Ф р у Л і н н е. Ти навіжена.
Н о р а. Тепер тобі, певно, страх як хотілося б дізнатися, Кристино?
Ф р у Л і н н е. Послухай, люба Норо, — чи не натворила ти чогось нерозважливого?
Н о р а (випростуючись на дивані). Хіба нерозважливо врятувати життя своєму чоловікові?
Ф р у Л і н н е. По-моєму, нерозважливо, якщо ти без його відома…
Н о р а. Так йому ж не можна було ні про що знати! Господи, як ти цього не розумієш? Він не повинен був підозрювати, в якій він небезпеці. Це мені лікарі сказали, що життя його в небезпеці, що один порятунок — повезти його на південь. Ти гадаєш, я не намагалася спочатку всіляко виплутатись? Я починала розмови про те, що й мені хотілося б побувати за кордоном, як іншим молодим дамам. Я і плакала, і просила; говорила, що йому не завадило б пам’ятати про моє “становище”, що тепер треба всіляко мені догоджати; натякала, що можна позичити грошей. Так він майже розсердився, Кристино. Сказав, що у мене вітер у голові і що його обов’язок як чоловіка не потурать моїм примхам, — так він, здається, висловився. Добре, добре, думаю, рятувати тебе все-таки треба, і знайшла вихід…
Ф р у Л і н н е. І твій чоловік так і не дізнався від твого батька, що гроші були не від нього?
Н о р а. Так і не дізнався. Адже тато помер саме в ці дні. Я, правду сказати, хотіла була розповісти йому і просити не виказувати мене, але він був уже такий хворий, — і мені, на жаль, не довелося зробити цього.
Ф р у Л і н н е. І ти досі не зізналася чоловікові?
Н о р а. Ні, боронь Боже, що ти! Він такий суворий щодо цього. І крім того, з чоловічим самолюбством… Для нього було б так болісно, принизливо дізнатися, що він зобов’язаний мені чимось. Це б зіпсувало наші стосунки. Наше щасливе сімейне життя перестало б тоді бути таким, яким воно є.
Ф р у Л і н н е. І ти ніколи йому не скажеш?
Н о р а (подумавши і злегенька посміхнувшись). Так… Колись, можливо… коли мине багато-багато років і я вже не буду така гарненька. Ти не смійся. Я, звичайно, хочу сказати: коли я вже не буду так подобатися Торвальдові, як тепер, коли його вже не будуть розважати мої танцювання, переодягання, декламації. Тоді добре буде мати якусь заручку… (Обриваючи.) Нісенітниця, нісенітниця, нісенітниця! Цього ніколи не буде!.. Ну, що ти скажеш про мою велику таємницю, Кристино? Годжуся я на щось? Ти не думай, що ця справа не завдає мені клопоту. Мені, по правді, інколи зовсім не легко виконувати в строк свої зобов’язання. У діловому світі, скажу тобі, є внесок процентів по третинах і внески для погашення боргу, як це називається. А гроші завжди дуже важко добути. От і доводилося заощаджувати на чому тільки можна… Розумієш? З грошей на господарство я не могла особливо багато відкладати, — Торвальдові потрібне було добре харчування. І дітей не можна було одягати будь-як. Що я одержувала на них, те цілком на них і витрачалось. Любі мої крихітки!
Ф р у Л і н н е. Тож тобі, певно, доводилося відмовляти собі, бідолашна?
Н о р а. Зрозуміло. Я ж була більше за всіх зацікавлена! Торвальд дасть, бувало, мені грошей на нове плаття і тому подібне, а я завжди витрачу тільки половину. Все якомога дешевше та простіше купувала. Це щастя, що мені все до лиця, і Торвальд ніколи нічого не помічав. Та самій часом бувало нелегко, Кристино. Адже це така втіха — гарно вдягатися! Правда?
Ф р у Л і н н е. Мабуть.
Н о р а. Ну, були у мене, звичайно, й інші джерела. Минулої зими пощастило — я одержала цілу купу паперів для переписування. Щовечора замикалась у себе в кімнаті і писала, писала до пізньої ночі. Ах, часом, бувало, так утомишся! Та все ж дуже приємно було працювати, заробляти гроші. Я почувала себе майже мужчиною.
Ф р у Л і н н е. І скільки ж тобі вдалося таким чином виплатити?
Н о р а. От уже не можу сказати точно. У таких справах, бачиш, дуже важко розібратися. Знаю лише, що виплачувала стільки, скільки мені вдавалося зібрати. Але часто у мене просто руки опускалися. (Посміхаючись.) Тоді сяду, бувало, і почну собі уявляти, що ось у мене закохався багатий старий…
Ф р у Л і н н е. Що? Який старий?
Н о р а. Е, ніякий!.. Що він помирає, його духівницю прочитали, а там великими літерами написано: “Всі мої гроші одержує негайно і готівкою мила фру Нора Хельмер”.
