«Кармелюк» Марко Вовчок читати повністю текст повісті-казки, яка була написана у 1863 році.
Марко Вовчок «Кармелюк» читати
«Кармелюк», розділ I
Хто бував на Україні? Хто зна Україну?
Хто бував і знає, той нехай згадає, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, що там скрізь білі хати у вишневих садках, і весною… весною там дуже гарно, як усі садочки зацвітуть і усі соловейки защебечуть. Скільки соловейків тоді щебече — і злічити, здається, не можна. Одного разу, у дорозі, вилучилося мені заночувати на селі, у маленькій такій хатці, у вишневім садочку. Приїхали ми пізно ввечері і зараз спати полягали. На селі хутенько, як сонечко закотилось, помовкли голоси і рух усякий позмер.
Усе округи дуже тихо було: чутно тільки порошать листя під віконечком, та леління води річкової коло млина, та десь недалечке хтось потихесечку дитину люляв — і очі стулялися. І вже почало снить і марить, що бистра річка, що як минали — в очі лиснула, приливає усе ближче та ближче, що дерева ростуть і шелестять не під віконечком, а над самісіньким узголов’ячком, і дитинка небачена, колисана узяла на себе лик прудкого, змореного хлопчика, а та, що його колисала,— лик молодої, ставної, задумливої козачки,— коли під віконечком соловейко у вишнях свиснув, трохи оддалік другий, третій, і вже не знаю, скільки їх почало посвистувать, наче вони б перегукувались. Перегукувались, перегукувались та потім як усі разом укупі защебетали — усе поглушили: ні шороху листя, ні леління води, ані колисання,— і весь сон одігнали, усю дрему й мару. Що зімкнеш очі, то щебетання, здається, голосніш розкочується та істніш.
Втома томить усе гірш, сон усе хилить міцніш, та ні втома том’яща, ані сон міцний не змогли сього щебетання. Лучче вже, думаю, устати та сісти посидіти коло віконечка. Узеньку вуличку як зараз бачу поперед собою і біленькі хатки з темними віконечками, через низькії ліси вишенник у білих сяючих квітах. Непевний світ місяця-молодика серпорогого, зорі меркаючі, і, як зараз чую, як було свіжо, пахучо й тепло… А щебетання гриміло й розкочувалося до самого світу — так-таки і не дали соловейки спати до ранку божого.
Ось така-то колись була деревня на Украйні. Невеличка була: усього хаток із двадцять і небагаті люди жили там.
У одній хатці, що вкрай стояла, к полю, жила удова, а у вдовиці був син, дитина єдина, і звали того сина Іван, а на прозвання Кармель. Смільчака такого, такого красеня, такого розумниці, як цей хлопчик удався, пошукати по цілім широкім і великім світі та ще удень, при ясному сонцеві, та ще із свічею пломенистою. Найглибші річкові пороги й нурти перепливати, у самісінькі пущі лісові забиратись, на височенні дерева узлізати, у самі пропасні яри спускатись, то йому було все одно, що вам або нам водиці іспити. Теж куди його послати, то найде дорогу, за що візьметься, усьому кінець доведе. А вже як товариш попросить об чім, то він, здається, з-під землі дістане, а не одмовиться. А коли бідолаха який убогий йому вклониться, то він, здається, голівонькою своєю наляже, а вже вдовольнить. Голод, холод, усяку біду і напасть він готовий прийняти для іншого. Що більш виростав той хлопчик, то він кращав та луччав, і оце він ріс-ріс і виріс, і як уступив він у вісімнадцятий рік, таким він зробився красенем невимовленим, невиписаним, що хто його уперше стрічав, то й стане перед ним й оніміє, і потім ніколи вже не зміг забути його обличчя красного. А мати — та зроду не примогла споглянути на його без усміху й без поцілунку. Жили вони сливе так само, як і всі люди на селі,— трохи заможні й від одних, трохи вбогше від других.
