«Казка мойого життя» МАТУРА
Кому з нас не снилася у пізнішому віці матура, і хто з нас не будився після такого сну схвильований і облитий потом? Ось завтра маєш іти до цього страшного іспиту, а ти ще “не переробив” фізики або не повторив “Життя старовинних римлян і греків” з підручника Терліковсько-го. Про хімію та про статистику, себто устрій Австро-Угорщини, навіть не згадую, бо ті предмети звичайно відкладалося на сам кінець і тому зналося їх от так собі, п’яте через десяте.
Матура — була така погана й злюща баба, що її змалював Панкевич зі шматком хліба в одній руці і з нагайкою в другій. Мовляв: хочеш їсти свій хліб, то вчися, небоже, щоб тобі очі вилазили з лоба, так учися.
За моїх часів здавалося матуру з усіх предметів, насамперед письменну, а тоді й усну, якщо вислід із письменної був добрий.
Не здавалося тільки релігії, і можна було дістати звільнення від здавки історії та фізики, але як мав ти на всіх свідоцтвах з вищої гімназії самі відзначаючі й дуже добрі ноти, і то відзначаючих більше, ніж дуже добрих. Я був звільнений з історії. Товариші мені завидували й казали, що маю половину матури в кишені. Так багато часу йшло тоді на історію. Треба було три томи Гінделія викути майже напам’ять з множеством дат, імен, генеалогій пануючих родів і т. д.
Я матури не потребував боятися, хіба математики, що була моїм “каменем преткновенія”, але все ж таки боявся, бо не хвали дня, заки звечоріє. Іспит це припадок. Матура тим більше. Може тебе боліти голова, може котрийсь із професорів прийти в лихім гуморі, може інспекторові муха на ніс сісти — все може бути. Так тоді вчися!
І братія вчилася, аж тріщало. На тихих стежках поза містом не важко було стрінути молодого чоловіка з книжкою або зі скриптами в руці, що ходив по тій стежці туди й назад, туди й назад, як кінь у кераті, і твердив: “Наполеон Бонапарте родився 1789 р. в Аячіо, на Корсиці… Наполеон на Корсиці, без року в Аячіо… в Аячіо, Наполеон на Корсиці…”
То знову, як падав дощ, абітурієнти збиралися по станціях і під проводом спеціалістів розв’язували математичні завдання або повторювали фізику, від дефініції починаючи.
Я звичайно лежав на ліжку й слухав. Дещо затямив собі, дещо ні. Математики не вмів і не вірив, щоби міг її навчитися. У класі було трьох таких математиків, що навіть з професорами перечилися, ще кількох можна було знайти, що не дуже трудні завдання сяк-так розв’язували, а решта це були не математичні голови. До них належав також я, хоч професор Санат казав, що я не вважаю на його годинах, рисую карикатури професорів і тому не вмію, але зате відпокутую при матурі.
Погроза професора не притягала мене, лише ще більше відтручувала від нелюбого предмету. Я виправдував себе тим, що професори від математики змінялися кожного року, а всі викладали так, що тільки спеціалісти розуміли їх, решта ж дивилася на таблицю, як телята на мальовані ворота. А на погрозу, що відпокутую при матурі, я казав собі: “Якось то пан Біг дасть”. Взагалі на Бога числилося щораз то більше, бо, як каже наша приповідка: “Коли тривога, то до Бога”. Священичі сини, поповичі, приносили ми з хати прив’язання до церкви й віри, і хоч деякий під впливом лектури переходив “весняні бурі” і не все вмів погодити те, що казав професор природничих наук із тим, що проповідував катехит, то глибоко в душі залишалися ми все-таки віруючими, що тепер, більше ніж коли, виявилося також і назверх. До церкви ходили ми пильніше, перед хрестами скидали капелюхи і не доторкалися “вільнодумних” питань. Пощо, коли перед нами стояло одне велике й життєве питання — матура!
Але від хлопців вісімнадцятилітніх годі вимагати послідовності. Деякі з нас забували іноді про це велике й важливе питання, їм хотілося якоїсь передишки, відпочинку від науки і навіть ризика.
На круглі до Швадрона не вільно було ученикам ходити. А невже ж ми ученики? Ми абітурієнти, що за деякий час стануть студентами університету, — ходім!
І ходили.
Я за весь час побуту в гімназії ніколи не був караний, ніколи навіть нагани не дістав. Вихований під оком діда й тіток, на грішні студентські шляхи не ступав.
Та перед самою матурою товариші все-таки затягнули мене до Швадрона на круглі. “Встилайся! — казали, — не будь дитиною! Що тут злого заграти собі в круглі й випити шклянку пива? Ходи!”
