«Казка мойого життя» ЩЕ ЗНАЙОМІ
Образ Бережан під кінець вісімдесятих та з початком Дев’ятдесятих років минулого століття був би неповний, коли б я не згадав ще про деяких людей та про деякі події.
У першу чергу приходять мені на гадку Андрій Чай-ковський97 та Дам’ян Савчак.
Перший із Самбірщини, славної своєю ходачковою Іцляхтою, другий лемко, що до кінця життя не позбувся ані своєї лемківської вдачі, ані тамошньої говірки. Чай-ковський прийшов до Бережан як адвокатський кандидат, ^вчак як суддя.
Обидва були приятелями мого батька. Савчак майже однолітець, Чайковський від батька й Савчака на кілька літ молодший.
Оба мали помітно гарні жінки. Савчакова з генеральського роду Домбровських, Чайковська з Гладило-вичів, сестра професора Дам’яна Гладиловича98, одного з визначних наших культурних і політичних діячів. Наталя Чайковська, брюнетка з великими, зеленкуватими очима, з добрячою, сумовитою усмішкою, Савчакова, синьоока, жива, життєрадісна, обі вносили з собою в товариство, в яке увійшли, ті окремі настрої, що їх лиш гарні й достойні жінки внести можуть. Хоч молоді були і незвичайної краси, поводилися так, що навіть найгостріші дензори повітової моральності не могли їм ніякого закиду зробити. Були окрасою бережанського жіноцтва, а їхні доми вогнищами нашого культурного й патріотичного життя.
У Чайковських перебувала старша сестра пані Чай-ковської, Олеся. З нею оженився мій дядько, Лонгин Глібовицький, по втраті своєї першої дружини Іванни Голінатівної з Коцюбинець. Наші родини посвоячилися. Вони часто відвідували себе. Савчаки також. Я, тоді ученик IV гімназійного класу, дуже любив, як Чайковські приходили до нас або ми йшли до них, бо Чайковський був оповідачем з Божої ласки. Живої вдачі, дотепний, дуже добрий оборонець у справах карних, до того офіцер з боснійської війни99, як стане, бувало, розказувати, то наслухатися не можна. Живцем переносив чоловіка у ті події, що про них розказував. Людей малював, як живих, вдавав їх спосіб говорения, рухи, міміку облич, все одно, чи брав теми з війни, чи з судового залу розправ, чи з життя ходачкової шляхти. Так само, як мій дядько Омелян. Куди краще балакав, ніж писав. Тут не пера треба було, а грамофонової пластинки. Та ще співав гарно, зокрема жартівливі пісні.
Не знаю, чи котрий з наших акторів співав краще: “Ой під вишнею, під черешнею, стояв старий з молодою, наче з ягодою”.
Іншої вдачі був Дам’ян Савчак. Високий, стрункий, з русявою борідкою в клин, ходив злегка похилений, буцім спомини лемківських гараздів і студентської, не так давньої біди пригнічували його. Ніяк не міг позбутися лемківських наголосів і вживав деяких лемківських слів та зворотів. Не пив, у карти не грав, так, як і Чайковський, зате любив поїхати на село та під церквою або в священика, по відправі, побалакати собі з господарями, хоч знав, що влада не дивилася на те добрим оком.
Савчак, Чайковський і мій батько, а згодом також отець Михайло Мосора, що прийшов до Поручина по моїм батькові, й Тимотей Старух зі Слободи освідомили й піднесли культурно Бережанщину так, що стала вона з колись глухого голосним повітом. Так само й сусідня Ро-гатинщина, дякуючи таким світлим одиницям, як панотці Городецький, Яворський, Розлуцький та інші, освідомила-ся дуже скоро, чого найкращим доказом була тамошня українська приватна гімназія, зорганізована й вивінувана якнайкраще.
Бережанщина, Рогатинщина й Підгаеччина творили тоді виїмково свідому українську округу. Коли я був у четвертому класі, впав на нашу родину дуже важкий удар. Не стало мого доброго діда. Ще цілий рік сиділи ми на бере-жанськім приходстві, бо парохією завідував отець Соневицький. Але по році треба було виноситися з ампірового двірка до партерового дому в Ринку, де була аптека Дурста. Забракло прегарного саду, чудового виду на Бережани й доброго повітря. Я ходив, як замотиличений.
