«Казка мойого життя» ДИЛІЖАНСОМ
Забудьте, який тепер маємо рік, який місяць, навіть який день у тижні, збирайтеся, поїдемо диліжансом. Куди?..
Далеко, у минуле… У такі сторони, де люди залізниці не бачили на очі, ходили в чоботях без обцасів, лиш на підковах, що їх коваль кував, а жінки носили димки, вибивані на полотні власного виробу і з власних конопель. У неділі й свята вбирали льняні сорочки, так дрібосенько вишивані, що хрестиків і не доглянеш. Голову накривали чіпцем і рантухом. Рантух кругом голови і попід бороду рантух. З-під нього сильніше виблискували очі і рум’янці палали гарячіше. Жінка йшла, мов колишня наша княгиня, казав би ти — старий портрет ожив. Це в неділю, а в будній день працювали чорно, щоб виховати дітей та лишити їм незапущену хату й незанедбане господарство. Дістали його від своїх дідів і хотіли передати внукам… Такі були.
Та ще побачимо там дерев’яні церковці між липами старезними, часто-густо похилені, з перекривленими хрестами, але зате в неділі і свята розмолені і розспівані, мов живі.
Сідайте! Поїдемо!
Що? Не хочете? Кажете, що нема вам коли? Я так собі і думав. Молодих до життя тягне, але старші, може, дадуть намовитися — дуже прошу!
Отож і диліжанс. Стоїть перед поштою, такий великий, як мала хата. Чорно-жовтий, свіжо мальований, аж за очі бере. Три коні при нім, здоровенні, кожний іншої масті, але кості на жоднім не дощупаєшся. Овес їдять. І не запрацьовуються, бо хоч віз великий, так сила в них ще більша.
На козлі, високо, мов на вишці, візник. Плащ на нім з жовтими ґудзиками, капелюх, як у жандарма, лиш без пер, через плече трубка. Невелика, закручена, блискуча.
До воза підлазять жиденята. Візник батогом погрожує: “Ти чого! Ще котре кінь вкусить або копне, і тоді відповідай. А підеш ти!”
Жиденята розбігаються, як наполохані горобці, але за хвилину знову їх повно. Дратують поштальйона, бо він дуже важний.
З пошти виносять шкіряні торби з листами. “Прошу сідати, — каже старший листонош і дивиться на годинник, пукастий, як цибуля. — За п’ять хвилин від’їзд”.
Сідає нас якраз четверо. Я останній, бо наймолодший: ученик п’ятого класу гімназійного. Свідоцтво з четвертого маю в кишені. Гарне. їду до дядька на вакації, бо дуже просив, щоби приїхати. Але диліжанс не завезе мене на місце. Ще майже дві милі прийдеться їхати дядьковими кіньми. На ті дві милі тішуся більше, ніж на п’ять чи навіть на десять диліжансом. Дядько тримає дуже гарні коні, сяду собі біля візника і буду поганяти. Там я сам собі пан. А в диліжансі сиджу, мов під мітлою миш. Паня і двох панів, що всіли переді мною, познайомилися й подали собі руки, я тільки зняв капелюх і шурнув по-студентськи ногами. Або я знаю, чи так треба було робити? Ще ніколи диліжансом не їхав, як мені знати? І з руками не відомо, що робити. Чи можна їх всунути в кишені, чи най собі на колінах лежать. Бог святий знає. Наш катехит не одної життєвої практики учив нас, але про їзду диліжансом ще не балакав. А жаль дуже, бо ніхто так світа й життя не знає, як він…
Віз не торохтить, лиш гуде глухо басом. Коні біжать рівним трупцем. Дванадцять копит вдаряє в суху муровану дорогу, аж луск іде. Втікають телеграфічні стовпи, а кілометрові кам’яні стовпики зі смутком дивляться за нами. Побігли би також, але вкопані глибоко, мусять на місці торчати.