І я пішов. Земля горіла піді мною. Я не тільки боявся, але й почував себе винуватим. Немов важкий гріх брав на своє сумління.
Ані одного кругля я не збив. Кулі не долітали.
А коли переді мною поставив Швадрон дві кварглі та гальбу пива, то мені кров ударила до голови. Така тая гальба була велика та глибока, як якась заворожена кер-ниця. Мені здавалося, що не я її, а вона мене проглине.
І хоч як товариші то жартами, то погрозами намовляли мене, я все-таки усього пива не випив, бо не міг.
“Який же з тебе буде академік, дитино, котику!” — насміхалися з мене.
Перед письменною матурою відбулася нарада, як винести з залу і як до залу принести з міста готові завданням Від своїх попередників знали ми, яких вони способів ужи-* вали, і прийшли до висновку, що всі ті, навіть найхитріші способи, вже вичерпані і що нам остається одно, а саме: здатися на власні сили й обійтися без чужої помочі. Були між нами такі спеціалісти і від математики, і від мов, що кращих не треба. Вони зроблять навіть найтрудніші завдання, треба тільки як слід обміркувати, як би то те, що вони напишуть, скоро й лепсо передати з рук до рук, бо не всі професори, що прийдуть на інвігіляцію, будуть на нас дивитися прижмуреним оком. Попадаються між ними Й такі, що вже забули, як самі здавали матуру і як шкіра на них терпла, — цербери!*32 Вибрано скорописів, придумано шнуркову систему, і справа була скінчена.
Математичні теми були, може, й не найтяжчі, але на всякий спосіб такі, що не знаю, чи й одна четвертина із нас була б їх розв’язала. Але наші математики дали собі з ними дуже скоро раду, скорописи попереписували їх еля-борати на листках заздалегідь приготованого паперу і, коли інвігілятор обтирав ніс хустиною або чистив свій цвікер ірховою шкіркою, пускали ті листки по класу. Дуже тяжкий був латинський переклад із Сенкевичевого “Кво вадіс” опис пожежі Риму, від слів “А Жим вцьонж пло-нол’ Тут не можна було користуватися ні жодним бриком ані виписками, треба було писати з голови. Але наші філологи і з тим дали собі раду.
Німецька тема була з історії, мабуть, з 30-літньої війни, з Валенштейна , чи щось таке, вже собі добре не пригадую. Один з товаришів мав з собою німецький короткий підручник історії і відписував. “Wie wir es im ersten Kapitel erwähnt haben…” — було в книжці, і він так у зде-нервуванні відписав. Розуміється, через те й провалився, до усної матури його не допустили, хоч це був і не найгірший ученик.
З українським завданням вийшло в мене цілком несподіване непорозуміння. Тема була взята також з історії, а саме з боротьби патриціїв із плебеями. Я помагав двом чи трьом товаришам, а собі писав на остатку, не дуже-то й застановляючись над тим, що пишу. В поспіху так гаряче став по боці плебеїв, що мій професор перестрашився. Знав, що на матуру приїде інспектор Левицький, великий легаліст і консерватист, — що він скаже на це? Не скла-сифікував мого завдання, лиш оцінку полишив інспекторові, як провідникові іспитової комісії. Та на диво, інспектор прочитав і казав дати дуже добру ноту, лише з обичаїв (себто з поведення) дістав я ноту на один ступінь нижчу, ніж мав на всіх свідоцтвах з цілої гімназії.
Прийшла усна матура. Приїхав інспектор Іван Левицький, що був перед тим урядовцем міністерства освіти у Відні. Огрядний, елегантно вдягнений, у чорному ан-глезі, ходяча повага. Звертав пильну увагу на зверхній вигляд і професорів, і учеників, на їхні форми й поведінку. Любив так звані “гонори”. Як приїхав, то директор з учительським збором ішов вітати його в готелі Мерля, так само було й при прощанні. Знав усі предмети, навіть математики й фізики підучився, був філологом. Вимагав багато, але спосібного ученика не скривдив. Так само, як і професора. Іспити зрілості проводив дуже серйозно й гостро. Сидів при них від восьмої рано до десятої, а часом і до одинадцятої вночі.
Перед полуднем здавала одна партія, пополудні друга.
На мене припала черга пополудні.