Раз у полуднє, по школі, замість на нове мешкання, що було коло самої гімназії, побіг, як бігав цілих сім літ, на Олімп. Відчинив хвіртку, перебіг кам’яні сходи на ґанку і що лиш у першім покою прийшов до себе і зрозумів, що я в чужій хаті. Зніяковів. Перепросив нескладними словами нових мешканців і, засоромлений та засмучений, з прибитим серцем, побіг на нове мешкання у Ринку. Тільки питалися, чого я так спізнився на обід, а я довго не міг їм відповісти, бо жаль стискав мене за горло. Але і в Ринку не мешкали ми довго. Тітки виїхали до Поручина, а мене дали на станцію до пані Глібовицької, нашої далекої своячки, на Місточку. Вона, вдовиця по священику (з дому Рудницька), мала свій власний дімок і тримала Учеників на станції. З її синами Денисом, Софроном і Климом, пізнішим професором математики в Перемишлі, я дружив. Було мені там добре і не чужо, але брак свіжого повітря, до якого я привик був, мешкаючи в діда, погано відбився на моєму здоров’ї. Я став хворіти. Вигнався, як тичка, змарнів і кашляв. Ходив заспаний, як кіт. Тільки завдання для других писав і читав, читав, читав, що лиш у руки впало. Між іншим повісті Достоєвського. Вони мене нервували до краю. Напроти, коло хреста, мешкав маляр Хомик. Тільки й було моєї розваги, що піду, бувало, до нього й дивлюся, як він малює образи до сільських іконостасів. Зі мною мешкав також мій приятель Гургула. З ним ходив я на проходи дорогою аж до Лісник. Він читав виклади польської літератури, я одним ухом впускав слова, а другим випускав, поки не сіли під деревом та не стали балакати про свої рідні села і про свої родини. Що там тепер і як там тепер? — це були наші найлюбіші теми. А життя українське в Бережанах і в повіті розвивалося з дня на день щораз буйніше. Бережани дістали окружний суд і скарбову дирекцію. Між судовиками прийшов радник Кашевко, скарбовим директором став Василь Яворський, патріот, пізніший організатор Лемківщини.
Обидва люди багаті. Яворський навіть дуже багатий, власник нафтових теренів і копалень. Не потребували вони тремтіти за свої становища, працювали для народу. Яворський мав чудовий тенор, його мрією був добрий хор. Згодом оснували в Бережанах “Бояна”, що був одним із кращих у краю. Кашевко став головою “Бесіди”100. По селах виростали, як гриби по дощі, “Просвіти”101, а згодом також і “Січі”. Гімназійні ученики, хоч не явно, а все ж таки брали участь у тій праці, розуміється, лиш старші, і то деякі, спосібніші.
Та це вже здебільшого діялося тоді, як я пішов на університет до Відня.
А поки що треба було здати матуру.
«Казка мойого життя» ЖИТТЯ І СЦЕНА І
Мандрівний польський театр. Мабуть, Возняковського102. Товариші ходили на вистави, пішов і я. Як же не піти? Грали Словацького “Мазепу”103. Я читав цю драму й захоплювався нею, цікавий був, як вона вийде на сцені. Особливо цікавив мене сам Мазепа, козацький син і королівський паж, любимець короля і — жінок. Заверниголова і лицар. Ще й який!
Хто грав Мазепу — вже не пам’ятаю. Давно вивітрились з моєї голови враження, що з ними вийшов я того вечора з театру. Та одно певне: актор, що грав Мазепу, не вдоволив мене. Був він дуже й дуже далекий від того Мазепи, що малювався в моїй уяві, коли я читав драму Словацького. Мандрівний артист рішуче не доріс до свого завдання. Вітер від степу і подих пахощів з будуару жінки воєводи, салонові форми і козацька щирість, а до того ще й вірш, що грає всіма привабами мистецького слова, — ні, ні, це було понад сили молодого мандрівного актора. Зате дуже подобалася мені жінка воєводи, Амелія. Також молоденька акторка, але дуже талановита, що вчулася і зрозуміла свою роль. До того мала дуже милий орган мови. Слухалося її слів, як співу. У першім акті вона говорить небагато, грає рухами й мімікою лиця. Але ті рухи, особливо в полонезі, що його провадить сам король Ян Казимир, були не тільки незвичайно граціозні, але й достойні. Була це велика, хоч, мабуть, не дуже-то щаслива пані. Забувалося про недостачі в одязі, в декораціях і в оркестрі, бачилося гарну й достойну магнатку…
Снилася мені.
На другий день позимніло, пустився дощ зі снігом, така погода, яка часто-густо буває в нас в половині листопада.
Я чекав на товариша в сінях одної кам’яниці… Вечір, нудно…
Хтось надходить… Дрібні жіночі кроки… Розмова: “От і вже зима, — каже один голос. — А мій плащ вітром підшитий і короткий, лиш по коліна. Зимно!”
А другий голос на те: “Мені не тільки зимно, але і в ноги мокро. Підошви — одна велика діра, а підзолювати нема за що. Просила директора, навіть ринського не має…”
Це ті самі, що вчора виступали в “Мазепі”.
Одна грала каштелянову, друга Амелію.
Каштелянова нарікала на свій вітром підшитий плащ, Амелія на діряві черевики.
Нарікала тим самим, таким милим для уха голосом, ніби співала…
Скільки разів приходила мені на гадку та молода артистка мандрівного театру.