Тільки разом скоїлось лихо, біда прийшла на молодого Кармеля: що день в бога, що година у дні, Кармель усе смутніш та смутніш, а що за смуток такий, за ким і за чим — ніхто того не знає: ані мати, ні товариші, ні чужі люди.
Перше між товариством його голос чутніш од усіх, його сміх дзвінкіш од усіх, а тепер сміх його не розноситься, і голос його ледве почуєш, тай його самого сливе що не видати стало, хіба випадком стрінеться та зійдеться з товариством, блідий та мовчущий. Що було ввечері по роботі з товаришами походити, поговорити, то тепер він усе править куди-небудь од усіх заховатись — до гаю, або у поле. чи у степ далеко сам утікає.
Мати не прибере, що їй робити, як їй бути, зовсім стара ізнудилася. Вже як вона собі голову мутила й журила, чи не хоче він того, іншого, п’ятого, десятого, сотого — усього, що тільки б її сила та воля йому дати,— ні, він нічого не жадає! Збоку дивували люди, що се таке з ним поробилося. Почали люди обсуждати та розбирати, й пішла чутка така, що се з того часу йому сталося, як почав він по чужих селах їздити та з чужими людьми знатись, й думали, що, може, подруживсь він з яким недобрим чоловіком та й смутиться й мутиться. Як тільки почула се його мати, зараз стала питати його: “Ти туди й туди їздиш; сину (а він їздив по сільських ярмарках, по хуторах, по деревнях й містах з житом, з усяким зерном, овощем, з плодом, своє власне, що було на спродаж, спродавати і теж людське часом наймавсь, возив, і було йому найлюбше приятство от такеньки де-небудь поїхати),— яких ти там людей бачиш?”
— Яких же я людей бачу? — одказує Кармель.— Багатих та вбогих.
— З якими ти людьми, сину, подругуєш? — пита мати.
— Мої друзі — вбогі бідолахи,— говорить Кармель,— от мої друзі!
Ну, мати вже зараз думає, що його хто-небудь з багачів обидив або скривдив, і зараз випитує:
— Моє ти сердечко миле, хто ж се тебе обидив, хто скривдив, кажи мені!
І вже обіймає його й до серця пригортає,— дожида тільки, щоб він їй поскарживсь, а вона тутеньки його й пожалує, і попестить, і покохає. Та він нічого не казав,— тільки подививсь на неї. Мати ще гірш тривожиться та непокоїться, і вже не знати, що думає й собі уявляє, як там обидили й скривдили їй сина, і усе “кажи” та “кажи” вговоряє його та благає.
— Ні,— говорить Кармель,— мене не обижали й не кривдили мене.
— Та чи так, мій голубе, срібло моє, злото моє. Чи справді не обижали?
— По правді не обижали,— говорить Кармель.
— То чому ж ти такий в мене зробивсь? За чим сумуєш? Що бракує тобі?
Тоді й каже Кармель мамі:
— Скрізь,— каже,— скрізь, де я не піду, де не поїду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків роботящих. От що мою душу розриває! От що моє серце розшарпує!
Мати почала його вговоряти та тішити якомога:
— Такеньки вже ведеться, бач, зроду-віку, та такеньки, мабуть, судилося, та нічого вже, здається, робити.
Тішила й вговоряла, як вміла, а де слів не вистачало, то вона замість їх ніженням та пестінням наділяла. Тільки що Кармель нічим не втішається, нічим не успокоюється.
