«Легенди Старокиївські» З ПОВІСТЕЙ ВРЕМЯНИХ ЛІТ
Одноманітно, розміряно падають краплини води в клепсидрі. Як сльози плачок, найнятих на багатий похорон. Так плаче й клепсидра: без жалю, з самого обов’язку. Іноді між двома стуками крапок вклиниться коротке шкварчання
нагорілого ґноту на зеленій восковиці: то спалився необачний метелик, принаджений світелком та китицею квітів у відчиненому віконці чернечої келії. І знову запанує непорушна тиша, яку міряє водяний годинник.
Пензель отця Олімпія нечутно перелітає з веселково-барвистої палети на велике полотно в дебелих штелюгах. І тільки цей легкий рух стверджує, що білобородий, як віск блідий, монастирський маляр — живе. Живе повно, творчим життям, коли весь монастир спить. Отець Олімпій — вся братія лаврська говорить йому “Аліпій” — найрадіш працює вночі при світлі високої, грубезної свічки. Знає свої барви й не потребує денного світла, що розгонить мрію.
“Нощ-бо несвітла невірним”! — лагідно відповідає Аліпій на часту раду — “Відпочинути нічма! Не трудити зору — найдорогоціннішого дару Божого”.
Таж монастирський митець звичайно береться за пензля тоді, як образ “дозріє” в його уяві. На це потрібна тиша і присмерк. І тоді Аліпій бачить його “живого”. Бачить його й на недоторкано чистім полотні, поспішає “познаменати” контури. А коли ж є вже кресьба, треба враз класти й фарби. Яка ж то праця, що по ній треба відпочивати? Де ж те намагання ока?
Та… ах! Якби ж не був так стар чоловік! Терпне рука, а очі й не при малюванні ніби піском засипає. І сном омліває кволе старече тіло. Таж не можна спати, праці не переробити: щойно віддав одну — вже два, три, п’ять полотен просяться на штелюги. Справді, та праця “накочується”, чисто мов снігова куля попхнута згори до Дніпра.
“Ветх єсмь й виповнений днями! — зітхне чернець і поспішає,— Аби ж скінчити! — й думку накриває тихеньким співом: — “Блюди убо, душе моя, сном не отягчайся, да не смерти предана будеші!”.
Голос прозорий і легкий, мов димок кадильний, підноситься догори, стелиться під склепінням келії, вгинається до відчиненого вікна й вилітає в блакитний простір теплої ночі. А за піснею навздогін линуть думки…
Здається, як це недавно було, що прийшов Аліпій до святих печер. А ось вже надійшов і вечір життя! Людське життя… промайнуло воно, як день един в тиші посвятній, в любій праці, в думках-розважаннях та в красі Божих служб. Мимохіть золотим сонцем всміхаються під снігом срібного вуса безбарвні старечі уста, згадуючи ради та вмовляння друзів, коли повним сил юнаком відходив він з отчого дому.
— Ой, не витримаєш! Та й навіщо животіти серед вічної пітьми печер, без повітря, без світла, без краси світу сього, без їжі!.. Знесилишся, підляжеш недугам, й дух охабне в хворому тілі.
— А нині? Тіло моє, а дух ще більше… як отой равл без шкаралущі,— вказав тоді юнак в батьківському саду. — Загине марно, без сліда й користі! Тож і хочу прикрити мушлею стін монастирських свою кволість, до життя зовнішнього не здатну. Пам’ятаєте ж слова поганина Софокла: “Не бачити світу — то є правдива мудрість”.
Стремів до монастирської гармонії й порядку, мріяв, будучи в чині ангельськім, побачити ангелів на власні очі, як бачили їх святі, люди духа.
І дивно! — згадав, застановившись над тим, що таки ж і досі не побачив ангела… “Бо грішний!” — сказав собі вголос з докором, аж з сорому трохи зарожевілись жовті щоки. Й немов легеньким, теплим дотиком обвіяло обличчя отця Аліпія. Здається, блакитна рука літньої ночі вкинула віконцем великого метелика. Прозорий, кружляв він над ченце-вим каптуром, неначе не знаходив собі виходу. “Бо гріш…” — хотів сказати ще раз й мало не діткнувся чолом початого образу. Повіки ченцеві опадали, рука й спина стерпли. Випростався, поклав на дзиґлик під свічку палету й, тяжко переступаючи обрезклими, застояними ногами, — бо ж завжди малював стоячи “заради дрімливої спокуси”, — підійшов до вікна: відчинив його ширше, щоб той метелик міг вільно випорхнути.
