«Казка мойого життя» ПОРУЧИН
Поручин, дві милі на північний захід від Бережан, мав кількасот мешканців греко-католиків і разом з сусіднім селом, Біщем, творив одну з парохій бережанського деканату.
Між Біщем і Поручином була широка долина, якою перепливала ріка, а над рікою торохтів сварливий, вічно невдоволений водяний млин. Як усі старі млини, мав він свої перекази й легенди: про несамовитого мельника, про Мельничку-красуню і про мірошника, що не знаючи відкіля узявся і куди подівсь. (Усіх їх, “бий його сила Божа”, на своїй службі тримав.) Біще, це була дуже стара °ре™— Назву його поручинські сільські філологи виводили *Щ “біса” і докучали тим своїм біщецьким сусідам. У Біщі була дерев’яна церковця на Валах за селом і мурований костел серед села.
Вали це були останки якогось великого укріплення на невисокій, але дуже прикрій горі, за селом, під лісом. Нині, може, вони вже й вирівняні та заорані, не знаю, але в тих-то часах, як батько перенісся з Крегульця до Поручила, ті вали ще двома чи трьома перстенями обхоплювали гору й натякали на колшцню славу й могутність нині такого тихого й бідного Біща. Між валами попадалися також останки старинних мурів і фундаменти веж. Хлопці вигрібували з землі стрілки й кам’яні або й залізні кулі, відломки мечів та панцирів, словом, старовину, що ми її не лиш у Біщу, але й скрізь не вміли гідно берегти й шанувати. А вже про урни, збанки та глеки, то навіть не згадуй! Було це просто “череп’я”, нікому не потрібне, і його нівечилося безмилоЬердно. Серед валів, під сторожею старовинних дерев, стояла однобанна церковця з прегарними іконами в такім маленькім іконостасі, що коли б парох був трохи заживніший від мого батька, то крізь царські врата16 не пройшов би. І тоді треба було б або іконостас з церкви, або пароха з парохії усунути. (Мабуть, балачка про колишніх великих людей, це легенда, а не правда.)
Вали, себто спора частина того горба, що на нім стояв колись невідомий нам ближче замок, належали до батька, як поручинського пароха. Паслися там наші коні й худоба, звідтам привозили парубки ріщя та пруття, бо на валах росли всілякі корчі, найбільше ліщини та дикої рожі. Ліщина давала нам горіхи, а дику рожу викопував батько, пересаджував у Поручині коло хати, щіпив, і поручинська наша хата славилася такими рожами, яких ніде не було. На валах весною цвіли фіалки. А була їх там така сила, що ціла гора пахла, немовби там хтось амфори з найкращими пахощами порозставляв. Коли я приїхав з Бережан до Поручила на Великодні свята, то в першу чергу біг на Вали, хоч було туди від нас яких два кілометри дороги, коли не більше. Блукати по валах, вишпиртувати старе череп’я та заліззя і впиватися пахощами фіалків, це була для мене справжня насолода. Жива краса й подих старини оп’янювали голову малого хлопця. Він сідав на якімсь камені, думав Бог зна про що й забувався до тої міри, що аж присилали по нього, щоб ішов на обід.
Поручил лежав у ярку між двома горами. Одним кінцем він лучився з Біщем, а другим вибігав у поля та ліси. З першого можна було заїхати до Стриганців і Двірців, а з другого буцім уже нікуди дороги й не було.
Серединою села протікав безіменний потік. Понад потік бігла болотиста дорога, що не висихала ніколи, бо затінювали її головаті верби. Обабіч потоку двома сірими шнурками тягнулися селянські загороди. Солом’яні стріхи без коминів. Як увечір запалять у хатах, то село в димах потопає.
Церква високо на горі. За церквою, ще вище, ліс. Кажуть, що колись були там ліси, а ліси! Церква ховалася в них ціла, навіть із хрестом. Туди, говорять, тікали люди перед татарами, вони раз напали на неї і людей перебили до одного.