Одного вечора — чудовий такий був вечір весняний, що сама веснянка на думку наверталась — одного вечора удова Кармелиха прилягла у своїй хатці й лежачи думала та горювала, що то за біда така з її Івасем. Сонечко вже закотилось, і зорі меркали у хатнє віконце, здалека заносилися дівочі голоси — співали веснянку, невповні розквітшії квітки ледве пахли, соловейки тільки ще своє щебетання наладжували, як почулася-хода тиха, двері хатні, розчинилися й увійшов Кармель у хату, оглянувсь по хаті, не зобачив неньку і сів коло віконця. Може, то від непевного світла вечірнього здалося удові, що він такий блідий — тільки здалося їй, що він страх блідий і вимучений, і серце в неї такеньки стиснулось тісно й такечки жалко їй стало своє дитя коханеє, що й голосу не найшлося слова вимовити до його. Мовчки й нишком-тихенько вона лежала й на його дивилася. А він дививсь у віконце, дививсь і заспівав… Ах, що то яка пісня була! Смутна та сумна, з повного та щирого серця виходила!
Он ідуть дні за днями,
Часи за часами,
А я щастя не зазнаю,
Горе мені з вами!
Нещасливим уродився,
Нещасливим згину,
Мене мати породила
В нещасну годину.
І, здається, молодому
Нічого журиться,
А прийдеться молодому
З туги утопиться!
Болить моя головонька,
Оченьками мружу;
Сам не знаю, не відаю,
За чим же я тужу!
Вбогі люди! Вбогі люди!
Скрізь вас, всюди бачу,
Як згадаю вашу муку,
Сам не раз заплачу.
Весно моя, весняночко,
Усім несеш дари,
Тільки мені безщасному
Жодної відради!
Скрізь дивляться тії очі,
Що меркнуть від муки,
Скрізь, усюди потомлені
Простягують руки,-
Із-за квіту пахучого,
Як сонце злоститься,
З-за дерева веселого,
Як місяць ясниться —
Вдень, і вночі, і ввечері,
І всяку годину!
Я ж не маю порадоньки!
Я од журби згину.
Проспівав він та й замовк, і тоді ледве схаменулася стара мати і каже:
— Кармелю! Де, в кого ти навчився такої пісні?
Кармель іздригнувсь, почувши голос,— пізнав неньку й одказує їй:
— Сама ся пісня в мене склалась.
І вже які він пісні складував і як їх співав, господи, милий боже! Чарівничі се були чисто пісні! Іншому трапилося підслухати, як він співав, й дещо перейняти — тільки що не на веселі радощі сі пісні складені, і хто їх перейняв, хто почув, кожен голову схилить і задумається.
«Кармелюк», розділ II
Одного разу поїхав Кармель у чуже село, верст, може, за двадцять неміряних, у млин. Рано-пораненько він виїхав і довго їхав усе полем. Ранок був ясний-найясний і теплий-найтеплий; поле зеленілось, як оксамит зелений, росиночки блискали, сонечко зіходило, жайворонки співали під оболоками; по ночнім дощичку порох ледве знімавсь над шляхом, свіжість така округи, і широта, і благодать, що не надихаєшся. Він усе їхав та співав. То тихенько співав, про себе, то знов голосно, на усе поле пісня розносилась його. Та й цим ранком, ясненьким, ликуючим ранком усе-таки об тім самім співалося у його сумуючій, питаючій пісні,— усе прохалося ради, спокою, вияви, усе, мабуть, ті ж самі постаті вбогі й скривджені уявлялися, як очима перебігав він квітучі поля округи.
Вже великий гай йому на дорозі, і шлях пішов тим гаєм. Величезні, посплічні, міцні дуби стоять, не шумлять і не шелестять, а поміж ними проквітають калинові кущі, проквітає рожа гаєва, а при самій землі росте трава густо і усяке зілля.
Кармель їде гаєм і співає, коли бачить — недалечке від шляху молода дівчина зрива якесь зілля й плаче гіркими слізьми. І у такій вона тузі була, й у такому смутку, що ледве чи оглянулася, почувши його пісню. А Кармель в один мет, як її забачив, скочив з воза і опинився коло дівчини.
— Добридень,— каже їй.
