«Казка мойого життя» ЙОРДАН У БЕРЕЖАНАХ
В Бережанах, на Йордан, святили воду або на ставі, або в кам’янім басейні при криниці в Ринку.
Як не було морозу і вітру, що людей із ніг валив, то йшли на став. Там стояв з грубого льоду вирубаний великий хрест, обтиканий смереками та ялинками, біля нього й святили воду.
Але це мало коли бувало, бо якраз під Йордан приходили найтріскучіші морози, а вітри на ставі майже ніколи не вгавали.
Так тоді водосвяття відбувалося звичайно в Ринку.
Процесії з усіх церков і костьолів, з хоругвами, хрестами й образами, околювали великим кругом криницю, гімназійна молодь густою лавою підпирала ратуш, а напроти неї, у відступі яких двадцятьох метрів, уставлялась сотня 55 п[олку] піхоти під командою старшин, часто-густо українців.
Кожний вояк мав на лискучім параднім чаку вітку зеленої смерічки. Ми, гімназійники нижчих класів, очей із них не зводили. І страшно було нам, і цікаво. Страшно, бо знали ми, що будуть давати сальву, а цікаво, як вони стрілять — чи рівно, мов один, чи, може, дехто вирветься. Такі спізнені постріли дуже поганили враження. Та оцих “нахціглерів” ми заздалегідь виправдували, бо руки від морозу деревіють. І нам зимно, аж млісно, але ми все-таки попідносили коміри з кроликів та зайців, коли не з баранців або з кангурів, і вилускуємо на цілий ринок чобітьми й черевиками, щоби запари в ноги не зайшли, а вони стоять у своїх звичайних сукняних плащах, мов заворожені, і навіть не ворухнуться.
А тим часом коло криниці, поки жив мій дід, то він, як парох і декан бережанський, а по його смерті наш катехит, Соневицький, довершує святого чину водосвяття. Пускає хрест на воду… хор… команда… і грімка сальва стрясає мурами бережанського Ринку. Де які птахи були, ворони, круки, галки, голуби зриваються і, стривожені, кружляють понад нашими головами, думаючи, що це постріли на них, аж заспокоєні відлітають до своїх гнізд на Дахах і на вежах.
Славний 55-ий полк стріляв добре. Ні один не вирвався, не спізнився. Старшини вдоволені, бо знають, що це їм на славу.
Народ біжить до освяченої води. Набирають її у збанки й несуть до своїх домів, бо це йорданська вода, що має особливу силу. В хатах чекають на неї, бо поки її не нап’єшся, нічого до уст взяти не можеш.
Наш катехит з хором не йде, а, казав би ти, летить до гімназії, щоб покропити шкільні зали. “Явился еси днесь вселенній”, — грімко лунає на цілі Бережани.
Водосвяття скінчене. Старшини й представники влади, в одностроях, із золотими комірами та з блискучими шпадами, йдуть вулицею Райською на гору, на так званий Олімп, де дідо гостить їх і духовенство святочним обідом, що триває довго-довго, аж поза північ.
А на другий день, по годині четвертій, коли скінчилася полуднева наука, катехит Соневицький з дванадцяткою щонайкращих співаків починає обходити мешкання директора, професорів, станції учнів і доми своїх знайомих та кропити їх йорданською водою.
Не знаю, чи в інших містах був цей традиційний звичай, але в Бережанах годі було уявиш собі зими без нього.
Паде сніжок, мороз хрупотить під ногами, декілька ламп на кривобедрих стовпах майоріють, як привиди, крізь вечірній синявий туман, а вулицями міста посувається дивний похід. Напереді огрядна стать священика, а за ним гурт молоді. Два хлопці з першого класу несуть: один посуд із водою і кропилом, це кропильник, а другий спітрахиль і требник, це церемонієр. Отець катехит іде святити. На нього вже чекають. Господар або господиня хати виходить на поріг, вітає і запрошує в хату. За хвилину лунає там: “Явился єси днесь вселенній”. Проспівали, отець катехит побажав “дому сему і всім живущим в нем” усього блага. Еггітрахиль віддав церемонієрові, а кропило кропильникові і… дальше, дальше, бо ще багато хат і чимало родин чекає на нього.