Ф р у Л і н н е. Але, люба Норо, — що ж це за старий?
Н о р а. Господи, як ти не розумієш? Ніякого старого не було зовсім. Це лише моя уява. Я просто потішала себе цим, коли не знала, де взяти грошей. Ну, та Бог з ним, з усім, з оцим нудним старим. Тепер мені однаково. Не треба мені більше ні його, ні його духівниці, тепер мені й горя мало, Кристино! (Схоплюється.) О Господи, як чудово! Подумати тільки: горя мало! Не знати ні турбот, ні клопоту! Жити собі та поживати, вовтузитися з дітлахами! Обставити свій дім так красиво, витончено, як любить Торвальд. А там, подумай, не за горами і весна, синє небо, простір. Можливо, пощастить проіхатися кудись. Можливо. — знову побачити море! Ах, справді, як чудесно жити і почувати себе щасливою!
У передпокої чути дзвінок.
Ф р у Л і н н є (встає). Дзвонять. Мені, мабуть, краще вийти.
Н о р а. Ні, залишайся. Сюди навряд чи хто зайде. Це. певно, до Торвальда…
С л у ж н и ц я (на дверях передпокою). Вибачте, пані, тут якийсь пан хоче поговорити з паном адвокатом.
Н о р а. Тобто, з директором банку, хочеш сказати.
С л у ж н и ц я. З паном директором. Та я не знаю, — адже там лікар…
Н о р а. А що це за пан?
К р о г с т а д (на дверях). Це я, фру Хедьмер.
Фру Лінне, вражена, здригнувшись, одвертається до вікна..
Н о р а (ступивши крок до Крогстада, з хвилюванням, притихлим голосом). Ви? Що це значить? Про що ви хочете говорити з моїм чоловіком?
К р о г с т а д. Про банківські справи, певною мірою. Я посідаю невеличку посаду в акціонерному банку, а ваш чоловік буде тепер нашим директором, як я чув…
Н о р а. Отже…
К р о г с т а д. В особистій справі, фру Хельмер. Більше нічого.
Н о р а. То будьте ласкаві пройти до його кабінету. (Байдуже вклоняється, зачиняє двері до передпокою, потім підходить до грубки подивитись, чи добре в ній горить.)
Ф р у Л і н н е. Норо… хто це був?
Н о р а. Приватний повірений Крогстад.
Ф р у Л і н н е. Отже, не справді він.
Н о р а. Ти знаєш цю людину?
Ф р у Л і н н е. Знала… Кілька років тому. Адже він якийсь час вів справи у наших краях.
Н о р а. Так-так, правда.
Ф р у Л і н н е. Як він змінився!
Н о р а. Він, здається, був дуже нещасливо одружений.
Ф р у Л і н н е. То він тепер удівець?
Н о р а. З купою дітей… Ну от, розгорілось. (Зачиняє дверцята грубки і легко відсуває качалку.)
Ф р у Л і н н е. Він, кажуть, займається найрізноманітнішими справами?
Н о р а. Так. Дуже можливо. Я зовсім не знаю. Але годі нам думати про справи. Нудно.
З кабінету Хельмера виходить лікар Ранк.
Л і к а р Р а н к (ще на дверях). Ні-ні, я не хочу заважати. Я краще загляну до твоєї дружини. (Зачиняє за собою двері і помічає Фру Лінне.) Ах, вибачте! Я і тут, здається, буду заважати.
Н о р а. Анітрохи. (Представляє їх одне одному.) Лікар Ранк — Фру Лінне.
Р а н к. Ось як. Я частенько чув це ім’я у цьому домі. Здається, я обігнав вас на сходах, коли йшов сюди.
Ф р у Л і н н е. Так!.. Я піднімаюсь нагору дуже повільно. Мені важко…
Р а н к. Еге ж… Маленьке зіпсуття внутрішнього механізму!
Ф р у Л і н н е. Скоріше — просто перевтома.
Р а н к. І тільки? То, мабуть, приїхали до міста відпочити — бігаючи у гості.
Ф р у Л і н н е. Я приїхала сюди шукати роботи.
Р а н к. Що ж. це особливо слушний засіб від перевтоми?
Ф р у Л і н н е. Адже треба жити, лікарю.
Р а н к. Так, якось приємно думати, ніби це вельми потрібно.
Н о р а. Ну, знаєте, лікарю!.. І ви ж не від того, щоб пожити.
Р а н к. Ну так, виходить. Як мені не погано, я все-таки готовий жити і мучитись якомога довше. І всі мої пацієнти також, і всі моральні каліки так само. Зараз ось один такий сидить у Хельмера…
Ф р у Л і н н е (тихо). А!…
Н о р а. Кого ви маєте на увазі?
Р а н к. Приватного повіреного Крогстада, людину, про яку ви нічого не знаєте. У нього підгнило саме коріння характеру, добродійко. Але й він твердить як щось непорушне, що і йому треба жити.