— Добридень! — одказала дівчина, глянула на його смутними очима, і вщухли сльози її: зроду-віку ще вона не бачила, не снила такого красеня, який стояв перед нею. І не чує вона, що він її питає: “Чого ти, дівчино, плачеш?” А він дожида її слова одвітного і, глядячи на дівчину, очима б випитав, якби приміг, і бачить він, що се вбога і гірка дівчина: її білі плечі сквозять крізь плохеньку сорочку, спідниця на ній вицвіла і уся в латках; на молодім личку нема рум’янцю; устоньки рожеві не мають звичаю всміхатись, хороші очі впалі й смутні, і сльози по щічках, як зупинились, побачивши його, так краплями і дрижать. У руках дівчина держала зілля зібране.
— Чого ти, дівчино, плачеш? — спитав знов Кармель, і тоді дівчина дочула його питання, та хоч дочула вона, нічого не відказала, перестала дивитись на його, а утопила очі у гаєву гущу.
— Чия ти, дівчино? Де живеш? — пита Кармель.
— Я наймичка з Ланів, служу там у хазяїв, у Книшів,— одказала йому дівчина.
— Лихі, мабуть, люди ці Книші? — каже Кармель.
Дівчина на цеє не одказала, почала зривати та збирати зілля.
Кармель теж, поруч з нею йдучи, зілля зриває та дівчині подає, а дівчина бере, — і усе Кармель питає її про життя та про биття. Та як став він говорити, яково важко у чужих людей жити, та яково сумно, почала тоді дівчина знов сильно й гірко плакати. Так сльози і ллються, так і котяться по личеньку біленькому. А Кармелю такеньки жаль дівчину, що хоч вмирати лягти!
— Не плач! Не плач! — говорить він до неї.
— Як же не плакати мені? — одказала дівчина.— Самі сльози ллються!
І довго лилися сльози перед Кармелем, наче солодко було їй пере, і ним своє горе виплакати.
Потім дівчина каже:
— Час мені додому: хазяйка з зіллям дожида!
Дві слізки остатні скотилися, рожеві устонька всміхнулися любо та смутно, хороші очі глянули ясно та щиро.
— Прощавайте! — промовила дівчина.
А Кармелю з нею прощаватися усе одно, що ніж гострий у серце; і просить він дівчину:
— Сідай, дівчино, на мій віз, я підвезу тебе до Ланів, мені по до розі!
Зирк! а віз його далеченько — воли звернули вбік і пасуться. Кинувсь Кармель, вивів волів на шлях, посадив дівчину на віз, сам сів коло неї, й поїхали.
Їдуть, мовчать та думають, їдуть зеленим гаєм. Вони разом наче опинились у якімсь божім раї, в якімсь непевнім щастячку: на лиці живцем рум’янець зарум’янів, уста злегка розтулилися, немов серце міцніш б’ється. І здалося їм, що доїхали вони до села хутенько так, як би птах легкокрилий перепурхнув. Ось кінець гаю, видно убік село Лани, велике, багате село, панський будинок з білого каменю стоїть, немов палац, над усім селом, на узгір’ячку, округи його квітники рябі, алеї темні. Пишний се був будинок і вкинувся Кармелеві в вічі своєю пишнотою. Якась наче хмара темна повила його обличчя гарне. Ясні очі дівочі дивилися на Кармеля і у той самий черк і собі посмутилися, й тихий голос поспитав його:
— Чи ви знаєте сей будинок?
— Уперше бачу! — одказав Кармель.— Та багато-багато я бачив вже таких скрізь.
Уїжджають вони у саме село Лани, проїхали три вулиці, й дівчина устала з воза, подякувала, попрощалася, пішла й зникла у заулочку, а Кармель далі поїхав.