В деяких затримують бажаного гостя. Там уже заздалегідь накритий стіл і зготовлена вечеря. Хор радо покріпить свої горла і ноги, бо наспівався і находився чимало. Гостять щедро й сердечно, бо гостинність була ще одною із суттєвих прикмет нашого побуту, а часи, хоч на них все люди нарікають, були тоді також не найгірші.
Коло десятої години отець катехит повертається до диригента: “Брате, брате, вважаєш, треба нам іти, бо завтра знову праця”.
Не дуже-то радо, а все ж таки братія дякує господарям за хліб і сіль і виходить. Домашні панночки відпроваджують гостей з ліхтаркою до брами.
Та ясніше від свічки в ліхтарці світяться їх очі.
Свіжий сніг білим пухом присипав вулички тихого міста. Воно вже коли не вснуло, то засипляє. Хор відпроваджує отця катехита до його мешкання.
— Доброї ночі вам, панове!
— Добраніч отцю катехитові.
— А тільки, вважаєте, не вступати мені ані “на сходки”, ані “до Швадрона”, лиш просто йти до хати.
— Простісько, — впевняють його і розходяться.
Сніжок дальше паде. Нависає на дахах, білими шапками накриває ліхтарні та пестливо тулиться до стін дімків з ґаночками на дерев’яних і кам’яних колонах, як дімки старого Києва, коли ще спудеї ходили з кантами та віншуваннями по домах тамошніх достойників і багатіїв.
«Казка мойого життя» ШЕВЧЕНКОВЕ СВЯТО В ГІМНАЗІЇ
Коли в Бережанах відбулися перші прилюдні Шевченківські вечорниці, того нині сказати не можу. Але пригадую собі, що ходив я до народної школи, як у Бережанах збудували новий суд з просторим залом для судових розправ. Зала була вже готова, але решту будинку що лиш викінчували і окружного суду ще не відчиняли. Бережанські українці скористали з того й дістали дозвіл улаштувати в тому залі концерт. Концерт мав великий успіх, приїхало багато гостей із околиці, а з місцевих земляків, мабуть, не бракувало нікого. З програми найбільше вбився мені в тямку солоспів О. Рибака, феноменального баса-Донині пам’ятаю, як він співав Шуберта “Ерлькеніг” та “Іх комме фон ґебірге гер”.
Але чи був це вечір в честь Шевченка, цього не затямив. Так само не знаю, чи хор О. Вітошинського з Денисова приїздив до Бережан на Шевченкове свято, чи з окремими своїми концертами. З того часу минуло півстоліття, було коли забути. Зате добре пригадую собі, як ми по станціях влаштовували тайні сходини з приводу Шевченкових роковин. Зачинені двері, заслонені вікна, на брамі один з товаришів на варті, а в невеликій кімнатці кількох нас, хлопців з нижчої гімназії і з того самого класу в святочнім настрою. Один говорить про життя Шевченка, другий про його твори, двох, трьох декламує. Обов’язково “Кавказ”, виїмки з “Посланія” та “До Основ’яненка”. Заповіту не співаємо, лиш унісонно виголошуємо його, як молитву. В промовах більше доброї волі, ніж мудрого змісту, бо що ми тоді в третьому або четвертому класі могли сказати про Шевченка? Ш в школі багато не чули, ні поза школою не було що прочитати. Пересівали крізь решето те, що було у вступі до Шевченко-вих поезій (видання Сушкевича) та в лейпцігськім “Кобзарі”. Декламації, виголошені майже шепотом, також не могли нікого пірвати ані розпалити. А все ж таки оті хлоп’ячі, буцім конспіраційні вечорниці зворушували нас і настроювали на вищу ноту. Ніхто не смів про них знати, учасники почувалися зв’язаними тайною, над ними витав дух великого поета. Як виглядали такі сходини наших старших товаришів, з VI та VII класу, не знаю, бо вони про це нам не казали, а коли ми дійшли до VI класу, то вже не потребували влаштовувати тайних вечорниць, бо дістали дозвіл прилюдно святкувати Шевченкові роковини в нашій гімназії. Не було це таке легке діло, як хтось міг би думати. Доброго нашого директора Матеуша Ку-ровського вже не було, а його наслідник нерадо дивився на таку новість, як концерт в честь Шевченка в його гімназії.
