«Легенди Старокиївські» СВАНГІЛЬД-КНЯЗІВНА
I посватав володар вічної Півночі, Фрости-богатир наймолодшу доньку снігового короля Сніа, чарівну красуню Мьоль, що вся так і сяяла сніговими блискотками-діа-мантами”…
Свангільд від дитячих літ пам’ятає цю казку, що нині розповідає своїм дітям її заміжня сестра Інгрід. Сидячи біля вікна, дівчина схилилась своєю золотокосою голівкою над кроснами, але не вишивала: задивилась у білу імлу над сніговими просторами. І зненацька несподіваним сумом стиснулось її серце. Враз по-перше усвідомила: куди б не обертала своє прекрасне личко сестра вікінгів — Кніва, Щека й Хорива, — скрізь встануть перед нею все ті самі хороводи снігових фей з кришталево-блискучими студеними очима. Куди не поглянула б тужливими очима молоденька Свангільд: все буде перед нею те саме зачароване біле коло снігів, що не відчиниться для неї ніколи, ніколи! А світ — такий широкий!
А світ — такий чарівно-красний, як послухати заморських купців, що приходять з країв, де нібито цілий рік світить і гріє сонце вкриту квітками й свіжою зеленню землю…
“…Фрости подав нареченій своє володарське берло, покреслене чарівними рунами, в яких були зазначені всі таємниці смерті. Бо ж смерть існувала давніше — ще перед життям, як ніч була перед світлим днем. Тому і таємства смерті старші…”— продовжувала Інгрід, немов не казку розповідала, а чинила зарікання. А Свангільді здавалось: ні, то не сестрин голос говорить знайомі слова старої саги: то невидна, чарівна істота чарами студеного слова заковує юну Свангільд у срібні, блискучі, мов лід, холодні, неначе крига, незломні, вічні кайдани. З тих слів виростають товстелезні білі мури, міцні, сизі ґрати, — й вони замикають дівчину на ціле життя. І згодом буде вона — Свангільд, як давніш їхня мати, як тепер її сестра Інгрід, розповідати своїм дітям ту саму казку про Мьоль. Буде і вона, як давніш мати, а нині її сестра, ткати певні й міцні тканини, вишиватиме чорних круків на прапорах. Таких достомитно, як оті, що поза вікнами впевнено, зловісно ходять по сніговому полю, немов збираються на чорну, урочисту раду, що на ній мова лише про смерть, про ніч, про студінь… А понад олив’яними сивими хвилями завжди суворого Балту маятимуть знову такі ж чорні круки норманських прапорів на щоглах кораблів грізних вікінгів, що приправляються вже в путь по славу та здобич.
Чому ж їм немає впину? Чому вони не знають перешкод? Таж цілий світ і ті країни — тепла і зелені,— коли ще не належать, то можуть належати їхній сміливості, силі й зброї! Бо ж хто в світі не знає бодай тієї однієї молитви: “Боже, рятуй нас від грізних норманів!”
Але ж молитву знати знають, таж спротиву норманам нема і бути не може. Світ кориться їм і віддає в їхні руки всі свої радощі.
Ось в ті переможні бої підуть тепер і Свангільдині брати: Кий, Щек і Хорив. Піде Інгвар — Інгрідин чоловік. Піде з ними також і Ерик Гаарфагер, смуглявий, чорноокий, чорноволосий красень, що з ним позавтра мають заручити красуню Свангільд. І тоді вона з іншими жінками лишиться вдома… посеред білих просторів, що на них блищать снігові блискотки й радять чорну раду чорні круки. Радять про смерть, про ніч, про студінь. Радять раду про все, що не є життя…
Як ялина стрункий, гарний з обличчя, з дивними блискучими кучерями Ерик. Кажуть: нема кращого за нього далеко-широко. А чому ж серце Свангільди “не впізнає” в ньому того, вимріяного, що йому, єдиному, має належати воно, її серце?
І чує Свангільд, що роздимаються її груди, а в душі, як окріп, закипає нестримний вар. Ні, так не буде! Вона сама нестримна й бурлива, як гейзер, вона зірве всі покришки, розсадить уложені звичаєм крижані пута, зірве братами призначені заручини і вирветься з цієї білої змори! Бо ж той, кого вона перед собою бачить, той, що піде з нею при плечі в життя, — той не живе поміж цими круками, в білих просторах! В іншій землі, між світло-зеленими лісами, на квітчастих луках, прорізаних блакитними стьожками потоків і веселих річок, — там, може, навіть лише ві сні — живе її мрія: красний лицар, опалений не ледяним вітром, а палким сонцем, аж від нього самого відбиваються соняшні проміння. Там не чорні, зловісні круки, а срібнокрилі лебеді мерехкотять своєю теплою біллю в усміхнених, блакитних гомінких водах. Там тепле, тремтяче повітря, повне барв, просякле медом і стиглими овочами, що все дзвенить і грає пташиним співом. Там — радість і краса, день і життя. Там — щастя! Як би ж могла не кохати всією душею, цілим своїм єством Свангільд і ту вимріяну землю, і того уроєного лицаря — соняшного сина! Як би ж вона могла зрадити тій прекрасній мрії задля цієї суворої дійсності? Ні, Свангільд не така, щоб взагалі могла зрадити! А кучерявий Ерик, волоссям, як вороняче крило, — то лише примара. Лише гра тіней та імли, як і вся ця снігова віхола та занесений снігом цей білий, студений край!..
Сонце!.. Без сонця — нема весни, нема дня, нема життя!..
Ще того ж вечора замкнулась Свангільд в окремій світлиці з своїми трьома братами. І дивні речі почула почесна зала, де зберігається непереможна, прадідня зброя, де по-святний вогонь щоденно приймає офіру тіням предків. І хоч любили красуню сестру брати-войовники, таж запальний Щек аж мечем дзвонив по тарчах прадідів, на повний голос прикликаючи душі предків до участі в пораді.