На хвилину сперся на лутки маленького віконця, глибоко запущеного в товсту стіну. Пив поглядом блакитно-зеленавий флюїд, а освіжілий мозок збудив у пам’яті слова святого отця Василія Великого: “Своя пора на кожне окреме добре діло”. Так сказав отець всіх ченців.
Аліпій взявся за ліствицю-вервицю блідою рукою, що вже за життя виглядала як дорога реліквія, гідна золотих і філігранових скриньок-схованок. Зітхнув. Ще раз пустив старечий зір по землі й серцем благословив її — Доньку Створителя Світів, таку гарну й чисту в своїм відпочинку. А люди ж говорять: у ній спокуса й гріх! Як могли б вони ховатись там, в цім Божім раю, по смарагдових гаях, по садах, повних овоча, що аж у келію посилає свій медовий запах Божої благодаті, запах щедрої його руки!
“Всяка плодь та хвалить Господа!”… Ні, ні! Лихе й думки про річі злі, злою людиною кинуті в світ! Господь усе створив досконалим, добрим і прекрасним… “Звершенним”, як і сам він звершений… Та Божа звершеність, що її не можна вкласти в форму людських уявлень, що її можна відчувати лише духом…
І Аліпій пустив свого духа, зануривсь у взорювання, не чув шелесту світлосяйних крил, не помічав, як мерехкотінням нематеріальних струй наповнилась його простора келія… І так не відірвався старий чернець від взорювання в совершенність Божу, щоб хоч мить одну поглянуть на мрію своїх юнацьких літ — ангела Божого. А святий ангел — гість частий побожного старця — стояв у нього при мольберті й швидкими вправними рухами пензля закінчував образ, розпочатий з вірою, простою і ясною, як лагідний ранок, що вже почав зеленити просвітлий Дніпро, святі мури й смарагдове море садів, які облавом оточили монастир. Праведному митцеві світило інше проміння: передчуття блаженно-сті світлого раю, — й за ним не згадав Аліпій про мрію своїх юнацьких літ, що в тій хвилі була дійсністю, за його плечима, всього на досяг руки…
— …Таж говорю тобі, отець Пимен сказували: саме вчора, як заносив я цілюще зілля йому, многоболісному, від отця Даміяна, цілебника!
Свіжий хлоп’ячий голос збудив Аліпія. Почув, як дві пари дитячих ніг почовгали, тягнучи на собі вагу монастирських чобіт, вшитих “на виріст” великих і незграбних.
— Чи ж то-бо той самий? — хвилюючись, аж зайшовся радістю другий молодий, ще дзвінкіший голосок.
Кроки спинились. Під старим ясеном біля “стовпа біснуватих”, що до нього при “страшних молитвах” — екзорциз-мах прив’язували одержимих, затримались дві невеликі постаті. Хоч ще не видко було облич, але Аліпій впізнав по срібних голосах Леонтія й Геронтія, монастирських кано-нархів. З дитячих літ засвячені служінню Богові, малі “за-душники” кожну вільну годину віддавали улюбленому героєві своїх мрій — Іллі Муромцеві, чиє тіло відпочивало в лаврських печерах. В самоті монастирського життя вимріяний образ богатиря виростав для хлопців у постать казкового гіганта не лише тілом, але ж і велетня духом. Таж кожен дивився на Іллю інакше.
Геронтій, наслідуючи рух отця магістра, розмірено вимахував ручкою:
— Де ж бо герой і такий богатир Ілля Муромець міг померти, як всі звичайні смертельники! Його не переможе ніхто, ані смерть! Таж він житиме, доки стоїть світ, аж до останнього дня, до самого Страшного Суду!
— А я тобі кажу, — пробував сперечатись Леонтій…
— І не говори… — хвилювався Геронтій. — Ти мені скажеш: а той, що в наших печерах відпочиває?.. Таж то, братику, інший Ілля Муромець! Він — у раю, святий… Таж тільки це не той — богатир Ілля! Не той!
Голос Геронтія тремтів, як дзвоник, жагучим бажанням продовжити вік “своєму” Іллі, дати йому земну несмертель-ність.
— А я тобі…— стояв на своєму Леонтій. — Таж самі отець Пимен казали. І брат Памва. Мовляв, і в літописі отця Не-стора так і стоїть: “В руці імущий від оружжа язву, в серці ж — любов ко Христу! Ну що? Видиш: “від оружжа — язву”! Як би ж це міг бути інший, як не той Ілля Муромець? Як?