Н о р а. Справді? Про що ж він прийшов говорити з Торвальдом?
Р а н к. Ій-право, не знаю. Чув тільки щось відносно акціонерного банку.
Н о р а. Я не знала, що Крог… що цей приватний повірений Крогстад має відношення до банку.
Р а н к. Так, він посідає там якусь посаду. (До фру Мінне.) Не знаю, чи водяться у ваших краях такого сорту люди, які наче в гарячці шмигляють усюди, рознюхуючи, чи не пахне де моральною гнилизною, щоб потім цю особу мати на увазі для призначення на якусь вигідну посаду. А здоровим доводиться смиренно залишатися за порогом.
Ф р у Л і н н е. Але ж хворі більше, ніж усі інші, потребують догляду.
Р а н к (знизуючи плечима). Отож воно й саме через такі погляди суспільство перетворюється на лікарню.
Нора зайнята власними думками, раптом сміється негучно і плескає в долоні.
А ви чого смієтеся з цього? Чи знаєте ви власне, що таке суспільство?
Н о р а. Дуже мені потрібне ваше нудне суспільство! Я зовсім з ІНШОГО сміюся… Страх як утішно! Скажіть, лікарю, тепер усі службовці в цьому банку підкорені Торваль#У?
Р а н к. То саме це вас так дуже втііиас?
Н о р а (посміхаючись і наспівуючи). Це вже? моя справа. Моя справа. (Ходить по кімнаті.) Та й справді, страх як приємно подумати, що ми… цебто Торвальд, має таїСИЙ вплив на таку силу людей. (Виймає з кишені торбинку.) Лікарю Ранк, чи не хочете ви мигдалевого печива?
Р а н к. Те-те-те, мигдалеве печиво! Я гадав, oо це у вас заборонений плід.
Н о р а. Так, але це Кристина мені принесла трішки.
Ф р у Л і н н е. Що?.. Я?..
Н о р а. Ну-ну-ну, не лякайся. Ти не могла знати, що Торвальд заборонив. Треба сказати, він боїться, що я зіпсую зуби. Але що за біда — разочок! Правда, лікарю? Будь ласка! (Кладе йому в рот печиво.) Ось і тобі, Кристино. І мені можна одне, маленьке, — або вже два, так і буде. (Ходить знову.) Так, я справді безмежно щаслива. Одного тільки мені б дуже хотілося ще…
Р а н к. Ну? Чого ж іще?
Н о р а. Дуже б хотілося сказати при Торвальду одну річ.
Р а н к. Чого ж ви не скажете?
Н о р а. Не смію. Це гидко.
Ф р у Л і н н е . Гидко?
Р а н к. Тоді не раджу. Але при нас можна сміливо… Ну, що ж це вам так дуже хотілося б сказати при Хельмері?
Н о р а. Дуже хотілося б сказати: під три чорти!
Р а н к. Що ви, що ви!
Ф р у Л і н н к. Що з тобою. Норо?..
Р а н к. Скажіть. Ось він іде.
Н о р а (ховаючи торбинку з печивам). Тсс-тсс-тсс!
Х е л ь м е р. З перекинутим через руку пальтом, тримаючи в іншій руці капелюх, виходить з кабінету
Н о р а. (Йдучи до нього.) Ну. любий, спровадив його?
X е л ь м е р. Так. Пішов.
Н о р а. Дозволь тебе познайомити. Це Кристина. Приїхала до міста.
Х е л ь м е р. Кристина?.. Вибачте, але я не знаю…
Н о р а. Фру Лінне, любий, фру Кристина Лінне!
Х е л ь м е р. А, ось воно що! Очевидно, подруга дитинства моєї дружини?
Ф р у Л і н н е. Так, ми давні знайомі.
Н о р а. І уяви собі, вона вирушила у таку далеку дорогу, щоб поговорити з тобою.
Х е л ь м е р. Тобто як це?
Ф р у Л і н н е. Не те, щоб власне…
Н о р а. Кристина якраз відмінна конторниця, і їй дуже хочеться працювати у тямущої людини, щоб підучитися ще більше…
Х е л ь м е р. Дуже розумно, пані…
Н о р а. І коли вона дізналася, що тебе призначено директором банку, — про це було в газетах, — вона відразу ж полетіла сюди… Правда, Торвальде, ти заради мене зробиш щось для Кристини? Га?
Х е л ь м е р. Так можливо. Ви, мабуть, удова?
Ф р у Л і н н е. Так.
Х е л ь м е р. І маєте досвід у конторській справі?
Ф р у Л і н н е. Так. Чималий.
Х е л ь м е р. То дуже можливо, що я зможу надати вам місце…
Н о р а (плескаючи в долоні). Бачиш, бачиш!
Х е л ь м е р. Ви з’явились саме у щасливу хвилину, пані.
Ф р у Л і н н е. О, як мені вам дякувати?
