«Intermezzo» переказ автобіографічної новели Коцюбинського детальний розповість про основні події в житті героїв, та краще читати твір у повному обсязі. («Intermezzo» стислий переказ)
«Intermezzo» скорочено (аудіокнига)
«Intermezzo» Коцюбинський скорочено
Присвячую кононівським полям
Герої:
- Моя утома
- Ниви у червні
- Сонце
- Три білих вівчарки
- Зозуля
- Жайворонки
- Залізна рука города
- Людське горе
«Лишилось ще тільки спакуватись… Се було одно з тих незчисленних «треба», які мене так утомили і не давали спати»,— такий початок твору. Це «треба» автор порівнює з многоголовим звіром». Він розуміє, що звільнитися від нього можна лише на час. Бо життя йде, торкаючи кожного неодмінно, «іде, як хвиля на берег». Автор зізнається: «Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім». Інколи саме це дратує, стомлює, людині потрібно іноді побути наодинці:
«Мене втомили люди. Мені надокучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю!.. Нехай увійдуть у хату чистота і спокій».
Це прагнення спокою і самотності іноді буває таким сильним, що готовий погодитися на будь-який спосіб досягнення бажаного: «Смерть? Сон?» Відтак приходить бажання бодай на якийсь час відпочити, послухати не «ревучі потоки людського життя», а жадану тишу.
* * *
Друга частина описує картину дороги, втечі від «залізної руки города». Тишу глушили гучні голоси. Але ось уже зелене безмежжя природи, а «неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як в морі». І ледве бричка вкотилася у двір — закувала зозуля. «Тоді я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця».
* * *
Навіщо людині тиша? Щоб почути і побачити те головне та важливе, що затулене щоденною метушнею. Ця тиша була такою несподіваною, що герой не міг повірити. Здавалося, що навіть предмети навколо зазіхали на цю тишу. Так ніби вони живуть своїм таємним життям: «Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити…»
Герой не вірить в безлюддя, не може бути впевненим, що зараз хтось не відкриє двері, несучи шум і біль. Люди своїм приходом приносять йому страждання, залишають сліди на душі. Він втомився. За вікном кує зозуля. Як всього багато: неба, сонця, зелені. Герой почуває себе щасливим.
Ось три вівчарки зчинили ґвалт. Ні до чого ворожість. Цей світ такий лагідний і прекрасний, що в тому нема місця ненависті. І герой зізнається псу: «Я не ворог тобі». Тоді чого ж сердиться пес? Ланцюг тримає його, не дає дихати. Бракує волі. Герой відпускає пса з ланцюга, і той, забувши про попередні погрози, наосліп помчав кудись: «У, благородна псина: тобі воля дорожча, ніж задоволена злість».
* * *
«Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах… Я тепер маю окремий світ… На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса».
Природа огортає зеленими руками купку хаток, ниви. «Що значить для них людина? Нічого. Он вийшла в поле дрібна біленька цятка і потопла у нім. Вона кричить? Співає? І робить рух? Німа безвладність просторів все це ковтнула. І знов нічого. Навіть сліди людини затерті й закриті: поле сховало стежки й дороги… Над всім панує тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічності. Як крила тих вітряків, що чорніють над полем: байдужно і безупинно роблять у повітрі круг, немов говорять: так буде вічно…: insaeculasaeculorum (на віки вічні)»
** *
Мир і спокій заполонив душу ліричного героя, наповнив його: «Пізно я повертався додому. Проходив обвіяним духом полів, свіжий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав.
Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все це зміцнялось й темніло, склепляла над ними зорену баню. Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом. На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле».
** *
За такою ніччю неодмінно буде сонячний яскравий день, і «я повний приязні до сонця і йду просто до нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною — крий боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь із ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: «Сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння?»
П’ючи сонце, мов цілющий напій добра, герой відчуває в душі любов: «Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала… (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?)».
Разом із вівчарками він гуляє полями, його душа радіє спокою, він відчуває почуття спорідненості з землею: «Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар».
** *
«В городах земля одягнена в камінь й залізо — і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці».
Спілкування з природою, з самою землею дарує йому незвичайне відчуття того, що все навколо — прекрасне. Особливе свіже та тепле молоко, і хліб. У лоні природи ліричний герой відчуває себе багатою людиною. «Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями — земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже,— всю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге,— і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї».
Треба зберегти це неповторне диво для нащадків. Очима серця побачив автор чудову картину: «Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо із землею в голосну арфу й грала на струнах симфонію поля.
Се було прекрасно».
***
«Так протікали дні мого intermezzo серед безлюддя, тиші і чистоти. І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі. З—під старої сторінки життя визирала нова і чиста — і невже я хотів би знати, що там записано буде?»
** *
Одного дня на ниві герой зустрів «звичайного мужика». Він не знає, яким сам здається цьому чоловікові, але той викликав в пам’яті героя страшні картини життя українського народу: почорнілі солом’яні стріхи хат, «брудні, негарні» жінки, що повертаються з тяжкої роботи, голодні діти зі зголоднілими ж псами…
«Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле місто, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені.
Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю? Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них!»
Так людське горе вривається в тишу душі героя, але тепер там немає холодної байдужості. І соціальні біди постають, як примара. Але надто реальна та примара: «Ходиш між людьми, як між вовками.. ..Бідний в убогого тягне сорочку із плота, сусіду сусіда, батько у сина. Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити?»
«Говори, говори»,— повторює ліричний герой, ніби хоче заохотити співбесідника вилити у словах увесь біль і звільнитися від нього. «Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори…»
** *
«Город знову простяг по мене свою залізну руку не зелені ниви»,— так образно змальовує своє повернення до людей автор.
«Прощайте, ниви…. Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…»
