“Крадійка книжок” скорочено – Маркус Зузак

“Крадійка книжок” скорочено читати українською варто, щоб згадати сюжет твору. Аналіз твору “Крадійка книжок” допоможе в підготовці до уроку.

“Крадійка книжок” скорочено (аудіокнига)

«Книжковий злодій» короткий зміст (переказ)

«Книжковий злодій» («Книжкова злодюжка») – роман Маркуса Зусака 2006 року. Перебував у списку «The New York Times Best Seller list» понад 230 тижнів.

Дія відбувається в нацистській Німеччині, починаючи з січня 1939 року. Оповідання ведеться від імені Смерті. Головна героїня роману – дев’ятирічна Лізель Мемінгер, що стає старше в міру розвитку сюжету. У Лізель нелегка доля: її батько, невідомим чином пов’язаний з комуністами, безслідно зник, а мати, не могла доглядати за дівчинкою та її братом, тому вирішила віддати дітей на виховання прийомним батькам, тим самим рятуючи їх від переслідування нацистів. По дорозі до нового дому брат Лізель вмирає  від хвороби, це відбувається прямо на очах у дівчинки, залишаючи важке враження на все життя. Брата Лізель ховають на кладовищі, де дівчинка і підбирає свою першу в житті книгу – «Повчання могильникам».

Незабаром Лізель приїжджає в німецьку містечко Молькінг до своїх нових прийомних батьків Ганса та Рози Губерманнів (Батько – маляр, а жінка – прачка), які живуть на Хімелль-Штрассе (що в перекладі означає «Небесна вулиця»). Роза зустрічає дівчинку не надто привітно, але Лізель незабаром звикає до тутешньої манери спілкування і зближується з прийомною матір’ю, зрозумівши внутрішню доброту Рози. З Гансом у дівчинки складаються прекрасні відносини і настає повне взаєморозуміння. Крім того, Губерманн – антифашист, що грає важливу роль при розвитку подій. Проживаючи на Небесній вулиці, Лізель швидко заводить собі нових друзів, одним з яких стає Руді Штайнер, сусідський хлопчисько, якому судилося стати її найкращим другом. Руді не дають спокою лаври великого спринтера Джессі Оуенса, темношкірого атлета, який розбив теорії нацистів про перевагу білої раси і завоював чотири золоті медалі на Берлінській олімпіаді. Але про свого кумира він, зі зрозумілих причин, може розповісти тільки Лізель. Друзі разом ходять в школу, грають в футбол, крадуть їжу від голоду – всі події свого життя вони переживають разом.

У міру розвитку сюжету Ганс вчить Лізель читати, виводячи букви фарбою на стіні підвалу. Читання так захоплює її, що вона починає красти книги, з неї виходить справжня «книжкова злодюжка». Першою викраденою книгою стає «Потиск плечей», яку Лізель вкрала з попелища на площі, де фашисти спалювали книги «расово неповноцінних» авторів. Потім дружина бургомістра віддає Лізель книгу «Свистун». Автор розвиває думку про те, що книги для Лізель значать набагато більше, ніж здається. Вони підкріплюють її душу, вчать її тадопомагають розвиватися. Книги – єдина відрада в нелегкому житті дівчинки.

У кульмінаційній частині роману у Лізель з’являється новий друг – Макс Ваттенбург, єврей-втікач, який  тимчасово оселився у Губерманів, що ховають його в підвалі власного будинку від нацистів. Батько Макса врятував Гансу життя під час Першої світової війни і той вважає за потрібне повернути борг загиблому товаришеві, рятуючи його сина. Макс і Лізель зближуються, самі того не помічаючи. Поступово вони стають друзями, і Макс дарує Лізель книгу, що складається з його власних малюнків і написів. За іронією долі, Макс пише дану книгу, зафарбувавши сторінки книги Гітлера Майн Кампф, лейтмотивом твору є слова Лізель: «У тебе волосся з пір’я», вимовлені нею в момент, коли вона вперше побачила Макса. Між ними встановлюється духовний зв’язок, вони прив’язуються один до одного на все життя. У 1942 році Макс все ж покидає будинок на Хімелль-Штрассе, коли виникає загроза його виявлення. Через якийсь час його ловлять і відправляють в концентраційний табір недалеко від Мюнхена.

