«Казка мойого життя» ГІМНАЗІЯ ЗА ДИРЕКТОРА КУРОВСЬКОГО
В сьомій годині ранку правив наш катехит Михайло Соневицький (пізніший папський шамбелян) службу Божу.
Бувало, в зимі, коли свіжий сніг грубою верствою прикриє ринок, він робить перші сліди зі свого мешкання до церкви в ринку.
Правив при бічнім правім пристолі. До служби Божої служило йому двоє четвертаків, по черзі. Черги не вільно було псувати, хіба що хтось занедужав. Отець Соне-вицький дуже дбав про те, щоби ми пізнали й полюбили свій обряд. Не мав ані гарного голосу, ані доброго слуху, та по кожній екзорті залишався з нами на годину в класі й учив нас тропарів-кондаків, воскресного канону й усього, що співається у церкві. Навіть коляд, хоч хто їх не вмів?
Бережанська стара церква була невеличка, з грубезними стінами й вузькими, довгими вікнами в залізних рамах, з шибками, в олово оправленими. Дебелі контрфорси, мов у фортеці, підпирали її стіни. В церкві були прегарні барокові престоли й погана поліхромія. Ane на вчасній, тихій службі Божій горіло тільки декілька свічок, і в тім пораннім сумерку затрачувалися її недостачі, а лишався святочний, молитовний настрій.
До церкви йшли поважні, старші ученики й бігли з усіх сторін, з Олімпу, з Місточка, з Сівка, з Хаток та з Адамівки, молодші хлопці з книжками і зшитками, бо торби в гімназії не належали до доброго тону, — це було добре для штубаків з народної школи.
Деякі вислухували цілої Богослужби, ті сідали звичайно в лавках, інші лише біля дверей відмовляли молитву за батьків та за добрі осяги у школі, щоб не дістали двійки.
Перед три чверті на восьму кінчилася служба Божа, й учні гуртувалися під гімназійною брамою, чекаючи, поки Дам не відчинить дверей. Тоді по сходах лупотіла юрба молоді, різно вдягненої, бо мундурків ще не було, й різно відкормленої, бо попадалися й дуже бідні між ними.
Дам ставав на горі під дзвінком і вітав чемно директора й професорів, що надходили на першу годину.
Перейшли — директор до канцелярії, професори до конференційного залу, двох оставало на стійці.
В годині восьмій Дам дзвонив. Але як* Глухий мусив би почути. Хто був на коридорі, втікав миттю до класу або затикав уха, щоб не оглухнути. Ціле місто знало, що вибила восьма. Ще якийсь “нахціґлер” надбіг, задихавний, часом, бувало, й котрийсь із професорів спізнився, але за хвилину ставало на цілім поверсі тихо. Тільки чути було, як у класах відмовляли коротку молитву.
“Сідати!” — лунав приказ професорів, — заскрипіли лавки, зашурали чоботи, й починалася щоденна робота.
Директором був Матеуш Куровський, математик. Середнього росту, кріпкої будови тіла, все старанно виголений, тільки невеликі вуса залишав. Ходив у чорному ан-глезі, носив чорну оксамитну камізельку і золотий цвікер на шовковому шнурку. Літом на ньому накидка краски “драп” з шовковою підшивкою, а зимою дороге боброве хутро. На голові габіг, іноді лискучий циліндр. Ані високого ковнірця “фатермердера”, ані крикливої “шліпси” ніколи не вбирав.
Ходив не поспішаючись, голови не задирав угору, але й не хилив її вдолину, здалеку знати було, що це серйозна людина на поважнім і певнім становищі.
Директором став у молодому віці, коли я до гімназії прийшов, міг мати літ понад п’ятдесят. Належав до тих, що як доживуть до якогось року, то вже й стоять на ньому й, казав би ти, не старіються. Все зрівноважений, спокійний і поважний. Я ніколи не чув, щоби він сердився і кричав на кого. Але зате кожне його слово догани набирало тим більшої ваги. Тому, що він не сердився, то всі боялись, щоб його не розсердити, а щоби він міг якесь погане слово сказати, це нікому навіть на гадку не прийшло, хоч таких слів по Бережанах ходило мало що менше, ніж по Шекспірових драмах.
На своїх учнів дивився, як на синів, може, тому, що своїх синів не мав, лиш одну доньку, яка віддалася за проф. Мацішевського.
Зокрема, цікавився тими, що виявляли хист до мистецтва або до якогось одного предмету, як ось до математики. На його гадку, ті, що всі предмети рівно добре знали й кожну лекцію витверджували “на бляшку”, це “ковалі” (по-бережанськи куйони), що можуть стати дуже чесними громадянами, але середньої міри, а йому, як директорові, хотілося, щоб з Бережан виходили люди знатні й імениті.