Числив я їх, аж лік забув, і перестав числити…
Не можу їхати назадгузь. Така їзда йде мені на нерви. Та нема ради. Треба привикати. От один із цих двох панів, старший вже чоловік, також плечами до коней сидить. Сидить коло мене, а що товстий собі нівроку, так і припер мене до стінки, що ледве дишу. Не скажу ж йому, щоби відсунувся, бо я так само заплатив, як і він…
Дивлюся у вікно. Літнє погідне, тепле підвечір’я. По полях люди і худоба. Над ровом пастушки розпалили ватру. Дим, як червона стрічка, почеплена на ній, — гарно так! Хотілося б вискочити з воза, підійти до пастушків, посміятися і поскакати з ними… Також думки! Таж я по вакаціях до вищої гімназії іду. А там: Гомер, “Марія” Мальчевського, “Герман та Доротея”82 і наше… або я знаю, яке буде це наше? Може, Квітчина “Маруся”, а може, повісті Миколи Устияновича. Та що не було б, на цілий клас матимем одну або дві книжки, бо більше в Цілому місті не добудеш. Шкільних видань наших письменників нема. Здебільшого обходимося при тім, що є в підручнику, а там мало що є. Я вже куди більше знаю, бо з батьком не раз про наших письменників і про їх твори балакаю. Миколу Устияновича батько знав, як у горах, у Ялинковатім, адміністратором був. Колись-то балакав батько зі мною про “Страсний четвер”, і тепер я в цім оповіданні не одно таке бачу, чого перше не помічав. Від нікого я так багато не навчуся, як від батька. 1 як дивно! Він усі предмети знає, і греку, і латину, математику, а про літературу то вже нема що й казати. Чи їх так добре вчили, чи вони вчилися так добре? Не можу того зрозуміти…
Поштарська трубка перериває мої думки: “Тра-та-та! Та-ра!..” Хтось не хотів вступитися з дороги. Якийсь панський повіз. Селянські вози втікають перед диліжансом, як перед яструбом кури, бо це “цісарський віз1′, а панські не спішаться. А як і поступиться який, то так, буцім велику ласку робить, тільки трохи візьме набік, мало колесом об колесо не зачепить…
Переїхав… Я знову вертаюся до своїх думок. “Марія” Мальчевського — яка сумна, хоч і гарна, поема. Україною пахне, степом і степовою поезією. Якось недавно дідо розказував про безталанну Гертруду Коморовську — про “Марію”. Від очевидця знав, як її до ставу топити везли і по дорозі подушками задушили. Показував шматочок термоламп з її сукні… Таке-то бувало, коли великопанський син зі шляхтянкою женився… По Мальчевськім Байрон на гадку прийшов. Яка буйна уява і яка дивна людина цей великий поет…
Думаю, а в диліжансі сутеніє. Ніби хтось голубою занавіскою вікно заслонив, ніби ніч свою долоню на шибку поклала. Нічого не бачу, лиш стовпи біжать, і придорожні дерева втікають. Моторошно стає. Пригадуються оповідання про розбійників, що на подорожніх нападають. Але потішаюся гадкою, що на “цісарський віз” вони не нападуть. Про таке щось я ще не чував. Нараз віз підскочив, як несамовитий, і перехилився набік. “Єзус Марія!” — скрикнула пані й хотіла вискакувати. Але панове не пустили. “А що там?” — гукнув один із них, відхиляючи двері.
“Нічого, — відповів поштальйон. — Хлопчиська камінь підкотили, бодай би їх!”
“А колесо ціле?”
“Зараз побачу. Та мабуть, що ціле, бо сам пан майор оглядають вози і обстукують колеса: слабого в дорогу не пустять. Відколи їжджу, ще мені жодне на дорозі не сіло”.
Висунув камінь з-під колеса, і віз вирівнявся. А тоді відчепив ліхтарку й дивився, чи нема якої шкоди.
“Все в порядку”, — рішив і видряпався на своє сідало.
“Прошу примкнути двері, їдемо!”
За той час місяць викотився на небо. Господи! Яка краса! Дивишся й надивитися не можеш, і хоч би тебе не знати як сон морив, не вснеш. Куди там! Якими срібними хвилями мерехтить став у долині, які сліпучо-білі пні беріз, як мигтять вікна в сільських хатах, а дах на церковній бані, не дах, а величезний, лискучий панцир. І тихо так, немовби всі турботи і вся біда на світі, зачарована красою, вснула. Тільки гурт сільських парубків на дорозі стоїть і співає. Але не так гарно, як дівчата. Куди-куди! Вигукують, бо вони парубки! Поштарська трубка перебиває їх суботнішній концерт. Розскочилися на два боки, кричать щось за нами, але поштальйон трубить, і ми не чуємо що.
— Мені вже недалеко їхати, — каже пані. — За лісом село мого брата.
— А пані не бояться лісу? — питається мій сусід. Він уже виспався й відсунувся від мене.
— Чи я боюся? Чого?
— А, бо в лісі всяко буває — є там і вовки, і недобрі люди.
— А від чого ж двох мужчин коло мене?
— Трьох, — поправляє мій сусід, натякаючи на мене. Ніяковію.