Все життя Лізель пронизане подіями Другої світової війни. У сюжеті роману відбивається все: ідея фашистів, гоніння євреїв, поділ німецького народу на дві половини – тих, хто вступив в НСДАП і тих, хто проти ідеології Гітлера. Губермани показані як звичайна німецька родина, що не розділяє фашистські погляди, але в той же час боїться сказати що-небудь проти, тому що наслідки можуть бути незворотними. Лізель – жертва свого часу. Дівчинка, яка ненавидить Адольфа Гітлера, який занапастив всю її сім’ю (рідну, а згодом і прийомну), не може зробити зовсім нічого. Вона на власні очі бачить все приниження, які припадають зазнавати людям, що не належить до арійської раси, і все це тяжким каменем лягає їй в душу.

Книга закінчується трагічно – вночі на Хімелль-Штрассе обрушуються бомби і в живих залишається лише одна Лізель, яка в ту ніч сиділа в підвалі, де заснула, коли записувала свою історію. Лізель, якій на той момент вже п’ятнадцять років, забирає до себе бургомістр з дружиною. Потім з війни повертається батько Руді Штайнера Алекс, який володіє ательє і Лізель часто йому там допомагає. Там же її знаходить Макс, який повернувся зі звільненого концтабору.

В епілозі Лізель, будучи заміжньою і вже літньою жінкою, живе в Австралії в Сіднеї. Туди ж до неї навідується Смерть, яка показує, що знайшла її книгу. Перш ніж забрати Лізель він повідомляє їй свою найголовнішу таємницю: «Мною оволодівають люди».

«Книжковий злодій» композиція

Роман побудований незвичайним чином – розповідь ведеться від імені Смерті, яка у автора є чоловіком. Смерть є досить розпливчастий образ, проте її присутність в романі відіграє важливу роль. Смерть розповідає про свою нелегку роботу і часто дає свої власні коментарі з приводу того, що відбувається в книзі.

Роман розділений на десять частин, кожна з яких має власну назву. Заключна, десята частина, називається так само, як і сама книга – «Книжковий злодій».

«Книжковий злодій» головні герої

• Смерть (оповідач)
• Лізель Мемінгер – головна героїня, дівчинка, яка через війну втратила всіх рідних.
• Роза Губерманн, «Прийомна мама Лізель»
• Ганс Губерманг, «Прийомний Тато Лізель»
• Руді Штайнер – кращий друг головної героїні
• Макс Ванденбург – єврей, якого ховали у своєму підвалі Губерманни.
• Ільза Герман – дружина бургомістра містечка Молькінґ

“Крадійка книжок” скорочено читати

Події відбуваються в Німеччині, починаючи з січня 1939 року. Оповідання ведеться від імені Смерті – безсмертної істоти чоловічого роду.

Пролог
Смерть відносить душі померлих на конвеєр вічності, не звертаючи уваги на живих. Але Смерть порушив правило і почав стежити за дівчинкою, яку назвав «крадійкою книжок».

Він зустрічався з нею тричі. Перший раз — коли помер брат дівчинки, а вона бліда і голодна тремтіла від холоду.

Другий — коли прийшов за душею льотчика, що розбився, і третій — після бомбардування. Саме тоді «крадійка книжок» загубила книгу, яку писала про себе. Смерть взяв її і вирішив розповісти історію дівчинки.

Частина 1

Німеччина, січень 1939 року. Жінка Паула Мемінгер везла сина Вернера та доньку Лізель прийомним батькам. Чоловік жінки був пов’язаний з комуністами.Після його зникнення вона вирішила віддати дітей чужим людям, щоб сховати їх від фашистської влади.