Вчора грала велику паню, а нині нарікає на воду в черевиках… Не лиш вона, а багато, багато з нас…
Як злобно насміхається над нами життя!
Може, актори тому й так люблять сцену, що на ній забувають про дійсність?
Перейшли. Я подивився за ними.
Це мені не раз приходило на гадку, коли я був у нашім мандрівнім театрі.
“Театр приїхав! Театр приїхав!” — кричу, вбігаючи до хати, і нараз мовкну на порозі їдальні.
Бачу на столі китайський сервіз до кави, червоний, як з коралю, з золотими оздобами, знак, що прийшли якісь рідкі гості. За столом дві незнайомі пані і так само незнайомий молодий пан.
Старша пані в чорній шовковій сукні, повновида, мило всміхнена, гарна, молодша в бронзовій суконці, з косою на голові в вінок. Вона ще краща від тамтої, лиш ху-дощава, майже марна.
В обох на шиях оксамитки, обі мають коронкові коміри й манжети, в обох золоті ланцюжки та великі, шту-дерно повикручувані брошки.
Молодий пан — білявий, синьоокий, старанно виголений. Він якийсь інший від усіх тих молодих типів, що я їх знаю. Високе чоло, рівний ніс, долішня щока трохи вперед.
Мені сім літ минуло. До гостей привик, а все ж таки хвилину стою на порозі й не знаю, що робити. Аж старша пані (хоч ще далеко не стара) повертається до мене:
— А хто це тобі казав, що театр приїхав?
— Хлопці.
— Які хлопці?
— А студенти. Верталися зі школи додому й казали, що вже й директорка фіакром присунула.
Гості в сміх. А я стою ні в цих ні в тих. Аж тітки: “Привітайся. Оце і є та пані директорка”. Я привітався. А директорка:
— Це, мабуть, вашої сестри синок?
— Так, пані Теофіле. З Поділля приїхав до нас, із Крегульця, бо там тяжко нездужав.
Молодша гостя притягнула мене до себе.
— А ти знаєш, що таке театр?
— Знаю.
— Ого! Може, й був, як грали?
— Був у Лашківцях, але ще дитиною.
— Що ти кажеш, дитиною! — повторила, вимовляючи слово “ди-ти-но-ю” так якось, що я не знав, чи сміятися, чи гніватися на неї. Подивився: ні, на неї, мабуть, ще ніхто не гнівався.
— І подобалося тобі в театрі?
— Ні. Там був такий чортовий млин, як великий млинок до кави, і по дошках бігала “костуся з косою”. Я перестрашився, розплакався, і мене винесли з того театру, що стайнею пах.
І знову сміх, і знов я стою ні в цих ні в тих. Не знаю, може, щось сказав не до речі?.. Але ж бо я казав правду. Театр в Лашківцях дійсно стайнею пах, бо там не раз ярмаркові коні стояли.
— А до нашого театру прийдеш?
— До якого вашого?
— А до того, що ми з ним приїхали. От бачиш, моя сестра є в нім директоркою, а я там граю.
— На чім?
І знову сміх, і знову я не розумію, чого. Аж гарна пані пояснює мені, що вона представляє в театрі то сільських дівчат, то панночок з міста, як роль їй приписує. “Прийди, — запрошує ввічливо, — то побачиш. А боятися не маєш чого, бо в нашім театрі нема ні чортового млина, ні страшної костусі.
— Прийду, як мене дідо або тітки візьмуть з собою. Я дуже хочу подивитися на театр, бо того, що я бачив у Лашківцях, нема що рахувати. Я був тоді дитиною.
— Авжеж. Ти був тоді дитиною, не те, що тепер, — повторює гарна пані таким голосом, що я знову не знаю, чи сміятися, чи гніватися на неї.
Але тепер вже знаю, що це сестри, ті дві незнайомі пані. Старша Теофіля, а молодшу мої тітки називають панною Марійкою . Старша є директоркою театру, а молодша грає у ньому. А того пана, що прийшов з ними, називають паном Плошевським105. Він, мабуть, також грає у театрі — так я собі гадаю. Виголений, як священик, а вбраний, як світський. Актор.
Всі вони балакають по-нашому, але так якось живо, гарно, що аж слухати мило. Часом буцім співають, деякі слова вимовляють інакше, ніж ми. Мабуть, так привикли балакати в театрі.
На другий день прислали нам велику жовту афішу, а на третій день дідо з тітками йшли на першуlt;виставу і мене взяли з собою.
Театр давав вистави на замку.
Старий замок Сінявських не був ще тоді такою руїною, як нині. Не тільки каплиця, з прегарним, багато різьбленим кам’яним фронтоном, стояла ціла й неушкод-жена, але і в колишніх пишних залах гордого польського вельможі вікна були цілі, дах не затікав, двері мали клямки. Там стояло австрійське військо, піхота. Скрізь було видно сліди колишнього багатства й розкоші, треба було тільки вміти дивитися.
