«Казка мойого життя» БАБИ
Вночі з великого четверга на п’ятницю пекли у нас петенетові баби. Звали їх також тюлевими.
Що значило “петенетові” — того я ніяк і від нікого не міг довідатися. “Таке стояло у приписі, що залишився по покійній прабабці і — годі!” Назва “тюлева баба” була вже легше зрозуміла, але зате цілком несправедлива, бо невже ж можна було рівняти тісто тюлевої баби хоч би навіть з найдорожчим тюлем? Тюль ані не мав таких дрібосеньких дірок, ані не був такий еластичний, ані, врешті, не можна було його їсти. А тут усі гості казали, що до вина нема нічого кращого від петенетової чи там тюлевої баби.
А пекли їх (оті баби) тому в ніч із четверга на п’ятницю, бо були вони (оті баби), так сказати б, сильно нервові. Вистарчило, щоби хтось дверми легко рипнув або кріслом гуркнув, а вже така баба сіла й не хотіла встати.
Хоч знала, що псам її викинуть, а не встала.
У великодній четвер батько йшов до церкви, а парубки до вогню* й під дзвіницю, і в хаті ставало тихо, хоч маком сій. Тоді-то й починалося печення петенетових баб.
Починалася тая містерія доволі прозаїчно. “Дівки”, себто служниці, приносили зі спижарні до кімнати бабуні Цілу балію покладків. Баб мало бути шість, так тоді відчислювали шість кіп покладків. А на підлозі чекало вже чисто вимитих шість масниць, своїх і позичених від сусідок. Одна між тими масничками була з металевим курком, таким, які бували при російських самоварах. (Як масло було готове, то тим курком випускалося маслянку.)
Отож до кожної з масниць вибивали по шістдесят Жовтків, пильно вважаючи, щоби не попав туди ані шма-
Ватра, яку палили за церквою.
точок білка, бо він міг би пошкодити бабі. Білки ці виносили в макітрах до кухні, а тоді “дівки” і їх помічниці з села сідали на долівці, притримували маснички колінами,’ і починалося биття жовтків.
Мама хвилину приглядалася тій роботі, а потім ішла до другої кімнати, відчиняла пожовклу стару кухарську книжку якоїсь “Єкатерини” і шукала рецепти на ще один торт, який хотіла післязавтра, себто в суботу, спекти. Я сідав коло мами і з насолодою приглядався, як ті дрібні пальці листували перетлілі листки “Єкатерини”. А що цілий день набігався, бо найменше десять разів був під церквою, тож не довго того приглядання було, — заснув. Глухе, одноманітне хляпання, що добувалося із шістьох масничок, вколисувало мене до сну. У сні грали великодні дзвони й лунали гаївки.
Нараз хтось мене потягнув за рукав. Я стрепенувся і відкрив повіки. Наді мною стояла мама. Дрібний палець приклала до уст: “Тсс!” З її обличчя втікали останки гніву, а на його місці являлася добряча усмішка, що мені все нагадувала чомусь-то перші сонячні усмішки весни. “Тсс! Тихо! На пальцях іди!” — і тихенько, майже нечутно відчинила двері до “бабуниного покою”.
Образ, який я побачив, був для мене, дитини, настільки сміховитий, що я мусив долонею затулити уста, щоб не розсміятися вголос. Усі шість дівчат спали при масничках. Кожна в іншій поставі, і кожна іншим голосом хропіла. Маснички кріпко притримували колінами. їм (масничкам) нічого не сталося, крім однієї, якраз тої найбільшої і найштудернішої, з курком, як при російськім самоварі.
При цій масниці сиділа наша дівчина Доська, пізніше жінка Семка, якого звали бідним багачем. Доська була доброю робітницею, але мала цей надзвичаний дар, що де-будь і коли-будь вміла засипляти. Пішлють її по муку на стрих — засне, доїть корови — засне, палить у печі і також засне. Так і тепер, мабуть, перша заснула, не хотя-чи відчинила курок, і з масниці витікли на підлогу всі шістдесят вже таки добре вбитих жовтків. Золотою річкою потекли вони по долівці аж до порога.
Доська мусила добити нову копу жовтків до своєї масниці, і мама вже не йшла до “Єкатерини”, лиш сиділа доти, доки жовтки не були вбиті “аж до білого”.