У мюнхенському потязі малий Вернер, який сильно кашляв, помер від легеневої кровотечі. За ним прийшов Смерть, тоді він вперші побачив Лізель. Хлопчика поховали біля безіменної станції. Один із гробарів загубив чорну книгу. Дівчинка забрала її і так стала «крадійкою книжок».

Після похорону мама з донькою попрямували до Мюнхена, де їх чекала прийомна сім’я. Прощання матері та дочки було складним, дівчинка вчепилася у мамине шерстяне пально, її довелося відтягувати. 

Чиновниця з державної опіки відвезла Лізель до містечка Молькінґ на Небесну вулицю та віддала прийомним батькам – Розі та Гансу Губерманнам. Роза була невисокою, повною і вічно лихослівною. Вона прала білизну багатіям містечка. Високий Ганс працював малярем, а вечорами грав на акордеоні в пивних. Рідні діти Губерманнів (Ганс та Труді) вже виростили і тепер вони брали прийомних за невелику допомогу на їх утримання.

Вперше побачивши прийомних батьків Лізель не хотіла виходити з машини, але Ганс вмовив її та взявши за руку завів в будинок. У її валізі була маленька чорна книжка, яку уже шукав 14-річний гробар із міста, де був похований її брат. 

У новій родині дівчинку ошелешила лайка. Роза називала чоловіка свинтусом, а Лізель – свинючкою. Ганс заспокоював дівчинку і навчив скручувати цигарки (сам любив палити).   

Прийомні батьки наказали Лізель називати їх Мамою й Татом. Маму дівчинка побоювалася хоч та по-своєму любила її, а ось до Тата прив’язалася одразу. Їй здавалося, що його очі були зроблені з доброти і срібла. Ночами дівчинці снився мертвий брат, і добрий, спокійний Ганс рятував її від кошмарів.

Вступивши до школи, дев’ятирічна Лізель потрапила до класу малюків, бо не вміла читати та писати. Там вона почувалася гігантською.

Якось уночі Лізель знову наснився кошмар, і вона намочила ліжко. Коли Тато допомагав їй міняти простирадла, з-під матраца випала книжка гробаря — пам’ять про матір та брата. Лізель не знала, що то за книга, це був її спогад про останній раз, коли вона бачила братика і маму. Він Тата вона дізналася, що книга називається “Посібник гробаря. Дванадцятикрокова інструкція з успішного копання могил”.

Побачивши книгу, Ганс вирішив допомогти Лізель навчитися читати, хоча й сам не дуже вміло читав. Читав він їй книгу про гробарів, так як інших у них не було. Щоб вивчити абетку вони ночами писали літери на звороті наждакового паперу. Потім — вечорами у підвалі, фарбою на стінах.

Лізель часто сняться кошмари, а Ганс завжди терпляче заспокоював її. Він вчив її читати, їздив з нею до річки Ампер. Там вони писали слова і читали їх уголос, потім Ганс грав на акордеоні.

У лютому Лізель виповнилося десять, її взяли до Союзу німецьких дівчат. Там вчили правильно кричати “Хайль Гітлер”, марширувати строєм, робити перев’язку і зашивати одяг.

По сусідству з Губерманнами жив Руді Штайнер, хлопчик із бідної багатодітної родини кравця, «схиблений на чорношкірому американському легкоатлеті Джессі Овенсі». Якось «Руді вимазався вугіллям і уночі прийшов на місцевий стадіон, щоб пробігти стометрівку.».

Коли Лізель перевели в клас до однолітків, Руді став її найкращим другом. На відміну від інших хлопчиків, Руді дівчата подобался, особливо Лізель, і він почав нею опікуватися. Разом вони ходили зі школи до додому, він розповідав їй про мешканців местечка. По дорозі до школи діти бачили будинки євреїв із пошматованими вікнами і пощербленими стінами. На дверях були зірки Давида.

Якось Руді та Лізель побились об заклад, хто швидше пробіжить стометрівку. У разі перемоги Руді хотів отримати від Лізель поцілунок. На фініш вони прибігли одночасно, і послизнувшись впали в грязюку. Тоді Лізель заприсяглася, що ніколи в житті не поцілує брудного і некрасивого Руді.