Просторе подвір’я серед замкової палати було направо від головної брами, поза каплицею. А наліво грубезний мур з келіями, що в них, як кажуть, колись монахи сиділи, а за тим муром дерев’яні сходи. Вели вони на довгий поміст, що спочивав на кам’яних, кріпких стовпах.
Тим помостом ішлося до залу, де йшли вистави театру “Руської бесіди” під дирекцією Теофілі Романович.
Сам зал — це був якийсь великий магазин бере-жанського бровару. Що в тім магазині складали та переховували, не знаю. Для театру випрятували його, провітрювали, привозили крісла й лавки та будували сцену. Була це величезна гаргара, немальована, Бог знає коли білена, неакустична, але вигідна і для акторів, і для театральних гостей, бо місця для всіх було досить. Про безпеку на випадок вогню або якоїсь іншої тривоги не було що й казати, бо “зал” мав тільки одні двері. Але влада любила театр, комісари, а часом навіть сам пан староста, ходили до нього і тому давали дозвіл на вистави.
Народу бувало багато. Не тільки бережанців, але й священиків, учителів а навіть селян з дооколичних сіл.
Священики зі своїми родинами не раз дві, три милі їхали до театру, а по виставі пізно вночі верталися додому. Не жалували ні часу, ні труду, бо театр — це була для них духовна насолода. І не можна сказати, щоби дешево за неї платили. Першорядне крісло коштувало гульдена, а гульден, чи там ринський, це вже були гроші, коли зважити, що п’ять гульденів коштували черевики з найкращої шкури. Тільки ученики й військо, нижче фельдфебеля, користувалося дешевим вступом за 20 срібних крейцарів. Але ж бо й ходили до театру, ходили! Ученик книжку продав, у своєї станційної панії задовжився, а до театру пішов. Бо як же не піти й не побачити Марійки Романович, Пло-шевського, Попілевої, Біберовичевої106 або знаменитого коміка Стефуракаш. їх гра давала їм найкращі переживання, моменти найсильніших духовних зворушень.
Вже сама атмосфера, що панувала в театрі, була якась така інша, така приваблива й притягаюча, що важко було встоятися проти неї. І не один молодий хлопець, з п’ятого або з шостого класу, хоч навіть несогірше вчився, кидав гімназію і проти волі своїх батьків їхав з театром. Деколи, дякуючи гарному голосові або вродженому акторському дарові, вибився і ставав любимцем “муз і грацій”, але часто-густо не звернув на себе уваги ані критики, ні любителів театру, діставав короткі й нічим не замітні ролі, сидів літами на тій самій ґажі, бідував, а все ж таки з театром розлучитися не міг. Як риба без води, так він не міг обійтися без нього.
Все сподівався, що управа пізнається на його високих даруваннях і дасть йому роль, яку він виконає блискуче; але управа не слухала ні його просьб, ні нарікань, і безталанний артист кінчав як реквізитор або як “сила від усього”.
II
Наш театр мав свою окрему атмосферу. Був це мандрівний театр, бо не мав ні свого театрального будинку, ні постійного місця осідку, але все їх сподівався і вірив, що незабаром ці сподівання здійсняться. Артисти й артистки, з деякими, розуміється, виїмками, дорожили своєю доброю славою, тримали себе гідно, а такі директори й директорки, як Теофіля Романович або Іван Біберо-вич108, давали своїй театральній дружині якнайкращий примір. Було на кого подивитися! 1 незвичайно гарні собою, й одягнутись уміли, і поводилися бездоганно. Повітове, мале місто наслідувало їх.
Майже ціла трупа, чи там театральна дружина, співала й танцювала. Співаки й співачки попадалися чудові, як ось Радкевичівни, Лясковський, Курманович або незрівнянні Клішевська, Лопатанська109 і, можна сміло сказати, геніальна Рубчакова110. Людина без вищих студій, без консерваторії та драматичної школи кожну роль, яку їй дали, вистудіювала, зрозуміла і так вчулася в неї, що давала незабутню креацію, логічну, послідовну, бездоганно оформлену, незабутню, все одно, чи була це роль сільської, безталанної дівчини, чи великої, химерної дами, трагічна чи комічна, з нашого життя чи з чужого. Інтуїція, якою вивінувала природа нашу артистку, була просто неправдоподібна, і хіба тою казковою інтуїцією можна собі пояснювати її осяти на сцені. Вона від перших слів, від першого руху, від першого блиску очей полонювала публіку й до кінця вистави тримала її у своїй непереможній владі. Минали роки, і ви не могли забути Рубчакової у ролі Гальки або Марусі в “Не ходи, Грицю” . Але так само незабутні креації давала вона в чужих, світової слави операх. Ніколи не забуду, як у Кракові, на “поранку” в честь Гріта112, співала пісні з “Пер Гюнта”113. Не сила голосу й не техніка співацька, але щось вище від найвищої школи й могутніше від найсильнішого голосу промовляло до вас зі сцени — справжній дар Божий. А поза сценою людина гарна, мила, привітна і така безпретензіональна, мов сільська, незіпсута дівчина. Ніколи не чули ви з її щебетливих уст нарікань на циганське життя, на те, що доводиться грати просто на підсіннях заїзних домів, ні на те, що кажуть їй виступати нині в народній комедії, завтра в драмі, а позавтра в опері — все те приймала вона, як щось таке природне в наших умовинах, що на цю тему нема що навіть говорити.