Їхав Кармель далі та все тільки оглядавсь на село Лани, жаліючи, що вже попрощавсь з дівчиною, та запевняючи себе, що знов з нею побачиться хутко; і до млина він приїхав — дівчина в його з думки не йшла, і почав він розпитувати мельника (мірошника), що то за такі люди Книші, і як вони живуть, і який в їх звичай. А мельник той був чоловік дуже понурий, дуже довгоусий і дуже високий і балакати не любив, а ще гірш не любив розказувати, й від його Кармель не довідавсь би зроду нічого, коли б не було мельникової дочки. Мельникова дочка любила балакати, а ще лучче любила вона розказувати, а ще лучче, мабуть, любила вона розпитувати — вона ж то і почала була питаннями, та від Кармеля не примогла жодного пуття доброго допитатися. Як народженець нічого не відає й тільки повертає очі до світу і ручиці простягає до світу, так само Кармель не турав ні про що, тільки усе питав про своє. Вбачаючи теє, мельникова дочка покинула сама питати та почала оповідати. Маненька вона була й прудкенька, немов пташка, та жодна пташка, мабуть, не нащебече у годину такого, як вона нащебетала Кармелеві. Хутко довідавсь під неї Кармель, що Книш з Книшихою багатії люди, що в їх сім пар волів, держать вони дві корови, і пшениця у їх цього року гарно зійшла, і той рік теж усе поле в їх уродило; що дочка в їх заміж пішла, теж за багатого, і носить золоті очіпки; що в старих Книшів наймичка служить, Маруся, сирота, нема ані родини, ані дружини і що мала плата Марусі й важка праця.
Може, довгенько б ще мельникова дочка щебетала, коли б Кармель хоть врем’ям словечко було [промовив], він сидів, як німий, перед нею, і мельникова дочка знудилася б з тим безмовним гостем, мабуть, на кінці, бо покинула балакати, узяла шитво своє й сіла оддалік й заспівала. Пісня дзвінко співалася, шитво хутенько шилося, й понурий мельник, стоячи у дверях у млині, дивлячись та слухаючи, подумав: “Нема в світі нічого такого недбайливого, веселого, як ті дурні молоденькі дівчата. Теж ще не виявив світ нічого такого хитливого: бач, очима раз у раз зиркає у воду — не може на себе надивитися, хвастлива!”
Мельникова дочка, справді, частенько зазирала у воду, де відкидалося її личенько смугляве та рум’янеє з блискучими оченятами, та, може, що вона й не одним своїм личеньком любувала, бо, окрім його, вода оддавала весь зелений покіт узгір’я, на котрім вона сиділа, старі дуби, котрим мельник ціни не складав, козака, що задумавсь, замисливсь і, здається, забув увесь світ і все у світі. Так, може, не одним своїм личеньком любувала мельникова дочка, та мельник був, як вже казано, чоловік понурий — не можна його було нічим урезонити. і з того часу, як він, поховавши жінку, одшукав у неї сім дзеркальців, яких вже смирних і пісних жінок і дівчат він не стрічав на віку. так не помоглося: зосталось таке в його переконання, що кожнісінька вдивляється у сім аж дзеркальців, — і зосталося те переконання немов гвоздем вбите. А мельникова дочка… Та мельникова дочка — бувай здорова! Не будемо вже тут знати, як ти заспіваєш далі і що зробиш далі: мельник кличе Кармеля, от складають муку на віз, іде розплата, і Кармель їде додому.
Їде Кармель додому та все дума про дівчину, про наймичку. Мина село Лани вже так потихеньку, начеб недужого віз, а очі-то як розбігаються на всі боки! Та ніхто не показавсь на улиці — і аж до самого дому, до господи, зітхав Кармель. Дівчина з ума не йде. Перебув день Кармель з своїми думками — важко й солодко; перебув другий день — ще важче, ще солодше: перебув третій день — зовсім вже несила. Голова горить, і серденько кипить, і тіло болить. Ще ледве перемігся він до півдня, а там запріг та й поїхав у село Лани.