Рано вислухав я служби Божої і висповідався, обіду майже не їв, по обіді то клався на ліжко, то вставав, так нервувався, аж пів до третьої вдягнувся у новий нароком ушитий чорний одяг і пішов до гімназії. На коридорі стояли такі товариші, що були вже по матурі, й такі, що мали її здавати. Перші підбадьорювали мене, казали, щоби я тримався і не тратив надії, бо не такий вовк страшний, як його малюють, інші просили, щоби я їм завтра докладно розповів. Вони ті питання списували собі й виучувалися відповідей напам’ять, бо, може, й слушно, гадали собі, що й питання повторюються, як не одно в світі. Не буде ж професор для кожного абітурієнта видумувати щораз то нові питання.
Аж ось директор відчинив двері від іспитового залу, що притикав до його канцелярії, й попросив інспектора, а за інспектором увійшла й ціла комісія. За яких десять хвилин господар класу покликав туди і нас.
Довгий вузький зал, посередині стіл, накритий зеленим сукном. За столом між вікнами полички з латинськими й грецькими авторами. Збоку лавки.
Під тою поличкою, посередині стола, на фотелю, інспектор, як предсідник комісії. Коло нього з одного боку директор, з другого отець катехит Соневицький. Латинського нема, бо здавати мають самі наші.
Кругом стола члени комісії. Один з них секретарює. Перед інспектором каталог класу й матуральні завдання.
Навпроти інспектора крісло для кандидата. Інспектор поправляє цвікер і вишукує мою сторінку в каталозі. Господар класу дає знак рукою, щоби я сидів на кріслі, а товаришеві, що мав здавати по мені, каже сідати в лавці. Професор від латини вибирає для нього книжку з полиці, вишукує місце і каже, щоби він підготовився. Я маю перекладати відразу. Кланяюся й сідаю: дістаю Ціцеронового “Лелія”, трактат про приязнь. Прочитав, перекладаю. Перше враження проминуло. В голові перестало шуміти. Зал з професорами, інспектором і столом уже не танцює перед моїми очима, я вже не думаю про те, що коли впаду, то прийдеться ще один рік ходити до восьмого класу, як нещасливий “репетент”. Вся увага скупчена на Ціце-роні й на його трактаті.
Переклав і нехотячи зітхнув.
Інспектор усміхнувся. (Перша усмішка на його поважному обличчі.)
— Гаряче вам?
— Так, пане раднику. Нині гарячий день.
1 дійсно, день був незвичайно гарячий, липень. До того ще сонце заглядає у вікна. Хотілося б скинути твердий комірець і порозпинати сурдут. Але годі. Інспектор два рази грубілий від мене, а його англез на всі ґудзики запнятий.
— Так, так, — каже, — бувають іноді гарячі дні в життю. Ціцерон мав їх також. Скажіть коли?
І почалася розмова про життя і твори великого римського адвоката й філософа.
Господи! Як гарно вміє інспектор Іван Левицький вести таку розмову. І як багато він уміє! Забувається, що це та зненавиджена матура, хотілося б розмовляти з ним якнайдовше.
Але годі. Глянув на годинник: “Дякую”.
З бічної лавки вийшов мій товариш, я сів на його місце. Він відповідав, мені дали хор із котроїсь грецької трагедії і казали підготуватися.
По греці прийшло польське і пройшло, можна сказати, блискуче. Так само й українська література. Темпо відповідей з німецької, ясна річ, не могло бути таке жваве. Нелегко було опанувати величезний предмет від Ульфіля-са до Ґрільпарцера . Грубий підручник, писаний тяжкуватою мовою, не облегчував справи. Але і з того предмету відповіді були вдоволяючі.
— А тепер, — звернувся до мене предсідник, — розкажіть мені по-німецьки про життя Григорія Квітки-Основ’яненка.
Комісія помітно здивувалася. На мене повіяло леготом з рідної давнини. Я став розказувати про автора “Марусі” короткими, зв’язкими реченнями.
Переповідав по-німецьки те, що в голові написане було по-українськи. Тільки одно слово зле переповів, з “монастиря” зробив “Мйпamp;ег”.
— “Кк^ег”, — поправив предсідник і усміхнувся. Смеркалося, коли мені професор Санат подиктував математичне завдання. Предсідник глянув на таблицю і казав його стерти, із німецького грубого задачника вибрав і подиктував інше питання.
Я написав, і крейда вилетіла мені з рук.
Інспектор гадав собі, що я математику знаю так само добре, як попередні предмети, і вибрав одно з найтруд-ніших питань.
Професор стояв за столом.
Я мимохіть глянув на нього. Він тільки раменами здвигнув.
Оце і є мій камінь претхновенія — погадав л собі. Та невже ж через нього маю я провалитися і замість на університет ще один рік ходити до 8 класу. Ні, ні! — заперечив рішуче. Зібрав усі думки докупи, всю енергію ума і став чорну таблицю засівати білими знаками.
