«Князь Єремія Вишневецький», розділ XIII
Сливе через місяць після Корсунської битви з поляками, 20 липня 1648 року помер король Владислав IV. Хмельницький довідався про смерть короля в Богуславі тоді, як він ішов з військом з Корсуна на Білу Церкву. Між козаками пройшла чутка, що пани отруїли короля за те, що він був прихильний до козаків. Тепер короля не стало. В Польщі усім правив сейм, усьому давали ряд пани.
Дійшовши до Білої Церкви, Хмельницький став табором і зараз послав до Варшави своїх комісарів з листом до короля, неначебто він не знав, що короля вже нема на світі. Богдан просив в короля вибачити йому, що він підняв повстання, бо мусив зробити це через панські здирства, і жалівся на польських панів, що вони пригноблюють козаків, пооднімали в їх землі, луги, сіножаті, ставки, млини, виганяють з своїх маєтностів козацьких удов та сиріт, не пускають козаків на Дніпро ловити рибу. Окрім того, він жалівся, що пани та ксьондзи силою заводять на Україні унію, беруть великі податі, навіть з козацьких удов, беруть оплать з кожної хати, з пасік, з товару, з млива, а реєстровим козакам вже не платять за службу з скарбу п’ять років. В кінці свого листа Богдан просив збільшити козацьке військо ще на шість тисяч, вернути їм давнє право вибирати самим гетьмана й полковників, пооддавати церкви, одібрані в унію. Для переговорів він просив прислати комісарів з Варшави.
Прочитавши на сеймі Богданів лист, пани постановили не приймати Богданового прохання і, не гаючись, йти на його з військом. А тим часом Богдан розіслав з Білої Церкви листи по всій Україні, щоб хлопи йшли в козаки і прибували до його табору, а сам знявся й рушив далі на Волинь. Козацький табір дійшов до річки Случі. Хмельницький став табором недалеко од Старого Костянтинова.
— От тепер “знай, ляше, що по Случ наше!” — говорили козаки, отаборившись над Случчю.
Тим часом козацькі посланці вернулись з Варшави й принесли звістку, що сейм дав приказ незагайно збирати польське військо й призначив над ним трьох приводців:
Домініка Заславського, молодого Конецпольського та старого Миколая Остророга.
— Перина, дитина й латина! оце наші супротивники теперечки! З цими небагато буде нам клопоту та тяганини! — сміявся Богдан, прикладаючи прізвища новим приводцям польського війська.
Тим часом сейм видав загад панам збиратись на війну. Кожний багатий пай збирав військо з дрібних шляхтичів і виставляв його на війну на свій кошт. Кожний шляхтич в повітах, що хотів іти на війну, був повинен виступати на збірче місце своїм коштом. З таких шляхтичів складались “корогви”. Кожна “корогва” звалась по повітові. З кількох корогвів складався полк. Полки звались на ймення по своїх воєводах. Уся армія уявляла з себе ніби маленьку Польщу. Збірним місцем для війська призначили Глиняни за тридцять верстов од Львова.
Збір війська почався ще серед літа. Потяглися до Глинян пани з усієї Польщі. Польські тогочасні пани, вкрай випещені та без міри спанілі в розкоші, не могли знести недогоди військового таборового життя й їхали на війну, неначе на якийсь бенкет, в дорогих каретах з великою силою усяких служників, слідком за ними йшли валки хур, навантажених усяким незліченним добром. На хурах везли меди, вина, горілку, варення, конфети, оксамитове та шовкове празникове убрання, соболячі шуби, дорогі оксамитові матерії на кунтуші, теплі укривала, подушки, перини й м’які матраци, килими і везли безліч фарфорового та срібного посуду: срібні тарілки, вази, полумиски, кубки, пугарі. Багаті магнати везли навіть срібні тази й умивальники і золоті кубки та чарки дорогого виробу. Багатіші пани позабирали з собою навіть ванни для купання. За кожним паном їхало стовпище слуг та кухарів. Кухарі везли усякі свої кухарські причандали. Польський літописець пише, що в тодішньому таборі певне було більше срібла, ніж олива в кулях. Багаті пани неначе мали на думці виставлятись та чванитись в таборі один перед одним своїм багатством, золотом та сріблом, та брильянтами, як виставлялись в своїх пишних палацах на бенкетах.
Військовий табір розкинувся по широкій долині коло Глинян. Пани понапинали здорові намети з полотна та повсті, облицьовані червоними та жовтими шовковими смугами та бережками. Кругом наметів розставили вози. Уся долина була заставлена возами та кіньми. Возів набралося більше, ніж сто тисяч. Між возами манячіли гусари в пишних уборах, піхота, коні в дорогій збруї. За хурами було не видко й гармат. Усей табір був схожий на прездоровий ярмарок на степовій Україні, закиданий хурами та возами, на котрому не знать, чи більше возів, чи більше людей. Уся долина ніби гула, клекотіла, неначе здоровий ярмарок.