Він не знав, не бачив, як переїхав чистим полем, як проминув темним гаєм, тільки все поганяв та й поганяв, бо поле, здавалось йому, розбігалося усе ширше та далій. гай усе розроставсь довшій та непроглядній.
Приїхав-таки у Лани. Приїхав. Тихий вечір, сонце низенько, на селі пусто — ще люди з роботи не повернулися, тільки стрічалися на улиці діти, що бавились та грались, та наймички дві пішли по воду.
“Вийде і вона”,— подумав собі Картель і повернув коня до ріки, і ставна березі дожидати. І вона уявилася з відрами, і вона прийшла — Кармель й охнути б тоді не зміг, такечки дух йому зайняло. А дівчина, побачивши його, узялась рожевим рум’янцем, мов огнем і полум’ям. Нікого не було над рікою, тільки вони самі двойко.
— Ти підеш за мене, дівчино кохана? — питає Кармель.
А вона йому одказала:
— Я твоя.
Посідали вони поруч над рікою, на зеленім низенькім березі, й просиділи вони так укупі аж до зірок ясненьких. Й не чула того вечора Маруся-наймичка, як хазяйка сварилася на неї за гаяння, як дорікала й докоряла, і не доходило їй аніщо гіркеє до серденька, що трепехалося з розкоші любої та нової. Як полягали усі спати, сиділа Маруся край віконця й дивилася на зорі блискучі, на небо прозоре. І їхав Кармель додому помалу й теж дививсь на зорі блискучі, на небо прозоре. Такеньки дивляться у небо ті люди, що вони дуже кохають на землі.
Говорить Кармель до своєї неньки:
— Хочу я, нене, одружитися, хочу взяти за себе наймичку Марусю!
Мати почала його вговоряти й прохати:
— Не женися ти, мій соколе, на тій Марусі! Не бери, мій сину, наймичку! Візьми ти краще багату жінку!
— Нене! Нене! — промовив Кармель, а сам так ввесь і затрусивсь, і затрепехавсь.— Чи ж ти мені не рідная мати?
Старенька злякалась його обличчя й виду:
— Оженися, любенький, оженися з нею! Коли вже вона тобі така мила, той мені теж буде дорогою невісткою!
І оженивсь Кармель з наймичкою Марусею.
«Кармелюк», розділ III
Перший рік, одружившись, Кармель був зовсім поправився: суму того не було й віди, жінка в його пишнілась, як пишна рожа, й жили вони з нею, як риба з водою. Народилася дочка в їх, усе в господі велося добре, й стара Кармелиха казала, дякуючи господові, що кращої вже долі ні діткам, ані собі не жадає вона.
Коли оце ж знов засумував Кармель. Засумував та й засумував. Знов почав з хати втікати, блукати на самоті, знов почав блідніти й зітхати.
З чого те лихо повернулося? Звідки нагналося? Чи ж не був він щасливий, і коханий, і на все довольний!
До чого ж ще гнати? Чого жадати?
Отож, власне, одного разу сиділи вони усі вкупі ввечері, по роботі, тоді, знаєте, як вже усе стихне, сонечко вже запало за зелений гай і от нахватиться перва зірочка; тоді, як чоловік, потомлений денною потомою, одпочиває й обіймають його думки та гадки, і чує він істніш свою кривдучи правду, вживає лучче своє щастя або безталання-тоді сиділи оце вони усі вкупі і дивилися такеньки, начеб справді не прибирали вже собі чого пожадати, навіть дитинка маленька нічого, здається, не жадала собі у забавку, бо, сидячи тихесенько між ними, тільки всміхалося рожевими устоньками та блискотіло ясними віченьками: чого справді було ще жадати собі? Коли ж разом якась думка замутила й засмутила Кармеля, наче злякала, наче світ йому зав’язала. Весь він змінивсь, наче переродивсь, і вийшов з хати, каже:
— Душно мені щось, піду трохи.
Мати стара потурбувалася, чи не хворість яка викидається. Він її заспокоїв:
— Ні, ненько, я здужаю.