— Хто ж бо те бачив, хто ж бо це чув, щоб молодша сестра сперечалась з волею братів, що заступають їй батьків? Хто ж ві сні таке бачив, щоб дівчина відкидала заручини братами вибраного нареченого та й ще хотіла податись у мандри світами, шукаючи — сама! — як вікінг, країну своїх мрій, а в ній — не дійсного, а тільки уроєного вибранця!
Однак найстарший з братів, ясноокий Кнів, що звали його звичайно Києм, простяг правицю до молодшого брата, розважного Хорива. Той довгим поглядом, без суперечок, навіть без слів тільки заглянув сестрі до її вогнем палаючих очей. І той погляд, дужче як Щекове обурення, охолодило бурхливу пристрасть дівчини. На хвилю спустила очі Свангільд, стисла губи, й її ніжні щічки трохи стратили рум’яну барву. Тверду волю мужа побачила в безгнівному братовім погляді. На мить відчула й свою дівочу слабість перед силою мужа, що їй скрізь у світі кориться доля жіноча.
— Не мовмо зайвини, як пустії. Не противен я, щоб дівча спробувало долі мужа. Таки ж бо з нашого вона роду. Не хоче тихого щастя жіночого, не хоче бути охоронителькою ватрану хатнього, — ну ж, най спробує тягарів долі мужньої. Не словом, ділами най доведе, що без вгину стати може проти небезпек і вгіддя широке заслужить, — промовив розважно Хорив.
Свангільд било дзвоном серце в грудях. Піднесла погляд до виспру й перевела очі на Кия. Але в її погляді вже не було вагань. Ясно бачив Кнів: не відступить молода сестра ні перед чим і з ним самим стане на прю. І задоволений, товариський усміх ледве помітно блиснув під довгим вусом. Дівчина ж відчула в собі ще більшу відвагу та силу. Простягла долоні над вогнем ватрана й заприсяглась:
— Вдячна стану я з вами до бою, як муж. Матиму вгав аж…
Та Хорив затримав дальшу мову:
— До бою, як ми, — не мусиш. Але стати при нас і в бою будеш. В мистецтві лікарськім, в знаттю чарівних зел — ти перша в нашій землі. Покійниця мати наша передала тобі все своє вміння. Тож, коли ми кров’ю платитимем за славу, не будеш взайві і ти при нас і дружинниках наших.
Ледве договорив, як залунали шалені удари меча раз за разом у двері світлиці. За мить, що в ній брати вхопились за мечі, відскочив засов, і дубові двері розчинились, а ними увірвавсь до зали ошалілий гість — Ерик. В правиці — двосічний меч, в лівій руці — золотий вінець, перстень й покривало — завій для нареченої, що їх, йдучи на нараду з братами, відіслала служницею своєму женихові Свангільд, замість листа зі словами: “Відкидаю тебе”.
Таж було запізно вже: впало слово Свангільдиної присяги, боги чули його, а тіні предків були свідками.
— Пізно, — спокійно промовив Хорив до Ерика, — Беремо за ніщо твою загару: ненагідна вона. Годиться діві вчинити вибір, — так говорить старий, мудрий закон норманський. Може виріктись долі жіночої, коли приймає долю му-жеську.
— Як закон, то закон — до кінця! — метнув блискавки з чорних очей Ерик, — Хто вирікся долі жіночої, не сміє мати мужа до смерті. Най же присягне перед нами, що серця свого жодному не віддасть і слова любові від неї ніхто не почує.
І, неначе підстрелена мева, впала тиша у присмерк великої зали, під вирізувані, зчорнілі дубові сволоки широкого виспру. Лиш у великім ватрані тріщали могутні стовбури порубаних ялин і кидали між стурбованих людей снопи іскор. А за вікном тихенько хитали вітами, повні снігового навису велетні дерева й немов сумно лунав голос віхоли:
— Свангільд!.. Щаслива Свангільд!..
І зрозуміла сестра вікінгів: сходить на неї віщий дух. Йде з ночі, з країни, де нема часу і не буде. З країни, де круг вічності без початку і без кінця. Свангільд зробила рішучий крок до ватрана, швидко вилила з посвятного рогу троїстим надго-ном вина, вкинула дрібку солі, що взяла з вівтаря хатніх богів й додала до своєї офіри зерно запашної смоли. Над кадильним димом простягла білі руки й обернулась до вікінгів:
— Вам, браття, буду віщою жрицею. Стану біля вівтаря богів ваших, щоб з димом кадила та офір возносити й молитву свою.
На Ерика не кинула й погляду. Не в мові з ним, ніби його не в цій світлиці, айв світі не існує.
Мов свічкою припалила Ерика образа, смикнув біль нестерпний, навідліг жбурнув свої шлюбні дари у вогнище ватрана й високо підніс угору голий меч:
— Най же першою твоєю офірою, жрице жорстока, стане моє молоде життя! — й холодне лезо Ерикового меча вгасило переповнене кров’ю його гаряче серце. Впав юнак на руки Кніва, а із заповнених кривавою піною уст зірвався прокльон передсмертний: — Останньою ж офірою най станеш ти сама, якщо серце твоє пізнає любов бодай і в сто-крать меншу, як та, що нею було повне моє…
Збулася Свангільдина мрія: подались брати в невідому країну на теплий південь. Не була там пекельна спека, таж радісне тепло напувало всю землю, в тихій блакиті спокійних вод плескались срібнокрилі лебеді, повітря дихало ароматами стиглих овочів, а над морями безкраїх степів дзвенів синій дзвін безхмарного неба. Було так написано в таємних рунах волею Передвічного, щоб не тільки знайшли ту країну, але ж словом мудрим — не мечем і не вогнем — здобули її.