Розкішний намет князя Домініка стояв на пригорку. На його білих ребрах червоніли смуги з дорогого сукна. Зверху намету блищала позолочена княжа корона. Кругом намету чорніли рядками гармати. Заславський розставив військо з свого воєводства по селах коло Львова і вернувсь до табору. Як він прибув до табору, його стріли пани й військо з гуком гармат та радісними криками. Гусари й кінне військо виступило на пригорку йому назустріч.
Військо здивувало й засліпило самого Заславського незвичайно розкішними уборами. Гусари чванились один перед одним дорогими баскими кіньми та кінською збруєю: луки на сідлах були усе срібні, чапраки повишивані шовком та золотом, стремена позолочені, шаблі й держална поцяцьковані золотом. На гусарах були кунтуші оксамитові, підбиті шовком й облямовані дорогими соболями. На шиях блищали золоті важкі ланцюжки. З високих шапок, надітих набакир або навскоси спадали китиці, обсипані брильянтами. Червоні й жовті сап’янці блищали срібними й золотими острогами й підківками. За поясами стриміли дорогі кинжали з срібними позолоченими держалнами. Піше військо було так само убране в багаті квітчасті кунтуші. Простіші жовніри з сірачкової шляхти не одставали од панів і підбирались під їх вподобу в пишному убранні. За видану вперед за три місяці з скарбу плату вони посправляли собі суконні кунтуші, начепляли на голови квітчасті суконні шапки з червоними верхами та китицями. Збитки в убранні були неймовірні. Пани, зроду чваньковиті на вдачу, виставлялись своїми дорогими уборами один перед одним, неначе на бенкеті перед панянками.
Пани з’їхались неначе не на війну, а на бенкет. Вони й справді давали в таборі бучні бенкети і силкувались показати свою щедрість та пиху, неначе в своїх палацах. На бенкетах грали музики. Кухарі розкладали багаття й готували усякі панські потрави. По усьому таборі йшли бенкети, скрізь грали музики, неначе скрізь справляли весілля. Вино, меди розливались річками. В багатих просторих шатрах ставили столи. Столи заставляли срібним посудом; кухарі подавали дорогі потрави. По тодішньому панському звичаю ставили на столи вироблені з сахару дерева, троянди, кози, леви, олені й усякові чудернацькі фігури.
Як глянеш на усе військо, пише тодішній польський літописець, то тобі здається, що пани з’їхались не на війну, а на весілля. А тодішні українські літописні записали, цю польські пани з’їхались неначе на ярмарок, понавозили срібла, золота та дорогого убрання певно для того, щоб заміняти їх на козацькі рядна та повстяні попони.
Приїхавши з Львова до обозу, князь Домінік Заславський зараз дав розкішний бенкет панам, приводцям кожного воєводського полку. Кухарі розіклали за наметом багаття і готували обід. Пани прибували до княжого намету верхи на баских конях в блискучій збруї. Обидві поли довгого княжого намету були одкинуті високо на намет. Червона пібійка на полах лягла на білий намет, неначе дорога завіса над дверима з двох червоних полотнищ. Намет стояв, неначе одчинений навстіж. Долівка в наметі була застелена дорогими турецькими килимами. Кругом в середині намету донизу висіли квітчастою смугою перські килими і обвивали намет, неначе дорогі поцяцьковані рами. Посередині стояв довгий стіл, накритий білою скатертю, заставлений срібними тарілками та полумисками, здоровими срібними жбанами та вазами. Жбани і вази були вщерть вінців поналивані венгерським вином, медами та горілкою. Кругом стола понад краями, неначе разок золотого намиста, блищали проти сонця золоті чарки, чарочки, пугарі та кубки. Од княжого стола в самому наметі далеко тягся довгий рядок столів, поставлених надворі й прикритих зверху полотняним навісом на стовпчиках, щоб захищати од гарячого літнього сонця столи й високих гостей.
Шляхтичі з’їздились і стовпились в передній просторній половині довгого намету. Слуги одкинули поли в другу половину намету, неначе одчинили двері. З-під піднятих піл залисніла багата князівська постіль, постелена на товстих матрацах, з пуховими подушками, з перинами, з шовковим м’яким укривалом, з дорогими столиками та дзеркалами на столах. Та частка намету була схожа на дамський будуар, неначе якась випещена в розкоші пані розташувалась в наметі серед військового табору. Незвичайно багатий розпещений князь Заславський так любив розкіш, що не міг одвикнути од розкішної догідної обстави навіть у військовому таборі.