Вірна дружина очима любими питалася його — він на одвіт пригорнув її міцненько.
Пізно він повернувся до хати своєї — вже й місяць і зорі сяяли в небі, усе село поснуло; спала дочка його маленька, спала стара мати, не заснула тільки молодая його дружина; вона стояла на хатньому порозі й дожидала й виглядала його, стріла й пригорнулася, начеб запиталася: чи не треба її життя або смерті, її напасті чи розкоші?
— Марусе кохана! — каже він, пригортаючи її.— Марусе кохана! Я не зношу людського лиха й вбожества! Я мушу тому запобігти! Я хочу поправити се биття!
Та й став думати, думати та гадати, гадати та тужити.
Стара мати кидається тудою й сюдою, шукає ліків, з усіма радиться та плаче, біжить оце до лікарки, то знов поспішається до знахарки: син в’яне! син нудиться! Зовсім старенька з сили вибилася, з журби та з тривоги зовсім тям свій розгубила.
Молода дружина Кармелева не кличе знахарок ані лікарок, не радиться нікого, не скаржиться нікому, що в неї там на серці й на душі — потаюває вона про себе, мовчить, нікому не каже. Тільки рум’янці зникли в неї з личенька, пісні її змовкли, і очі осмутніли.
Подумати б людям, що в Кармеля з жінкою щось не гаразд, так ні ж бо: глянути на їх, то й сліпі ж зобачать, яке вірне, незмінне тут кохання, яка порада і приязнь добра. Господарство в їх теж у гаразді… І балакали люди добрі про Кармеля, що зовсім він щасливий чоловік — чого б то ще йому треба? Усім його бог втішив, усім одарив — чого б то ще справді треба! Зовсім він щасливий! З свого щастячка попсувавсь, вередує, да от себе дурить і людей дивить! Інші-то і в вічі Кармелеві дорікали тими словами. Кармель нічого не одказував — ходив він часом дні цілісінькі, не промовляючи ні до кого словечка, скорбіючи та сумуючи, а часом несподівано чувсь його голос, пісня, немов клич який…
Кажуть люди, що-м щасливий,— я з того сміюся,
Бо не знають, як я часом сльозами заллюся.
Куди піду і попнуся, скрізь багач панує,
У розкошах превеликих днює і ночує.
Убогому, безщасному тяжкая робота,
А ще гіршая неправда, вічная скорбота!
Молодосте-одрадосте, єдиная сило!
Порадь мене, як зрівняти нерівнеє діло.
Літа ж мої, літа мої, літа молоденькі,
Он, коли ж ви так даремні, будьте коротенькі.
І найшлися поміж людьми люди, що іздригалися на сей клич і зупинялися, чигаючи наче доброго спасенного суду, несподіваного, жаданого визволення. Може, не один наймит гіркий, котрий, поганяючи чужу худобу та співаючи свою давню гірку пісню, “що немає гірше так нікому, як бурлаці молодому”, почувши Кармелеву пісню, вмовкнув і повернувсь до хазяйської хати задуманий, і того вечора не чув лайки, не потурав ганьбі, не вважав на хліб, йому відкраяний на вечерю: а на другий день робивсь немов хворий, немов до своєї роботи й служби незгожий, не приймав хазяйської страви, а очі мав блискучій ясні, й наче молодів, й зацвітав цвітом.
Може, не один багач, почувши ту Кармелеву пісню, покидав співати теж свою недбалу та потішну, і обертав свій погляд задивований у всі боки, й ішов оглядати свої вжитки усі, і був прискорбен, як той колишній цнотливий багач, що усі його знають; може, теж вишукавсь не один і такий багач, що важкі скарби віджалував з легкою душею.
Коли хутко разом зник Кармель з дому, з села. Нема його день, нема другий, третій, нема його цілий тиждень. Зник, як вода умила, нікому не кажучи нічого.