Кий сів князем на престолі. Щек воєводою став над військом цілої землі. А Хорив — справедливий і мудрий — став суддею розважним на сторожі правди. Діва ж Свангільд звеліла поставити свій город — городище при храмі Тора, там, де невеличка блакитною стьожкою в зеленій луці гомоніла безіменна річка, несучи свої веселі співи на розраду могутньому Дніпру.
— Хочу бути і я, мов річка ця, безіменною при братах-во-лодарях, — сказала Свангільд, — Не знайде мене Ерик, що заклявся:
“Мені ти обіцяна, моєю й будеш, бо найду тебе скрізь”.
А отже “кучерявий юнак” був уже близько, в цій-таки землі. Ось ранком випливає його тінь з рожевої імли, що парує над Дніпром. Ось з кадильного диму об’явиться його міцна рука з мечем закривавленим. Ось у вечірнім присмерку на цілий зріст стоїть-коливається над тихою Свангільди-ною річкою. Очі заплющені — й не бачить він Свангільд.
І уста має міцно стиснені, безкровні, бліді, неворушкі. А отже, немов пронизує Свангільд гострий погляд чорних палаючих очей, а мовчазні уста нагадують:
“Обіцяна — будеш моєю…”
І в темній ночі крижані кайдани стискують Свангільдине серце. Чи ж втече вона від долі? Чи ж не марно покинула сизі хвилі холодного Балту? Бо ж покинути землю — одно, але долі не кинеш по дорозі: вона — все при тобі.
І в радіснім краю, оточена почетом юних дівчат, відданих служебниць, покірливих, слухняних рабинь і рабів, — невесела живе Свангільд-князівна. Не до людей на дозвіллі іде вона — все до своїх лебедів, що їх сотки розмножила при своїм городищі. В горі ближчі тварини, ніж люди. Аж посполиті люде помалу гомонять, таємно шепочуть:
— Не прості то птахи у князівни. То — духи таємні у вигляді пташім. Служать і радять жриці чужій, пророкині. Від них звідує все. Тому і нема для неї таїни. Нема і хвороби людської чи скот’ї, щоб її не загнала в ліси-драговини. Нема рани такої, щоб не злічила…
Що ж Свангільд незмінно в одежі білій, у білім завої, а як у храмі — з білим квіттям, то люд, часто її бачачи, як годувала з рук своїх білих лебедів, що летіли на голос Свангільдин, обгортали її шовковим шелехом срібно-білих крил, зрошували перлами водяних бризків, — почав звати чужинку-князівну люд городовий:
— Діва Либедь. Лебідь-князівна.
І вірили всі, що, коли схоче, стає й сама “воріжка Либедь” білою лебедицею й між її лебедями не впізнає її отой чарівник, що мечем грозить їй у димі кадильному та шле за-кляття з імли вечерової. Тоді скрізь світами ширяє чарів-ниця-ворожка. Часами й невидимою стає — й тоді найча-рівніше лічиве зілля скрізь узяти може, всяку неміч ізлічить, ізгоїть. Але ж — і противно: з найдальшого закутка світу може й додому найгіршу хворобу принести. Відає вона не лише про недуги, знає й про “воду мертву”, що краплею одною найдужчого знесилить і в могилу вжене, але ж знає й про “воду живу”, що нею на шмаття порубаному життя привертає й того, хто конає, дужим знову робить. Знає Либедь-князівна, чужа чарівниця, минуле, майбутнє і вічне. І нема в світі істоти, що мала б силу міцнішу, як Либедь…
Тішився люд. І боявся. Навіть коли хтось зачув увечері струни срібних струн з арфи Свангільд, що падали у воду з стрімкого берега, — ніхто не підходив до городища ні суходолом, ні човнами. Мало хто її знав і з обличчя: сливе не було таких, щоб сміливо поглянули на красну сестру князів.
А от же, знайшовся князів дружинник — Путятич7 — Із-марагд-Святогор, що не лише не боявся глянути на чарівницю, але ж і очі свої назавжди на ній би лишив. Бо ж ізро-ду був такий вже Ізмарагд: не бажав він можливого, а лише самого недосяжного.
— Лишенько ж моє! — бідкалась перед подругами Свято-горова мати, ще коли був отрочатком: — Все те причинилось хлопчищеві від “жабиного каменю”, що через свої вичуди доля йому до колиски поклала.
Путятич ніколи з тим чарівним каменем не розлучався: у гривні-ладанці день що день носив під одежею. Знав, як і кожен знає: “жабний камінь” виростає з мудрості зміїної в голові цариці гадів, щойно перейде володарка жабів і гаддя сто літ. Тяжко здобути той камінь, але ж здобути можна.
Т тому, хто володіє талісманом таким, не страшні ворог і меч, наговір і чари. Не відає власник “жабиного каменю” ні страху, ні жури, ні хвороби. Лише має він тугу за чимсь недосяжним.
Все це кожен знає. Таж не відав ніхто, як саме той камінь блакитнавий, прозорий, з вогником-іскоркою, що зіркою золотою в нім миготить, як він до Святогорової колиски дістався. Казали, що підкинула доля — Рожаниця.
— Отож, — казав Ізмарагд, — цей камінь — то доля моя. А про долю хто ж знати може, відкіль вона приходить і куди провадить?!
Може ж, ото саме та доля й провадила раз у раз стрункого Путятича до тихої заводі під городище Свангільдине.