Князь Домінік вийшов до гостей убраний, як до вінця, в розкішному оксамитовому кунтуші, в високій шапці, з червоним шовковим вершком, то зігнувся над вухом. На вершкові телепалась китиця, обсипана брильянтами. Над чолом стриміло біле перо в брильянтах, неначе припале краплями прозорої роси. Збоку теліпалась шабля в золотій піхві. За поясом стримів кинжал з золотим держалном, поцяцькований взорами з ізумрудів та рубінів. Князь виступав з дверей ввесь в золоті, оксамиті та брильянтах, неначе Савська цариця виступила на двірський бенкет в Соломона. Кругом його аж сяло сяєво, аж кидало промінням на поцяцьковані перські килими, де тільки він повертався. Білий, повновидий, тілистий, вже трохи отілий, з делікатними рум’янцями на щоках, з рум’яними, як малина, повними устами, з русявими довгими вусами, викоханий, випещений, князь і справді був схожий більше на тілисту панію або на багату повновиду молодицю в перській хустці на голові та в намисті з дукачами.
Слідком за князем Домініком вийшов молодий Конецпольський, ще зовсім молодий магнат, височенький, тонкий станом, білявий та такий жвавий, непосидящий та ворушкий, що про його казали, ніби він ніколи не міг довго всидіти на одному місці і все бігав, ходив або їздив без усякої потреби, никав скрізь по Польщі, по панських палацах або по лісах на вловах. За Конецпольським виступав з повагом третій приводець армії вчений Остророг, вже літній, навіть пристаркуватий, сивуватий, з довгими кудлатими вусами, блідий і замлілий, ніби аж тлінний, в простій недорогій одежі. Він любив засиджуватись над науками і пеклювавсь науцтвом так пильно, що аж занидів і змізернів на виду.
Приїхав на коні Домініків шурин Конецпольський, що держав Гризельдину сестру, прискакав князь Збаражський, так само перевертень з славного українського роду князів Острожських. Панів назбиралось повний намет. Коли це десь за сугорбами заграли музики. І на долині з’явився полк київського воєводи Тишкевича. Поперед полка манячіло здорове знамено. За полком в блискучій кареті їхав Тишкевич. За ним тяглася довга валка з сотні возів з усякими пожитками випещеного старого магната. Князь Заславський зараз послав до його верхівця з запросинами на бенкет. Незабаром карета прикатала до намету. Два жовніри висадили попід руки з карети огрядного Тишкевича. Він був убраний в нове багате убрання, неначе зібрався на бенкет до самого короля в двір. Усі три приводці виступили з намету до його назустріч і повели його попід руки в намет, неначе старого гладкого біскупа. Прискакав на коні й Самійло Лащ в новому убранні, здоровий, наче кадовб. І замішався в блискучий натовп в наметі. Для його велетенської постаті намет був і низький і тісний. Лащ повертався в наметі, неначе ситий товстий ведмідь в кучі.
Згодом назбиралось панів так багато, шо вони не вміщались в наметі й повиходили в полотняні навіси над столами. Слуги повиймали з возів стільці та дзиґлики, оббиті червоним та жовтим сап’яном з видавленими золотими гербами та князівськими коронами Заславського. Господар попросив гостей пити по чарці, закушувати та сідати за довгі столи. Гості пили, балакали, кричали та реготались, про війну й мови не було в їх.
— Шкода, що оце нема з нами славного гетьмана Потоцького, — промовив князь Домінік, — десь поневіряється в полоні в Криму. От би хто зробив пошану моїм винам та горілці! — сказав князь Домінік.
— Зробимо й ми без його вам, князю, цю пошану, — обізвався Лащ, — за це не журіться! А все-таки шкода, що мені нема пари за столом з винами та медами. Оджеж ніхто мене з вас, панове, не переп’є! Один гетьман Потоцький був мені під масть.
— Не журися, пане Лащу! Ми од тебе не одстанемо, — говорили декотрі пани, випиваючи по чарці й заїдаючи холодною заячиною.
Князь Домінік запросив гостей сідати за столи. Приводці Тишкевич, Конецпольський, князь Збаражський та інші князі сіли за столом в наметі. Інші молодші пани посідали за довгі столи під навісами. Підняли над наметом Домінікове червоне здорове знамено. На пригорку вдарили з гармат. Заграли музики. Гості всілись. Почався бенкет такий розкішний, почались такі збитки в напоях, неначе пани бенкетували не у військовому таборі, а в палаці князя Заславського. Стовпище слуг та кухарів завешталось, забігало. Панам подавали смачні й тривні потрави. Пани гомоніли, реготались. Потрава йшла за потравою без кінця. Жбани й вази з винами та медами спорожняли так швидко, що слуги ледве встигали наливати їх з бочок, насилу увивались.