Делегації, що пішла просити дозволу, сказав, що дозволити не може та що треба внести подання аж до ради шкільної у Львові. Може, гадав, що на тім наш задум і скінчиться. Але ми не зразилися, написали подання, підписали комітет і в кілька тижнів пізніше дістали дозвіл. Радість була велика.
Вже не пригадую собі добре, чи в першім, чи що лиш у другім концерті брав я, як у нас казали, дуже живу участь. Ходив на наради, співав у хорі, нарисував портрет Шевченка і декламував: “Думи мої, думи мої, лихо мені з вами”.
Портрет вимагає окремого пояснення.
Наші товариші, поляки, мали дуже гарне погруддя Міцкевича. Воно стояло в канцелярії директора. На концерт у честь найбільшого польського поета уставляли його на естраді в лівім ріжку залу, між лаврами, пальмами та дубовими гілками.
Такого Шевченкового погруддя в нас не було. Був гіпсовий відлив, але маленький, з великими вусами та високою шапкою, t взагалі ніякого більшого портрету Шевченка в Бережанах не можна було дістати. Що тут робити?
І тоді взяв я світлину з погрудця нашого поета, вирізьбленого Барончом73, побільшив її до розмірів нормальної людини, дав чорне тло, а коли ми цей рисунок уставили глибоко між пальмами й квітами, вийшла ілюзія справжньої різьби.
До самої програми комітет поставився дуже поважно. Написав аж до Лисенка, і цей прислав свою кантату ”Б’ють пороги” з фортепіановим витягом. Хто цей фор-тепіановий витяг розробив для нашої студентської оркестри, не тямлю. Зі Львова прислали нам “Завіщання” Вербицького74. 1 до нього хтось опрацював супровід на оркестру. Оба ці, нині загальновідомі твори, мали перший раз залунати в Бережанах. Комітет хотів, щоби ці новини нашої музики випали якнайкраще. Скільки проб хору відбулося, скільки розмов і суперечок, як поодинокі місця слід виводити й кому яке соло доручити, того навіть казати не потреба. Оркестра вправляла й підготовлювалася окремо. Врешті і хор, і оркестра були готові. Тільки звести їх докупи, і кінець. Ага! Звести, але як? Це ж не фахові музики, лише — дилетанти. А композиції, особливо “Б’ють пороги”, були таки дуже трудні. Та все ж таки, дякуючи знанню та завзяттю диригента й пильності та послухові співаків, якось воно “пішло”. З іншими піснями та з декламаціями справа була куди легша.
Врешті вибрано день концерту, ген по роковинах Шевченка, коло Великодніх свят. В надвечір’я вбирали зал. Один клас їхав до лісу за сосниною на вінки, другий ходив по місту за диванами й килимами, що ними оббивали стіни й стелю над естрадою. Ще поза північ світилося в гімназії, і на цілий Ринок лунав стукіт молотків, що ними прибивали килими. Найбільшого дивана, того, з директорської канцелярії, ні раз не жалували. Він був най-вагітніший, і в нього вбивали найгрубші цвяхи. З іншими поводилися відповідно до хати, з якої їх позичено. “Уважно, уважно, бо це килим від Славці!” — кликав один. А другий відповідав: “Дивись, як дбає! Гадаєш, Славця дістане його в посагу?” Хлопці, хоч які втомлені, не тратили гумору. На те вони й хлопці, на те молоді, а Молодості нічим не заступиш. Врешті зелений довгий вуж із смеречини поповз попід стелю, вінки повисли на пустих стінах, килими прибиті, портрет поета стоїть між пальмами і вдає різьблене з мармуру погруддя. “Гарно!” — хвалять комітетові.