Писав, писав, писав…
— Абітурієнт, — перебив мені предсідник, — в такий спосіб не дійде до влучної розв’язки.
Я озирнувся. Мій професор сіяв. Значуще притакнув головою — себто казав, що дійду.
— Пан радник позволять, — відповів я предсідникові, — гадаю, що дійду.
І я дійшов, записавши дрібно цілу таблицю. Предсідник глянув: мій вислід ні на волос не різнився від того, що був поданий у задачнику. Брови інспектора підлізли вгору. Кивнув на професора, цей підбіг до нього, і оба довго щось балакали, показуючи пальцями на таблицю.
— Дякую, — сказав до мене інспектор, — можете вийти на коридор і відпочити.
Я вийшов. В голові мені шуміло, з чола капав піт. Нараз хтось мене кріпко вдарив по рамені рукою.
— Швиндриго! — почув я голос професора Саната. — Ти міг бути математиком, коли би був не рисував карикатур на моїх годинах. Знаєш, я до половини завдання не міг збагнути твого плану. Пан інспектор також. Як той такий спосіб прийшов на гадку?
— Або я знаю як? Скажіть мені тепер ще раз це саме питання розв’язати, то я навіть не рушу.
На самім кінці, вже по дев’ятій годині, здавав я фізику. Дарма, що втомлений, якось відповідав. Аж нараз інспектор каже: “Ще одне питання, аналіз спектральний”.
— Аналіз спектральний, — повторив я і мовчу. Інспектор дивиться на мене, я ні пари з уст.
— Так Ви, мабуть, шкартнули собі аналіз спектральний?
— Ні, пане раднику. Про нього є в підручнику на сторінці (тій і тій) петитом, але я перетомлений і думка послуху відмовляє.
Інспектор зазирнув до підручника:
— Ну так, дійсно. Дякую.
Коло години одинадцятої почув я слово “Зрілий”, таке звичайне собі, а таке важке й багатомовне слово… На коридорі обступили мене товариші. Стискали, випитувалися про подробиці іспиту.
— Дай мені щось на щастя, — просили. Я мав трохи дрібних — роздав.
Був би нову, чорну маринарку скинув з себе і дав котромусь, — так страшенно радів, що збувся тієї біди. На долині перед гімназією чекав на мене дядько Лонгин і забрав до себе на вечерю. Я був голодний, як вовк, але їсти не міг. Насилу заспокоїв голод.
Коні з дому чекали на мене. Сів на візок і поїхав. Коні буцім знали, шо мені спішно, й летіли, як птахи. В хаті ніхто не спав. Дожидали мене. Мама вийшли до брами.
— Як же там?
— Здав.
— Славити Бога, — більше нічого не могли сказати.
— Здав, здав! — пішло по цілій хаті.
Господи, хто годен гідно описати цю радість і цю першу спокійну ніч по матурі!
«Казка мойого життя» УКРАЇНСЬКА ПРОГУЛКА ДО ПРАГИ
Якраз у тому році, коли я здав матуру, була вистава в Празі. Я не дуже-то рвався їхати. Мені хотілося перші такі довгі вакації пересидіти в хаті. Я так любив село, жнива ^ чудові краєвиди Бережанщини, так був прив’язати до^ родини, — пощо мені шукати розваги десь по чужих, Дamp;-* леких краях? І так маю їхати по вакаціях до Відня, до академії мистецтв.
Але батьків приятель, Андрій Чайковський, намовив батька, щоб я поїхав. Казав: “Не скоро буде така добра нагода побачити Чехію і її культурні надбання. їхатимемо окремим поїздом, з хором “Бояна”, з представниками наших товариств, з визначними людьми. Це також має своє значення”. Поти намовляв, поки не намовив.
І поїхали ми Лібром (себто кіньми фіакерника Лібра) до Зарванички, а звідти залізницею до Львова. Заїхали до покійного Дам’яна Гладиловича, що був швагром Чай-ковського і мого дядька Лонгіна Глібовицького. Гладило-вич, знаменитий педагог і діяльний патріот, зробив на мене незабутнє враження. У розмові про наші актуальні справи він усе вмів сказати щось цікаве й доцільне, слів на вітер не сіяв.
На вечерю забрав мене Чайковський до Нафтули137, бо мав там із кимось побачитися. Я перший раз був у вели-коміськім ресторані, що славився своєю вепровою печенею з картоплями та з капустою і своїм окоцімським пивом. Ні вепровою, ні окоцімом я не захопився, натомість здивувало мене, що до Чайковського все хтось підходив і вітався з ним сердечно. Були це його знайомі, що поприїздили з різних міст і мали разом із нами їхати до Праги.