В’їжджаємо в ліс. Темно стає. Ліс шумить, а в тім шумі буцім якісь голоси чути, буцім хтось кричить: “Рятуйте!” Віз голосніше торохтить, луск копит помітно крілшає. Тут вже тобі не моторошно, а страшно стає. Приходить на гадку “Ерлькиніґ” Ґете83, та ще у Федько-вичевім перекладі: “Мина гори, мина бори, мина чорний ліс, батько сина неживого додому привіз”.
Краще б я не вмів того вірша напам’ять… А коли ж бо він такий гарний. Один із найкращих, які знаю.
“Пр-р-у!” — і наш віз знову зупинився. Поштальйон зачепив віжки за гальму й зіскочив на землю.
— А що там?
— Щось-таки з тим колесом погано, зараз побачу що., Довго не відзивається. Стукає бичівном по шприхах.
— Ну, і як там? — питають його оба панове.
— Погано! Мутра злетіла. Треба шукати.
— А довго це шукання потриває? — цікавиться пані.
— Або я знаю, де вона злетіла?
— То знаєте що? Ми собі підемо трохи наперед, а ви нас доженете.
— Та йдіть. Або я вам бороню?
Вилазять з воза. Я не знаю, що мені робити. Але пані каже, щоби з ними йти, бо буде відрадніше, як нараз:
— Стій! Руки вгору!
— Єзус Марія! — скрикнула пані й повалилася на мого сусіда.
Мене як би хто до землі прикував. Утікати не можу, на землю кластися не хочу. (Таж я по вакаціях до вищої гімназії їду).
Аж чую сміх:
— Ха-ха-ха! Ха-ха! Ото раз відважна! Та це ми, Франьо і Юзьо, вийшли тобі назустріч. Не гнівайтеся, панове, що перестрашили вас.
А Франьо і Юзьо — це якраз студенти Львівського університету, що приїхали до брата на вакації і зробили таку милу несподіванку своїй сестричці.
Положення вийшло не лише прикре, але й грізне, бо молоді панове мусять боронити свою студентську честь…
Мусять!
Але від чого ж хитрощі жіночі.
Наша товаришка по дорозі розсміялася таким гарним, щирим і безжурним сміхом, що ним в одну мить обезоружила і братів своїх, і двох чужих панів.
Решту зробили її щебетливі слова.
Стало на тім, що всі п’ятеро поступили до двора на вечерю, а я сам-один поїхав диліжансом дальше.
Як я приїхав до міста, де на мене чекали дядькові коні, як я повозив ними і як бравурно заїхав перед ґанок під тінистою старезною липою, як мені назустріч вибігли всі пси з подвір’я й скакали аж до лиця, щоб привітатися зі мною, того вже й розказувати не стану, бо хто з вас, пані й панове, не переживав у своїх молодих літах таких веселих приїздів до рідної або якоїсь близької серцю хати!
«Казка мойого життя» МОЇ ВЧИТЕЛІ
Скільки то людей не стрічає кожний із нас на своїй дорозі життя! З одними довше знаємося, з другими коротше. З одними зживаємося ближче, з другими ні. Минають літа, і час затирає не одне обличчя — воно линяє. Як фотографія на сонні. Тільки учителів своїх з гімназії не забуваємо ніколи. Вони живуть в нашій уяві такими, як були колись, зі своїми добрими й злими прикметами, хоч, щоправда, ті лихі прикмети глибше врізуються в нашу пам’ять, бо чоловік легше й скоріше запримічує злі сторони свого ближнього, ніж добрі… От так воно й зі мною.
Усіх своїх гімназійних учителів бачу так живо, немов то би мене від них ділило не півсотні літ з гаком, а декілька місяців або й днів тільки. Ніяк не можу погодитися з гадкою, що їх давно вже між живими не стало і що коли б я нині приїхав до Бережан і зайшов до гімназії, не в ратуші, а в новім, величавім будинку, то не застав би там ані одного з них. Новий будинок і нові люди, старе відійшло в минуле. Тільки згадки живуть…
Згадую бережанських професорів — і тих, що вчили мене, і тих, що я їх тільки у місті стрічав або в гімназії.
Між ними було чимало з нашими й німецькими прізвищами. Ліхтенштейна й Брандта я вже не застав. Але Ліхтенштейн мусив бути добрий для своїх учеників, бо пам’ятаю, що коли я ще до народної школи ходив, то се-маки й осьмаки на задушні дні вбирали його гріб білими хризантемами та світили свічки. Про Брандта казали, що палив, як вогонь.