Тому-то й стягалися до бережанської гімназії всілякі співаки, музики й малярі, які деінде не могли собі дати ради, а в Бережанах все-таки здали матуру і часто-густо не завели сподівань директора Куровського. Тут за моїх часів кінчив гімназію наш відомий композитор Січинський23 і талановитий маляр Юліан Панкевич24. Тут
Орловський написав на похорон свого товариша похоронний марш “Со святими” (“В могілє цємней”), що як чорний серпанок жалю, відірваний вітром від бережанської гімназії, полетів далеко-далеко, ген аж крізь океан. Тут цей самий Орловський, що носив цвікер і грав в гімназійній оркестрі на контрабасі, написав, як учень VII класу, композицію до першого кримського сонета Міцке-вича , що довгі літа втримувалася у польських концерто-вих репертуарах.
У гімназії були два хори: український і польський. Український співав у церкві, а польський в костелі. Хори були мужеські й мішані.
У нижчій гімназії, поки не прийшла мутація, співав я разом зі своїми товаришами, Яричевськийг6 та Ярославом Гургулою в сопранах. Яричевський і Гургула вже хлопцями читали ноти, як книжку, вміли й повести хор, а Яричевський навіть пробував компонувати. Я хоч учився грати на фортепіано, такої штуки не втяв.
З диригентів нашого хору, зокрема, вбився мені у пам’ять Луць Курманович. Прийшов до Бережан уже дещо старшим. Гарний собою, чемний, з добрими товариськими формами, став скоро любимцем і бажаним гостем у кращих бережанських домах. Просили його, щоби співав. Сідав до фортепіано й акомпанував собі. Голос мав того типу, що Мишуга27, незвичайно м’який і милий, з якоюсь своєрідною краскою. Здавалося чомусь-то, що другого такого голосу в цілім світі нема. Може, й не було б, але ди-ригентура й спів на похоронах, наперегони з вітром, а часом і наперекір морозам, а в кінці служби нашій Мельпомені не дали як слід розвинутися цьому співакові з Божої ласки.
З голосів донині причувається мені Фицак. Його прозвали в гімназії Дон Фіцакко. Високий, чорний, довгошиїй, як заспіває, бувало, басове соло “Ісполь небо, небо і земля”, то свічки в найближчім павуці гасли, а шибки У вікнах дрижали, дзеленькотіли. Був це мало сказати Незвичайний, а якийсь несамовитий голос. Який жаль, що Помер передчасно! Зачадів…
Знайшли його ранком неживого при самих дверях. Доволікся до них із ліжка, але відчинити не вспів… Ка-ЖУГЬgt; що директор Куровський, як його повідомили про такий трагічий кінець Фицака, відвернувся і став пильно хустиною протирати цвікер і очі… Плакав…
А наш хор у церкві довго не користувався тими піснями, що в них соло співав Фицак.
За директора Куровського зимою, в четверги, в годині п’ятій, відбувалися в гімназії музично-декламаційні попи-си, що нагадували колишні студентські концерти в єзуїтських колегіях і в нашій Київській Академії29.
З канцелярії директора приносив Дам зі своїм помічником декілька старих, шкірою критих фотелів, а з конференційного залу кільканадцять крісел. На них, у першім і в другім ряді, сідали запрошені гості з міста та гімназійні професори. Старші ученики сідали в лавках, молодіш ставали, де лиш могли. Програма була мішана: чергувалися українські й польські твори, оба хори виконували їх як могли найкраще. В оркестрі грали поляки й українці. Із солістів визначувалися флейтист Гільбріхт і скрипак Готліб. Оба непересічні типи. Готліб, старший від Гільбріхта, дуже нервовий, але опанований, скупчений у собі, з тонким лицем відхненного митця. Гільбріхт нерівний, розсіяний, передчасно влюблений в старшу від себе панночку і — в фотографічний апарат. Все його можна було бачити або з флейтою, або з фотографічним апаратом, найчастіше недалеко кам’яниці, де мешкала його улюблена панночка. Раз прийшов до мене, приніс її фотографію і просив, щоби я зробив йому з тої фотографії портрет, і то олійними красками, не інакше. Довго я випрошувався, казав, що таке завдання не по моїх силах, але врешті — зробив. Гільбріхт був захоплений, і коли я на однім із полисів декламував Федьковича “Сонні Мари”30, він, на другім кінці зали, схований за шафу, вдавав флейтою флояру. Гостям дуже подобалася ця точка. Професори ходили на наші концерти, але нарікали на них: казали, що директор з гімназії робить якусь буцімто консерваторію і що учні, замість учитися шкільних предметів, грають та виспівують цілими днями, що аж вуха в’януть. Директор, може, й чув ці нарікання, але не зважав на них, бо дуже любив спів і музику. Сам гарно грав на фортепіано і особливо любив грати на фісгармонії. Ходив на проби хору й оркестру, слухав, часом похвалив, але своїх вказівок не давав. Казав, що найцінніше те, до чого хлопці самі дійдуть, а не те, що їм накинеться згори.
І хлопці дійсно самі доходили, дякуючи таким провідникам, як Сочинський Денис, Луць Курманович або Орловський.