“А тепер відчиніть вікна і заметіть підлогу!” — кликав той, що всім порядкував. Хлопці кидаються з мітлами до роботи. Кошт, що дихати трудно. “Та що ви робите? Перше треба покропити дошки, не знаєте?” Ледве добилися до води в сінях у терціяна і позамітали зал.
“Та-ак! — хвалить голова комітету. — Можете йти спати, тільки не робіть криків по вулицях, бо ви вбирали зал на концерт Шевченка, розумієте мене?”
“Розуміємо”, — відповідають і біжать восвояси.
А на другий день концерт.
У фотелях і кріслах сидять директор, професори й запрошені гості з міста. Молодь заповнює зал. Стоять густо-густо, що, казав би ти, й голки нема де пхнути. Навіть на шафи повилазили деякі і на вікна. А в залі тільки одні двері. Коли б так вогонь — Боже Ти наш, що тоді було би? Та пощо таке казати? Концерт проходить гарно. Таких аплявзів, такого грімкого “слава” ви не почуєте на ніякому концерті. Вони вам донині в ухах лунають.
Де я не промовляв і не декламував на Шевченкових святах — і в Кракові, і у Львові, і у Відні та в Берліні, і в Гусятині та в Борщеві, але ніде й ніколи не був такий схвильований і зворушений до глибини душі, як тоді, коли в Бережанах на гімназійному концерті в честь Шевченка виголошував його “Думи мої”. І ніколи цей безсмертний твір не здавався мені таким гарним, як тоді.
«Казка мойого життя» НА ВЕЛИКДЕНЬ ДОДОМУ
Ще сніг зі Сторожиськ не сплив, ще Лисоня під білою габою лежала, ще навіть не всі птахи з теплих країв прилетіли, а вже ми спокою зі святами не мали. Хотілося, щоб були вони теплі та ясні а щоби прийшли якнайскоріше.
А тут, як на злість, час черепахою лізе.
Аж ось у п’ятницю, перед цвітною неділею, почалися екзорти, в понеділок пополудні сповідь, у вівторок Причастя, а по нім, — навіть не кажіть, що буде по нім, — радість, яка лиш раз у рік буває, радість для всіх, а для поповичів та для селянських синів, що в хаті від Різдва не були, тим більша.
Щоби лиш Золота Липа не розгулялася дуже, щоби можна було якось переїхати тую милю “приватної” дороги, від мурованки до Поручина, бо якщо весняна повінь забере мости, то пиши пропало!
Такі думки затемнювали перші ясні весняні дні і зливалися з настроями страсних проповідей, що їх нам читав наш катехит. Аж ось і понеділок — сповідь. Вже картки з гріхами понаписувані. Ще лиш треба їх кілька разів перечитати, бо в старій бережанській церкві, з її вузькими вікнами та з шибками, оправленими в олово, темнаво, а отець шамбелян не любить, щоб гріхи пиняво відчитувати, та ще, не дай Боже, похибки читаючи робити. Накричить і більшу покуту завдасть. На щастя, не один він сповідає. У всіх сповідальницях сидять священики, бережанські і з сусідніх сіл, з Лісник, Жукова й Потутор. Є перед ким виявити гріхи, є від кого розгрішення дістати. Але зате треба дуже вважати, щоб по сповіді не грішити і шоб завтра до поправки не йти. Через тії поправки може Причастя припізнитися, а з ним і від’їзд додому.
І хлопці старалися не грішити. Мовчки лягали спати, а як котрий і забалакав, то хіба про завтрішню їзду до хати.
Вставали скоріш, ніж звичайно, бо треба було зібратися до дороги. Зібравшися, не йшли, а бігли до церкви. А там уже перед порогом стояв отець шамбелян. Не дай Боже, щоби хто на службу Божу спізнився! Зараз пригадав такому наші національні гріхи: “забув”, “не знав”, “спізнився” і “помилився”. Тільки чотири, але як ми покутуємо за них!
Священики відправили “тиху” службу Божу, й ученики від першого до восьмого класу клякали здовж цілої церкви, від царських врат аж до входових дверей. Причащав сам отець шамбелян. (Кожного по імені назвав і ніколи не помилився.)