Все літо Лізель вчилася читати, але виходило в неї погано, і в школі її вважали відсталою. Восени розпочалася Друга світова війна, а Лізель провалила перевірочне завдання читання. Вона не змогла нічого прочитати і почала цитувати “Посібник гробаря”. Після уроку діти почали сміятися та знущатися з неї, і дівчинка побила двох хлопчаків, за що отримала звання «чемпіона шкільного двору у важкій вазі».

Того дня Руді та Лізель йшли додому разом, він підтримував її як кращий друг, і вона нарешті заспокоїлась.

Частина 2

Губерманни ледве зводили кінці з кінцями. Багачі один за одним відмовлялися від послуг Мами, бо через війну всі зменшували витрати. Роза веліла Лізель одній збирати і розносити білизну, сподіваючись, що блідість і худорлявість дівчинки розжалобить клієнтів.

У середині січня 1940 року клас Лізель навчався писати листи, і дівчинка вирішила написати своїй справжній мамі. Вона написала кілька листів і взяла без дозволу гроші отримані за прання, щоб відправити їх через даму з соцопіки, за що Роза відлупцювала її дерев’яною ложкою. Лізель не тримала зла ні на Розу, ні на свою маму, яка не написала їй нічого у відповідь, бо вони були заручницями обставин. Відповіді від матері Лізель так і не отримала. З підслуханої розмови Губерманнів дівчинка дізналася, що її матір забрали «вони».

20 квітня 1940 відзначався день народження Гітлера. У Молькінгу розпалили величезне багаття зі старих речей та «шкідливих» книг. Цього дня Ганс посварився із сином. Губерманн не був прихильником Гітлера і не був членом партії, за що його дорікав син-фашист. Ганс-молодший знав, що батька називали “єврейський маляр”, бо раніше фарбував будинки євреїв.  Обізвавши батька боягузом, і висловивши невдоволення тим, що Лізель читає якусь нісенітницю замість книги Гітлера “Моя боротьба”, син пішов. Смерть повідомляє, що через два роки він загинув у Сталінградській битві.

Лізель дивилися на вогонь, який нещадно пожирав книги, чиїсь речі, й сказала татові, що ненавидить фюрера. Чолоків дав їй ляпаса і сказав, що таке можна говорити тільки вдома.

Увечері, коли багаття на площі догоріло, Лізель, що проходила з Татом повз нього, побачила три вцілілі книги. Поки ніхто не дивився, як їй здавалося, вона сховала одну з них – “Знизування плечима” – під одяг і раптом помітила, що за нею спостерігає фрау Герман – напівбожевільна дружина губернатора, якій Роза прала білизну.

Частина 3

Тліюча книга пекла шкіру дівчинки, тому Лізель дістала її, як тільки вони віддалилися від багаття. Вчинок дівчинки і останні слова сина допомогли Гансу вирішити дилему, яка мучила його вже рік він подав заявку на вступ до партії, а у місцевому відділенні фашистської партії він виміняв за тютюн книгу Гітлера “Моя боротьба”. Це була третя книжка, що потрапила до Лізель, хоча воні її і не крала.

Лізель жила в страху перед фрау Ільзою Герман, але їй все потрібно було забирати у неї білизну. Якось фрау Герман запросила її до будинку і відвела до кімнати, повної книжок. Лізель не підозрювала, що така кімната може існувати.

Далі Смерть розповідає про єврея Макса Ванденбурга, який довго ховався десь у Штутгарті в темній комірці та жорстоко голодував. Нарешті друг Вальтер Куглер приніс йому книгу «Моя боротьба», в яку вклав фальшиві документи, карту місцевості та ключ, і назвав ім’я Ганс Губерманн. Макс сів на поїзд і вирушив до Молькінгу. Дорогою він, як щитом, затулявся книгою фюрера.