Над усіма наметами воєвод та полків попіднімали знамена та корогви. Багаття на сугорбі палало. Колії різали й білували корови, барани та птицю на вечерю. Дим од багаття підіймався під синє гаряче небо вище од діброви. Пани кричали й галасували. В гарячому повітрі розносились гострі пахощі од печені, перцю, інбіру, тхнуло згарятиною од багаття. Здавалось, ніби то давні царі давньої Еллади з’їхались на Олімпійські ігрища, приносили після веселого ігрища жертву богам, а потім сіли за жертівний бенкет в празниковому убранні вкупі з жерцями в пурпурових та шовкових убраннях, в золотих вінцях та обручах на головах.
— А що ви, панове, чували про табір Хмельницького? — спитав князь Домінік.
— Розташувавсь він табором на Волині. Він оце недавнечко розіслав листи по всіх містах та селах, щоб охочі хлопи приставали до його табору та йшли в козаки, — промовив Лащ, — і вже оце звідусіль потяглися ці сільські лицарі хто на сухоребрих шкапах, хто пішки з торбами на плечах та в драних свитах. Хмельницький приймає в козаки усю ту наволоч і вчить їх муштрам. Ото, ясновельможні панове, матимемо супротивників на продиво! З такими лицарями й нам, панове, ще не доводилось битись, одколи сутніє Польша.
— Доведеться таки попаскудити наші лицарські шаблі та забагнити наші дорогі кунтуші в болоті, — обізвався князь Збаражський. — Це неслава для наших дорогих шабель.
— Ото летітиме те дрантя під нашими шаблями, як куряче пір’я з курей! Буде прецікава, пресмішна битва. Ото буду реготатись, як реготавсь під Смілою тоді, коли вирізав одне село. Ті дурні хлопи під Смілою не тільки не оборонялись, але ще й ставали на коліна та простягали руки до нас. А я як штурхну яку молодицю списом в груди, то вона так і гепне навзнак та й задриґає ногами! Чисто наче зарізана курка! Ой будуть дригати ногами Богданові лицарі під шляхетськими шаблями! — говорив Лащ і реготавсь.
— Чи ви чули, панове, що Хмельницький оце на тім тижні оженився з якоюсь красунею Оленою Чаплінською, жінкою якогось шляхтича Чаплінського, вбитого козаками? — сказав один шляхтич. — Кажуть й весілля оце недавнечко справляв в таборі.
— Невже! — крикнув жвавий Конецпольський. — Ото якби оце зараз була битва! Ми б узяли в полон Богдана з молодою, з усім весіллям, з сватками й світилками. Вийшов би пресмішний тріумф у Варшаві з світилками та дружками. Ми б загадали їм на тріумфі улицею співати весільних пісень.
Пани зареготались, аж столи задвигтіли. Венгерські вина та міцні меди підкидали веселості в розпалені спекою та винами голови.
Тим часом наприкінці бенкету кухарі поставили па столі здорову ялину, вироблену з сахару. Під ялиною біг лев з пелехатою головою й наздоганяв зайця. На голові в зайця стриміла козацька шапка з червоним довгим верхом. Мудрий кухар потрапив в тон веселої шляхти. Вглядівши таку кумедну емблему, пани зареготались й загаласували.
— Віват! віват шляхті! Мудро зроблено! Віват князеві Заславському, — загаласувала шляхта якимись скаженими голосами.
— Згине Богдан з козаками! Нехай живе шляхта! — крикнули пани. — Нехай згинуть козаки й хлопи!
— Не поможуть Богданові обшарпані хлопи та усякі загони! — крикнув Лащ і схопився з місця.
Скотарна фацеція збурила й розворушила легкодумних та гоноровитих панів до краю. Чваньковитість та нахвалки прорвались наверх, неначе патьоки з кипучого вулкана.
— Ось кара на бунтарів! — крикнув князь Домінік, витяг свою дорогу шаблю, підняв її вгору і показав папам, але так, що шабля схилилась за плече, а князь показав панам пишне золоте держално, поцяцьковане брильянтами. Він показав те держално, неначе багата пані часом висовує з-під подола сукні й показує дорогий черевичок, вишитий золотом: дивіться, мовляв, які в мене гарні гаптовані черевички.
— Ось де наша побіда! — крикнув жвавий Конецпольський. І він і собі висмикнув шаблю з піхви, підняв угору і показав панам золоте деожално, ще краще й дорожче. На кінчику держална наче горів здоровий червоний рубін і ніби казав: дивіться! в князя Домініка гарне держално, а в мого господаря ще краще й дорожче, і заграничної роботи.
Самійло Лащ схопився, як несамовитий, і підняв угору прездорові кулаки. Це вже була фацеція.
— Дивіться, панове! Оце на один цілий козацький загін, а це на другий! Одного мого кулака вистачить на цілий козацький загін.
І Лащ показав папам передніше один кулак, такий завбільшки, як довбня, а потім показав другий.
Пани зареготались і крикнули: — Лащ Геркулес! Віват Лащевим кулакам!