З того боку подібний був до неї Юрчак114, тільки репертуар його не був такий широкий, як у Рубчакової. Він не співав, був невеличкий, худощавий, голос мав тихий, отже, з природи речі мусив обмежуватися до деяких тільки ролей. Але як грав безталанного Янка в “Хаті за селом” (Циганка Аза)п , то доходив до шпилів драматичного мистецтва. Забувалося, що де театр, до того ще мандрівний театр, виходилося з нього, мов із якоїсь цілющої купелі, оновленим і облагородженим. Чудеса високого, справжнього мистецтва!
На ролях трагічних героїнь знаменитою виявилася їванна Ляновська-Біберовичева. Зовнішній вигляд, міміка дуже гарного лиця, гнучкі опановані рухи і голос несильний, але доволі широкої шкали, давали їй спроможність відтворювати найтрудніші, високодраматичні креації рівно з нашого, як і з чужого репертуару. Але в Біберовичевої не інтуїція, а студія була підставою успіхів. Ролі з сильними демонічними акцентами виїмково добре виконувала передчасно для нашого мистецтва померла Попілева.
Трагічним артистом, і то великої міри, був Володислав Плошевський. Поляк, що міг у своїм театрі дійти до куди більшого розголосу й слави, так щиро прив’язався до української сцени, що посвятив їй свої нерви, здоров’я, життя. Ролями своїми, як, приміром, Франца Мора в Шіллерових “Розбійниках” або Гаспара в “Корневільських дзвонах”, так переймався, що пані на залі мліли, а його треба було в гардеробі чути.
В інший світ переносили нас Стечинський116, Стефу-рак, Підвисоцькаш й Танська-Осиповичеваш. Жанр, комедія, побутовщина знаходили в них знаменитих представників. Хто хотів щиро посміятися, ішов на виставу, де Підвисоцька й Осиповичева, дві сільські жінки-цокотухи, сварилися з собою. Був це справжній концертовий дует сварки. Найповніший реалізм. Осиповичева навіть не потребувала грати. Вона говорила. Часом один зворот голови, одно скривлення уст, один порух брови або кивок рукою — і постать зарисовувалася виразно містко, пластично.
Стечинський як лиш появився на сцені, то вже цілий зал попадав в веселий настрій. Як циганський барон був він кращий і більше характеристичний від віденських артистів.
Митцем до так званих чорних характерів був Іван Гриневецький119, мабуть, найкращий з наших режисерів.
Він не обмежував і не стіснював творчої спроможності поодиноких акторів, але й цілість драматичних творів мав заєдно на оці.
Опереткових співачок ніколи в нас не бракувало. До найкращих належали Клішевська, молодша Радкевичівна, Лопатинська, Фіцнерівна й другі.
Клішевська пізніше була першою “дівою” львівського польського театру, але її літа, проведені на нашій сцені, мали ту свіжість і той приваб молодості, якого навіть найбільша рутина не може заступити.
За нею тоді божеволіли. Це не видумка, а суща правда. В Бережанах з вистави “Корневільські дзвони” мусили вивести з залу одного вищого урядовця, що здурів із захоплення Клішевською. Прикрий і жалюгідний інцидент. Але що ж! Амур, це невідступний товариш театру, та ще в тих часах, коли не було кіно, коли театр у провінціональ-ному городі був одиноким місцем, з котрого мистецтво розсівало свої чари.
Як називалася штука, на якій я перший раз був у нашім театрі в Бережанах, не пам’ятаю. Але дуже добре пригадую собі, які настрої я пережив цього вечора.
Вистави починалися в годині пів до восьмої. Молодь вже в сьомій бігла до замку, щоб зайняти якнайближчі стоячі місця. Старші не приходили скорше, аж на рату-шевій вежі вибило чверть на восьму. Вони здебільшого мали наперед куплені білети й не боялися, щоб їм бракло місць. У перших рядах бачилося судців, професорів, лікарів, адвокатів, священиків, офіцерів, цілу бережанську еліту. Дідо не любив сидіти близько сцени, бо казав, що чути суфлера і видно грим. Мав дуже добрий слух і не носив окулярів.