Настало літо. Ночами Лізель читала “Знизування плечима”, а вдень книжки з бібліотеки бургомістра. Дівчинка випадково дізналася, що зломленою та напівбожевільною фрау Герман стала через загибель єдиного сина у 1918.

Життя дітей того часу було досить важким. Що Лізель, що Руді постійно голодували. Через голод діти  приєдналися до зграї грабіжників садів та городів під проводом п’ятнадцятирічного Артура Берґа. Справи пішли успішно, але друзі не могли принести свою частку додому та з’їдали все самі. Наприкінці літа Артур переїхав до Кельна. Смерть бачив його там із мертвою сестричкою на руках.

Листопадової ночі Макс дістався до Молькінґа та відчинив двері будинку на Небесній вулиці-своїм ключем.

Частина 4

Усе почалося ще під час Першої світової війни. Гансу тоді було  22 роки і він воював у Франції. Тоді він і познайомився з Еріком Ванденбургом, який навчив його грати на акордеоні. Вони стали друзями.

Перед черговим боєм сержант шукав людей із акуратним почерком. Ерік заявив, що у Ганса бездоганний почерк, і його лишили писати листи. Його взвод відправили на завдання, з якого ніхто не повернувся. Ганс вижив завдяки Еріку, від якого лишився лише акордеон.

Після війни Ганс відвідав вдову Ванденбурга і дізнався, що у друга є Макс. Вдова віддала Гансу акордеон Еріка, а Губерман залишив жінці свою адресу та сказав, що допоможе, якщо буде потрібно.

Коли 1933 року до влади прийшов Гітлер, Ганс не вступив до фашистської партії тому, що єврей врятував йому життя, та й деякі з його постійних клієнтів були євреями.

Йшли роки, євреїв утискали уже по всій країні, і 1937-го Ганс здався і подав заяву на вступ до партії, а наступного дня зафарбував жовту зірку на двері знайомого єврея, якому представники партії нещадно били вікна. Заява потрапила в кінець довгої черги, але вона все ж таки була, і Ганса не забрало гестапо після обшуку будинку, як багатьох інших «незгодних».

1939 року Ганса знайшов Вальтер Куглер і попросив допомогти Максу. Губерманн не відмовив і виміняв на тютюн книгу фюрера.

На відміну від більшості євреїв, терплячих і покірних, Макс був забіякою. Після загибелі Еріка мати Макса переїхала до брата. Постійні бійки з дев’ятьма кузенами стали для Макса гарною школою.

9 листопада 1938 року стався найбільший єврейський погром – Кришталева ніч. Мати вмовила Макса тікати і назвала йому адресу Губермана. Макс вважав себе зрадником та дезертиром. Два роки Вальтер ховав Макса в коморі, і це зламало двадцятичотирирічного хлопця.

Губермани сховали Макса у підвалі. Тато розповів Лізель свою історію і пояснив: якщо вона комусь розповість про гостя у підвалі, їх із Мамою заберуть, але перш він спалить усі її книги. Дівчинка обіцяла мовчати.

Настала морозна зима. Макс спав у кімнаті біля каміна і вечорами розповідав про себе. Вдень ховався у підвалі. Лізель дізналася, що Максу теж сняться кошмари про його загиблу родину. Це стало основою їхньої дружби.

На дванадцятий день народження Тато подарував Лізель книгу “Люди з бруду”. Макс нічого подарувати не міг, але Лізель обійняла його і це стало подарунком для єврея. Він пофарбував сторінки книги фюрера білою фарбою і зробив із них для Лізель книгу “Навислий чоловік”. Це була серія малюнків, що ілюстрували знайомство Макса з дівчинкою.

Частина 5

Наприкінці травня Макс повернувся до підвалу і зайнявся гімнастикою – віджимався, присідав. Іноді він гасив лампу і уявляв себе на боксерському рингу з Гітлером. Спочатку він терпів побої фюрера, але потім починав перемагати, і тоді на нього накидався весь німецький народ. Макс сказав Лізель, що чекає на фюрера, тому і почав тренуватися.