Легкі завої вранішньої імли вже зсунулись додолу й впали на траву. Дерева немов випростались й потяглись вгору. Небо починало всміхатись. У вогкому повітрі — мов хтось сипнув горохом по блясі, задріботіли сухі удари “била”, що вранці, замість дзвонів, скликало братію на першу молитву. Дзвони кликали аж до обідні.
— Спокуса!.. Спізнимось! — вхопились хлопчики за руки й, плутаючись у широких рясах, швидко пошкрябали своїми шкарбанами.
В келії маляра вже було світло. Отець Аліпій глянув на образ: був цілком закінчений. Послам з Царгорода, що мали його забрати, не доведеться чекати, як тривожився отець ігумен. Але ж… як це? Невже ж таки й справді він працював ві сні, дрімаючи? Таки ж Аліпій пам’ятав напевно, що коли стерплою рукою відкладав пензлі, був закінчений лише князь Борис. У святого ж Гліба треба було ще “підрум’янити щічку” й “перейти” майже все “доличне”: одежу, взуття й плити. Невже ж таки закінчив у сні й ніде не змилився? Дивні діла твої, Господи!.. Докладніше не було коли поміркувати, бо ж “било” неупростно кликало: “Йди-йди! Йди-йди!”
Аліпій накинув мантію, полагодив кобку, щоб затулила очі, й зітхнув словами улюбленої своєї молитви:
— Величить душа моя Господа.
В неї одягав усі почуття — радісні й сумні, без різниці,— що хвилювали його.
Та святим мученикам Борисові й Глібові довелось почекати, поки отець ігумен благословив Аліпія на працю в келії.
В старій, низенькій церківці було душно й пахло нагрітим кипарисом та свіжим ладаном. Від вівтаря, висіченого в товщі муру, віяло сивою давниною й переносило думку до перших віків християнства, коли ще вівтарями були гробниці мучеників. І саме за це Аліпій дуже любив цю тиху церківцю.
Особливо по службі Божій радо затримувався на хвильку. Однак сьогодні отець ігумен враз по благословенню послав досвідченого монастирського митця до “великої” нової церкви, що була вже добудована, але ще з незакінченим “іконним писанням на спосіб грецький”. Малювали ж її о. Еразм та два грецьких майстри. І вийшла суперечка в тих трьох малярів, що її не міг сам спинити “нетвердий в іконописьмі” ігумен. Грецькі майстри привезли з собою новий образ Богоматері на троні. Теотокос тримала на грудях — на тому образі — не дитинку Ісуса, але велику тарчу. І тільки на тій тар-чі був зображений Ісусик. Греки запевняли, що то — досто-митна копія славної “Влахернської Богоматері”. Одначе ігуменові здавалось, що було б таки ліпше для Лаври зробити — най і по взірцю Влахернської ікони, — “свій” образ Богородиці не з щитом, а таки з дитятком. Постаті ж святих апостолів Петра і Павла по боках трону ігуменові дуже припали до вподоби. Таж тільки старий Аліпій — знавець іконописі й далеко-широко уславлений маляр — міг остаточно розв’язати суперечку.
Але, коли Аліпій вступив до “нової”, побачив розхвильованого іншим клопотом отця Еразма. Трапилась йому спокуса: побожні “христолюбці”, поки маляр-чернець дискутував з ігуменом, “вицілували” геть-чисто всю фарбу з нижньої частини образу, що він викінчував в іконостасі.
— Ну ж поглянь, отче! — спинав Еразм руки, показуючи Аліпієві шкоду, — я ж з цим чотири дні… а вони зцілували… Та най вже “до личне”, але ж така тьмяно-ніжна була відтінь на руках, як на твоїх образах… А по-друге, чи й доберу?..
Аліпій мовчки взяв Еразмову палету й пензлі. Швидко змішав охру з біллю, зачепив кіноварі й набрав пензлем “гостро-холодної ясної зелені”.
Еразм присмиком зіп’яв руки:
— Отче! Таж кожна з цих барв з білилами темніє!
Аліпій притакнув головою:
— Саме ж це й дає ту відтінь блідої, сонцем опаленої це-ри на тілі,— Й почав швидко, без оправ заповнювати стерті площі. Еразм дивився, охоплений звабою. Не чув, як по церкві лунко гукали удари молотків та сокир, що ними грецькі майстри упевнювали риштування.
Соняшне проміння вибралось вже височенько по небесній бані, переплигнуло лутки великого вікна й впало бризками на плити підлоги. Удари молотків змовкли. Натомість немов з соняшних променів задзюрчав струмочком спів дрібної пташки, вкритої в гущавині близького дерева.