Перше, на що я звернув увагу, це була, розуміється, куртина, бурячкова, з темнішими, аж до чорної краски включно, згортками й золотими прикрасами. Нова, а вже мала одну дірку, буцім її миша вигризла. А в тій дірці то появлялося, то зникало якесь цікаве, людське око. Мене це бавило, але я не питався нікого, що воно значить, бо знав, що в театрі треба сидіти тихо. Від тієї куртини заносило якимись особливими театральними пахощами. Перед куртиною сиділа музика. Декількох я пізнав, це були бе-режанські музиканти: Клех, Кліма, Стейкаль і Цізар,
інших я не знав, — вони приїхали з театром. Музика почала грати. Мені найбільше подобався цей, що грав на басі. Він був малий, а бас такий великий. Мене дивувало, як він міг невеликими пальцями натискати на такі грубі струни.
Музика замовкла, дзвінок, і куртина підноситься вгору, як ролета при вікнах у дідовій хаті.
Маленька зупинка — видно парубоцькі чоботи й жіночі чобітки, але це триває лиш хвилину, чути голос “Тягни!”, і занавіса підсувається високо, відслонюючи гурт святочно вдягнених селян і селянок на тлі якоїсь “вільної околиці”.
Поміж ними пізнаю Марійку і її старшу сестру, Тео-філю Романовичку. Марійка грає молоду сільську дівчину, Теофіля старшу жінку. Марійку від першого слова пізнав я по її щебетливім голосі, вона так балакає, як би співала, а грає, немовби родилася сільською дівчиною. Теофіля нагадує мені тих поважних селянок, що я їх знав ще з Крегульця, тільки обі вони вбрані дещо інакше, ніж у Крегульці селянки вбиралися. Увесь час стежу за ними й змісту штуки не ловлю, він порозриваними шматками дістається до моєї свідомості.
На павзі високий жид, у сірім англезі, з плеканою бородою, розносить у кошику невеличкі сіро-зелені грушки. Тітка купує кілька, їмо, знамениті, ще кращі від наших дуль і панен.
Того старозаконного, в англезі і без пейсів, я знаю. Він нині рано. приходив з довгим списком театральних реквізитів і позичав у тіток, що в театрі треба було на нинішню виставу. Казав, що приходитиме часто, бо паня директорка посилає його до “вельможних панночок” і каже, що може йти туди, як у дім.
ІІІ
О дев’ятій годині військові трубачі трублять під замком, на хвилину приглушують слова, що падуть зі сцени, але мені пригадується, як то я перший раз їхав з Крегуль-Ця до Бережан і до міста доїздив якраз тоді, коли так само Грали. Вибила й десята. Мені хочеться спати, але я того нікому не кажу, бо хіба тільки діти можуть спати в театрі.
Аж скінчилася остання дія; оплески, куртина то спускається, то підноситься вгору. Актори виходять на сцену й кланяються. А потім перед спущеною занавісок) стає котрийсь із них, дякує гостям, що так численно прибули, й заповідає, що театр буде грати завтра. Знову оплески, й оркестр грає прощального марша. Гості ще хвилину розмовляють з собою, чекаючи, щоби другі вийшли, бо в дверях дуже тісно, хоч двері ті такі широкі, як брама, — а потім і собі йдуть. Скрипить дерев’яний поміст, тріщать старі сходи, коло каплиці стоїть грізний вояк на варті. Деякі гості вступають іще на морожене до цукорні Єгра, студенти розбігаються по станціях. За ними біжать спомини з нинішньої вистави. Чути голосні зітхання: “Ах, як вона грала, як вона грала!” Місяць підсміхається з них.
Годинник на ратушевій вежі видзвонює північ, Єгер замикає цукорню, з готелю Сімона від’їздить остання бричка, Ринком від Адамівки в напрямі містечка переходить поліціянт у рогатівці і з кривою шаблюкою.
Бережанці можуть спати спокійно.
З тої пори я часто бував у театрі.
Як полинялі картини, пересуваються переді мною: “Маруся”, “Галька”, “Верховинці”, “Розбійники”, “Дами й іусари”, “Ніч в Апенінах”, “Зі ступеня на ступінь” й інші драми й комедії, свої й перекладні або перероблені з чужих літератур. За мого побуту в Бережанах наш театр приїздив кілька разів. Зразу під управою Теофілі Романович, а від року 1882-го під дирекцією Гриневецького й Біберовича.
Якийсь час грав на замку, а пізніше в дерев’яній буді на невеличкій площі перед замком.
Як я був у V класі, то заходом Андрія Чайковського, великого любителя театру, збудовано на Адамівці, недалеко фари, літній, тимчасовий театр. Мав він просто небувалий успіх. Ходили всі, без різниці віри й національності. Театр мав артисток та артистів непересічної міри. Репертуар збагатився і нашими оригінальними творами, й перекладами з чужих мов. В оркестрі сиділо десять добрих музикантів, декорації малював декоратор львівськог Скарбківського театру (мабуть, Балько), актори й акторк не грали “Чорноморців” у гуцульських одягах а^ “Довбуша”121 в наддніпрянських. Це вже був справжні’ театр, а не якась бідна мандрівна акторська трупа. Людgt; не йшли до нього ані з милосердя, ані з почуття народного обов’язку, лише тому, що хотіли побачити дійсно добру виставу.