Коли німецькі війська вторглися до Радянського союзу, бургомістр закликав жителів Молькінгу «готуватися до можливих важких часів» і сам відмовився від послуг Рози. Це був останній клієнт прачки Рози. На прощання фрау Герман подарувала Лізель її улюблену книгу – “Свистун”, сказала, що вона може приходити до них, щоб почитати книги. Дівчинка взяла її, але потім подумала, що бургомістр – рідкісна сволота: незважаючи на важкі часи, він відмовив бідній сім’ї у роботі. Лізель жбурнула книгу до ніг фрау Герман і нагрубіла їй.

Кожного дня Лізель нишпорила по смітниках, шукаючи газети для Макса. Він читав їх від початку до кінця. Від дівчинки він дізнавася про погоду на вулиці, разом вони обожнювали читання. 

Дозріли яблука, настав час крадіжок. Ватажком зграї став Віктор Хеммель, малолітній злочинець, який не мав інших причин красти, крім тієї, що йому це подобалося. У цього хлопця було все: гроші, цигарки, але він любив красти і давати накази. Віктор був садистом та прихильником Гітлера. Рік видався неврожайним, і першого дня друзі отримали одне маленьке яблуко на двох. Руді спробував заперечити, але Віктор вдарив його, а потім прогнав. Ідучи, хлопчик плюнув слиною із кров’ю йому на черевик… Через це Віктор пообіцяв йому помститися. Був у Руді і ще один ворог – вожатий фашистської молодіжної організації Гітлер’юґенд, садист Франц Дойчер. Якось Франц і Руді так побилися, що Франц обрізав Руді волосся. Після цього Руді перестав ходити на збори “Гітлер’югент”. Повернула його до організації лише можливість перейшли до іншого підрозділу, що спеціалізувався на вивченні літаків і пілотування.

Наприкінці літа Лізель запропонувала забратися до будинку бургомістра. Вона знала, що вікно в бібліотеці завжди відчинене. Вічно голодного Руді цікавила їжа. Та вкрали вони лише книгу “Свистун”. Руді був розчарований, бо це ж не їжа. Тоді Руді вперше назвав дівчину “крадійкою книжок”.

На початку грудня Лізель та Руді спіймав Віктор Хеммель. У руках дівчинки був «Свистун». Віктор вихопив у неї книгу і жбурнув у річку. Руді дістав «Свистуна» з холодної води, сподіваючись на поцілунок, але так і не отримав.

Частина 6

Весь 1942 Смерть багато працював, а війна підходила все ближче до Молькінгу. Взимку тринадцятирічна Лізель принесла до підвалу снігу, щоб Макс міг зліпити сніговик, після цього він захворів і багато тижнів провів між життям і смертю.

Лізель звинувачувала себе і намагалася допомогти Максу. Вона приносила йому подарунки — засохлий лист, гудзик, фантик — і годинами читала вголос «Свистуна». Одного дня до Макса прийшов Смерть, але єврейський забіяка дав йому відсіч. Смерть зрадів і відступив.

“Свистун” закінчився. Лізель потрібна була нова книга, і вона вкрала її з бібліотеки фрау Герман. Називалася книга “Носій снів”, її Лізель продовжила читати Максу вголос, а її батьки думали, куди подіти його тіло у разі смерті. Бо труп єврея у німецькому домі – неабияка проблема.  Але Макс вижив і в середині квітня повернувся до підвалу.

Навесні партійці почали обходити будинки та шукати підвали, придатні для бомбосховищ. Лізель помітила їх, коли грала у футбол. Вона спеціально пошкодила собі коліна, щоб покликати Тата та попередити його, не викликаючи підозри. Макс встиг сховатись під сходами.

Прийшло літо. Смерть уже дуже втомистя забирати душі. Він згадує страшні дні в Освенцимі та в Маутгаузені. Навіть Смерть хотів би це все забути…

Частина 7

У Ганса Губерманна з’явилася робота – він замальовував віконниці у чорний колір, щоб приховати світло від ворога. Для бідних Ганс працював за чашку чаю чи півцигарки. Лізель допомагала Тату працювати, він розповідав їй про війну, про своє життя. А Руді у той час тренувався. У середині серпня Гітлерюгенд проводив спортивний фестиваль, і хлопчик хотів виграти чотири змагання з бігу та втерти носа Францу Дойчеру.