Аліпій віддав Еразмові його палету й пензлі: ушкоджений образ вже був справлений. Та пташине дзюрчання нагадало старому, що вчора він намітив над потічком, де памолоддю збігає ліс в глибокий байрак, в долинці великі, розрослі кущі чистотілу. Аліпієві саме доходила червонаво-гніда фарба, що її виварювали з чистотілового коріння. Треба ж накопати коріння, поки не перестаріло й не здерев’яніло так, що й соку з нього не вичавиш. Тепер в долинці ще лежить роса, а зілля ж треба брати саме по росі.
Аліпій пошукав рукою в глибокій кишені ряси, однак ножа з широким лезом там не було.
“Та сількісь! У брата Марка Гробокопателя позичу мо-тичку!”
Й подався до байраку між пагорбами, порослими лісом, як в первозданій пустині. Коли ж з мотичкою на рамені старий чернець дійшов до потока, сонце — сьогодні напрочуд палке — вже позливало діамантове намисто роси. Лиш в глибокому затінку ще мерехкотіли краплини на листях мальв та срібним порохом огортали оксамитові сіро-зеленаві ведмежі вушка.
Спека розморила і Аліпія. Тіло потребувало й сну, й покріплення. Чернець перехрестився, нагнувся й зачерпнув жменю води з потічка. Була прозора, як скло, студена, мов крига. Напився, зірвав кілька стебел дикої м’яти, сів на зваленому, омшілому стовбурі й жував немов перцем заправлені м’ятні листки. Втяг у себе прохолодне, також ароматом м’яти й дикого тмину наповнене повітря, — й відчув, як втома розвіялась, немов хмара докучливого пороху. Коли ж його погляд впав на купу широкого, низького листя “подорожньої трави”, що тулилась до самої ряси ченця, — думкою майнуло:
“Це — “підніжне”! Таке листя треба дати під край образа Христового воскресения. Барва гостра, жилки світлі… Нахиливсь, але зірвав скромну квіточку чебрика-материнки. Притулив на уста. “ї пахне ж! Яко кадило перед тобою, Господи!..”
Наповнював очі й інші змисли красою цього “клаптика Раю”. Раю… Бо ж що б не робив, куди б не йшов Аліпій, — ніколи не міг цілком відірватись думкою від Раю. Божий Рай світив йому ясніше за світло світу людського.
І тепер знову й знову згадав, що саме в такім чудовім байраці покійниця матуся — вічне світло най їй світить — йому, маленькому, про квіти небесні розповідала, що лілеями рожевими й блакитними під деревами з плодами золотими розквітали. А на тих деревах птахи з головами людськими предивними піснями Господа прославляли. І було в тім Раю… — радісна усмішка освітила бліде Аліпієве обличчя, але враз воно стало поважним: болісний стогін, десь дуже близько в кущах буйної бузини прорвався таким стражданням, що всі уяви дитячого раю раптом зникли. “Райська долина” враз потьмарилась, стала пустинею.
Аліпій звівся. Пильно поглянув на давньоколишню дерев’яну галерейку, що спокійно-лагідним завмерлим рухом зв’язувала перегорки над потічком, де урвався колись “камінь нерукосічний від гори несікомої” й над криницею преподобного Антонія ліг. Справді, гущавина кущів під га-лерійкою наче аж тремтіла від того жалісного стогнання. Чернець швидко підійшов до чагарнику, розвив руками галуззя, розділив, мов пасмо сплутаного волосся. Обличчям уткнувшись в траву, лежала там велика чоловіча постать. Була така пужна! Майже нага, в лахах, що давно втратили вигляд людської одежі. Правдивий замізерований зазнайбіда!
Аліпій обережно діткнувся рукою кощавого рамена. Людина підвела голову й сперлась на руки, як звір на передні лапи.
— Не-чис-тий!.. Ва-ра! — проскреготав голос, подібний на рипіння осики в хуртовину.
Чернець стуг, невільно відсмикнув руку й вчув, як по розігрітій спині протягло холодом. Лише чував та читав у Святім Письмі про лепрозних, живих не бачив ніколи. І тепер не знав, що скувало його на мить ледяними путами: жах перед страшною неміччю, що бачить її на власні очі, чи болісний стис серця над живою ще людиною — образом Божим, діткнутим такою грізною бідою?