Іноді хор був дійсно знаменитий. Не забуду, яке могутнє враження викликав він, коли я перший раз почув Ніжанковського31, “Гуляли” і “З окрушків”. Провадив тоді цей хор, мабуть, Кирилович, що пізніше був катехитом у Коломиї.
Офіційним учителем співу в гімназії був Бургерт, мабуть, чех, що, хоч довгі літа мешкав у Бережанах, ні нашої, ні польської мови не навчився. Це й було одною із причин, чому між молодшими учнями не мав тієї поваги, без якої учитель не може добре вчити. Спів був предметом надобов’язковим, але всі знали, що директор любить співаків, і тому всякий записувався на цей предмет, оскільки не був стовідсотковою “рибою” (фішом). Бургерт, зі скрипкою в руці, обтирав хустиною спочене чоло, вибивав такт ногою, то співав, то кричав, але з його інтервалів, пасажів та з сольфеджіо все одно нічого не виходило. Користали тільки деякі, що мали окремий хист до співу, інші як нічого не вміли, так і не навчилися нічого.
Сам Бургерт грав на трубці, хоча знав майже всі інструменти. Він настроював також фортепіано і провадив оркестру бережанської пожежної сторожі, що грала прямо жахливо. На тую тему мій дядько Лонгин Глібовицький, добрий знайомий Корнила Устияновича і співробітник його “Зеркала”, написав дотепну гумореску. В Бережанах, писав, бояться холери. Як прийшла вістка, що вона надходить із Золочева, вийшла на рогачку міська делегація під проводом краснорічивого бургомістра. Цей виголосив благальну промову, але як нараз заграла “пожежна банда”, холера дала ногам знати — і втікла! Гумореску видрукувала бережанська одноднівка, і бережанці мали довгий час предмет для дотепів на отсю тему.
Зате добре, навіть дуже добре враження залишив по собі селянський хор із Денисова під проводом свого паро-ха отця Вітошинського . Влаштував він концерт у бере-Жанськім військовім казино. Співаки були всі в своїх де-нисівських одягах, в куртинах бронзової краски, багато Нашиваних червоною та жовтою волічкою, і в гарно ви-Шиваних сорочках. Тільки отець Вітошинський, високий, статний, огрядний 50-літній мужчина, виступив у так званій патетиці, себто в довгому сурдуті, так, як тоді наші священики вдягалися. Співали денисівці пісні Вербицько-Лаврівського34 й Воробкевича35, але співали їх так по-мистецьки, з таким відчуттям музичного змісту, з так знаменито вистудіюваною динамікою, так були зіспівані, що хор їх звучав, як якийсь зачарований інструмент. Та ще співали вони без нот і на естраду виходили гарно й справно. Не було зайвих пауз, ні нудного роздавання голосів. Один помах руки провідника — і неслася пісня несилува-на, пригодна.
“Не хочеться вірити, — казали поляки, — щоби це хлопи співали. Дивіться, до чого спосібний цей нарід!”
Був це перший такий високо мистецький селянський хор, і тому прошу моїх читачів вибачити, що я трохи довше затримався на згадці про нього й дещо відбіг від теми.
Директор Куровський був захоплений денисівцями. Казав, що й наші гімназійні хори могли би дечого від них навчитися, а в першу чергу жертви поодиноких співаків у користь цілості хору, бо в гімназійних хорах, що там казати, поодинокі співаки любили пописуватися або своїми дуже високими, або дуже низькими тонами.
Вертаючись до директора Куровського, хочу підчерк-нути одну риску його характеру, а саме його однакове відношення до всіх учеників, без огляду на віру, національність і на класову приналежність. Гімназія була з польською мовою навчання, українська називалася “умовно обов’язковою”, себто хто записався на неї, мусив ходити на години й учитися, але як дістав кінцеву лиху ноту, то не повторював класу, не репетував. Ходили всі греко-католики, не дивлячись на партійні різниці, а з поляків лиш дехто. Директор Куровський заохочував їх, казав, що слід знати обі краєві мови, приходив на години, й ніхто не міг йому закинути, що він цей предмет трактує як менше вартний. Так само приходив, і то доволі часто, на недільні служби Божі до церкви і бував на наших ек-зортах. Урядова мова в дирекції була польська, але як директор Куровський побачив, що якийсь батько-селянин недобре орудує нею, то балакав з ним по-українськи. Бідний і спосібний ученик, українець так само, як і подяк, діставав лекцію, а в крайній біді добрий директор рятував не одного своїми власними грішми, але руками ка-хехита або господаря класу. Не любив грати ролі добродія. В гімназії поважний і тактовний, поза її мурами товариський і дотепний. Кажуть, що не раз любив геть поза північ посидіти в казино або на якійсь забаві, але на другий день все-таки перший прийшов до гімназії і останній вийшов із неї. Словом, була це людина виїмково добра і директор виїмково спосібний, справжній педагог.
Дуже любив добрі дотепи, і не один його дотеп ходив по Бережанах.