Тоді виливала їх до заздалегідь приладжених паперових форм, що стояли в кухні, на шафарні, себто на величезній скрині, в якій були перегородки на різні роди круп і муки. Перед тим, ясна річ, мама ще раз спробували, чи добре зачинені двері з кухні до сінок і з сінок на подвір’я, і баби — кисли. Як їх саджали в піч, як на пальцях виходили з кухні до покоїв, як пізніше виймали з печі, клали на подушках, щоб підстигли, того я вже не бачив, бо впав на перше ліжко, що стрінув по дорозі, і збудився аж рано. Але знаю, гості казали, що петенетові баби не були в нас ще ніколи такі знамениті, як цього року.
«Казка мойого життя» ВЕЛИКОДНІЙ РАНОК
Дзвони від страстей висіли на дзвіниці без шнурів. Відпочивали.
Аж тепер знову чистими голосами відізвалися. Цілому світові радісну вість подали, що “Христос воскрес!”
І втішилися гаї-діброви: “Христос воскрес”.
І зашуміли зеленим шумом дерева в лісі і грушка при стрісі: “Христос воскрес!”
1 здивувало серни у лісі і птах на горісі: “Христос воскрес!”
Риби гуляють, бо й вони вже знають: “Христос воскрес!”
Бо й вони вже знають, чого дзвони грають: “Христос воскрес!”
Люди зі свяченим з-під церкви в село біжать. В неця-тах, вимитих і випарених начисто, паска, ковбаска і “всякія сніди”. Білий хрін з-поміж них визирає. Закрутить він вам у носі, закрутить! Нецята в полотенцях льняних, перетиканих. Жінки їх чоловікам на плечі завдають, бо в селі здавна звичай такий, що чоловік має свячене на плечах з-під церкви аж до самої хати нести, чоловік, а не хто.
Лиш щоб було що нести, — понесуть. Не бійсь!
І несе хлопчина невеличкий, літ може дванадцять, несе, аж під ним ноги тріщать, бо нецята важкі. Мама коло нього ступає. Підтримала б, коли б посовгнувся, щоб не було сміху.
Люди минають їх і дивуються, кажуть: “Ще надсадиться хлопчисько”.
А мама: “Тогідь покійник ніс, а нині на нього черга, одинак. Навіть вам чути не хотів, щоби хто другий брав”.
Хлопець, як молодий лошак, ногами викидає — гордиться…
До нас свяченого не несуть. Батько ще вчора під вечір паску освятив. У нас і в дворі — для челяді. Свячене розставлене на столі у великім покою. (Він малий, але більший від других, і тому його величають великим.) А в другім покою стіл стоїть накритий. На нім тарілка зі свяченим яйцем і на полумиску накраяне м’ясиво: шинка, ковбаси, порося. Нині обіду не варять. Тільки борщ. Але який! Такий борщ лиш раз у рік буває. Мама пильнує його, бо Доська як не пересолить, то переперчить. Міри в губі не має. Нараз від кухні: “Єгомость ідуть!”
Заки оглянулися, тато вже через ґанок у хату ввійшли.
Утомлені, але веселі, молоді такі, гарні. Скинули плащ і шапку, “Христос воскрес!” — кажуть до нас.
“Христос воскрес!” — відповідають мама; “Христос воскрес”, — несміло кажу і я.
Ділимося свяченим яйцем.
“Щоб ти великий ріс, — кажуть мама до мене, — і щоби чемний був”. А тато додають: “Щоби ти добре вчився”, — та в голову цілують. А голова, що лиш учора милом мита. (Мило до очей напливало й гризло. Скільки плачу було!)
Сідаємо снідати.
Тато хвалять, що шинка дуже добра.
А мені до тортів спішно. Кажу це мамі до уха. А мама: “До уха при столі не говориться. Це нечемно. Як чого хочеш, то наголос кажи”. — “Торта помадкового хочу”. — “О, ні, ні. Хто не їсть м’яса, той і торта не дістане”, — відповідають мама, а в голосі чути якусь таку рішучість, як мало коли. Насилу їм це м’ясо, а з тортів ока не спускаю.
“А тепер, — кажуть мама, — хіба до челяді підемо”. Беруть таріль зі свяченим яйцем, і всі троє ідемо до кухні. Там чисто, прибрано: голубці зі шкаралущ висять у вікнах і, мов живі, тріпочуть крильцями з кольорового паперу. Кухня вибілена, дерев’яна стеля милом і рижовою щіткою витерта, за сволоком понатикані гіллячки з базьками, чи там з котиками, як у Поручині казали.