— Таж там найліпше місце для лову! — стріпував Свято-гор свої кучері,— І на чирят-шилохвостів, і на какву смачну, дарма що маленьку, й на такого велета, як ненасить — баба-птиця. З соколами, часом і з писаним котюгою-пардусом ходив Ізмарагд на Свангільдину заводь, що тягла його, мов липовий квіт бджолу. А від заводі — вже до палат князівни шлях недовгий. Тож сталось, що де заясніє білий Свангіль-дин серпанок, враз коло неї — білої лілеї — мов тополь стрункий виростає й загарливий Путятич.
І палає зорею вранішньою принадне личко Либедь-кня-зівни. 1 чорними сонцями сиплять проміння очі Путятича. Та і не самій сестрі вікінгів, те ж і князеві Києві до серця дружинник-юнак. Снагою, хоробрістю й родом — рівня. Бо ж старі люди знають:
— Враз із самим Дніпром в Україні цей рід стародавній об’явився. Такий же стародавній він, як і місто саме, що його й недавні фойнекійці “стародавнім” звали. Бо ж таки місто наше, що довкола городища нового повстало, яке нині Києвом зветься, від віку на цій землі лежить і від віку підошви його миє Дніпро — сивий Славута. А Кий? Що ж — Кий! Він лише зі сну збудив місто старе…
Збудити — збудив. Але ж мусить подбати, щоб знову до сну воно не запало, щоб на князівському Київському престолі було запевнене сидіння роду князівському. Таж не так це легко зробити, коли всі три брати-варяги не дівчат, лише вдову війну кохали, а з дів лише до діви слави залицялись. Тож і не одружився жоден.
І якось на дозвіллі сказав братам Кий:
— Чи не віддати б нам, браття, сестру за Путятича?
Розпочнем рід новий княжий, пов’язавши наш славний
рід з славним родом цієї землі?
Але Хорив розважно похитав головою:
— Не діло, брате, мовиш. Таки ж ми всі троє чули її обітницю — дівою посвятною свій вік увесь звікувати. Предки, брате, за свідків були!
— А чому б тобі самому, брате, жінки не взяти, коли про рід майбутній дбаєш? — спитав Кніва Щек.
Усміхнулись блакитні очі Києві, як синя хвилька на водах дніпрових:
— Це саме, брате, й тебе міг би я спитати. І ти скажеш те, що скажу я: вояк війні належить, а коли він — ще й Провідник, то аби його на те стачило, й не сміє він серця свого м’ягчити справами родинними. Мусить думати лише про рід, а не про родину. А сестрі — з лиця її бачу — тяжко самітність нести, та й на літах вона вже. І хоч правда те, що обітницю богам вона подала, та ж саме боги — не люди й не вимагають від кволої людини того, що їй заважке.
Похитав головою Хорив. Промовчав Щек. А потім обоє вклонились братові:
— Ти — князь: най буде міцне твоє слово, що його ми все до розуму приймаємо.
А сама Свангільд вчуває, як розквітає квіт її серця. Не лише саме її небуденне життя, — увесь світ новою красою, сліпучим сяйвом осяюється. Бо ж, мабуть, з першого погляду впізнало саме серце в Путятичеві того “справдішнього”, того лицаря, що Ерик-небіжчик в Норманській землі був лише назнаком. Та й, видко, й сам Ерик не витримав сили Свангільдиного чуття: переможений він, бо ж його примару в небуття загнала правдива дійсність. Вже більше не бачить Свангільд Ерикового обличчя в серпанках імли чи кадила, вже не загрожує їй його закривавлена рука. Заспокоївся мстивий дух, чи, може, боги, що їм не жалувала офір молоденька жриця, вгамували його. Хто ж знає таємниці божі?
Як часто нині ворожить Свангільд, намагаючись прочитати ті руни, що їх креслять табуни її лебедів по блакитному люстру “її річки”. І бачить з них, і чує в зигзагах солов’їних трелів, що річкою місячного сяйва пливуть над водою, чує і в шепоті теплого віддиху травневого вітру:
— Щаслива ти, Свангільд! Щаслива… Вже близька година твоя!
Сидить Свангільд над кручею, не начудується тим шепотом і співами. Таж міцнішає вітер. Гонить повісма темних хмар. Вже й місяць сховав за ними веселе своє обличчя. Замовкли й солов’ї, нахилені з вітами дерев до стривоженої землі. Черкнув перстом вогненний знак тутешній володар Перун й кинув на землю повну пригорщу стріл, аж небо гучно зітхнуло з далекого далека, а земля загорнулась в темно-синю кирею…
Вранці підпливли до Свангільдиного замчища Кий та Хорив. Питали брати: за ким стануть боги в новій війні, що мала початись? Ворожить на посвятній воді Свангільд. Та минає час, а знамення не приходить. А може, не вбачає його жриця-пророкиня, бо ж занадто голосно співає її власне серце? І не чути за його співом голосів божих, бо ж ніби на сурмі грає серце, все те саме: — Не туди дивись. Глянь-по-глянь! Глянь-поглянь!
І відвела свій зір пророкиня від посвятної води, між чубаті братові голови метнула погляд, туди, де з малого гурту найближчих дружинників княжих любується “Ладою своєю” рославий Путятич. І рвуть стріли очей Святогорових таємне мереживо божих письмен у посвятній воді. Думки пророкині, замість всі докупи збитись, мов розщебетані ластівки, ширяють в майбутнє. Не про вістки важні, а про радість близького кохання співають вони вкупі з її серцем.
Нема знамення,
— Відступились від нас боги, — говорить розважний Хорив. — Послухай мене, брате: не веди нас на сусідів. Ліпше пошукай на час миру. Пошли не вісників бою, а послів з да-риною,
А в самого стискується серце. “Таж все це тому, що ухвалив Кий зв’язати подружжям вільну, посвячену богам діву-сестру!”