Х е л ь м е р. Нема за що. (Одягає пальто.) Але сьогодні ви вже вибачте мені…
Р а н к. Стривай, і я з тобою. (Приносить з передпокою свою шубу і гріє її перед грубкою.)
Н о р а. Тільки не затримуйся, любий Торвальде.
Х е л ь м е р. Годину, не більше.
Н о р а. І ти йдеш, Кристино?
Ф р у Л і н н е (одягаючи пальто). Так, треба піти пошукати собі кімнату.
Х е л ь м е р. То, може, вийдемо разом?
Н о р а (допомагає фру Лінне). Шкода, що у нас так тісно, немає жодної можливості…
Ф р у Л і н н е. Що ти! Хто ж про це думає! Прощавай. Дорога Норо: і спасибі тобі за все.
Н о р а. Прощавай поки шо. Увечері ти, зрозуміло, знову прийдеш. І ви, лікарю. Що? Коли будете добре себе почувати? Ну, звичайно, будете. Тільки закутайтеся добре.
Всі виходять, прощаючись і розмовляючи, до передпокою. Зі сходів чути дитячі голоси. Це вони! Вони! (Біжить і відчиняє зовнішні двері.)
Входить нянька Анна-Марія з дітьми.
Заходьте! Заходьте! (Нахиляється і цілує дітей.) Ах ви, любі мої, славні! Подивись на них, Кристино! Ну, чи не славненькі ж?
Р а н к. Розмовляти на протягу забороняється!
Х е л ь м е р. Ходімо.
Ф р у Л і н н е. Тепер тут саме час залишатися тільки матусям.
Лікар Ранк, Хельмер і фру Лінне виходять; Анна-Марія входить з дітьми до кімнати. Нора також входить, зачиняючи двері до передпокою.
Н о р а. Які свіженькі, жваві, рум’яненькі! Просто яблучка, розанчики!.. То весело було? А, це чудово. Справді? Ти катав на санчатах і Боба, і Еммі? Обох відразу? Ти диви! Молодчина-хлопчак мій Івар!.. Ні, дай потримати її, Анно-Маріє! Дорога моя, люба лялечко! (Бере у няні меншу дівчинку і кружляє з нею.) Так-так, мама потанцює і з Бобом! Що? В сніжки гралися? Ах, шкода, що мене з вами не було… Ні, облиш, я сама їх роздягну, Анно-Маріє. Дай, будь ласка, мені самій, — це так весело. Там для тебе кава стоїть, на грубці.
Нянька виходить у двері ліворуч. Нора роздягає дітей, розкидаючи скрізь їхню одежу і продовжуючи розмовляти з дітьми.
Ось як? Великий собака біг за вами? А не вкусив?.. Ні, собаки не кусають таких славних, маленьких лялечок… Ні-ні! Не зазирати у пакунки, Іваре! Що там?.. Коли б ви знали, що там! Ні-ні! Це бека!.. Що? Гратися хочете! У що ж ми будем гратися? У жмурки? Ну, давайте в жмурки. Перший хай Боб заховається… Ах, мені? Ну, гаразд, я перша.
Починається гра. Супроводжувана сміхом, веселощами; ховаються і в цій кімнаті, і в сусідній, праворуч. Нарешті Нора ховається під стіл; діти гамірно вбігають до кімнати, шукають матір, але не можуть відразу знайти, чують її приглушений сміх, кидаються до столу, піднімають скатерку і знаходять. Цілковите захоплення. Нора висовується, ніби хоче злякати їх. Новий вибух захоплення. Тим часом стукають у вхідні двері. Ніхто не помічає. Тоді двері з передпокою розчиняються і з’являється Крогстад. Він вичікує якусь хвилинку. Гра триває.
К р о г с т а д. Вибачте, фру Хельмер…
Н о р а (легко скрикуючи, обертається і напівпідводиться). А! Що вам?
К р о г с т а д. Вибачте. Вхідні двері не були причинені. Забули, мабуть, зачинити…
Н о р а (встаючи). Чоловіка немає вдома, пане Крогстад.
К р о г с т а д. Знаю.
Н о р а. Ну… Що ж вам потрібно?
К р о г с т а д. Поговорити з вами.
Н о р а. Зі… (До дітей тихо.) Ідіть до Анни-Марії. Що? Ні, чужий дядя нічого поганого не заподіє мамі. Коли він піде, ми ще пограємось. (Виводить дітей до кімнати ліворуч і замикає за ними двері. Стурбовано, напружено.) Ви хочете поговорити зі мною?
К р о г с т а д. Так, хочу.
Н о р а. Сьогодні?.. Але ж у нас ще не перше число…
К р о г с т а д. Ні, у нас свят-вечір. І від вас залежать веселі свята.
Н о р а. Що ж вам потрібно? Я зовсім не можу сьогодні…
К р о г с т а д. Про це ми поки що не говоритимемо. Про інше. У вас, мабуть, знайдеться вільна хвилина?