Раз, пригадую собі, був з катехитом Соневицьким у мого діда на святі. Як відходили, послугач, що недавно став на службу, помагав гостям одягатися. Директор за послугу всунув йому в руку декілька “дрібних”. Хлопчисько не втерпів і став їх числити.
“А що? Є всі?” — спитав, підсміхаючися, директор.
Це “А що? Є всі?” не раз пригадували собі бережанці. Куровський любив, щоби з його дотепів сміялися. Ми це знали, як звичайно ученики знають всі слабощі своїх учителів, ї тому бувало, коли він учив математики в п’ятому класі і говорив дотепи, то клас не сміявся, а прямо реготав. Митцем у сміху в тім класі був один старший учень, що вже перебув мутацію і співав грімким басом. Раз каже він до свого сусіда, а було це по третій годині з полудня перед Різдвом: “Я трохи передрімаюся, а як директор “пустить віца”, то ти мене штуркни”. При таблиці був якраз якийсь марний математик, що ніяк не міг дати собі Раду з дробами. “Як же ти до п’ятого класу дійшов і не навчився дробів!” — скрикнув буцім перестрашений директор. І в цей мент злобний сусід штуркнув нашого баса, і він заревів: “Гу-гу-гу!”
Клас задеревів. Це було для нього таке несподіване, прикре, страшне, що всі дух у грудях заперли. Хвилина “пилини, а тоді голос директора: “Тому там, у передостанній лавці, щось, мабуть, страшного або дуже дурного приснилося. Най вийде, і най йому терціян дасть зимної ^Ди напитися!”
На тім і скінчилося. Ані клас, ані ті два автори нездатного жарту не потерпіли, тільки товариші довго не Могли їм простити, що зробили таку прикрість нашому, всіми так дуже шанованому директорові. Та ця пригода довго залишилась у пам’яті бережанських учнів у різних варіантах.
Директор Куровський не тільки опікувався музикою і співом, але цікавився також пластичним мистецтвом. В тій ділянці з-поміж учнів бережанської гімназії найбільше визначився Юліан Панькевич. Походив з Рогатина, зі старого малярського роду. На образах недавно відчищеного іконостасу в селі Чесниках, біля Рогатина, стрічав я підписи одного із його предків. Можливо, що й по інших церквах Рогатинщини можна би стрінутися з працями Панькевичів і дійти до висновку, що й Рогатин мав ще, може, в XV столітті свою малярську школу, як мали її Львів і Перемишль.
Юліан Панькевич був від мене яких, може, десять літ старший. (Я ходив до другого чи третього класу вселюдної школи, коли він був у сьомому гімназійному.) Приходив до мене на лекцію двічі в тиждень, себто в середу й суботу пополудні, бо тоді в гімназії не було пополудневої науки.
Невеличкого росту, сухорлявий, все дуже гладко виголений і старанно вдягнений. Сорочка, як сніг, біла. Мав годинник і носив золотий перстенець. Це мені дуже імпонувало. Та ще мав він доволі вузькі пальці з гострокінчас-тими нігтями. Пальці були все чисті, а нігті аж світилися. Скільки разів моя рука стрінулася на рисунковій дошці з його рукою, я паленів зі встиду, бо на моїх пальцях все були або сліди чорнила, або останки шоколаду, який я тоді дуже любив. Після кожної лекції давав я собі слово честі, що поправлюся, пробував навіть нігті гостро затісувати, але охоронити їх від чорнильних плям я ніяк не міг.
Панькевич у першу чергу хотів виробити в мені почуття лінії, щоб вона була легка й жива, така, яку бачило око в природі, головно на квітах. За почуттям лінії йшло розуміння форми.
Казав мені рисувати книжку, склянку з водою і з ложечкою, листок тощо і дуже дбав, щоб я не рисував як-будь, лиш пильно приглядався до предмету. А мені натомість дуже хотілося робити портрети, і то олійними красками. Він тільки усміхався, почувши таке моє передчасне бажання.
Раз запросив мене до себе на станцію, на Адамівці. Я прийшов. Показав мені цілу збірку своїх рисунків вуглем, чорною крейдою і сангвіною. Були там дійсно мистецькі твори, але мені найбільше подобалася його “Матура” — стара злюща жінка, що в одній руці тримала шматок хліба, а в другій нагайку, мовляв, як хочеш колись їсти свій власний хліб, то тепер учися, небоже! Висіла ця страхітна “Матура” над ліжком митця.
Коли в Бережанах влаштували перший прилюдний великий концерт із фанговою лотереєю, призначений на дохід нашої бідної шкільної молоді, то Панькевич жертвував на цю лотерею олійний портрет Шевченка — розуміється, в шапці й у кожусі. Я не міг надивитися на нього і за всі гроші, які мав і які дістав від діда, від тітки й вуйків, закупив льоси, але все-таки портрета не виграв і, розчарований, вернувся додому.