— Маємо добрі шаблі, маємо й добрі кулаки. Боже з високого неба! не помагай ні нам, ні козакам, а тільки дивись з високості неба, як ми будемо лупити оту наволоч, — промовив Лащ і підвів очі вгору, здіймаючи обидва кулаки трохи не до самого полотняного навіса.
— Правда! Правда твоя, пане Лащу! — крикнули вже зовсім напідпитку високі пани.
Тишкевич сидів, похиливши голову. Він пив мало. Склавши руки на товстому животі, він почав крутити здоровим пальцем однієї руки кругом пальця другої руки, неначе мотав нитки. Потім, підвівши сонні очі вгору, промовив:
— Усе то гаразд, усе то гаразд. Мужності в нас сила. Маємо багато мужів, славних розумом, вченістю, багатих на засоби й достатки й на відвагу. Але між нами нема тепер одного. Одцурався він од нас, зобижений сеймом. Ви, певно, втямили, про кого в мене мова.
— Про князя Єремію Вишневецького, — сказав Конецпольський.
— Ви вгадали. В мене мова про його. Князь Єремія — це окраса Польщі й України. Він стоїть з своїм військом окроми од нашого табору, хоч я певний в тому, що він стане проти козаків одноразно й одночасно з нашим військом. Але нарізно битись, це виходить — зменшувати нашу силу. Треба б його якось вмовити, щоб він пристав до нашого табору, бо ми вже трохи якось ніби зам’якинились, сказати по щирій правді.
— Треба! Треба! нема що й казати! — крикнули пани заразом.
— Але як до його приступити? він мені ворог. Він гордий, цурається наших магнатів, бундючний та непоміркований! — обізвався князь Домінік.
— Я поїду до його прохати, щоб він помирився з нами та пристав до нашого табору під вашу руку, — сказав Тишкевич.
— І я поїду з паном, — сказав князь Домінік, — коли йдеться про нашу вітчизну, то й я ладен.
— І я поїду з вами! Князь Єремія прихильний до мене. Тільки шкода, що горілки не вживає. За чаркою ми б з ним перебалакали, й справі був би кінець, — сказав Лащ. — Якби він оце випив вкупі з нами, то й помирився б, і подобрішав до нас. Оттут в пляшці, панове, і правда, і щирість, і одкритість душі. І приятельство, — сказав Лащ і з тими словами встав, вхопив в руку здорову пляшку горілки і високо підійняв її вгору над своєю головою,
— In vino est veritas! — обізвався Остророг. — Про це знали ще давні латинці. Твоя правда, пане Самійле. — In vino est veritas! В пляшці й дружба, і любов, і панянські рум’янці, і пал кохання молодців, і поцілунки, і сміх, і палкі мрії, і веселощі життя, і сміливість побідників, і висока поезія; оттут, панове, в пляшці й Анакреон, і Катул, і Овідій, і Горацій. Тутечки вони сидять усі з своїми поемами, тут, на дні пляшки, і ідилії, і оди, і сатири й поеми. Вино та горілка заправлені ними, неначе перцем та інбіром. Тут в пляшці й королі, й царі побідники, і Цезар, і Олександер Македонський, і Нерони та Калігули сидять оттут на самісінькому дні, як жаби в болоті.
— В пляшку посадив премудрий Соломон усіх чортів та чортиць і закопав їх у вавілонському полі Деїрі. Навіть чорти не видержали справи: перед пляшкою заласувались на бенкеті в премудрого Соломона, певно, попились та й попались в Соломонову пляшку, як раки в вершу. Через пляшку сам сатана зоставався тоді без пекельного війська й без жінок цілі віки. Та що й казати; пляшка — це сила, це щастя й мир. Неправду сказав апостол, щоб не напиватись вином, бо в вині розпусність.
— Пане Лащу! Говори та й міру знай! Це єресь! Це схизма! — крикнув побожний Тишкевич.
— Не єресь, не схизма, а свята правда! Коли чорти не видержали справи перед пляшкою, то й залізний князь Єремія не встояв би, якби випив з нами добрий жбан вина. Це не єресь! Це свята правда!
— Єресь! єресь! Heresia magna! В баніцію його знов! В баніцію пана Лаща! — крикнули вжарти пани.
— Нехай і в баніцію! Це мені не першинка! Це вже впаде на Лаща, здається, двісті вісімдесят восьма баніція з Польщі. Але я не покоряюсь вашому присудові й зостанусь оттут за столом, зостанусь дома, в моїй веселій шляхетській вітчизні з веселою шляхтою. І поїду до князя Єремії просити його до згоди з нами з оцим бутлем в руках.
— Пане Лащу! Але пам’ятай, що Хмельницький посадив в пляшку гетьмана Миколая Потоцького, а татари повезли його в пляшці в Крим, — обізвався князь Домінік.
— А ми і питимемо, і козаків битимемо! — крикнув Лащ.