Перехрестив недужого, нагнувся над ним і обережно підвів, намагаючись не вчинити болю висхлому тілу. Довів до великого каменя, посадив, а сам набрав у пригорщі води з “криниці преподобного Антонія”. Потім запашним віхтиком з материнки, в ту ж воду змоченим, обтер хворому уста й ціле обличчя. Мідяні плями над бровами трандувато-го, торкнені немов білуватим мохом плісені, не викликали у Аліпія ні жаху, ні огиди. Лише думку: “Але ж як і чим помогти?” Тепер тільки промовив:
— Мир з тобою, брате! Надійся. Велика є милість Господня.
Трандуватий вп’явся гарячковим поглядом каправих,
закривавлених очей в бліде обличчя ченця. Здавалось, був не так зворушений, як здивований.
— Не тікаєш?.. Торкаєшся? Ме-не?
Й раптом впав обличчям на землю. Не знаходив більше слів. Виливав у німих сльозах тугу по людському слову, що гнітила його більше за болість.
Мідяний голос лаврських дзвонів послав і в долину свій побожний спів. Й на тлі того лагідного співу рвалися не-пов’язані слова лепрозного, що пробував згадати людську мову, так давно не вживану. Оповідав.
Радослав він. Півсередульший син. Батьків багатих, з роду торговельного. На поторжа їздив. Крами заморські возив. У Царгороді бував, хутра куньї й соболів темних, на-мороззю-сивиною гаптованих, шляхом з варяг у греки доправляв…
Як вода — здоровий, як земля — багатий був Радослав. Все велось йому: як з води виростало. І раптом — пеня вкинулась. Згорів дім і подвір’я. В домі згоріло двоє діток-недо-літків. Двоє, як очей в голові, було! Дружина — красуня кохана, господиня розшафна, помічниця розумна — з горя розум стратила. З урвища в прірву кинулась. І все пішло з димом: добробут, спокій, родина, щастя… А далі… хуртовина кораблі з крамом у морі розметала. Валку, що сухоніж твердим шляхом ішла, степовий ворог знищив до пня. А коли вже лишилось всього добра тільки сама душа в тілі — роз-шматана й вщерть попечена — впала на Радослава проказа. Гірша за смерть, тяжча за пекло саме. Та нині вже й оморок на серце впав і світ Божий гасне…
Вказав спотвореною, з відгнилими пальцями рукою на Аліпієву мотику:
— Отче милосердий! Викопай мені могилу. Ляжу в неї, а ти на смерть благослови. Най у свяченій землі… не як пес, що ним став за життя… не як пес між камінням… — припав до Аліпієвих колін.
Маляр поклав руки на розкуйовджену голову:
— Не тільки, чоловіче бідний, погребіння християнське дати, а й життя християнське повернути може Господь, — Гладив восковою рукою збите на повсть, заковтунене волосся немічного, що стояв перед ним навколішках, — “Що ж неймовірним здається тобі, коли Господь воскрешає мертвих”? — говорив далі словами апостола Павла.
Потім простяг руку, зірвав стеблину чистотілу і зломав. Краплина густого, як сметана, жовтого, як курячий жовток, соку набігла й повисла на надломленій стеблині. Аліпій, як при миропомазанні, хрещатим рухом провів над бровами лепрозного, торкнув груди, спотворені уста, й лишки пальців на обох руках, що вже були без багатьох фалангів.
— Най сила Господня очистить тебе! Не вчений я. Лікування не знаю. Барва — то вся моя мудрість, — Й проказав урочисто слова свого отця Василя Великого, що золотою хмаркою пролетіли в думці: “Не присутність Христа, а віра оздоровила сотникового хлопця…” Віруй!..
Увечері Лавра справляла велике свято. Знайшлась загублена вівця: Радослав, лепрозний купець, тепер дужий і чистий, благав отця ігумена, щоб прийняли його до лаврської братії:
— Як найостаннішого, як найменшого…
— Так: за найменшого улюбленого Веніаміна, брате, — притакував головою ігумен, — Полюбив тебе Господь, Ве-ніаміне. Про тебе ж це сказано: ізгиб бі і обрітеся.
А лікар Даміян аж у непевність впав.
— Чудо! Таж що — чудо? То — річ звичайна! Тільки ж чи не “в ізступленії ума” вигадав собі Радослав, що він трандом діткнутий… Таж і пальці, й нігті всі цілі-цілісінькі!?
А старий маляр Аліпій на вугляній жарівні виварював коріння чистотілове. Мав на серці погоду і ясність, як на Великдень. Був сповнений натхненням: бачив образ новий — вже готовий перед очима. Тільки б доварити — та й за палету! Так от же звелів отець ігумен сю ніч конче спати!..