В гімназії учив рисунків директор народної школи, що настав по Казенці, Костецький, але поза менше або більше добре відрисовування літографічних зразків, яких у рисунковій шафі була велика сила й які собі кожний із учнів вибирав по власній уподобі, він не виходив. Куди більше навчився я від якогось Навроцького, що приїхав з Америки і в конвікті Бехонської учив природописних наук та англійської мови. Виголошував також прилюдні виклади про поодинокі Шекспірові драми, а в хаті в себе робив досліди хімічні й мало хати з димом не пустив.
Коли Панькевич пішов на дальші студії до Кракова чи Відня, я познайомився з нашим церковним малярем, Хо-миком, батьком відомого письменника36, в якого на станції стояв наш пізніший модерніст-письменник Михайло Яцків37. Я дуже любив дивитися, як Хомик з вітхненним апостольським обличчям компонував якийсь релігійний образ і як на крейдяні контури накладав краски. Робив це просто з голови, без моделі, імпровізував.
Боже ти мій! Скільки таких Хомиків потонуло в морі нашого забуття! Ніхто й не згадав про них, не пом’янув їх Добрим словом. 1 скільки разів дивимося на якийсь старий образ у церкві або на портрет у хаті й кажемо: “Який добрий малюнок. Цікаво, хто його малював? Мабуть, якийсь **УЖинець”, — заспокоюємо себе. А всілякі Іванські, Юрки Райзнери та Хомики лежать тихо в забутих могилах.
Я дуже любив спів і музику, але за малярством пропадав. Знали це в Бережанах і все мені давали якусь роботу. Рисував я портрети тодішнього міністра освіти Гавча, й інспектора Гікля, й нашого директора Куровського, й інші. Оправляли їх у золоті рами й вішали в дирекції й по класах.
Було мені 13 літ, як помер відомий наш письменник, товариш Маркіяна Шашкевича, Микола Устиянович. Батько мій, коли ще був молодим священиком у стрийських горах, пізнався з ним і дуже його цінив. На вістку про його смерть приїхав до Бережан і подбав, щоби бережанці гідно пом’янули заслуженого покійника. В церкві влаштовано високу могилу, обложено її рутою і барвінком, обставлено ялицями, все було, як годиться, тільки портрету бракувало. На щастя, в однім із дідових альбомів знайдено гарну фотографію з підписом “Микола Устиянович”, і мені казали з неї зробити портрет. Часу було мало, один день. І мені чомусь-то здавалося, що як мало часу, то й портрет слід робити малий. І почав я робити цей малий портрет, і то чорною крейдою. Думав, що минуся, бо ніяк мені не вдавалися ні гарні, м’які контури поетового обличчя, ні його шовкове волосся, ні навіть скунксове хутро. Але якось я зробив цей портрет, і за деякій час у “Ділі”38 появився допис про Устияновичеві поминки в Бережанах. Дописувач згадав і про мій портрет, називаючи мене “многонадійним молоденьким малярем”, чи якось подібно. Донині тямлю, як мені було соромно й прикро. Я чув, що портрет був марний, а мене похвалили за нього. Та на тому не кінець. Товариші стали мене прозивати “многонадійним”, а професор Дуткевич на найближчій лекції прозвав мене Богданом Богомазовичем. А все ж таки я не зразився і в четвертому класі став малювати олійними красками. (Один із моїх тодішніх малюнків переховався донині.)
Та ще любив директор Куровський гарне й чисте письмо. Вибирав собі в гімназії двох-трьох “гарнописців”, і вони готовили для нього каталоги й звіти для ради шкільної краєвої. Якийсь час належав і я до отих “секретарів”, як нас товариші прозивали. Не раз бувало в класі погано — професор розізлився чогось, сипляться двійки, аж тут терціян стукає у двері: “Пан директор кличуть (ім’ярек) до канцелярії”. 1 отеє, замість тремтіти в класі, сидиш собі в просторій, ясній, гарно прибраній канцелярії і — пишеш, каліграфуєш.
Так, так. Мистецтво в бережанській гімназії було не без значення!
Крім рисунків, я дуже любив лектуру, зокрема, повістей та поезій.
Тут я багато завдячував свому “інструкторові” (так тоді казалося) Дмитрові Бахталовському.
Він був багато старший від мене, але поводився зі мною дуже чемно й ввічливо, ніколи не приказував, лиш казав “прошу”, і я його любив та шанував. Він навчив мене поправно писати по-польськи й по-українськи та дав також підстави німецького правопису. А вчив мене, так сказати, практично. Передиктував протягом декількох місяців “Бандуриста”, “Псалми Русланові”39, “Думи мої” і деякі частини Квітчиної “Марусі”, а з польської літератури “Яна Бєлєцького” та “Марію” Мальчевського40.
Я писав під диктат дуже радо, бо ті твори мені незви-чайо подобалися. Бахталовський прочитував написане, і на другий день, коли мене питався: “На чім ми стали”, я йому з пам’яті виголошував декілька останніх стрічок. Все продиктоване вмів я напам’ять. Таким чином навчився правопису і полюбив поезію. А правопис був нелегкий, етимологічний, згідний з граматикою Осадци .