Стара мати сливе що стратила розум з горенька та з жаху, з ляку,— ходить, шука його, наче голку, по всіх кутках і закуточках: дружина сидить у хаті. немов з хреста знята; малесенька дочка кличе: “Тату!”, питає: “Де тато?”
— Марусе! що маємо робити? Як маємо бути? Де його шукати маємо? — пита стара Кармелиха молодої невістки.
А невістка одказує:
— Будемо його дожидати, мамо.
— Дожидати? Може, його вже, Марусе, й на світі нема!
Маруся тоді говорить старій:
— У ту ніч, як він пішов, я чула й питала його: “Що нам робити, серце?”, а він казав мені: “Не шукай мене, не питай про мене — дожидай мене, я сам прийду!”
— Ну, добре ж, добре — будемо його дожидати! — промовляє стара Кармелиха.— Будемо його дожидати!
І такеньки вона зраділа, наче Кармель вже на шляху додому: і в віконце виглянула, і на хатній поріг вийшла, на всі боки подивилася. Проте ж проходять-минають дні за днями, усе вони дожидають Кармеля, і все Кармеля не діждуться, усе нема Кармеля.
Оце одного разу — було свято тоді й погода — сиділа стара Кармелиха коло своєї хати на призьбі, дивилася у поле на шлях, а невістка сиділа поруч з дочкою на руках, і дочка щебетала: “Мамо, ти ж теперки німа й глуха” і тягнула маму за намисто, і прикладала дрібненькі пучечки мамі до уст і до вушок, і все дратувала: “Мамо, ти теперки стала німа й глуха! Німа й глуха!”
Молода Кармелиха часом всміхалася дочці, часом міцніш пригортала дитинку до себе. Підійшов до їх сусіда, привітавсь та й каже:
— А чи чули ви, що коло Чорного гаю розбої? Ані перейти теперки тудою, чутно, ані переїхати.
Стара Кармелиха було стрепенулася, як сусід промовив: “А чи ви чули”,та як почула, що це річ про Чорний гай, то й перестала вважати. Чорний гай далеко, у іншому повіті, і Кармелю туди нема по що братись: хоч би не сказала і того стара, чого йому й у своєму повіті зникнути і по чому вона порішала, що він близько десь, а не далеко,— перестала вона слухати сусідову мову і знов задивилася на шлях.
Смутнії ж хороші очі молодої Кармелихи не однімалися, не відривалися від сусіди, і пильно-пильненько вона його мову прислухала.
А сусіда розказує:
— От,— розказує,— крамарів розбили, панів розбили. Тільки що є тут диво…
— Яке диво? — спитала молода Кармелиха.
— А таке диво,— говорить сусіда і сідає на призьбі коло неї,— таке диво, що нікого там не ріжуть, ані забивають, тільки обберуть та й пустять на волю, коли ти багач: а забачать — ти вбогий, бідний чоловік, так іди собі цілий, як був,— і пучкою до тебе не доторкнуться. От,— кажуть, — їхав один бідолаха, стрівсь із ними, молодцями, та й засміявсь: “Не боюсь я вас,— каже,— пани мої молодці! Голому розбій не страшний, і життя не дуже його дороге — оцінне. Коли забить, то бийте, а ні, то пускайте — мені нема часу стоять, треба їхать — хазяїн дожидає, буде лаяти!” Тоді,— кажуть,— виявивсь старший, їх отаман, і кинув йому капшук грошей, і промовив: “їдь собі, друже”, і сам, й усі його молодці зникли у путі. А той бідолаха зовсім сторопів від такого доброго дива, і додому приїхав сам не при собі, і привіз капшук грошей — саме щонайчистіше срібло!
Нічого не промовила на се молода Кармелиха, тільки збіліла, наче біла хустка, і поцілувала свою дочку маленьку, що вона втихла в її на руках й теж слухала, наставивши ушечка.