— Правда твоя, Лащу! свята правда! і питимемо, і козаків битимемо! vivat! — крикнули пани, аж луна пішла долиною.
— Але передніше нам треба поїхати до неублаганного князя Єреміі та впрохати його й ублагати, щоб він пристав до нас з своїм військом, — промовив Тишкевич.
— Поїдемо, поїдемо й обернемо цього залізного князя на воскового, — крикнув Лащ.
Одначе не швидко довелось панам їхати в обоз князя Єремії: Тишкевич другого дня запросив усіх панів на бенкет до свого намету. Бенкетували в Тишкевича, а потім в Конецпольського, а далі в Потоцького. Бенкети тяглися тижнями, неначе великодні святки. Дрібні жовніри й собі, на зразець великих панів, справляли гулянки та випивачки й незабаром вишахрували усю свою заплату, видану з скарбу вперед за три місяці. Жовнірам не стало за що харчуватись. Вони кинулись по селах шукати поживку, грабувати в селян воли, корови, вівці, кури та гуси. Львівський архієпіскоп писав тоді до одного свого приятеля пана, що жовніри спустошили навіть королівські й шляхетські села, що селяни трохи не мруть од голоду, втікають з сіл і йдуть світ-за-очі. Селяни в той час говорили: “це гарні наші оборонці, як вони себе звуть! вони зруйнували наше добро гірше, ніж козаки, котрих звуть своїми ворогами”.
Пани не хапались їхати в Єреміїн обоз, та й хапатись не було чого. Богдан через своїх посланців ще на сеймі просив в своєму листі панів, щоб вони прислали комісарів говорити з ним, вмовитись і постановити мир. Про замирення він писав лист і до Адама Кисіля. Богдан ждав татар і хотів протягти час як можна довше. Сейм згодився послати польських комісарів. Слідком за посланцем Вольським поїхали на Україну за комісарів Кисіль, Сельський, Дубровський та Обухович, як видно з прізвищ, пани українці й православні. Вони приїхали на Волинь і потрапили в саме полум’я повстання. В Острозі загонці їх не пустили далі. Перед очима самого Кисіля вони зруйнували село Гущу, Киселеву резиденцію, і спалили його добро. Кисіль хотів добратись до Києва й там розпочати з козаками переговори, але його скрізь спиняли й не пускали йти далі загонці. Кисіль писав з дороги листи до Богдана, до київського митрополита Сільвестра Косова, щоб йому дали провідців для оборони від повстанців. Але Богдан зумисне не обзивався до його листами. Він зумисне тяг діло, бо сподівався з Криму підмоги од татар, а сам усе посовував свій обоз далі на Волинь, ближче до Польщі. Кисіль з своїми посланцями блукав по Україні, переїжджаючи з міста до міста, сливе до кінця літа. А шляхетський табір усе ждав не діждався Кисіля з одповіддю од Богдана й з нудьги пив та гуляв напропали!
Тишкевич усе намагався, щоб поїхати до князя Єремії, поєднатись з ним та прилучити його до свого табору. Князь Домінік згодився помиритись з Єремією й поїхав до Вишневецького. Поїхав з ним і Конецпольський та Остророг, поїхав і Тишкевич, і молодий Конецпольський, що був жонатий з Гризельдиною сестрою. З ними вкупі поїхали ще деякі значніші пани. До посланців пристав, як шевська смола, і Самійло Лащ, щоб вони і його взяли з собою.
— Без Лаща ви нічого не вдієте з князем Єремією, — говорив Лащ до магнатів, — візьміть мене з собою, і я вам приведу до нашого табору князя Єремію, як смирну ягницю на мотузку.
Поїхав і Лащ з посланцями. Усі пани поїхали до Єремії в дорогих блискучих каретах, неначе в гості на бенкет. Поїхали сини українських перевертнів до українського перевертня з славного давнього роду вкупі з польськими магнатами на пораду, як запагубити і знищити свою Україну.
Другого дня саме в ранні обіди блискучий поїзд углядів Єреміїн табір над річечкою Пилявкою недалеко од Старого Костянтинова. Табір розкинувся під старою дібровою на широкій долині аж до самої Пилявки і мав такий простий вигляд, що пани звеліли спинити коні й загомоніли.
— Ой куди ж це ми заїхали! — гукнув з карети князь Заславський. — Мабуть ми оце чи не помилились і не потрапили до Єреміїного обозу. Чи пак не до козацького загону оце ми приблудились?
— Може й справді хлопи зумисне оце показали нам шлях не до князя Єремії, а до табору якогось харцизника Кривоноса або Вовгури, — обізвався Конецпольський, виглядаючи в вікно карети.