Н о р а. Гм… так, звичайно, знайдеться, щоправда…
К р о г с т а д. Гаразд. Я сидів унизу, в ресторані Ульсена, і бачив, як ваш чоловік пішов вулицею…
Н о р а. Так-так.
К р о г с т а д. З дамою.
Н о р а. І що ж?
К р о г с т а д. Дозвольте спитати: це не фру Лінне?
Н о р а. Так.
К р о г с т а д. Щойно приїхала до міста?
Н о р а. Так, сьогодні.
К р о г с т а д. Вона вам близька подруга?
Н о р а. Так. Але я не бачу…
К р о г с т а д. І я колись був знайомий з нею.
Н о р а. Знаю.
К р о г с т а д. Справді? То ви її знаєте? Я так і думав, тоді дозвольте мені запитати вас прямо: фру Лінне одержить місце в банку?
Н о р а. Як ви насмілюєтесь випитувати у мене, пане Крогстад, ви, підлеглий мого чоловіка? Та коли вже ви спитали, то знайте: так, фру Лінне матиме місце. І це я поклопоталася про неї, пане Крогстад. Ось вам!
К р о г с т а д. Значить, я не помилився?
Н о р а (ходить сюди й туди по кімнаті). Я вважаю, ми можемо все-таки мати певний вплив. З того, що народжуєшся жінкою, зовсім не випливає, що… І як підлеглому, пане Крогстад, вам, мабуть, треба було б остерігатися і не зачіпати того, хто… гм…
К р о г с т а д. Хто має вплив?
Н о р а. Саме так!
К р о г с т а д (міняючи тон). Фру Хельмер, чи не згодитесь ви застосувати свій вплив на мою користь?
Н о р а. Як це так? Що ви хочете сказати?
К р о г с т а д. Чи не згодитеся ви потурбуватися, щоб я зберіг своє становище підлеглого в банку?
Н о р а. Що це значить? Хто думає позбавити вас його?
К р о г с т а д. О, вам нічого розігрувати переді мною незнайку. Я добре розумію, що вашій подрузі не буде приємно ризикувати зіткнутися зі мною, і знаю також, кому я буду зобов’язаний вигнанням.
Н о р а. Але запевняю вас…
К р о г с т а д. Так-так-так, одне слово — час ще не минув, і я раджу вам використати свій вплив, щоб попередити це.
Н о р а. Але, пане Крогстад. У мене немає жодного впливу!
К р о г с т а д. Жодного? Мені здається, ви щойно самі сказали…
Н о р а. Звичайно, я не в тому розумінні. Я?.. Як ви можете думати, що я маю на свого чоловіка якийсь такий вплив?
К р о г с т а д. О, я знаю вашого чоловіка із студентської лави. Не думаю, щоб пан директор був твердіший за інших чоловіків.
Н о р а. Якщо ви будете говорити про мого чоловіка нешанобливо, я покажу вам на двері.
К р о г с т а д. Ви дуже хоробрі, фру Хельмер.
Н о р а. Я більше вас не боюсь. Після нового року я швидко покінчу з усім.
К р о г с т а д (стриманіше). Слухайте, фру Х е л ь м е р. При потребі я буду боротися не на життя, а на смерть за свою скромну посаду в банку.
Н о р а. Це й схоже, здається.
К р о г с т а д. Не тільки заради платні. Про неї я найменше клопочусь. Тут — інше… Так-так, начистоту! Ось у чому справа. Ви, певно, так само добре, як і інші, знаєте, що я одного разу зробив непродуманий учинок.
Н о р а. Здається, щось таке чула.
К р о г с т а д. Справа не дійшла до суду, але з того часу всі шляхи для мене наче перегороджені. Тоді я взявся за ті справи… ви знаєте. Треба ж було за щось ухопитись. І, смію сказати, я був не з гірших, так би мовити. Але тепер мені треба вийти з цього становища. У мене сини виростають. Заради них мені треба відновити своє колишнє становище в суспільстві — наскільки це можливо. Місце в банку було ніби першим етапом. ! раптом тепер ваш чоловік зіштовхує мене знову до ями.
Н о р а. Але, Боже мій, пане Крогстад, допомогти вам — зовсім не в моїх силах.
К р о г с т а д. Бо ви не хочете, та я маю засіб примусити вас.
Н о р а. Не розкажете ж ви моєму чоловікові, що я заборгувала вам?
К р о г с т а д. Гм! А якби розказав?
Н о р а. Це було б безчесно з вашого боку. (Зі сльозами в голосі.) Що? Він дізнається про цю таємницю — мою гордість і радість — так грубо, низько — від вас? Ви хочете піддати мене найжахливішим неприємностям!..
К р о г с т а д. Лише неприємностям?
Н о р а (із запалом). Але спробуйте тільки, вам же самим буде гірше. Тоді мій чоловік нарешті дізнається, яка ви погана людина, і вас нізащо не залишать у банку.