А коли вже спав подостатком, прокинувсь Аліпій і побачив те, про що мріяв з дитячих літ.
Келія була повна світлосяйною імлою, а в її хвилях ангел ясний перед його штелюгою стоїть й на полотні, де звечора маляр встиг тільки глинкою контури накреслити, — швидко й вправно саме тими тонами, що Аліпій їх любить, за нього працю доконує…
— Величить душа моя Господа, — як хмарка вилетіло з блідих ченцевих уст й кадильним димом із серця Аліпієвого полинуло в небо радісне слово його улюбленої молитви…
«Легенди Старокиївські» ПОХОРОН
(Старець Григорій засмучено хитав своєю срібною головою:
— Висохли! На камінчик висохли! — повторював, беручи в руку один за одним слоїки, глиняні келишки та горщечки, де мала бути розведена темпера. — Таки дійсно висохли! Всі до одної. Сухі, як серце нерозкаяного грішника!
Власне, й не могло бути інакше, бо ж деякі з тих барв були приправлені ще перед роком. Тоді чернець-маляр сягнув по емульсію “іі ріШісіо”, що навчився її робити “по заморському способу” від чужоземного майстра. Був той майстер — “пом’яни його, Господи, у володарстві своїм”! — з того предивного міста Веденця, що серед теплого моря на палях дерев’яних поставлене.
Та не було ладу з емульсією. Мабуть, гази випхали затичку з шийки пляшки і ледве діткнулись її пальці лаврського майстра-“іконописця”, — затка вивертнем полетіла на підлогу, пролетіла всією келією і закотилась під купи звинутих картонів. А по келії пішов “нестерпний” і “безсоромний” сморід. Бо ж і знов-таки не могло бути інакше, коли пляшка з розведеними в дощовій воді яєшними жовтками стояла не заткнена, може, й з півроку. Пересилюючи огиду, Григорій заглянув у пляшку й побачив на дні густу кашу.
Чернець обтер руки, важко підвівся з стільця й заглянув у сулію з дощівкою: була порожня. Звичайно, коли приходить спокуса, то не буває сама.
— Істинно є: ще сім інших спокус, гірших за себе, з собою веде! — зітхнув досвідчений сивобородий маляр. І, повернувшись до дверей, гукнув — Геронтіє!.. Та Геронтіє ж!
Але юного канонарха і Григорієвого учня немов змила вода. І на повторені гукання не озвалось човгання важких чобіт малого співака, не задзвонив і його чудовий голосочок, що на всі оклики незмінно, раз у раз відповідав: — Слава навіки! Ось я, отче чесний!
Григорій замовк і всміхнувся. Сухе й темне, як візантійська ікона, ченцеве обличчя, стало ласкавим і ніжним: з аскета глянув предобрий дідусь. Зігнув негнучкі коліна й почав шукати в купі паперів затичку від емульсії. А сам говорив собі потихеньку:
— Знаю, вже знаю! З Леонтієм жабок-рахкавок ловиш, Геронтіє! Щоб дощі та дні погожі вам ворожили! Знаю я… І най собі граються, — продовжував, зарившись головою в папери, — Діти ж бо, коли ж їм і погратись!
До старечого серця немов тихо діткнулось далеким подувом давно відлетіле власне дитинство. Хіба ж сам він колись, сонячним ранком напровесні, не “пас жабів” на березі річки? Хіба ж не він дзвінко заливався сміхом, аж на греблі відгукувався ятлик, — коли діткнута прутиком ліщини злякана жаба розпачливо кидалась з берега у пригріту воду? Ще й тепер неначе вдихає він аромат аїру та “сережої” єви-верби, що парилась в соняшних проміннях, якими було просякнуто наскрізь все: і весела днина, і дитячий сміх…
Розкидав всі папери, але затички не було. Чернець звівся на ноги, обтрусив рясу й промовляв уголос:
— Слава ж Богу навіки і за соняшний яс дитячих веселих днів, і за спокій святий днів старечих.
Підніс угору очі й поглянув на небо. Воно аж сяяло чистим кобальтом і пашіло, як розпечена емаль. Осінь стояла паркіша за дні жнив.
— Ані гадки нема про дощ! — вернулась ченцева думка до поточної реальності,— У отця Аліпія дощівки й не шукай: не любить він темпери. “Негоже, говорить, святі образи смрадом писати!” Не інакше що треба принести бодай з Дніпра м’якої річної води, бо ж з монастирської криниці — лише до пиття вода добра, на барви ж — затверда.