По службі Божій виходили ми з церкви на ринок, а з ринку розходилися прискореним кроком по станціях. До Дідової хати, на Олімп, було таки доволі високо. Задиханий і потом облитий, біг я до брами. На скруті ставав і приглядався до слідів від коліс.
— Є, є! — скрикував радісно, побачивши свіжий слід нашого залізного воза. Оп’янілий з утіхи, вискакував на порожній віз, пробував, чи добре буде сидіти, а тоді хотів ще йти до стайні, щоб привітатися з кіньми і з Кирилом. Але тітка стояла вже на порозі й не пускала.
— Куди? Куди, паничу? Перше треба випити снідання. Коні не втечуть, а кава вистигає!
— Я тільки зазирну до стайні і зараз приходжу.
— Жодного “зазирну”, ходи мені зараз, а то відішлю Кирила з кіньми і поїдеш з ложкою на піч. А втім — Кирила й так нема у стайні.
— А де ж він? — скрикував я тривожно.
— Пішов до міста. Таку, о! довгу “конотатку” привіз, — не зараз і вернеться.
— А як вернеться пізно?
— То переночуєте, бо під вечір я тебе не пущу. Знаєш, яка до Поручина дорога, — страшила мене тітка.
Пив я це снідання, як за кару, й навіть хрупкі булочки з пекарні Мерля мені не смакували. Але все ж таки випив якось тую каву, вхопив кілька шматочків цукру й побіг до стайні.
Коні як почули мене, повідвертали голови від жолоба, і гнідий заіржав весело. Зате й дістав цукру, а карий не дістав, бо викидав його з лиска. А що там у Поручині чувати? Чи всі здорові? Чи дістаєте ще овес три рази на добу, і чи сіно ще є? А з худоби чи що прибуло? Питанням не було кінця. Коні форкали радісно і притакували головами. “Бідні коники, бідні!” — поплескував я їх по шиях і жалував, що такі заболочені прийшли. “Добре, що вам Кирило хоч боки та шиї скрутлями витер і дергами вас понакривав. Але де він є, чому не приходить цей Кирило? Справді, чому він не приходить?!”
1 я притьмом біг на хвіртку.
На хвіртці очі свої видивлював, а Кирила побачити не міг. Так простояв, поки мене не закликали на вчасний обід.
— Видно, тобі нудно в діда і в нас, коли ти так спішишся додому, — дорікала мені тітка. Я не знав, що відповісти. Хвилину мовчав, задавлений у тарілку, а тоді виправдувався, що в діда і в тіток мені дуже добре, але я хочу трохи поїхати до хати, бо вже давно там не був.
Обід складався тільки з двох страв, і то пісних, на олію, але мені здавалося, що він триває так довго, як на празник або на іменини. Терпцю не ставало, поки не прийшов Кирило, двигаючи повну кобелю всякого добра.
— Кирило! Борзо, борзо, бо дуже спізнимось! Ще нам скажуть тут ночувати!
— Борзьо, борзьо! — покривлявся мені Кирило. — А хто пообідає за мене?
Дали Кирилові обід, та заки він його з’їв, заки напоїв і запряг коні, минуло полуднє. Я за той час попрощався з усіми, одягнувся і витарабанився на віз.
Дідо всунув мені в руку кілька шусток на писанки, перехрестив коні, і віз покотився в долину.
Я дуже любив Бережани, але тії на горі, з Олімпом, Руриськами і Раєм, а не ці в долині, де були крамниці, де відбувалися ярмарки і де в ратуші, серед Ринку, містилася наша гімназія. Бр-р! Я навіть не дивився в цей бік. Не цікаво. Зате, коли ми виїхали за рогачку і коли я з горбка глянув поза себе, то побачив такий чудовий краєвид, що ока від нього не міг відірвати.
Велетенський став мерехтів усіми переливами срібла і кобальту, відбиваючи в собі і весняне неспокійне небо, і береги, свіжою зеленню вкриті. На одному березі довгим шнурком розтягнувся Лапшин, на другому Гиновичі; з третього боку широка й висока гребля відцілювала став від Бережан, а четвертий бік губився в шуварах, тепличинах і у вільшині. Здовж греблі стоять рядком величезні, старезні дерева, буцім сторожі, щоби став не перервав греблі та не залив міста, як це вже раз і сталося колись, бо став був коди вище від міста, так, що тільки вежі ратуша, церкви і костелів знімаються понад його плесо.