А Кнів спокійно махає рукою
— Ні брате. Не від нас відступилися боги, а відійшов від сестри віщий дух. Бачиш: розв’язують боги свою пророки-ню, відпускають на волю вони її серце.
А, говорячи, глянув князь на Ізмарагда Путятича. І сталось так, що човен Святогорів відстав від княжого супроводу. Затримавсь у тихій затоці й лишився стояти у ній при березі, неначе нікуди не вела його рука Долі-Рожаниці.
А Свангільд нічого не бачила перед собою. Від несподіваної мовчанки богів турбота влилась в її душу. Серце, що так затремтіло, наповнене радісними поглядами Путятича, — тепер ніби зірвалось, і — порожнє — покотилось в річні хвилі. Була порожнеча, що відтулилась за незримою запоною, розірваною надвоє згори аж до землі. Чи зможе отямитись приголомшена Свангільд, що для неї померк білий світ? Не знає, як розлучилась з братами. Не пам’ятає, що сказали вони при відході. Згадала тільки на одно, як колись радив Щек:
— Коли маєш серце стурбоване і кволий дух томить тебе, — найліпший лік — метати стріли. Певність ока і твердість руки розженуть усі турботи і повернуть спокій.
Вхопила Свангільд свій лук та сагайдак і самітня пішла від храму до затоки. А там — аж мерехтить від рушних лебединих крил. Неспокійні сьогодні птахи, як неспокійна Свангільди-на думка. Немов простягають до неба білі руки, та збентежено б’ють вони крилами. Ані не помічають присутності своєї пані. Та ось затихли раптом і знерухоміли, утворивши коло. А посередині — найсильніший і найгарніший, улюбленець Свангільдин могутній чорноголовий лебідь поставив крила парусами, шию вигнув і кинув до неба повний туги спів. Знає Свангільд: співом розлучається лебідь із життям. Тільки ж нині здається їй, що то не лебідь, а її власне життя має відлетіти, бо ж боги, що все були до неї нахильні, нині її занедбали. Тремтять її руки й тятива, мов струна, трудить — нарікає. Отямилась, згадала знову братову раду, й поклавши стрілу з пером лебединим, намітила певно:
— В ту сріблясту осику, між тих двох чорних цяток, що, немов Ерикові очі, дивляться на неї.
Заспівала стріла, а рука князівни вже сягає по другу. В посріблених галуззях осокора метнулась знайома примара: Ерик з мечем у руці. Грозить чи перестерігає?.. Однаково — “Досить”! — кричить-розказує друга стріла. А з її виттям зливається стогін людський. Зникла змора. На білявий стовбур точиться-хилиться Святогор…
Ще на мить підніс руку. Немов милий дарунок притискує до грудей Свангільдину стрілу. Ще мить стоїть, обпершись на стовбур і, неначе звалений подувом вітру з тих крил лебединих, що всі разом зашуміли над ним, падає підрізаний на зелену мураву, на березі порожньої затоки. Порожньої: всі-
бо відлетіли, лежить тільки одинокий білий птах, що вже доспівав свою останню пісню, коливається квітка біла, неживий лебідь на блакитнім люстрі затоки…
Звіриним скоком метнулась Свангільд. Тулить до серця голову Путятича. Миє зблідле обличчя гарячою сльозою. І ще розплющились на хвилю Святогорові очі, а бліді вуста під вусом соболиним усміхнулись м’яко:
— На заручини ішов я по волі брата твого… А ось “парубоцькі запоїни” — кров ‘ ю…
І вгасли останні слова. Зачервонила кров юнакові уста, смикнула великим тілом душа, відлітаючи, але ж очі, блискучі, мов два чорні агати, не сховались за повіками: лю-бовали й далі з краси коханої чужинки.
Мов жбан, розбилося серце князівни, а з нього витікало життя з палкими, нестримними слізьми. Бо ж плакали Свангільдині чарівні очі, плакали так довго, аж залили повінню все життя вдовиці-нареченої, залили й смерть коханої втіленої мрії. Не перестали, плакали далі, мов стали ті очі жрекині-чужинки бездонними криницями на чужій землі. Сама ж Свангільд-князівна Либедь злилась із тихою затокою і стала річкою сліз.
Зрозуміли це жерці й ворожбити Свангільдиного храму. Збагнув те й здивований люд. Ствердили і Кий могутній, і Щек боєславний, і мудрий, розсудливий Хорив. Інак-бо й думати було не можна: бачили ж таки всі тільки самітне тіло красного Путятича, прошите стрілою Свангільд. По самій же князівні і сліду не було. Ані знаку! Зникли й усі лебеді, крім мертвого, що тихо коливався на замерлій поверхні води.
Коли ж прийшов старий волф-наузник, лікар, й оглянув убитого Ізмарагда, то знайшов: глибоко в рані, під гострим кінцем стріли в саме серце юнакові пробився його талісман
— “жабний камінь”. Правду говорив юнак за життя, правду прочуваючи: був то “камінь його долі”.
Як хмара, що несе громовицю, тиха й біла сунула лава Святовидових жерців княжим дідинцем. Водслав, верховний жрець, взяв із собою численний супровід навмисне:
«Легенди Старокиївські» АСКОЛЬДОВА МОГИЛА
— Най бачить князь Аскольд-Миколай, що нова віра грецька не зменшила давньоколишньої горливості. Ще стоять на висотах Київських і Перун Срібноголовий, і Свя-товидова святиня пишна під охороною трьох соток мужів певних, збройних, комонних. Вони і день-денно, і ніч-ніч-но почесну сторожу при храмі держать…
Та ж… і дари Водславові, й прохання покірні й умовляння, що таять в собі натяк-пересторогу. Могутніші Стрибожі внуки, як персть земна, людина ж — марна, хоча б і княжим вінцем увінчана…
Все ні до чого, все — дарма: тільки злоститься князь, ані вислухати не хоче.