З лектурою справа представлялася куди гірше. Поляки мали досить гарну бібліотеку в гімназії і таки дуже гарну в бурсі імені Якубовського, бо її фундатор, багатий дідич, збирав книжки продовж цілого життя, а пізніше записав їх бурсі. У нашій шкільній бібліотеці книжок було мало, а наша бурса була, так сказати, що лиш у пеленках. По наших домах (їх тоді в Бережанах було ще небагато), українська книжка це був білий крук. В діда було цих круків не більше, як сто, й я їх попрочитував скоро. Основно пізнав усі “Русалки”42, “Мети”43, “Вечерниці”44 та “Правди”45 і прилип до “Кобзаря” у двох виданнях, а саме в празькім та у львівськім, Сушкевича46. Не потребую хіба казати, що я переживав, читаючи “Кобзаря”, бо думаю, що всіх нас, зокрема у хлоп’ячих літах, він зворушу-Вав До глибин душі та відчиняв перед нами нові, несподівані виднокруги. Часто-густо не розумів я того, що читав, але вже сам вірш, сама незрівняна музика слова поривала мене й запалювала хлоп’ячу душу. Очі світилися, лиця паленіли, ревіли пороги, дзвеніли козацькі шаблюки, щось велике, могутнє, непереможне являлось у невідомій площині.
Старші ученики мали свою тайну бібліотеку. Для нас, молодших, була вона дійсно окутана сірим серпанком якоїсь нерозглядної тайни. Знали ми, що є така бібліотека, але де й у кого, того ніхто з нас не вмів сказати і ніхто не смів би був спитатися. Є — і на тім край! Іноді на якійсь квартирі, чи, як бережанці казали, станції, з’являлася скринька, дерев’яна, навіть не мальована, подібна до інших студентських скриньок, тільки багато тяжча, таки дуже важка. “Самі книжки!” — шептали собі хлопці з другого і третього класу; “бібліотека”, — довірливо говорили четвертаки, і скринька незабаром щезала. Куди? Не важко відповісти: або до покою “пані”, або на другу станцію, бо як “тайна”, то “тайна”.
Чи знали про оцю тайну бібліотеку професори?… Наші, такі як Іван Волчук, певно що знали, бо вона існувала ще в тих часах, як вони ходили до бережанської гімназії, інші, може, й догадувалися чогось, але що директор Куровський не любив політики в своїй гімназії, то й вони цього питання не торкали. Оснували цю бібліотеку тоді, як під проводом Данила Танячкевича47 оснували по гімназіях “Громади”. Така “Громада” з війтом на чолі була і в Бережанах за студентських часів мого батька. Як я ходив до нижчої гімназії, вона ще була, але належали до неї старші, вибрані учні, а “малечі” туди не впускали й не втягали. Як котрому із четвертаків вдалося позичити якусь книжку з гайної бібліотеки, то був це доказ великої довірливості і не будь-якої честі. Таку книжку читав він тільки вдома і тримав її під ключем, хоч би це була цілком собі невинна книжка, така як, приміром, Квітчина “Маруся”.
Деколи бібліотека оживала, так як тоді, коли до VI чи до VII класу прийшов Корнило К. і поет Кальба, котрого імені вже не тямлю. Разом із ними появилося декілька нових українських книжок, що зараз-таки помандрували по наших хатах не як бібліотечна, лише як приватна власність.
На українські книжки був загалом дуже великий голод. Кожне число “Діла” вичитувалося від початку до кінця, а рубрики “Наука, штука і література” та “Рух в руських товариствах” викликували не будь-яке зацікавлення. На Корнила К. і на Кальбу дивилися ми, гімназійна малеч, із пошаною, бо знали, що вони мають і позичають книжки. Про Кальбу знали ми також, що він пише поезії, а навіть віршує якусь історичну драму, а Корнило К. вже своїм зверхнім виглядом викликував пошану. Був це не студент, а прямо молодий елегантний мужчина. Пригадую собі, як він на прилюдних вечорницях в честь Тараса Шевченка в залі Мерля співав: “Помарніла наша доля”48 і “Замовкли торбани, оглухли, мабуть . У фраку й у лакерах подобав на якогось оперового співака, а не на сггізненого гімназиста.
Коли, як і чому завмерла бережанська “Громада” і куди ділася її тайна бібліотека, не знаю. Це могли би сказати трохи старші від мене бережанці.
Серед молоді в нижчій гімназії окремого зацікавлення політикою не було. А все ж таки в класі не раз посварився котрийсь із наших з товаришем поляком за якесь зневажливе слово, а то й почубилися, як молоді котути. Але за годину-дві мирилися, бо треба було позичити завдання до відпису або просити ворога, щоб добре тгідповідав. Щойно поява Сенкевичевого “Огнем і мечем”50 знівечила цю дотеперішню ідилію. Тієї хлоп’ячої щирості, що перше, вже не було. Від Богдана і від Яреми51 лягали поміж нас великі, чорні тіні.