Чернець висипав пензлі з глиняного глека, невеликого й немалого: великого повного й не доніс би назад, деручись по кручі. Де вже там! І, уявляючи собі в думці ангела Доброї Ради на вогненних крилах, почав обережно спускатись додолу викрутистою стежечкою-гадючкою, яку гнала спрага до Дніпра. А там, під вербами, що розп’яли над блакиттю води шатри срібні,— човнів, човнів видимо-невидимо! Всі повні вояцтвом княжим, стрілами золотими з проміння со-няшного усипаним. Горять іскрами шоломи гостроверхі, блищить луска панцирів ясних, світять гостряки списів-клюги, і мечі, й срібні перепоясся. А на передньому білому дубі-човні — сам князь Ростислав, стрункий та високий. Плащ червлен, мов ті крила ангельські, що саме їх собі уявити Григорій хотів, на вітерці тріпотить-в’ється. На шоломі ж хрест і вінець золочений світять.
І не встиг ще старець розглянутись та, як годиться, найменням Христовим гостей привітати, як вже на нього гукає з води князь:
— Сном вас зморило, чесні отці, чи, може, всі ви там вимерли? Не хвильку, не дві стоїмо тут, а жоден нам і назустріч не йде, голосом дзвонів не вітає, благословіння на бій з половчанином ніхто нам не несе! Чи ж не мають в обителі когось ліпшого, на ходу швидшого, що тебе, старий круче, нарешті нам з тим убогим жбаном вина посилають? Несеш мені, як старцеві-лірникові альмужну? Чи ж то так свого князя вітаєте-піднімаєте? — на жбан Григоріїв рукою сягнув, й аж вогнем запалало княже обличчя з гніву.
— З порожнім, круку ти безумний? Чи на глумоту, чи на висміх? Дві душі в тілі маєш, що так з мене кепкуєш? Таж говори щось, чи тобі заціпило?
А вояки в човнах, бачачи княжий гнів, немов дніпрові хвилі перед хуртовиною, — й собі загули всі разом.
— Зле віщує нам той недотепа-чорноризець, перед боєм з порожнім назустріч виходячи!
— З дозволу княжого, я пособлю тому лихові, — скочив з човна одноокий начальник. — До жбана — каміння, тоді мотузом до ніг, — та й най годує раків лихозвіст!
А Григорій так усім ошарашений, ані слова ще промовити не встиг, а вже з княжого Ростиславового наказу в’яжуть йому руки, путають ноги.
— За інших молився, всім рай обіцяв, тож подбай хутчій і про душу власну!
Зв’язали, скрутили. Князь, спершись на меч, сталевим поглядом у очі ченцеві вперся. Мовчить і дивується: ще-бо ні слова не сказав старий чернець, не просить і не благає. Ще й на Ростислава-князя із співчуттям смутно дивиться. Німий чи несповна розуму?
Таж раптом ще не ув’язану правицю підніс чернець і широким хрестом спочатку князя, потім військо його огортає. І щось шепчуть старечі уста. Затихли всі.
— … “із праведними упокоїваються”… — вловив Ростислав ледве чутне шелестіння Григорієвих уст. І зненацька аж холодом поняло князя.
— Цур тобі, божевільний! Чи ж ти, отче, похорон над нами правиш?
А старець головою притакує і голос подає:
— Так, літію. Істину кажу тобі, княже: в поході цім не буде ні тобі, ні дружині твоїй іншого похорону. І не ляжете ви в землі освяченій, бо ж все ви слабим пригнобу велику чинили… Тож і ховаю вас я…
Таж міцний удар в потилицю перервав Григорієву мову.
— В ноги падь! Збогарадься!.. Перепроси князя, ченче нерозумний! — гукали вояки.
Але тепер мовчав зблідлий князь.
І хоч Григорій сильно качнувся від стусана, — спокійно звернувсь до дружини:
— Не вояки ви! Вояк кладе своє життя за други своя. Іде на смерть з любові. Ви ж сили любові не знаєте. І бачу я, що не пробачить вам Господь, бо ж неблаженними стопами ходите…
Та князь махнув шапкою. Чотири пари рук підхопили зв’язаного іконописця, розгойдали й кинули у воду. Вперекидь полетів чесний чернець, тільки бризки піднеслись стовпом, упали росою на круги широкі, що ними вдарилась вода в облавки човнів. Не затрималось на воді тіло мистця: пішло відразу каменем на дно. Тільки порожній жбан малярів лишився сиротою на березі й круглою пащею отвору горла свого немов крик мовчазний до неба кидав.
