Мелька. Не знайшовши жодних слідів рукопису в монастирській бібліотеці, він несподівано втрачає версію Валлета. Прибувши до Парижа, він вирішує копнути глибше, звертаючись до бібліотек та знайомих учених. Хоча він не може знайти доказів того, що Адсон з Мелька коли-небудь існував, він виявляє дуже стару книгу, яка цитує безпосередньо оригінальний рукопис Адсона. Він розуміє, що мемуари Адсона зберігають багато таємниць.
Дія роману розгортається протягом одного тижня.
На схилі років монах-бенедиктинець Адсон згадує події, очевидцем та учасником яких йому довелося бути. У 1327 р. Європу стрясають політичні та церковні розбрати. Імператор Людовік протистоїть папі римському Іоанну XXII. Водночас папа веде боротьбу з чернечим орденом францисканців, в якому взяв гору реформаторський рух небажаних-спіритуалів, які до того піддавалися з боку папської курії жорстоким гонінням. Францисканці поєднуються з імператором і стають значною силою у політичній грі.
Юний послушник Адсон з Мелька супроводжує свого вчителя, монаха Вільгельма Баскервільського, який наприкінці листопада 1327 року прибув до італійського монастиря на зустріч між представниками папи Івана XXII і опозиційно налаштованими францисканцями. Перед брамою монастиря Вільгельм демонструє неймовірну спостережливість, завдяки якій розгадує «загадку» збіглого коня.
Вражений такими дедуктивними здібностями посланця абат просить Вільгельма знайти імовірного убивцю брата Адельма, якого напередодні знайшли під мурами бібліотеки. Ймовірно він упав з найвищої вежі.
Вільгельм отримує дозвіл опитувати всіх без винятку ченців та обстежити будь-які приміщення – окрім знаменитої монастирської бібліотеки. Найбільша у християнському світі бібліотека (закритий архів) була розташована у верхньому третьому поверсі Храму і вражала своїми розмірами. Доступ туди мали лише старий сліпець Хорхе і бібліотекар Малахія. Лише ці двоє знають план сховища, що побудоване як лабіринт, та систему розташування книг на полицях.
Інші ченці: копіїсти, рубрикатори, перекладачі, що стікаються сюди з усієї Європи, працюють із книгами в приміщенні для переписування — скрипторії. Бібліотекар одноосібно вирішував, коли і як надати книгу тому, хто її попросив, і чи взагалі давати, бо у фонді було чимало язичницьких та єретичних творів.
У перший день Вільгельм та Адсон знайомляться з бібліотекарем Малахією, його помічником Беренгаром, перекладачем з грецької, прихильником Арістотеля Венанцієм та юним ритором Бенцієм. Небіжчик Адельм, майстерний малювальник, прикрашав поля рукописів неймовірними мініатюрами. Варто ченцям засміятися, розглядаючи їх, і у скрипторію заходить сліпий брат Хорхе з докором, що сміятися та марнословити в монастирі грішно. Цей чоловік живе з відчуттям настання останніх часів і в очікуванні швидкого явища Антихриста.
Малахія виглядає суворим, Хорхе — фанатичним (він категорично засуджує сміх), але вони не єдині місцеві диваки. В монастирі є й інші підозріливі ченці: Беренгар, який виявився содомитом, травник Северин, що добре знається на отрутах, потворний Сальватор, який здається юродивим, але знає більше, ніж говорить.
Оглядаючи монастир, Вільгельм вирішує, що Адельма, швидше за все, ніхто не вбивав. Чоловік скоїв самогубство, стрибнувши з монастирської стіни, а під Храміну тіло було перенесене пізніше.
Але тієї ж ночі в бочці зі свіжою кров’ю заколотих свиней виявлено труп Венанція (юний колега Адельма). Вільгельм, вивчаючи сліди, визначає, що вбили ченця десь в іншому місці, швидше за все в Храміні, і кинули в діжку вже мертвим. Але на тілі немає ні ран, ні яких-небудь пошкоджень або слідів боротьби.