— Годі мені в очі світити і досить колінкувата! Надаремний загай. Сказано, — промовив князь і підвівся з столу.
Був неупростний і твердий, як скелі над морем Варязьким.
Сказано!.. Капище Святовидове знищити. Ані стовпа, що на межах гаїв посвятних, ані того “слупа” Святовидового трьохликого віднині не стерпить князь на землі Київській. Бо ж і вся та країна, як довга, так і широка — невзабарі має стати, як став сам князь Миколай — християнською! Тож за три дні най вимандрують жерці за межі київські, хоч би й до землі Ругіан, чи на острів Руйану. Там-бо ж найпишніша святиня бога їхнього. А за минуле князь не мстить: можуть взяти з собою все своє добро, всі начиння посвятні і самого Святовида з Перуном.
— Мені-бо, — з усміхом закінчив Аскольд, — не літь є з іс-туканами на прю ставати. Не вороги вони, лише — непотріб.
І немов на висміх жерця, що докуку йому вчинили, княж виїзд на лови затримали, — не зачекав Аскольд, щоб Свято-видові слуги бодай з двору княжого виступили. В миготінні зброї та барв, мов вихор, тріском вилетів широко відчиненою брамою князь із дружинниками. Куряву збили на гостинці широкім й впрост через Поле Угорське майнули в ліси Звіринецькі по глушинах понадбережних.
Ледве стримав правицю свою Водслав, щоб стрілою прокляття в обидчика-князя не метнула. Таж чи бог потребує зброї на смертного?
Жрець щільніше загорнувся своїм білим плащем, нижче насунув на скроні дубовий вінок й пошепки дав шлюб:
— Буде гідна тебе, Святовиде, остання офіра наша. Буде!
Черком всів на коня-білогрива, що ніколи не стрижено
йому довгого волосу ні в хвості, ні в гриві й також повним чвалом вилетів з своїм супроводом з княжого двору.
В святині ж закипіла праця, заметушились жерці й вірники, мов бджоли в бортні в дообідній липневій порі.
“Буде видна тебе, Святовиде, остання офіра!” — думав своєї Водслав, даючи накази щодо приправ у мандрівку далеку. Таж дивні були ті приправи жерців. Не складали майна до міхів шкуратяних, не зашивали срібла-золота до широких мандрівних чересів. А натомість лагодили зброю: на куші тугі нові тятиви напинали, мечі гострили, на оштепи брали ка-лені трьохбокі гроти — “ключі”. З стаєнь виводили посвят-них коней, що їх Водслав пробризкував наговорною водою.
А за коротку хвилю не тільки триста вершників з варти Святовидової, але ж і молоді жерці — піші й комонники — розсипались по лісах Звіринецьких. А Водслав, що тільки він один міг до святині, де Святовид перебував, увіходити,—
щільно затяг ізсередини шкуряну запону. Запинала вона одинокі храмові двері, що виходили на широке дворище храмове, куди сходились всі інші жерці, трьох різних гідно-стей, слуги Святовидові — старші вірники на моління й офі-рування.
Старий жрець вклав до Святовидової правиці важкий двосічний меч. З лівої руки вийняв ріг з вином, натомість дав “родину стріл наговорених”, в крові гадій закалених. Потім високо підніс до неба руки й молився-стогнав:
— Під меч! Під меч поклади його, боже. Під меч!
Відійшов на кілька кроків до срібної миси, що стояла на штудернім тринозі, налив до неї води “непочатої”, тієї, що її до схід сонця сам щодня з “таємної” лісової криниці-джере-ла приносив. По тій воді ворожити мав.
Переніс триніг з мисою перед статую бога, нахилився над водою, простягти вперед руки, й закляк з нерухомим поглядом, зануреним у прозору воду. В храмі нашорошилась тиша, ніби чекаючи пророчих слів. Але з-поза храмової стіни почав пирхати Святовидів кінь. Здавалось, питав Свято-вида, нагадував: “Чи не час вже об’їздити землю? Та й проглянути треба: де небезпека причаїлася, чи нову напасть готує Чорнобог?”
Пирхав і пирхав, неначе з нетерплячки. Стояв завжди за вівтарною стіною, завжди напоготові прийняти золоте сідло, що лежало в самім храмі до розпорядимості бога. Тільки ж бог та найвищий жрець сміли діткнутись посвят-ного коня. Жрець міг його годувати, напувати, чистити, але кульбачити золотим сідлом міг тільки сам Святовид, коли в темних ночах робив “оглядини світа”. Ранком по таких ночах Водслав знаходив посвяченого коня вкритого милом, в тяжкому диху. Але трьохликий його володар був незмінний, сторожко, але спокійно дивився він всіма шістьма очима в минуле, дійсність і майбутнє, й ніщо в світі й поза світом не було вкрите від його зору.
Час минав. Жерцеві руки, мов налиті оливом, тягли до землі. Очі від напруги зайшли сльозою, ноги тремтіли, у вухах гучало. Немов земля починала тріпотати, як на водянім шерху, а над нею гучав розгойданий бурею ліс. Імла застилала воду в мисці, закучерявилась перед очима, креслячи веселкові стежки та протопти. І ними побігли Водславові очі, немов коліщата, пущені згори. Думка ширяла орлицею понад всією Київською землею, пильнуючи кроків тих, кого послав сам Святовид розказом уст жерця свого Водслава.
— Не нашою — людською… Своєю власного рукою пометися, боже, тобі належить насолода та! — молився Водслав з останніх сил, а серцем відчував кроки підвладних своїх і тупіт їхніх коней, що, як і вершники, мов житло власне, знали старезні ліси далеко й широко.