За моїх часів були: Нойбург, Гохгекер, Флях, Штайнер і Шпіцер. Два перші — римо-католицькі катехити, Штайнер учив польської мови, Флях — німецької, а Шпіцер — історії та географії.
На ні одного з них нарікати не можу, а Шпіцера згадую вдячним серцем, бо я від нього дуже багато навчився. Географію треба було знати, як якусь поему про землю і про її становище у вселенній. Шпіцер не признавав шкільного підручника, викладав, товариші записували виклади і літографували, а потім виучували “на бляшку”, як У Бережанах казалося. Глоб, теллюрій, сліпі мали — відповідай! Часом одно пропущене слово — й “недостаточно”. Я мав дуже добру пам’ять і географії виучувався скоро, але деякі з моїх товаришів були дуже бідні. По ночах “кували” Шпіцерові скрипта.
Шпіцер хоч не був полоністом, чомусь-то у вищій гімназії учив нас польського. Історію літератури диктував, Ці скорі диктати також записували й літографували. їх вчили напам’ять. Я раз не вивчив і говорив своїми словами. Професор зразу помітно здивувався, був обурений на мене, але я відповідав добре і дістав навіть дуже добру ноту. З тої пори викладів напам’ять уже не кував. При шкільній лектурі польських поетів найтрудніші місця попадалися мені. 1 якось мав я щастя, що вдоволяв вибагливого професора. Пам’ятаю, що в сьомому класі казав мені професор Шпіцер читати велику імпровізацію в “Дзядах” Міцкевича84. Якраз на це увійшов інспектор, Іван Ле-вицький.
— Прошу дальше читати, — звернувся до мене.
Я читав і пояснював, а професор Шпіцер дивився крізь вікно, немовбито його й не було. Інспектор ставив різні питання, я відповідав.
—— ^и це вже було перероблюване в класі? — спитався.
— Ні. Це читаємо перший раз.
— А звідки ви знаєте так добре?
— З тексту, пане раднику.
Я читав до кінця години, інспектор нікого більше не питав, старші товариші дякували мені, а професор Шпіцер дістав похвалу на конференції.
Шпіцер, як я вже згадував, був гострий і невблаганний, але злої ноти задурно не дав. Доброї також ні. З ніким не жив. У його хаті, скільки собі пригадую, бував тільки один судовий радник.
Не подібний до нього був германіст Флях.
Колись, мабуть, красунь, за моїх часів бочка на двох тоненьких ногах, з головою в габігу, з невеличкими боко-бородами і з золотим цвікером. Як входив у клас, то насамперед видно було великий живіт, а тоді що лиш цвікер і — решту. Два ученики підбігали до нього. Скидали пальто, вішали на кілку, третій брав капелюх і палицю, четвертий відчиняв катедру, розкладав денник, мочав перо в чорнило і чекав, аж професор з глибоким викликом “уф!” сяде на кріслі. Крісло деколи не лише тріщало, але й ломилося. Дам приносив друге. Флях кляв по-німецьки. Він взагалі балакав з нами лиш по-німецьки, і ми хоч-не-хоч мусили навчитися тієї мови. Вибрані твори німецької літератури, від “Мінни фон Барнгельм”85 до “Валленштейна”86, пояснював нам також по-німецьки. Мені німецька мова не робила таких труднощів, як латинська або грецька, і я вже в четвертому класі прочитав цілого Шекспіра в німецьких перекладах.
Професор Флях восени та зимою добре вчив, але літом видно було, як йому важко приходилося сидіти в класі. В кожній кишені мав хусточку, щоб обтирати піт. Та, не дивлячись на те, все був одягнений вибагливо. Літом біла камізелька, лакери, рижевий капелюх, сподні з пепіти. “Wiener Mode”*.
Любив дивитися на гарних панночок. Хлопці це знали, як звичайно знають ученики “дефект” своїх професорів. Найкращу бережанську панночку, струнку й тоненьку блондину, прозивали вони “конопелькою”. Бувало, один з товаришів, що сидів біля вікна, дивився, чи не появиться вона в Ринку. А як надійшла, вставав і натягав шию в тім напрямі.
— Що ти там бачиш? — гукав професор.
— Конопелька під церквою стоїть.
— Я тобі дам конопельку, ти, шибенику якийсь. Маєш двійку! Сідай!
А все ж таки ніби розсерджений професор підходив до вікна, дивився в напрямі церкви і вже до кінця години був у добрім настрої.
Професор Флях мав багато знайомих між дідичами, посесорами й сільськими священиками. З деякими любив піти на сніданок до Гервого.