Помітивши, що Бенцій дуже хвилюється, а Беренгар чогось боїться, Вільгельм вирішує допитати їх. Беренгар розповідає, що бачив Адельма в ніч його смерті: обличчя малювальника було схоже на обличчя мерця, він казав, що проклятий і приречений на вічні муки, які описав приголомшеному співрозмовнику дуже переконливо.
Бенцій розповів, що за два дні до смерті Адельма в скрипторії він сперечався з монахами про допустимість смішного в зображенні божественного і про те, що святі істини краще представляти в грубих тілах, ніж у шляхетних. Під час суперечки Беренгар випадково натякнув, що є те, що ретельно приховується в бібліотеці. Згадка про це була пов’язана зі словом «Африка», а в каталозі бібліотека серед позначень, зрозумілих лише бібліотекареві, Бенцій бачив фразу «межа Африки». Він питає Малахія про це, але той запевняє що книга з цією назвою була втрачена.
Бенцій розповідає, що він таємно слідкував за Беренгаром після суперечки. Бенцій пояснює, що Беренгар переконав Адельмо вступати з ним у стосунки в обмін на доступ до таємничої книги. Вільгельм отримує підтвердження версії про самогубства Адельма: мабуть, в обмін на книгу, Беренгар як помічника бібліотекаря, схилив малювальника до содомського гріха. Але цього гріха Адельм не міг винести і поспішив сповідатися сліпому Хорхе, який замість відпущення гріхів, пообіцяв Адельмо страшне покарання. Адельмо в розпачі й наважився на самогубство.
Вільгельм намагається оглянути рукописи та книги на столі Венанція у скрипторії. Але спочатку Хорхе, потім Бенцій під різними приводами відволікають його. Вільгельм просить Малахію поставити когось біля столу на варті, а вночі разом із Адсоном повертається сюди через підземний хід, яким користується бібліотекар після того, як замикає ввечері зсередини двері Храмини. Серед паперів Венанція вони знаходять пергамент із незрозумілими виписками та знаками тайнопису, але книги, яку Вільгельм бачив тут вдень уже немає. Хтось необережним звуком видає свою присутність у скрипторії. Вільгельм кидається в погоню і помічає, що у втікача знаходиться книга за якою вони прийшли. Але наздогнати його не вдається.
Вночі бібліотеку крім замків охороняє ще й страх. Багато ченців думають, що серед книжок блукають жахливі істоти та душі померлих бібліотекарів. Вільгельм у це не вірить, тому вирішує з Адсоном пробратися до бібліотеки. «Детективи» виявляють у бібліотеці загадковий лабіринт, відчувають на собі дію кривих дзеркал, що породжують ілюзії. Вони губляться в лабіринті: там десятки кімнат, і вони не розуміють слів над кожним дверима. Лише випадково їм вдається виявити вихід.
Наступної ночі Адсон виявляє у монастирській кухні сторонню особу — дівчину-селянку, яка пропонує йому себе. Він спокушається її вродою, але невдовзі сповідується учителю в гріхах. Разом вони з’ясовують, що юна повія навідується до монастиря не вперше: потворний Сальватор в такий спосіб «прислуговує» брату келарю. А дівчина за це отримує залишки монастирських трапез. Невдовзі від стривоженого абата вони дізнаються про зникнення Беренгара.
Мертвого помічника бібліотекаря знаходять лише наступного дня в купальні, яка знаходилась поруч із монастирською лікарнею. Лікар Северин звертає увагу Вільгельма, що на пальцях у Беренгара залишилися сліди якоїсь речовини. Северин каже, що бачив такі самі і у Венанція, коли труп відмили від крові. До того ж язик у Беренгара почорнів — очевидно, чернець був отруєний, перш ніж захлинувся у воді. Северин розповідає, що колись давно тримав у себе надзвичайно отруйне зілля, властивостей якого не знав і сам, і воно зникло потім за дивних обставин. Про отруту було відомо Малахії, абату та Беренгару.
Тим часом до монастиря прибувають посланці папи і францисканці-перемовники. Із папською делегацією прибуває інквізитор Бернард Гі. Вільгельм не приховує своєї ворожості до нього та його методів. Бернард оголошує, що відтепер сам займатиметься розслідуванням подій в монастирі, від яких, на його думку, сильно пахне диявольщиною.