Між самими українцями партійної ворожнечі не було, та все ж таки деякі політичні різниці вже зарисовувались. “Ти м’який”, а “ти твердий”, “ти українчику”, а “ти кацапе!” — прозивалися хлопці, але до зударів з того приводу не приходило. Я найближче жив із Сильвестром Яричевським та з Ярославом Гургулою. З Гур-гулою, хоч він був, як тоді казалося, “твердий”, єднало пас велике прив’язання до родини й до рідного села, до всього, що своє, аж до народної пісні включно. (Він гарно співав.) На ті теми балакали ми й не могли набалакатися, а балачку звичайно кінчали тим, що числили Дні, коли він поїде до своїх Путятинець, а я до Поручила.
Яричевський, пізніше поет, був від першого класу палким народовцем, українцем. Рогатинець, гордий на своє місто і на його минуле, дивився на своїх товаришів дещо згори. Навіть на уродженців Бережан. Бо що з того, що Бережани більші і що мають гімназію, а Рогатин не має, але в Рогатині була колись Ставропігія52, був свій патриціат, з Рогатина походила славна Роксолана53. Історію Рогатина і перекази, зв’язані з цим містом, знав Яричевський, як лиш тоді можна було знати, а що мав безперечно поетичний хист, так його оповідання про Рогатин виходили дійсно гарно й цікаво. Мав дуже добру пам’ять і вмів усі предмети від релігії до математики, тільки не дай Боже було сказати, що хтось краще знає від нього. Це його доводило до такої люті, що міг побити чоловіка. А сильний був дуже й від хлопця кандидував на атлета. Низький, широкоплечий, зі сильно розвитими м’язами, ходив, немовби земля вгиналася під ним, ^ бо тяжко їй було такого силача носити. Тому-то й мав чимало ворогів поміж товаришами, бо молоді хлопці не люблять тих, що голову занадто вгору задирають, і всякий інший гріх виправдають і простять скорше, ніж гордовитість. А все ж таки числилися з біцепсами рогатинсько-го Самсона54 й не зачіпали його, лиш бокували від нього.
Не знаю чому^ але оба ми від першої зустрічі, по вступнім іспиті до гімназії, знайшли спільну мову й залишилися впродовж вісьмох літ добрими товаришами й приятелями. Яричевський мешкав у бурсі, і не було такої днини, щоби я не забіг до нього хоч на хвилину. Він читав ноти і вмів не тільки записати, але й згармонізувати народну пісню, писав каліграфічно і вже, мабуть, у першому класі рішився бути поетом. Казав собі в переплет-ника зробити невеличку, але дуже грубу книжку з білим гладким папером, я йому на першій сторінці вималював гуашем бандуриста над Дніпровим порогом, і до тої книжки вписував на чисто викінчені свої поетичні твори. За кожним разом, коли я його відвідав, відчитував мені їх і хвалився ними. “Ось воно як!” — казав, ховаючи свій альбом до скриньки з двома колодками.
«Казка мойого життя» НА РІЗДВО ДОДОМУ
Заїхали коні. Ти вже в кожушку, в берлячах, шалем обкручений навхрест, вбираєш батькове хутро і, обсипаний поцілунками й бажаннями “Веселих Свят”, сунешся до саней, як ведмедик. Мартин помагає тобі викараска-тися на залубні, обтулює бараницями ноги, щоби де не підвіяв вітер, стягає віжки, і — вйо!
Як вітер, летиш з гори, минаєш дім за домом, з однієї вулиці перелітаєш у другу, якийсь хлопець пробує скочити на дощечку при залубнях ззаду, не попав і покотився коміть головою. Гавкають пси, грудками снігу кидають за тобою, Мартин одного стягнув батогом і ось… виїхали за рогачку.
Прощавай, школо, прощавайте, Бережани, на цілих кілька днів! Професори, святкуйте здорові!
Ви (Бережани, а не професори) дуже гарні весною, як устаткується Золота Липа, як у Руриськах зацвітуть фіалки, а конвалії у Глухій Долині, як на Сторожиськах можна грати в кічку і купатися на Глинці. 1 гарні ви літом, коли-то в садах паперівки спіють і паленіють “панни”, коли на “Замостовім” фільварку перші копи кладуть. Дуже ви гарні тоді, Бережани, зі своїм великим ставом, зі старим замком, зі звіринцем. Лісниками і Лисонею. Але тепер я вам від щирого серця бажаю, щоби той сніг не перестав падати, щоби всі дороги до вас позадувало, всі мости й містки позасипало і щоби хоч до Йордану можна було не вертатись до школи. Цього я вам від щирого серця бажаю, мої ви кохані Бережани.
А все ж таки, минувши Рогачку, я не відвертаюся від вас. Бачу ратушеву вежу, що, мов заструганий паль, тор-чить понад дахами, за нею церква, за церквою ліворуч, під горою, фара, в котрій вінчався Ян Бєлєцкі, а за фарою далеко-далеко, на горі, ледь-не-ледь блимають світла у віконцях бережанського приходства: ніби дивляться, чи Далеко я вже заїхав.