А в глушинах тих справді сотки очей стежили за Аскольдом та його дружиною, що продиралась лісами-хащами. Та князь нічого не прочував, не вчув і не побачив, бо “йшов за звіром”. Тільки було йому, ловцеві вправному, неначе дивно: от-ось зовсім близько, субіч шусне, і знов — немов у тань пішов — не чути ані диху! То ось немов мигне у сухолі-сі, то знову в сутінь пірне, як ведмідь в свою гавру. Ні пси, ні пардуси-котюги не можуть “піднести” звіра. Омана, чари, злуда?.. Таж ясно чути: ось знову хрустить під звіром! Таж най і чари: князь не відступить! Все прудчіш летить Асколь-дів кінь, все глибше в хащу заносить. Давно вже князь — один, з дружини лише четверо в зв’язку, не відстають від князя. То — найпевніші й найліпші ловці-товариші. Та й про них забув Аскольд, бо ж пориває його цікавість і загара.
А в капищі під звислими вусами жерця Водслава ясніє злорадісний усміх:
— Добре справляються Свядовидові діти… Бог помагає своїм вірникам. Вже ведуть вони гущавинами Аскольда туди, де знайде його Святовидова мста.
Ось ще хвилина, і раптом, як зела з прілої весняної землі, теплими дощами Яр-бога змитої, виросли довкола князя бойовники Святовидові. Так вправно мечами блиски метають, що здається — в кожного не дві руки, а по шість пар з рамен виростає. І кожна кидає блискавки…
Довершено!
Цілою своєю вагою впала помста. Смертельний удар за-сяг князя Аскольда, не минув і його вірних прибічників-друзів. Всі удалі та угарні ловці стали вловом Смерті-Мора-ни: полягли кістьми на узліжку Поляни Святовидової. Ще на мить одну отямився вбитий Аскольд. Усвідомив уривком вгасаючої думки: “Пробито голову в тімені… ноги зломані, груди проткнуто списом…”
Клекоче не стужавіла ще княжа кров у роззявлених устах, а каламутний погляд крізь серпанок смерті ще бачить лісову прогалину. Он межний стовп на узміжжі, вартує Святовидів “Слуп” над потоком. Он сям-тут лежать всі чотири дружинники княжі, що з ним вірно сябрували, всі — чолом до землі — поганському богові востаннє вклонились, у підніжжя “Слу-пу” лягли. Найближче до князя улюбленець юнак Услад, головою русявою аж у потічок занурився, в драгву ув’яз руками… Немає більше нікого — повтікали убий-душі…
Вгасаючий Аскольдів погляд спинивсь ще на світлій смужці зеленавого неба, вритій, мов інкрустація тиркизу в старовинну мідь, — до темно-зеленої стіни лісу. Несподіваним холодом раптом облилось вже затихаюче серце. І разом зменшилась перед тим нестерпна болість ран: з кров’ю й життям також втікала з тіла. Стало легко й спокійно, як по відкинутім тягарі. І думка ясна, аж гостра, блиснула в мозку на мить зміцнілім.
“Прийми, Ісусе Христе, душу служебника свого, Мико-лая. Най Богу офірою за… тих, що не відають, що творять…”
Напнувсь і спробував піднести для хреста ще так недавно могутню правицю. Таж від того руху з грудей цівкою линула кров. Велике тіло розпружилось, витяглось в повну довжину і вгрузло, нерухоме, у м’ягкий пухкий мох під великим пірамідальним дубом.
Звіринецький владика Ольма з ватагою хлопів закінчував рубати дерево на нові засідки. Вглядівши високого оленя, що гнав напрямом до “Слупу”, владика мовчки зробив знак старшому дроворубці, мигнув на двох волоських псів й, перекинувши важку кушу на руці, безшумно рушив назукісь оленеві.
“Пішов пити з потоку біля “Слупу”, — міркував Ольма й, намагаючись не поворухнути ані галузинки, прокрадався за звіром. І зненацька немовби сам перетворивсь на слуп: біля потоку зочив п’ятьох багато вдягнених мерців, розкидані тарчі, зламані ратища, труп великого коня, — пізнав відразу, — княжого коня на зритій в бою землі. Оглянувся обачно, не повертаючи голови, лиш обвів поглядом: чи нема десь у засідці когось із живих? І тримаючи за собою псів, підступив до трупів.
— Так! Князь Миколай! — не стримав Ольма невільного покрику. Стояв, спустивши на груди голову й повними суму очима дивився на спокійне Аскольдове обличчя, чисте від крові, не спотворене ранами. Діткнувся студеної руки, що не тримала тяжкого келепа, перехрестився, впавши навко-люшки, але не затримався довго. Прудко звівсь і підбігцем повернув до дроворубів. Бачив, як вони вимахували сокирами, але ж якийсь час майже не усвідомлював собі, що роблять хлопи, бо ж не чув гулких ударів сокир по білих тілах могутніх дерев, не чув тяжкого хекання потомлених смердів. Аж по хвилі труснув головою й махнув рукою на дозорця. Кремезний, озброєний чоловік підбіг до пана.
— Здвигу, — тяжко дихаючи промовив владика, — ось, там… замордовано нашого… князя… Миколая… Постривай!.. Тут, біля “Слупу”, ще лежить тіло його й дружинників… Гони по коні, по лучників, підводи. Відвеземо до городища. А смердам вели рубати дерево на будову. Замість того поганського стовпа на межі Святовидових гаїв най стане церква святого Миколая. Най стоятиме там на вічні часи, де була пролита чиста кров християнська…
Сталося по бажанню Ольми-владики: його слуги зрівняли з землею поганський “Слуп”, а на його місці невзабарі виросла церківця “На слупі”, серед хащ на узміжку Святовидових посвятних лісів. Але ж в насидженому місці, мов у гаврі ведмежій, сиділи жерці Святовидові. Не встиг виго-стити їх з своїх земель князь Аскольд. І, може б, живі, що в Києві стольнім гіркими слізьми смерть Аскольдову оплакували, може б, і дали вони ради з Водславом, — таж схвилювало їх чудо дивне. Не схотів мертвий князь Аскольд-Мико-лай покинути місце, скроплене власного кров’ю! Немов корінням у землю вросло у мох під майним дубом гостроверхим його велике тіло. І хоч шість пар найкремезніших княжих дружинників ледве здужавши, тіло князеве з землі здвигли й на вкритий килимами повіз поклали, — не рушили коні-змії того повозу з місця.