Поручинська церква архітектурою своєю нагадувала колишні шведські дерев’яні церкви, тільки таких дахових прикрас не мала. На вигоні хатина, що її називали школою, знак, що колись там була школа-дяківка.
До села під зиму приходив мандрівний учитель, Богус-лавський. Сідав у світлиці якогось селянина, діставав від нього харчі й учив його дітей та ще двох-трьох доходячих хлопців. Високий, похилений, мовчаливий, подобав на здекласованого шляхтича або інтелігента. До корчми не ходив і по горілку не посилав, запивався чаєм, курив люльку і по ночах читав якісь грубі книжки, що їх носив у своїй шкуратяній торбі. Першої зими, як ми приїхали до Поручина, Богурлавський сидів у Яцка Стельмаха, нашого сусіда з насупроти. Яцко, багатий господар, чоловік письменний, читав також по ночах і балакав з Богуславським. Пригадую собі, що як коли наш годинник з зозулею став, то ми дивилися у вікно й казали: “О, вже, мабуть, пізно, бо в Стельмаха не світиться”. Цей Стельмах позичив був мені “Хатку дядька Томи”, славну повість Бічер-Стоу17, в перекладі на нашу мову. Мене глибоко зворушував опис терпінь муринських невільників. З тої пори спочував я з Усіма приниженими й покривдженими, а кривдників став не любити. У Біщу було споро латинників. Деякі, як ось Замойські, зі старими історичними прізвищами. Але не Знаю, чи вмів хто з них балакати по-польськи, бо розмовляли вони по-нашому. А все ж таки мали свого пароха й сотрудника (вікарого). Парохом був Максиміліан Тчінський, сивий, короткозорий старець з великопанськими товариськими формами, колись світовий чоловік, що засидівся в глухім куті й обмежився до книжок, образів і квітів. Квіти плекав прегарні. Було на що подивитися. Його сотрудник, Мрочинський, дуже гарний, чемний і високообразований молодий чоловік, часто-густо заходив до нас і балакав з батьком на літературні й філософічні теми. Батько жалував його, що молоді свої літа марнує у біщецькій самотині, розважаючи свого старого й здивачілого пароха.
Біще й Поручин належали до величезних маєтків графа Станіслава Потоцького. У Біщі двора не було, а в по-ручинськім дворі сидів посесор Сабитовський. Височезний вірменин, з плечами, як брама, але, на диво, з носом помірковано довгим. Ходив пригорблений, буцім боявся, щоб головою не розвалити стелі. Його жінка, куди нижча від нього, колись, мабуть, красуня, все ще вбиралася гарно і ходила, буцім плавала по покоях. Двір був великий, а їх тільки двоє, бо діти давно вже відлетіли до своїх власних гнізд. Жили собі вигідно, як Гоголеві “старосвітські дідичі”18. Він був веселої вдачі, любив жартувати, а що не мав з ким, так свою “паню” брав злегка на решето. Пам’ятаю якраз після його недуги, “паня” хвалилася, що поставила свого мужа на ноги, бо тричі вдень, у тій самій годині подавала йому приписаний лік. “Но, так-так, — гуготів він, — але перше я цей лік вилив, а до плящинки налив перевареної води”. На диво, “паня” не всердилася на свого чоловіка, тільки всміхнулася і сказала: “Ось, бачите, який він!” Була це, так сказати, тодішня біщецька й поручинська інтелігенція.