О, далеко! Коні шпарко біжать, ось перший горб, і Бережани щезли з очей.
Цих горбів буде аж шість, поки до Жукова доїдеш. А між горбами долини, позасипувані снігом.
— Не переїдемо туди, паничу! — обертається до мене Мартин.
Мурашки по спині полізли:
— А що буде?
— На Гановичі візьмемо. Попри ґуральню і долинами-долинами аж додому.
— Най буде, їдьте, Мартине!
1 знову сунуться санки, форкають коні, теленькає дзвінок. Вітер тихне, сніг перестає падати, бере мороз. Чуєш його, бо щіпає в лиця і шарпає за ніс. Але тобі не зимно, бо ідеш додому, на свята. Від старенької хати з ґаночком на карбованих стовпах таким теплом на тебе подихає, що тобі ще й донині тепло, хоч тієї хати вже давно нема, і нема тих, що в ній жили колись…
Дорога копна, залубні не йдуть у затоки, хоч до Гино-вич спускаєшся попри лісок коміть головою, як з печі. З’їхали, мов на крилах злетіли. Промчали селом, і вже ми на долинах. Біло, біло довкола, лиш де-не-де корчик верболозу торчить і кивається, наче жид “боруха відправляє”. Де-не-де купина з білого моря виринає, а на купині злодій лис жирує: знає, що в нас рушниці нема, і не втікає, не замітає хвостом сліду за собою.
Долини поперерізувані ровами. Не виминеш їх, мусиш переїздити. Залубні, як човен, шульгають. Шубовсь з гори в долину, і знову з долини караскаються вгору. Тоді коні стоять понад тобою, боїшся, що впадуть назадгузь і при-толочать тебе. Так раз, другий і третій. Аж за четвертим не коні, тільки ти перекицькуєшся через плечі залубень і разом зі своїми берлячиками та бараницею сидиш у снігах. Тільки голова тобі зі снігу торчить, тільки безрадно вимахуєш руками, а видряпатися наверх ані руш.
Хвилину сидиш здивований, що такого сталося. Чекаєш, чи не вернеться Мартин. Таж не лишить тебе серед ночі на поталу морозам і вовкам.
Але за Мартином і слух загиб. Далеко й чимраз дальше теленькає дзвінок. Мов крізь сон. Страх обгортає тебе. Почуваєш себе таким безсильним і безрадним, як ніколи в житті. А жаль, так недалеко вже до Поручина. Два горби, між ними ярок, ярком перепливає потік, а над потоком обабіч хати. Між ними одна трохи більша й вища, — там чекають тебе.
Чекають, а ти серед снігів сидиш, як у сповитку дитина. Ще заснеш, і тоді буде так, як у Андерсеновій “Дівчинці з сірничками”55.
Вставай!
Збираю останки сил, — іду.
Який там хід! Два-три кроки й стаєш, бо сніг по самий пояс. Як не було, то не було, а як впав, то міру згубив! Мов навмисне, щоби я йти не міг. Хоч сядь і плач.
Коби хоч знаття, що добре йдеш, а то і того не знаєш. Може, якраз, замість у село до лісу мандруєш. А графові ліси великі. А якого там звіра. Гу-у!.. Ні, ні, ти вже пропав.
Аж… зразу далеко й легенько, як крізь сон, а там голосніше й виразніше зателенькав дзвінок. Наш чи не наш?.. Наш! Ніби кличе: де ти?
— Я тут, Мартине! Я тут! — кричу з цілої сили. Мартин заклопотано чухає чуприну.
— Ов-ов-ов!.. Ну, сідайте, паничу! Двічі мені того не треба казати.
— А тримайтеся добре поруччя!
— Не бійтеся, я вже не вилечу.
І знов їзда через рови, попри грушку, коло млина. Сани, як коли б крила мали, — летять. Мартин щораз оглядається, чи я ще сиджу.
— А дуже боялися, паничу?
— Чого?!
— А не скажете нікому?
— Пощо?!
— Пам’ятайте ж!
В’їжджаємо в село, ще трохи й пастух Василь з ліхтар-нею зі стайні, відчиняє нам браму.
Пси аж на залубні скачуть, вітаються.
Відчиняються двері від передпокою, а там — радість одна!
— Добре, що ти приїхав, а то ми вже боялися за тебе.
— Чого?
— Як то чого? Так позакурювало дороги, що нелегко ^ блуд. А знаєш, нам уже з годину тому причувалося, немов то ти приїхав. Василь клянеться, що бачив залубні на подвір’ї; Доська божилася, що чула дзвінок.
—— Бо таки чула, щоби я з того місця не рушилася, що чула! — б’ється кулаками в груди заспана Доська.
Я тільки підсміхався, але Мартина не зраджу, бо по-що? Добре, що привіз мене.
А в хаті так тепло. Все помите, вичищене, аж блищить.
А завтра Святий вечір.
— Чуєте люди? Завтра Святий вечір!