Челядь зібралася уся. Є фірман Кирило, що з Поділля, з Крегульця, тата й маму привіз, є пастух Василь, також ще звідтам, є парубок, великий Василь, що “від нього пан Біг міру згубив”, є Доська, що ніколи виспатися не може, є ще й друга дівчина, що “таку силу має, як хлоп”.
І є бабуся безіменна. Бабуся і — тільки. Не хоче сказати, звідки вона і як зветься. Мороз її до нас в зимі під вечір пригнав. 1 — служить: зимою в печах палить, літом птицю пасе або хопту поле.
Всі вони нині вимиті й вичесані, біле шмаття на них. Дівчата вбрали щонайкраще вишивані сорочки та запаски. Чорною і червоною волічкою виведені рослинні узори. Ніби тут квіти нараз зацвіли.
Тато й мама діляться з ними свяченим яйцем. Вінчу-ють їм, щоби скоро власну хату мали. Кирило дякує за всіх, бо він найсміливіший. “Дай Боже і єгомостеві, і їмості з роси та з води, щоб лихо їх хату минало, а щастя на лаві сідало, від Воскресения до Воскресения, на цілий рік, поки їм пан Біг назначив вік”.
Доська наливає борщ до мисок. Відходимо, щоб не в’язалися нами.
Тато на чверть годинки лягають у великім покою з папіроскою у руці, щоб трохи відпочити.
“Єгомость трудні”, — кажуть, посміхаючися, мама, беруть мене за руку й ведуть до середнього покою, там, де чекає вже на мене великий шматок помадкового торта.
Сонце підноситься вгору. Крізь невеличке вікно зазирає до нас, таке вдоволене, здорове.
Мама аж очі жмурять.
Нараз хата здригнулася: “Бебевх, бебевх, бебевх!” Ніби грім з ясного неба.
Це коваль Микола з моздірів за цвинтарем стріляє.
«Казка мойого життя» ГАЇВКИ
По свяченім — під церкву, на гаївки.
Кладкою через потік, подвір’ям Яцка Коханого в са-а садком під гору, під гору до дзвіниці.
Вона нині спокою не має. Всі дзвони на ній грають. Звичайно тільки дяк орудує ними, а нині кожний парубок пробує дзвонити.
Та це не так легко, як кому здається, бо дзвонів багато, а від кожного окремий шнур. Одними треба собі руки обкрутити, в другі, як у стремена, всунути ноги, підноситися й присідати, вважаючи, щоб не баламкати як-будь, лиш дійсно дзвонити. Як добре дзвониш, то дзвони говорять: “Христос воскрес, Христос воскрес” або “Рад світ увесь”, “Рад світ увесь”; а як не вмієш, то щось таке виходить, буцім “шмантя, дрантя, шмантя, дрантя!”, сором один, та й тільки! Як добре дзвониш, то люди хвалять, а як зле, то уха затикають і кличуть: “А скиньте того дзвонаря по драбині до нас. Ми ним подзвонимо”.
Мене кортить також спробувати, але не смію, боюсь.
Стою під парканом і дивлюся на гаївки. Кругом церкви дівочий хоровод.
Побралися за руки, живим вінком церкву оперізують. По зеленій мураві чорні та жовті чобітки мигтять. То повагом ідуть, то підстрибують, як серни. Співають:
Пішли тії пани в кути, Що носили на нас прути, Пішли тії пани спати, Що казали нас кувати.
Жвава, радісна пісня. І як не радуватися, коли вже панщини нема. Нема ні гайдуків, ні мандаторів, що колись нарід на панський лан гнали й знущалися над ним.
З великої радості дівчата так скоро біжать, що аж в очах мигтить.
Утомилися. Відпочивають. Та не довгий цей відпочинок.
— Зайчика, зайчика! — кличе нараз котрась.
— Ні, Зельмана, — відзивається друга.
— Воротаря! — хочуть інші. Але таки на “Зайчику” стало.
Зробили колесо невелике, посередині “зайчик”, війтова Гандзуня. їй ще, може, й десять літ не минуло, але шпарка й цікава, очі такі великі, буцім у зайця.
Колесо розхитується вправо, вліво, вправо, вліво, співає:
Зайчику, зайчику,
Та сивесенький соколе,
Та милесенький голубе,
А нікуди зайчику перескочити,
А нікуди зайчику перейти.