На другий день оглядали ми, щоправда, тільки в переході, Львів. По Бережанах зробив він на мене величезне враження, зокрема св. Юр138 і Волоська церква139, бо наші установи, такі, як “Просвіта” й “Наукове Товариство ім. Шевченка”140, містилися тоді ще в дуже тісних і бідних локалях. Одинокою прикрасою “Просвіти” був великих розмірів портрет Федоровича141, а ціла бібліотека тов. ім. Шевченка зберігалася в кількох невеликих шафах, таких, як на одяги. Вхід до товариства був у брамі старого готелю Жоржа, одно— чи двоповерхової кам’яниці з великим подвір’ям. У тім подвір’ї на першім поверсі був зал “Фрозіну”, де грав звичайно наш театр після того, як йому відмовили зали “Народного Дому”1 . 9Іgt; Вже не пригадую собі, коли від’їхав наш поїзд, але ііам’ятаю, що на двірець вийшла сила народу, знайомих і сьояків тих, що їхали. Прощанням не було кінця. Аж наш мужеський хор вийшов із возів, уставився на пероні й заспівав “Крилець, крилець”143. Хто був на залізничім двірці, прибіг послухати, бо й було що почути. Хор великий, голоси сильні й чисті, співаки в знаменитих настроях — їхали в широкий світ, — молодість розпирала їм груди.
Гучні оплески, й на загальне бажання заспівали “Над Прутом у лузі”144. А тоді трубка і “Прошен всядаць”. Ще раз обійми, цілунки, виклики: “Щасливої дороги!”, “А пишіть!” — і поїзд рушає з місця. Мають білі хусточки, простягаються руки з поїзда й до поїзда — їдемо.
Я вже другий раз в житті так не їхав. Ціла валка возів, а скрізь самі свої люди. Та ще які! Цвіт молоді, еліта нашого громадянства, показ жіночої краси. Багато в національних одягах, Венгринович, як гуцул, з дзьобенкою, тайстрою і топірцем. Жаль тільки, що не зголив чорної борідки в клин, бо гуцули з бородами не ходять. Степан Федак, тоді ще молодий адвокат, де ходить — жартує.
Прогулку провадить професор Володимир Шухевич145. Через рам’я на ремінці мужеська подорожня торба. У руці олівець і нотатник: все щось записує, то гуцульські етнографічні матеріали від гостей з-над Прута й Черемоша, то найвсілякіші бажання членів прогулки.
Хором заправляє професор Анатоль Вахнянин, старший поважний громадянин. Але й він не від того, щоб посміятися та блиснути своїм небуденним дотепом. Його помічником є Остап Нижанківський, автор “Гуляли, гуляли” та “Окрушків”, красунь, якому рівного не легко знайти. Високий, стрункий, синьоокий, легко скучерявлена чуприна. Розмріяні очі під цвікером, на вустах нерозгадана усмішка — митець.
Наш поїзд надзвичайний, його нема в так званому розкладі їзди. На малих станціях не стає, зате на великих зупиняється довше. Тоді виходять з міста делегації, виголошують промови. Вахнянин, Шухевич і ще деякі із старших громадян відповідають, а хор співає “По морю, по морю” та “Гей же до чарки, мій брате!” Не з огляду на слова тих пісень, лиш тому, що їх мелодія така грімка і жвава, що просто пориває слухачів.
Ті зустрічі й пргаіти на чеській території прибирають спонтанічний характер. Жінок закидують квітами, мужчин —, папіросами й цигарами. Підносять адреси й альбоми міст.^
Для мене все це таке нове й незвичайне, що я сиджу в гарячім вагоні, мов одурманений. Забуваю про сон і втому. Але не забув про них наш незрівнянний провідник, професор Шухевич. В одному з більших міст замовив готелі, щоб ми виспалися та набрали сил до дальшої дороги. Та куди там! Ще ми не вспіли обмитися й перебрати білля (спека була страшенна!), як в готелі, куди заїхав Шухевич, появився посадник міста в товаристві ще двох панів із міської ради та просив, щоб наша прогулка зробила місту честь і прийшла на вечір до тутешнього “Сокола”147.
Хоч як утомлені, пішли ми на цей вечір. І не жалували. Я перший раз побачив, що таке чеський “Сокіл”. Гарний будинок, великий зал. Показ гімнастичних вправ аж до фехтунку на рапіри й флорети включно, по вправах вечеря з чеськими національними стравами і зі славним чеським пільзнером. Обслугували нас не кельнери у фраках, а “слєчні” в коротких спідничках з вишиваними запасками та в блузках, прибраних кружевами й мережками. Може, й не було між ними надто багато гарних, зате всі були здорові, рум’яні і жваві. А які ввічливі та щебетливі! Провінціональний хлопець, що недавно тому здав матуру, почувався несміливим та збентеженим тією ввічливістю й не знав, як має дякувати за ті трикольори, що ними його так щедро обдаровувано.