К р о г с т а д. Я питаю, ви боїтесь тільки домашніх неприємностей?
Н о р а. Якщо мій чоловік дізнається, він, звичайно, відразу заплатить весь залишок, і нам з вами ні для чого буде бачитись.
К р о г с т а д (ступивши крок до неї). Слухайте, фру Хельмер: чи у вас пам’ять коротка, чи ви не розумієтесь на справах? Мабуть, доведеться мені розтлумачити вам докладніше.
Н о р а. Як це?
К р о г с т а д. Коли ваш чоловік був хворий, ви прийшли до мене позичити тисячу двісті спецій.
Н о р а. Я не знала, до кого ще звернутись.
К р о г с т а д. Я взявся добути для вас цю суму…
Н о р а. Ви її здобули.
К р о г с т а д. Взявся на певних умовах. Ви були такі заклопотані хворобою вашого чоловіка, такі стурбовані, де б дістати грошей на поїздку, що, здається, вам ніколи було вдаватися в подробиці. Тому не завадить нагадати вам про них. Отож, я взявся добути вам гроші і склав для вас боргове зобов’язання.
Н о р а. Звичайно, яке я підписала.
К р о г с т а д. Це так. Але внизу я додав кілька рядків від імені вашого батька — його поручительство за вас. Ці рядки він повинен був підписати.
Н о р а. Повинен був? Він і підписав.
К р о г с т а д. Я залишив місце для числа. Цебто ваш батько сам повинен був поставити день і число, коли підписуватиме документ. Чи ви пам’ятаєте це, пані?
Н о р а. Здається…
К р о г с т а д. Я передав вам боргове зобов’язання, щоб ви переслали його поштою вашому батькові. Чи не так?
Н о р а. Так.
К р о г с т а д. Ви, звичайно, відразу ж зробили це, бо через п’ять — шість днів принесли мені вексель з підписом вашого батька. І суму було вам вручено.
Н о р а. Це так, а хіба я не акуратно виплачувала?
К р о г с т а д. Так собі. Але… щоб повернутись до предмета нашої розмови… Мабуть, важко вам доводилось тоді, фру Хельмер?
Н о р а. Так.
К р о г с т а д. Батько ваш, здається, був тяжко хворий.
Н о р а. При смерті.
К р о г с т а д. І незабаром помер?
Н о р а. Так.
К р о г с т а д. Скажіть мені, фру Хельмер, чи не пам’ятаєте випадково дня смерті вашого батька? Тобто якого місяця і числа він помер?
Н о р а. Тато помер двадцять дев’ятого вересня.
К р о г с т а д. Цілком справедливо, я довідувався. І ось саме тут стається диво… (виймає документ), якого я ніяк не можу зрозуміти…
Н о р а. Яке диво? Я не знаю…
К р о г с т а д. Таке диво, фру Хельмер, що батько ваш підписав цей вексель через три дні після своєї смерті.
Н о р а. Як це так? Я не розумію.
К р о г с т а д. Батько ваш помер двадцять дев’ятого вересня. А погляньте — ось тут він помітив свій підпис числом: друге жовтня. Хіба це не диво?
Нора мовчить.
Чи можете ви пояснити це?
Нора все мовчить. Примітне ще й таке: слова “друге жовтня” і рік написано не почерком вашого батька, а іншим, який мені видається знайомим. Ну, це можна ще пояснити: ваш батько міг забути поставити число і рік під своїм підписом. І хтось інший зробив це наугад, ще не знаючи про його смерть. В цьому немає нічого такого. Головна справа в самому підписі. Цей підпис справжній, фру Хельмер? Це справді ваш батько підписався?
Н о р а (після короткої паузи підводить голову і задирливо дивиться на нього). Ні, не він. Це я підписалась за нього.
К р о г с т а д. Слухайте, фру Хельмер… Ви знаєте, що це небезпечне зізнання?
Н о р а. Чому? Ви скоро одержите свої гроші сповна.
К р о г с т а д. Можу я запитати вас, чому ви не надіслали документа вашому батькові?
Н о р а. Неможливо було. Він був тяжко хворий. Щоб просити його підписати, треба було пояснити йому, для чого знадобилися гроші. Я ж не могла написати йому, бо він сам був такий хворий, як і мій чоловік, на краю могили. Неможливо було.
К р о г с т а д. То вам би краще було відмовитись від подорожі за кордон.
Н о р а. І це було неможливо. Від цієї подорожі залежало спасіння мого чоловіка. Я не могла відмовитись від неї.
К р о г с т а д. А ви не подумали, що таким чином обдурюєте мене?..
Н о р а. На це мені ніколи було звертати увагу. Я й думати про вас не хотіла. Терпіти вас не могла за всі ваші безсердечні причіпки, що ви їх робили, хоч і знали, в якій небезпеці мій чоловік.