І це помітили студенти.
t знову подібна сценка, як з конопелькою.
— Що ти там бачиш за тим вікном?
— Старий Макогон приїхав.
— Сідай, мовчи, ти, “яткенгунд”** якийсь! — кричав Флях, але до кінця години вже не питав, лише казав дальше читати. А на паузі йшов до Гервого. Та, незважаючи на ці грішки, Флях належав до тих професорів, що їх ученики боялися й поважали.
* Лайливе слово, псяюхо (євр.). — Ред.
Інакше ставилися до Штейнера. Цей знав свій предмет, але не вмів викладати, і хоч вимагав багато, ученики пщповідали собі в класі, писали пояснення на книжці, той, що відповідав, чіпав карточку на спину товариша, що сИдів перед ним, словом — обдурювали й шахрували професора, як могли. Він сердився, ловив хлопців на цих шахрайствах, сипав злі ноти і з кожним днем ставав гіркіший і гірший. Не любив своїх учнів і боявся їх, бо вони де тільки могли докучали йому, стинали рожі в городці, складали сміховиїі куплети в його честь, рисували його карикатури тощо.
Виходило якесь цілком непотрібне трагічне непорозуміння. Непотрібне, бо цей професор, мабуть, колись з найкращими намірами вступав до служби. Також обидва латинські катехити не тішилися великими симпатіями своїх учнів.
І не тішився великою симпатією проф[есор] від латини й греки Тома Г. Він був оженений з донькою бере-жанського бурмістра Мерля, власника великого склепу, готелю, пекарні і т. д. Взяв за нею гарний посаг, жив по-панськи й одягався, як великий пан. їздив повозом тестя. На лекції приготовлявся дуже старанно, але й від учеників вимагав такого самого підготовлення. Треба було препа-рацію ділити на кілька частин. Пояснення тексту, граматика, так звані реалії і т. д. Зокрема, при Плавті та при Софоклові88 давало це дуже багато праці, більше, ніж було часу й сили. Тому два-три робили таку препарацію, а інші відписували. Не було іншої ради.
Та ще знали ученики, що професор був сином дуже бідних батьків, а дійшов до великого панства, і з того приводу пускали в рух усякі анекдоти. Мале місто, що скажеш на однім кінці, то на другім почують, дійде воно й До відома адресата і — готове непорозуміння. Але цей адресат мав мурований ґрунт під ногами і не брав собі тих притиків надто до серця. “Пада, ґада, же то ніц»(Говори, старий, люблю слухати (полъсък.)), — казав, бувало.
З професорів-українців, чи там русинів, як тоді казали, тямлю: Дуткевича, Насальського, Єловицького, Не-чую-Вербицького, Саната і Бачинського. Волчука й Віновського я вже не застав. Волчук помер, а Віновський пішов із Бережан, залишаючи по собі славу незвичайно спосібної людини, але надто близької до Бакха89. Він пізніше, мабуть, у Відні, скінчив медицину і був лікарем.
Про Юліана Насальського я вже згадував. Маленький, дряхленький чоловічок з великою охотою працювати для молоді і для справи. Збирав запопадливо, а часом аж настирливо, гроші на нашу бурсу і видавав першу бібліотеку для молоді. Не його вина, що письменники не все давали йому відповідний матеріал, та як воно не було б, молодь діставала від нього книжу для читання у рідній мові тоді, як читати майже не було що.
Нечуя-Вербицький був лиш короткий час у Бережанах. Учив рідної мови в нижчій гімназії, латини та греки. Ми не знали, звідки він, із Наддніпрянщини чи Лемківщини, досить, що вживав деяких слів, яких ми не вживали, а деякі наголошував інакше, ніж ми. Тому насміхалися з нього хлопчиська, не вчилися, галасували, докучали безталанній жертві хлоп’ячої глупоти, поки не пішов від нас. А був це чоловік добрий та інтелігентний.
В деяких класах учив рідної мови Єловицький.
1 він балакав не “по-нашому”, але це був не суплент, а “дійсний учитель”, і йому нелегко було “доїхати до кінця”.
Санат учив математики у вищій гімназії і провадив бурсу. Математику знав знаменито, бурсу провадив твердою рукою. Любив лови і спів.
Іноді прийшов з казино пізно вночі та будив диригента бурсацького хору, Гапія, словами: “Гапій, запій!” Не було ради. Гапій зривався на рівні ноги, хор також, і — співали. Але про бурсаків Санат дуже дбав і не дав їм кривди зробити. Носив довгу бороду і тому часом приходив до класу без краватки.