Дяк, органіст і економ, розуміється, не вчислювалися туди. Ні органіста, ні економа я собі навіть не пригадую, зате дяка, Гната Янчинського, мов живого, бачу перед собою. Я вже на іншому місці згадував про нього, тут хіба те додам, що своїм типом відбігав він дуже від тодішніх дяків. Вбирався по-сільськи, жив, як середньо заможний селянин, і хіба тільки тим різнився від селян, що в церкві вбирав окуляри, бо був короткозорий. Щоднини під вечір приходив до батька, розказував, що сталося в селі, й обговорював план роботи в полі на завтра. Згодом щиро прив’язався до нашої родини, а коли батько мій, в десять літ пізніше, перенісся до Жукова, то він так само щиро прив’язався до родини батькового наслідника, отця Михайла Мосори, доброго сусіда і приятеля нашого дому. Коли при першій зустрічі дяк Янчинський впевняв мою маму, що поручинці люди добрі й послушні, то він правду казав. Таких добрих парохіян нелегко було знайти. Свого пароха вони любили, шанували й хотіли, щоби йому в них було добре. Поручин був у повнім значінню цього слова глухим селом. Впливи міського зіпсуття не доходили до нього. Жив він своїм власним припізненим у поступі життям. І мужчини й жінки носили т[ак] з[вані] куртини або короткі опанчі з власного сукна. Жінки в димках ходили, себто в спідницях так само зі свого полотна, що його димкар вибивав в одно— або в більше кольорові узори. Чобіт на закаблуках не знали, коваль їх підківками підбивав. Вишивок майже не бачилося в селі, лиш мережки. На голові шалінова хустка, вив’язана, як тюрбан. Тільки про свята мала поручинська жінка цвітасту, рясно збирану спідницю. Зате дуже любили тут коралі. Чим більше їх і чим вони більші, тим більша була багачка. Та великих багачів-дуків у Поручині не було, так само, як не було й нуждарів. На Великодні й на Зелені свята прикликували жебраків із чужих сіл, щоби було кому на могилках милостиню за душі померших дати.
Бідніші поручинці ходили на заробітки до двора, на приходство та до багатіших односельчан. У нас цілу зиму молотив Онуфрей, старий чоловік молодої жінки, Марта. Він хирлявий і поганий, а вона красуня, хоч куди! Онуфрей як міг, так бадьорився, розказував, який то він колись “моцний був”, який відважний та хоробрий, але тим ще більше себе осмішував і принижував. Теперішність задалеко від минувшини відбігала.
Кругом Поручина шуміли великі, здебільшого дубові ліси. Там виводилося багато всілякої звірини. Дики цілими стадами нападали на селянські поля й нищили картоплю. Селяни по ночах палили на полях вогні, вигукували дивними голосами, калатали й тріскали патиками, щоби їх відстрашити. Не помагало. Мусили вжити гострішого способу, — стріляли. Товкли начиння з литого заліза, з чавуна й набивали сіканцем рушниці. В селі було кілька таких “диких стрільців”. Невиспані ночі і вічна небезпека в боротьбі зі “злісними” й побережниками відбивалася на їхніх обличчях. Здорові були, але грізні й суворі, як ніч. В селі шанували їх, але й боялися, хоч вони боролися, а то й гинули в обороні села.
Так тоді йшла боротьба невгавна між селом з графською лісовою сторожею, що іноді кінчалася крово-проливством і судовими процесами. Граф Потоцький, мабуть, і не знав про це. Був завеликим паном, щоб йому так дуже залежало на якімсь там убитім дику. А вже стріляти до людей, то він певно не казав; робили це на свою руку його посіпаки, бо сам він ставився до народу добре. Як погоріло село, то на відбудову давав дерева зі своїх лісів, може, й більше, ніж було треба.
Те саме, що зі звіриною в лісах, діялося також з рибами в графських ріках. І там велася подібна боротьба, бо народ не міг зрозуміти, як це може бути, щоб йому не вільно було ловити риби, якої граф не кормить і не плекає. Бог її дає на пожиток людям і — тільки! Народ також хоче часом щось смачного з’їсти. До диких стрільців належали між іншими молодий коваль Микола і сліпий на одно око музика, Стефан. Микола що захотів, те й викував у кузні, а Стефан що чув у душі, те й виграв на скрипці. Був це дійсно музика з Божої ласки. Бувало, як примкне своє видюче око, як притулить скрипку до лиця і пустить смичок по струнах, то тії струни і сміються, і плачуть, як живі. Про щось таке говорять, що вам навіть у сні не присниться, про що хіба ангели в небі співають. Сте-фанова скрипка, бас і решетце, це були поручинська оркестра. Не одну ніч просидів я, слухаючи, як вона грала в нас або в сусідів на толоці. її далекі відгуки ще й нині причуваються мені, буцім вона на другім світі грає.