Вільгельм і Адсон знову проникають до бібліотеки, щоб скласти план лабіринту. З’ясовується, що кімнати сховища позначені літерами, з яких, якщо проходити у певному порядку, складаються умовні слова та назви країн. Вони знаходять і «межу Африки» — замасковану і замкнену кімнату, проте не можуть її відкрити.
Тієї ж ночі папський інквізитор Бернард Гі ловить дурника Сальватора (помічника лікаря) за спробою домогтися любові селянки за допомогою магії (дівчина теж присутня). Обох ув’язнюють за звинуваченням у чаклунстві. Тепер доля дівчини вирішена – як відьма вона піде на багаття.
Братська дискусія між францисканцями і представниками папи переходить у вульгарну бійку, під час якої Северин повідомляє Вільгельму, який не брав участі у бійці, що знайшов у себе в лабораторії дивну книгу. Їхню розмову чує сліпий Хорхе, але й Бенцій здогадується, що Северин виявив щось, що залишилося від Беренгара. Після того, як усі заспокоїлися, стає відомо, що травник Северина знайдений у лікарні мертвим і вбивця вже схоплений.
Череп травника проломлений металевим небесним глобусом, що стояв на лабораторному столі. Вільгельм шукає на пальцях Северина сліди тієї ж речовини, що у Беренгара та Венанція, але руки травника обтягнуті шкіряними рукавичками, що використовуються при роботах із небезпечними препаратами. На місці злочину був схоплений келар Ремігій, який марно намагається виправдатися і заявляє, що прийшов до лікарні, коли Северин був уже мертвий. Бенцій каже Вільгельму, що вбіг сюди одним із перших, потім стежив за вхідними і впевнений: Малахія вже був тут, вичікував у ніші за пологом, а потім непомітно змішався з іншими ченцями. Вільгельм переконаний, що велику книгу ніхто не міг винести звідси таємно і, якщо вбивця — Малахія, він мусить все ще бути в лабораторії. Вільгельм і Адсон починають пошуки, але не беруть до уваги, що іноді стародавні рукописи перепліталися по кілька один том. У результаті книга залишається непоміченою ними серед інших, які належали Северину, і потрапляє до здогадливішого Бенцію.
Бернард Гі проводить судилище над келарем і, викривши його в приналежності колись до однієї з єретичних течій, змушує прийняти він і провину за вбивства в монастирі. Інквізитора не цікавить, хто насправді вбив ченців, але він прагне довести, що колишній єретик, нині оголошений вбивцею, розділяв погляди францисканців-спіритуалів. Це дозволяє зірвати зустріч, у чому, мабуть, і була мета, з якою він був направлений сюди.
На вимогу Вільгельма віддати книгу Бенцій відповідає, що, навіть не починаючи читати, повернув її Малахії, від якого отримав пропозицію зайняти місце помічника бібліотекаря, що звільнилося. За кілька годин, під час нічної служби на очах у братії в судомах помирає бібліотекар Малахія, язик у нього чорний і на пальцях уже знайомі Вільгельму сліди.
Абат оголошує Вільгельму, що францисканець не виправдав його очікувань і наступного ранку повинен разом з Адсоном покинути монастир. Вільгельм запевняє, що причиною злочинів є зведення рахунків між ченцями. Однак справжня причина не в цьому: помирають ті, кому відомо про існування в бібліотеці “межі Африки”. Абат не може приховати, що слова Вільгельма навели його на якусь думку, тому наполягає на від’їзді англійця; тепер він має намір взяти справу у свої руки та під свою відповідальність.
Але Вільгельм не має наміру відступати, бо підійшов до рішення впритул. За випадковою підказкою Адсону вдається прочитати у таємниці Венанція ключ, що відкриває «межу Африки». На шосту ніч свого перебування в абатстві вони заходять до таємної кімнати бібліотеки. Сліпий Хорхе чекає їх усередині.