По вечері малий відпочинок, прохід по сокільськім городі, а там танці. Заграла сокільська оркестра, і молоді чехи з українками й українці з чешками пішли в танець.
Коротка літня ніч і — “як гарно сонце сходить!” Який чудовий світ! Як добре бути молодим і здоровим! Тільки чого ті очі, мовби хто до них піску насипав, чого вони так печуть? А тут про спання нема що й гадати, бо треба їхати далі.
Та недалеко ми заїхали. ^На якійсь станції казав нам професор Шухевич висідати.
— Поїдемо на снідання до замку графа Гарраха, славного своїми споминами про Валленштайна.
Як поїдемо, то й поїдемо! Професор Шухевич не любив, щоб йому противитися, був із покоління Євг. Олес-ницького148, Олександра Барвінського’49, Анатоля Вахня-нина, тих наших визначних мужів, що їх буцім Бог створив на провідників народу.
Заледве ми вспіли обмитися на двірці, як заїхало яких, може, сорок повозів, карет і ляндо з замку графа Гарраха. Замок був високо на горі, гора крутиться спіраллю. Ми з Чайковським, Теофілем Гладиловичем і ще з двома-трьома панами, яких прізвищ вже не тямлю, їхали в однім із перших повозів. Я озирнувся і гадав, що це казка. Мові якийсь велетенський карусель закрутився в моїх очах, з поводами, з кіньми і з панями в різнобарвних сукнях, крутився так довго, поки не закрутилося в голові і поки чоловік не став собі гадати, що це гора крутиться разом із нами.
Самого графа не було на замку. Спроваджував нас його управитель і пояснював історію цього великопанського гнізда. Я 30-літню війну знав дуже добре, і з підручника, і з праці Фрідріха ІШллера, тому-то кожна подробиця незвичайно мене цікавила. А вже багатства й розкоші, які я тут побачив, просто ошоломили мене.
Снідання, і то таке, що й за добрий обід стало б, подали нам у парку. Ранок, свіже повітря, казковий краєвид веліли нам забути про всі невигоди дотеперішньої мандрівки.
Аж ось і Золота Прага.
Добра то річ їхати прогулкою, та ще з таким провідником, якого ми мали. Не треба журитися ні картами їзди, ні клунками, ні що будеш їсти, ані де будеш спати. Все за тебе обдумано і все для тебе підготовано. Але-але! Навіть така їзда має свої недостачі. Ти зв’язаний гуртом. Куди громада, туди й баба. Не можеш затриматися довше на якімсь місці і при якомусь предметі, що тебе особливо зацікавив, тільки мусиш іти далі, туди, куди йдуть інші.
Але у Празі так якось добре складалося, що мене цікавило здебільшого те саме, чим цікавився мій добрий опікун Андрій Чайковський. Ми відбивалися від гурта й самі давали собі раду. Чайковський дуже любив історію, був трохи слов’янофілом (Шевченкове: “Щоб усі слов’яни стали рідними братами”), я почув від нього не одну цікаву подробицю про чеське минуле й теперішнє.
Празькі готелі в часі вистави були переповнені. Виста-вовий комітет призначив для нас квартири по приватних домах. Я з д-ром Чайковським та Фільком Гладиловичем
(так ми його називали в родині) попав до аптекаря Шведи, що мав свою “лєкарну” на Старому Наместі.
Був це або старий кавалер, або солом’яний вдовець, якого жінка виїхала на село на час літніх канікул, а він залишився сам з лакеєм, кухаркою і покоївкою у великім старосвітськім родиннім мешканні. Дістали ми там простору спальню з двома ліжками й отоманою. (Отомана, ясна річ, припала мені.) Наш господар був здоровий чех, “бон віван”, кожної хвилини готовий випити жахливу кількість пільзнера та посміятися грімким, безжурним сміхом. Він уважав своїм господарським обов’язком показати нам не лиш найцінніші пам’ятники празької старовини, але й щонайкращі тамошні ресторани. Провадив нас із палицею вгору, як із булавою, з якоюсь веселою чеською піснею на вустах. Ціла Прага була тоді весела й розспівана, і що вважалося б навіть у Відні неможливим, те в Празі було цілком природне, бо це вистава, показ здобутків чеських рук і голів за час кількох століть.