Національно-політичної свідомості, заки батько мій до Поручина прийшов, ще там не було. Нарід ходив до церкви, сповідався і причащався, зберігав предківські звичаї й обичаї та гордо називав себе руським. Кількасот літ зберігав це ім’я, хоч як йому вороги хотіли його відібрати. Пам’ятаю, як голосили оповіді в церкві, то батько казав: “Парубок і дівка руські”, бо так казалося здавен-давна. Аж згодом, по кількох літах освітньої праці, поширився і г Поручині термін України. Це глухе село стало одним із найбільше свідомих в повіті, а може, і в краю. Якого б терору не вживали при виборах на послів, Поручин голосував на свого, народного кандидата. Батькова праця не йшла на марне, зерно, яке він кидав, не падало на мертву опоку.
А працював батько невпинно, і то не тільки в церкві. Як минули жнива, то не було днини, щоб у якогось із па-рохіян не робили поминків. Просили туди й батька, і батько йшов та пересиджував там до вечора на розмові зі своїми парохіянами. Були це, так сказати, лекції на різні теми. А ввечір часто-густо приходили люди з різними орудками, і батько їх також просив сідати й балакав з ними. Літом ці розмови велися здебільшого в саду або в овочевій шкілці. Батько був молодий, мав що лиш тридцять кілька літ, і тая праця не була понад його сили. У селі родилися діти, як крілики, але й гинули, як під зиму мухи. Тому-то батько перестав хрестити дітей у церкві, де зимою була велика студінь, лиш хрестив у хаті. По хресті мама моя виходила до кухні подивитися, яка дитина. При тій нагоді повчила, як-то треба вповивати, купати й кормити діти. Виступала проти надто тугих повивачів та всіляких огидливих смочків. Не скоро приймалися ті науки, але й не пропадали безслідно, бо мама не раз ненадійно заглянула до хати, де була маленька дитина, щоб подивитися, як її плекають, а як побачила, що зле, то хоч сама молода, картала старших від себе. За якийсь час смертність між малими дітьми помітно зменшилася.
Народ відживлювався не дуже-то скупо, але погано. Хліб пекли закальцюватий і несмачний, хоч муку мали добру. Ні людського борщу, ні гарних вареників не вміли зготовити. Щодня капуста, все та сама, квашена й варена, без омасти. Ще найсмачніше вдавалася так звана “мішанина”, себто бараболяна юшка, засипана крупами і придобрена стиранкою (Тісто шарпане й варене).
Розуміється, батькові треба було на поминки обід посилати, бо він хоч як хотів, то не міг їсти страв на чуткій солонині ані недопеченого хліба. Так тоді господиня, що в неї мали бути поминки, приходила день перед тим до мами і готовила під маминим проводом обід для “єгомостя”. і?
Так само сусідки забігали подивитися, як у “їмостуні” печуть хліб. Згодом і поручинці стали відживлюватися краще й здоровіше.
Поручинські люди були дійсно послушні. Як набрали довір’я до батька й мами, то слухали їхніх добрих порад. Батько виступав проти корчми й горівки і — пияків у селі ставало чимраз менше. Казав, щоб не правувалися за будь-що, і посварені господарі приходили, щоби їх батько доводив до згоди. Радив сіяти конюшину й садити кукурудзу, якої вони перше не знали, і на другий рік коні їли конюшину, а люди хвалили собі кулешу, та ще зі шкварками або з квасним молоком.
Батько ніколи не нарікав на темноту й некультурність нашого народу, хоч часом доводилося й погримати на декого. Але й за те люди не гнівалися на нього, бо казали, що навчив їх багато.
За такою невтомною працею над селом не лишалося багато часу й сили для власного господарства, а поля все-таки було щось коло сто моргів. Але батькові на подвір’ю помагали мама, а в полі дяк Ялтинський. Був це прямо неоціненний помічник. Не пригадую собі, щоби коли в нас не вижали на час збіжжя або щоби воно зросло в копах. Як надходила сльота або надтягала буря, то парохія-ни, не прошені й не кликані, з доброї волі рятували свого пароха. Такі були часи, й такий то був цей Поручин!