На “Чорноморцях” та на “Корневільських дзвонах’ бувало стільки народу, що театр аж тріщав. Ученики нашої гімназії ходили, як замотиличені. Сипалися двійки, професори грозили, що дирекція заборонить ходити до театру, — не помагало. Для них був тільки театр, актори і” розуміється, акторки. Побачити їх, як грають, співають і танцюють, — це була їхня одинока мрія. Кинути на сцену китицю рож та якнайголосніше гукнути “славно!” — це був їх святий обов’язок. Старша братія тільки й журби мала, де і яким способом добути 50 чи 60 крейцарів на другорядне крісло, молодші вдоволялися й стоячим місцем за 20 чи за 25 нових. Деякі з “малих” хитромудро діставалися до театру: то помагали добувати театральні реквізити, то перепускали їх знайомі молоді актори, що мешкали на студентських станціях, то непомітно після павз всувалися до залу.
Було двох таких з другого чи з третього класу, що в суботу могли ще піти на представлення, а на неділю не мали вже за що. Ні старих черевиків на продаш, ні лиш-ньої книжки, нічого, ну нічого!
А якраз у неділю грали “Барона циганського”’22 з Клішевською, Радкевичівною, Лясковським, Осиповиче-вою і, що найважніше, зі Стечинським у ролі багатого свинаря. Та ж то люди гинуть зі сміху, дивлячися на нього і слухаючи, як він співає. І як тут не піти?
“Мусимо піти”, — сказали собі хлопчиська і поставили на своїм. Паню обдурили, що йдуть на неділю додому, взяли від неї на дорогу хліба з ковбасою, сховали по пля-Щині зимної води до кишені і пішли. До вечора грали в кічку в Руриськах і на Сторожиськах, а вечером — до театру. Купили білети, били браво, кричали “Славно!”, одним словом, поводилися як не можна краще. А по виставі не спішилися додому, лиш непомітно скрилися за декорації, що були наготовлені для завтрішньої вистави, і, як замкнули буду, перенеслися звідтіля під сцену. Там переспали ніч і пересиділи день, а під вечір, як стали сходитись музиканти й почалася звичайна сварка між ними за крісла, а між молодшими акторами за чоботи й шаровари, вони непомітно шульнули на зал, стали собі чемно в густих лавах студентських і захоплювалися “Бароном циганським” із Клішевською й зі Стечинським, якого пізніше так успішно заступав Рубчак.
Ні, ні, не було такої жертви, що її не приніс би бере-жанський гімназист для нашого театру.
А коли цей театр від’їхав, то гімназія ходила, як задурманена. В місті було так пусто і нудно, мов у хаті, що в ній бракло когось дуже близького й дорогого. Не було куди піти ввечері, а вечори ставали все довші й довші, бо це до зими йшло, а не до весни. Нижчі гімназійники скоріш приходили до себе; потішали себе гадкою, що за якісь там два місяці прийде Різдво і поїдуть додому, але деякі їх товариші із вищих класів просто миналися з туги. Виплачувалися на рожевий, пахучий папір і замість домашніх завдань писали сентиментальні листи до найдорожчих своєму серцю німф та жрекинь рідного мистецтва. Німфи відписали раз і другий, а потім… мовкни… На милування не було силування.
Коли яку комедію чи драму і коли якого артиста й артистку я тоді перший раз побачив на нашій сцені, того не беруся казати.
Між нинішнім днем і тодішніми часами повисла велика завіса, на якій написано: “П’ятдесят кілька літ”.
Нема кому піднести її вгору…
Довгою низкою пересуваються перед моїми очима наші актори й акторки, і то не лиш ті великі й незабутні, як Марійка Романович, Плошевський, Попілева, Клішевська, Лопатинська, Рубчакова, Юрчак та інші, але й такі, як Шеремета й Нижанківський, що сварилися за ролі жидів, як Гембіцький на старості літ, як Підви-соцький, що грав комісара моральності в “Бароні циганськім”, і як його дружина, незрівняна сварлива молодиця (на сцені).
Усіх їх бачу, мов живих, чую їх голос і згадую їх гру. Але роки, місяці і дні забулися. Я дивився на сцену й схоплював образи, але про дати не думав. Був молодий, а молодість враженнями живе й багатіє.