Руді виграв три медалі, але на стометрівці його дискваліфікували за порушення правил. Тікати в нього не було сил, а програвати він не хотів. Медалі із фальшивого золота Руді подарував Лізель. Хлопчика визнали видатним спортсменом.

Наприкінці серпня «Книжкова злодійка» вкрала у фрау Герман нову книжку. Через тиждень Руді привів її до будинку бургомістра і показав книгу, притулену до вікна бібліотеки. То був чи виклик, чи пастка. Лізель ризикнула і забралв книгу — “Повний словник і тезаурус Дудена”, а в ньому лист від фрау Герман. Вона знала, що дівчинка краде книги, була рада цьому і сподівалася, що колись Лізель увійде до її бібліотеки через двері.

Почалися бомбардування. Губермани ховалися у підвалі сусідів, залишаючи Макса одного. Якось під час нальоту, щоб заспокоїти паніку дорослих та плач дітей, Лізель почала читати вголос узятого із собою «Свистуна», і люди заспокоїлися. Почувши про це, Макс задумав нову серію малюнків під назвою “Струшувачки слів”.

Наступного дня до Губерманів прийшла сусідка фрау Хольцапфель, яка багато років ворогувала з Мамою і обплювала двері будинку, проходячи повз. Вона захотіла, щоб Лізель читала їй двічі на тиждень за картки на каву, і Роза погодилася.

Через два тижні через Молькінг пройшла колона євреїв. Вони йшли в концтабір Дахау. Вони були виснажені, худі та брудні.
Тато дав шматок хліба старому єврею, за що їх обох побили батогом. Тепер батьки чекали, що їх забере гестапо. Через це Максу довелося втекти від Губерманів. Ганса так і не забрали, і його мучила совість, що через нього може постраждати єврей. А сусіди негативно ставилися до Ганса-євреєлюба, хтось плював йому під ноги, хтось кидав ворожі погляди.

Частина 8

Ницисти не забрали Губерманна, але прийшли до Руді. Нацисти хотіли забрати його до спецшколи, де збирали елітний клас німецьких громадян, але Алекс Штайнер не віддав сина. Хоча Руді боявся за батька, все ж він хотів їхати до цієї школи, але не наважився.

Німеччина зазнавала поразки, її міста бомбили. Армія потребувала нових солдат. Тож невдовзі Ганса Губермана спішно прийняли до партії, а потім його та Алекса Штайнера (батька Руді) призвали до німецької армії. Коли їх батьки відпраились в тренувальний табір, Руді та Лізель дуже сумували. Руди мовчав, а Лізель більше не хотіла красти книжки. 

Алекса Штайнера відправили до шпиталю під Віднем, де він штопав солдатський одяг. Ганса відправили спочатку до Штутґарта, а пізніше – до Ессена. Він мав гасити пожежі та рятувати людей з-під завалів після авіанальотів. Це була тяжка робота, і фізично і психологічно, адже під завалами часто були мертві люди.

Читання для фрау Хольцапфель стало єдиною розвагою Лізель у останні місяці 1942 року. Через Молькінґ кілька разів проходили колони євреїв, і дівчинка шукала серед них Макса. Одного разу Руді та Лізель розкидали хліб на шляху колони. Виснажені в’язні почали його піднімати, охоронці помітили дітей, і ті ледве врятувалися.

Після чергового нальоту, під час якого Лізель заспокоювала людей читанням, Мама віддала їй книгу малюнків Макса. Там була казка про фюрера, який хотів завоювати світ за допомогою поганих слів. Йому завадила дівчинка, струшувачка слів, яка посадила і виростила дерево з хорошими словами.