Найзамітнішим з професорів-українців був Петро Дут-кевич, природник, що в деяких класах учив іноді також математики.
Кінчив філософію у Відні і крім широкого знання мав також великий життєвий досвід.
Як чогось у Бережанах ніхто не знав, то йшли до Дут-кевича. Не знаю, чи бувало таке, щоби він на питання не відповів. Ходячий лексикон. Зоологію й ботаніку викладав так, що ми сиділи, мов заворожені. Звірята й рослини жили в його словах. При ботаніці не кінчилося на Лінею і на описі рослини, він подавав її замітні прикмети, і коли Це була крайова рослина, то казав, де її можна знайти. Наш край знав, як своє власне подвір’я, кожний горбок, кожну річку, кожний лісок. Мешкав у хаті директора Чачковського, мав величезний сад, город і городець на квіти. Плекав овочі, городовину й квіти такі, яких ніде не було. Боже борони, щоби йому ученик приніс фіалки, конвалії або рожі. Всі це знали, й ніхто не важився приносити. Але не знав того новик, що недавно прийшов до Бережан з Бучача. Поставив на кафедрі перед годиною Дуткевича розкішну китицю рож. Дуткевич глянув і став вибирати з китиці одну по одній. “Ця з городу Мерля, — казав, — ця від бурмістра, оця від каноніка, а ця… — хвилина мовчанки, — а ця від мене. На, маєш, візьми собі назад!”
Язик мав гострий і дотеп небуденний. Як кого прит шпилив, то вже пиши пропало.
Та ще одного зі своїх професорів забув я згадати, а саме мазура Глінського, історика. Він прийшов до нас із заходу, саме тоді, як ми в п’ятому класі брали реформи Гракхів.
На першій лекції виложив і спитався: хто це повторить?
Я встав і повторив дуже докладно. Глінський видивився на мене: “Бій же ся Бога, а ти що маєш у тій великій голові?!”
Я спаленів.
З тої пори повторював кожний виклад, діставав відзначаючі ноти і при матурі не здавав історії, що було величезною пільгою.
Майже рівночасно з Глінським прийшов Микола Ба-чинський. Учив латини, греки й української мови. Середнього росту, кріпкої будови тіла, носив коротко стрижену бороду і мав примівку: “Так єсть отже”. “Так єсть отже, пане добродію, ти на нині лекції не навчився”. Прийшов до Бережан старорусином, та незабаром став не тільки свідомим, але й діяльним українцем. І не тільки він, але й ціла його родина: жінка, сини й доньки. Добродійка Ба-чинська піклувалася бурсою для бідних селянських хлопців, себто другою нашою бурсою в Бережанах, де батьки привозили харчі із села і не потребували платити за своїх синів готівкою. Харч був невибагливий, селянський, мешкання також. Пані Бачинська брала живу участь в усіх наших товариствах і в усіх імпрезах. Доньки співали всі в “Бояні”, виступали в аматорськім театрі і т.д. Сини, Володимир92, пізніший відомий політичний діяч, Теодозій, суддя, Євзевій, теперішній парох Бережан, і Омелян, музика, гімназійний директор, уже молодими хлопцями заправлялися до народної праці. Володимир ходив по читальнях, виголошував відчити, організував “Січі”93, всюди було його повно. Незвичайно спосібний, знаходив на це час, а вроджена проворність давала йому змогу робити так, що влада не придиралася до нього. Селяни к^или його, навіть москвофіли, яких не бракувало в повіті. Його товаришем у тій роботі був Зенон Кузеля94 й ще декілька інших, таких, як вони. Та це вже дещо пізніші часи. За мого побуту в гімназії Микола Бачинський був відомий як добрий, але суворий професор. В дійсності що лиш від нього почалась у нашому класі систематична і солідна наука рідної мови, а саме від хрестоматії Омеляна Ого-новського, тоді одинокого, справді доброго шкільного підручника. Була там старослов’янська граматика, приспо-соблена до читання й розуміння пам’ятників нашої старої літератури. Мусили ми її вивчитися напам’ять, що нам не дуже-то подобалося. І всі пояснення до текстів, зокрема до “Слова о полку”, треба було знати, бо як ні, то діставав двійку, себто недостаточну ноту. Взагалі проф[есор] Бачинський звертав на граматику пильну увагу, хоч і знання історії літератури також вимагав. Домашні завдання треба було писати не від руки, а солідно, бо як ні, то професор не тільки дав недостаточну ноту, але ще й скартав учени-ка, а часом і зшитком жбурнув. “Гадаєш, що коли це рідна мова, так можна нею що-будь і як-будь писати? Я тебе переконаю, що ні, — так єсть отже, пане добродію! Перше подумай, а тоді що лиш пиши, розумієш?»