Виставова площа була далеко за містом. їхалося електричним трамваєм. Була це новість для мене. Я ставав коло машиніста й пильно дивився, як він провадив віз. На площу входилося через ворітця з приладом, що числив гостей. Мільйоновий мав дістати дарунок і стати героєм дня. Але я тим щасливцем не був, ані ніхто з нашої прогулки. Зате, коли ми входили на площу, якісь органи заграли на наше привітання “Ой не ходи, Грицю”. Сумна мелодія одної з найкращих наших пісень пригадала нам нашу чудову Україну, таку далеку й таку іншу, ніж те, що ми мали побачити на празькій виставі. А побачили ми дійсно дуже багато. Чеський промисел, народне господарство, культурні й мистецькі здобутки пересунулися перед нами в окремих, дуже добре влаштованих павільйонах. Тут нам показали, як робиться в цукроварні цукор, там — як полотна й сукна, ще в іншім павільйоні готовили на наших очах і подавали нам з хроном та муштардою смаковиті “парки”.
Мене найбільше тягнув до себе павільйон чеського мистецтва. Стільки і таких різних образів укупі я ще ніколи не бачив. Голова крутилася, в очах мигтіло, я ходив по залах і дивився. Найбільше подобався мені Брожиків “Гус”150. Великі розміри образу, драматичний момент, психологічні студії історичних постатей, темне окружения і ясна постать національного мученика-героя, а до того ще й Шевченком поема151 про нього викликали й залишили надовго в моїй душі сильне й незатерте донині враження. Хотілось побачити щось таке з нашої історії, якийсь історичний момент, на якім могли би рости і кріпитися душі цілих поколінь. Та, на жаль, це бажання не здійснилося донині, хоч пробував його здійснити Микола Івасюк152 у своїм в’їзді Хмельницького. Репінові запорожці, що пишуть листа до султана, з мистецького боку, може, й вище стояли від Брожикового “Гуса”, але ідеологічно не могли з ним рівнятися і такого виховного значення не мали.
По п’ятьох невиспаних ночах був я так перевтомлений, що ледве видряпався на “Ґрад”154 і в тамошній кафедрі, в коронаційній каплиці, як сів на хвилину на лавці, так зараз і заснув. Але добряга Чайковський в пору запримітив, що мене між прогульковцями нема, вернувся, збудив мене і забрав з собою.
1 знову вистава, і знову вечеря, на яку запросив нас наш гостинний господар, пан Шведа, власник аптеки на Старім Наместі. По вечері пішли ми на морожене до турецької кав’ярні, де кельнери були турки в тюрбанах і в своїх узористих халатах. З нами був Василь Яворський, відомий політичний діяч в Бережанщині та в Новім Санчу на Лемківщині. Веселий, дотепний чоловік, великий охотник до жартів, носив коротку чорну бороду і досить скидався на турка. Грошей йому не бракувало, бо мав нафтові уділи і так звані проценти. Самим мороженим і навіть чорною кавою по-турецьки не вдоволився: казав подати коньяк чи лікер якоїсь незвичайної марки. Кельнер, що ходив як мумія і не відзивався, бо був турок, не спішився й не приносив ніякого напитку. Яворський повторив своє бажання раз і другий, а за третім узявся за боки, зробив грізну міну і зарепетував буцімто по-турецьки:
— Шахум алахум, буком побіяхом, холєра азіятіка, пурга!
Наш турок зігнувся в чотири погибелі, склав руки навхрест на грудях і пролепетав чисто брідським діалектом:
— Ентшульдіген, пурец, айх вар нур цво монат ін Константінопел, нур цво монат.
Наш стіл зайшовся гомеричним сміхом, усі сусідні також, господар недобрим оком подивився на нас, але не слушно, бо на другий день, як оповідають, про цю сцену поширилося по всій виставовій площі й до його “правдиво турецької кав’ярні” нахлинуло ще більше гостей, ніж перед тим.
Пізно вночі, а краще сказати, над раном, вернулися ми додому. Наш гостинний господар провадив нас. Високий, заживний, з палицею, як із булавою, вдавав тамбора від війської оркестри. Я ледве ноги волочив за собою. П’ять недоспаних, або й цілком безсонних, ночей. Насилу роздягнувся, упав на отоману й заснув, як муха.
І був би спав Бог знає як довго, коли б не збудив мене грімкий голос: “Сплюху, пора вставати!” Буджуся, протираю очі і довго не можу прийти до себе. Де я і звідки тут узявся? У голові шум, як у млині. Гуркотить залізниця, співає “Боян”, грають органи “Гриця”, тисячі людей пересуваються з павільйону до павільйону, хрупотить пісок на виставовій площі… Ага, це Прага. Ось яка вона, та Злата Прага!