Частина 9

Забравшись після Різдва до бібліотеки фрау Герман за черговою книгою, Лізель побачила на столі страву з печивом. Вона взяла книгу “Останній людський незнайомець” написала записку з подякою дружині бургомістра, яка у цей момент увійшла до кімнати. Печиво Лізель розділила з Руді, а тарілку повернула фрау Герман.

Вантажівка, в якій перевозили загін Ганса, потрапила в аварію, Губерман зламав ногу, і його мали відправити додому. Цю радісну звістку Лізель отримала через тиждень після свого чотирнадцятого дня народження.

Незабаром біля Молькінґу впав літак. Руді та Лізель помчали подивитися на загиблого пілота. Тоді Смерть вдруге побачив Лізель, а дівчинка відчула його біля себе.

На початку квітня 1943-го Ганс повернувся додому. Йому дали тиждень відпустки та паперову роботу у військовій канцелярії Мюнхена.

Частина 10

Перші три місяці після повенення тата все було добре. Ганс знав, що його син воює в Сталінграді, але сподівався, що хлопцеві пощастить вижити. Ганс щодня їздив до Мюнхена в одну з військових канцелярій, звідти він іноді приносив додому печиво або джем. Тим часом противники Німеччини скидали бомби на Гамбург. За короткий час Смерть забрав звідти більше сорока п’яти тисяч душ.

Через Молькінґ часто ходили колони виснажених євреїв. Якось у такій колоні євреїв Лізель побачила  Макса. Дівчинка влилася в натовп полонених і пішла поряд. Він розповів, що його спіймали кілька місяців тому на півдорозі до Штутґарта. Солдати гнали Лізель, відтягували, а потім разом із Максом висікли батогом.

Три дні Лізель пролежала в ліжку, а на четвертий відвела Руді до лісу, розповіла про Макса і показала “Струшувачку слів”. Їй захотілося, щоб він потяг її за руку і пригорнув до себе. Але Руді не наважився.

У середині серпня Лізель пішла до фрау Герман за новою книгою. Вона була засмучена через Макса, сердита через загибель багатьох хороших людей, дівчинка подумала, що у всьому винні слова, якими так спритно керував Гітлер, і порвала книгу. Потім дівчинка написала фрау Герман, вона вибачилася, що зіпсувала книгу і повідомила, що більше не приходитиме.

Фрау Ільза  Герман сама прийшла до Хуберманнів і подарувала Лізель маленьку чорну книжечку з пустими сторінками. Вона прочитала листа і вирішила, що дівчинка сама зможе написати свою історію. З того часу Лізель ночами сиділа в підвалі і писала на її сторінках повість «Книжковий злодій». Кожної ночі вона встигала написати приблизно 10 сторінок про своє життя.

Під час авіанальоту, про який не попередили сирени та радіо, Лізель теж сиділа у підвалі, тому й залишилася живою. Усі жителі Небесної вулиці загинули, не встигнувши прокинутися…  Смерть забрав їхні душі.

Коли її витягли з-під завалів, дівчинка кричала і плакала за татом. Небесної вулиці більше не було.А потім сиділа і плакала біля тіла Руді. Тоді вперше і востаннє вона поцілувала свого найкращого друга. Лізель поклала поряд з тілом батька акордеон і довго сиділа поруч, тримаючи Розу за руку. Тієї страшної ночі, яка забрала найближчих дівцинці людей, книга, яка врятувала життя Лізель, дісталася Смерті.

Епілог

Лізель взяла себе Ільза Герман. Після похорону до Молькінгу повернувся Алекс Штайнер, який шкодував, що не віддав Руді в спецшколу. Після війни він відкрив свою кравецьку майстерню, Лізель допомагала йому. Там у жовтні 1945 року її знайшов Макс. Вони довго обіймалися та плакали…

Лізель прожила довге життя і померла в передмісті Сіднея, залишивши чоловіка, трьох дітей та онуків. Прийшовши за Лізель, Смерть повернув їй чорну книжку, “Крадійку книжок” — слова в книзі майже стерлися від часу та доріг.