А все ж таки деякі вистави сильніше від других вбилися в мою пам’ять. Як примкну очі і на мить забуду про нинішню хвилину, то бачу як зараз “Настасю Чагрівну” . Грає цю безталанну любку одного з наших найбільших князів Біберовичева. Хоч драма слаба, та як сильно вона її грає! В останній дії ведуть Настасю палити. Іде в білій, довгій сорочці, нижче кісток, з розпущеним волоссям. Щось говорить, — не маю сияй вислухати що. Мені ще й десять літ не було, не диво, що по ночах будився і — плакав. Не вмів інакше відгукнугося на ті незабуті враження.
То знов у серпні (так, це було в другій половині серпня) їду з Поручина з моїми батьком-мамою на виставу “Чорноморців”. Які вбрання, які співи, яка гра! В Бережанах нараз побачилося козацьку Україну. Хоч ученики були на вакаціях, зал, а краще сказати, буда аж тріщала. Довго, довго цілі Бережани співали: “Засвистали козаченьки в похід опівночі, виплакала Марусенька свої карі очі”. Пісня за людьми літала.
То знов Осипа Барвінського124 “Гетьман Полуботок”.
Дуже добре тямлю, як о дванадцятій, вполуцне, вийшли ми з гімназії і на мурах побачили афіші, що заповідали цю історичну драму. А на окремих довгих, паперових стрічках було видруковано, що костюми й декорацію на цю драму коштували 5000 гульденів! Це на бережанський рахунок неправдоподібна сума. Але ніхто з нас не сумнівався, бо кому ж і вірити, як не директорові театру?
Хоч які голодні, не спішилися ми до своїх станцій — по два-три рази прочитували заголовок, дійові особи, прізвища артистів та артисток, всю афішу згори до долини.
І на другий день лавою пішли до театру — українці, бо поляки ходили переважно на штуки народні зі співами й танцями, жиди також.
Хто пішов, не пожалував. Полуботка грав Біберович, Царя Петра — Плошевський. Зелений, червоним сукном підшитий калган, лосеві панталони, високі, поза коліна чоботи, тригранний капелюх. А яка маска! Які страшні очі! І як вони грали. Це був концерт. Усі костюми нові, декорації свіжі, незапорошені. Не знаю, чи коли-небудь наш мандрівний галицький театр вивінував так блискуче яку другу штуку.
І не забуду “Корневільських дзвонів” з Клішевською, молодшою Радкевичівною, з Яновичем125 (батьком славного Курбаса126) і з Плошевським. Самі молоді артисти, голоси свіжі, чисті. Скільки краси в їх співі, скільки душі в їх грі! Чи міг хто забути Плошевського як божевільного Ґаспара на дерев’янім конику і з безумною піснею на устах? Або Яновича, як він ховається в залізний лицарський лаштунок і співає, або це чудове “діл, діл, діл, діл, діл, ді”, що не одного доводило до божевілля? Може, й були такі, я до них не належу. Слова позатирались у пам’яті, але мелодії бринять у вухах, перед очима являються не раз, мов чарівні привиди, обличчя й постаті наших незабутніх артистів. Бачу їх усіх, що грали в “Циганськім бароні”, — і Клішевську й Радкевичівну, і Стечинського й Осиповичеву, Лясковського й Підви-соцького, але то всіх, усіх! Деякі ролі двояться і трояться в очах, бо я кілька разів бував на виставі тої знаменитої оперети і деякі ролі бачив у декількох обсадах. Нині важко мені сказати, чи краще молоду циганку грала Лопа-тинська, чи Рубчакова. Обі грали й співали чудово. Пізніше був я на виставі “Циганського барона” у Відні (мабуть, в “Theater an der Wien”). Декорації, оркестр, хори, костюми, все те було незвичайне, блискуче, але з ансамблю я не затямив нікого, натомість ансамбль нашого театру тямлю увесь.
На сцені нашого театру у Львові, але геть пізніше, бачив я наших великих артистів: Садовського127 й Занько-вецьку128. Заньковецькою я був захоплений. Нагадалася Сара Бернар129, Шарлотта Вольтер, Елеонора Дузе130 й Гелена Моджеевська . Заньковецька не блідла при них, не була менша, а для мене, може, ще й більша, бо своя.
Так тоді ще, за моїх хлоп’ячих і молодечих літ, пізнав я майже ввесь український театральний репертуар і всіх визначніших артисток і артистів нашого театру.
Скільки гарних хвилин завдячую їм! Скільки разів ішов я до тих, буцімто театральних зал, де вони виступали, засмучений, зажурений, прибитий, а виходив з оновленою душею.
Скільки разів плакав і сміявся з ними, скільки разів спочував з бідними й приниженими, яких вони виводили на сцені, й гнівом запалювався до тих, що зло й кривду творили.
Спасибі Вам, діячі й діячки нашої недооцінюваної сцени! Який жаль, що ви своє високе мистецтво забрали на другий світ з собою! Лишилися по вас тільки деякі по-линялі фотографії, деякі останки одягів і такі бліді спомини, як оці, що їх я тут написав.