Верхи цих веж весна вже обмила дощами, висушила вітрами, а тепер їх сонце позолочувало своїм промінням. Як же вони блистять, мовби на них хтось велетенські свічки позапалював, мовби там хтось попришпилював зорі. Моє захоплення краєвцдом Бережан перебив Кирило.
— Не знати, паничу, чи Василь виїхав уже другими кіньми до жуківського мосту.
— А нащо нам його?
— Як то нащо? Підбичувати мусить. Одною парою не переїдемо ні ліска, ні Глинки. Там така розкаль, що хай Бог криє.
— А якось їздять люди.
— їздять, але як! Суголовками об’їжджають або озимину псують. Коні в них малі та шпаркі, як мишенята, а вози на дерев’яних осях. Та й то колись тут як якийсь застряг у ліску, то півднини бовтався, поки не над’їхали люди та й не підбичували.
На наше щастя, перед жуківським мостом, на муро-ванці, стояв Василь з другою парою коней. Припрягли і з’їхали в болото.
Кирило правду казав. Це була така розкаль, якої я ще не бачив. Віз поринав по самі осі в болоті. Люди городами ходили та загумінками.
Минула година, заки ми переїхали село й опинилися перед невеличким дубовим ліском.
Я все того ліска боявся, бо звичайно верталися ми з Бережан пізно вночі, дорога була навіть літом і в погоду препогана, повна ям та грубезних корінюк, що мов величезні гадюки повилазили з нір й повзли через дорогу.
Лісок мав два дуже прикрі горби, а посередині яр, куди стікала з усіх сторін вода. Направо й наліво росла не густа, але стара дубина. Там було темно, і я все боявся, що з тієї темряви вискочать як не вовки, то розбійники.
І тепер, коли Кирило й Василь перед тим ліском стали, щоби коні висапалися трохи, то, незважаючи на те, що було ще ясно, я волів дивитись поза себе, на Жуків і Шумляни, ніж на цей непевний лісок.
— Кириле, а чому ми не їдемо? — питався я.
— Спитайтеся, паничу, коней. Бачите, як боками роблять. А такі стали, якби їх хто намилив. Це не дорога, а лихий зна що. Бодай би кращими не їздили! — закляв не знати кому.
Василь добув разовий хліб, часник і сіль. їли. Я також. Хліб мені смакував, як не знати що. Це я і сказав їм.
— Бо то свій, а не з чужого поля і не з чужої печі, — повчав мене Василь. — У місті тільки булки, а разового хліба там не вміють пекти.
— Разовий хліб здоровий. Він навіть зуби чистить, і тому-то нас, хлопів, зуби менше болять, ніж вас, — додав Кирило.
А Василь:
— Часник також річ добра. Прикро пахне, то правда, але хороба того паху не любить і втікає. Та ще й голоду ніщо так скоро не заспокоїть, як часник. О, прошу, — і він подав мені два здорові зубці.
Я їв і хвалив, хоч часник був такий гострий, що мені аж в носі крутило і в очах свічки горіли.
— А тепер закуримо собі, — сказав Кирило, добуваючи капшук з тютюном і паперцями.
Скрутив папіроску і подав Василеві.
— А, може, ви, паничу, також? — звернулися оба до мене.
— Не курю, — відповів я таким тоном, буцімто мені не одинадцять літ, а вісімнадцять, якщо не більш.
Сутеніло, коли ми рушили з місця. Коні стогнали, віз тріщав, посторонки натягалися, мов струни.
— Вйо, вйо, вйо! — кричали оба парубки. Віз котився два-три кроки й став.
Василь, де берег був трохи вищий, зіскакував з коня і йшов. Потім скакав на котрогось із них і знову: “Вйо, вйо, вйо!*
Так викараскалися ми врешті на горб і стали. Перед нами вилискувалося, як озеро, те багно, що було між горбами.