— Хоче князь Аскольд тут лишитись! Хоче стати на сторожі, щоб з чорних хащ не виходила погань нехрещена й не ширилась пошестю на Русь-Україну.
Так сказали думні мужі, дорадники, дружина. Так вирішив і стольний люд.
І таки була то ясна правда. Бо ж, коли зібралось духовенство “погребеніє творити” й відспівало “посліднє цілування”, — лише два дружинники, як дитину до сну, Аскольдове тіло — до труни тисової уложили. Товаришів же його, що з ним й до смерті сябрували, — хрестом довкола княжої могили поклали:
— Най християнською кров’ю охрещений буде Святови-дів “Слуп”.
А дуб гостроверхий, що, мов свічка рівна, над могилою княжою зеленів, назвав люд “княж-дубом”. І звичай не знати з чого виріс: коли друзі в побратимстві “на життя і на смерть словом мінялись”, — не вином-медами на учтах пишних слово вірності запивали, а йшли до потоку під “княж-дуб”. Там водою, що кров’ю вірних воїв Аскольдових і кров’ю князя чесного була освячена, рукою начерпнувши, один одному напитись давали, щоб вірність тривала — “На цім світі — і далі”!..
Час минав. Виповнилось бажання Аскольдове: вже ціла Русь-Україна ставала християнською. Однак у гущах Радомишльських, в байраках Ржищевських, по танях Госто-мельських та Ірпіньських, і в найближчих Київських — лісах Деміївських та Звіринецьких де-не-де курилися ще поганські жертовники. Таки твердо погань лісова своїх по-святних місць трималася, від людей та сонця праведного по хащах ховаючись.
Одної тихої, безвітряної днини, як свічка, згоріла Оль-мою збудована церква. Згоріла так тихо, що навіть ніхто й не помітив у Києві пожежі. Гадали в місті стольнім: купи вуглярів курять стовпом свіжого диму. Таж унедовзі на попелищі, саме на місці, де святий престіл стояв, мов з попелу виріс, щоправда, не такий вже й високий, але ж і чималий Святовидів “Слуп”, з церковного підмурівку зложений…
Стояв знову. А дні, як за часів прадавніх, все пливли далі. Упливали на хвилях Дніпрових до Понту Евксінського роки і століття. У стольнім Києві княжив гідно отчич Мстислав Володимирович. І одного дня сталось, що князь аж надто втомився духом на довгій нараді з послами чернігов-ськими.
— Ні, годі вже! — мушу повітрям вільним думки провіяти, та й кості пром’яти!
І видався з чотирма дружинниками ген на гори, понад Дніпром. Проскакали Угорське Поле й уїхали в Звіринець-кий ліс. Перед прогулянкою мало підкріпився був князь трапезою. Масна була, корінням заморським міцно приперчена верещака з чорносливом грецьким та свининою свійською. І пики були, мов маслом налиті. А день напричуд паркий видався. І вогнем палила спрага князя Мстислава. Взявся був за фляжку з вином грецьким, що при боці була, а вона — така тепла, як тіло живе. Ех, би води студеної! Так де ж ти її на таких горах знайдеш!
— Таж як, княже наш ясний. Ось тут, у “княж-дуба” при руці “княжа вода” в потоці, мов на кризі настояна! — говорить старий дружинник.
Повернув князь свого бахмата до “Слупу”, де вже давно й пам’яті не було про Ольмову церківцю.
Замість неї міцно стояв чотирикутний жертовник — стовп. А на нім дотлівало сарняче м’ясо, поганська офіра, синій димок до неба свердлом вкручуючи.
Здивовано дивився князь на димок. Перевів потім очі на княж-дуб і зачудувався. Ніде-бо в Києві не було такого дивного дуба: як тополя стрункий темно-зелений чіп!
— А-а! Це ж той, що з крові Аскольдової виріс… кажуть люде! — пролунало княжою думкою. — Файний же який, та й листям рясний!
А дуб — високий і міцний, лише верховіттям легесенько над поганським жертовником хитає. Шепотить м’ягко й сумно, немов дивуючись, як легко забуваєтся племенем людським ясна минувшина, але ж стара ворожнеча все слід свій лишає.
Замислився князь Мстислав. Згадав про попередника Аскольда-Миколая. А коли знову звів свій зір на дуба кучерявого, блиснуло йому якесь світло у темній листві. Ніби лампада засвітилась. Приглянувся князь: аж при стовбурі “княж-дуба” вся в ясному промінні сяє-виблискує золотими шатами ікона Святого Миколая.
Спішився князь, впав навколюшки, як годиться, святій іконі вклонився.
— Ще від сьогодня приправляти камінь на відбудову церкви, — озвався до дружинників. — Най буде нова, міцна, кам’яна тут церква. А щоб слуп поганський вже більш тут не відновлювався, бути їй у вигляді стовпа. Ім’я ж їй — Свято-Миколаївська. Скачи, Славе, до замку: приведи почесну варту іконі святій. Поки ж прибудете, — першу варту вартуємо ми…
Сталось це року Божого 1113-го…