Гандзуня кидає собою то в один бік, то в другий, хоче з колеса вийти, та її не пускають.
Тоді вона стає посередині, береться руками за підбо-ки, перекривлює голову й відповідає:
Скоком, боком перевернуся, Гребінчиком розчешуся, Та візьмуся за пілядоньки, Пошукаю си челядоньки.
Співаючи, показує, як то вона скоком, боком перевернеться, як розчешеться гребінчиком і як пошукає собі товаришки. Ще не скінчила цього, як одну з дівчат за руку вхопила: “Ти!”
Тепер тая дівчина стає посередині, й ігра починається наново.
Аж нараз: “Дзвіниця! Дивіться, дівчата, яка дзвіниця! Боже!”
І дівчата розскакуються. На них дійсно сунулася дзвіниця, збудована з парубків. На долині трьох, невисоких, але кремезних, їм на раменах двох трохи менших, а над ними ще один, найменший.
Ледве помітно сунулася ця жива дзвіниця, аж нараз затихалася і — впала.
Крик, вереск, писк! Хлопці охають, стогнуть, вдають, що потовклися. Може, котрий і вдарився трохи, та не так, щоби аж стогнати. Але яка ж би це була забава без крику й удавання! Дівчата розуміються на тім і сміються. Ні раз не спочувають з парубками, що, охаючи, качаються по мураві. Нараз зриваються на рівні ноги й до дівчат. “То ви такі? Смієтеся з нашого нещастя. Посмієтеся ще на кутні зуби, підождіть!”
Та дівчата не ждали. Побігли на другий бік церкви і збилися у дві лави, в два гурти.
Один гурт почав:
А що ж то за пан їде, А що ж він за дар везе?
А другий відповідав:
Веземо дитяточко, Молоде княжаточко.
І питався перший гурт, яке воно й чиє це княжатко, чи гарне і чи гарно вбране. А другий гурт відповідав, що воно ціле “в сріблі та в злоті”, “в ткацькій роботі”.
Парубки не сміли перебивати тої старосвітської гаїілки. Хоч не розуміли її змісту, але відчували, що в ній окривається щось днедавнього й небуденного, щось таке, що пошанувати годиться. Стежкою попри дзвіницю пішли на пустар, де молодий коваль Микола набивав порохом моздірі.
Дівчата, користаючи з того, що нема їм кому перебивати, почали “Зельмана”.
Іде, їде Зельман, Іце, їде його брат, Зсльманова і братова, Ціла його родина.
Буцім тішаться, що їде цей пейсатий Зельман, бо відчинить їм за добрі гроші церкву і позволить гаївки виводити…
Від князя Романа до Зельмана75, —— яка далека дорога! Та що це для пісні! Що для неї час і простір? Нема такої скоролетної птахи, як вона, ані довговічної такої. Найдавніше з недавнім в один вінок сплітає…
Через попові лози, Скакали бігцьом кози, То в гору, то в долину, То в ружу, то в калину…
“Ой, дівчата, віл, тікайте, віл!” — перервали криком жваву гаївку.
Кільканадцять парубків, зчепившися за руки, з головами в долину, як віл, що бити хоче, вискочили з-поза дзвіниці і до дівчат, t знов крик, і знов вереск, ще гірший, як за першим разом. Дівчата врозтіч, хлопці за ними, доганяють, поривають і пустити не хочуть.
“Пусти, бо вкушу!” — грозить одна, а друга обіцяє писанку щонайгарнішу: “Не віриш? За пазухою маю. Пусти, бо роздавиш. Вона неварена!”
А дзвонам байдуже і до дівчат, і до писанок, і до всього. Вони грають, не вгавають.
“Тень, телень, Великдень!”
А коваль Микола так з моздірів палить, що аж старі господині на колодах, під парканом, зі страху підскакують. “Як з канонів на войні!”
Ніби образ давно минулого відбився ген високо на хмарах, перетривав там довгі сотні літ і тепер, зрушений дзвонами, злетів на землю. І оце ти бачиш його зі святими гаями, з умичкою, з княжою дружиною, навіть з тим Зельманом поганим.
Вдивляєшся в цей рух, вслухаєшся в цей спів і чуєш, що ти з тою радістю і смутком, з тою гордою красою і соромною наругою одно нерозривне, що ти себе відділити й відокремити від нього ніяк не можеш. І — не відділиш.