Вільгельм здогадувався, що зустріне його тут. Недомовки ченців, записи в бібліотечному каталозі та деякі факти дозволили йому з’ясувати, що Хорхе колись був бібліотекарем, а відчувши, що сліпне, навчив спочатку першого свого наступника, потім Малахію. Та жоден з них не міг працювати без його допомоги і не ступали ні кроку, не питаючи його. Абат також був від нього залежним, оскільки отримав своє місце за його допомогою. Сорок років сліпець є повновладним господарем бібліотеки. І він вважав, що деякі з рукописів бібліотеки повинні назавжди залишитися прихованими від очей. Коли ж з вини Беренгара один з них, мабуть, найважливіший, покинув ці стіни, Хорхе доклав усіх зусиль, щоб повернути його назад.
Ця книга — друга частина «Поетики» Аристотеля, яка вважається втраченою і присвячена сміху та смішному у мистецтві, риториці, у майстерності переконання. Заради того, щоб її існування залишилося в таємниці, Хорхе не замислюючись іде на злочин, бо переконаний: якщо сміх буде освячений авторитетом Аристотеля, звалиться вся усталена середньовічна ієрархія цінностей, і культура, що підтримується у віддалених від світу монастирях, буде витіснена міською, низинною.
Хорхе зізнається, що розумів із самого початку, що Вільгельм розкриє його таємницю, і стежив, як крок за кроком англієць наближався до розгадки. Він простягає Вільгельмові книгу, через яку загинули уже п’ятеро, і пропонує читати. Але францисканець каже, що розгадав і цей його диявольський прийом, і розповідає свою версію подій.
Багато років тому, почувши, як хтось у скрипторії виявляє інтерес до «межі Африки», ще зрячий Хорхе викрадає у Северина отруту, однак не використовує її одразу. Та коли Беренгар, з похвальби перед Адельмом, якось повівся нестримно, вже сліпий старий піднімається нагору і просочує отрутою сторінки книги. Адельм, який погодився на ганебний гріх, щоб доторкнутися до таємниці, не скористався відомостями, здобутими такою ціною, але, охоплений після сповіді Хорхе смертним жахом, про все розповідає Венанцію.
Венанцій дістається книги, але, щоб розділяти м’які пергаментні листи, йому доводиться слинити пальці. Він умирає, не встигнувши вийти з Храмини. Беренгар знаходить тіло і, злякавшись, що при розслідуванні неминуче відкриється правда про них з Адельмом, переносить труп у бочку з кров’ю. Однак він також зацікавився книгою, яку вирвав у скрипторії майже з рук Вільгельма. Він приносить її до лікарні, де вночі може читати, не побоюючись, що буде кимось помічений. А коли отрута починає діяти, кидається в купальню в марній надії, що вода вгамує полум’я, що пожирає його зсередини. Так книга потрапляє до Северіна.
Посланий Хорхе Малахія вбиває травника, але вмирає і сам, через бажання дізнатися, що такого забороненого міститься у книзі, через який його зробили вбивцею. Останньою жертвою таємниці став – абат. Після розмови з Вільгельмом він зажадав у Хорхе пояснень, більше того: вимагав відкрити «межу Африки» і покласти край секретності, встановленої в бібліотеці сліпим і його попередниками. Зараз він задихається в кам’яному мішку ще одного підземного ходу до бібліотеки, де Хорхе замкнув його, а потім зламав механізми, що управляли дверима.
Вільгельм вважає, що всі жертви були марні, адже тепер книгу знайдено, а від отрути Хорхе він зумів уберегтися. Але щоб вберегти таємницю книги старець готовий і сам прийняти смерть. Хорхе рве книгу і поїдає отруєні сторінки, а коли Вільгельм намагається зупинити його, біжить, безпомилково орієнтуючись у бібліотеці навіть наосліп. Лампа в руках у переслідувачів все ж таки дає їм деяку перевагу. Коли вони наздоганяють Хорхе, він вибиває лампу з їх рук і в бібліотеці починається пожежа. Вільгельм та Адсон біжать за водою, але уже занадто пізно. Навіть ченці, які прокидаються після звуків тривоги не можуть нічого вдіяти. Вогонь виривається назовні і перекидається від Храмини спершу на церкву, потім на інші будівлі.
На очах у Адсона найбагатший монастир перетворюється на згарище. Абатство горить три доби. Наприкінці третього дня ченці, зібравши речі, які вдалося врятувати, залишають руїни, як місце, прокляте Богом.