Найгірше було з хатою. Стара, тісна й “здезельована” від основ до комина. Вітер віяв крізь стіни й гасив лампу на столі. При свічці тяжко було читати, так вона хвилювала. Зимою, хоч печі тріскали, в хаті було зимно, бо не було подвійних вікон. Одинока рада — розписати “конкуренцію” й побудувати нову. Але село недавно тому погоріло, й батько не хотів накладати на нього таких тягарів. За свої гроші казав поробити подвійні вікна, столяр понаправляв підлоги, муляр поклав нові печі з плиток, стіни обтулено загатою і — якось воно було. Щоправда, гарні меблі у так званім великім покою сварилися з чорною, дерев’яною стелею, з лупаними дверми на чопах і з защіпками замість замків, але мій Боже, невже ж люди не живуть у ще гірших хатах? “Як треба, то треба”, — казав не раз батько, і ми слухали його. Ніхто не нарікав на хату, хоч вона не раз, як повіяли буйні вітри, охала й стогнала, нарікаючи на свою старість. До хати був тільки один вхід, через ґаночок на карбованих дерев’яних стовпцях, та одні сінки, що з них ліворуч ішлося до кухні, а праворуч до мешкання. На це найгірше нарікала мама, бо при такім розкладі годі було втримати чистоту в хаті. Тому-то батько казав вибити до кухні другий вхід від подвір’я, двері з сінок до кухні замурувати, а сінки переробити на передпокій. Таким чином, мешкання трохи побільшилося, і порядок можна було легше втримати, а мама дуже про нього дбала. Бувало, як вимиють стелі, вибілять стіни, навоскують підлоги, то наша хатина нагадувала стареньку бабусю, що на свято причепурилася й буцімто відмолодніла.
Батько дуже любив дерева й квіти. Хату обсадив пну-чими рожами, а ґанок виноградом, виплекав новий сад і в зільнику викохав такі гарні квіти, що люди не могли ними налюбуватися. Старосвітське, може, ще з XVII століття приходство, обмаєне корчами бозу й жасмину та закосичене квітами, мало в собі щось питомо привабливого. Старе новому подавало руку й казало, що дійсно навіть у малій хатині можна жити гарно.
Мені, зокрема, здавалося, що ніде в світі не було так гарно, як у Поручині. Ніде потік не шумів так казково, не шелестіли так таємничо верби й місяць не заглядав так мрійливо у воду. А вночі з-під церкви на горі вартівник кричав: “Бердо!”
До отсього-то Поручина перенеслися з Крегульця мої батько й мама, коли мені йшов сьомий рік життя. Туди їздив я з Бережан від діда на свята й на вакації в жнива. Чого не дали мені Бережани, те завдячую Поручинові. Там я пізнав село та зжився з сільським народом.
«Казка мойого життя» НОРМАЛЬНА ШКОЛА
Коли я несповна шестилітнім хлопцем приїхав до Бережан, то старостою був там Мавтнер, бурмістром емери-тований майор Гертлєр, а прізвища начальника суду не тямлю. Згодом був ним Гільбріхт. Високий, худощавий, з рудими бокобородами і з моноклем. Як ще додати шкільного інспектора Біссінґера, то вийдуть самі німецькі прізвища на чолових установах в Бережанах. Латинським парохом був Островський, хмуроокий аристократ, вірменським — Ісакович, пізніший львівський архієпископ, а греко-католицьким — мій дідо, Михайло Глібо-вицький. Директор народної школи називався Казенко, а гімназії — Матеуш Куровський, ідеальний педагог, якого всі ми, його учні, не дивлячись на національні різниці, згадуємо з найвищою пошаною.