Єреміїн табір і справді бур зусім не схожий на багатий шляхетський табір в Глинянах, а більше скинувся на Кривоносів табір. Усе в таборі було просто, навіть убого. На долині манячіли прості закурені пилом намети. Подекуди стриміли навіть солом’яні курені та катраги, неначе в пасіці. На жовнірах жупани були з простого чорного та вишневого сукна. Пишні карети виїхали в табір між намети та курені. Кругом наметів заманячіли жовніри, в недорогих жупанах, неначе селяни в свитках на ярмарку. Блискучі карети врізались в табір, неначе якийсь пишний королівський поїзд вшелепався з дива в гущавину сільського степового українського ярмарку. Карети стали серед гущавини наметів. Магнати повставали й пішки попростували до Єреміїного намету. Саме тоді Єремія сидів за наметом на дошці й обідав вкупі з своїми полковниками. Миски з кулішем парували, поставлені вподовж рядком на дошці, а кругом таки на дошках сиділа старшина. Єремія здалеки вглядів блискучий поїзд і поклав ложку на дошку, навіть не застелену скатеркою. Він стривожився так, що не міг більше їсти.
“Що це за диво? Що це за перезва? Це приводці армії чогось їдуть до мене. Я вгадую й чого! Оце вони певно їдуть просити мене, щоб я пристав докупи, до їх армії й бився з козаками під верховенством князя Заславського. Не буде цього, доки світа-сонця! Не діждуть вони цього! Я й тільки я повинен правувати в битві. Оці цяцьки, оці ляльки нездатні до військової справи”.
Магнати наблизились до намету. Єремія підвівся й пішов до їх назустріч.
“А може сейм оце передумав і мені доручив приводництво над військом?” — майнула думка в Єремії, і він почутив, що в його одразу неначе замерло серце й перестало кидатись, йому наче не ставало духу дихати.
Єремія виступив назустріч панам, неначе вовк, застуканий вловчими десь в закутку; він насупив густі чорні брови. А з-під брів блискали сердиті очі. Панам здавалось, що він от-от вищірить зуби І клацне на їх зубами, наче вовк, і кинеться на їх, порве й покусає і прожене їх із свого табору.
На Єремії був жупан з простого вишневого сукна, дуже підхожий під мужицьку свиту, та жовті старі, вже зчорнілі й замазані сап’янці. Перед пишними магнатами стояв ніби простий запорожець або козак з Богданової армії. Пани поздіймали шапки і привітались до князя Єремії. Єремія якось знехотя зняв шапку, вклонився їм і попросив вступити в свій намет з простого полотна та повсті, устелений простими повстяними килимами. Єремія попросив гостей сідати на липових непомальованих дзиґликах.
— Я прибув оце до вас, високошановний любий товаришу, з посланцями од усеі нашої шляхти з нашого табору просити в тебе згоди з нами, — почав князь Домінік. — Я сам ладен просити вас і приїхав, щоб помиритись з тобою. Забудьмо давні сварки та змагання. Наша отчизна Польща тепер в небезпечності од козаків. В Богдана військо здорове. До його насходилось вже може більше, як сто тисяч народу. Богдан жде ще й татар на підмогу. Помиримось і подаймо один другому поміч на цей небезпечний час. Згода чи незгода з нами теперечки залежиться од тебе, князю.
— Як миритись, то й миритись. Чому ж пак і не помиритись, — муркнув князь Єремія й навіть не глянув князеві Домінікові у вічі, а дивився через одслонені поли намету кудись в далечінь.
— В Богдана армія здорова, а в нас теперечки два табори, опрічні один одного, — почав Остророг, — кожне царство, що розділюється, мусить загинути і занапастись. Не одрізнюйтесь од нас, князю, а пристаньте до нашого табору і ми вкупі переможемо ворогів.
— Як то мені пристати до вас? Пристати під ваше верховенство, чи що? — спитав, неначе одрізав Єремія і з тими словами підняв високо чоло і кинув гострими очима на Остророга.
— Ми, князю, не винні, що була така воля й присуд високого сейму. Ми не маємо права зріктись його присуду, й загаду, — промовив князь Домінік, — але ми просимо, князю, твоєї ласки — пристати до нашого табору і злучитись з нами докупи, як рівний з рівними.
Усі замовкли. Мовчав і князь Єремія. В наметі стало тихо. Усім було ніяково од тієї мовчанки.
Лащ мовчить, ще й позіхає на похмілля.
“Вилупив на князя баньки, неначе його зроду не бачив, та й мовчить”, — подумав жвавий Конецпольський і тихенько штовхнув Лаща ліктем під бік.
“Коли б хоч брехливий Лащ мерщій закидав свій мотузок на князеві роги, — подумав Заславський, — а то хоч зараз виходь з намету та й давай дропака додому”.
— Вашої милості, князю, слава відома по всій Польщі. Вас люблять жовніри, бо ви сміливий і простий і припадаєте їм до вподоби, — почав Лащ. — Випиймо, князю, при цій нагоді по жбанові доброго венгерського та й зійдемось з таборами докупи. Що тут довго балакати! Коли б швидше записати могорич по згоді, або що.