А понад берегом, дорогою проїзною, не стежкою-гадюч-кою, що попід кручею до води бігла, іде монастирський хор зі співами, з хоругвами. За ним — ігумен і вся братія. Дзвінкий голос Геронтія канонаршить, жайворонком весняним до небесної сині здіймається. Перед хором брат Нектарій-“послушливий” несе хреста. За ним — Никодим-просфор-ник — на золотій таці — хліб пшенишний та золотий мед липовий тримає. Обіч його — Лука-економ з вином та медом сиченим на підносі срібнім виступає. За чернечим походом риплять-котяться вози з їжею для вояків. І, як стигле поле, вітром діткнуте, всі враз схилились, Ростиславові вклоняючись.
Мовчки прийняв князь принос і благословіння лаврське. Не посолодять вже меди похорону, що над ним відбувся. Таж не сказав про старця-ченця, щойно з його наказу вояками втопленого. Нащо? Не піст нині, пощо ж мав би в гріху каятись? Прецінь на бій іде, а там не сотку, а тисячі людських душ із світу спровадять…
І терпко мовчить князь. З ґречності пшенишний хліб жує без смаку, немов попіл язиком перевертає, а мед-вино, мов жовч, йому не смачні. Не стримався похід при Лаврі святій, враз рушили вої далі. Аігумен і братія ні на вечерні того дня, ані на утрені дня другого не вгляділи в церкві Григорія-мистця.
— Чи ж не занедужав десь ненадійно наш старець?
Так ні Агапіт-лікар, ні Даміян-цілебник нічого не відали про Григорія. Не приходив він по лік тілесний і помочі людської у них не питався. Не прийшов він і про поміч духову до ігумена. І Геронтій з Леонтієм все усюди оббігали: ніде не знайшли мистця. Нарешті брат Сергій-“постник” зголосився, що бачив був того дня, як люди ратні до берега причалювали, що старець Григорій зі жбаном до річки йшов. Не інакше що ніс братові Олексієві-затворникові олію на лампаду. Отож, мабуть, в бесіді духовій за сяйвом мудрості Божої обоє забули за час земний. Відала ж бо братія: мов райський птах, небесним співом слова брата Олексія промовляють. Як не забути й про сяйво сонця Божого й про усміх місяця-зор?..
Таж на третій день невгомонний Геронтій-канонарх таки знайшов Григоріїв жбан на березі Дніпра. Вхопив його Геронтій і майнув впрост до келії вчителя, й не здивувався, що побачив старця Григорія в його майстерні-келії. Тільки до тями не міг прийти від здивування, що побачив старого ченця мокрішого, як з-під хлющі. Неначе з годину під зливою був. Але — де? Коли ж сонце пече з неба, як з печі розпаленої!
Мистець перестав викручувати воду з ряси й підніс спокійні очі на хлопчика:
— От і добре, Геронтіє, що ти непорожній жбан приніс, а з водою річною. Я там був лишив на бережку жбаночка, як про крила ангела думав. Постав отам біля вікна та пошукай на підлозі затичку з пляшки на емульсію. Знаєш?..
І в своїй мокрій рясі “знаменав”-креслив на білій липовій дошці червоною глинкою ангела Доброї Ради.
— А ти, дитино моя люба, — говорив тим часом до учня, — розітри черлень та вогневу жовть. Там, на полиці,— пест, під кедровою скринькою. Знаєш?
І раптом урвав старець Божий, споважнів, перехрестився й, схиливши голову перед образом Спасителя, довго молився. Коли ж підвів очі на Геронтія, що мовчки тримав у ручці ступочку з червенню, ніби аж здивувався:
— А ти ж, дитино, чому за вбогі душі не молишся?
Канонархові очі блиснули блакитними зорями:
— За які душі, отченьку? За чиї?
— Як — чиї? Чи ж ти-бо не чуєш дзвонів похоронних? Чи ж не знаєш, що хвилями дніпровими везугь тіло Ростисла-ва-князя… А з ним воїв його — без ліку? Постав фарбу, синцю, й помолись за душі в бою убієнних…
Справдились слова старця Григорія. Тільки ж наперед побачив він те, про що на седмицю пізніш довідались у Києві. Довго і сумно дзвонили усі дзвони у Лаврі святій, а не-похованого князя з його раттю великою ховала в думці ціла Русь-Україна. Не повернули-бо живими ні князь сам, ні всі ті незчисленні його вояки, що перед походом затримались були при березі лаврському, щоб прийняти чернечу хліб-сіль…
Поховав їх в духу один старець Григорій-маляр…