У Бережанах стояв 55-й полк піхоти, ескадрона 7 полку уланів та одна ескадрона драгунів, але коменданти їх, як це звичайно водиться у війську, часто змінялися, і тому імен їх не тямлю. Та ще було там кілька гармат. Але їх бачилося тільки вряди-годи, коли їх викочувано з депо, щоби прочистити. Тоді збігалася на площі перед ремізою ціла товпа цікавих, молодих бережанців. Каноніри гукали на них: “Йдіть геть, бо будемо стріляти!” 1 товпа з криком розбігалася, щоб за хвилину знову хмарою підсунутися аж під самі канони. Якийсь час була там також військова оркестра під проводом молодого капельника Бахб, автора деяких гарних творів на фортепіано і на оркестр. Виступав він тільки на концертах, бо в маршах провадив оркестр якийсь грубий, вусатий підстаршина.
Зате самого Бахо радо вітали в домах бережанської “сметанки”, бо він концертово грав на фортепіано й прегарно танцював. Бував також на прийомах у мого діда, й я, малий хлопець, захоплювався його грою, виглядом і “товариськими формами”.
Зате народною школою, що до неї ходив я три роки, ніяк захопитися не міг. Містилася в однім будинку з в’язницею. В’язниця на долині, а школа над нею. Вікна зі шкільних зал виходили на безіменну вуличку, найстрахіт-нішу, яку я коли-небудь бачив. Бігла вона стрімголов від вулиці Райської на містечо. Не вулиця, а якийсь вовчий яр, без хідника й ламп. Небрукована й нешутрована споконвіку, навіть не прочищувана й не замітана ніколи, повна була зрадливих ям та засідок усяких. На тую вулицю виходили також заґратовані вікна бережанської в’язниці. А попід вікна туди й назад, туди й назад ходив по скрипливих дошках вояк з блискучим багнетом та додавав ще більшої грози і в’язниці, і цілій тій несамовитій закутані.
Вікон у школі на павзах не вільно було відчиняти, але кажи ти це хлопчиськам! Вони хотіли чути, як там на долині, в камерах, сварилися, лаялися та зневажалися безталанні “викидки суспільності” і — відчиняли. Та не тільки на павзах, але й під час науки продиралися іноді через вікна такі верески й крики, що хоч тікай з класу. Мені спокою не давала думка, що там такого діється в долині? В моїй уяві малювалися самі чорні й страхітні картини, й тих кілька годин, що їх треба було пересиджувати в школі, ставали мукою для мене. Я дивувався, що мої товариші, особливо ж хлопці з бідніших родин, бавилися, билися, пустували, немовби там, на долині, було не пекло, а нормальне життя. Школа називалася чомусь-то нормальною, а як могла виглядати анормальна — не знаю.
З учителів я затямив тільки двох: директора Казенку й учителя Костецького, що мав гарну жінку, яку в місті називали “кицькою”.
Директор провадив свою школу при помочі тростини, штовханців, товчення головами учнів об стіну і тим подібних педагогічних середників. Костецький обмежувався до биття тростиною по долоні, що називалося “пацами”. Хлопці за кожним ударом підскакували й сичали та скрикували з болю. Казали, що це не болить, а буцім розжареною шиною пече. Паци бралося лиш на ліву руку, бо правою треба було писати, а по пацах долоня напухала, як пампух.
Бували іноді й гостріші виміри кар. Виновника волікли з лавки до “градусу”, один із старших хлопців притримував його за ноги, другий за голову, а пан директор цвяхав тростиною, аж піт йому з лисини капав. Безталанна жертва верещала нелюдськими голосами, за що Діставала ще два “бізуни” додатково. Я затикав уха, замивав очі і прилипав до лавки. Страшно й соромно ставало, і прикро, хоч я добре знав, що мене така кара не може стрінути, раз тому, бо нема за що, а два, бо мій дідо є дерном, радником і взагалі одним із достойників у місті. Було нас таких певних себе небагато. У першу чергу, Мілько Герве і Місько Пюрко. Герве, син власника колоніального склепу й сніданкової кімнати, куди забігав пан директор на перекуску серед важкої педагогічної праці, а Місько Пюрко, син ректора духовної семінарії у Відні, якого батько аж із Відня прислав до Бережан, щоби набрався народного духу.