— А тепер що? — спитав Василь, чухаючися за вухом.
— Ми там потопимо коней.
— 1 себе, — додав Кирило. — Тому й повертай гайта.
— Але там жито, — кривився Василь.
— Хай буде і пшениця, — їдь!
Об’їхали ми багнюку і знов звернули на дорогу. ї знов така сама, коли не гірша розкаль, і ями такі, що віз пере-хилюється на боки, — ось-ось і перевернеться. Закусую зуби, щоб не кричати, і тільки постогную стиха.
А тут вже й темно стає… Господи, щоби скоріш додому! Доки життя, в таку дорогу під вечір не поїду, — кажу собі.
— А ви курячої сліпоти не маєте? — питаюся Кирила, бо доїжджаємо до Глинки, а там неважко загнатися в рів, коли не бачиш добре.
— Славити Бога, не маю, — заспокоює мене Кирило, і я бачу, що він правду каже, бо ідемо добре — хоч і довго; Щокілька кроків коні стають, щоб видихатись і набрати сили.
Так ми якось щасливо взяли цю Глинку і ще два-три горбки, а там вже й Біще — наліво, перед нами.
По хатах світиться ще. І в млині також ясно. Мабуть, пізні Івани пшеницю на паску мелять. Млин гуде й торохтить, буцім сердиться, що спокою не має. (Він раз зі злості жінку на колесо взяв, як віл на роги.)
Від млина до приходства вже недалеко. Але ще треба переїхати цей місток, що на нім чорний баран показується. Не дай Боже побачити його!
Боюся того барана, але очей від містка ніяк не відірву… Щось на нім сидить… Чорне, велике… Побачило нас… Жене, ланцом дзвонить, на віз вискочити береться.
0 Боже! Це ж наш добряга Босий! Із припону зірвався, щоб нам вибігти назустріч. Дасть йому за це пастух Василь, о, дасть!.. Босий!
Від містка до нашої брами, може, ще з триста кроків. Але доїхати туди нелегко. Дорога крутиться понад потік. Потік виступив на дорогу, а болото з дороги спливає до потока. А тут ще й верби з обох сторін: густо саджені, крислаті. Треба бути Кирилом, щоб переїхати тих кількасот кроків. І Кирило їх переїхав.
Щоправда, Василь-пастух поміг йому трохи, бо вийшов з ліхтарнею на браму. Ліхтарня велика, з грубою свічкою, освітила прикрий скрут на подвір’я.
1 так ми вже перед ґанком. А на ґанку крик: “Приїхали! Приїхали!”
Зіскакую з воза, вибігаю по сходах і паду просто в обійми тата й мами.
— Славити Бога, що ти вже тут, — тішиться мама. — А ми боялися, чи не сталося вам що злого. Ходи ж у хату.
Роздягаюся і розглядаюся довкола. Хата по бере-жанській така якась мала і низька. Дерев’яна стеля. Грубезні сволоки «Казка мойого життя» підтримують її. Двері такі, що тато мусить добре згинатися, переходячи з кімнати до кімнати. Але я не міняв би тієї хатини навіть за найкращу палату. Покоїв тільки три, та й ті маленькі. Перебігаю їх і біжу до кухні. Вітаюся з челяддю і з котами та псами.
— А ви, Василю, — звертаюся до пастуха, — не бийте Босого, що зірвався з припону, добре?
Василь обіцяє, а з покою чути голос мами: “Ходи ж бо вечеряти! Є мариновані селедці і печена картопля”.
Біжу, а по дорозі стаю над ліжечком маленького брата. “Тс! Не буди його! — каже мама. — Він недавно заснув, хотів на тебе чекати”.
За хвилину сиджу при столі та відповідаю на питання тата й мами про діда, тіток і — школу. Відповідаю, але чую, що язик буцім не мій, свічки на столі гуляють, годинник на стіні киває вказівкою на мене, як пальцем. Що піднесу повіки, то вони знову падуть. Позіхаю.
— Постеліть йому, бо він з ніг летить! — чую голос тата.
І мені стелять на канапі у великім покою.