К р о г с т а д. Фру Хельмер, ви, очевидно, не уявляєте собі чітко, в чому власне ваша вина. Та я можу сказати вам: те, на чому я попався і що так заплямувало мене в очах суспільства, було анітрохи не гірше за ваш учинок.
Н о р а. Невже ви хочете переконати мене, що ви відважились на це, рятуючи життя своєї дружини?
К р о г с т а д. Закон не цікавиться причинами.
Н о р а. То поганий, виходить, цей закон.
К р о г с т а д. Поганий чи ні, але коли я подам цей документ до суду, — вас засудять по закону.
Н о р а. Нізащо не повірю, щоб дочка не мала права позбавити вмираючого старого батька тривог і гіркоти! Щоб дружина не мала права врятувати життя своєму чоловікові!.. Я не знаю точно законів, але впевнена, що десь у них повинно бути це дозволено. А ви, юрист, не знаєте цього! Ви, певно, поганий законник, пане Крогстад.
К р о г с т а д. Хай так. Але на справах… які зав’язались у нас з вами, ви, звичайно, припускаєте, що я трохи знаюсь? Так от. Робіть що хочете. Але.., якщо мене викинуть ще раз, ви будете в моїй компанії. (Вклоняється і виходить через передпокій.)
Н о р а (після хвилинних роздумів, підводячи голову). Е, що там! Залякати мене хотів! Не така вже я. (Береться прибирати дитячі речі, та скоро перестає.) Але… Ні, цього все-таки не може бути! Я ж це зробила із любові.
Д і т и (на дверях ліворуч). Мамо, чужий дядько вийшов із воріт…
Н о р а. Так-так, знаю. Тільки нікому не кажіть про чужого дядю. Чуєте? Навіть татові!
Д і т и. Так-так, мамо. Але ти з нами ще пограєшся?
Н о р а. Ні-ні, не зараз.
Д і т и. Мамо, ти ж обіцяла!
Н о р а. Так, але я не можу зараз. Ідіть до себе, в мене стільки справ. Ідіть, ідіть, мої дорогі дітоньки! (Ласкаво спроваджує їх і зачиняє за ними двері. Потім сідає на диван, береться вишивати, та, зробивши кілька стібків, зупиняється.) Ні! (Кидає роботу, встає, йде до дверей у передпокій і кличе.) Елене! Давай сюди ялинку! (Іде до столу ліворуч, відмикає шухляду, знову зупиняється.) Ні, це просто неможливо!
С л у ж н и ц я (з ялинкою). Куди поставити, пані?
Н о р а. Туди. Посередині кімнати.
С л у ж н и ц я . Іще вам щось подати?
Н о р а. Ні, дякую, у мене все під рукою.
Служниця, поставивши ялинку, виходить.
(Починаючи прикрашати ялинку.) Сюди ось свічки, сюди квіти… Огидна людина… Нісенітниця, нісенітниця, нісенітниця! Нічого тут нема такого! Ялинка буде чудесна. Я все зроблю, як ти любиш. Торвальде. Буду співати тобі, танцювати…
З передпокою входить Хсльмер з пакою паперів під рукою.
А!.. Вже повернувся?
Х е л ь м е р. Так. Заходив хтось?
Н о р а. Заходив?.. Ні.
Х е л ь м е р. Дивно. Я бачив, як Крогстад вийшов з воріт.
Н о р а. Справді?.. Ах, так. правда; Крогстад — він заходив сюди на хвилинку.
X е л ь м с р. Норо, я бачу по твоєму обличчю, він приходив просити, щоб ти замовила за нього. Н о р а. Так.
Х е л ь м е р. І до того ж, нібито сама від себе? Приховавши від мене, що він був тут? Чи не просив він і про це?
Н о р а. Так, Торвальде. але…
Х е л ь м е р. Норо, Норо, і ти могла піти на це? Змовлятися з такою людиною, обіцяти йому! Та, крім того, говорити мені неправду!
Н о р а. Неправду?
Х е л ь м е р. Ти хіба не сказала, що ніхто не заходив? (Погрожуючи пальцем.) Щоб цього більше не було, співуча пташко. У співучої пташки горлечко повинно бути завжди чисте, жодного фальшивого звука! (Обнімає її за стан.) Чи не так? Звичайно, я так і знав. (Випускає її.) Ах, як у нас тепло, затишно! (Перегортає папери.)
Н о р а (зайнята прикрашанням ялинки, після короткої паузи). Торвальде!
Х е л ь м е р. Що?
Н о р а. Я дуже рада, що післязавтра костюмований вечір у Стенборгів.
Х е л ь м е р. А мені дуже цікаво, чим ти здивуєш на цей раз?
Н о р а. Ах, це дурна витівка!
Х е л ь м е р. Ну?
Н о р а. Я ніяк не можу придумати нічого путнього. Все виходить якось по-дурному, беззмістовно.
Х е л ь м е р. Невже маленька Нора дійшла такого висновку?