Мій батько і батько Пюрка, отець Богдан, автор “Етики”19, були колись шкільними товаришами. Ми це знали й були з того горді. Тямлю, як раз на паузі Місько за печею в класі прочитав мені вірш свого батька “Термопілі”. Я вислухав, похвалив, що гарний, і додав, що мій батько також пише вірші і що друкує їх у німецьких ілюстрованих часописах, які передплачує. Міськові це дуже заімпонувало. “По-німецьки пише твій тато! — казав. — Но, но!” З Герве’м оба ми жили дуже щиро. “Ер гат і*уте Кіндерштубе»(Він має добру початкову освіту (нім.)), — казав про нього Місько з міною бувалого в широкім світі чоловіка.
Оце була наша недоторкальна трійця, що на неї інші хлопці гляділи заздрим оком. їх б’ють, а нас ніхто й пальцем не торкне, навіть за ухо не потягне. Невже ж це справедливо? Правду сказати, то я також гадав собі, що тут з так званою справедливістю щось не зовсім в порядку, бо й нас деколи ловили на неувазі, й ми деколи забували якусь книжку в хаті або губили зшиток по дорозі, а все ж таки ніхто нас за це не карав так, як інших хлопців. 1 в діточій душі будилися перші нез’ясовані протести проти суспільної кривди, проти поділу класу на нас, протего-ваних, і на “інших”.
З тих “інших” затямив я собі тільки одного, бо він забирав мої “другі сніданки”, що їх мені тітка давала до моєї шкільної торби, щоби я, борони Боже, не зголоднів. Та ще страшив мене, щоби я нікому про те навіть не згадував, бо він піде до моєї тітки й скаже, що я нині лекції не вмів і в класі був нечемний.
1 хоч я все відповідав добре і в класі поводився чемно, то таки боявся, щоб він дійсно не побіг на мене “з язиком”, і тому мовчав, а коли тітка питалася, як мені смакувало снідання, то я хвалив, що було дуже добре.
Так тоді ж малим хлопцем зустрінувся я з шантажем і пізнав першого шантажиста, свого буцімто товариша.
Моє чуттєве відношення до вчителів було теж неясне. Мені казали, що вчителів слід любити, а я собі думав, як їх любити, коли вони так б’ють? Вправді не мене, а тих інших, але їх так само болить, як мене боліло б. На жаль, на виправдання тієї педагогічної суворості я навіть того не вмів сказати, що нині кажу.
Незавидна доля була тодішніх народних учителів. Діставали нікчемну платню, що з неї ні жити, ні вмирати. Мусили тримати учнів на станції, бігати по лекціях і промишляти різними способами, щоб перепхати якось свою біду від одного першого до другого.
А до того, кожної хвилини міг до класу ввійти грізний інспектор Біссінґер і — будь тут добрий!
Що в такій атмосфері годі було думати про незвичайні висліди моєї науки, це ясне. І коли б до мене не приходив був кожного дня, крім середи, неділі й свята, ученик 5 чи б гімназійного класу, Дмитро Бахталовський, та не вчив мене того, чого не навчила школа, то не знаю, з чим я прийшов би був до гімназії.
Під кінець року добрішали наші учителі-мучителі. Менше били, а більше вчили. Підготовлювали нас до кінцевого попису, який називався “егзаміном”. Ролі були заздалегідь розділені, хто чигає, хто декламує, хто переказує зміст прочитаного “уступу”, хто переводить на таблиці напам’ять вивчені питання математичні. Іспит ішов блискуче, й достойники, духовні й світські, запрошені на це щорічне свято, відходили вдоволені, а “відзначаючі” учні діставали в нагороду гарно оправлені книжки з образками.
Моя перша нагорода — це була “Заворожена королівна” (“Сьпйонца крулєвна”)20. Довго я носився з нею та зберігав її, немов якусь святість, і довго світ уявлявся мені не як дійсність, лиш немов заворожена з’ява.