— Випити можна. Чому пак і не випити, — обізвався Єремія й ляснув в долоні.
В намет увійшов служник. Єремія звелів йому подати вино й закуску. Жовнір приніс вино в здоровому олив’яному жбанові, а потім подав срібні недорогі кубки і поставив на столі закуску на олив’яннх тарілках. Ті олив’яні тарілки пригадували столи в монастирських трапезах або на Зопорозькій Січі.
— В час війни, в час походів я забороняю п’янство в своєму таборі і сам їм просту страву, їм куліш з салом, щоб давати зразець жовнірам. Війна це великий піст, а не масниця. В запорожців карають смертю п’яниць в час походів. Ото правдиві лицарські норови. Нам треба брати цей їх звичай собі за зразець, — сказав Єремія.
— Ой, ой, ой! Князю Єреміє! Якби в нашому таборі завівся цей запорозький звичай, то прийшлось би постинати голови усім жовнірам, усім панам, і мені першому. Пити й козаків бити: от наша втіха! — сказав Лащ і зареготався так, що його товсті губи розтяглися трохи не до вух, а рот став здоровий, неначе верша.
— По одній чарці випити можна й у поході: це не шкодить і нікому не завадить, — сказав Єремія. Він почастував гостей. Гості випили по кубкові вина й стали трохи сміливіші й говорючіші. Для звичаю і князь Єремія пригубив чарку і став прихильніше поглядати на пишно убраних гостей. Розмова пішла вольніша. Самійло Лащ, вихиливши пугарів зо три смачного вина, розбалакався й справді допомагав своїм вертким язиком вести розмову, що рвалась щохвилини, ніби гнила рвачка нитка.
— Вже як хочете, ваша милость, а без вас, князю, ми не розпочнемо битви з козаками. Ваша рука, ваш розум, ваша смілива вдача потрібні нам тепер, як манна небесна була потрібна ізраїльтянам в пустині, — розпочав розмову Тишкевич.
Князь Єремія трохії подобрішав. Тишкевич неначе погладив його за шерстю.
— Тільки шкода, князю, що горілки не п’єш. Якби ти пив так, як оце ми дудлимо, ти б давно пристав до згоди з нами, — бовкнув Лащ, ставши одразу запанібрата з князем. — In vino еst pax. Це свята правда: випий, князю, до нас оцей цілий жбан та не борсайся й не брикайся.
Киязь Єремія спахнув і кинув сердитими очима на Лаща.
— Ваші жовніри, князю, вже вимуштровані в битвах з загонами, вже призвичаєні до борні з козаками, а наші ще й пороху не нюхали. В тобі сила, князю, а не в нас. Ти перший лицар на всю Польщу. Твої жовніри не вбираються в дорогі шати, не звикли до ласих потрав, — говорив князь Заславський.
— Твій табір, князю, таким простим здався нам, що князь Домінік аж перелякався: думав, що наші провідці, хлопи, запровадили його в якийсь загін Кривоноса або Вовгури. На взір твій обоз — чистий хлопський загін: жовніри в простих жупанах чи в свитах, ночують в солом’яних куренях, їдять куліш з салом. Зовсім не по-шляхетському! — випалив, як з рушниці, дурний Лащ.
Єремія схопився з дзиґлика, наче опечений, і неначе зашкварчав, як вишкварка на сковороді.
— На козаків-гайдамак і я гайдамака. Гайдамака князь не рівня князям гетьманам польського війська.
Єремія одкинув полотнище завіси до другої половини намету, вскочив туди, спустив завісу й сховався там.
Усі пани встали і витріщили очі. Лащ кинув ложку в куліш і вирячив з дива очі на завісу. Завіса ще хилиталась, але за завісою не чути було навіть духу.
Магнати постояли, подивились один на одного і мовчки вийшли з намету.
— Ну та й телепнув же ти, Лащу, неначе обухом по голові! — сказав князь Домінік.
— Ото “до сто дзяблув!” Вже був і залигав за роги князя, та не довів до Глинського табору. Не вдержав налигача. бо князь геть-то вже натуристий та брикливий. Хіба сам чорт залигає князя Єремію за роги. Якби він пив горілку! Оттоді я посадив би його в пляшку та й повіз в наш табір до Глинян, як Соломон чортів на вавілонське поле. Але цей князь хитріший за самих чортів. Треба премудрого Соломона, щоб його залигав та приволік до нашого табору в Глиняни, — промовив Лащ.
— А бодай нечистий був залигав тобі язика! — вилаявся Тишкевич та закректав з досади, лізучи в карету.
Пани сіли в карети і, похнюпивши голови, поїхали до Глинян. Навіть коні од великої спеки не бігли, а йшли підтюпцем. неначе знали, що везуть сумних панів.