Н о р а (заходячи ззаду і спираючись ліктями на спинку його крісла). Ти дуже зайнятий, Торвальде?
Х е л ь м е р. Гм!
Н о р а. Що це за папери?
Х е л ь м е р. Банківські справи.
Н о р а. Уже?
Х е л ь м е р. Я дістав згоду попереднього правління на нагальні зміни в особовому складі службовців і в плані робіт. Я хочу присвятити цьому різдвяний тиждень. Хочу, щоб до Нового року все було налагоджено.
Н о р а. Так ось чому цей бідолаха Крогстад…
Х е л ь м е р. Гм!
Н о р а (як і раніш, спираючись ліктями на спинку крісла, тихенько перебирає пальцями волосся чоловіка). Якби ти не був такий зайнятий, я попросила б тебе зробити мені одну величезну послугу. Торвальде.
Х е л ь м е р. Послухаємо. Про що ж?
Н о р а. Адже ні в кого немає такого смаку, як у тебе. А мені б так хотілося бути гарненькою на цьому костюмованому вечорі. Торвальде, чи не можеш ти зайнятися мною, вирішити, ким мені бути і як одягнутись?
Х е л ь м е р. Ага, маленька, уперта моя, шукаєш рятівника?
Н о р а. Так, Торвальде, мені не впоратися без тебе.
Х е л ь м е р. Гаразд, гаразд. Подумаєм і, мабуть, зарадимо горю.
Н о р а. Ах, як гарно з твого боку! (Знову відходить до ялинки, пауза.) А як красиво вирізняються червоні квіти! Та скажи мені, в чому провина цього Крогстада, — щось справді дуже погано?
X е л ь м е р. Він завинив у підробці документів. Ти маєш уявлення, що це таке?
Н о р а. Чи не від злиднів він це зробив?
Х е л ь м е р. Так, або, як багато хто, — з легковажності. І я не такий безсердечний, щоб безповоротно засудити людину за один такий учинок.
Н о р а. Справді це так, Торвальде?
Х е л ь м е р. Інколи той, хто упав, може знову підвестися морально, якщо відверто визнає свою провину і зазнає покарання.
Н о р а. Покарання?..
Х е л ь м е р. Але Крогстад не пішов цим шляхом. Він викрутився всілякими правдами і неправдами, і це, власне, згубило його морально.
Н о р а. По-твоєму, треба було…
Х е л ь м е р. Ти тільки уяви собі, як людині з такою плямою на совісті доводиться брехати, вивертатися, прикидатися перед усіма, носити маску навіть перед своїми близькими, навіть перед дружиною і власними дітьми. А от щодо дітей — це найгірше, Норо.
Н о р а. Чому?
Х е л ь м е р. Тому що отруєна брехнею атмосфера заражає, розкладає все домашнє життя. Діти з кожним ковтком повітря сприймають зародки.
Н о р а (наближаючись до нього ззаду). Ти впевнений у цьому?
Х е л ь м е р. Ах, люба, я досить добре переконався в цьому під час своєї адвокатської діяльності. Майже всі. хто рано схибив у житті, мали брехливих матерів.
Н о р а. Чому саме матерів?
Х е л ь м е р. Найчастіше це починається від матері. Але й батьки, звичайно, впливають у тому ж дусі. Це добре відомо кожному адвокатові. А цей Крогстад усі роки отруював своїх дітей брехнею і лицемірством, ось чому я й називаю його морально зіпсованим. (Простягаючи до неї руки.) Тому хай моя миленька Нора обіцяє мені не просити за нього. Дай руку, що обіцяєш. Ну-ну, що це? Давай руку. Ось так. Отже, домовились. Запевняю тебе, мені просто неможливо було б працювати з ним; я відчуваю просто фізичну огиду до таких людей.
Н о р а (звільняє свою руку і переходить на Інший бік ялинки). Як тут задушливо! А у мене стільки клопоту…
Х е л ь м е р (встає і збирає папери). Так, мені також треба трішки попрацювати до обіду ось над цим. ї костюмом твоїм займусь. І повісити на ялинку в золотих папірцях у мене, мабуть, дещо знайдеться. (Кладе їй руки на голову.) Ах ти, моя неоціненна співуча пташко! (Йде до кабінету і зачиняє за собою двері.)
Н о р а (помовчавши, тихо). Е, що там! Не буде цього. Це неможливо. Повинно бути неможливо.
А н н а-М а р і я (на дверях ліворуч). Дітки так просяться до матусі.
Н о р а. Ні-ні-ні! Не пускай їх до мене! Побудь з ними, Анно-Маріє.
А н н а-М а р і я. Ну, гаразд, гаразд. (Зачиняє двері.)
Н о р а (бліднучи від жаху). Зіпсувати моїх малят!.. Отруїти сім’ю! (Після короткої паузи підводячи голову.) Це неправда. Не може бути правдою, ніколи, ніколи у світі!