Отаких учителів мав я в бережанській гімназії. Одні мене вчили довше, другі коротше, від одних більше навчився, від других менше. Часом з їхньої вини, а часом з моєї. В п’ятому класі ріс я, немов на дріжджах, і ніяк не міг виспатися. Часом на годині засипляв, такий був утомлений і безсилий. Зокрема, на годині математики, якої не любив, бо мене куди більше тягнула до себе філологія. Фізики вчив нас дуже добрий фізик, Єзьорський. Він любив експериментувати. Приносив з фізичного, доволі багатого кабінету якийсь прилад і починав дослід. Але мало коли він удавався. Прилад часто-густо мав дефект, що його в Бережанах годі було направити, й експеримент не вдавався, а час пішов намарне. Так було не з одним. До історії заохотив мене вже в нижчій гімназії професор Карло Равер, пізніший автор шкільних підручників. Викладав він такою гарною мовою і так живо, що я, слухаючи, приміром, викладів про греків, переносився цілою душею ген далеко в Елладу95, яка протягом двох соток літ створила таку незрівняно високу культуру.
Одною з причин, що я вчився нерівно, раз діставав на свідоцтвах відзначаючі ноти, то знов тільки добрі були, були, смішно сказати, домашні завдання: українські, польські й німецькі. Писав я їх легко й діставав знамениті ноти. Помітили це товариші а навіть ученики з вищих класів і просили, щоби їм написати завдання. Я був хлопцем м’якої вдачі, не міг відмовити і писав тих завдань не раз п’ять, шість одного дня. Не навчився лекції, а завдання понаписував. Раз було так. Мешкали зо мною два семаки, чи навіть восьмаки (я був у п’ятому класі). Один поляк, а другий українець. Обидва паничі, сини багатих батьків. Гарно вбиралися й ходили на танці до школи Скварчинського на Сівку, над ставом. Раз, вечором, збираються вони на так званий “комітет”, аж один з них каже: “Ах! Ми забули, що завтра маємо віддати Штайне-рові завдання “Гадки й почування на вид зоряної ночі”. Як не віддамо — двійка, а писати нема коли, бо пізно вернемося додому. Знаєш ти що? — звертається до мене. — Напиши нам, але коротко, щоб ми на паузах у школі могли переписати”.
Я випрошувався, казав, що воно неможливо, щоб п’ятак писав для семака чи для абітурієнта завдання, — не помогло. Пиши й пиши!
1 я написав. Минув якийсь там тиждень, приходимо на обід зі школи, і оба мої клієнти гладять мене по голові і кажуть: “Справуйся так далі”. Штайнер дав “дуже добре” і казав, що дав би був відзначаючо, коли б не дві похибки орфографічні.
Відтоді мусив я їм писати всі завдання, хоч як не раз часу не мав.
Навіть при матурі прийшлося писати, якщо не цілі завдання, так хоч диспозиції перше для других, а тоді що лиш поспішно для себе. Але як же не було писати сусідові, що мав 28 літ і вже навіть у війську служив. Він не мав коли падати при матурі. І подумайте: цей сусід був пізніше начальником залізничної станції і під час великої війни96 заладував мене з родиною до возу “сорок мужа, шість коней”, коли пришилося перед ворогом утікати. “Ти мене рятував при матурі, — казав, — так я тобі віддячуся тепер”.
Коли я нині, з такої далекої перспективи, дивлюся на висліди педагогічної праці бережанської гімназії, то мушу признати, що були вони незвичайні.
Бо не забуваймо, що Бережани — це в повнім значенні слова провінціональне містечко. До залізниці (до Золочева або до Бурштина) було тоді щось шість чи сім миль, ні музею, ні публічної бібліотеки не було. Молодь обмежувалася до того, що їй давала школа. Брак залізниці в місті не давав біднішим спромоги поїхати до Львова, піти до великого театру, оглянути музеї, тамошні гарні церкви тощо. Не один із нас перший раз бачив залізницю що лиш по матурі, як їхав записуватися на університет. Тоді побачив також кінний трамвай і газові лампи, ще без сіток.
А все ж таки з Бережан протягом одного століття вийшло так багато визначних людей, як, може, із ні одної середньої школи в краю.
Що ж було причиною тих осягів?