Дивлюся, а доктор Чайковський також сидить на ліжку й очі тре руками, тільки Гладшювич зливається вже зимною водою при умивальні. А наш господар стоїть на порозі і сміється: “А то сплюхи, 17 годин переспали, і ще їм мало! Збирайтеся скоро, бо нас чекає робота!”
Зібралися і пішли до роботи.
Не знаю, чи тому, що я ще молодше виглядав, ніж був, чи, може, завдяки білому фільцовому капелюхові, що мені купив у дарунку Чайковський, і тій турецькій краватці, яку я дістав від Гладиловича, досить, що чеські студенти й студентки приставали до мене й випитувалися, як нам, українцям, у Галичині живеться? Я розказував, що знав і як знав, не забуваючи також про наших русофілів та їхні затії. Навіть не запримітив, що за мною стежать два “юноші” з-під прапора москвофілів Геровських155 із Здоровенними, буцімто буршівськими, а на ділі з бандитськими палицями. Отож коли раз верталися ми з вис-тавової площі на Старе Наместі і я відстав трохи від свого товариства, бо задивився на якусь виставу, ці много-надійні “юноші” кинулися на мене з палицями.
На щастя, мої добрі опікуни почули крик, прибігли і напасники щезли, як камфора. З тої пори я вже був обережніший.
У Празі, ясна річ, мав я нагоду пізнати багато визначних чехів, чешок і словаків, як ось: Урбана Ваянського156, що пізніше перекладав мої поезії, Адольфа Черного157, котрому посилав я огляди нашої літератури до його “Слованского Світа”, достойну пару Наперстків, Ружену Єсенську та інших. Я подивляв їх простоту в поведенні, роботящість і патріотизм — не на словах, а на ділі. Музей Наперстків158 був реальним виявом того патріотизму.
Дуже сильне, можна сказати, блискуче враження зробив на мене концерт нашого “Бояна” в празькім “Народнім Дівадлі”159. Я перший раз бачив великоміський театральний зал, так щільно заповнені ложі і всі місця, які лиш були.
Хор був великий, зіспіваний, голоси сильні, чисті, дібрані. Диригенти (А. Вахнянин і Нижанківський) такі, що кращих годі собі було уявити. У тенорах співав пізніший оперний співак Гушалевич160 (батько Гени Гуша-левичівної, відомої сопраністки берлінської королівської опери “Unter den Linden”). Чехи привітали нашого “Бояна” дуже сердечно. По кожній точці “Дівадло” гуділо й шуміло, як водопад. Зал довго не міг заспокоїтися. А коли заспівали “Закувала та сива зозуля” (диригував Остап Нижанківський), то цей ентузіазм дійшов до свого апогею. Крик і шум не заспокоювався так довго, доки хор не повторив пісні. Посипалися квіти і лаврові вінці (“Боян” дістав срібний).
Наші славні празькі професори, Горбачевський161 і Пулюй162, гостили диригентів і декого з хору вечерею. Загалом цей концерт був верхом осягів нашої прогулки. Він викликав серед чехів значне зацікавлення нашою справою, хоч до парламентарної арени його відгуки не долетіли. Чеські політики цікавилися тоді Росією куди більше, ніж нами. Росія — це був велетень, хоч і на глиняних ногах, а все-таки велетень, а ми, — що таке були ми, українці?
З великою силою нових вражень і з передсмаком того, що значить великий світ, вернувся я до моїх Бережан. Як же вони змаліли і змарніли!
Кам’яниці буцім у землю повростали, гори поприсідали, вулиці хтось поскорочував, вуличний рух смішно зменшився, люди буцім не ходили, а посувалися з пересічною скорістю слимаків. Тільки став на могутній греблі шумів з такою силою, як колись за моїх хлоп’ячих літ. А все ж таки, коли би хтось казав був мені вибирати між Прагою і Бережанами, я, не надумуючися багато, вибрав би ці останні.
У Бережанах відпочив я годинку-дві, подякував Чай-ковському за все добре й поїхав додому. Рад був на крилах летіти, бо ніколи ще так далеко від своїх не відлітав. Як же сердечно вітався я із усіма, як не міг набалакатися з батьком, мамою і ріднею! Як вони тішилися, що я цілий вернувся з такої далекої дороги. Певно молилися за мене, тільки того мені не казали.
— Постеліть йому скоро, — говорив батько, — бо він утомлений і сплячий.
Чиста постіль, відчинене вікно, рожі зазирають до нього і пахнуть, — кажіть, що хочете, а нема то, як у батька й мами. Всюди добре, а дома найліпше.