Гадаю, що в першу чергу дух, який витав над бере-жанською гімназією, ота щаслива сполука свободи з почуттям обов’язку. Ученики могли не боятися, але й мусили вчитися.
Вони шанували своїх учителів, але й учителі їх не зневажали. Була традиційна границя, яку ні одні, ні другі не переступали. Добрий і мудрий директор оберігав її. Дбав, Щоб нікому не сталася кривда. Дивився, щоб учителі не вимагали ані забагато, ані замало від своїх учнів і щоб Учні не надуживали доброти своїх учителів. А якщо молодий, початкуючий учитель не міг собі порадити з хлопцями, то видно було, що не мав він педагогічного хисту. Директор був господарем і провідником школи. Інспектор візитував її раз на кілька літ і дивився на висліди праці Учительського збору, а не на те, чи вчителі точно притримуються згори накинених інструкцій. З годинником у руці ніхто не вчив. Ніхто не визначував, скільки хвилин має тривати стара лекція, а скільки нова, ніхто не казав учителеві, як він має стилізувати питання, ніхто його шкільної праці не путав усякими “вільно й не вільно”. Мудрий директор знав, що найкращі висліди здобуває учитель, який вчить так, як йому досвід диктує, який у науку свою душу вкладає і не боїться, що шкільна влада кожної хвилини знехтує його спосіб навчання. Директор не нівечив індивідуальності вчителя, а вчитель не нехтував індивідуальності ученика. А між учителями були дійсно індивідуальності не будь-які. Досить пригадати Соневицького, Дутке-вича, Шпіцера. Були це люди великого знання й немалого досвіду. Не ходили, як воли в ярмах, не дрижали перед владою, не гнулися перед інспектором, кожний із них був свідомий своїх прав і був готовий боронити їх кожної хвилини.
Мало котрий тримався підручника, як сліпий плота, мало котрий зазначував нову лекцію словами “звідси —-доти”, знали силу живого слова й розуміли, що добрий виклад і навіть повільний диктат робить більше враження, ніж друковані листки.
Те, що кожний учитель мав свій спосіб навчання, ніяк не шкодило науці. Навпаки, кожна лекція мала свій характер і викликала свій окремий настрій.
Не було нудно в класі. Одно тільки лихо, що деякі вчителі все ж таки вимагали забагато, як ось, приміром, класичний філолог Гарліцький. На його годину навіть спосібніші ученики мусили приготовлятися три або й чотири години. А ще як на той самий день припали години Шпіцера, то треба було недоспати ночі, щоб не піти не-приготованим до школи. Знав це директор і казав відповідно робити розклад годин, а при так званій про-моції та при класифікації промовляв за учеником. Так тоді й менше спосібні ученики хоч іноді й повторювали деякі класи, а все ж таки гімназію кінчали.
З поведениям учеників також всіляко бувало. Молодші, може, й забагато часу витрачували на пилку й на кічку, що за моїх часів була їх найбільш улюбленою забавою, може, літом забагато купшшся, а зимою совгалися на ставі. Старші, знов, зокрема ті, що вже мали двадцять кілька літ, любили собі навіть у карти кинути, у Швадрона в круглі заграти або в крамничці “На сходках” випити пляшку тонкого вина, але й на такі тяжкі гріхи бере-жанські педагоги дивилися не по-професорськи, лиш по-батьківськи. Господар класу закликав до свого кабінету, картав і грозив, катехит кричав, часом директор сказав своє тверде слово, іноді конференція ухвалила кілька годин карцеру, й на тім кінчалося. Прогнання з гімназії належали до дуже виїмкових випадків. Що лиш коло 1890, як вже директора Куровського не було, стали проганяти за політичні провини. Але й то не багатьох стрінула така жорстока кара.
У такій гімназії і під проводом таких учителів ходив я вісім літ до бережанської гімназії. Ні одного класу не повторював. Свідоцтва мав, як кажу, раз кращі, а раз менше блискучі, це вже моя вина, бо я забагато часу присвячував рисункам, читанню книжок та писанню чужих завдань, а деяких предметів, як ось математики та фізики, не любив і мало їх учився. А все ж таки з пустою головою з Бережан не вийшов, так само не вийшов я ані фізичним, ані моральним калікою. Як чого мені не дали Бережани, то сміливості й відваги пробиватися крізь життя. Але це вже не вина ані школи, ні вчителів, так складалися мої життєві умовини. Мною безнастанно піклувалися батьки, дідо й тітки. Я був найстарший син, внук і сестрінок.
